Загальна характеристика роботи



жүктеу 1.11 Mb.
бет1/5
Дата09.06.2016
өлшемі1.11 Mb.
  1   2   3   4   5
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Історично кримінальне право виникло, щоб захистити своїми особливими засобами особу, суспільство і державу від злочинних посягань. Охоронну функцію кримінальне право традиційно виконувало за допомогою притягнення осіб, що скоїли злочин, до кримінальної відповідальності, яка ототожнювалась із покаранням і розглядалась як кара за спричинену злочином шкоду.

Із розвитком доктрини кримінального права стало зрозумілим, що охоронна функція не повинна забезпечуватися тільки заходами примусу, оскільки за допомогою заходів заохочення можна досягти бажаного результату в значно коротший термін. Наявність зазначених норм у кримінальному законодавстві є показником рівня цивілізованості суспільства. Це підтверджується значною кількістю міжнародно-правових актів, прийнятих у цьому напрямку. Тому і в кримінальному законодавстві України почали з’являтися норми, які передбачають можливість звільнення осіб, що скоїли злочин, від кримінальної відповідальності, норми профілактичного характеру та інші заохочувальні норми. Однією з таких норм, є норма, яка передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Публікації. Основні результати дослідження викладено у п’яти наукових статтях, три з яких опубліковані у збірниках наукових праць, що входять до переліку фахових наукових видань, затверджених ВАК України.

РОЗДІЛ 1

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ІНСТИТУТУ ПРИМИРЕННЯ ВИННОГО З ПОТЕРПІЛИМ


    1. Звільнення особи від кримінальної відповідальності в системі

заходів кримінально-правового впливу
Загальновідомо, що сучасна кримінально-правова політика в Україні здійснюється на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання; невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Реалізація перерахованих принципів, окрім принципу невідворотності кримінальної відповідальності, є майже неможливою без застосування кримінально-правових норм про звільнення від кримінальної відповідальності, які дозволяють без зайвого застосування кримінальної репресії досягти найбільшого ефекту, забезпечити баланс між кримінально-правовим ригоризмом і надмірною лібералізацією репресії, встановити різні кримінально-правові наслідки залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину та особи винного.

Незважаючи на те, що звільнення від кримінальної відповідальності привертає особливу увагу науковців, у кримінально-правовій літературі досі немає його єдиного визначення. Пояснюється це тим, що питання про диференціацію відповідальності і покарання виникло тільки на рубежі 50 – 60 років минулого століття. Законодавство до 1958 р. взагалі не розглядало кримінальну відповідальність окремо від покарання. Розмежовувати ці поняття почали після того, як в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних республік 1958 р. [139, с. 24] та Кримінальному кодексі УРСР 1960 р. [89, с. 238] з’явилася стаття, яка передбачає підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання. Подальший розвиток кримінального законодавства привів до того, що у новому Кримінальному кодексі України підстави звільнення від кримінальної відповідальності і підстави звільнення від покарання та його відбування було передбачено вже у 2001 р. Проте навіть після цього поняття звільнення від кримінальної відповідальності в юридичній літературі не стало більш визначеним. З наведеної причини не існує і єдиного визначення звільнення від кримінальної відповідальності.

Як справедливо зазначив Ю.В. Баулін, існуючі визначення звільнення від кримінальної відповідальності, в основному відображають розуміння авторами сутності та визначення поняття кримінальної відповідальності [14, с. 57].

З метою з’ясування і обґрунтування цього твердження необхідно порівняти існуючі точки зору стосовно визначення кримінальної відповідальності.

У науці кримінального права існують такі визначення кримінальної відповідальності:

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Зазначений висновок відповідає також прикінцевим та перехідним положенням КК, рішенню Конституційного Суду України, який зазначає, що „кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної... Це форма реалізації державою правоохороних норм, яка в кінцевому підсумку полягає, як правило, в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду”[168, с.7-13].

