Розвивальне середовище як складова педагогічного процесу

Розвиток дитини є складною єдністю внутрішніх змін її психічної діяльності (сприймання, пам'яті, мислення, волі та ін.) і форм її самореалізації (умінь, навичок тощо). Відбувається він у різноспрямованій взаємодії усіх чинни­ків, одним з яких є зовнішнє (розвивальне) середовище, в якому відбувається педагогічний процес і яке є його важ­ливою складовою частиною.

Навчання, виховання, розвиток дитини повинні відбу­ватися в атмосфері захищеності, психологічного комфор­ту. Це означає, що оточення дитини має бути безпечним як щодо гігієни, умов життєдіяльності загалом, так і в мо­рально-психологічному аспекті. Передусім навколишнє середовище повинно відповідати структурі когнітивної (пізнавальної) сфери дитини, передбачати можливості вільного розвитку ігрової та інших видів її діяльності.

Однією з перших звернула увагу на проблему розви­вального середовища М. Монтессорі, яка найважливі­шою передумовою розкриття дитиною внутрішнього потенціалу вважала вільну самостійну діяльність у ство­реному педагогом просторово-предметному середовищі. Тому, на її думку, завдання педагога полягає насамперед у наданні дитині засобів саморозвитку й ознайомленні її з правилами користування ними. Такими засобами є автодидактичні (самонавчальні) Монтессорі-матеріали, з якими дитина працює спочатку під опікою педагога, а потім самостійно.

Сучасні дослідники розглядають розвивальне предмет­не середовище як систему матеріальних об'єктів діяльнос­ті дитини, що функціонально моделює зміст її духовного і фізичного розвитку. Збагачене середовище передбачає єдність соціальних і природних засобів забезпечення пов­ноцінної життєдіяльності дитини. Сюди відносять архі­тектурно-ландшафтні та природничо-екологічні об'єкти; художні студії; ігрові та спортивні майданчики; конструк­тори; тематичні набори іграшок, посібників; аудіовізуаль­ні та інформаційні засоби виховання і навчання.

Розвивальне предметне середовище має відповідати ві­ковим особливостям дітей. Загалом, воно визначається взаємозв'язком таких складових:

1) продукти діяльності фахівців — художників, проек­тувальників, конструкторів, майстрів-оздоблювачів (тво­ри мистецтва, меблі, інструменти, предмети, вироби при­кладного мистецтва, посібники, іграшки);

2) результати діяльності персоналу дошкільного закла­ду і батьків з організації та оформлення побуту (облашту­вання зон, виставок, виготовлення посібників та іграшок-саморобок, декоративне оформлення кімнат до свят тощо);

3) результати участі дітей у створенні інтер'єру під ке­рівництвом вихователя.

Усі елементи розвивального середовища покликані за­безпечувати і стимулювати вільний вибір і зміну видів ді­яльності дитини, створювати актуальні для неї і доступні для її розвитку проблемні ситуації. Для цього вони повин­ні бути інформативними, емоційними, втілювати в собі пізнавальну та емоційну новизну.

Особливо ефективно впливає на дітей, передусім на їхню рухову активність, модульне предметно-ігрове середовище. Прикладами предметів-модулів можуть слугувати легкі ку­би різного розміру, виготовлені за типом вкладишів, і серед­ні за розміром модулі — «меблі-іграшки». Дитина може перетворювати модулі на корабель, будиночок, казкову пече­ру тощо. Захопившись різногабаритними предметами-модулями, дитина долає межі традиційного ігрового куточки, легко оволодіває елементами ігрових дій. У багатьох дитя­чих садках Данії, Швеції, СІЛА використовують іграшки-модулі, у тому числі й так звані «ростучі меблі», розмір яких можна змінювати відповідно до віку дитини.

Останнім часом розвивальне середовище якісно збага­тилося завдяки включенню в нього комп'ютерно-ігрових комплексів. Комп'ютер може увійти в життя дитини тіль­ки через гру, яка забезпечує оволодіння новими способами дій, особистісний розвиток дитини.

