ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ
Небагато встиг написати Григір Тютюнник за своє коротке літературне життя. Літературною працею він зайнявся вже у зрілому віці, пройшовши серйозні життєві університети. Народився він 1931 року у с. Шилівці ЗДньківського району Полтавської області, де й закінчив семирічку; він пережив війну, вчився в ремісничому училищі, працював слюсарем на заводі, в колгоспі, на будівництві, служив на Тихоокеанському флоті, вчився у вузі, вчителював у вечірній школі на Донеччині. З його біографії народжувалися біографії його героїв. І, певне, найкраще це видно з повістей «Климко» та «Вогник далеко в степу». В цих творах заговорила письменникова пам'ять про далекі дні дитинства його покоління, що вийшло з війни і змужніло в ній, ще раз підтвердивши святий закон незнищенності доброти радянських людей. Доброти, яка й робить людину людиною, піднімаючи її на вершини благородства й любові до інших.
У прекрасній повісті Григора Тютюнника «Климко» є така характерна для поведінки його юних героїв сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко і Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги здоровенний бородань, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщ борошна, кукурудзи а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, нічим не маскуючи зневаги до них, погейкуючи на них, як на худобу. І ось серед цієї базарної веремії бідові й розбитні хлоп'ята, з їхньою войовничою готовністю постояти проти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум'яття і зляканий подив ув очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка живою ниткою пам'яті відразу ж зв'язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То була «трояндова, мов сто троянд, сукня».
Болем озвалися дитячі душі на приниження улюбленої вчительки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривд никові, помщаючись і за Наталю Миколаївну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на базарі запопадливий торгаш. Вони цілком резонно вважають, що такого прощати ніколи не можна, що з подібними людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька переконатися в тому, що вона разом з батьками правильно виховувала дітей, що не намарне їх учили доброти, людяності і справедливості.
Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклуватися про вчительчине дитинча й про неї саму, бо ж вона, лишившися без будь-яких засобів до існування, стає зовсім беззахисною. .їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йдучи ні на які компроміси з ворогами й відступниками. Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизький Слов'янськ, аби роздобути там для вчительки солі, без якої не можна жити. Знаючи, що вчителька ніколи б не відпустила його в цю ризиковану подорож, він потайки од неї, серед ночі вирушає в дорогу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». За цими словами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а водночас і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існування тій, що виховувала його, вчила зростати справжньою людиною, була і є високим моральним взірцем у житті.
З якими правдивими подробицями описав Григір Тютюнник оту важку подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього! Письменник добре знав той маршрут, бо пройшов його сам у роки окупації, пройшов таким же хлопчиною, як і його Климко. Війна застала одинадцятилітнього Григора Тютюнника на Луганщині, де він, сирота, виховувався в сім'ї дядька. Рятуючись од голоду, він, постійно голодний, абияк зодягнений, пройшов сотні кілометрів, пробираючись у своє село на Полтавщину. Все побачене тоді глибоко вразило його душу, і він не міг не розповісти про це, коли став письменником. І розповів правдиво, художньо сильно про дітей у війні. Це була одна з постійних тем у його творчості.
Діти з оповідань і повістей Григора Тютюнника — голодні, бездомні, гнані нуждою — також змушені нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймають вразливо і болісно переживають будь-який прояв наруги над людиною, виявляючи особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнучи їм допомогти.
Сповненими небезпек дорогами, перемагаючи в собі страх, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю, щоб зарадити вчительчиній біді, і тут підстерегла хлопчину невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих дорогах багатьох його ровесників. І навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Фашисти переслідують радянського військовополоненого, якому хлопчина, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і підкосила його черга з німецького автомата. «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...»
З яким страшним лаконізмом вражаючої деталі — отої тоненької білої цівочки солі, за яку покладено людське життя,— написано цей трагічний епізод! Так сильно писати можуть тільки справжні майстри літератури. І до таких — справжніх — майстрів літератури належав Григір Тютюнник, який розповідав читачеві тільки про те, що бачив і добре знав він сам, ніколи не віддаляючись од правди життя, якою б часом гіркою вона не була. І найвизначнішим у його творах було те, про що він сам сказав в одному своєму інтерв'ю: «-Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно — своєму ідеалові людини в тому часі, у якому він живе. Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість"-милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах...»
Вдумаймося, читачу, в ці глибокі слова, і ми збагнемо й особливе ставлення письменника до його героїв, і їхні визначальні життєві принципи, і, зрештою, все те, що закладене в оповіданнях і повістях Григора Тютюнника.
В які обставини не потрапляли б малолітні герої письменника, вони ніколи не перестають бути людьми, не гублять на дорогах випробувань доброти, несуть її невичахне тепло в своїх душах і прагнуть зігріти ним інших. Тільки смерть завадила Климкові сповнити до кінця свій благородний людський обов'язок, він загинув, несучи невмирущу естафету доброти. Війна вбила цього голодного й холодного сироту, але не скалічила його — такої маленької і водночас такої великої, зогрітої теплом людяності і благородства — душі, завжди кришталево чистої, відкритої для людей.
Якби Климко лишився живим, то в нелегкі роки повоєння йому, напевне, довелося б зустрітися з Павлентієм, героєм останньої повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу». Климко і Павлентій дуже схожі між собою і своїми моральними принципами, і благородством душі і навіть у чомусь самими вдачами.
Павлентіеві пощастило вціліти під смертоносним градом війни. Він разом з іншими своїми ровесниками дочасно подорослішав у важких випробуваннях і шукає свого місця в новому — вже мирному — житті. Для багатьох із них, обікрадених війною сиріт з голодними очима й важкими від горя серцями, хрещеними батьками у житті стали ремісничі училища, що, як могли, взули й рдягли їх, дали пайку хліба й вивели в люди. Цих дітей бачив, добре знав автор повісті. Він і сам належав до них. .Першого післявоєнного року він прийшов у ремісниче училище, а закінчивши його,— ще неповнолітнім,— уже працював на заводі слюсарем. Так увіходило все його покоління у перші — нелегкі —роки мирного життя. Країні потрібні були тисячі, мільйони трудових рук. Потрібно було відбудовувати фабрики й заводи, будувати школи й лікарні, вирощувати хліб. їхні батьки не повернулися з фронтів, і вони змушені були замінити своїх батьків.
Завтра займуть своє місце у трудовому строю герої повісті «Вогник далеко в степу». А сьогодні вони вчаться, здобувають таку необхідну в житті професію, що дозволить їм принести користь людям. Ці підлітки,". що вже склали не один екзамен на шляху до свого людського становлення в нелегких обставинах, навчилися безпомилково вгадувати навіть уміло замасковану фальш, лицемірство, брехню, підступність, а також одразу відчувати непоказну, зовні не афішовану доброту. Часто вони самі є її втіленням, як, скажімо, Павлентій.
Цей слабосилий, слухняний і такий делікатний хлопчина, що так безпосередньо, нічого не приховуючи, розповідає про себе, ділить свій скупий пайок, якого й самому мало, з тіткою Ялосоветою. Він дуже її любить. Як найріднішу людину: вона замінила йому рідну матір.
Навіть у цих стосунках Павлентій не може піти бодай на маленький компроміс, хоч його ставлення до мачухи — справді синівське, а вона також його любить, як рідну дитину. Взаємини їхні автор показав дуже тактовно, підкреслюючи скупі зовнішні прояви в обох справжньої людської доброти й любові. Вона — не в словах, а у вчинках, у піклуванні одне про одного, прагненні перебрати на себе спільні злигодні життя.
Письменник збирався продовжити свою розповідь про Павлентія і його друзів (написано було тільки першу частину повісті'«Вогник далеко в степу»), але передчасна смерть обірвала його роботу. А незадовго до того ці дві повісті — «Климко» і «Вогник далеко в степу» були відзначені в нашій республіці високоавторитетною літературною премією імені Лесі Українки, що присуджується найвидатнішим творам для дітей та юнацтва.
Не кількістю творів вимірюється значення письменника, а їхньою правдивістю і художньою глибиною. І в цьому відношенні у книг Григора Тютюнника — особлива доля. Всі вони, вперше прийшовши до читача, завоювали його серце отією справжньою правдою і художньою досконалістю. Вони лишилися жити в літературі після авторової смерті. І в них лишився жити він. Такий закон невмирущості правдивого, сердечно теплого і художньо повносилого слова, яке, з'явившись на світ і увібравши в себе частку авторової душі, вже не вмирає, а жива для людей.
«Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка», «Однокрил» — ці книги про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природи з'являлися одна за одною у «Веселці», несучи в собі живі прикмети життя, його прекрасні таїни, спостережені гострим письменницьким оком. Герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного будення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності. .
У цих, як, зрештою, і в багатьох інших творах Григора Тютюнника,— одна з активних дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з дитинства пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі... Ось, скажімо, як тонко і з якими переливами настрою живописав він словом оту невловиму мить, що завжди передує початку грози: «Над річкою і лісом засинювалось небо: здалеку-предалеку, погуркуючи та поблискуючи, накочувала гроза. Потемніла вода в річці, зашуміли дерева, заметалися птахи. А бусли лячно замахали крильми то тут, то там по лісових болітцях.
І враз усе стихло. Стогін лісу подався далі й далі від грози. У високості сухо шелеснуло. Синьо спалахнула річка. І ліс осяявся синьо. То хмара, чорна і низька, пустила із себе першу стрілу-блискавицю. У надрах хмари зарокотало, спершу неголосно й нестрашно, а далі голосніше й потужніше. І раптом ліс охнув від жаху — так по ньому вдарило згори...»
Такої виразності слова, напоеності його ароматом, звуком і кольором життя прагне кожен письменник, але її особливо важко досягти, бо треба не просто чутливі зір і слух мати — треба мати чутливе і вразливе серце, яке мав незабутній Гри-гір Тютюнник.
У своїх спогадах про брата, Григорія Тютюнника, автора широковідомого роману «Вир», Григір Тютюнник написав про стосунки письменника і життя, письменника і людей: «Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
Ці слова, мабуть, найточніше характеризують його самого. Він не тільки бачив, не тільки розумів, най — головне! — любив своїх героїв, народжуючи в серці й зігріваючи теплом щедрої душі. Тому вони здебільшого чимось і схожі на самого автора, тому їм і судилося довге літературне життя.
Не одне покоління читачів ще відкриє для себе цих героїв, полюбить їх і піде з ними в наше прекрасне життя, переймаючи у них всі ті прекрасні й благородні риси, якими так любовно наділив їх талановитий письменник Григір Тютюнник.
Михайло Слабошпицький
Олекса Стороженко
Сучасні читачі української дожовтневої літератури рідко можуть зустріти в масових бібліотеках книги Олекси Стороженка, бо останнє 4-х томне видання його творів було здійснене Державним Видавництвом України ще чверть століття тому.
А втім, Олекса Стороженко—автор «Вусів» і «Голки»,-«Марка проклятого», «Закоханого чорта», «Убийіщ», «Тетушкиной молитви» і романа «Братья-близнеїш», завжди викликав інтерес у читачів самобутністю свого художнього таланту, позначеного своєрідним українським гумором, знанням народної міфології, виразною образністю народної мови та гуманізмом у ставленні до простого народу.
Олекса Стороженко — сучасник Тараса Шевченка і Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша і Леоніда Глібова, Степана Руданського і Анатолія Свидницького, Юрія Федьковича і Якова Щоголева — не зайняв визначного місця в українській літературі 50—60-х років. Він не був активним учасником тих процесів, які відбувались тоді в літературно-мистецькому житті України, не вважав себе навіть письмен-ником-професіоналом, бо цілком був відданий службі у війську, а в кінці свого життя працював як «предводитель дворянства», маючи чин «действительного статского советника». А коли в 1863 році редактор «Московских ведомостей» М. Катков обвинуватив українську літературу в сепаратизмі, Олекса Стороженко перестав був зовсім писати українською мовою.
Ось що з цього приводу говорить в 1873 р. сам Стороженко в листі до одеського книгопродавця В. І. Бєлого: «Начал я мою позму («Марко проклятий».— А. І.) в то время, когда писалось так легко, но когда обрушился на нас Катон (М. Катков.— А. І.) и благона-меренньїм нашим действиям придали самое безобразное значение сепаратизма, я перестал писать, какое-то равнодушие к «рідній мові» виказалось повсеместно, и, признаюсь Вам, охладели на столько мои пориви, что я потерял всякую охоту к тому занятию, которое доставляло мне немалое наслаждение, просто не поди-мается рука, хоть позма моя виношена под сердцем»1.
Народився Олекса Петрович Стороженко в 1805 році. З тих біографічних матеріалів, які досі публікувались, відомо, що Олекса Стороженко походить з старовинного козацького роду, що предки його були сотниками та полковниками і володіли чималими маєтками на Україні, зокрема на Полтавщині.
Сам Олекса Стороженко з молодих літ виховувався у військовій школі. Коли йому минуло 18 років, він пішов на військову службу і майже не жив у рідних місцях, де народився і.провів свої дитячі роки.
В оповіданні «Закоханий чорт» письменник устами героя твору з жалем говорить про це: «Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо».
Буваючи з полком у різних місцях, в тому числі й на Україні, Олекса Стороженко мав можливість вивчати життя і побут простих людей, говорити з старими і бувалими людьми про минуле України, про звичаї народу, про козаччину та війни з чужинцями.
Так, в 1825 році в Немирові на Поділлі, Олекса Стороженко подружив з сліпим столітнім дідом, який багато розповідав про минуле, про походи Кривоноса, про Павлюгу, про князя Четвертин-ського. А в 1827 році, коли Олекса Стороженко був на Катерино-славщині, в селі Михайлівці, він познайомився з 96-літнім запорожцем Микитою Леонтійовичем Коржем, який розповів йому про деякі важливі події з останніх часів Запорозької Січі.
Все це, як і спостереження Олекси Стороженка в пізніші роки його перебування у війську під час турецької війни 1829 року і придушення польського повстання 1831 року, послужило матеріалом для його оповідань і повістей.
Олексі Стороженку довелось служити і при київському генерал-губернаторові Бібікові, де він виконував відповідальні доручення свого шефа по розслідуванню кримінальних справ, а також при генерал-губернаторі Муравйові у Вільно.
Останні роки життя провів Олекса Стороженко в своєму хуторі Горішині, що знаходився недалечко повітового міста Бреста. Тут його обрано повітовим предводителем дворянства і головою з'їзду мирових суддів.
Помер Олекса Стороженко 6 листопада 1874 року на своєму хуторі Горішині. На могильній плиті (похований на Брестському міському кладовищі) досі зберігся напис: «Брестский предводитель дворянства, действительньїй статский советник, Алексей Петрович Стороженко, 6 ноября 1874 года».
Літературна спадщина Олекси Стороженка за обсягом невелика. Значна частина її — це твори, писані російською мовою. Коли саме розпочав Стороженко писати — невідомо. Судячи по даті написання оповідання «Межигорський дід», де зазначено 1850 рік, можна початок його творчості віднести на кінець 40-х років.
Друкуватись почав Олекса Стороженко в російських журналах і газетах — «Северная пчела» за 1857—1858 рр. та «Библиотеке для чтения» за 1857—1859 рр. Тут надруковані «Рассказн из кре-стьянского бнта малороссиян», роман-хроніка «Братья-близнеци», «Сотник Петро Серп (Бувальщина XVII століття)» та «Соседи».
В 60-х роках Олекса Стороженко був зв'язаний з редакцією журналу «Вестник западной России», друкував там деякі свої статті, в яких виявляв явно великодержавні погляди, зокрема вороже поставився до польського повстання 1863 року.
З відкриттям журналу «Основа» Олекса Стороженко став його співробітником як автор «Українських оповідань», що в 1863 році були видані двотомником у Петербурзі. Твори Стороженка друкувалися також в «Отечественних записках» за 1863—1864 рік, «Вестнике западной России» за 1861—1865 рік, в часопису «Правда» за 1870—1876 рр., а також в багатьох галицьких виданнях, як, наприклад, в календарі «Львов'янин» за 1861 рік, в часописах «Вечорниці» за 1862 р., «Друг» за 1874 р., «Зоря» за 1880 р., в збірнику «Нива» за 1865 р. та в газеті «Слово» за 1866 р.
Після першого видання «Українських оповідань» 1863 року окремі, писані українською мовою, твори Олекси Стороженка перевидавались по кілька разів то у вигляді збірок, то окремими так званими «метеликами». А в 1879 році в Одесі вперше було видано заходом В. І. Бєлого незакінчену поему «Марко проклятий».
Повне видання творів Олекси Стороженка, в тому числі і писаних російською мовою, було здійснено тільки за радянських часів. Мається на увазі 4-х томне видання 1928—1929 рр., де в III і IV томах уміщено твори, писані російською мовою — «Братья-близ-нецьі», «Сотник Петро Серп», «Соседи» та «Рассказн из крестьян-ского бита малороссиян».
Треба вказати, що світогляд Олекси Стороженка, його суспільно-політичні погляди, як і розуміння ним ролі художньої літератури в житті, не зазнали на собі впливу прогресивної суспільної думки 50—60 років, на якій позначились ідеї революційної демократії Бєлінського, Шевченка, Чернишевського, Добролюбова. Олекса Сто-роженко не зайняв певного місця, подібно до Куліша, і серед антиподів революційної демократії Він уявляв українську літературу як єдиний потік, що ніби проходив поза історичним процесом загалом і стояв осторонь пекучих питань боротьби в літературному житті України. Олекса Стороженко не дбав про ідейність, певну якусь суспільно-політичну спрямованість своїх творів. Свій письменницький труд він розглядав як приємне заняття між ділом, «кото-рое доставляло мне немалое наслаждение».
Ліберал з царистськими ілюзіями, вірний солдатській дисципліні військовий чиновник, Олекса Стороженко поєднував у собі консерватора в політиці і гуманіста у ставленні до народу, страх перед удаваним сепаратизмом української літературної інтелігенції з щирим захопленням самобутністю культури свого народу, великодержавницьке ставлення до безправних народів Російської імперії з глибоким почуттям національної гордості за героїчне минуле України.
Одірваність Олекси Стороженка від громадсько-політичного життя, ідейна обмеженість та некомпетентність у важливих питаннях історичної науки спричинились до того, що він в окремих своїх творах («Соседи», «Сотник Петро Серп» і в значній мірі в романі «Братья-близнецьі») оспівував патріархальщину, мирив пана з кріпаком, викривлено подавав визвольну війну українського народу 1648—1654 років, не піднімав пекучих питань сучасного йому суспільно-політичного життя на Україні, а обмежувався малозначними темами, інколи анекдотичного характеру. Все це не могло не позначитись негативно на ідейному рівні його літературної творчості.
Іван Франко в своєму «Нарисі з історії українсько-руської літератури» говорив, що Стороженко «без сумніву талановитий оповідач і добре володіє українською мовою, але брак вищої освіти і життєві обставини не позволили йому виробити собі настільки ідейного способу думання і настільки глибокого розуміння людського життя, щоб із талановитого анекдотиста він зробився дійсним художником».
Треба думати, що Іван Франко виніс тут надто вже суворий присуд Стороженкові, назвавши його тільки «талановитим анекдо-тистом». Франко явно недооцінював цього письменника. Розглядаючи літературу ЄО-х років у своєму «Нарисі», він ніби походя згадав і Стороженка: «Ненароком пропущено при огляді 60-х років ім'я Олекси Стороженка, щоч розпочав свою письменницьку діяльність також у «Основі» 1861—62 р. та перервав її швидко наслідком острої критики Пипіна».
Письменницький талант Олекси Стороженка явно знецінювався і в оглядових курсах історії української літератури буржуазних літературознавців, зокрема в єфремівській «Історії українського письменства», де побіжно згадувались, без достатнього аналізу тільки твори Стороженка, писані українською мовою.
Необ'єктивно занесено Олексу Стороженка в розряд «виразників реакційних тенденцій в українській літературі 50—60 років» і в І томі «Історії української літератури», виданої Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка в 1954 році.
Не замовчуючи слабких місць в творчості Олекси Стороженка, розуміючи, що через цілий ряд причин він розвинув свій письменницький талант не на повну силу, ми повинні розкрити і показати в його творчості те цінне і самобутнє, що особливо цікавить нашого сучасного читача, зробити більш пильний і об'єктивний аналіз творчості письменника.
Олекса Стороженко цінний для нас насамперед як майстер художнього слова, що умів стисло, образно, з національним колоритом малювати картини життя і побуту, звичаї і вірування простого українського народу в умовах кріпосницької сваволі, що умів без вимушеної штучності створити образи національні за характерами, гумористично забарвлені, наділені рисами оптимізму і безстрашної одчайдушності, які так переконливо показані в «Тарасі Бульбі» Гоголя та в «Запорожцях» Рєпіна.
Значна частина оповідань Олекси Стороженка («Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Чортова корчма», «Скарб», «Жонатий чорт», «Закоханий чорт», «Сужена», «Три сестри» та ряд інших), основана на приказках та анекдотах, взятих безпосередньо з народних уст. Але з якою майстерністю автор цих оповідань веде розповідь, з якою задушевністю і спостережливістю він описує у цих оповіданнях людей і природу України! В цих оповіданнях багато чарівної поезії, народної фантастики, щирого гумору й дотепу, з якими описується вдача, побут і звичаї простих людей.
В оповіданні «Закоханий чорт» маємо чудовий, пройнятий глибоким ліризмом опис природи Слобідської України, зокрема передмість і околиць Харкова: «Оце ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті». І далі: «Од'їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої -гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами — геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелеться з могилами широкий степ».
Часто можна зустріти в оповіданнях і повістях Олекси Сторо-женка цілі сторінки, сповнені глибоко ліричним чуттям смутку і скорботи, навіяних спогадами про минуле народне горе, почуттям туги за козацькою вольницею, за часами народно-козацьких повстань проти панства.
В оповіданні «Прокіп Іванович» дається малюнок прощання двох козаків з Січчю після її зруйнування: «Прокіп Іванович упав на коліна і став прощаться з Січчю. Що він казав, не пам'ятаю, та й не чув: так важко стало! Здавило серце неначе обценьками: не стямивсь, як і сам упав на коліна...» Далі Прокіп Іванович каже: «Теперечки ми, Грицьку, не січовики, не лицарі, та все-таки чесні люди; своє оддали, та чужого не загарбали!.. Ох, важко,— каже,— і не вимовиш: здається, якби все те лихо, що на серці, вихопилось словом, то й камінь, почувши, тріснув би і вилив з себе родник сліз».
Глибокий ліризм в описах, гумор в розкритті людських характерів є незмінним і повсюдним настроєм, яким пройняті всі оповідання Стороженка з життя простих українців.
В цьому плані хочеться звернути увагу на образ діда Кирила з оповідання «Закоханий чорт». Він з чортами поводить себе по-панібратськи. Його бояться, але поважають і в самому пеклі, бо знають і чорти запорозьку вдачу.
Читач з інтересом, щиро сміючись, слідкує за поведінкою і пригодами діда Кирила, що взявся допомогти закоханому чортові знайти наречену: «Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.
-
Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.
-
Не бійтесь, дітки,— каже чорт,— се, щоб ви знали, мій сват Кирило».
Та не тільки з чортами запорожець запанібрата. Письменник підкреслює в ньому риси одчайдушного козарлюги, який самому кримському ханові у вічі плюне: «І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв... «Ти,—каже,—хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт».
В цілому ряді оповідань Олекси Стороженка легко помітити тенденцію до відтворення історико-етнографічних моментів життя українського народу. В окремих творах, як наприклад, «Три сестри», «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа», ця тенденція настільки сильна, що можна говорити про повну тотожність їх з етнографічним записом.
А взяти хоч би розповідь баби Оришки про давнє минуле з оповідання «Межигорський дід». Ця розповідь буквально вихоплена з живої мови простої селянки, із збереженням найтонших її нюансів: «Ну, так бачите... що ж я таке розказувала? От, їй же богу, забула... Як згадаєш молоді літа, то, здається, і не вернулась би назад,— там би з думкою й осталась! Еге, про думки, про ченця... «Хочеш,— каже,— я тебе навчу пісням і думкам? Як я вмру, то вони ще з тобою поживуть який час». От я й навчилась і старшу дочку, Оксану, навчила, так шкода ж — дочка моя вмерла, а з нею і пісні, і думки. Та ще як, небога, і вмерла — наглою смертю: глинище завалилось та й її придавило... Після себе оставила двоє діточок: хлопчика і дівчинку, манюсеньких, ще так тільки що од землі піднялись. Та й сиротам не дав бог талану: унука оддали в некрути і погнали під турка, та там десь у шпиталі і вмер, а унучка... Оп'ять забрехалась!.. Що-бо я розказувала?.. їй же богу, забула!.. Еге, навчив мене чернечий дід...» і т. д.
Проте в більшості творів Олекси Стороженка етнографічний матеріал служить тільки оздобою розроблюваних сюжетів і в них письменник зовсім не прагнув до точної його передачі.
Найпоказовіші в цьому відношенні є гумористичні його оповідання «Вуси» та «Голка». Це твори, що належать до кращих зразків літературної спадщини Олекси Стороженка. Саме ці твори є свідченням того, що письменник умів з позицій простого народу оцінити звичаї, побут і панську гоноровитість тогочасного чиновництва, його духовну тупість і розумову обмеженість.
Оповідання «Вуси» побудовано на анекдотичному факті, але звучить як сатира на чиновництво з його сліпим дотриманням часто безглуздих законів, як наприклад, закон про заборону носіння вусів для осіб «состоящих в гражданской службе». Герой оповідання — дворянин, висунутий в засідателі, відчув на власному досвіді бюрократизм, панську гоноровитість і необмежене свавілля високого чиновника. Він, прибувши для «принесення достодолжной присяги», почуваючи себе як рівний серед рівних, швидко переконався, що «його превосходительство предсідатель» дивиться на представників громади як на чернь.
Герой оповідання з великим вдоволенням і почуттям гідності констатує свою перемогу над «його превосходительством», доказавши, що «право ношення усов на него распространяется».
Це оповідання справляє більше враження на читача, ніж анекдот. За отими комедійними ситуаціями, в які потрапив герой оповідання, поголивши з наказу «його превосходительства» вуси, за отою «мудрістю» засідателів, що пробували «чорнила, яка в ньому сила», легко запримітити характерні типові риси тогочасного суспільного побуту. В цьому й полягає пізнавальне й естетичне значення оповідання «Вуси» як майстерно зробленоТ гуморески з яскраво вираженими нотками соціальної сатири.
Того ж плану й оповідання «Голка», в якому Олекса Сторо-женко намалював правдивий портрет самодура-магната Потоцького.
Потоцький жив у Тульчині і уславився своїми химерами та свавіллям не тільки над посполитими, але й над біднішою шляхтою. Один із таких життєвих фактів і послужив основою для теми і сюжету оповідання «Голка». Комедійну ситуацію Стороженко приправив гостро соціальним змістом: знайшовся сміливець, який перемудрив самозакоханого, необмеженого в правах магната і примусив його скуштувати березової каші під приводом вірності його ж науці.
Оповідання «Вуси» і «Голка» дозволяють зробити висновок, що Олекса Стороженко як художник умів давати широкі соціальні узагальнення навіть незначним, з першого погляду, побутовим фактам анекдотичного порядку.
Варто більше зупинитись на незакінченому творі Олекси Сто-роженка — «Марку проклятому» (автор назвав цей твір поемою). Це один з найбільших творів Олекси Стороженка, написаних українською мовою. Стороженко старанно працював над «Марком проклятим», збирав матеріали, народні перекази й легенди про нього протягом тридцяти років.
В листі до видавця «Марка проклятого» В. І. Бєлого Олекса Стороженко 13 грудня 1873 року писав: «Повесть зта в форме позмн под названием «Марко проклятьій» — отверженньїй скиталец, которого за грехи не принимает ни земля, ни ад. Существует у нас поговорка: «Товчеться, як Марко по пеклу». Стало бьіть в изуст-ном предании народа должна существовать и легенда похожде-ний Марка, и вот ЗО лет отьіскивал я и собирал куски раздроблен-ной легенди и кое-что собрал. Каждьій народ имеет своего ски-тальца: французи — вечного жида Сантенера, испанцьі—Мельтона, у немцев и англичан так их много. что не перечтешь, у русских — Кащей бессмертньїй, а у нас — Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев. Чтобьі придать более живости и разнообразия позме, я связал ее с войной 1648 года (восстание Хмельницкого). На сцене много исторических лиц: Еремия Виш-невецкий, иезуит Залинскик, княжна Корецкая. князь Четвертин-ский, Кривонос, Павлюга, Гуня, Свит и многие другие».
В цьому ж листі Олекса Стороженко нагадує про те, що Гу-лак-Артемовський високо оцінював прочитані перші глави «Марка». «Наш старий .батько Гулак-Артемовський. прочитавши Марка, своєю рукою написав: «Зроду лучшого не читав і до смерті вже не прочитаю».
Треба визнати, що це явне перебільшення. Поема «Марко проклятий» не є шедевром ні в українській літературі, ні навіть в літературному доробку самого Олекси Стороженка.
На нашу думку, найслабшою стороною цього твору є штучне поєднання двох якісно відмінних ліній в сюжеті: міфологічно-легендарної і конкретно історичної. Письменник робив це, як сам заявляє в цитованому вище листі до В. І. Бєлого, для того, щоб «придать более живости и разнообразности позме». Пізніше, в передмові до «Марка проклятого», зв'язок мандрів великого грішника з повстанням Хмельницького автор мотивує вже інакше: «По народним преданиям, похождения Марка относятся к далеким временам Запорожской Сечи и имеют связь с войной 1648 года, бьівшей последствием восстания Хмельницкого».
Український варіант сюжету про «Вічного жида» розроблювався Стороженком в поемі «Марко проклятий» з виразною тенденцією до ідеалізації героя. Марко в зображенні Стороженка спроможний не тільки нагнати жаху чортам у пеклі, але й допомогти козацтву мудрими тактичними і стратегічними порадами в їх боротьбі проти шляхти. І не тільки порадами. Марко у важкі хвилини рятує козаків від загибелі особистою участю в боротьбі, як наприклад, в епізоді, коли пани збирались стратити Кобзу: «Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав'язувать. Не вспів він удруге завузлить, як з листви просунулась здоровенна рука і вхопила його за чуб; блиснув кинджал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі... Кобза глянув на свого збавителя...
— Марку! — скрикнув він і, обнявши його, кріпко тулив до серця».
Пов'язавши сюжет легенди про пекельного Марка з історичними подіями визвольної війни 1648—1654 років, письменник погрішив перед історією, хоч об'єктивно він стверджував і в «Марку проклятому» ідею про те, що боротьба проти польського панства була боротьбою священною. Історичні події в поемі «Марко проклятий» не знайшли правдивого відображення, бо сам Стороженко не збагнув ні логіки їх розвитку, ні цілей боротьби їх учасників. Основний же задум — дати відповідний до легенди про Марка проклятого узагальнюючий образ українського «Вічного жида», залишився не здійсненим.
Перші розділи поеми, де, власне, дається літературна інтерпретація народної легенди про Марка проклятого в рамках: «товчеться, як Марко по пеклі» — справляють враження справді цікаво задуманого художнього твору. В подальших же розділах, де письменник явно штучно вводить Марка в події конкретно історичні, художній талант автора в'яне все більше і більше.
Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих картин, окремих рис вдачі як головного персонажа — Марка, так і козаків —учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі Стороженку вдалось в окремих моментах реалістично змалювати відвагу і молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами Кобзи в замку князя Єремії Виш-невецького тощо.
Ставлення Олекси Стороженка — автора поеми «Марко проклятий» — до козацтва і його боротьби за соціальне і національне визволення було позитивне. Співчував він і діям Кривоноса, який нещадно розправлявся з усім, «що паном звалось». Але ті грубо натуралістичні картини розправи Кривоноса над немовлям, змальовані письменником в XII — останньому, ним написаному,— розділі «Марка проклятого», свідчать про те, що автор не спромігся розкрити у Кривоносі найістотніші риси вдачі.
В деяких інших оповіданнях, в яких Олекса Стороженко змальовував історичні події й особи, йому вдалось створити правдиві і типові образи козаків-запорожців. Таким образом, правдивим і привабливим, є запорожець в оповіданні «Кіндрат Бубненко-Швидкий».
Оповідання побудоване на спогаді про особисте знайомство письменника з живим сучасником Ґонти і Залізняка.
«І що то був за дід. Між дідами дід, а між молодими ж то молодий; бо серце ще грало у старого».— Так розпочинається розповідь про славне життя простого січовика, життя, сповнене невимовних мук, які терпів народ від свавільного панства, яке, проте, не вбило у ньому життєрадісного настрою, а найголовніше — справжньої людяності, чутливого серця і благородної душі.
З оповідання постає живий образ людини з народу, що жила в умовах панування над Правобережною Україною шляхетської Польщі.
Кіндрат був з Умані, молоді роки провів у Тульчині козаком у Потоцького, а згодом утік в черкаські ліси до* Залізняка. Разом з Гонтою і Залізняком звільняв Умань, за що шляхта вирізала всю його сім'ю. Самого Кіндрата піймали і засудили до страти, та він утік з Камінної башти аж у Волощину.
І ось як устами свого героя розповідає письменник про уманську різню, поетизуючи причину народної помсти над свавільним панством образом щирої козачої сльози.
— Чи ти знаєш, що таке козача сльоза?— спитав дідуган удруге.
— Так слухай же, синку, і заховай у серці, що од мене почуєш. Молять бога, щоб він оборонив людей од огня. меча, потопу, гладу, трусу і хороби: зложи докупи усе те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється у серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, і краю, і годині!..»
Говорячи про те, що Олекса Стороженко справді в окремих своїх творах без розбору ідеалізував і романтизував минувшину, не треба змішувати з такою ідеалізацією його щирого захоплення славними, героїчними, кров'ю і сльозами освяченими ділами своїх предків-співвітчизників. Письменник і в сучасному і в минулому рідного краю волів бачити щось надзвичайне, а не буденне.
В цьому зв'язку хотілося б вказати на ті літературні традиції, які впливали на формування Олекси Стороженка як письменника-романтика, як автора оповідань і повістей про минуле України. Тут насамперед треба говорити про М. В. Гоголя — автора знаменитої повісті «Тарас Бульба».
Стороженко дуже любив Гоголя і чимало написав спогадів про нього. 'Захоплений героїкою козацтва, славними ділами Запорозької Січі, Олекса Стороженко сприймав гоголівського Тараса Бульбу з особливим пієтетом і мав його за зразок у змалюванні своїх улюблених образів запорожців.
Ліричні роздуми Олекси Стороженка про славне минуле Запорозької Січі, смуток за козацькою вольницею, привели його й до романа-хроніки з життя України кінця XVIII сторіччя — «Братья-близнецьі».
Роман «Братья-близнецьі», написаний російською мовою, несе на собі сліди впливу Гоголя. Але тут цей вплив має дещо своєрідний характер. Якщо в повісті Гоголя «Тарас Бульба» весь пафос письменника зосереджено на романтизації героїзму, одчайдушної відваги і осмисленого патріотизму в подвигу українського громадянина часів Запорозької Січі, то в «Братьях-близнецах» відчувається розчарування обивательським животінням безславних нащадків славного Тараса Бульби.
Невипадково Олекса Стороженко назвав героїв свого романа Бульбашками. Цим він також протиставляє обивательське життя і побут дрібного українського панства кінця XVIII віку героїчним подвигам сучасників Тараса Бульби.
В драматичному творі «Гаркуша» Олекса Стороженко зобразив ватажка розбійників Степана Гаркушу, що в другій половині XVIII сторіччя завдавав так багато страху панам на Україні, як справжнього лицаря з високими достоїнствами благородної душі. Хоробрість, кмітливість, ніжність і справедливість Гаркуші, вся його поведінка викликають захоплення в читача, не дивлячись на явну нереалістичність зображення цього образу письменником.
Є серед творів Олекси Стороженка, писаних українською мовою, і віршові спроби: байки «Кури та собака», «Чоловік та жито» і уривочок незакінченого вірша — «Україна».
Байка «Кури та собака» звертає на себе увагу своїм антикріпосницьким спрямуванням. В листі до В. І. Бєлого від 13 січня 1874 року Олекса Стороженко з приводу цієї байки писав так: «Не знаю вже, чим вас оддякувати, і посвящаю Вам свою байку «Кури та собака», вилилась вона на папір у ті часи, як свята правда переважила віковічну неправду і зачарований люд з бидла знов став людом. Дуже буду рад, коли вона вам сподобається, нікому я її не давав списувати, хоч просили, і до Вас дійде першого».
Байка ця написана в 1860 році і є спробою відтворення соціально-політичного пробудження селян напередодні реформи 1861 року. З погляду художньої майстерності вона слабка, проте цікава як матеріал для характеристики творчої біографії письменника.
Твори Олекси Стороженка, писані російською мовою, зокрема «Расскази из крестьянского бита малороссиян», як і українські твори письменника, мають значні художньо-літєратурні достоїнства-історики української літератури і критики чомусь мало на них звертали уваги при розгляді й оцінці творчості Олекси Стороженка загалом.
Ряд оповідань із циклу «Рассказьі из крестьянского бьіта малороссиян» мало чим відрізняються від «українських оповідань» своєю настановою. В них, як і в «українських оповіданнях», виводяться образи чесних, кмітливих і дотепних простолюдинів («Изворотливьій малоросе», «Подкиднш», «Колбаса»), робиться спроба обробки образів, запозичених з народної міфології («Ярчук», «Лес-ной дидько и непевний»). Проте в окремих творах цього циклу порушуються і трактуються питання соціальні, взяті письменником безпосередньо з сучасної йому дійсності, цікавіше і сміливіше, ніж в «Українських оповіданнях»
Показовим у цьому плані є оповідання «Убийца».
Під час «шумного бала», з приводу іменин в домі високого чиновника, до зали вривається «огромная собака с черньїми отмети-нами над глазами, как брови, а за нею вошел високий мужик, с взіерошенньши волосами, бледньїй». Так починається зав'язка оповідання «Убийца».
Чиновне панство, зрозуміла річ, перелякалось, але опам'ятавшись та вияснивши, в чому справа — заспокоїлось.
Бідний селянин Матвій Кисіль прийшов сам на себе заявити, що він убивця. Ця інтрига є початком дуже сумної, але типової в тогочасних умовах історії життя безправної простої людини, яка, потрапивши в тенета крючкотворства і бюрократії царських слідчих органів, безневинно гине, хоч явну правду на її стороні бачать і самі чиновники.
Значна частина творів Олекси Стороженка витримала випробування часом. їх найхарактернішими рисами є побутово-етнографічна точність малюнку, природний гумор, що йде від самого національного характеру українця, глибокий ліризм — теж характерна ознака національного характеру українців, образність мови, народна фантастика, основана на міфології.
Як романтик, Олекса Стороженко завжди прагнув прикрасити фантастичними вигадками не тільки твори на побутові теми, але й на історичні. Проте це не заважає нам пізнати в кращих його творах правдиві образи живих людей.
Нинішнє видання вибраних творів Олекси Стороженка дещо задовольнить інтерес наших читачів до української художньої літератури, зокрема до українських письменників минулого сторіччя.
А. О. ЩУК
Достарыңызбен бөлісу: |