Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу
жүктеу/скачать 6.47 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Валентин Чемарис
- Василь Голобородько 1945 (7.04)
- З ДИТИНСТВА: ЗАМОВЛЯННЯ ДОЩИКУ
- БІЛА ЛЕЛЕКА: ПТАХ, ЯКИЙ МАЄ ЧОРНИЙ ЗНАК НА БІЛОМУ
| Критика на «Планетник»
Добро і зло... Скільки казок уже перечитав кожний із вас, на сторінках яких ведеться боротьба між силами красивого і потворного. Наші предки вміли долати труднощі з усмішкою й жартами на вустах. Вони вміли пожартувати і над ворогом, і над собою. У в сучасному світі людина завжди намагається протистояти лиху, кривді, жорстокості, захищаючи добро, правду, справедливість. Як персонаж твору, так і людина опиняється в конфліктних ситуаціях і мусять самі вирішити, обрати власний вірний шлях. Тому герой твору Б. Харчука «Планетник» повсякчас прагне довести людям свою щирість, доброту, чуйність, але вони не завжди її сприймають.. Всі життєві негаразди люди пов'язують з Планетником — представником, на їх думку, нечистої сили. Сам герой твору, перебуваючи в ув'язненні, не страждає від того, що його спалять. Планетник жалкує через те, що не встиг злетіти у небо, не встиг пізнати більшого, щоб і далі творити добро на благо інших.
Сорок років (з 1953 року) жив і працював у Дніпропетровську, де й розпочався його творчий шлях. 1971 року закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював у радгоспі, на ряді підприємств Придніпров’я, в редакціях обласних газет, видавництві “Промінь”. У 1989 — 1993 роках був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України. Працював в адміністрації Президента України. Нині живе в Києві, працює в редакції газети “Літературна Україна”. Прозаїк. Видається з 1962 року, в тому числі й іноземними мовами. Автор 28 книг, серед яких історичні романи: з життя Давнього Риму “Скандал в імператорському сімействі” та Скіфії — “Ольвія” (видання 1983, 1985, 1990 та 1993 років), “Смерть Атея” (1990 рік, літературна премія імені Д. І. Яворницького); фантастичні — “Білий король детективу”, “Приречені на щастя” та інші. Валентин Чемерис також автор низки гумористичних творів (збірок “Хто на току, а хто на боку”, “Урок виховання”, “Коли спокушає диявол”, “Сватання по телефону”, “Гуморески”, “Вуса №3”, “Операція “Земфіра”; роману “Родина Гордія Залізняка”; лірико-гумористичної повісті “В понеділок після вибуху”). За збірку “Еліксир для чоловіків” у 1990 році йому присуджено республіканську премію в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні. У 1993 році вийшов роман В. Чемериса “Фортеця на Борисфені”, в якому розповідається про боротьбу за незалежність України. Цій же темі, тільки на іншому матеріалі, присвячено роман-есе “Президент”. У 1995 році вийшов історичний роман “Епірська відьма, або Олімпіада — цариця Македонська”. Повість “Я любила Шевченка” датується 1996 роком.
1945 (7.04) Любов до свого народу, батьківщини проявляється у поетів по-різному. Виражається вона не тільки у схилянні перед героїчним минулим та чеснотами України. Часто поети гострим словом таврували недоліки свого краю, недалекоглядність народних мас, бажаючи добра усім. Так, Леся Українка не побоялася назвати свій народ покірним рабом за те, що він «На себе самохіть кладе кайдани» (вірш «Слов'янин — раб»). А наш земляк М. Чернявський називав українців словами «хлоп», «сліпі раби сліпої сили» за те, що цей хлоп в революцію “все нищив і ганьбив. На смерть закон і глузд убив” («Помста сліпців», 1918 р.). Здавалося б, що закладена в нашій літературі традиція будити народ, називати суспільні негативні явища своїми іменами, матиме своє продовження і в нових поколіннях письменників за радянської влади, бо ж суспільний поступ вимагає критичного самоочищення всіх. Та не так на цю позицію митців стали дивитись у двадцяті і пізніші роки. У часи побудови «найпрогресивнішого суспільства» ця традиція була штучно припинена. На думку тодішніх (та й пізніших керманичів СРСР) народу потрібна була тільки величальна пісня поетів про успіхи та перемоги рідної партії, ідей Леніна і Сталіна. Право на критичне слово мав виключно тоталітарний режим і письменники, які йому вірно служили. Той з поетів, хто насмілювався думати і писати про інше, а тим паче критикувати керівництво, виключався за це не тільки з літературного процесу, але часто й з самого життя. Одні, як Василь Стус, пішли за свої переконання на загибель, інші, як Василь Голобородько, у внутрішню еміграцію.
Та не втримався Василь і тут. Бо «надія української літератури», як назвав поста на V з'їзді письменників України Олесь Гончар (1966 р.), став незручним для периферійного університету: Голобородько відверто висловлювався проти русифікації, проти того, що на українському відділенні переважна частина лекцій читалася російською мовою. Крім того, Василь активно пропагував серед студентства заборонену працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ...Та й вірші його були якісь не такі... В цей час не без відома КДБ була «зарізана» і його перша збірка віршів, яку подав В. Голобородько в одне з київських видавництв. Таким чином, за всіма ідеологічними критеріями того часу молодий поет став небезпечним для правовірного керівництва Донецького університету у багатьох відношеннях. А дещо пізніше трапилось таке: у 1970 році в Парижі цей самий відкинутий на батьківщині рукопис був виданий книгою. Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог... З того часу і почалася Василева внутрішня еміграція, яка затягнулася майже на двадцять років. Двадцять років замовчування й офіційного невизнання. Та ім'я поета випурхнуло за залізні радянські грати: у 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії ХХ століття — По , Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Можна тільки уявити, яким стало життя нашого поета-земляка по цей бік залізної брами. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував ні копійки за свої твори, бо його твори видавались у безгонорарних видавництвах... Важкі це були часи для В. Голобородька. Виключений з Донецького університету, повернувся у рідне село, працював на шахті, потім у радгоспі. В Україні перша збірка поета «Зелен день» видана 1988 року тиражем всього тисячу примірників. Але цього було досить. щоб вона стала літературним явищем. Іван Дзюба, теж наш земляк, відгукнувся в «Літературній Україні» на це видання, давши йому високу оцінку. Зокрема критик писав, відзначаючи найхарактерніше для творчої манери поета: «У збірці «Зелен день» переважають давні поезії, але є чимало й нових. Пригадується, колись, у 60-і, думалося: чи наївність і «дитинність» Василеві, природні для вісімнадцяти-двадцятирічного юнака, не стануть удаваними й солодкавими, коли прийде зрілий вік? І от нові вірші показали, що цього не сталося. Поет зберіг колишню свіжість і наївність (наївність як безпосередність переживання, як чистоту душі, а не як самодостатнє невідання добра і зла), зберіг «дитинність» (як глибину вразливості та легкість уяви), але поєднав їх із змужнілістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному поетичному переживанні суспільних явищ, сторінок національної історії». Згодом, у 1990 році, київське видавництво «Молодь» подарувало читачам ще одну збірку поета — «Ікар на метеликових крилах». Як і в попередніх книгах. В. Голобородько не звертається всує до імені своєї батьківщини і рідного народу, хоча вся увага поетичної снаги автора занурена в образний світ народних вірувань, народної філософії та моралі. Цьому в значній мірі слугує віршовий розмір верлібр, в якому часом вчувається ритм старовинної думи:
«Гей, козаче, чи ти через міру на радощах від перемоги оковитої впився, чи ти від жиру молодого, як собака, сказився, чи ти у лиху годину із розумовим ґанджем уродився — ти ж не татарин, а юрба оця — не татарський ясир, це ж — репатріанти — — знову русичі — — відбитий полон, овернений міждо мир християнський.»
Поет не ставить собі за мету спеціально звертатись до фольклорних засобів, і це спосіб його мислення, який іде від інтуїтивного народного світогляду, визначаючи таким чином поетичне кредо автора. Наче сама наша історія проходить рядками поезій. Це й образ славного Сагайдачного, «який поміж рідні, що вийшла проводжати, стоятиме, у далеку путь проводжатиме» («Напучування») , це й згадка про Берестечко — вічну українську печаль (вірш «Кривий танець»). Та минуле не існує для Голобородька самодостатньо. Поет напружено шукає в ньому відповіді на пекучі проблеми сьогодення. Він питає: «Чому ми такі стали сьогодні?» Чи ж не ми самі перемикаємо
Ці слова печуть серце і зараз, коли утвердилась суверенна Україна, але національна свідомість народу, особливо на сході, залишається вельми низькою. Хвилює поета недавня гірка і печальна історія голодомору ЗЗ-го року, страхітлива доля українського письменства («Побачення з Косинкою», «По слідах», «Телесик» та ін.). Василь Голобородько—філолог і не скільки за освітою як за глибинним відчуттям суті рідного слова у його найрізноманітніших нўюансах. Яскравим і переконливим прикладом цьому може слугувати розділ його збірки віршів “Слова у вишиваних сорочках” (К., 1999) —“Українські птахи в українському краєвиді“. Поетом пророблена титанічна робота над пошуками синонімічних рядів усного народного слова на позначення назв характерних для України птахів. Та головне тут перш за все в тому, що Голобородько переливає ці назви у форму вартісного поетичного слова, у свої верлібри. Ось, для прикладу синонімічний ряд на визначення назв широко побутуючого у нашій країні птаха—відомої усім горлиці: Горлице, горлице,
Та не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах В.Голобородька. Це—тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислівўя, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах , повірўях і навіть на замовляннях. Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має ще у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так: “Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це —птах, але знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислівўя і приказки, повірўя і прикмети, заклички і замовляння, повўязані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид”. У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (І.Дзюба). Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «...процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення». І далі: «Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже «Міждо мир хрещений», я зрозумів, що він побудований на слові «хрести», яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому... Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці». Як бачимо, процес народження вірша є складним і навіть незбагненим. Тож оцінюючи поетичне слово нашого земляка, врахуємо непересічність творчого акту, вслухаємось у високий політ авторової душі. Не будемо поспішати з миттєвими висновками, а перечитаємо написане, поміркуємо над ним. (Джерело: В.Голобородько.Ікар на метелекових крила. Вірші.—К., 1990; В.Голобородько. Слова у вишиваних сорочках.—К., 1999.)
кожне слово нашої мови проспіване у Пісні тож пісенними словами з побратимами у товаристві розмовляємо кожне слово нашої мови записане у Літописі тож хай знають вороги якими словами на самоті мовчимо
від степів до гір, від лісів до морів - звідусіль виходимо на прадавні шляхи, і немає нам ліку. Ми чинимо волю наших прадідів, це вони нас послали у путь, щоб ми йшли нашою віковічною землею із нашими багатолюдними містами, із нашими тихомірними селами, із нашими золотоверхими церквами. Ми гордо йдемо шляхами України: ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди, щоб подивитись на нас, гордо йдучих, ви, які визираєте з-за рогу, як вороги, щоб подивитись на нас, гордо йдучих, - ви всі бачите, як ми гордо йдемо дорогами України. Ми йдемо, не вимагайте від нас доказів наглої прихильності до руху, не вимагайте пояснень причин, що привели нас у рух. Марна ваша справа - виставляти проти нашої ходи контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих джерел, намагаючись зупинити нашу ходу, марна ваша справа - ми йдемо. Ми йдемо по Україні, пов'язані вишиваними дівочими руками рушниками, і радість сяє в наших очах.
Дощику, дощику, я тобі вудлище бамбукове подарую, щоб ти ловив рибу, а луску розкидав по городі, я тобі вишень нарву повну миску, щоб ти їв, а кісточками стукав у вікно, я тобі зубки витешу на нові граблі, щоб ти ходив розчісувати волосся в траві, - тільки не йди на тій стежці, де я йду - татові їсти у поле несу.
«Купало, Купало, засвіти ніч!» Купало птаха ночі подвоює: на одну гору садовить птаха, що є вечір, на другу гору садовить птаха, що є ранок, і стало у долині серед ночі видно як удень . «Купало, Купало, даруй мову рослинам!» Купало підійде до рослини, що спить, збудить тихенько: «Уставай», - квітка прокинеться, а навколо не ніч, а день, треба розмовляти. Сон-трава каже: «Я - щоб дитині добре спалося». Ранник каже: «Я - щоб рани скоро гоїлися». Розрив-трава каже: «Я - відкриваю темниці». БІЛА ЛЕЛЕКА: ПТАХ, ЯКИЙ МАЄ ЧОРНИЙ ЗНАК НА БІЛОМУ (Фрагменти) І Лелеко, біла лелеко, ти твориш загадку про саму себе, ти твориш загадку про саму себе за ознакою: та, хто є білим птахом із чорним знаком на білому,— ти — білий птах, ти — увесь білий птах і лише кінці твоїх крил чорного кольору, але ми, називаючи тебе, не погоджуємося із тим, що кінці твоїх крил чорного кольору, тому ми, називаючи тебе, переносимо чорний колір подалі із твого тулуба, але неможливо чорний колір зовсім змити із тебе, як водою, словом, яким ми тебе називаємо, тому ми, називаючи тебе, переносимо чорний колір аж на твоє озаддя, ніби твоє озаддя — гуз — чорне не лише тоді, коли ти сидиш на гнізді, згорнувши крила, ніби твоє озаддя — гуз — чорне не лише тоді, коли ти ходиш у лузі, згорнувши крила, але й тоді, коли ти летиш над селом до гнізда, розпростерши крила, але й тоді, коли ти летиш над селом до річки, розпростерши крила, ти — чорногуз, а відгадкою такої загадки ти — сама уся; ти твориш загадку про саму себе за ознакою: та, хто їсть жаб, ти — жабоїд, а відгадкою такої загадки ти — сама уся; ти, біла лелеко, іще так багато маєш різних імен, щоб тебе називати, ніби в кожному селі в Україні, де ти живеш у парі зі своїм лелечичем та виводиш діток своїх, лелеченяток, люди хочуть називати вас окремим ім'ям, ніби в кожному селі в Україні, де ти живеш у парі зі своїм лелечичем та виводиш діток своїх, лелеченяток, люди хочуть окремим ім'ям виділити кожну із вас з-поміж інших лелек, які живуть в інших селах по всій Україні, як знайомих собі людей: подекуди тебе, біла птахо, називають німецьким ім'ям, ти — і астер, і гастір, і гаристп, і гайстер, і ґайстер, а можливо, ти — загадки про саму себе, в яких загадки відомі — це слова, якими ми тебе називаємо, відгадки відомі — це ти сама уся, але невідома нам сьогодні ознака, на підставі якої створені ці загадки-слова, ці загадки — твої ніби німецькі імена; подекуди тебе, біла птахо, називають турецьким ім'ям, ти — лелека... .-Ти — загадки про саму себе, в яких загадки відомі — це слова, якими ми тебе називаємо, відгадки відомі — це ти сама уся, але невідома нам сьогодні ознака, на підставі якої створені ці загадки-слова, ці загадки — твої ніби угорські імена; подекуди тебе, біла птахо, називають ім'ям, що нагадує польське ім'я: ти — і бацан, і боцбк, і бдцок, і боцан, і боцюн, і боцюн, і боцюра, і боцян, і боцьок, і бочан, ти — і бузок, і бузян, і бузько, і бузько, і бузьок, і бузьок, ти — і бусань, і бусев, і бусел, і бусель, і бусень, і бусик, і бусил, і бусиль, і бусіль, і бусля, і бусок, і бусол, і буська, і бусько, і бусько, і бусьок, і бусьок, і бусьол, ти — і буцел, і буциль, і буцоль, і бучак, ти — і бушель, і бушла, і бушля... ...А деякі з вас, біла птахо, ні в сусідньому селі по тій дорозі, де ти летиш, не сідаєш, ні в нашому селі, куди ми тебе так запрошували, не сідаєш, а летиш далі, на третє село, де тебе теж приманюють діти, махають тобі руками й кричать: «Лелеко, лелеко-татку, збудуй у нас добру хатку та виведи діток!» — а ти чи сідаєш там, чи летиш іще далі, де тебе теж приманюють діти, махають руками й кричать: «Лелеко, лелеко-татку, зроби у нас добру хатку!» — а ти чи сідаєш там, чи летиш іще, іще далі, де тебе теж приманюють діти, махають руками й кричать: «Лелеко, лелеко-дядьку, зроби мені хатку і ставок, і млинок, і цибулі грядку!» ...Ти чи сідаєш там, чи летиш іще, іще, іще, іще далі, бо ж по всій Україні тебе чекають діти, бо ж по всій Україні тебе хочуть приманити діти, бо ж по всій Україні тобі хочуть діти махати руками й запрошувати селитися у їхньому селі, тільки у них на подвір'ї, бо ж по всій Україні тебе чекають діти, бо ж по всій Україні тебе приманюють діти.., ...Лелеко, біла лелеко, ти так близенько біля нас, людей, мостиш своє гніздо: на хаті, на клуні, на дереві, що росте на подвір'ї, ти не ховаєш від нас, людей, свого гнізда у лісі, ти довіряєш нам, людям, як більше ніхто із птахів, ти довіряєш нам, людям, та іще ластівка, ти так близенько від нас, людей, літаєш над хатами, ти так близенько від нас, людей, ходиш на сіножаті, що нам хочеться порозмовляти з тобою, як із людиною, тому ми, побачивши тебе, як ти літаєш, сидиш чи ходиш поблизу, звертаємося до тебе, називаючи тебе людським ім'ям, наче до сільського дядька, доброго сусіда: «Антоне, Антоне, коли тепло встановиться?» — питають тебе жінки, які збираються городину садити, «Грицьку, Грицьку, принеси води!» — благають тебе спраглі косарі на сіножаті у лузі, «Іване, Іване, скажи, чи ще довго пасти череду?» — допитуються у тебе пастушки, знудьговані довгим літнім днем,— так тебе, біла птахо, називають, ніби мало у тебе своїх, лелечачих, імен, іще й людськими іменами. II ...Лелеко, біла лелеко, ти твориш загадку про саму себе за ознакою: та, хто є білим птахом із чорним знаком на білому, та, хто є білим птахом, та, хто є уся білим птахом і лише кінці крил чорного кольору, та, хто буває у пошуках поживи у лузі, ти твориш загадку про молоко за ознакою: те, що є білим,— пастушки, які пасуть череду в лузі, бачать тебе, як ти ходиш у лузі, вони звертаються до тебе, біла лелеко, голосно вигукуючи замовляння, щоб ти здаля почула: «Бузьок-чапля — молока крапля, і в горнець, і в скопець, а сам бузьок молодець»; як ти, біла лелеко, є білим птахом, щоб так і в наших корів прибувало біле молоко по краплі, а відгадкою такої загадки-замовляння є те, що у лузі пастушки пасуть корів, у яких від соковитої трави прибуває молоко... ...Ми творимо загадку про людину і кажемо: «Виграв бузька на костелі1»,— відгадкою такої загадки-приказки є не ти сама уся, а котрась людина, яка, граючи в якусь азартну гру, нічого не виграла, а до того ще й програлася, виграні тієї людини, яка програлася, за цією ознакою уподібнюється тобі, біла лелеко, виграш поводить себе не як річ, а як ти, біла лелеко, але ж річ не може бути тобою, тому той, хто чує таку приказку, усміхається; ти твориш загадку про саму себе за ознакою: та, хто відлітає у далекий край-вирай восени, та, хто відлітає після Спаса, 19 серпня, а відгадкою такої загадки ти — сама уся, прикладаючи цю твою ознаку до котроїсь людини, ми творимо загадку про людину і кажемо: «Світ так тепер змінився, що ми, старі, як тії бузьки по Спасі, ходимо по ньому,— ніби він не наш, а ми не його»,— відгадкою такої загадки-порівняння є не ти сама уся, а людина, що почуває себе старою, а через те чужою у цьому світі, подібно до тебе, біла лелеко, що ходиш у полі після Спаса, у далекий край-вирай... ...Існує серед українців іще одна загадка-легенд а про твоє походження, біла лелеко: ніби - коли - Бог - пересвідчився - що
Костел — римо-католицький храм. ...Лелеко, біла лелеко, ми для тебе на Благовіщення, 7 квітня, випікаємо тістечка: голвоту — тістечко із зображенням тебе, тістечко із зображенням твоєї ноги, борону — тістечко у вигляді борони, серп — тістечко у вигляді серпа — діти показують ці свячені хлібці і примовляють: «Лелеко, біла лелеко, на тобі голвоту — дай мені жита копу, на тобі борону — дай мені жита сторону, на тобі серпа — дай мені жита снопа!» — діти є загадкою початку за ознакою: ті, хто тільки починає жити, день Благовіщення є загадкою початку за ознакою: день, коли було оповіщено про непорочне зачаття... ...Те, що для нас, дорослих, загадка, те для малих дітей правда: батьки, які чекали народження дитини, казали просити тебе, біла лелеко, щоб ти принесла їм дитину, сестричку: «Лелеко, біла лелеко-бузьку, принеси нам Маруську, та гарненьку, та пухкеньку, не крикливу — спокійненьку!», коли ж народиться дитина, то старші братики й сестрички розпитують у батьків, де вони взяли дитину, а ті їм відповідають, що це ти, біла лелеко, принесла, про що вони й просили тебе... ...Не можна розоряти твого, біла лелеко, гнізда, не можна видирати твоїх, біла лелеко, яєць, не можна видирати твоїх, біла лелеко, лелеченят, не можна займати тебе, біла лелеко, саму і твого лелечича, не можна убивати тебе, біла лелеко, саму і твого лелечича, і твоїх лелеченят, не можна навіть лазити до твого, біла лелеко, гнізда, не можна навіть брати у руки твоїх, біла лелеко, яєць, не можна навіть брати у руки твоїх, біла лелеко, лелеченят, тебе, біла лелеко, з гнізда, не можна навіть подовгу задивлятися на тебе, біла лелеко, як ти сидиш у своєму гнізді! — бо ти, біла лелеко, є птахом, на якого ми замовляли майбутній урожай навесні, у день Благовіщення, 7 квітня... ...як хтось розорить твоє, біла лелеко, гніздо, яке ми загадуємо хатою, так і ти, біла лелеко, за це знищиш нашу хату, як хтось забере із твого, біла лелеко, гнізда твої яйця, зробить твоє гніздо порожнім, як хтось забере із твого, біла лелеко, гнізда твоїх пташенят, зробить твоє гніздо порожнім, так і ти, біла лелеко, за це зробиш нашу хату пусткою, як хтось тебе, біла лелеко, і твого лелечича займатиме, так і ти, біла лелеко, поробиш так, що той двір не минатимуть усілякі хвороби і напасті, як хтось тебе, біла лелеко, чи твого лелечича, чи твоїх лелеченят уб'є, так і ти, біла лелеко, поробиш так, щоб у тому дворі всі вимерли,— бо ж ми на тебе, біла лелеко, замовляли майбутній урожай навесні, у день Благовіщення, 7 квітня: щоб, як ти, біла лелеко, яка розпочинаєш жити у нас — у нашому селі, на нашому подвір'ї,— безпечно дожила до самої осені: нанесла яєць, вивела лелеченят, вигодувала їх, щоб так і наша засіяна житом нива розвивалася: від початку, посередині і аж до кінця, до самих жнив, бо як буде хліб — то і наша хата стоятиме, бо як буде хліб — то і наша хата повнитиметься дитячими голосами, бо як буде хліб — то і нашу хату минатимуть усілякі хвороби і напасті, бо як буде хліб — то і всі у нашій хаті довго житимуть; що для нас, дорослих, загадка, те для дітей — правда...
жүктеу/скачать 6.47 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