Під час дослідження питання про зміст кримінальної відповідальності і наслідки звільнення від неї не можна не згадати про поділ кримінальної відповідальності на позитивну (перспективну, проспективну) та негативну (ретроспективну). Цієї позиції дотримуються: Л.В. Багрій-Шахматов [11, c. 43], О.В. Грищук [42, с. 37], М.С. Строгович [188, с. 72-77], З.А. Астеміров [10, с. 61-62], В.Г. Смирнов [183, с. 78], А.М. Павлухін, А.А. Чистяков [140, 26-50] та ін.

Позитивний напрямок кримінальної відповідальності зародився в 60-ті роки минулого століття. Зміст цієї концепції полягає у виокремленні в явищі кримінальної відповідальності двох аспектів:



  1. обов’язку не вчинювати діянь, визнаних законом злочинами;

  2. обов’язку перетерпіти заходи кримінально-правового впливу в результаті вчиненого злочину.

Перший із названих видів кримінальної відповідальності називають позитивною кримінальною відповідальністю, а другий – негативною, на відміну від традиційного розуміння кримінальної відповідальності [106, с. 44-45]. Негативно зустрівши і піддавши критиці позитивний напрямок у кримінальній відповідальності, за „нонсенс та абсурд” [173, с. 32], підлягання законопослушного громадянина кримінальній відповідальності. У цей період зазначена концепція отримує все більше прихильників, що намагаються надати їй визначення та врахувати і пояснити її позитивний напрямок на правопорушників, зазначаючи, що „сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що вона виступає об’єктивно обумовленою і встановленою кримінальним законодавством мірою мінімально необхідної соціально-рольової поведінки і тим самим вимогою не вчиняти найбільш небезпечні відхилення від конкретної соціальної ролі” [157, с. 38-45].

Існує думка й про поєднання цих двох напрямків, коли кримінальна відповідальність розглядається, як галузь складних суспільних відносин, яка поєднує у собі обидва напрямки: позитивного і ретроспективного характеру. Такої думки дотримується О.І. Санталов, який зазначає, що відповідальність у позитивному значенні виключає відповідальність у ретроспективному і, навпаки, позитивна безвідповідальність дає підстави для ретроспективної відповідальності. Тому надавати визначення двом термінам не вважається за потрібне, зважуючи на те, що визначення відповідальності в одному аспекті автоматично виключає відповідальність в іншому [175, с. 56]. Думається ця концепція є не зовсім обґрунтованою та доведеною, оскільки позитивний і негативний напрямки кримінальної відповідальності не лише не виключають один одного, але, навпаки, зумовлюють та передбачають. Таким чином, обидва напрямки визначаються як самостійні ланки цілісного механізму кримінально-правового регулювання. Кримінальна відповідальність є єдиною, і лише у рамках єдиного цілого можна виокремлювати діалектично протилежні сторони: першу – виконання нормативних вимог, які диктують належну, таку, що відповідає вимогам суспільства, поведінку, та другу – виконання належного, також продиктованого кримінально-правовою нормою, але вже в результаті державного примусу як реакції на правопорушення [91, с. 17].

Кримінальна відповідальність визначається для громадян як об’єктивно існуюче негативне явище, яке може стати у майбутньому об’єктивно існуючою реальністью. Існуюча кримінальна відповідальність у спеціально-правовому значенні має ретроспективний характер, а саме – відповідну реакцію держави на вчинений у минулому злочин, та зазнавання особою, яка вчинила злочин, передбачених КК обмежень особистого, майнового та іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду й покладаються на винну особу спеціальними державними органами.

На підставі викладеного можна надати таке визначення звільнення від кримінальної відповідальності: це відмова держави в особі відповідного органу (суду) від застосування до винного заходів кримінально-правового примусу, що призначаються не інакше як за обвинувальним вироком суду.

Наведене визначення узгоджується з визначенням, що міститься у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” від 23 грудня 2005 року [153, с. 6]. Згідно з п. 1 цієї Постанови, звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави від застосування щодо особи, яка вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним законодавством України.

У кримінально-правовій літературі неодноразово підіймалося питання про те, що звільнення від кримінальної відповідальності є однією із форм реалізації останньої. Так, автори колективної монографії „Кримінальне покарання” до форм реалізації кримінальної відповідальності, поряд із покаранням, відносить засудження особи без призначення покарання, застосування примусових заходів виховного характеру, звільнення винних осіб від кримінальної відповідальності та від відбування покарання [205, с. 119].

При цьому суть аргументації прихильників зазначеної концепції зводиться до такого: „Застосовані заходів суспільного впливу (наприклад, при передачі особи на поруки) знаходяться за рамками кримінального матеріального права. Разом з тим закон передбачає виправлення та перевиховування таких осіб шляхом застосуванням мір суспільного впливу, переслідуючи при цьому досягнення цілей покарання і виконання задач кримінального законодавства, - досягнення того ж ефекту, що й при виконанні покарання, то можна говорити про застосування таких мір як форми реалізації кримінальної відповідальності”.

Подібна точку зору навряд чи може бути прийнятою з таких підстав:

- по-перше, звільнення від кримінальної відповідальності хоч і сприяє виконанню задач кримінального законодавства і досягненню цілей покарання, однак має свою специфіку, суть якої полягає в тому, що кримінально-правовий конфлікт вирішується шляхом некарального впливу;

- по-друге, кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, тоді як звільнення від кримінальної відповідальності відбувається за рішенням суду до набрання законної сили обвинувальним вироком;

- по-третє, звільнення від кримінальної відповідальності є самостійним інститутом кримінального права, який має свою природу, сутність та зміст.

Зроблені висновки відповідають думці більшості вчених, які у своїх дослідженнях торкалися питання форм реалізації кримінальної відповідальності. Так, на думку А.А. Тер-Акопова „реалізація кримінальної відповідальності означає, що особа, яка скоїла суспільно небезпечне, передбачене кримінальним законом діяння, визнається винною у вчиненні злочину і до неї за необхідності застосовується відповідний кримінально-правовий вплив” [196, с. 23].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

кримінальної відповідальності за своєю природою та значенням у правовому регулюванні не належить до форм реалізації кримінальної відповідальності, а є відмовою держави в особі відповідного органу (суду) від застосування до винного заходів кримінально-правового характеру, що призначаються не інакше як за обвинувальним вироком суду.



1.2. Історичні, соціально-юридичні та політичні передумови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим
Із історії права відомо, що скрізь та завжди головним засобом протидії злочинності було покарання винного. Однак практика показує, що застосування покарання не завжди допомагає оперативно досягти цілей кримінального закону. Розчарування у каральних засобах впливу на злочинця породило інститут примирення винного з потерпілим, ставлення до якого, як в теорії, так і на практиці є різним.

Прибічники його застосування стверджують, що він не тільки сприяє усуненню або пом’якшенню шкідливих наслідків злочину, але й використовується для „схилення” винних до самовикриття (самовиявлення) і співпраці з правоохоронними органами, виявлення латентних злочинів, підвищення рівня розкриття зареєстрованих злочинів, економії репресій, сил і засобів правоохоронних органів та ін. [5, с. 7].

Супротивники застосування норм про примирення стверджують, що кожен повинен отримати по заслугах, оскільки у цьому виражається принцип справедливості.

Для того, щоб зрозуміти істинну сутність та значення інституту примирення, необхідно проаналізувати генезу та розвиток цього інституту, оскільки витоки інституту примирення походять ще з додержавних форм взаємовідношень потерпілого та злочинця. Із цього приводу доречно згадати проповідника Еклезіаста, який говорив: „Що було, те і буде; і що робилось, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває дещо, про що говорять: „дивись, ось це – нове ”; але це вже було у віках, що були до нас” [17, с. 618].

