Шутенко Ю. Поетичний світ Василя Голобородька

Ця думка В.Голобородька перегукується «Погля­дами знаменитого англо-американського поета То-маса Еліота (до речі, одного з улюблених Голобородькових авторів), який стверджував:

Поет зовсім не виражає свою "особистість", але є свого роду медіумом <...> в якому різноманітні вражен­ня і переживання комбінуються найдивакуватішим і не­сподіваним чином. Враження і переживання, важливі для поета як для людини, можуть не знайти собі місця в його творчості, і, навпаки, ті, що стають для нього твор­чо значимими, можуть відіграти мізерну роль для нього як особистості².

Василь Голобородько народився 1946 р., після закінчення школи працював на шахті, навчався в Ки­ївському університеті, служив у армії на Далекому Сході, а нині проживає в рідному селі Адріанополі $а Луганщині.

Перші його поезії з'явилися в журналах "Дніпро" (1964) та "Жовтень" (1965). Молодого поета крити­ка сприйняла з ентузіазмом. На цей час припада­ють і "небуденні дебюти" І.Калинця, М.Воробйова, В.Рубана. Та дуже скоро радянська система зрозу­міла, що, як зазначала дослідниця з діаспори Уляна Пелех, "оригінальна змістом, формою, поетичними образами, музикою, глибиною філософського сво­єрідного світосприймання" поезія Голобородька не вміщалась у рамки соцреалізму.

Уже 1968 р. видавництво "Молодь" відмовляєть­ся друкувати першу книжку поета "Летюче віконце". Його чотири збірки ("Летюче віконце", "Пастух кві­тів", "Ікар на метеликових крилах", "Від криниці до

криниці") вийшли однією книжкою під назвою "Летюче вікрнце" у СЩА 1970 р, І лише через 20 років після першої "розсипаної" збірки в Україні з'являються "Зелен день" (1988; премія ім. В.Симоненка), "Ікар на метеликових крилах" (1990), куди ввійшли кращі вірші різних років; "Калина об Різдві" (1992), відзначека Національною премією м. Тараса Шевченка; "Слова» у ишиваних сорочках* (1999). У 2002 р. скромною книжечкою вийшли в Луганську вибрані поезії В.Голобородька "Посівальник", того ж року в Харкові з'явилося Прекрасне; видання "Українські птахи в країнському краєвиді".

Упорядники антології української поезії XX ст. в англомовнихперекладах) "Сто років юності" небезпідставно називають Василя Голобородька одним з найталановитіших українсь­ких поетівXX ст; У Сучасній світовій літературі. Під­твердженням цього В те; ЩОВ Белграді 1984 р. ви­йшла антологія світової поезії XX ст. з промовистою назвою; "Від бенгальця Рабіндраната Тагора до укра­їнця Василя Голобородька". Його вірші опубліковано окремою книжкою в перекладі англійською мовою: "Icarus with Buttery Winjs & Other Poems" (Тоrоntо, 1991; видання двомовне, перекладач — Мирося Стефанюк). Без поезії Голобородька не обходяться ан-тологійні добірки чи збірники української літератури в англомовних перекладах. Є його вірші в антології творчості українських поетів, що вийшла 1993 р. у Німеччині, добірка поезій перекладена польською мо­вою (1977). Окремими книжками вірші друкувалися в перекладах, окрім ан­глійської, португальською і польською мовами.

Критик Анатолій Макаров вводить Голобородька в коло таких поетів,, як В.Кордун, І.Калйнєць, І. Жиленко, І.Гончар.

Новаторство цих постшістдесятників полягає не лише в підсиленні звучання психологічних мотивів лірики, а передовсім "у прагненні дійти до самих коренів, таємничих глибин свідомості сучасної лю­дини. Поетів захоплюють можливості сучасної по­езії, перетворити всі підсвідомі враження у свідомі сприйняття",

Василь Рубан вважає Голобородька найпомітні­шим із представників київської поетичної школи, для яких характерним був густий метафоризм (М.Саченко, С.Вишенський, М.Воробйов та ін.). Сам Го­лобородько в розмові з відомою журналісткою і пись­менницею Оленою Логвиненко так уявляє київську школу поетів:

Це явище я порівняв би із вінком, який не існує без окремих квітів, з яких звито вінок. Отак і ми: я — запаху­щий васильок, Воробйов — повний мак, Кордун - троянда (іще не селекціонована, але назва вже є: Victoriedei), Григорів — мачок (є й така квітка), творимо разом школу-вінок. Але це іще не все "зілля", з якого сплетено той вінок, адже були інші учасники тієї школи, дехто від само­го її початку, і Рубан, і Саченко, і Надія Кир'ян, і Вишенський, і Семененко.

Далі митець розкриває сутність цієї поетичної школи:

Адепти цього угруповання від самого початку були зорі­єнтовані на справжню поезію, як то вони розуміли її на той час та знаходили однодумців і спільників серед своїх попе­редників, серед іншомовних поетів та серед сучасників (Вінграновський, Межелайтіс та ін.). Нашим богом була мета­фора, а з цього випливало усе інше. Метафора, яка розумілася нами не як прикраса комунікативної мови, а як таке духовно-мовне утворення, яке несе в собі свій внутрішній світ, своє світло, яке не є відзеркаленням того, що містить­ся десь збоку, а випромінене зсередини. Вірш завдяки ме­тафорі ставав автономною данністю, яка зовсім не корес­пондувала з навколишнім світом або була на шляху до пов­ного розриву із ним⁴.

Василь Голобородько наповнює народно-тради­ційні засоби новим змістом, своєрідність його ба­чення світу виявляється, як зазначає В.П'янов, "в умінні змалювати звичайне в казковому забарвлен­ні". Микола Ільницький також відзначає особливість фольклоризму поета:

Ми не знаходимо у віршах Голобородька ні епітетів та порівнянь, взятих з народної української пісні, ні пере­фразування прислів'їв та приказок, ані фольклорних си­туацій (побачення під яблунею чи вишнею, дівчина дає парубкові напитись води тощо), тобто не знаходимо звер­нення до того, чим послуговується найбільше псевдона­родність і що кочує з книжки в книжку, від поета до поета. Натомість бачимо в нього психологічний прояв народнос­ті, глибоку національність, досягнуті зверненням до таких сторін буття народного і мислення, які здавались до ньо­го само собою зрозумілими, непоетичними.

В одній з перших рецензій на поезію Голобородька Іван Дзюба так визначає творчу манеру автора:

У Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістич­них уявлень про природу; світ нашого далекого "наївно­го" предка або довірливої дитини, заселений дивними іс­тотами, наповнений чарівними звуками й кольорами, й пригодами; світ української народної, язичницької ще де­монології, казки, загадки, думи... Звичайно, світ цей яв­ляється у Голобородька не в літературних ремінісценціях, не в філософській системі і навіть не як "тіні забутих пред­ків", — але як жива реакція отак укладеної душі на цілком сучасну навколишню дійсність.

На думку критика, поезія Голобородька є ствер­дженням таких поглядів:

Всі неживі предмети <...> оживають і поводяться як добрі і милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими го­мінливими, балакучими, вразливими, всюдисущими і ду­маючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ В.Голобородька⁶.

Пише Голобородько вільним віршем. Термін "вер­лібр", чи "вільний вірш" , за­стосовують як до версифікаційного жанрового різ­новиду вірша ("написав верлібр"), так і до системи віршування ("пише верлібром"). На відміну від вір­шування на силабо-тонічній основі (поєднання різ-норозмірних метрорядів одного метра), вільне вір­шування не має ні метричних, ні силабічних, ні то­нічних обмежень і постало в новітні часи як запере­чення всіх попередніх канонів. Хоча з історичного погляду верлібр — не нова форма віршування. Він має оригінальні версифікаційні корені у фольклорі багатьох народів. Зокрема в українському фольк­лорі —- це замовляння, голосіння, загадки, інші фор­ми речитативної неримованої або частково римо­ваної поезії. У європейській писемній літературі вер­лібр з'являється в середньовічній літургійній поезії, згодом його культивують німецькі передромантики, бельгієць Е.Верхарн, американець В.Вітмен, фран­цузькі символісти, англієць американського поход­ження Т.С.Еліот, росіяни В.Брюсов, О.Блок, А.Бєлий та ін.

Витоки українського писемного верлібру сягають "Слова о полку Ігоревім", особливий вільний ритм якого грунтується на інтонаційно-синтаксичних по­вторах (саме такі повтори вважають основою і чи не єдиною більш-менш сталою ознакою верлібру). Деякі Шевченкові твори, в яких розвиваються тра­диції думи та інших речитативних форм фольклор­ного віршування, написано верлібром, причому ра­ніше від багатьох європейських зразків. Наприкінці XIX ст. Леся Українка довільно переклала кілька вір­шів Ґете та Гайне, а також верлібром написала власні твори. Цикл верлібрів створив на початку XX ст. І.Франко, об'єднавши їх назвою "Вольні вірші".

З 10-х рр. XX ст. верлібром писав М.Семенко. Вважаючи верлібр "найреволюційнішою формою", в 20-ті роки його вподобали В.Еллан, І.Кулик, П.Тичи­на, М.Йогансен, В.Мисик, В.Поліщук та ін. Творчі по­етичні пошуки були призупинені з настанням репре­сій. Відродились вони аж у творчості шістдесятників та постшістдесятників. Сюди треба долучити цікаву і своєрідну творчість поетів так званої Нью-Йоркської групи (Б.Рубчак, Б.Бойчук, Е.Андієвська, В.Вовк, Ю.Тарнавський, Ж.Васильківська, Р.Бабовал та ін.).

На питання, чому поети київської школи вибра­ли вільне віршування, відповідає сам Василь Голо­бородько:

Верлібр був для нас однією з ознак справжньої поезії, яку ми вбачали в перекладній європейській поезії. Сам я, крім того, завжди орієнтувався на фольклор, але не на пісенні його жанри, а головно на загадку та прислів'я, які зачасту є окремими реалізованими метафорами реалій дійсності та життєвих ситуацій. Кожна реалізована мета­фора, яка творить у собі власний світ, має свої неповтор­ні параметри, тому "втискання" в певні розміри виклика­ло б її руйнування. Крім того, для нас класичний вірш уже не був інформативним, він був зужитим, а щоб віршеві повернути інформативність, треба було змінювати форму викладу. Поети київської школи чітко це відчули і реалізу­вали пошуки інформативності, в тому числі й через за­стосування нерегулярного вірша — верлібру. Також звер­нення до верлібру було викликане пошуками засобів ви­раження природності висловлювання, бо римоване, кла­сично ритмізоване нами сприймалося як щось дуже штуч­не. <...> Завдяки верлібру, власне поезія знайшла своє місце у глибині вірша, на відміну від зовнішніх ознак по­етичності тексту, що ми бачимо у класичних віршах, ідеа­лом стала прихована поезія.

Звісно, жодна, навіть найдосконаліша, характе­ристика творчої манери автора, жодне потлумачення поезії, її розуміння та осмислення, не дорівня­ється емоційному відчуттю поетичного тексту, не за­міняє чару особистого читання. Розгляньмо кілька поезій В.Голобородька.

Вірші "Наша мова" та "Ми йдемо" відкривають збір­ку "Калина об Різдві". На хвилі національного піднесення, щойно після проголошення незалежності Укра­їни, ці твори зміцнювали в людях дух української волі, активізуючи почуття патріотизму. Така поезія ще по­трібніше сьогодні, щоб молоде покоління українців усві­домлювало себе національною єдністю, народом, який має силу, може сказати своє слово, зробити своє ді­ло, заспівати свою пісню на цілий світ.

"Ми", — зізнається автор, — тут є ідеалізованим ко­лективом (народом, нацією), якого, можливо, і не існує (політики кажуть — ще існує), та хоч в ідеальному моєму уявленні воно існує.

Поезія "Наша мова" складається з двох лако­нічних шестирядкових строф:

кожне слово кожне слово

нашої мови нашої мови

проспіване у Пісні записане у Літописі

тож пісенними словами тож хай знають вороги

з побратимами якими словами

у товаристві розмовляємо на самоті мовчимо

У першій строфі розкривається милозвучність, пі­сенність української мови, а також її древність, ад­же коли не існувало ще письма, українська мова побутувала в живому спілкуванні, в усній народній творчості, зокрема в піснях. А пісні українські спо­внені драматизму, глибокого ліризму, душевності, щирості. Словами, що відображають такий стан ду­ші, на думку Голобородька, розмовляють українці зі своїми побратимами.

Цікавою, незвичайною в поезії є опозиція побра­тими — вороги, а не друзі — вороги. Первісно по­братимство існувало між козаками на Січі. Це були не просто товариські стосунки, дружба, а набагато глибший зв'язок між людьми. Існував обряд бра­тання, і коли козаки браталися між собою, то це означало, що вони тепер рідні, кожен з них клявся, що ніколи не зрадить свого побратима аж до смер­ті і готовий заради нього віддати своє життя. Отже, здатність українського народу до побратимства — шляхетна риса, і хочеться вірити, що вона не про­минула разом із Козаччиною.

Стародавні пам'ятки української писемної мови — літописи. В них оповідається історія українського народу, змальовуються різні значні події, зокрема й битви з ворогами. Саме тому, напевне, українці мов­чать до ворогів словами, записаними в літописі, тоб­то ще зі сторінок літописів знають, хто їхні вороги і чого вони варті, отож воліють мовчати, не витрача­ти дорогоцінних слів на ворогів, не розсипати бісер перед свиньми.

У другій строфі знаходимо ще одну властивість мови — існувати в думці. Слова спочатку виникають у думках, а потім промовляються. Мовчання — це також дія, іноді воно вагоміше за слово. Це відчував і Василь Симоненко. Ліричний герой його поезії з циклу "Тиша і грім" каже коханій: "Нащо правді сло­весна маска? Ти мовчанням мені кричи".

Сам Голобородько з приводу своїх поетичних рядків висловив сумнів стосовно "мовчання до во­рогів" цілого народу:

У вірші <...> "Наша мова" йдеться про колективне мовчання, мовчання "нас", можливо, це моя помил­кова екстраполяція свого, мого мовчання на мовчан­ня "наше".

Проте поет вірить, що таке мовчання є, але ко­лись воно припиниться, і народ скаже своє слово:

Може, виявлення змісту нашого колективного мовчання відбудеться (а це має неодмінно статися) одночасно з появою в реальності того, поки що ір­реального "ми"^.

Вражає ідея незламності, сили, величі українсь­кого народу в поезії "Ми йдемо":

Ми йдемо по Україні:

від степів до гір,

від лісів до морів —

звідусіль виходимо на прадавні шляхи,

і немає нам ліку.

Ми чинимо волю наших прадідів, це вони нас послали у путь, щоб ми йшли нашою віковічною землею із нашими багатолюдними містами, із нашими тихомрійними селами, із нашими золотоверхими церквами. У першій строфі змальоване і розмаїття україн­ської природи (степи, гори, ліси, моря), і багате іс­торичне минуле ("звідусіль виходимо на прадавні шляхи"). Тут і натяк на те, що українцям доводило­ся ховатися по закутках, бути в підпіллі, але тепер народ піднявся і виходить на вільну дорогу, відрод­жує зв'язки між поколіннями, між минулим і сучас­ним. Картина злагоди поколінь, спадкоємності їх, а отже й невмирущості українського народу відкри­вається у трьох рядках наступної стофи: Ми чинимо волю наших прадідів, це вони нас послали у путь, щоб ми йшли нашою віковічною землею. Крім того, українці — народ великий кількісно: "і немає нам ліку". Шестикратне повторення займенни­ка "ми" підкреслює думку про силу й окремішність укра­їнського народу. Загалом займенник "ми" у різних йо­го формах та відмінках повторюється в поезії 23 рази і виконує особливу акцентуючу стилістичну функцію.

У наступній строфі з'являється протиставлення "ми" і "ви":

Ми гордо йдемо шляхами України: ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди, щоб подивитись на нас, гордо йдучих, ви, які визираєте з-за рогу, як вороги, щоб подивитися на нас, гордо йдучих, — ви всі бачите, як ми гордо йдемо дорогами України. Тут "ми" — це образ українського народу, який сміливо, з почуттям власної гідності проходить повз друзів і повз ворогів. Повторення рядків створюють враження масштабності, тривалості руху народу пе­ред очима як доброзичливих сусідів, так і ворогів.

У четвертій строфі — переконання про неможли­вість жодними підступними способами зупинити укра­їнський народ: "марна ваша справа — ми йдемо".

Ми йдемо,

не вимагайте від нас доказів нашої прихильності до руху,

не вимагайте пояснень причин, що привели нас у рух.

Марна ваша справа — виставляти проти нашої ходи контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих джерел, намагаючись зупинити нашу ходу, марна ваша справа — ми йдемо. Остання строфа починається першим рядком вір­ша, тобто утворює кільце. А далі — яскрава картина гордої ходи красивих, сповнених оптимізму, людей, які шанують свої традиції, вірять у себе. Ми йдемо по Україні, пов'язані вишиваними дівочими руками рушниками, і радість сяє в наших очах.

За своєю мажорною, переможною тональністю, тріумфальним звучанням поезія нагадує "Золотий го­мін" Павла Тичини ("Я дужий народ! — з сонцем, голубами... Я молодий! Молодий!"). Цей вірш спі­вець сонячних кларнетів створив також на хвилі на­ціонального пробудження — під враженням подій 1917 р. — національної революції, утвердження УНР. Але, на відміну від Голобородькового "Ми йдемо", наскрізь оптимістичного, сповненого віри в майбутнє україн­ського народу, серед радісного вирування і "золото­го гомону" кружляють чорні птахи:

Чорний птах — у нього очі-пазурі! —

Чорний птах із гнилих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

На плечах чорні птиці,

чорні птиці печалі.

Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах,

чорні птиці щебечуть в моїх очах,

чорні птиці застують світ своїми крилами. Повторюваність строфи, як і словосполучення "чорні птиці" у строфі, надає особливо трагічного звучання всій поезії. В образі страдниці Катерини Україну змалював Тарас Шевченко в однойменній поемі. Голобородько, продовжуючи традицію Коб­заря, показує жахи подальшої історії, через які до­велося пройти Україні. І навіть у радісні хвилини Ка­терину (Україну) переслідували "чорні птиці", ніколи не вдавалося їх позбутися. Та й чи вдасться? Вірш закінчується зболеним запитанням:

Катерино, чорна печале!..

Забіліють сніги,

і в снігу,

в трав'яному гнізді

вилупиться пташеня.

Невже чорної птиці,

чорної птиці печалі,

яка вічно сидить на твоїх чорних плечах?!

Жахи радянської української дійсності минулися, ми тепер "йдемо по Україні" "і радість сяє в наших очах". Хочеться вірити у правдивість поезії "Ми йде­мо", хочеться, щоб цей*вірш став новою дійсністю, яка переможе іншу, зболену, з "чорними птицями печалі".

Поет не декларує своєї любові до України, в ньо­го немає гасел, закликів. Загалом і віршів, присвя­чених Україні, небагато, однак з кожної поезії на нас дивиться Україна, чи буде то вірш інтимної лірики, чи замальовка з життя, чи своєрідний, оживлений автором пейзаж.

Поезія "З дитинства: дощ ("Я вплетений весь до нитки")" датована 1963 роком, тобто написана ві­сімнадцятилітнім автором. Проте він уже справжній майстер слова, який має свій, особливий стиль пись­ма. Перші дві строфи вірша утворюють розгорнуту метафору:

Я вплетений весь до нитки

у зелене волосся дощу,

вплетена дорога,

що веде до батьківської хати, вплетена хата,

що видніється на горі, як зелений птах,

вплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,

вплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,

вплетена череда корів, що спочивають на тирлі.

А хмара плете і плете

зелене волосся дощу,

холодне волосся дощу.

Ось таке дивовижне розгортання образу: одна ланка поєднується з іншою й утворює цілий ланцюг, тобто розлогу картину дощу. Цей прийом притаман­ний українським докучним (кумулятивним) казкам, проте в народних текстах ланцюгом розгортається не образ, а дія. Сюжет у кумулятивних казках скла­дається з мотивів, що розвиваються в арифметич­ній прогресії (згадаймо, наприклад, "Рукавичку"). На­родні казкарі, крім того, часто використовують особ­ливий художній прийом — повторювання слів або речень. Часто ним послуговується і Голобородько. У середині розгорнутої в першій строфі метафо­ри (її можна витлумачити так: хмара заплітає нав­колишній простір волоссям дощу) містяться мікро-метафори, тобто окремі ланки ланцюга: "Я вплете­ний весь до нитки у зелене волосся дощу", "впле­тена дорога" (у зелене волосся дощу), "вплетена хата", "вплетене дерево", "вплетена річка", "впле­тена череда корів". Крім такого метафоричного лан­цюжка, є тут і порівняння (хата, як зелений птах; річка, наче блакитна стрічка в дівочій косі), й не­звичні епітети: зелений птах, притихле дерево, хо­лодне волосся.

Наступна строфа побудована на недомовленні, тобто трохи нагадує загадку. Образ розвивається за методом дедукції, тобто думка йде від узагаль­нення до конкретики:

Але усім тепло,

усі знають — дощ перестане.

І хто напасеться,

хто набігається,

хто нахитається,

хто насидиться на горбі,

хто належиться,

а хто прийде додому

у хату, яка наповнена теплом, як гніздо.

Якщо розглянути вірш як цілісність, то вималю­ється ще один образ, який окреслюється на початку вірша й увиразнюється наприкінці — образ хати. Спершу вона "видніється на горі, як зелений птах", потім наповнюється "теплом, як гніздо". Отже, бать­ківська хата схожа на птаха, який сидить на гнізді. А птах на гнізді — символ родинного затишку, добро­буту, любові.

Вірш вражає своєрідними образами і прийома­ми, дуже органічними та невимушеними. Від цього він видається геніально простим, легким і прозорим. Світлий, доброзичливий, радісний настрій уявно по­вертає нас у дитинство, щоб ще раз насолодитися його миттєвостями. Уміння передати прекрасне чи­тачеві, щоб він, як і сам поет, пережив невимовну радість — ось таємниця мистецького таланту.

За зізнанням Василя Голобородька, він дуже ра­діє, коли довідується, що є читачі, які відчувають те незриме світло, яким супроводжувався вірш під час його народження. І, звичайно, радіє читач, для якого друковані слова на сторінках книжки оживають ди­вовижним світом, казковим і реальним водночас, на­повненим птахами і людьми, щирістю і відвагою, бо­лем і добротою. Двері у такий поетичний світ від­криває нам Василь Голобородько.

У народному побуті в цей день відзначають найпоширеніше свято українців, що має назви: Купайло, Купало, Купайлиця, Іванів день. Це свято пов'язане з постійною датою, його відзначають у ніч з 23 на 24 черв­ня за старим стилем або з 6 на 7 липня за новим. Це свято приурочене до надзвичайно важливої події: літнього сонцевороту, коли день починав зменшуватися, а ніч — збільшуватися.

Відносно того, хто ж такий Купайло, існує декілька припущень. Так, автор «Синопсису» 1674 року вважав, що у давнину це було свято Купа­ла, бога земних плодів, врожаю, добробуту та води.

Український історик Я. Є. Боровський вважає, що Купала — істо­та не чоловічої, а жіночої статі. На його думку, це була богиня Купала, могутність якої поширювалася на все, що виростало на полі язичника-хлібороба.

Сучасні російські дослідники В. В. Іванов та В.Н. Топоров вважа­ють, що назва Купала походить від купати та кипіти — «закипати, пал­ко бажати будь-чого».

Вважалося, що саме з цього дня слід купатися, тому що Іоанн Хрес­титель повиганяв з води злих духів. Крім того, існувало вірування, що купатися на зорі цього дня корисно для здоров'я.

За повір'ям, у купальську — най коротшу, ніч у році — не можна спа­ти, тому що саме у цей час уся нечиста сила стає найактивнішою. У цю ніч бешкетують вовкулаки, русалки, водяні, лісовики.

Характерна риса Купала — численні звичаї та перекази, що пов'язані з рослинним світом. Так, існувало повір'я, що в ніч на Купала усі рос­лини та тварини одержують чудодійну здатність розмовляти поміж со­бою, а дерева можуть навіть переходити з місця на місце.

Головним моментом свята було збирання цілющих трав та коріння, адже існувало давнє вірування, що усі чудодійні та цілющі трави роз­пускаються саме в ніч на Івана Купала, коли наступає літній сонцеворот і природа досягає свого найвищого розквіту.

Частину трав та квітів збирають удень, частину — вночі, а деякі — тіль­ки до сходу сонця. Тільки вночі треба було зривати чарівну квітку папо­роті, яка стала центром уваги в Іванівську ніч, адже саме з цією фантас­тичною квіткою скрізь були пов'язані перекази про скарби. Цю легенду художньо описав Гоголь у повісті «Вечер накануне Йвана Купала». Починалося свято з того, що вранці напередодні Купала дівчата йшли і за травами й квітами для вінків. Серед трав обов'язково повинен бути полин як засіб проти русалок та відьом.

Обов'язковим атрибутом свята було купальське багаття, вогонь якого вважався священним, очищуючим, і здобути його, за традицією, треба було шляхом тертя дерева об дерево. Багаття це було ніби земною по­добою сонця, і щоб очиститися перед початком жнив, бути сильними та здоровими, хлопці та дівчата стрибали через нього.

Пізніше це стало ще й засобом ворожіння: розійдуться руки юнака та дівчини над багаттям — не бути їм разом. Купання також вважалося цілительним, купались рано-вранці, тому що, за повір'ям, у цей день вранці купається сонце.

Важливою складовою частиною купальської обрядовості, пов'язаної
з іншою пророчою стихією — водою, були дівочі вінки. Розпитуючи во­
ду про свою майбутню долю, вінки пускали по річці слідом за деревом.
Задували, звичайно, на женихів, на життя або смерть. У який бік пли­
ве вінок — там і жених. Якщо вінок пливе рівно, спокійно,— сімейне
життя дівчини буде благополучним. Якщо ж вінок перевертається або
чіпляється за будь-що, життя буде важким. Потонув вінок — прикмета
погана. А якщо він все-таки випливе, та ще й проти течії — прикмета
| добра. Коли на вінках горіли свічки — спостерігали за ними. Поганою
прикметою було, якщо свічка згасне. Загадували: чия свічка раніше згас­
не, той раніше помре.

Обов'язковою на "Купала була також спільна вечеря, саме тут, під деревами. Спеціальної їжі у це свято не було, готували яєчню та млинці, І вареники з товченим конопляним насінням та цибулею. їжа була переважно пісною, оскільки Іванів день приходився на Петрів піст, який починався в день Усіх Святих та продовжувався декілька тижнів. Розговлялися лише у Петрів день.