Андрій Стародуб

Андрій Стародуб

Окрім цього, Мазепа ніби випадав з ряду тих кого проклинали в Неділю Торжества Православ’я: самоочевидно, що він не був єретиком, однак сумнівним для багатьох видавалась й порівняння з Григорієм Отрєпьєвим та Степаном Разіним. Чи не найбільш промовистим у цьому плані є фрагмент з опублікованих 1893 року “Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м. Галац і занотував наступне: «В греческом монастыре в городе похоронен Малороссийский Гетман Мазепа, после Полтавской баталии принятый в покровительство турецкого двора. Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков. После его удаления из Малоросии жители её потеряли свои права, столь священные, которые Мазепа долго защищал с свойственной всякому патриоту любовью и горячностью. Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместес Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа – просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искуссный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви» ⁶.

У Мартоса, як людини світської, не виникало особливих сумнівів щодо правомірності відлучення за політичні злочини, він лише вважав, що Мазепа не вчинив такого злочину. Дещо інакше це мало виглядати для церковних ієрархів. На жаль, ми маємо лише непрямі свідчення про їхнє ставлення до внесення до переліку підстав для анафеми й «дерзания на бунт и измену». Але показово, що в липні 1918 року, митрополит Антоній (Храповицький), серед аргументів на користь можливості знесення анафеми, відзначив і те, що вона «наложена по приказу Петра і по чину, якого Церква зовсім не знає”⁷. Хоча відкрито це не говорилося, але відлучення Мазепи volens-nolens слід було розглядати й у контексті питання про правомірність анафем, накладених за вимогою світської влади, що прямо забороняється канонами. Не можна було розглянути якийсь окремий випадок сваволі і втручання до сфери виключних прерогатив церковної влади уникнувши розгляду даного явища, як такого. Зрозуміло, що подібні розмірковування в Російській імперії, принаймні до 1905 року, були табуйованими. Тому не викликає подиву, що у 1865 році відомий київський церковний діяч, протоієрей Петро Лебединцев поставився негативно до пропозиції Михайла Максимовича обговорити можливість заходів щодо зняття анафеми з Мазепи⁸. Таким чином, публічне обговорення можливості її відміни було виключене, навіть поза конкретними особливостями цієї анафеми,.

Власне, припиненням згадування імені Гетьмана під час служби у Неділю Торжества Православ’я, відбирало й привід для такого обговорення. Слід відзначити, що після 1869 року на самому факті анафеми не акцентується увага навіть тоді, коли, здавалося б, така згадка неминуча. Показовими у цьму сенсі були торжества, присвячені 200-літтю Полтавської Битви. В органі Святішого Синоду – “Церковных ведомостях», у матеріалах, присвячених цій події, знаходимо чимало пасажів на адресу «зрадника» Мазепи («Позор изменника Мазепы, имя которого сделалось ненавистным с тех пор по всей Руси, стал позором всякого изменнического движения»⁹ і т. д.), проте питання анафеми «делікатно» оминається. Між тим, у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе, над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом»¹⁰. Цей момент пройшов також повз увагу українських кіл, які, м’яко кажучи, «без ентузіазму» ставились до Полтавських торжеств 1909 року. Принаймні, прискіпливе око київського цензора того періоду С. Щеголева, автора фактологічно насиченої роботи «Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма» їх не фіксує, а подібний факт, враховуючи спрямованість праці, навряд чи залишився б поза його увагою¹¹.

Таким чином, на момент революції 1917 року навколо справи анафеми Мазепі склалася наступна ситуація. По-перше, протягом двох століть так і не вдалося згладити яскраво виражену неадекватність цього акту, надати йому скільки-небудь церковного характеру.

По-друге, утримання від використання апеляцій до анафеми в пропагандистських цілях та припинення згадування імені Гетьмана під час урочистих анафематствувань фактично призвели до того, що ця справа «випала» з поля зору українських діячів.

Отже, позиції у цій справі усіх зацікавлених сторін уявнилися вже після перевороту 29 квітня 1918 року, і відзначалися наступними особливостями:

Проголошення Гетьманом Павла Скоропадського збільшило кількість апеляцій до образів часів Гетьманської Держави ХVII-XVIII ст. Деякі з них мали досить своєрідний характер. Зокрема, офіційні “Церковные ведомости» у статті про політичну ситуацію на колишніх околицях імперії знайшли необхідним підкреслити, що до влади в Україні прийшов нащадок саме того роду, який не приєднався до “мазепинской авантюры»: «Один из родоначальников Скоропадского, гетман Скоропадский, в 1708 г., после измены Мазепы, был единогласно избран Гетманом и считался верным сподвижником Петра Великого»¹³.

Ми вже згадували епізод зі “Спогадів” Гетьмана Скоропадського, який описує відношення до Мазепи, що побутувало в його родині. Є інформації, які дозволяють судити й про особливості особистого ставлення Павла Скоропадського до справи зняття анафеми. Зокрема, Дмитро Донцов, один з ініціаторів проведення панахиди 10 липня 1918 року, так описує свою розмову з Гетьманом з цього приводу: “Гетьман казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митрополита Антонія змусив послати телеграму до Московського митрополита Тихона, щоб він зняв прокляття. “Я сказав йому просто – говорив гетьман – Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в народі!”.

Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив Гетьман, що він особисто міг би брати участь в такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє ціле вище духовенство”¹⁴. На думку Донцова, ще однією причиною, з якої Гетьман волів уникнути участі у панахиді, був вплив оточення, яке “підсунуло” йому відповідну історичну працю, автор якої неприхильно оцінює діяльність Мазепи. Цією працею виявився... відповідний том з “Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Щоправда, з нотаток Донцова залишається неясним, яку серйозну розвідку він порадив би читати на противагу роботі Грушевського.

Двоїстість ставлення Гетьмана до панахиди (активні заходи щодо формального залагодження справи і небажання взяти участь в урочистостях) та й до самої фігури Мазепи, поділяли і більшість його міністрів. Напередодні події, о 22 годині 9 липня було зібрано позачергове засідання уряду. Першим пунктом порядку денного було питання про панахиду по Гетьманові Мазепі¹⁵.. Вислухавши доповідь Голови Ради Міністрів Лизогуба, у якій він ознайомив присутніх урядовців з пропозиціями товариства “Батьківщина”, по-перше, оголосити 10-е липня національним святом - Днем пам’яті Мазепи, і в цей день не працювати в українських установах, і, по-друге, усім членам уряду прибути на панахиду до Софійському Собору та, після обміну думок з цього приводу, Рада Міністрів одноголосно визнала, що “день пам’яти Гетьмана Мазепи, національно-патріотична роль котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити не можна”. З огляду на це у проханні оголосити цей день святковим та неробочим було відмовлено.

Разом з тим Рада Міністрів вирішила “не стискати служачих в урядових установах в здійсненні їх релігійних змагань” і дозволила бажаючим піти на панахиду “з тим, що по скінченні її всі вони повинні повернутись до своїх службових обов’язків”. Вищесказане не розповсюджувалося на міністрів - більшістю голосів присутність будь-кого з членів уряду в Св. Софії було визнано небажаною.

Апеляція до “сумнівності національно-патріотичної ролі Мазепи в історії України” приховувала й більш прозаїчні міркування.. Насамперед Гетьман і уряд були проти проведення панахиди, оскільки побоювалися, що вона переросте в неконтрольовану маніфестацію, адже серед безпосередніх її організаторів були й опозиційні до діючої влади сили. Цей момент відображений в протоколі засідання: міністри двічі підкреслювали небажаність будь-яких масових акцій і демонстрацій після панахиди. Але головним чинником було небажання псувати взаємини з вищою церковною владою, яка до самого останнього моменту опиралася можливості “молитви за Гетьмана Мазепу”. Прийшовши, попри оприлюднене ставлення до даної справи вищих церковних достойників, на панахиду 10 липня, урядовці ризикували 12 липня, у тій же св. Софії, на урочистій службі з нагоди Дня Ангела Гетьмана Павла¹⁶., не побачити єпископату...
б) позиція церковної влади.

Вище духовенство було захоплене зненацька цією проблемою і не змогло швидко сформулювати свою позицію. Хоча на Всеросійському Соборі вже було скасовано одну з анафем, накладених за наказом світської влади (митрополиту Арсенію (Мацієвичу)), жоден з єпископів не ризикував сказати, що аналогічним чином мала б вирішитися і справа Мазепи. Йшлося, звичайно, про міркування суто політичного характеру: момент для цього був вкрай невідповідним. Реабілітувавши Гетьмана саме в цей час, на тлі, за виразом одного тогочасного публіциста, “краху ідеї Петрової» - розпаду імперії, церковна влада вступила б у суперечність з власними твердженнями про те, що Православна Церква – єдиний осяжний символ і запорука відновлення «единой и неделимой России».

З іншого боку, жорсткий спротив бажанням частини вірних, без скільки-небудь переконливих аргументів, щодо обґрунтованості цієї анафеми, також не видавався можливим. Митрополиту Антонію (Храповицькому) вдалося дещо розрядити обстановку. На 12 пленарному засіданні (9 липня) 2-ї сесії Всеукраїнського Собору він, досить несподівано для багатьох, заявив наступне: “Перехожу к частному, но наиболее горячо всех нас волнующему вопросу. 27-го идут подготовки к служению панихиды по гетману И. Мазепе. Он отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что скорее соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа – политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида – всецело революционного характера”¹⁷. Оголошуючи своє ставлення до Петра І, митрополит був цілком щирим – всім були відомі його погляди на церковні реформи початку XVIII століття. Не було потреби кривити душею владиці і у визнанні очевидного - заслуг Мазепи перед Церквою. Але ризикнемо висловити припущення, що підписуючи звернення до Патріарха Тихона, Високопреосвященний Антоній усвідомлював, що останній не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноособово і справу, або буде взагалі замовчано, або вона перейде на розгляд Всеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під питанням, найвірогіднішим було відкладення розгляду “до кращих часів”. Якби Антоній щиро хотів швидкого залагодження справи, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору, чи, принаймні, всього єпископату українських єпархій. Цього не сталося, однак формальних підстав звинувачувати митрополита у тому, що він свідомо затягує справу також не було.

На жаль, нам невідомі документи, на підставі яких можна було б описати ставлення до цього питання інших єпископів. Поодиноке свідчення знаходимо в біографії (щоправда – не дуже достовірній) Полтавського архієпископа Феофана (Бистрова). Згідно з ним, на звернення полтавчан (восени 1918 року) за дозволом відслужити панахиду по Мазепі, Феофан заявив: “Я, архиепископ Полтавский, этой анафемы отменить не могу. Ей более 200 лет.

- Так это же сделали «москали», русские, в Синоде!

- Нет, вы глубоко ошиблись. Церковью управлял местоблюститель Стефан (Яворский), уроженец Западной Украины»¹⁸. Останнє твердження (анафему на Гетьмана наклали самі українці) було досить розповсюдженим і його ми зустрічаємо й на сторінках тогочасної української преси («Але чогось українцеві страшно розгортати книгу історії, страшно і соромно… Бо ту анатему, хоч і з наказу Петрового, проголошено устами українців»¹⁹). Але архієпископ Феофан, ймовірно, вкладав у свої слова дещо інший сенс: він уникав самої можливості розмови про початково неканонічний характер відлучення. Згадка про митрополита Стефана мала підтвердити, що анафему накладено законною церковною владою, причому людиною незаангажованою («не москалем, а українцем»). Проте важливим для нас є не обгрунтування відмови, а сам її факт – отже, київська панахида аж ніяк не вважалась достатньою підставою для проведення чогось подібного в інших місцях.

Загалом, щодо позиції церковної влади є декілька загадкових моментів, які неможливо перевірити за допомогою документів. По-перше – нам не вдалося відшукати жодних слідів справи про Мазепу ні в архіві Канцелярії Патріарха²⁰, ні в архіві Всеросійського Помісного Собору²¹. Навіть допустивши, що саме ці документи загубилися (а архіви, особливо – Собору, збереглися в гарному стані, без значних втрат), ми не зможемо пояснити, чому про це немає ніяких згадок в інших. Принаймні, майже напевно, справа не передавалася на розгляд Помісному Собору, як це, згідно з деякими даними, пообіцяв Патріарх²². Але й своєї відповіді на клопотання з України він також не дав: якби така відповідь існувала, то її обов’язково б оприлюднили в Києві. Відсутність документу пізніше викликала багато спекуляцій на тему “чи знімав Патріарх Тихон анафему”? Звичайно, залишається можливість, що документ втрачено, що він був переданий тільки митрополиту Антонію, без ознайомлення з ним українського уряду тощо. Але про таке непересічне рішення мав би знати хоча б єпископат, проте коли у 1932 році питання анафеми Мазепі розглядалося Синодом Православної Церкви у Польщі, її предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) (на 1918 – єпископ Кременецький) виявив повну необізнаність щодо існування подібного акту²³.

По-друге, ми зможемо лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія, котрий ще увечері 9 липня заявляв Скоропадському та Лизогубу, що “з канонічного погляду відправлення панахиди по Гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття. З огляду на це всякий священнослужитель, в яким би він не був сані, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду”²⁴, вранці 10 липня благословити на її проведення свого вікарія – єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...

Проте, навіть узявши до уваги згадані “білі плями” ми можемо наступним чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до знесення анафеми, вищі церковні достойники вважали необхідним відкласти це рішення з огляду на “невідповідність моменту” та небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди, став, таким чином, лише елементом гри, метою якої було уникнення принципового і відкритого розв’язання проблеми.
«Показати всьому культурному світові, як український народ вміє шанувати пам’ять своїх національних героїв”. Панахида 10 липня 1918 року
Наскільки складно виявити дійсні і приховані мотиви тих чи інших дій у цій справі, скажімо Гетьмана Павла Скоропадського й митрополита Антонія (Храповицького), настільки легко це зробити щодо ініціаторів поминальної служби. Церковна сторона питання турбувала їх найменше. Панахида мала стати лише однією з частин святкування "роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою” (Д. Донцов), своєрідною антитезою урочистим службам з приводу “Преславной Полтавской виктории”, які практикувалися в Російській імперії. Це відобразилося навіть в оголошеннях, якими запрошувалися до участи в панахиді: “Рада товариства “Батьківщина” оповіщає, що в роковини національної жалоби, 10 липня ц[ього] року, о 12 год[ині] о півдні відбудеться урочиста служба Божа в храмі св. Софії після якої буде відправлена урочиста панахида за великого гетьмана Івана Мазепу та тих вірних синів української держави, що в боротьбі під Полтавою лягли. Рада товариства прохає всі інституції, установи та організації прибути на службу з національними прапорами, щоб показати всьому культурному світові, як український народ вміє шанувати пам’ять своїх національних героїв”²⁵. Найбільшу увагу організаторів привертає зовнішній антураж: прапори, вишиванки тощо. Пропонувалося, по-можливості, мати на рукаві синьо-жовті стрічки . Разом з запрошенням на панахиду подавалося й запрошення на лекцію Д. Донцова “Мазепа й мазепинство”, що мала відбутися того ж дня²⁶.

Спробуємо описати цю панахиду, взявши за основу спогади Віктора Андрієвського, в яких міститься доволі детальна інформація про службу 10 липня²⁷. В цьому джерелі зафіксовано не тільки особисті спостереження автора. До кола знайомств Андрієвського входили представників української молоді з різних верств населення. Завдячуючи йому ми отримуємо уявлення про те символічне навантаження, яке вкладали в цю урочисту Службу Божу частина її учасників. Для них, як і для організаторів, не існувало церковно-правного боку проблеми, зате мотиви національного реваншу зустрічаються на кожному кроці: тут ми бачимо й епізод з “нахлобучуванням на писок капелюха” панянкам, які говорять “по-московському”, обговорення ідеї прихопити на цю панахиду молотки, для того щоб збити напис із згадкою про «единую и неделимую Россию» з пам’ятника Хмельницькому і таке ін.

Щодо самого перебігу урочистостей, то кидається у вічі ремарка мемуариста про те, що присутні на загал, не знали що на неї не прибуде Гетьман і члени уряду. Ще меншу обізнаність виявляє він (а, отже, й значна частина присутніх) і з тим, як до цієї служби ставилася церковна влада. Участь в панахиді єпископа Назарія (до речі – етнічного росіянина) для Андрієвського – виразний символ “єдності нашого народу – архиєрей наддніпрянець і священик галичанин (за галичанина Андрієвський помилково сприйняв військового священика – А. С.) разом стоять в молитві за однаково дорогою обом частинам нашої землі заступника української державної ідеї»²⁸

В спогадах особливо відзначено схвальне сприйняття учасниками урочистостей промов, що були сказані під час панахиди. Ознайомлення з їхніми текстами підтверджує спостереження про сприйняття цього обходу насамперед як символу національного реваншу. За філіппіками на адресу Петра ледь помітні згадки про церковну благодійність Мазепи та невідповідність канонам дій церковної влади щодо нього.

Першу промову, перед початком служби, виголосив священик Крамаренко: «Боголюбиві брати і сестри! Сьогоднішній день – є трагічний день українського народу! В сьогоднішній день, більш як 200 років тому назад, була перемога під Полтавою – Перемога Петра над Іваном. Великий Гетьман Іван Мазепа в церквах, які він сам будував на Україні, - в цих же церквах його москалі проклинали на протязі більш як 200 років як зрадника! Гетьмана Івана Мазепу, як зрадника віддала Москва до анатеми. Хто ж з них був зрадник? Чи той, хто захищав свій народ від ворога, чи той хто йшов нищити цей народ? Ні, брати, Іван Мазепа не був зрадником українського народу, а зрадником був той, хто поневолив наш народ! Петра не віддали до анатеми, бо сила була на його боці, як переможця! Щастя України і її незалежність ще не збудовані і багато ще прийдеться нам, брати, боротися за це! Будемо ж вірними синами своєї матерії України! Давайте боротися доти, аж поки не будуть осягнені мрії нашого великого Івана! Знаючи, скільки наших полягло під Полтавою, знаючи про те, як тяжко було Іванові Мазепі бачити руйнування свого рідного народу, ми не можемо не сказати: «Со святими упокой»²⁹

Ще яскравіше ці мотиви прослідковуються в слові військового священика Матіюка перед співанням: «Вічная пам’ять»: «Рідні сини! Ми зібралися сюди не тільки помолитись, а й згадати свого Батька! Досить того, що були ми в занепаді! Згадаймо ті хвилини, коли нашому Батькові було заборонено жити на своїй землі! Вже багато років пройшло з того часу, коли ми були поневолені. Боротьба йшла, йде й буде йти! Не так давно в цьому самому храмі змагалися «Ще не вмерла Україна» і «Боже царя храни»… Проспіваємо ж Іванові Мазепі «Вічну пам’ять!». Помолімося Господу Богові, аби він допоміг нам любити свою неньку –Україну! Любити своє рідне, не значить ненавидіти чуже»³⁰

Промови священиків ні за формою, ні за змістом не відрізнялися від інших промов, виголошених того дня. Абсолютно органічно панахида переросла у віче, на якому було прийнято рішення про те, що до Софійського Собору мають бути перенесені останки не тільки Мазепи, але й усіх похованих на чужині національних героїв. Ця частина урочистостей залишає у Андрієвського найбільш позитивні враження, які дещо затьмарювалися лише наявністю німецького патруля біля пам’ятника Хмельницькому.

Загалом організатори й учасники панахиди залишилися задоволені цією акцією. Дмитро Донцов записав у щоденнику: “Наша мазепинська маніфестація удалася добре. В соборі і на майдані Софійському була маса народу. Панахиду – першу, мабуть, по проголошенні анатеми – служили кількох священників з єпископом Назаром. Потім був похід. Кабінет скомпрометувався, як і вище духовенство своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь в панахиді”³¹.

Менш захоплено до події поставилися ті, хто спробував збагнути причини відсутності на панахиді згаданих осіб. Автор статті у “Новій Раді”, підводячи підсумок урочистостям, відзначає, що на них також не було нікого з представників Духовної Академії, спадкоємиці Академії Києво-Могилянської, для якої Мазепа був одним з найщедріших жертводавців: «Але на цвинтарі Софійського Собору щось не видно було панотців – професорів Академії, не побажали вони взяти участи в панахиді по тому, в чиїй хаті та його ж і лаяли до цього часу, та певно, й далі ще лаятимуть з свого великого розуму» У зв’язку з цим він цікавиться, чи будуть після 10 липня “молитись за нього, принаймні хоч у Брацькій Церкві, чи політичного святогляду, утворенного підручниками Рождественського та Іловайського не перетравили академічні кафедри?” ³².

Але найменше відкритих емоцій виявляла сторона, яка насправді позбавилася, завдяки цій панахиді, серйозної проблеми. Йдеться про вищу церковну владу. Поступившись вимогам провести поминальну службу “всецело революционного характера”, Патріарх і митрополит Антоній уникли потреби справжнього відновлення справедливості щодо Гетьмана Мазепи. Було зафіксовано дореволюційний status quo: про анафему було “забуто”, а у вірних залишався “вибір”: вважати, що Господь душу Гетьмана “в оселі праведних прийняв, в лоні Авраамовім упокоїв і до праведників приєднав” або що вона горить в “гієні вогняній”.

Відповідь від Вселенського Патріарха, на яку очікували у Варшаві, затрималася (з’ясування, чи була вона взагалі, вимагає подальших архівних студій), а тим часом панахиди по Мазепі почали служитися у греко-католицьких церквах. Реагуючи на такий поворот подій, православний єпископат дозволив аналогічні служби і православним священикам. 17 лютого 1933 року, заслухавши реферат Високопреосвященного Діонісія, в якому той відзначив, що “щиро віддані православній Церкві українці глибоко скорблять над замогильною долею такої заслуженої для тої Церкви людини, якою був блаженної пам’яті Гетьман Мазепа, а слабодухи беруть участь у загальних моліннях за нього в католицьких уніатських церквах, на свою духовну шкоду й спокусу ближніх”, Синод дозволив молитися за упокій душі Івана Мазепи. У постанові, однак, було підкреслено, що цим рішенням не пересуджується питання про відкликання анафеми³³.

Цікаво, що за розвитком справи уважно слідкувала польська преса. Причини такої уваги одна з газет пояснювала наступним чином: “Питання набуває особливого сенсу, якщо взяти до уваги, що Мазепа символізує не тільки ідею незалежності України, але також шукав опори для цієї ідеї в Польщі. Звідси випливає, що й анафема яка тяжіє над Мазепою, є по-суті актом, спрямованим проти польсько-українського співробітництва, як перманентного історичного явища”³⁴.

У подальшому панахиди по Мазепі служилися багатьма ієрархами Православної Церкви в Польщі, зокрема – єпископом Полікарпом (Сікорським), архієпископом Іларіоном (Огієнком) та ін., але де юре у даній справі нічого не змінилося. Власне, у 1930-х роках не було до кого й звертатися за скасуванням: на тлі ситуації, в якій опинилося в Радянському Союзі священноначалля Російської Православної Церкви, у зацікавлених не могла виникнути навіть думка про подібне клопотання. Між тим, у випущеному 1938 року Українським Науковим Інститутом у Варшаві збірнику “Мазепа” Олександр Лотоцький (стаття під назвою “Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи”), запропонував інший підхід до розв’язання проблеми. Він поставив під сумнів церковну правосильність накладеної анафеми: доконана фактично, вона безпосередньо базується лише на розпорядженні світської влади і не була належним чином оформлена. Окрім того, постає питання, чи мав право митрополит Стефан (Яворський), який був лише місцеблюстителем Патріаршого престолу, приймати таке рішення – на думку Лотоцького, це міг зробити лише Собор єпископів. Таким чином, вважав історик, формального, відповідно оформленого акту відлучення не було, а, отже, ”як не було правосильної постанови про піддання гетьмана анатемі, то й не було та й немає потреби скасування тої постанови”³⁵. Але аргументи Лотоцького, наскільки можна судити, не були сприйняті священноначаллям Православної Церкви у Польщі. Можлива причина тому - це не знімало проблеми, про неправосильність анафеми мала оголосити та Церква, в якій вона була накладена. Обґрунтування ж підстав для цього акту було вже справою другорядною.

Новий сплеск зацікавлення “справою Мазепи” виник наприкінці 1950-х рр., напередодні 250-ї річниці Полтавської битви. Серед інших українських ієрархів у діаспорі, про неї згадав єпископ УАПЦ Соборноправної Євген Бачинський. Звертаючись до подій 1918 року він, зокрема, писав: “Наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10-го липня 1918 року виступила проти безправного й анти канонічного анатомування Великого Борця за незалежну Україну”³⁶. Бачинський не знав обставин, пов’язаних з цією панахидою, оскільки перебував за кордоном , інакше, він мав би поцікавитися, чому у службі не брали участі більшість майбутніх засновників УАПЦ формації 1921 року. Але сам текст звернення (“Округового листа”) підтверджує, що міфами обросли не тільки події початку ХVIII століття, але й набагато більш близькі за часом і легші для з’ясування. Загалом, українським православним у діаспорі й не було особливих причин щось з’ясовувати – продовжуючи практику, започатковану в лоні Православної Церкви в Польщі, вони спокійно молилися за упокій душі Гетьмана. Зважаючи на те, що тепер більшість з них знаходяться у канонічному підпорядкуванні Вселенського Патріарха, можна додати ще один штришок до абсурдності справи: анафема, на дійсності якої продовжують гаряче наполягати окремі кола в Російській Православній Церкві³⁷, ігнорується іншими Православними Церквами.

Рішення Архієрейського Собору РПЦ 1997 року щодо Патріарха Філарета (Денисенка), знову змусило повернутися до питання про “Неправду московських анафем” (збірник з такою назвою було випущено видавничим відділом УПЦ-КП)³⁸. Паралелі між цим відлученням і відлученням Гетьмана Мазепи проводилися, без перебільшення, в десятках статей у періодиці того періоду. Найвиразнішою з них можна вважати статтю Оксани Хомчук “Мазепа і Філарет”, опубліковану у часописі “Українці Америки за Київський Патріархат” і одразу перевидану в Києві окремою брошуркою. Порівнявши життєвий шлях і особливості кар’єри Гетьмана Мазепи і митрополита Філарета, вона знаходить, що “повторення долі, подвигу, кари й обставин є просто разючими”. “Через 289 років після знаменитої анатеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу – великого Гетьмана Івана Мазепу, Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що як нація, допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло на те, щоб колесо української історії обернулося і стало” ³⁹ – писала вона. Залишаючи за рамками нашої статті дискусію про обґрунтованість запропонованих порівнянь, відзначимо, що у фокус уваги знову потрапив лише зовнішній, поверховий бік цієї справи. Жодному з тих, хто галасував навколо анафеми Патріарху Філарету й порівнював її з відлученням Мазепі, й в голову не прийшло вимагати скасування анафеми з листопаду 1708. Хоча для нелюбимої ними Москви саме така постановка питання є незручною, а от поєднання його з “справою Філарета” чи вдоволення тим, що в УПЦ-КП і УАПЦ моляться за Мазепу – навпаки, цілком влаштовує. Проте не треба бути провидцем, щоб передбачити, що такого звернення, наприклад – до Патріарха Алексія, ніколи не буде. Замість нього будуть потішні й безглузді листи з вимогами не їхати до України.