Основним правовим джерелом Київської Русі у XI – XIII століттях, яке регулювало відносини між злочинцем і потерпілим, була „Руська Правда”. Основною метою покарання того часу було, по-перше - відшкодування збитків потерпілому та його сім’ї, а, по-друге – збір коштів до державної казни з винних осіб. В останню чергу метою покарання була відплата, тобто кара за скоєний злочин.

Слово „злочин” не було відоме Руській Правді. Воно мало найменування „образи”. У цьому відбивався погляд на злочин як на моральну шкоду. Якщо когось „образили”, це означало, що він притерпів деяку неприємність, прикрість, а це і є злочин. Саме поняття „образи” передбачає наявність конкретного „ображеного”, тобто чийсь приватний інтерес. Кримінальні та цивільні правопорушення за давністю не поділялися. Будь-яке правопорушення (вбивство, невиплата боргу) однаково називалося „образою”.

У цьому законодавчому акті відбивались, як було зазначено вище, найдавніші елементи звичаю, відносно форм відшкодування, що пов’язані з принципом талеону (око за око, зуб за зуб) та кровною помстою, зазначимо на те, що застосування останньої іноді призводило до винищення цілого роду [100, с. 12].

Помста є правом потерпілого та його родичів віддати (воздати) винному чи його родичам стільки, скільки під впливом горя і роздратованого почуття, він вважав за потрібне. Таким чином, помста подається чисто суб’єктивним покаранням: потерпілий повертає образу з огляду на своє розгніване почуття. Помста є рівнозначним і безмірним покаранням, оскільки міра його знаходиться у суб’єктивному почуті потерпілого.

Покарання має приватний характер: карає не держава, а приватна особа, сам потерпілий або його родичі.

Із аналізу низки статей „Короткої правди” видно, що вирішення конфлікту (Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com


М.Ф. Владимирський-Буданов зазначав, що „право накладення покарання і звільнення від нього зазначається в епоху Судебників (особливо 1-го) також як і попереднього, а саме переслідування злочинів проти особистих прав (наприклад, убивство) повною мірою надано приватному потерпілому, тобто бачиться звичним в обвинувальному процесі, і слідство підлягає зупиненню за мировою на всіх стадіях” [31, с. 345].

В історичних джерелах стародавнього права відсутні вказівки на існування особливого обряду примирення. Та джерела, що дійшли до нас, свідчать про мирові записи скривдженого з правопорушником, і ці мирові заносилися до наказів для записів, отже певний порядок примирення все ж таки існував.

М.Ф. Сергіевич навів зміст однієї з таких мирових: „И мне (Никандру) впредь на Омрос с товарищи не искать, в головных деньгах и в похоронных государю челом не бить, кроме государевых пенных, а пени что государь укажет, а я с детьми то дело отдали Богу судить, в чем я с своими детьми и мировую запись дали Омросу с товарини” [179, с. 381]. Тут ображений відмовлявся від права пошуку грошової компенсації за вбивство. А саме, мається на увазі особливий обряд примирення, який існував у східних слов’ян. Родичі особи, яка скоїла злочин, йшли до особи, що мала право на помсту, і просили її вибачити кривдника. Спершу месник міг відмовитися від примирення. І тоді до месника могли зверталися до трьох разів, пропонуючи йому мир та подарунки. Коли ж ображений погоджувався на примирення, призначався день примирення. До будинку месника приходило 12 жінок, кожна з яких несла немовля. Ображений цілував одного з немовлят, те ж саме робили і його родичі. Після цього ображений брав подарунки і говорив „приймаю”. Потім у домі винного накривали обід для месника і його родичів. Сам винний на обіді не був присутнім. Після застілля він вповзав на колінах, несучи на шиї зброю, якою убив свою жертву, цілував ноги та коліна месника та просив прощення, ображений знімав зброю і цілував вбивцю в знак примирення. Родичі месника та він сам отримували подарунки.

