Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

34. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Стадія зародження – генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація – це живий організм, котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті, розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій, Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя. Остання розуміється навіть глибше – конституюючись у якості основного рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання – “перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш). Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і “виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент. Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та інертною частинами суспільства як “мимесис” – соціальне наслідування. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:

- у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;

- більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими словами, вона повинна “дозріти” для відповіді

35. Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість

Духовне життя су­спiльства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями – соцiальними суб'єктами – iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов­ний світ людини – її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя – це завжди дiа­лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди­вiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії соцiальнiй активностi. Вона пов'язана головним чином з науково-теоре­тичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким усвiдомленням суб'­єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

37. Поняття суспільної свідомості, її структура

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспіль­ної свідомості виступають суспільна психо­логія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як без­посередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чут­тєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливо­му переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідо­мості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психо­логічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармо­нізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому поля­гає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і су­спільної свідомості в цілому.

40. Правова свідомість

Cуттєву роль у життєдiяльностi суспiльства вiдiграє правова cвi­домiсть, яка являє собою сукупнiсть знань, поглядiв на юридичнi права та норми, що регулюють поведiнку людей у суспiльствi. Право як система загальнообов'язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в юридичних законах i вiдображають державну волю, вста­новлюють права та обов'язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдо­мість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами увiдповiдностi з пануючими в суспiльствi уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi суспiльства – соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i вiдбу­вається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв суспiльства.

Поведiнка, взаємовiдносини людей, як вiдомо, регулюються полi­тичними, моральними i правовими поглядами. Знання особистiстю своїх прав та обов'язкiв дaє змогу

41. Хрuстuянська мораль i господарська дiяльнiсть

Релiгiя як свiтогляд та iдеологiя є iстотною складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь вiд певного трактування господарської i пiдприємницької дiяльностi людини, яку за своєю традицiею опiкає, оберiгаючи її духовну чистоту. До недавнього часу про позитивний вллив релiгiї на пiдприє­мницьку дiяльнiсть не могло 6ути й мови. Зараз же вiдбува­ється розгортання ринкових вiдносин, активiзацiя пiдприемницт­ва, слiд враховувати вci фактори впливу на люди ну – не тiльки соцiально-полiтичнi, економiчнi, соцiально-психологiчнi, нацiо­нально-етнiчнi (ментальнi), а й релiгiйнi. Для цього треба зверну­тися до історії релiгiї та до iї моральних спрямувань.

43. Методологія, рівні методологічного знання

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють 3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами.

45. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» – «со-», «спільно» і «ергос» – «дія»), створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві, соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті схилялися до думки, що синергетика всього лише об'єднуюче гасло і нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку, ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура – побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу – обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як синонім системного підходу.

46. Парадигма ,стиль мислення , наукова картина світу

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу » розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення» фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

47. Основні принципи діалектики

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

49. Категорії діалектики

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

48. Діалектика і її альтернативи

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

51. Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об`єктивної дійсності – боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до розв`язання суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.

жүктеу/скачать 0.79 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: