Библиотека украинской литературы
жүктеу/скачать 3.72 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- (к 200-летию со дня рождения Т.Г. Шевченко) Володимир ЖДАНОВ (
- Погляд з того краю далекого, де минули десять років неволі генія української свободи, - через півтора сторіччя потому… /Історико-сучасна пєса-притча/
- Володимир ЖДАНОВ (
- «Служитель поштамту» -*)
- Гості
- Кобзар
| ГБУК г. Москвы
БИБЛИОТЕКА УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ 
Избранные страницы альманаха Библиотеки украинской литературы «ВЕНОК РОССИИ КОБЗАРЮ» (к 200-летию со дня рождения Т.Г. Шевченко) Володимир ЖДАНОВ (м. Оренбург) «В степу далекім, за Уралом…» Солдатчина Кобзаря Погляд з того краю далекого, де минули десять років неволі генія української свободи, - через півтора сторіччя потому… /Історико-сучасна п'єса-притча/ Авторизований переклад з російської Віталія КРИКУНЕНКА (В. Жданов. Солдатчина Тараса. ББК 84(2Рос=Рус)6-6. УДК Ж – 42 Т Ж - 42 Владимир Жданов) В оформленні тексту перекладачем поруч із фотографіями використано малюнки та начерки Тараса Шевченка, створені ним, як і десятки видатних поезій, у період заслання всупереч жорстокій забороні царату поетові — писати, художникові — малювати… Электронное издание БУЛ г. Москва Июнь 2013 г.
В (Механічний голос за сценою: Кімната в будинку Кутіної) Увіходить Кобзар. Всі щиро вітають його. У цей час десь ізгори й з далечі, із часів далеких — лунає голос: «Я, сучасник приїзду Кобзаря до Оренбурга, засвідчую: «Тарас Григорович був відвертим з усіма, беззастережно сприймаючи своєю відкритою та чистою душею всіх людей такими ж, як він сам... І це було чи не головним нещастям у його нескінченних невдачах та пригодах». До Кобзаря, який зупинився на авансцені, почергово підходять гості, представляються і коротко перемовляються з ним: 1: Тарасе Григоровичу! Я - Дарчук, земляк твій! Коли розпочалося повстання в Галичині, я був серед борців за свободу вітчизни, у Жовкві, в тому місті, де Петро Перший колись підписав Договір із Карлом Дванадцятим. Ми захопили Королівський замок і довго захищалися в ньому. А потім - полон, солдатчина... 2:Тарасе Григоровичу! Я - Буновський, учасник польського повстання! Ми билися з царськими військами під прапором з написом «За нашу, і вашу Свободу!» 3:Тарасе Григоровичу! Я - Шапошников, член гуртка Петрашевців! Нас тут небагато, але кожен вартує десятьох! Подаємо руку дружби всім засланцями - борцями за Свободу! Бо ж триває боротьба за Росію, - вільну від рабства, процвітаючу для всіх її громадян і дружню до всіх народів! «Служитель поштамту» -*) (перериваючи чергу привітань, звертається до Кобзаря, з погано прихованою погрозою): Ну, ви і штучка, скажу вам! Людини, випровадженої етапом із Петропавловської фортеці, ще немає за місцем призначення, а листи зі словами підтримки від друзів та приятелів із трьох столиць - Санкт-Петербурга, Москви та Києва — вже надходять... І все теє діється після власноручної резолюції Государя на вашому вироку: «Під суворий нагляд, із забороною писати і малювати»!!! Різні у нас були, але такий «фрукт» - перший! (після цього вигуку дехто із гостей, задкуючи, відходить од Кобзаря в різні кути кімнати) Кобзар (звертаючись до служителя поштамту, спокійно, з гумором): То що ж, вітаю вас, пошта, виходить, добре працює. Що ж стосується вашої обізнаності із змістом запечатаних листів до мене, теж не дивує. Не ви - перший! Ви, як мені видається, людина благородна, тобто підлості без потреби не вчините. Читайте мої листи, на здоров'я, а з тим вчіться грамоті , а заодно й переймайтесь гарними манерам. Остерігайтеся тільки прилипання асигнацій у моїх листах до ваших рук. Скажу по секрету, мої друзі невидимим чорнилом прописують в тих листах надіслану суму. Якщо не зійдеться, буду скаржитися Поштмейстеру. То, не приведи Господь, і вас забриють в солдати, разом - в одному полку лямку тягнутимемо! (звертаючись до всіх): Так, старі друзі у мене гарні! А от нові знайомці-прихильники, либонь, мають ще час до третього кукурікання «біблійних півнів» визначитися – чи то поруч нам стояти, пліч-о-пліч, а чи шмигнути в нірки по хатніх кутках. Всі гості знов збираються навколо Кобзаря. На різні голоси чути пояснення-виправдання: 1: Оренбург - військова фортеця і за Статутом півням тут кукурікати не належиться... 2: Та й на гауптвахту тут запроторюють за один лише «чих» не там, і не тому... 3: Що - гауптвахта!... Тут пахне Тобольським острогом!!... 4: Що - Тобольськ!... Маємо всі шанси втрапити у кайданах аж до Нерчинських рудників, в шахти до декабристів!!! Хтось NN-1: Ось! Ось! Тарасе Григоровичу, і я до Вас, про декабристів!!! Нарешті, є кому, достогідному, вилити свою, змучену здогадом душу. Відкрити сокровенну таїну “Сонця нашої поезії”!!! (після цього відгуку всі гості репліками-вигуками підтримують емоційну розповідь NN-1) Я все своє життя Богові дякуватиму, що сподобив мене стати сучасником перебування Олександра Сергійовича Пушкіна в Оренбурзі, за чотирнадцять років до цього дня. Всі ці роки я багато розмірковував і - зіставляв! А ще - чекав на приїзд «чергового генія», як третейського судді, щоб саме Йому виповісти свої здогади!... Мовчав же так довго тому, що певний був: засміють!!! Тут за часів губернатора Перовського, улюбленця Государя, вистачало спеціально виписаних зі столиці «фірмових» гумористів-зубоскалів, самі лише співавтори «Козьми Пруткова» чого варті!... За нової влади дотепники пішли простіші – простодушні й прямі, як штик,«полковники та фельдфебелі Скалозуби»!... Але ж це саме про них мовиться: «Злі язики - страшніші від пістолета!» Тоді як пристрелити лихим жартом моє добре ім'я: «На кого, мовляв, замахнувся, пентюх рязанський» — простіше простого! А в мене ж, зважте, - дочки на виданні! Та й до ордена Станіслава мене вже п'ятий рік представляють!... Гості (охоплені нетерпінням): Говори посутньо, не розводь тяганину… І щоб нам жодної плямки на честі твого мундира не видати!... NN-1 (збадьорений, продовжує): Отже. всі знають - Пушкін був не тільки «сонцем російської поезії», але і повiрником декабристів. А, подумайте, ким би він міг стати, якби народ і військо тоді на Сенатській площі не «промовчали»!?! – Ото ж бо!!! А ким би він міг стати, занеси Государ його ім`я до загального списку з повішеними. – Ото ж... Всього лиш «ворушіння народу», а розмах маятника Долі Поета: від Вольтерівсько-Президентських верховин влади найпотужнішої держави світу — до безчестя імені, петлі га ганьби нащадків!!! – Ось так!!! (німа сцена: ошелешені гості витріщились один на одного та на NN-1 і потім – хоровий їхній шепіт: Ло-гіч-но!..) Звідси маємо й сумно-філософічну фінальну ремарку Пушкіна в його «Борисі Годунові»: «Народ без-молв-ству-ет»!... Звідси — й ретельно спланована поетом поїздка до Оренбурга, що приховує справжні «внутрішні занепокоєння» Генія. Ремарки-посилення гостей, які висловлюють свою згоду з припущеннями NN-1: 1: Так! Тут він, всупереч власним звичаям, не відвідав жодного дамського салону, не залишив у альбомах жодного запису-посвяти милій панночці-дамі... 2: Хоча ж запрошували до палаців і лаштували бали в його честь!!! 3: А він туди — ані руш! Тільки обов'язкові візити до двох-трьох чиновників, включно з Генерал-Губернатором Перовським, неабияким шанувальником таланту Олександра Сергійовича. 4: Поїздка з Володимиром Івановичем Далем в Берду - ставку Пугачова, бесіда тет-а-тет зі старою козачкою, свідком тих страхітливих подій. 3: Ретельний перегляд паперів з архівів. Заганяв архіваріусів, терміново дай йому те, дай - це! 4: А що - архіви! Погляньте-но у вікно! Пугачов обстрілював місто гарматою з дзвіниці козацької церкви навпроти фортечного валу, і ядра падали просто під вікнами будинку по Канонірскому провулку, де зовсім неподалік од нас плакав, жахаючись тих вибухів, маленький Ваня Крилов, майбутній великий байкар. 5: І, ознайомившись із архівами та Оренбургом часів пугачовщини, Пушкін хутко по-військовому подався - марш-марш — далі в Уральськ, до далеких козачих станиць у степах, де зустрічали самозванця хлібом-сіллю!... NN-1 (завершує): Так! Зовні – начебто поспішність, що демонструє позірну поверхневість і навіть незацікавленість предметом дослідження! А за тим приховується внутрішнє побоювання, як би хто «не розкусив» його дійсних намірів і - настроїв!!! Пушкін був не просто геніальним поетом! Але й мислителем, яких мало!!! І розум його палав пристрастю усвідомлення ннайважливіших для поета істин: що потрібне народові для вирішальних Справ, здатних наблизити його власне Щастя!... І які Слова ще потрібні, щоб розбудити в людині - Людське!?!... Ото ж бо, друзі! Бачу на ваших обличчях вираз щирого спантеличення... Точно за схемою Геніального Мислителя: «Открылась бездна, звёзд полна!»... (Пауза. Німа сцена №2. Гості схвильовано розмірковують над щойно почутим). Один з них — NN-2 (захопившись настроєм бесіди, наважуються сказати своє - потаємне): Тарасе Григоровичу! Друзі! В Біблії сказано: “Голос народу - Голос Божий!” А якщо - “перевернути піраміду” і подивитися знизу на зв'язок Мислителя-дворянина і смерда? І підняти простий народ до висот освічених одноплемінників!... (після цього заклику всі гості знову обступають Кобзаря і репліками-вигуками підтримують емоційну розповідь NN-2) NN-2: Я, як чиновник, допомагав Володимирові Івановичу. Далю в збиранні матеріалів для його «Толкового словаря живаго великорускаго языка». Засвідчую: це була багаторічна титанічна робота. В основі майбутнього успіху (а ми з Володимиром Івановичем в ньому вже тоді анітрохи не сумнівалися) - не тільки великий талант і копітка праця автора, але й сприятливий збіг обставин: жителі Оренбурзького краю значною мірою - переселенці з різних куточків Росії. Кобзар (переконано, додає): Так, по дорозі сюди, в станиці Єлшанській, я бачив селян-хліборобів, що прийшли до вашого степового краю з Орловської та Рязанської губерній, шкода - не розмовляв з ними... Обличчя їхні світилися тривожним, але й щасливим сподіванням незабарної зустрічі зі своєю новою долею, з наданою їм власною землею-годувальницею. Тяжкої праці вони не бояться, радіють можливості працювати на себе!.. NN-2 (продовжує): …Співрозмовники Даля сумлінно допомагали йому врахувати всі нюанси своїх регіональних говорів. Не раз бачив, як якийсь «лапотний», але від Природи - тямучий мужичок, втішений увагою до себе і своєї говірки з боку столичного пана, все, начебто, оповість-прокаже, та й піде собі далі, «сонцем палимый»... Але потім згадає ще чого - біжить знов до Даля, спотикається... «Помилуй! - кричить - пане, батьку рідний! Запиши ще ось цю приказку! Забув її, бач, бо трохи був спужався тебе попервах! Але дуже вже до вподоби вона нам всім у селі Ново-Георгієвці своєю мудрістю!...» То ж ризикну тут, у тісному колі однодумців - борців за народне щастя, висловити свою – й, здається, також Далеву думку: «Народ - справжній творець, співавтор його Скарбниці-«Словаря...»!!! (Пауза. Німа сцена №3. Гості, хто схвально-піднесено, а деякі – спалахують запереченням й обурено розмірковують над почутим) 1. Ну, ти, добродію, й видав формулу: «хоч - стій, хоч - падай!»... Та де ж це таке бачено, щоб народ, смерди, гречкосії такі книги писали?!? Вони ж грамоті не навчені, читати не вміють... Ще скажи нам, що оця мужва, селюки темні «Бєлінського і Гоголя з базару понесуть!»... 2: Та не про те він! Не книжки люди з простого народу тут писали, але «творили!!! Словник!!!», рівного якому ще не було і не скоро з`явиться!!! 3: Щира Правда! Тому-то й названо його так — «Словарь живаго великорусского языка»!... 4: Але ж, погодьмося, без подвижницької, самовідданої праці народженого в Україні данського кореня дворянина російського Володимира Івановича Даля над «Словником...» цієї великої книги не було б!... 2: Добре сказав! Наші ж бо великоруські «баре-господа», можливо, й можуть так, але не хочуть… 5: Головне, все ж не порода за народженням, а Іскра Божа! 6: Достеменно так! Але до Таланту ще і Праця потрібна! Тоді лиш прийде Успіх, незалежно від того — аристократ ти ясновельможний а чи козацький нащадок, «безпородний» кріпак. Незалежно від національності... 7: Друзі! Ми, як ті герої Крилова, Слона ніяк не хочемо «помітити»... Ось серед нас - живий приклад Таланту, помноженого на Працю, на Долю, на народну любов - Тарас Григорович Шевченко, викуплений у 24 роки від роду, з кріпацької неволі!... Всі (звертаючись до Кобзаря): Скажіть-но, Тарасе Григоровичу, нам що-небудь із цього приводу! Кобзар: Тема Вашого спору - не нова для мене... І думка з цього приводу у мене склалося давно... Розбуджений обставинами народ - творить Історію! Взяти, приміром, кінець смути і звільнення Москви від ляхів! Я вірю, що колись до напису: «Гражданину Минину и князю Пожарскому. Благодарная Россия» на пам'ятнику, присвяченому цій події, «Иваны, не помнящие родства», таки додадуть: «и беззаветным героям их многонационального ополчения, отвоевавшим Москву и Россию»… (Німа сцена №4. Гості, утаємничено ворушачи вустами, задумуються над почутим від Кобзаря) Хтось (без №) (вкрадливо): Так що це ми, все про них, та про - них... Давайте про нас! Сказано: ось він поруч - живий Геній!... Почитайте нам, своє, для Душі, Тарасе Григоровичу! Кобзар: на авансцені, в роздумах... У цей час під стелею зали лунає голос: «Я, княжна Рєпніна, засвідчую: «Він своїми віршами перемагав усіх, він витискав з очей слухачів своїх сльози розчулення та співчуття, він налаштовував душі на високий діапазон своєї захоплюючої віри... Він обдарований був більше, ніж талантом, йому було дано генія». Кобзар: починає декламувати свої нелегальні твори (конкретний вибір - за режисером-постановником, залежить від країни-міста показу, дати і - аудиторії в залі) Під час читання «крамольних» строф, несподівано з «царської» віп-ложі до зали вистрибують кілька солдатів, гупаючи чобітьми, вбігають на сцену і — заарештовують Кобзаря. Гості злякано туляться в кутку. У цей час за сценою звучить «суворе розпорядження про негайне відпровадження покараного за «височайшим повелением» поета до Орської фортеці» С  олдати, підштовхуючи, женуть Кобзаря неозорим степом, й ось назустріч напливає (механічним обертанням) сцена, оформлена як плац Орської фортеці (із силуетом Яшмової гори на обрії) під час покарання шпіцрутенами солдата, який проштрафився (прообраз цього епізоду — у відомому малюнку Т.Г. Шевченка).
Солдати залишають поета стояти в кутку сцени, а самі, за командою унтер-офіцера, біжать до шереги й приєднуються до екзекуції… Звучать флейта і барабани. У цей час під стелею зали лунає голос: «Головними звинуваченнями Тарасу Шевченку були: його прихильність до «крамольних» Думок-Прожектів кирило-мефодіївців щодо створення федеративної всеслов`янської республіки! Боротьба за громадянські свободи жителів імперії, за скасування кріпосного права в Росії!!». Останнє відбулося через 14 років - 19 лютого 1861 року. Покарання солдатів різками було скасовано на три роки пізніше. Солдатську25-літню рекрутчину замінили загальною військовою повинністю ще через десять років потому. Мрії Тараса та його однодумців про рівноправне єднання народів «в сім`ї вольній, новій», про те, щоб «усі слов`яни стали добрими братами» - ще чекають своєї години, і залежать, зокрема, й від волі громадян, присутніх в цій залі!» Сцена тим часом продовжує обертатися на 360 градусів. Здійснюється повний поберт, на сцені залишаються основні декорації першого дії. (Звучить голос за сценою: Квартира коменданта Орської фортеці Левитського) Левитський (до Кобзаря): То, ви, батеньку, судячи з листів моїх друзів - не тільки Геній, а - подвижник, борець за народне щастя. Кобзар (до Левитського і – до зали): Це просто - Провидіння Господнє!... Вже вдруге листи про підтримку випереджають засланця... Левитський (до Кобзаря): Я просто зобов'язаний, відгукуючись на прохання людей, яких поважаю, і, геть притлумивши у собі почуття службового Обов`язку, порушити Присягу Государю... З Кобзар (до зали): А таки злякався, поштова нишпорка... І сам не взяв, та й інших, мабуть, застеріг, щоб асигнації, бува, до рук не прилипли... Левитський (до Кобзаря): Будете допомагати мені робити деякі письмові роботи, але не в штабі фортеці. Там спостережливі недоброзичливці вас одразу ж виявлять і - запроторять нас обох. То ж попрацюєте в таких випадках у мене вдома - на казенній квартирі. Знову ж таки, й моїм дітям не завадить ваш вплив як людини освіченої та благородної, Поета, художника-академіка... Кобзар: (до Левитського і - до зали): Кажете, благородного (?!?)... так я ж всього десять років тому був презренним кріпаком!.. Левитський: Все знаю! Не тільки співчутливі листи з проханнями-клопотаннями за вас пошта мені принесла... Але й кляузи і навіть жандармські досьє з гербовими печатками... Побутові епізоди в родині коменданта фортеці Р. Р. Левитського (теми - на розсуд режисера-постановника), в т.ч. нянчення поетом дітей коменданта (з колисковою піснею Кобзаря), бесіди з представниками цієї родини Кобзар (у роздумах, розчулено): Так! Багато, виявляється, на світі є світлих і дорогих людському серцю почуттів... Сім’я, діти... ( Сцена починає обертатися Кобзар: Але Робін Гуд - далеко, в Англії, а на батьківщині теж є мої однодумці і жива в народі Пам'ять про наших Предтеч... Навіть тут - поруч, у «забутій Богом» Орській фортеці, виявляється, є гурток, що об`єднує політичних засланців і демократично налаштованих молодих офіцерів. Швидко ж вони - «племья младое, незнакомое» - знайшли мене і умовили підтримувати з його учасниками тісний зв'язок. І то правда! Газети з новинами сюди майже не доходять, листи з волі - читають спеціальні цензори... Залишаються усні розповіді каліки-перехожого... Як за часів Іллі Муромця та Солов'я Розбійника... Втім, не так! Я ж - в Азії... Отже - як за часів Марко Поло!.. Голос за сценою: Лише на короткий термін Кобзар відчув полегшення. Але незабаром доля Шевченкова знов опинилася в цупких руках солдафонів. Тільки дух справжнього бійця допоміг Тарасові знести неймовірні труднощі та приниження. Допомогло цьому і знайомство з невідомою раніше Тарасові Шевченку Цивілізацією Сходу. Поворот сцени. Порожній плац Орській фортеці. Н  а екрані - кінокадри мінової торгівлі, кочового життя «степовиків», їхнього побуту і т.д. (з історичних або документальних фільмів фільмів )
Стоячи напроти екрану Кобзар з інтересом проглядає кіносюжети. До нього підходить незнайомий, непримітний солдатик Х., звертається до поета: Х: А я тебе - знаю!... Ти - Кобзар на своїй Батьківщині - Україні, і - Акин Терези на моїй Батьківщині - в Азії!.. Кобзар: Звідки тобі це відомо?... Х: А я ЦЕ побачив уві сні, в ніч перед вашим приїздом... Кобзар: А ти хто?!? Х: Мене зовуть Калмиком, але за документами я - Х. Я – також із третьої роти. Я - буддист і молитися тут мені ніде. Я довго катувався своєю провиною перед Богами, але одного разу вони дали знак, що прощають мене. Мої Боги подарували мені здатність бачити Віщі сни. Кілька днів тому Голос уві сні промовляв до мене: «Допоможи йому зрозуміти Мудрість Сходу, куди сьогодні завела його Доля - відкрий для нього її Секрети, застережи, куди вона завтра може затягти Кобзаря, з його бентежної «подачі!»... Кобзар: Дивно… ти - калмик, а говориш еллінською формулою : «Доля веде тих, хто хоче, і тягне тих, хто не хоче!»... Х: Коли б я знав настанови античних мудреців, напевно, мені було б легше жити. А так я всього лиш - раб якихось Віщих Снів... Що Вони мені підкажуть, те я і чиню... А ти, Кобзарю, бачиш сни? жүктеу/скачать 3.72 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
огляд з того краю далекого, де минули десять років неволі генія української свободи, - через півтора сторіччя потому…
ечір у нових друзів, незабаром після прибуття Т.Шевченка до Оренбурга. У великій, але небагато умебльованій кімнаті півтора десятка чиновників, політичних висланців і міщан жваво спілкуються, гуртуючись групками по 2-4 людини. 
важаючи на прохання ваших оренбурзьких друзів, я дозволю вам жити на приватній квартирі, і тим спробую звільнити вас хоча б від деяких деяких обов'язків "нижчого чину". Гроші на пансіонвам уже надіслані в конверті...
молитовно): За що ж мене, Боже, ти позбавив цього свого Дару?!... А, може, ти хочеш мені дати його, а вільного місця в моїй душі поки не знаходимо. Услід за Робін Гудом та іншими борцями за щастя «принижених і ображених» - «попіл Клааса стукає в моє серце!»...