Таким чином, у X – XIV століттях, примирення характеризувалося тим, що:

-а- поява примирення винного з потерпілим пов’язана з існуванням кровної помсти, як способу вирішення конфлікту, що виник у зв’язку з нанесенням „образи”;

-б- прмирення було сферою застосування приватного права і залежало від волі потерпілого;

-в- розвиток законодавства і юридичної техніки привів до того, що примирення з потерпілим відображалось, як у законодавчих актах, стосовно того чи іншого виду злочину, так і до певної стадії процесу;

-г- процедура примирення законодавчо не закріплювалась, але існували мирові записи і певні обряди примирення, що відповідали суспільно-релігійним традиціям.

Майже такі ж самі процеси відбувалися в інших державах.

Більшість дослідників, які вивчають інститут примирення як приклад давності його виникнення згадують Давню Грецію та Рим.

Так, право Афін, за Демосфеном свідчило про необхідність примирення винного у непередбачуваному вбивстві з родичами потерпілого: „На чому ж наголошує закон – говорить Демосфен – викритий у непередбаченому вбивстві протягом відведеного часу пішов указаним шляхом і був у вигнанні, поки не примириться з ким-небудь із родичів потерпілого...” [9, с. 193].

Викладене дозволяє констатувати, що примирення за правом Афін було законним і достатньо альтернативним покаранням для особи, винної у скоєнні непередбаченого вбивства.

Із Римського права видно, що римляни первинно допускали самозахист („силу відрази силою”). Історично першим способом захисту приватних прав було самоуправство [166, с. 54]. При цьому, „приватне право” розумілося як право, що захищає інтереси окремих осіб у їхніх взаємовідносинах з іншими людьми.

Приватне право відображало інтереси індивіда і не могло охоронятися всупереч бажанням та інтересам окремої особи. Свої джерела право діставало не тільки із загальнодержавних установлень, але й із волі приватних осіб, тому в традиції римського права сформувалося визначення приватних угод у цій галузі як таких, що мають силу загально-правових установлень [200, с. 56].

Державна влада за стародавніх часів не втручалась у сутички (конфлікти) між приватними особами: реагувати так чи інакше на спричинену образу було справою самого потерпілого; відправлення правосуддя було справою приватної особи. За таких умов виник інститут помсти, коли правопорушник своїм вчиноком віддавав себе на милість ображеному, який здійснював правосуддя виключно за своїм уявлення про право. У той же час ніщо не заважало ображеному помиритися із кривдником, у зв’язку з чим ображений відмовлявся від права помсти. „Основні негативні моменти такої системи – зазначає О. М. Красіков - які і призвели в кінці до її ліквідації, виявлялися в тому, що:

- по-перше, вона була джерелом безпорядків і міжусобиць у суспільстві;

- по-друге, важко було відрізнити дійсного потерпілого від того, хто видавав себе за потерпілого і, керуючись цим приводом, скоював убивство чи інше протиправне діяння;

- по-третє, вона не гарантувала справжньому потерпілому перемогу над більш фізично сильним кривдником” [84, с. 20-21].

Поступово, із розвитком держави зміцнювалася сама державна влада, і в інтересах підтримки необхідного для правлячих класів спокою та порядку стали визначатися умови, за яких помста потерпілого була правомірною та виключала нову помсту з боку того, на кого вона була дійсно спрямована.

У цей же самий час, за тих же умов доцільності виявилась і охорона угоди правопорушника з потерпілим, внаслідок якої потерпілий відмовляється від приватної помсти, отримуючи за це від правопорушника майнову (грошову) компенсацію [167, с. 356].

Пізніше держава встановила обов’язкові „композиції”, штрафи, які правопорушник платив потерпілому і якими останній повинен був задовольнитися і не прибігати до помсти. Разом із тим державна влада брала на себе функцію гаранту в отриманні ображеним встановленого штрафу.

І тільки через значний період часу внаслідок загостреної класової боротьби держава стала вважати правопорушенням не тільки приватні, але й загальні (державні) інтереси окремих діянь, з якими первинно пов’язувалося задоволення безпосередньо інтересів потерпілого та членів його родини. Вбивство, зґвалтування, інші насильницькі дії починають переслідуватися державою незалежно від волі потерпілого і тягнуть за собою покарання, накладене державою в порядку здійснення (реалізації) кримінального правосуддя. Посягання, наслідки яких обмежувалися тільки скривдженим суб’єктом, стали визнаватися як такі, що мали соціальний характер, оскільки „індивід є ображеним як член суспільства а не як окрема особа” [58, с. 94].

Прикладом цього в Українській державі стало Соборне Укладення 1649 року. Стаття 31 Укладення встановлювала: „А позивачі, які з розбійниками чи з приводними людьми з поміченими у розбійних справах, не дожидаючись указу, почнуть миритися, і мирові чолобиття зарахують до наказу, і той мир стане не в мир, і розбійникам указ чинити по государеву указу хто чого доведеться. А позивачем за це пеня чиниться, дивлячись по справі, не мирися з розбійниками” [170, с. 134] .

Ця стаття повністю відповідає ст. 41 Розбійного Наказу (Уставна книга Розбійного наказу, представляє собою особливе кримінальне укладення, була створена Іваном IV приблизно у 1555 році для вирішення кримінальних справ). Як ми бачимо, положення наведеної норми спрямовані на посилення судової влади та зосередження в її руках особливо тяжких справ. Стаття підтвердила характерний для розшукового процесу порядок припинення справ тільки за ініціативою судової влади і встановила штраф за примирення позивачів з розбійниками до вирішення справи судом.

„Уставна книга Розбійного наказу редакції 1566 року встановлює, що якщо хтось почне позов перед губними старостами проти розбійників і „татей ведомих”, а потім запропонує старості мирову, то така мирова не має сили, а обвинувачених судять „для земських справ, щоб вивести лихих”. Редакція 1617 року тієї ж книги призначала вже кримінальне покарання за такі мирові. По відношенню до злочинів проти особистих прав і до осіб, які не мають репутації злісних крадіїв, розбійників, мирові допускалися тривалий час...” [28, с. 343] .

На думку М.Ф. Владимирського-Буданова ця норма відображала положення про те, що мирові не дозволялися по справах, які вели до розшукового процесу (розбій, татьба с поличним), але дозволялися по інших кримінальних справах, які вирішувалися „судом”. Тому цю статтю не можна вважати кінцевим запереченням мирових зі злочинцем [223, с. 58].

Незважаючи на те, що мирові з розбійниками були заборонені, допускалися мирові у позові, тобто стосовно матеріальної шкоди, спричиненої татьбою чи розбоєм. Ця сторона справи в Укладенні не була зазначена, що дає право говорити про те, що законодавець твердо став на шлях виокремлення у кримінальному судочинстві цивільних позовів. З іншого боку, обвинувачення стосовно майна не могло виникнути за відсутності скарги потерпілого [172, с. 197].

Таким чином, до середини XVII ст. склалися певні нововведення у примиренні порівняно із Судебниками: примирення не тільки не заохочувалося, але й каралося. Згадувалася лише така форма примирення, як „мирова чолобитна”.

У першій половині XVIII ст. поряд із діючим Соборним Укладенням стали застосовувати численні укази Петра I (тільки указів кримінально-правового характеру налічується - 392).

Законодавство кримінально-правового характеру за часів царювання Петра I служило одним із видів зброї класу феодала-кріпосника проти кріпосного селянства, робочих мануфактур та ін. Кримінальне право цього періоду відрізнялося встановленням безжалісних і мученицьких покарань. Та незважаючи на це, в Артикулі воїнському 1715 року існувала стаття, яка свідчила про застосування інституту примирення, правда, у дещо іншому вигляді, ніж до цього.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

9) протягом розвитку норм про примирення, як в кримінальному, так і в кримінально-процесуальному праві, форма їхньої угоди, а також спосіб його досягнення не були закріплені законодавчо.

Законодавство, яке сформувалося після Жовтневої революції 1917 р., відображувало особливості періоду, що переживала країна (класова боротьба, необхідність захисту революційних здобутків, багатоукладність економіки) ті, що господарювали у той час, політичні та кримінально-правові погляди.

Через усе кримінально-правове законодавство 20-х років проходила ідея про класову природу злочину, класову сутність та задачі покарання (міри соціального захисту) у Радянській державі: „Радянське кримінальне право має своїм завданням за допомогою репресій охороняти систему суспільних відносин, яка відповідає інтересам робочих мас, що організувалися у правлячий клас у перехідний від капіталізму до комунізму період диктатури пролетаріату” [64, c. 57-58].

За Радянських часів норми про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим не були відображені у кримінальному законодавстві.

Мова йшла лише про примирення, як підставу припинення кримінальної справи приватного обвинувачення. Так, у п. 2 ст. 4 КПК 1922 р. було встановлено, що „кримінальне переслідування не може бути порушеним, а порушене не може бути продовжене та підлягає припиненню на будь-якій стадії процесу: ... 2) за примиренням звинуваченого з потерпілим по справам, порушуваним не інакше як по скарзі потерпілого, за винятком випадків, зазначених у ст. 10 та 11 цього кодексу”.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 КПК до злочинів приватного обвинувачення належали: навмисне легке тілесне пошкодження (ст. 153 КК), навмисне нанесення ударів, побої або інше насильницьке діяння, що спричинило фізичну біль (ч. 1 ст. 157 КК), образа, спричинена кому – небудь дією, словесно чи письмово (ст. 172 КК), образа, нанесена у розповсюджених або публічно виставлених творах друку або малюнках (ст. 173), наклеп, тобто оприлюднення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять іншу особу (ст. 174), наклеп у друкованому або іншим способом розповсюджуваному творі (ст. 175 КК). Необхідно зазначити, що максимальне покарання, яке могло бути призначене за перелічені злочини, не перевищувало одного року позбавлення волі, або передбачало інший, більш м’який вид покарання.

Таким чином, основними тенденціями розвитку кримінального та кримінально-процесуального законодавства за радянського періоду є:

1) норми про примирення винного з потерпілим як підстави припинення кримінальної справи містилися тільки в Кримінально-процесуальних кодексах та застосовувалися тільки стосовно злочинів приватного обвинувачення;

2) держава, беручи до уваги потерпілу сторону, вважала за можливе у деяких випадках якоюсь мірою поновити порушене право шляхом застосування соціального захисту у вигляді обов’язку відшкодування спричиненої потерпілому шкоди;

3) починаючи з 1958 р. у кримінальному законодавстві, як пом’якшуюча відповідальність обставина встановлювалося недопущення винним шкідливих наслідків здійсненого злочину або добровільне відшкодування нанесеного збитку та усунення спричиненої шкоди.

У діючому Кримінальному кодексі України, який було прийнято 7 сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р., уже існує стаття, яка звільняє від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Таким чином, примирення винного з потерпілим в історії кримінального права мало декілька значень: за часів кровної помсти воно відігравало роль засобу вирішення конфлікту; після розмежування кримінального та цивільного законодавства почало розглядатися як підстава звільнення від покарання, що правда чіткіх меж між кримінальною відповідальністю та покаранням не існувало, і фактично звільнення від покарання означало звільнення від кримінальної відповідальності; за часів Радянського Союзу примирення було обставиною, що пом’якшувала покарання; після розпаду Радянського Союзу ми повернулися до колишнього значення примирення винного з потерпілим, тобто як до підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Обумовлено це було певними змінами, які відбувалися у розумінні злочину та покарання.

  1   2   3   4   5


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет