§ 4. Особливості аграрно-правового регулювання рийку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції
Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки цієї галузі національної економіки.
Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аграрного законодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.
Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.
Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб України", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.
За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим Законом.
Сільськогосподарські товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право розпоряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.
Як бачимо, держава в особі Кабінету Міністрів України, встановлюючи мінімально гарантовані ціни на зерно, які є складовою політики ціноутворення в Україні й спрямовується на підтримку виробництва зерна, забезпечує сільськогосподарському товаровиробнику мінімальний дохід від його діяльності задля забезпечення відшкодування ним середньогалузевих витрат на виробництво та забезпечення мінімального прибутку, достатнього для відтворення виробництва.
За обраною концепцією, створений механізм не повинен позбавити сільськогосподарських товаровиробників свободи у виборі партнерів для реалізації власної продукції, тому що до закінчення терміну дії договору за ними зберігається право витребувати здане у зерновий склад зерно, попередньо повернувши Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна отримані ним кошти при заставі зерна та відшкодувавши витрати зерновому складу за зберігання такого зерна відповідно до умов ст. 58 зазначеного закону.
З моменту введення в дію Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України застосовував різні способи визначення заставних цін. Так, 2002 р. заставні ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50% середньозваженої ціни, яка складеться на біржовому аграрному ринку на момент укладення угоди про заставну закупівлю зерна ( див.: постанова від 29 квітня 2002 р. № 590 "Про визначення заставних цін та фінансове забезпечення заставних закупівель зерна"). На період з 1 липня 2003 р. до 1 березня 2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зерна базисних кондицій був визначений Кабінетом Міністрів України встановленням твердих цін для різних найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.: постанова від 3 липня 2003 р. № 1030 "Про встановлення рівня заставних цін на зерно").
Міністерством аграрної політики України видано наказ від 11 червня 2002 р. № 156 "Про затвердження Примірної форми договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників", яким затверджено відповідну примірну форму договору. Ця форма договору має застосовуватися з урахуванням положень ст. 60 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", якою визначено істотні умови договору заставних закупок зерна. Такими є: найменування заставного зерна; термін договору заставних закупок зерна; ціна на заставне зерно; кількість заставного зерна; ціна зберігання; відповідальність сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та пошкодження заставного зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається укладеним і, відповідно, має певні правові наслідки, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов такого договору.
Застосування заставних закупівель сільськогосподарської продукції є можливим також щодо інших видів продукції. Слід згадати, що вперше заставні закупівлі зерна згадуються в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна", яким передбачено подолання негативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань обсягів продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом впровадження механізму заставних закупок зерна, який передбачає закупку зерна у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за заставними цінами та гарантування їм права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами в разі перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна, а також кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001 р. — їх бюджетне фінансування.
Надалі законодавець у ст.З Закону України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" як механізм цінової політики і підтримування доходів виробників сільськогосподарської продукції визначає можливість спрямовувати на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі запровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбутньому для ширшого і, бажано, гнучкішого застосування такого механізму забезпечення прав сільськогосподарських виробників, як заставні закупівлі їх продукції.
Розділ 20
Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві
§ 1. Науково-технічна продукція як об'єкт правового регулювання та обігу в сільському господарстві
Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчизняному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизняної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підприємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатоспроможності.
В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне виробництво не може бути ефективним без належного науково-технічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використання результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, літератури й мистецтва, то науково-технічних — результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком наукових досліджень є наукові положення, тези, встановлені закономірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регулюються окремими видами договорів1.
Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науково-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "результати науково-технічної творчості", а також "науково-технічна продукція".
1 Див.: Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності в Україні. Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 189.
У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності (ст. 1).
Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-технічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й роботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї діяльності становлять предмет договорів на їх створення і використання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвитком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за потрібне дати лише,загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему.
Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості — винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентова-ні технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна інформація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчості людини.
Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, пошуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші види досліджень).
Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської продукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економіки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визначати його структуру. Наявність ринку результатів науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфічними особливостями. Тому результати науково-технічної творчості, що виступають як товари, називають науково-технічною продукцією.
Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сільського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрости значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень та ін.
Причому договори на використання науково-технічної інформації охоплюють не лише ті, які мають на меті забезпечити використання вже готової науково-технічної продукції, наприклад певного сорту культурної рослини, а й ті, що опосередковують виконання певних науково-дослідних, пошукових, дослідно-конструкторських робіт виконавцем на замовлення аграрних підприємців. Такі роботи мають здійснюватись відповідно до завдання наукового дослідження, з метою створення певного зразка нового виробу, конструкторської документації на нього. Аграрний підприємець може так сформувати своє замовлення на здійснення певної науково-технічної діяльності, що її результатом буде створення виконавцем нової технології виробництва, іншого нововведення. Приміром, таке завдання може полягати у виведенні, відповідно до потреб замовника, нового сорту рослини з такими новими властивостями, як стійкість проти певного виду хвороб, шкідників, посухостійкість тощо. Так само предметом договору можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур.
Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної діяльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулювання відносин у сільському господарстві.
Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями — власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науково-технічної продукції.
Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму науково-технічної продукції визначають:
-
Конституція України, в ст. 41 якої зазначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
-
Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", в ст. 13 якого об'єктами права власності громадян визнаються твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці;
— Закон України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", в ст. 38 якого інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і лише об'єктом володіння, користування чи розпорядження.
Провідна роль у створенні єдиної узгодженої системи правової охорони науково-технічної продукції відводиться новому ЦК. Відповідно до якого, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено такі результати науково-технічної діяльності: комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні таємниці (ст. 420).
Класифікація договорів щодо науково-технічної продукції Перш ніж розглянути окремі договори щодо науково-технічної продукції, треба їх класифікувати з метою створення їх певної узгодженої системи.
Як ми вже зазначали, предметами договорів щодо науково-технічної продукції може бути як готова продукція, так і та, що не існує на момент укладення договору. У першому випадку йдеться про готовий науково-технічний результат, яким можуть бути проведені дослідження, патентований (чи виведений) сорт рослин, порода тварин тощо. Якщо на момент укладення договору результату немає, особа, зацікавлена в отриманні продукції (замовник), формує в технічному завданні бажаний (очікуваний) науково-технічний результат. (Для наукових досліджень такий бажаний (очікуваний) результат може мати негативний характер).
Відповідно першу групу договорів можна об'єднати назвою — "Договори на передачу майнового права на науково-технічний результат та окремих прав, що з нього випливають". Друга група договорів у ЦК дістала назву — "Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Метою цієї групи договорів у кінцевому варіанті є не тільки проведення, виконання певних робіт, а й досягнення певного результату, сформульованого в завданні замовника, та його передача останньому з наданням тієї сукупності прав на отриманий результат, які визначені договором.
Договори про передачу готової науково-технічної продукції також поділяються на 2 групи:
— ті, що опосередковують передачу майнового права інтелектуальної власності на науково-технічний результат;
~- ті, що опосередковують передачу окремих прав, які випливають із права інтелектуальної власності на результат (права на використання, поширення тощо), згідно з отриманою ліцензією.
Відповідно до природи дослідження, що його має здійснити виконавець, розрізняють: на виконання науково-дослідних робіт та на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт.
§ 2. Договори на передачу майнового права на науково-технічну продукцію та прав на її використання
Основою класифікації цієї групи договорів є відмінність їх предмету. Це пояснюється, передусім, різною природою тієї або іншої науково-технічної продукції. Згадані особливості викликали потребу розмежування правового регулювання різних видів науково-технічної продукції за допомогою різних нормативно-правових актів, зокрема законів України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин", від 15 грудня 1933 р. "Про племінну справу у тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 15 грудня 1993 р. "Про насіння", від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво" та ін.
2.1. Права на сорт як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції
Окремим предметом договору на використання науково-технічної продукції в сільському господарстві є сорт рослини. Відповідно до ст. 420 ЦК, він визнається об'єктом права інтелектуальної власності.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.) визнається окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в межах нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона цілком або ні умови надання правової охорони може бути:
-
визначена мірою виявлення ознак, які є наслідком діяльності цього генотипу або комбінації генотипів;
-
відрізнена від будь-якої іншої групи рослин мірою виявлення принаймні однієї з цих ознак;
-
розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.
Принциповим моментом визначення питання оборотоздатності такого об'єкта правовідносин, як сорти росли є положення ст. 38 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", згідно з якою право на поширення сорту в Україні виникає з дати прийняття рішення про занесення його до Реєстру сортів. Поширенням сорту, відповідно до ст. 1 цього Закону, є будь-яке комерційне розповсюдження сорту належних до нього рослин або насіння. Причому, сорти, не внесені до Реєстру, заборонено поширювати в Україні. Отже, об'єктом договору на використання сорту рослини може бути виключно такий сорт, який занесено до Реєстру сортів.
Іншою є ситуація, якщо об'єктом договору є замовлення на проведення дослідних робіт з метою створення, наприклад, нового сорту рослини. У такому разі виконавець зобов'язується здійснити обумовлені в договорі дослідження, відповідно до сформульованого у договорі завдання, а замовник повинен прийняти роботу та оплатити її. Ці відносини докладно розглянуто в параграфі 3 цієї частини підручника.
Виникнення прав на сорт рослини
Відповідно до викладеного, питання про оборотоздатність сорту рослин залежить від набуття прав на нього у зв'язку з його державною реєстрацією. Сорт рослини є об'єктом права інтелектуальної власності, тобто під сортом рослини як об'єктом права інтелектуальної власності мається на увазі певний нематеріальний об'єкт — результат інтелектуальної, творчої діяльності.
За загальним правилом, відповідно до якого законодавцем побудовано систему правового регулювання права інтелектуальної власності, не кожний результат творчої діяльності визнається об'єктом права інтелектуальної власності, а лише той, який є об'єктом охорони ЦК та іншими законами України про інтелектуальну власність. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.
Права на сорт як на об'єкт права інтелектуальної власності можуть виникнути за умови визнання його охороноздатним. Сорт вважають охороноздатним, якщо за виявленням ознак, породжених певним генотипом або певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним. Докладно спинимося на змісті ознак охороноздатності сорту рослин.
Новизна сорту. Відповідно до ст. 11 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", сорт вважається новим, якщо до дати, на яку заявку можна вважати поданою, заявник (селекціонер) або інша особа за його дозволом не продавали чи будь-яким іншим способом не передавали матеріал сорту для комерційного використання:
а) на території України — за рік до цієї дати;
б) на території іншої держави — щодо деревних та чагарнико-
вих культур і винограду — за 6 років і щодо рослин інших видів —
за 4 роки до цієї дати.
Згідно з частиною 4 ст. 11 Закону, новизна сорту при цьому не втрачається, якщо будь-який його матеріал збували, в тому числі й до визначених вище пунктами "а" і "б", дат:
-
із зловживанням на шкоду заявнику;
-
на виконання договору про передавання права на подання заявки;
-
на виконання договору про розмноження відтворювального матеріалу сорту і його випробування, за умови, що зібраний завдяки цьому матеріал передавався лише заявникові й не застосовувався для виробництва іншого сорту;
-
на виконання визначених законодавством заходів, зокрема щодо біологічної безпеки чи формування Реєстру сортів;
— як побічний або відхідний продукт, отриманий під час створення чи поліпшення сорту, без посилань на сорт і лише для споживання.
Значення правил ч. 4 ст. 11 Закону полягає також у тому, що вони визначають межі дозволеного використання незареєстровано-го сорту рослини до моменту виникнення на нього прав згідно із законодавством. Зокрема, дозволяється розмножувати відтворю-вальний матеріал сорту і провадити його випробування, застосовувати побічний або відхідний продукт виключно для споживання.
Вирізняльність сорту. Сорт відповідає умові вирізняльності, якщо за виявом своїх ознак він чітко відрізняється від будь-якого іншого сорту, загальновідомого до дати, на яку заявка вважається поданою.
Сорт, що протиставляється заявленому, вважають загальновідомим, якщо:
а) він поширений на певній території у будь-якій державі;
б) відомості про його ознаки загальнодоступні у світі, зокрема
шляхом їх описування в будь-якій публікації;
в) він є зразком у загальнодоступній колекції;
г) йому надано правову охорону і/або внесено до офіційного
реєстру сортів у будь-якій державі, при цьому він вважається за-
гальновідомим з дати подання заявки на надання права чи внесен-
ня до реєстру.
Однорідність сорту. Сорт вважається однорідним, якщо з урахуванням особливостей його розмноження рослини цього сорту лишаються достатньо схожими між собою за своїми основними ознаками, відзначеними в описі сорту.
Стабільність сорту. Сорт вважається стабільним, якщо його основні ознаки, відзначені в описі, є незмінними після неодноразового розмноження чи, у разі особливого циклу розмноження, наприкінці кожного такого циклу.
Суб'єктами правовідносин інтелектуальної власності на сорт рослини є селекціонер (автор, творець сорту) та власник сорту, який має відповідний патент та відомості про який занесено до Реєстру патентів — Державного реєстру прав власників сортів рослин.
Зміст права інтелектуальної власності становить 2 групи прав — особисті немайнові права та майнові права інтелектуальної власності.
Особисті немайнові права має особа, яка створила сорт. Авторами сорту можуть бути визнані декілька осіб, якщо він є результатом їхньої спільної творчої праці. Не є спільною творчою діяльністю сприяння інших фізичних осіб, які не зробили особистого творчого внеску в створення сорту, а тільки надали автору (авторам) технічну, організаційну чи матеріальну допомогу під час створення сорту і/або оформлення заявки.
Особисті немайнові права пов'язані, передусім, з правами авторства на сорт. Останні реалізуються шляхом реалізації автором (авторами) прав:
— визнати таку людину творцем (автором) сорту рослин;
-
перешкоджати іншим особам привласнювати та спотворювати його авторство;
-
запобігати будь-якому посяганню на право на сорт рослин, намаганням завдати шкоди честі чи репутації творця (автора) сорту;
-
вимагати не розголошувати його ім'я як автора сорту і не зазначати його в публікаціях;
вимагати зазначення свого імені під час використання сорту, якщо це практично можливо.
Наведений перелік особистих немайнових прав автора не є вичерпним.
На виникнення особистого немайнового права авторства не впливають такі обставини, як факт створення сорту на виконання трудового договору чи за замовленням. Щоправда в законі може бути зазначено, що в певних випадках окремі особисті немайнові права на сорт рослини можуть належати замовникові в разі створення сорту за замовленням (тобто за окремим цивільно-правовим договором) (ст. 430 ЦК).
Ці немайнові права селекціонера (автора сорту) є невідчужува-ними та безстроковими правами, які можуть належати, за загальним правилом, людині — творцеві сорту, котрий безпосередньо створив (виявив і/або вивів і/або поліпшив) сорт.
Ці права не залежать від майнових прав на сорт. На реалізацію їх не може впливати юридична доля майнових прав, оскільки немайнові права пов'язані, передусім, з визнанням та непорушенням прав авторства особи на сорт рослин.
Особисті немайнові права авторства на сорт засвідчує свідоцтво про авторство на сорт, воно є охоронним документом. Авторство може бути засвідчено також за допомогою патенту на сорт рослин.
Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослини виникають у власника сорту і засвідчуються патентом на сорт рослин, а також відомостями з Реєстру патентів.
Виникнення майнових прав на сорт рослин у особи пов'язується з правом на подання заявки на сорт рослин до урядового органу державного управління, що діє у складі центрального органу виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства. Ним є Державна служба з охорони прав на сорти рослин, що нині діє у складі Міністерства аграрної політики України і йому підпорядковується.
Право на подання заявки на сорт рослин належить, згідно із загальним правилом ст. 16 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", авторові сорту (селекціонеру). Законодавством встановлена можливість такого права іншій особі, оскільки право на одержання патенту може мати будь-яка особа, якій автор передав таке право. Відомості про заявника мають міститися в заявці на сорт.
З огляду на складність процесу виведення нового сорту рослин, одним із найважливіших суб'єктів права на сорт виступає роботодавець безпосереднього автору сорту.
Право на подання заявки на сорт рослин, за загальним правилом, належить роботодавцю селекціонера. Відповідно, в останнього виникають майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, якщо сорт створено селекціонером у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця, з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, обладнання, матеріальних і фінансових засобів роботодавця. Але трудовий договір (контракт) між роботодавцем і селекціонером може передбачати інший порядок набуття майнових прав у зв'язку зі створенням нового сорту рослин. Право на подання заявки на сорт може не належати роботодавцю.
У разі створення нового сорту за умов, перелічених нами, селекціонер подає роботодавцю письмове повідомлення про одержаний ним сорт з достатньо повним описом. Роботодавець, відповідно до правила ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", повинен протягом 60 днів з дати отримання повідомлення автора сорту подати до Державної служби з охорони прав на сорти рослин заявку на одержання патенту чи передати право на його одержання іншій особі, або прийняти рішення про збереження відомостей про сорт як конфіденційну інформацію. Одночасно роботодавець повинен укласти з автором сорту письмовий договір щодо розміру та умов виплати йому справедливої винагороди відповідно до еко-, номічної цінності сорту та іншої вигоди роботодавця. Кабінет Міністрів України в п. 2 постанови від 19 серпня 2002 р. № 1183 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" встановив мінімальні ставки зазначеної винагороди. Так, мінімальна ставка винагороди автору за створення сорту визначається в розмірі не менше ніж 5% загальної суми коштів, отриманих роботодавцем (власником сорту) за використання сорту (на час його використання), а щодо сортів деревних і чагарникових рослин та винограду — не менше ніж 8%. Якщо авторів сорту декілька, винагорода розподіляється відповідно до укладеного між ними правочину. Виплата винагороди автору (авторам) сортів рослин бюджетними установами здійснюється у межах коштів, отриманих ними за використання сорту, від власних надходжень за реалізацію садивного матеріалу цього сорту.
Якщо роботодавець (правонаступник роботодавця) не виконає зазначених у ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин" вимог щодо подання заявки на сорт до відповідної Державної служби у встановлений строк або не використовуватиме сорт, зберігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію понад 4 роки з дати одержання повідомлення автора сорту, то право на подання заявки й одержання патенту переходить до автора сорту, а за роботодавцем лишається переважне право на придбання невик-лючної ліцензії на використання сорту.
Отже, в разі створення селекціонером нового сорту у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця майнові права на сорт рослин (якщо подано заявку до Державної служби з охорони прав на сорти рослин і прийнято рішення про державну реєстрацію прав на сорт) набуває саме роботодавець. Останнє не впливає на визнання за автором сорту (селекціонером) комплексу особистих немайнових прав на сорт рослин.
Як вже зазначалось, роботодавець має право не подавати заявку до Державної служби і використовувати сорт, зберігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію. А в разі неподання заявки й зазначеного невикористання сорту протягом 4 років право у роботодавця на подання заявки і, відповідно, визнання за ним майнових прав на сорт припиняється та переходить до автора сорту, незалежно від того, було створено сорт рослин на виконання службових обов'язків за дорученням чи ні.
Порядок набуття прав на сорт рослин
Процедура набуття прав на сорт рослин визначається Законом України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (у редакції Закону від 17 січня 2002 p.), Положенням про Державну службу з охорони прав на сорти рослин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182, Правилами складання та подання заявки на сорт, затвердженими наказом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. № 249.
Органом, уповноваженим на приймання заявок, здійснення експертизи, приймання рішень щодо них, на ведення Реєстру заявок, Реєстру патентів, Реєстру сортів, на забезпечення державної реєстрації заявок, патентів і сортів та виконання інших завдань за чинним законодавством, є Державна служба з охорони прав на сорти рослин (далі — Держсортслужба), яка діє в складі Міністерства аграрної політики України.
Зазначені повноваження було передано Держсортслужбі у зв'язку з набранням чинності нової редакції Закону "Про охорону прав на сорти рослин" та затвердженням Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182.
Протягом періоду, що минув з моменту проголошення незалежності в Українській державі, відбувався пошук ефективної національної системи захисту прав селекціонерів. Повноваження щодо ведення державного реєстру сортів рослин було передано різним органам. Це призвело до того, що нині в Україні є чинними всі ті охоронні документи, які засвідчують авторство на сорт рослини й майнові права на нього, та видавалися відповідно до чинного раніше законодавства. Спочатку ці питання регулювалися постановою Ради Міністрів України від 22 лютого 1991 р. № 34 "Про заснування державного Реєстру і національного Списку сортів рослин Української PCP", яку було скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 "Про Реєстр бортів рослин України". Згідно з цією постановою Кабінету Міністрів, повноваження щодо ведення Реєстру сортів рослин України було покладено на Державну комісію по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства. Державна комісія по випробуванню та охороні сортів Мінсільгосппроду реалізовувала ці функції, впроваджуючи такі права:
-
видавати від імені держави авторські свідоцтва, що підтверджують авторство на нові сорти, на які не видаються патенти, і засвідчують право автора на отримання винагороди;
-
використовувати для занесення сортів до Реєстру сортів рослин України окремі результати випробувань, надані іншими компетентними органами України або зарубіжних держав (відповідно до укладених з ними договорів), у разі неможливості одержання таких результатів — безпосередньо Державною комісією.
Постанову Кабінет Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 було прийнято у зв'язку зі схваленням 21 квітня 1993 р. Закону України "Про охорону прав на сорти рослин". У редакції його від 22 листопада 1993 р. передбачалося, що основним органом, уповноваженим щодо реалізації його положень, має бути Державне патентне відомство України (надалі — Держпатент).
Розмежування повноважень Держпатенту та Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин у галузі охорони прав на сорти рослин відбувалося на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 та від 28 жовтня 1993 р. № 884 "Про перелік послуг Держпатенту й Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства, пов'язаних із забезпеченням прав на сорти рослин, та розміри їх оплати". Постанова від 28 жовтня 1993 р. № 884 втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183.
З початку 1999 р. порядок подання заявки на сорт рослин, ведення Державного реєстру сортів рослин, видачі патентів та інші питання регулювалися Положенням про Державний реєстр сортів рослин України та порядок видачі патентів, затверджений наказом Держпатенту України від 13 січня 1999 р. № 10. Відповідно до цього Положення, повноваження щодо ведення реєстрів покладено на Держпатент.
Наказом Міністерства освіти і науки України-від 16 серпня 2000 р. № 391 до зазначеного положення було внесено зміни, відповідно до яких повноваження щодо ведення реєстрів та інші повноваження в галузі охорони прав на сорти рослин надано Державному департаменту інтелектуальної власності (далі — Департамент) у складі Міністерства освіти і науки України. Отже, з моменту набрання чинності наказу Міністерства освіти і науки України від 16 серпня 2000 р. № 391 всі охоронні документи видає зазначений Департамент.
Такою фактично була ситуація до вступу в силу нової редакції Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" 1 липня 2002 р., на виконання положень якого постановою Кабінету Мініс-
трів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 було затверджено Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин наказом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. № 249 — Правила складання та подання заявки на сорт.
Принциповим аспектом при оцінюванні реформ органів у сфері захисту прав на сорт рослин є те, що всі ті охоронні документи, що їх було видано відповідно до вимог раніше чинного законодавства, зберігають свою силу і після набрання чинності новими актами законодавства. При цьому, згідно з п. 4 Прикінцевих положень Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Договори на передачу (відчуження) прав на сорт
Предметом договору про передачу прав на сорт може бути як такий сорт рослин, що внесений до Державного реєстру прав власників сортів рослин, так і до набуття прав на сорт.
Слід підкреслити, що під час передавання прав на сорт йдеться виключно про передачу майнових прав на сорт. Особисті права авторства є невідчужуваними та ні за яких умов відчуженню не підлягають. У разі вчинення таких правочинів останні мають визнаватися недійсними.
Відповідно до ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин" роботодавець селекціонера має право подати заявку на одержання патенту та дістати майнові права на сорт. Але в ч. З цієї статті зауважується про право особи — роботодавця передавати право на одержання патенту іншій особі.
Це означає, що особа, яка має право на подання заявки на одержання патенту на сорт рослин, має право передати своє право іншій особі. Однією з підстав такої передачі може бути договір.
Особливість цього договору полягає в його предметі, оскільки жодна зі сторін не може достеменно знати, чи буде визнано цей клон, лінію, гібрид першого покоління чи популяцію такими, що відповідають критеріям охороноздатності сорту відповідно до положень ст. 11 Закону "Про охорону прав на сорти рослин". Тому, по суті, предметом договору є певна нерозкрита інформація, виражена в певному селекційному досягненні, яке не є об'єктом інтелектуальної власності в строгому розумінні. Але така особа, якій передано право на одержання патенту, є правонаступником особи, від якої цей селекційних результат отримано, в частині вимог, передбачених ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин".
Зазначений правонаступник повинен, по-перше, протягом 60 днів з дати отримання роботодавцем від селекціонера повідомлення про створення сорту подати до Держсортслужби заявку на одержання патенту, по-друге, в цей самий строк укласти з автором сорту письмовий договір щодо розміру та умови виплати йому справедливої винагороди відповідно до економічної цінності сорту та іншої його вигоди.
Виключні права правонаступника припиняються, якщо він не виконає зобов'язань щодо подання заявки до Держсортслужби та не укладе договору з автором сорту або не використовуватиме сорт, зберігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію більше 4 років з дати одержання повідомлення автора сорту.
Якщо правонаступник використовуватиме сорт, зберігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію, він все ж зобов'язаний укласти договір з автором сорту щодо розміру та умов виплати йому винагороди. Неукладення зазначеного договору з автором сорту надає останньому право подати заявку і одержати патент.
Договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту
Особа, яка отримала патент на сорт рослин, стає власником сорту і має щодо нього всі майнові права, передбачені законодавством. Майнові права на сорт є строковими, але відчужуваними. У таких відносинах сорт постає особливим видом товару (продукції), який може бути предметом багатьох угод.
У цій ситуації власник сорту може передати іншим особам як саме право на сорт, так і права, що з нього випливають.
Отже, першим видом таких угод є договори, спрямовані на передавання (відчуження) майнового права на сорт іншій особі. По суті, ці угоди є угодами про передачу права на патент.
Особа, якій власник сорту передає майнові права на сорт, стає власником сорту та правонаступником попереднього власника сорту.
Цією угодою передається не лише право використання сорту, а всі майнові права, які передбачаються законодавством та випливають зі статусу особи — власника сорту впродовж визначеного законодавством строку існування майнового права на сорт рослин.
Така угода може мати як оплатний, так і безоплатний характер.
Договори на передачу права на використання сорту є ліцензійними договорами. Згідно з таким договором власник сорту передає будь-якій особі (як юридичній, так і фізичній особі) дозвіл (ліцензію) на використання сорту. Відповідно до ст. 40 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" за ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити лі-цензіару зумовлені договором платежі та здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.
Отже, законодавством передбачено два види ліцензійних договорів — на умовах виключної та невиключної ліцензії.
За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату в певному обсязі, на визначеній території і в обумовлений строк, лишаючи за собою право використовувати сорт в частині, що не передається ліцензіату. При цьому ліцензіар не має права видавати ліцензії на використання сорту іншій особі на цій самій території в обсязі наданих ліцензіату прав.
За договором про невиключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату, лишаючи за собою право на використання сорту і надання ліцензій іншим особам.
У ЦК передбачається також можливість укладення ліцензійного договору на умовах одиничної ліцензії. Згідно зі ст. 1108 ЦК, одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта в зазначеній сфері.
Отже, суттєвими умовами ліцензійного договору є вид ліцензії, сфера використання сорту (конкретні права, що надаються за договором, способи його використання, територія та строк, на які надаються права тощо), розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання сорту, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити в договір.
Ліцензійний договір є консенсуальним, взаємним та оплатним: він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості за всіма його істотними умовами; передбачає виникнення прав та обов'язків у обох сторін; ліцензіат бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару зумовлені договором платежі. Форма ліцензійного договору — проста письмова. Законодавство не вимагає державної реєстрації ліцензійних договорів, але для третіх осіб видача ліцензії на використання сорту вважається дійсною з дати публікації відомостей про це в офіційному виданні на підставі занесення відповідних відомостей до Реєстру патентів.
Відповідно до чинного законодавства ліцензії можна класифікувати на такі, що видаються певній особі на загальних підставах, на умовах оголошення відкритої ліцензії та умовах видачі особі примусової ліцензії.
Відкрита ліцензія. Суть її полягає в тому, що впродовж строку чинності патенту власник сорту має право в установленому порядку подати до Держсортслужби для офіційної публікації заяву про готовність надати дозвіл будь-якій фізичній або юридичній особі на використання сорту. За відкритою ліцензією особа набуває право використовувати сорт рослин на тих умовах, що передбачені договором із власником сорту чи його правонаступником, і які, зазвичай, мають бути попередньо оголошені в публікації про відкриту ліцензію.
Власник сорту спонукається законодавцем до оголошення відкритої ліцензії на сорт рослин, що сприяє, по-перше, більшій популяризації винайденого сорту, по-друге, в цьому разі збір за підтримання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування такої заяви.
Примусова ліцензія полягає в тому, що Кабінет Міністрів України і суд надає на строк до 4 років право визначеній ними особі, яка її отримує, використовувати сорт без дозволу власника сорту з мотивів надзвичайної суспільної потреби з виплатою відповідної компенсації власнику сорту.
Повноваження щодо видачі примусових ліцензій на використання сортів згідно зі ст. 43 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" надано також Державній службі з охорони прав на сорти рослин згідно з п. З постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. №1183 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про охорону прав на сорти рослин".
2.2. Права на селекційні досягнення у тваринництві як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції
Визначення поняття селекційні досягнення у тваринництві. Відповідно до Закон України від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.) селекційним досягненням у галузі тваринництва є створена внаслідок цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх нащадкам.
Племінна тварина — це чистопородна або одержана за затвердженою програмою породного вдосконалення тварина, що має племінну (генетичну) цінність і може використовуватися в селекційному процесі відповідно до діючих загальнодержавних програм селекції.
Об'єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі (далі — тварини), яких розводять з метою одержання від них певної продукції.
Відповідно до ст. 485 ЦК порода тварин визнається об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, основним селекційним досягненням у галузі тваринництва є створена людиною порода тварин, (цілісна численна група тварин спільного походження), яка має певну генеалогічну структуру й властивості, що дають змогу відрізняти її від інших тварин даного виду, і є кількісно достатньою для розмноження як однієї породи.
Зміст права інтелектуальної власності на породу тварин становлять:
-
особисті немайнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені державною реєстрацією;
-
майнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені патентом;
-
майнове право інтелектуальної власності на поширення породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.
Суб'єктами права інтелектуальної власності на породу тварин є:
1) автор породи тварин;
2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної влас-
ності на породу тварин за договором чи законом.
За загальним правилом, суб'єктами цієї діяльності є підприємства з племінної справи, селекційно-гібридні центри, іподроми, лабораторії імуно-генетичного контролю, контрольно-випробувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, а також фермерські господарства.
Суб'єктами особистих немайнових права інтелектуальної власності на породу тварин є селекціонери, творчою працею яких виведено нову породу тварин, та їхні наступники.
Незважаючи на те, що порода тварин та сорт рослин розглядаються в ЦК в одній главі як однорідні об'єкти права інтелектуальної власності, правова охорона селекційних досягнень у галузі племінної справи має свої особливості. Це пояснюється особливостями племінної справи, які полягають у тому, що вона охоплює такі актуальні проблемі, як охорона генофондових тварин, управління племінною справою, регулювання використання її досягнень тощо.
Сучасна селекція тварин, яка застосовує провідні методи досліджень, ґрунтується на різноманітному первинному матеріалі — існуючих породах, типах, лініях тварин, що значною мірою є успадкованими від минулих поколінь. Ці тварини, які різняться за генотипом (набором генів), становлять так званий генофонд домашніх тварин, який був та лишається неминущою цінністю людської цивілізації.
В Україні цей генофонд досить різноманітний, що пояснюється розмірами території країни та наявністю різних фунтово-кліматичних зон, у межах яких склалися ареали існування домашніх тварин. На них треба зважати проводячи селекційно-племінну роботу. Зокрема, за даними Мінагрополітики та Української Академії аграрних наук всього в господарствах України розводять 34 породи великої рогатої худоби, 10 порід свиней, 10 порід овець, 9 порід коней, понад 51 породу птиці, 5 порід кролів. Тварини кожної породи характеризуються специфічними біологічно-господарськими особливостями і можуть розмножуватись у певних геокліматичних та екологічних умовах України (Програма збереження та раціонального використання генетичних ресурсів сільськогосподарських тварин України на 2001-2005 роки, затверджена наказом Мінафополітики України і УААН від 24 жовтня 2001 р.).
1 Див.: В. И. Левченко. Правовая охрана селекционных достижений. — М., 1983. — С. бо.
Як зазначає В. І. Левченко, успіх селекційної діяльності в тваринництві визначається наявністю відповідних порід та типів, набір яких є надзвичайно обмеженим. Ці тварини, які різняться за спадковістю, є біологічною основою будь-якої галузі тваринництва, її генофонду. Від його стану багато в чому залежить успіх роботи селекціонерів 1. Тому охорона селекційних досягнень у галузі тваринництва, порід тварин має ґрунтуватися на створенні та належній реалізації правової охорони генофонду домашніх тварин.
Із врахуванням сказаного Закон України "Про племінну справу", передбачає передусім державну реєстрацію племінних тварин та племінних стад, ведення державних книг племінних тварин та Державного племінного реєстру. За цим Законом, державна реєстрація племінних тварин і племінних стад потребує внесення даних про племінних тварин і племінні стада, що мають відповідні генетичну якість та рівень продуктивності, згідно з до державними книгами племінних тварин і Державного племінного реєстру з метою формування відповідної бази даних про племінні ресурси. Державні книги племінних тварин — це інформаційні бази даних про племінних тварин, що відповідають установленим для реєсфації вимогам. Державний племінний реєсф — це інформаційна база даних про племінні стада, що відповідають установленим для реєстрації вимогам.
Повноваження щодо ведення Державного племінного реєстру покладено на Головну державну племінну інспекцію у складі Мінафополітики, правила та порядок проведення державної реєстрам ції племінних стад у Державному племінному реєсфі містяться у Положенні про Державний племінний реєстр, затверджений наказом Міністерства афарної політики України, Української академії афарних наук від 20 фавня 2002 р.
Відповідно, виникнення прав інтелектуальної власності на породу тварини пов'язується з державною реєсфацією. ЦК вимагає посвідчувати майнові права на породу тварини патентом. Заявка на нову породу подається до Мінафополітики України, де вона підлягає обов'язковій експертизі. Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією (надалі — Департамент) у складі Міністерства афарної політики України провадить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, згідно з Тимчасовим положенням про Департамент ринків продукції тваринництва, з Головною державною племінною інспекцією Міністерства афарної політики України, затвердженою Міністром афарної політики України 29 вересня 2000 р. Після завершення експертизи приймається рішення про визнання пропозиції селекційним досягненням або про відмову в такому визнанні. Якщо пропозиція відповідає умовам патентоспроможності, в Державному реєсфі робиться відповідний запис і видається правоохоронний документ (за ЦК, таким документом є патент). Ним засвідчуються авторство селекціонера і право власності на селекційне досягнення.
Зазначений Департамент з Головною державною племінною інспекцією у складі Міністерства афарної політики України забезпечують, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві, здійснюють контроль за дофи-манням законодавства про племінну справу в цій галузі, за станом і використанням племінних (генетичних) ресурсів, нагляд за вве
зенням на територію України та вивезенням племінних (генетичних) ресурсів, за показниками племінного обліку та формами, згідно з якими ведеться документація з племінної справи, провадить реєстрацію власників племінних (генетичних) ресурсів, веде державні книги племінних тварин та Державний племінний реєстр, проводить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, присвоює статус суб'єктам племінної справи; стежить за дотриманням законодавства в галузі бджільництва.
Як зазначає О. О. Підопригора, використання селекційного досягнення у тваринництві іншими особами може мати місце лише на підставі договору1.
Відповідно до змісту гл. 42 ЦК, договором може бути визначена юридична доля виключно майнових прав на такий об'єкт права інтелектуальної власності, як порода тварини, оскільки особисті немайнові права авторства є невідчужуваними.
Майнові права на породу тварин є обмеженими в часі: відповідно до ст. 488 ЦК строк чинності виключних майнових прав на породу тварин спливає через ЗО років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав.
Власник патенту може за договором передати як саме право на породу, так і права, що з нього випливають.
Достарыңызбен бөлісу: |