Система комп'ютерної освіти для дошкільників охоп­лює:

— комп'ютерні програми та ігри, методичні рекомен­дації щодо їх включення у зміст освіти;

— спеціальну науково-пізнавальну літературу для дошкільників про персональний комп'ютер;

— кваліфікованих спеціалістів, готовність педагогів до роботи з комп'ютерно-ігровими комплексами;

— методичні рекомендації для батьків. Використання у дошкільному вихованні комп'ютерної

техніки в поєднанні з традиційними засобами виховання сприяє підвищенню загальної якості виховання, розвитку творчої особистості. Визначальними щодо цього є компе­тентність вихователя, розвивальний зміст комп'ютерних програм. Передусім слід виходити з того, що комп'ютер є засобом діяльності дитини. Тому, організовуючи ознайом­лення дошкільнят з комп'ютерними технологіями, педа­гог має орієнтуватися на дитину, дбати про її гармонійний розвиток.

Комплекс комп'ютерно-орієнтованих засобів розвитку дитини охоплює периферійний комп'ютерний пристрій, який полегшує управління комп'ютерною грою; спеціаль­ні дитячі комп'ютерні меблі; багатофункціональне ігрове обладнання.

З появою комп'ютерів розвивальне середовище у до­шкільних закладах функціонує як комп'ютерно-ігровий комплекс (КІК), складовими якого є:

1. Комп'ютерна зала. Комплектування її повинно вихо­дити з нормативу: чотири квадратних метри на один комп'ютер. Відповідно до зросту дітей мають бути підібра­ні столи і стільці. Освітлення мусить бути комфортним для очей, а екрани моніторів слід повернути у протилежний

від джерела світла бік. Не рекомендується використовува­ти в оформленні зали яскраві кольори, м'які іграшки (на­копичують електричні заряди). Цілком доречні в її ін­тер'єрі живі рослини. Підлогу слід накрити антистатич­ним матеріалом.

Тривалість перебування дитини перед комп'ютером не повинна перевищувати 15 хв., а загальний час перебування в КІК — 40—45 хв. Під час заняття в залі може перебувати не більше восьми дітей. Тому їх часто доводиться ділити на підгрупи. У кожного вихованця має бути індивідуальне місце з комп'ютером (ІКМД). Неприпустимо, щоб біля од­ного комп'ютера працювало водночас двоє-троє дітей. Від­стань між столами ІКМД повинна бути не меншою 60 см; між столами та опалювальними приладами —1 м; від сто­лів до стін — 80 см. Відстань між очима дитини та екраном має становити 60—70 см. Яскравість зображення на моні­торі мусить бути оптимальною.

2. Ігрова зала. Призначена для самодіяльних сюжетно-рольових, режисерських і театралізованих ігор, тому по­винна бути просторою, світлою, затишною, не повторюва­ти оформлення групових кімнат. У ній розміщують великі ігрові модулі, подіуми-будиночки для режисерських ігор, подіум-сцену із завісою для театралізованих ігор, а також сюжетно-образні іграшки.

3. Зала релаксації. Вона може бути оформлена за зраз­ком зимового саду: з живими рослинами, акваріумами, те­раріумами, вольєрами з птахами, невеликим басейном, ємкостями з піском, галькою для експериментування з природним матеріалом, столиками-мольбертами, предме­тами для ігор, аквацентром тощо.

Оснащувати приміщення у дошкільних закладах слід згідно з Типовим переліком обов'язкового обладнання, навчально-наочних посібників та іграшок.

На цілеспрямоване оформлення простору групової кім­нати, який повинен часто оновлюватися з ініціативи педа­гога і дітей, орієнтує програма розвитку в дитячому садку «Крок за кроком», яка передбачає організацію центрів ак­тивності («Сюжетно-рольова гра», «Будівництво», «Мис­тецтво», «Література» та ін.).

Залежно від специфіки, можливостей дитячого садка, особливостей дітей можливе створення центрів комплекс­ного, варіативного, тематичного, мобільного, дієвого на­вчально-ігрового середовища, що сприяє розширенню і розвитку інтересів дітей.

На фронтальних заняттях з дошкільниками різного віку доцільно розв'язувати загальні навчальні завдання, а кон­кретні — на заняттях з групою дітей одного віку. Одночасні заняття з дітьми усіх підгруп проводять лише за можли­вості дотримання єдиних вимог до педагогічного процесу. Такими можуть бути заняття з образотворчого мистецтва, математики, деякі заняття з розділів «Дитина і навколиш­ній світ», «Рідна природа». Заняття з навчання грамоти ра­ціональніше проводити з кожною віковою групою окремо, адже вони потребують постійного керівництва з боку вихо­вателя, засвоєння знань на них чергується з виконанням вправ. Недоцільно на одному занятті давати складний ма­теріал для всіх підгруп, краще поєднувати його за принци­пом сумісності. При виконанні підгрупами різних завдань важливо мати необхідну кількість роздаткового матеріалу з кожного розділу програми.

Загалом, організація педагогічного процесу повинна бути зорієнтована не лише на загальні завдання виховання (програми, методичні вказівки), а головним чином — на дитину, її потреби, інтереси, рівень розвитку.

В організації педагогічного процесу важливою є спільна діяльність усіх педагогів дошкільного закладу, узгодже­ність дій вихователів, завідувача, методиста, музкерівника, помічників вихователя, медичного персоналу. Особливого значення набуває їхня співпраця з родинами вихованців.

Успішність педагогічного процесу значною мірою визначається педагогічно доцільним плануванням, завдання якого полягає у забезпеченні науково обґрунтованого підходу до педагогічного процесу, систематичної роботи з усіма вихованцями, індивідуального підходу до кожного з них.

Планування дає змогу чітко визначити зміст роботи у певний період часу, підібрати раціональні методи і прийоми навчання й виховання. Завдяки йому реалізується важлива закономірність педагогічного процесу — послідовність і перспективність у роботі з дітьми. Отже, планування дає змогу організувати педагогічний процес як цілісне явище.

У дошкільному навчальному закладі планування роботи полягає у визначенні конкретних цілей, завдань, змісту, форм, методів, засобів їх досягнення на певний відрізок часу. Його метою є гармонійний, різнобічний розвиток особистості дитини з орієнтацією на її цінності та інтереси, збереження дитячої субкультури. З огляду на час здійснення планування може бути перспективним або поточним.

Перспективне планування окреслює раціональну черговість вирішення поставлених завдань, визначає їх співвідношення між собою на тривалий період (навчальний рік, півріччя, квартал, місяць). Основним видом такого планування є річний план роботи дошкільного закладу, який охоплює: аналіз його діяльності за попередній навчальний рік; перспективні завдання на поточний, з яки 1—2 мають бути продовженням розпочатої раніше роботи, а 1—2 - новими; програму підвищення рівня фахової майстерності працівників дошкільного закладу (самоосвіта, курси підвищення кваліфікації, атестація); методичну роботу (педагогічні ради, семінари, семінари-практикуми, консультації, обмін досвідом шляхом взаємовідвідувань, відкритих показів роботи та їх обговорення); ділові ігри, конкурси, дискусії тощо; вивчення стану навчально-виховного процесу; організаційно-педагогічну роботу (план співпраці дитячого садка і школи, план роботи з батьки ми); адміністративно-господарську роботу; медико-профілактичні заходи; графіки проведення свят, розваг, театралізованих вистав; гурткову роботу.

Поточне (календарне) планування охоплює найближчий часовий проміжок — від 1—2 днів до 1—2 тижнів, місяця, кварталу. Як правило, календарні плани передбачають освітньо-виховну роботу в різних вікових групах. Складають їх вихователі.

Обидва види планування постають як дві форми єдино­го процесу, що взаємодоповнюють одна одну, уточнюють, конкретизують.

Сутність планування полягає у розробленні змісту пе­дагогічного процесу, його систематизації й уточненні, окресленні методів і способів його реалізації. З демократи­зацією освіти педагог отримав можливості творчого підхо­ду до планування своєї роботи. Якщо за централізовано-директивної системи розділи плану, послідовність подій із життя дітей, педагогічної діяльності вихователя були жорстко визначені, то за сучасних умов у плануванні робо­ти орієнтуються на індивідуальні особливості дітей, стиль педагогічної діяльності вихователя. Його план роботи на день може передбачати основні режимні моменти першої і другої половини дня або окремі види діяльності дітей. Пе­дагог має право за своїм уподобанням обирати форму скла­дання планів, напрям і зміст своєї діяльності на засадах до­цільності, помірності, відповідності обраній стратегії та державній програмі. Проте свобода вибору не є тотожною безконтрольній самодіяльності.

Планування має відповідати таким принципам:

— актуальності (передбачає орієнтацію змісту на акту­альні потреби часу і розвитку дитини);

— науковості (забезпечує його відповідність за змістом і формою досягненням психологічної, педагогічної та ін­ших наук, передового педагогічного досвіду);

— цілісності й логічності (полягає в оптимальному поєд­нанні змісту розділів плану, напрямів і форм діяльності);

— перспективності (орієнтує на вироблення чіткого уявлення про подальший розвиток дошкільного закладу, становлення особистості кожної дитини);

— повторюваності й концентричності (передбачає не­обхідність повернення до раніше визначених завдань і змісту роботи, але вже на якісно вищому рівні);

— систематичності й послідовності (вимагає планомір­ного, вмотивованого передбачення змісту, форм і методів роботи з урахуванням їх взаємозв'язків).

Плани мають бути реальними для виконання, виходи­ти з інтересів і можливостей дітей. Плануючи педагогіч­ний процес, вихователь повинен спиратися на аналіз кон­кретних умов, тобто на особливості віку дітей, індивіду­альний склад вікової групи, рівень володіння навичками та уміннями, інтереси та потреби дошкільників. Педагогічний процес у плануванні має бути представлений цілісно, у взаємозв'язку всіх напрямів роботи, розділів програми, тематики занять, видів діяльності дітей, а також враховувати конкретні умови дошкільного закладу, його місце знаходження, пору року, час планування. План вихователя повинен забезпечити зв'язок навчально-виховної роботи на заняттях і в повсякденному житті — підготовчу роботу до заняття, а також після заняття для закріплення уявлень, знань і вмінь дітей.

Особливої уваги потребує планування розвитку ігрової діяльності. Воно має бути зорієнтоване на збагачення тематики, розширення знань і вражень дітей (читання творів дитячої літератури, спостереження, екскурсії, виготовлення ігрових атрибутів тощо), розвиток їхніх взаємин. Рухливих та дидактичних ігор вихователь плат декілька щоденно.

Плани новині передбачати роботу з формування культурно-гігієнічних навичок, виховання культури поведінки дітей, трудові доручення, чергування, колективну працю дітей, запровадження нових форм її організації, роботу щодо закріплення трудових умінь.

Суттєві особливості має планування навчально-виховного процесу в різновікових групах.

Планування у різновікових групах

Різновікова група має деякі переваги перед групою дітей одного віку, оскільки умови виховання в ній відтворюють умови виховання в повній сім'ї з кількома дітьми, чого позбавлені багато сучасних дошкільнят.

Постійний соціальний статус дошкільника у різновіковій групі урізноманітнюється одночасною позицією як старшого, так і молодшого серед дітей, що важливо для формування соціальних навичок взаємодії, вміння радитись отримувати допомогу від старших, а також радити і допомагати меншим. У такій групі дитина не відчуває необхідності постійно порівнювати себе з іншими, щоб «бути рівною», що за недосконалого педагогічного керівництва нерідко спричинює штучне урівнювання. Виховання у різновіковій групі створює умови для набуття досвіду взаємодії, розуміння іншого, вміння спільно гратися, вчитися, працювати.

Педагогічне керівництво навчально-виховним процесом слід спрямовувати на організацію спільного життя дітей, їхнє спілкування, взаємодію, які впливають на психічний розвиток, сприяють формуванню товариських взаємин, ви­хованню гуманності. Спілкування старших і молодших за віком дітей є також чинником комунікативного розвитку, виховання таких рис, як невимушеність, відповідальність; розвитку активності, механізмів самоконтролю поведінки. Комплектування різновікових груп може відбуватися за такими критеріями:

1) комплектування на основі вікових ознак. У таких групах педагогові легше використовувати колективно-орієнтовані методи навчання, однак складніше забезпечу­вати індивідуальний підхід до дітей;

2) комплектування на основі індивідуальних особли­востей розвитку. Сформовані за цим критерієм групи об'єднують дітей від наймолодшого до найстаршого віку, що забезпечує можливості для індивідуальної роботи з ни­ми, полегшує процес передавання побутового і навчально­го досвіду від старших дошкільників до молодших, ство­рює атмосферу психологічного комфорту (якщо група укомплектована за законами психологічної сумісності ді­тей і є нечисленною);

3) комплектування на основі урахування вікових та ін­дивідуальних особливостей. Завдяки цьому у групах об'єд­нуються близькі за віком діти (молодша і середня, старша і підготовча групи), що дає змогу в основному зберегти ре­жим їхнього життя;

4) комплектування на основі родинних стосунків. Об'єднання в одній групі братів і сестер створює відчуття захищеності, емоційної безпеки як у період адаптації, так і протягом усього перебування в дошкільному закладі.

Планування роботи у різновіковій групі ґрунтується на тих самих принципах, що й в одновіковій. Однак педагог повинен намагатися якнайдоцільніше поєднати спільні ігри, спостереження, працю молодших і старших з видами діяльності, які переважають у дітей одного віку. Особли­вих зусиль слід докласти до організації загальних форм навчання дітей.

У різновіковій групі непросто сформулювати навчаль­не завдання, яке б відповідало рівневі всіх дітей. Молодші дошкільники, як правило, погано сприймають завдання, якщо вони не адресовані безпосередньо їм, а якщо і сприй­мають, то не завжди правильно розуміють, оскільки часто тлумачать їх по-своєму. Тому під час фронтальних форм роботи в різновіковій групі належні взаємини у педагога встановлюються тільки з найактивнішими і самостійними дітьми, інші або наслідують дії своїх товаришів, або виконують завдання на свій розсуд. Це свідчить, що на фронтальних заняттях з дошкільниками різного віку доцільно розв'язувати загальні навчальні завдання, а конкретні — на заняттях з групою дітей одного віку. Одночасні заняття з дітьми усіх підгруп проводять лише за можливості дотримання єдиних вимог до педагогічного процесу Такими можуть бути заняття з образотворчого мистецтво математики, деякі заняття з розділів «Дитина і навколишній світ», «Рідна природа». Заняття з навчання грамоти раціональніше проводити з кожною віковою групою окремо, адже вони потребують постійного керівництва з боку вихователя, засвоєння знань на них чергується з виконанням вправ. Недоцільно на одному занятті давати складний матеріал для всіх підгруп, краще поєднувати його за принци пом сумісності. При виконанні підгрупами різних завдань, важливо мати необхідну кількість роздаткового матеріалу з кожного розділу програми.

Загалом, організація педагогічного процесу повинно бути зорієнтована не лише на загальні завдання виховання (програми, методичні вказівки), а головним чином — на дитину, її потреби, інтереси, рівень розвитку.

В організації педагогічного процесу важливою є спільна діяльність усіх педагогів дошкільного закладу, узгодженість дій вихователів, завідувача, методиста, музкерівника, помічників вихователя, медичного персоналу. Особливого значення набуває їхня співпраця з родинами вихованців.

З перших днів свого життя дитина починає поступово всотувати в себе навички вживання у світ і виживання у ньому, опановувати соціальний досвід (соціалізується). Макрокосм цього світу на перших порах зведений до се­редовища сім'ї, яка передусім несе відповідальність за ви­ховання дитини. Глибинний зміст, масштаб і сила цієї від­повідальності обумовлені соціальним статусом сім'ї.

З часом дитина розширює сферу своєї взаємодії зі сві­том, на неї спрямовують свої впливи різноманітні соціаль­ні інститути, які доповнюють, урізноманітнюють виховні зусилля сім'ї. На етапі дошкільного дитинства провідним соціальним інститутом, покликаним забезпечити різнобіч­ний розвиток дитини, є система дошкільних закладів. Гар­монійна взаємодія їх із сім'єю є запорукою повноцінності буття дитини, розкриття і реалізації її потенціалу, виходу на нові орбіти соціальної реальності. І все-таки найвища відповідальність за виховання дітей у цій взаємодії нале­жить сім'ї.

Виховна функція сім'ї

В усі часи і серед різних народів родинне виховання бу­ло і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який най­тісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником само­виявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), ді­дусь, бабуся, онук та ін.

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумов­лює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соці­альне явище, вона також розвивається.

Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функ­ції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виок­ремлюють такі провідні її функції:

— виховна функція. Полягає вона у задоволенні інди­відуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого поко­ління;

— господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпе­чення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку;

— емоційна функція. Реалізація її задовольняє потре­бу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному за­хисті;

— функція духовного спілкування. Забезпечує взаєм­не розуміння і духовне збагачення особистості;

— функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взає­модії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил;

— сексуально-еротична функція. Забезпечує продов­ження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті.

Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з полі­тичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей.

У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям ду­ховного спілкування, емоційної підтримки, виховній фун­кції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки пе­ред іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, ут­верджує в собі все людське. Для цього вона повинна вирос­тати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час

її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі сво­їми батьками.

Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізуєть­ся у таких трьох головних аспектах:

1. Становлення, розвиток, виховання дитини як осо­бистості, сприяння розвитку її здібностей. Сім'я репрезен­тує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціаль­ного досвіду, охороняє її права.

2. Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індиві­да впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою сис­тему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаці­ях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає ус­відомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.

3. Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним дже­релом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорос­лих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його го­ризонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато ново­го. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих.

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ май­же цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо.