Зміст 1 Прелюдія: Світові десять років 2 Частина І. Бачення системи 10



бет22/24
Дата17.06.2016
өлшемі2.32 Mb.
#142442
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Попереду є шлях

Якщо вільне суспільство не може допомогти багатьом бідним, воно не зможе врятувати небагатьох багатих.


Джон Ф. Кеннеді

Взимку 1996 року я супроводжував тодішнього представника США при ООН Мадлен Олбрайт, яка відвідувала зони воєнних дій в Африці, де були дислоковані миротворчі сили ООН. Протягом цієї подорожі ми побували у вогнищах громадянської війни в Ліберії, Анґолі, Руанді та Бурунді. Під час перебування в Руанді, на останній зупинці у цій подорожі Олбрайт попрохала свою команду та екіпаж "Боїнґа-737" повітряних сил США попозувати для фотографії на злітній смузі міжнародного аеропорту Кіґалі. Її літак, зменшена копія президентського, був пофарбований у біле та синє і розписаний словами “Сполучені Штати Америки”. Персонал Олбрайт та екіпаж вишикувались на трапі і під крилами літака. Серед них був американець грецького походження, американець чеського походження, були американці єврейського походження, чорношкірі американці і білі американці. Пліч-о-пліч стояли члени екіпажу, військовослужбовці ПС, що походили з провінційних містечок, і експерти Державного департаменту, що закінчили найпрестижніші університети Північного Сходу США. Як репортер, я не вважав, що маю бути на знімку, а тому стояв збоку і дивився, як руандська група обслуги аеропорту спостерігає американський сеанс фотографування. Руандці мали дещо збентежений вигляд. Мені було цікаво, як вони сприймають цю сцену, котра представляла все найкраще, що має Америка: дух спільноти, принцип плавильного горна, бажання допомогти чужим людям у потребі, свободу та можливість для кожної особи прокласти собі шлях до верхів і, що найважливіше, концепцію громадянства, заснованого на вірності ідеї, а не племені. Ця світлина представляла все, чим Руанда не була. У цій країні тільки-но закінчилася оргія племінних війн, – руандці-гуту проти руандців-тутсі, – під час яких загинув мільйон людей, причому багатьох брутально порубали мачете. У Руанді були тільки оливкові дерева і не було "Лексусів", ця країна мала лише вузлуваті корені, які душили один одного, і не мала квітучих гілок.

Поки я спостерігав оту сцену на злітному полі, мене охопила страшна лють, – але не через трагедію в Африці, а через бюджетні дебати, що точилися тоді в Конгресі США. Тоді мені здавалося, – а ще більше здається тепер, – що Америці властива дуже важлива особливість. Але якщо ми хочемо зберегти цю особливість, ми мусимо її підтримувати, дбати про неї. А тоді, слухаючи сумнозвісну групу новоспечених конгресменів-республіканців 1994 року, я чув ганебні голоси, голоси людей, не зацікавлених в жодних компромісах, голоси людей, для яких американський уряд був чимось на кшталт лихого ворога. Я слухав людей, які наполягали, що повинні панувати лише закони ринку; які вважали, що варто дбати тільки про економічні імперативи вільної торгівлі та глобалізації, а до всього іншого їм було байдуже. Я чув законодавців, які вважали, що Америка не має ніякого особливого обов'язку підтримувати такі світові інституції, як ООН, Світовий банк та МВФ, котрі мають ключове значення для стабілізації міжнародної системи, хоч Америка черпає з них більшу користь, ніж будь-яка інша країна.

І, розмірковуючи про все це на злітній смузі аеропорту Кіґалі, я подумав: «Що ж, любі мої друзі-республіканці, приїжджайте до Африки – тут рай для таких, як ви». Авжеж, сер, в Ліберії ніхто не платить податків. В Анґолі немає контролю за зброєю. В Бурунді немає системи соціального забезпечення в нашому розумінні, а в Руанді немає центрального уряду, який би втручався у ринок. Але чимало тутешніх людей хотіло б усе це мати. Візьміть, приміром, готельну чергову в анґольській столиці Луанді. Жінка глянула на мене як на божевільного, коли я спитав її, чи безпечно серед білого дня пройтися за три квартали від готелю, вздовж головної вулиці столиці.

«Ні, ні, ні, – похитала вона головою, –зовсім не безпечно». Б’юсь об заклад, що вона була б не проти заплатити податок, аби тільки на вулицях було більше поліції. А потім в Монровії до мене підійшов ліберійський радіорепортер і спитав, чому морська піхота США, котра прибула до Ліберії після того, як в 1989 році вибухнула громадянська війна, лише евакуювала американських громадян, а тоді покинула ліберійців напризволяще. «Ми всі думали: прибуде морська піхота і врятує нас, – зауважив ліберійський репортер, – але вони поїхали геть. Як могли вони поїхати геть?» Бідолаха, у його країні нема морської піхоти, яка могла б врятувати його. Б’юсь об заклад, що він був би не проти платити податки, аби тільки мати людей, які б його захищали. Ліберійців не турбує “центральний уряд”. Їх взагалі уряд не турбує – з огляду на те, що впродовж останнього десятиліття там верховодили банди і військові диктатори. Ні, ліберійців, можливо, ніколи не хвилюваме проблема державної бюрократії. Чи не єдиним приписом, який я бачив в Ліберії, були слова на тріснутому від куль вікні біля входу до будинку уряду. Там було написано: «Залишіть свою зброю тут».

Анґольські працедавці взагалі не мусять турбуватися про ті набридливі правила безпеки праці, не кажучи вже про умови для інвалідів. Схоже, що ті 70000 анґольців, яким за останні двадцять п’ять років громадянської війни вибухами протипіхотних мін повідривало руки-ноги, не потребують жодної допомоги. Можна побачити, як вони шкутильгають на милицях вулицями Луанди, наче потвори з фільмів Фелліні, б’ючись за їжу. А в Руанді та Бурунді ніхто не вимагає сплачувати податки, платити страховку від безробіття чи медичну страховку, давати гроші на потреби оборони чи фінансувати програму позик для студентів. Натомість у них просто відбувається брутальна боротьба за кожен клаптик землі, за мізерні запаси енергії та води, а племена тутсі та гуту по черзі винищують одне одного, аби здобути для себе більше ресурсів.

У той час подейкували, що новоспечені конгресмени-республіканці майже ніколи не бувають на прийомах у Конгресі. На їхню думку, це б не сподобалось їхнім виборцям вдома. Більшість їх навіть не має закордонного паспорта. Це дуже погано. Вони хочуть користуватися пошаною і перевагами, які випливають з того, що у нинішній системі глобалізації вони є американцями і Майклами Джорданами геополітики, але не хочуть іти на жертви і брати на себе зобов’язання, – вдома чи за кордоном, – що їх це становище передбачає. Їм варто побувати у розшматованій війнами Африці й відчути, що насправді коїться у країнах, де немає відчуття спільноти, де нема переконання, що люди чимось завдячують своєму урядові, де нема усвідомлення, що кожен відповідає за кожного іншого, і де багаті змушені жити за високими мурами та затемненими вікнами, а бідних віддано на поталу примхам ринку.

Я не хочу жити в такій країні, ані в такому світі. Це не лише погано у моральному плані, це стає дедалі більшою небезпекою. Опрацювання способів уникнення такого стану речей повинно становити сьогодні серцевину американської внутрішньої і зовнішньої політики. На жаль, ані демократична, ані республіканська партія, формуючи свою політику, ще не перейшли від системи холодної війни до системи глобалізації. Кожна з них іноді поводиться так, ніби, підходячи до будь-якого питання, ми тепер цілком безпечно можемо водночас відмежовуватися від усіх і легковажно ставати на чиюсь сторону. Це дійшло до того, що серйозне обговорення спільних національних інтересів нині вважай не відбувається і мова йде лише про визначення нової спільної загрози, а не нового спільного завдання. Організуючим принципом американського інтернаціоналізму далі є “великий ворог”, а не “великі можливості”, не кажучи вже про “велику відповідальність”.

У нинішній системі глобалізації Америка справді має спільний з іншими національний інтерес, і в цьому інтересі закладені і великі можливості, і велика відповідальність. Простіше кажучи: як країна, котра дістає найбільше користи з нинішньої глобальної інтеграції – народ цієї країни, її вироби, цінності, технології та ідеї глобалізуються найбільше, – ми зобов'язані забезпечити тривкість глобалізації. І зробити це ми зможемо лише тоді, коли забезпечимо стабільність цієї міжнародної системи і доможемось того, аби поступ переважав занепад для якомога більшої кількости людей, у якомога більшій кількості країн і протягом якомога більшого проміжку часу. У часи холодної війни фундаментальне політичне питання полягало в тому, яке апаратне забезпечення і яку операційну систему ви обираєте. В добу глобалізації фундаментальне політичне питання стоїть інакше: як ви зумієте найкраще скористатися з єдино дієвого апаратного забезпечення та єдино дієвої операційної системи – інтегрованого у глобальному масштабі вільноринкового капіталізму? Америка може і повинна бути зразком для світу у відповіді на це запитання.

Америці знадобилося двісті років, щоб винайти, удосконалити і калібрувати противаги, які дозволяють ринкові бути вільним і не набирати потворних форм. Ми спроможні все змінити. Ми зобов’язані все змінити. І ми зацікавлені, аби все змінити. Стати на чолі глобалізації – це роль, від якої Америка в жодному разі не має права відмовлятися. Нині це – наш найвищий національний інтерес, і політична партія, котра зрозуміє це першою, котра висуне найпослідовнішу, найреалістичнішу і найрозгорнутішу платформу для досягнення цієї мети, воістину спорудить міст у майбутнє.

* * *

Щоб зрозуміти, як можна впоратися з цим завданням, треба врешті позбутися політичної мови системи холодної війни, яка насправді не передає ключових понять, і опрацювати нову термінологію, яка відповідатиме системі глобалізації. Для цього я намалював схему, котра, на мою думку, охоплює чотири основні політичні ідентичності у системі глобалізації, серед яких кожен може вибрати підхожу для себе (див. схему).



Аби з’ясувати, хто ви такі і хто є вашими суперниками у нову добу, розгляньте цю схему: поперечна лінія через центр справа наліво – це лінія глобалізації. Насамперед вам треба знайти своє місце на цій лінії, залежно від вашого ставлення до глобалізації. У правому кінці цієї лінії розташовані “інтеграціоністи”. Це люди, які по-справжньому приймають глобалізацію, вважаючи її добром або принаймні неминучістю, і виступають за сприятливе для неї зростання вільної торгівлі та торгівлі через Інтернет, за розвиток мереж, що сполучають навчальні заклади, різні спільноти, установи та підприємства, і за дедалі ширше використання електронної пошти; за все, що разом взяте має привести до виникнення глобальної інтеграції, чинної цілодобово на обширі двадцяти чотирьох часових зон та у кіберпросторі.

У лівому кінці лінії глобалізації маємо “сепаратистів”. Це люди, які вважають, що вільна торгівля та технологічна інтеграція не є ані добром, ані неминучістю і ведуть до поглиблення розриву між доходами, до перенесення робочих місць за кордон, уодноріднення культур і перетворення їх на якусь глобальну кашу і врешті призведуть до того, що над життям запанують далекі, безликі ринкові сили. Вони прагнуть затримати ходу глобалізації. Вони хочуть спинити і знищити її.

Отож, найперше вам треба знайти себе на цій лінії. Ви сепаратист? Інтеграціоніст? Чи десь посередині?

Тепер погляньмо на лінію, що біжить з верху до низу схеми. Це вісь розподілу. Вона показує, яку політику, на вашу думку, повинен провадити уряд, щоб бути у згоді з принципами глобалізації та Золотої Гамівної Сорочки. В нижньому кінці цієї лінії маємо “прихильників мереж соціального забезпечення”. Під прихильниками мереж соціального забезпечення я маю на увазі тих, хто вважає, що лише демократизація, як в економічному, так і в політичному розумінні, може запевнити тривкість глобалізації. В економічному плані це означає випрацювання таких мереж соціального забезпечення, які б не тільки робили менш болісним падіння відсталих, безпорадних та неповоротких, але й намагалися повернути їх назад у систему, допомагаючи набути належні засоби та ресурси для конкурування з іншими. У політичному плані це означає сприяння демократизації у країнах, що розвиваються, при їх вступі у систему глобалізації, адже без зростання особистої свободи тривкий економічний ріст неможливий.

Не всі, мабуть, погодяться з таким підходом. Ось чому на верхівці лінії розподілу – тобто на протилежному боці від прихильників мережі соціального забезпечення – є прихильники постави “кожен сам за себе”. На думку цих людей, суть глобалізації полягає в тому, що все дістається переможцям, а переможені нехай рятують себе самі. Вони хочуть скоротити уряд, зменшити податки та звузитимережі соціального забезпечення і дати людям змогу вповні пожинати плоди своєї праці або розплачуватися за свою недолугість. Прихильники постави “кожен сам за себе” твердять, що ніщо так не допомагає зосередитися на пошукові і утриманні місця праці, як усвідомлення того, що тебе не підстраховує жодна сітка безпеки.

Так що вам належить знайти себе на цій осі розподілу. Ви прихильник мереж соціального забезпечення? Чи постави “кожен сам за себе”? А може, ви десь посередині?

З допомогою цієї схеми можна краще зрозуміти та ідентифікувати всіх ключових гравців у нинішній американській політиці, ніж за допомогою старих ярликів: демократів, республіканців та незалежних. Білл Клінтон – інтеграціоніст, прихильник мереж соціального забезпечення. Колишній спікер палати Ньют Джинґріч був інтеграціоніст і прихильник постави “кожен сам за себе”. Саме тому Клінтон та Джинґріч завжди були союзники у питанні вільної торгівлі, але опоненти у питанні витрат на соціальне забезпечення. Лідер меншости палати Дік Ґефардт – сепаратист, прихильник мереж соціального забезпечення, а Росс Перот – сепаратист, прихильник постави “кожен сам за себе”. Саме тому Ґефардт і Перот завжди були союзники проти НАФТА (Північноамериканського договору про вільну торгівлю) та розширення вільної торгівлі, але опоненти щодо витрат на соціальне забезпечення, оскільки Ґефардт хоче витрачати гроші на програми соціального забезпечення і захищати “права” працівників, а не просто підвищувати їхню продуктивність.

Хоч я використовую цю схему для опису нинішньої Америки, її можна пристосувати до будь-якої країни. Просто знайдіть себе на цій схемі і зрозумійте, хто ви такий і хто буде вашим супротивником на наступних великих політичних дебатах. Я – інтеграціоніст, прихильник мереж соціального забезпечення. Що означає бути інтеграціоністом, прихильником мереж соціального забезпечення? Це означає виступати за політику тривкої глобалізації, геополітику тривкої глобалізації (тобто закордонну та оборонну політику), геоекономіку тривкої глобалізації, і врешті етику тривкої глобалізації (тобто те, що стосується місця загальнолюдських вартостей, Бога та виховання дітей у цій системі). Іншими словами, це означає артикуляцію нового бачення нової міжнародної системи

Політика доби глобалізації

Почнімо з політики тривкої глобалізації. Вона повинна складатися з двох аспектів: один – це картина світу, котра повинна дати людям уявлення про те, де вони живуть; другий – це система політичних заходів інтеграціоністського характеру, спрямованих на побудову мереж соціального забезпечення, котра повинна дати змогу вирішувати проблеми.

Картина світу вам потрібна тому, що жодна політика не буде тривкою без громадськости, яка добре розуміє, навіщо ця політика потрібна, і бачить світ так, як бачите його ви. І хай політики остерігаються: з багатьох причин глобалізацію дуже легко викривити і демонізувати, і тому, навіть діючи належним чином в царині економіки, ви можете втратити контроль за політикою і вона працюватиме не на вас, а проти вас. Чому це так? Тому що люди, які найбільше програють від глобалізації – працівники, які втратили роботу через впровадження роботів чи використання дешевої іноземної робочої сили, – добре знають, хто вони. Це легко мобілізує їх проти посилення інтеграції, поступу технології та розвитку вільної торгівлі. Натомість люди, які користуються благами, що їх дають глобалізація і зростання відкритої торгівлі та іноземних інвестицій, часто-густо не знають, хто вони. Вони не бачать зв'язку між глобалізацією та підвищення рівня їхнього життя, а тому їх важко мобілізувати. Чи ви чули колись, щоб робітник на фабриці мікрочіпів казав: «Чоловіче, мені так пощастило. Завдяки глобалізації, дедалі більшому попитові на експорт американської високої технології, нестачі кваліфікованих робітників у нашій країні та дедалі більшим очікуванням у країнах, що розвиваються, мій бос був змушений збільшити мені зарплатню. Ота НАФТА – просто клас».

Ще однією причиною викривленого розуміння глобалізації є нерозуміння того, що це явище загалом більше залежить від технології, ніж від торгівлі. У вашинґтонському бюро "Нью-Йорк Таймс" працювала секретарка. Її звільнили з роботи і на її місце взяли не мексиканку, а мікрочіп – мікрочіп, який керує пристроями голосової пошти на всіх телефонах нашого офісу. І цей мікрочіп забрав би в неї роботу, навіть якби ми не мали торговельних зв'язків з Мексикою. Він забрав би в неї роботу, навіть якби вздовж усього американсько-мексиканського кордону височіла стіна заввишки тридцять футів. Але політики не хочуть цього визнати. Жоден з них ані не гадає заявити: «Ви повинні негайно встати, висмикнути телефон з розетки, підійти до вікна, викинути його геть і вигукнути: “Годі більше це терпіти! Рятуймо місця праці для американців! Заборонім голосову пошту! Так картопляним чіпсам! Ні мікрочіпам!”» Така політична ідея не матиме успіху. Набагато легше лаяти мексиканців та іноземні фабрики. Адже, на відміну від мікрочіпів, робітники-іноземці та іноземні фабрики добре помітні і набагато виразніше маячать у нашій свідомості як проблема. Ось чому торгівля, яка є чимось відчутним, для багатьох людей стала символізувати всі проблеми, пов’язані зі швидкими змінами та глобалізацією – навіть попри те, що головними причинами цих проблем є нові технології та дерегуляція.



Білл Клінтон переміг Джорджа Буша і Боба Доула, бо більшість американських виборців інтуїтивно відчула, що ми живемо у нову добу й що Клінтон це зрозумів і має певні гідні довіри ідеї, як з цим жити, – тоді як Доул та Буш цього зовсім не зрозуміли. На жаль, вступивши на пост президента, Клінтон так і не розвинув цього інтуїтивного відчуття і не втілив його в життя у вигляді реальної картини світу, яку можна повторювати знов і знов. Це почалося з першого його тижня на посаді президента, коли як головну проблему Америки він визначив покращення системи охорони здоров’я, – а не тривку глобалізацію. Що повинен був сказати пан Клінтон в своїй першій промові? Щось на зразок цього:

«Мої співгромадяни-американці, моє перебування на посаді як вашого президента збігається із закінченням системи холодної війни та виникненням глобалізації. У 1990-х роках та в наступному тисячолітті глобалізація є тим, чим у для 1950-х – 1980-х роках холодна війна: якщо система холодної війни розбудовувалася навколо загрози і виклику з боку Радянського Союзу, ведучи до розділу світу, то система глобалізації будується навколо загрози і виклику з боку швидких технологічних змін та економічної інтеграції, ведучи до об'єднання світу. Але, об’єднуючи світ, глобалізація також перетворює кожне робоче місце, підприємство, ринок і спільноту, – швидко нищачи старі робочі місця і створюючи нові, швидко усуваючи старий спосіб життя і формуючи новий, швидко руйнуючи старі ринки і множачи нові, швидко позбуваючись старих галузей промисловости і утверджуючи нові. Закордонна торгівля, яка у 1970 році становила лише 13 відсотків ВВП, тепер зросла до майже 30 відсотків американського ВВП – і зростає далі. Технологічний поступ зайшов так далеко, що американські комп’ютерні компанії виробляють щороку три різні моделі кожного комп’ютера. Це не лише новий світ, це здебільшого кращий світ. Китай, Індонезія, Корея, Таїланд, Малайзія, Бразилія, Аргентина, хоча іноді їм доводиться боротися з цією системою, домоглися підвищення рівня життя більшости своїх громадян скоріше, ніж будь-коли в історії, – завдяки дедалі більшій ефективності фінансових ринків, які полегшують торгівлю та інвестиції, що їх здійснюють громадяни однієї країни у фабрики іншої. Глобалізація була рушієм безпрецедентного економічного зростання, і ми ніколи не повинні цього забувати. Адже, як вказує міністр фінансів Ларрі Саммерс, великою мірою саме завдяки поступові глобалізації більше як чверть людства тепер користується перевагами економічного зростання, яке відбувається такими темпами, що рівень її життя за одне покоління підвищиться вчетверо. Учетверо! І це глобальне зростання відбувається не за рахунок Сполучених Штатів, а навпаки, воно спричинило найнижчий рівень безробіття в Америці за майже п’ятдесят років. Але глобалізація також становить безпрецедентну проблему: будучи рушієм вищого і тривалішого добробуту для кожної країни, яка приєднується до системи глобалізації, вона є також рушієм більшого хаосу, який настає негайно. Не варто казати робітникові на фабриці, який раптом втратив роботу, бо її вигідніше виконувати на фабриці за кордоном, де дешевша робоча сила, що, хоч йому не пощастило, але наше суспільство в цілому стоїть краще, адже тепер воно може дешевше купувати сталь чи кросівки, які він колись виготовляв. Не варто казати службовцеві, чиє місце роботи скасовано через впровадження нової комп’ютерної системи, що, хоч йому не пощастило, наше суспільство в цілому стоїть краще, бо з цією новою мережевою системою воно стало продуктивнішим. Блага глобалізації слід вимірювати в довготермінових масштабах і для суспільства в цілому, однак хаос наступає відразу і для окремих осіб, які усвідомлюють, що їх скривдили.

Тому, з огляду на цей контраст між довготерміновими перспективами та зростанням, що їх дає глобалізація для підвищення добробуту, та її негативним політичним, екологічним та соціальним впливом Сполучені Штати потребують широкої стратегії для того, щоб зробити глобалізацію тривкою, – здобути від неї якнайбільше користи і пом’якшити її руйнівні аспекти. Уявіть собі світ як колесо зі спицями. У центрі колеса є те, що можна визначити як “глобалізацію і швидкі економічні та технологічні зміни”. Простіше кажучи, це одна велика річ. І з цією річчю в центрі ми потребуємо іншого підходу до охорони здоров’я, покращення побутових умов, освіти, професійної підготовки, екології, регуляції ринку, соціального забезпечення, фінансування виборчих кампаній та розширення вільної торгівлі. Кожну з цих ділянок треба пристосувати або реформувати, аби дати нашому суспільству змогу якнайкраще скористатися з системи глобалізації і запобігти її негативним аспектам. Глобалізація вимагає, щоб наше суспільство рухалося швидше, працювало кмітливіше і йшло на більший ризик, ніж в будь-який інший період нашої історії. Як ваш президент, я даю вам дві обіцянки. По-перше, я зобов'язуюсь забезпечити кожного з вас і наше суспільство в цілому належним поєднанням програм інтеграціоністського характеру та мереж соціального забезпечення, аби ви могли гідно впоратися з цією проблемою. По-друге, я буду невтомним захисником наших законів про працю, аби запевнити, що глобалізація, вимагаючи значних зусиль від американського робітника, не дасть скористатися з нашої відкритости іншим через демпінґ експорту своїх виробів до нас та обмеження нашого доступу до їхніх ринків. Не обіцяю вам, що все це буде легко. Навпаки, обіцяю вам, що все це буде досить важко. Та якщо ми зможемо знайти належну рівновагу, – і я думаю, що зможемо, – то вийдемо в авангард світу, ставши взірцем того, як треба здійснювати інтеграцію в добу глобалізації, так, як ми були в авангарді світу, здійснюючи стримування в еру холодної війни. Боже, благослови Америку».

Саме так думав Клінтон, але не завжди так говорив. І його пропозиції щодо охорони здоров’я рознесли вщент його опоненти тому, – це не єдина, але одна з причин цього, – що він не помістив ці пропозиції у чітку і часто повторювану картину світу з глобалізацією в центрі та необхідними політичними заходами, які випливали б з неї. Як наслідок, зауважує економіст з Гарвардського університету Дені Родрік, «під час публічних дебатів втратилися зв'язки між всіма цими царинами та їх взаємодоповнюваність», і тоді крикунам та екстремістам, а також економічним популістам, націоналістам, автохтоністам, корінним ксенофобам та опортуністам стало легше втручатися у дебати щодо кожного питання – як-от торгівля чи реформа охорони здоров’я – і заводити їх у глухий кут.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет