Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Дякую вам, місіс Берроу! Цілком можливо, що з цих сигналів одного корабля другому в блувіллській ночі нічого не вийде, до того ж я не схильний порушувати чиюсь подружню вірність. А втім, я майже певен, що вам тільки закортіло зробити мені приємність і ніяких серйозних намірів у вас нема. Перше ніж подивитись на мене й усміхнутись мені, ви озирнулися, мов дівчинка, щоб пересвідчитись, чи ми в коридорі самі. Це звичайні пустощі, не більше. Ви тільки на мить прочинили віконце з вашого світу задумливої ортодоксальності. І тепер почуваєте себе краще, а я теж починаю запитувати себе, наскільки ж розгалужена жіноча змова, оте «ми», і чи то не вам найзручніше зі свого місця інформувати «їжака» про те, в які дні будуть обшуки...

Я ще надихаю Дейва на подвиги в тенісній грі й через кілька хвилин повертаюсь до лабораторії. Тут мене чекає прикра несподіванка. Я попросив Еребела приготувати сьогодні пополудні три дози вакцини - для Сміта, Пірса й для мене, але застаю тільки дві. Викликаю по селектору Берідж. Вона приходить так швидко, наче ждала мого виклику.

- Берідж, - кажу я, як тільки вона причиняє за собою двері, - тільки ви, крім мене, маєте ключ від мого кабінету. А я щойно помітив, що зникла третя доза вакцини.

- О, прошу вас, - каже Берідж з удаваною веселістю, - не надавайте своєму обличчю такого виразу, як у полісмена. Це зовсім вам не личить. Тут нема нічого загадкового. Третьою дозою розпорядилась я.

Я не вірю власним вухам.

- Розпорядилися ви?

- Еге ж.

- Ну що ви, докторе, не гарячкуйте. Ніхто не заперечує вашого наукового керівництва лабораторією.

- Берідж, ви зараз же повернете вакцину!

- Зробити це неможливо, - цілком спокійно відповідає вона. - Її вже використано.

- Використано?! - вигукую я, підносячи вгору руки. - Ким?

- Я скажу вам через кілька-хвилин.

- Але хіба ви не знаєте, що це дуже небезпечно? Ми ще не можемо гарантувати, що ця вакцина нешкідлива!

- Людина, яка прищепила її собі, все чудово знає. Вона добровільно зголосилася стати піддослідним кроликом.

- Берідж, назвіть її прізвище! Я вимагаю негайно назвати прізвище тієї людини! Це дуже серйозно. За моєю спиною в лабораторії діється казна-що!

Погляд у Берідж стає серйозним:

- Сядьте, докторе, - каже вона напруженим голосом. - В усякому разі, я збиралася вам про все розповісти. Мені шкода, що так погано вийшло і що ви помітили зникнення третьої дози, перше ніж я вам про це сказала. Вакцина зникла внаслідок тих рішень, які «ми» ухвалили щодо вас.

Я підводжу брови й сухо кидаю:

- Що ж, я хотів би їх знати!

- Вони стосуються лабораторії, а також... - Далі вона говорить не без зусиль. - ...вашого приватного життя.

- О, чудово! - вигукую я, кладучи долоні на стіл і випростуючись. - Оці ваші «ми» вже розпоряджаються і моєю професійною діяльністю, і моїм приватним життям! І приймають за моєю спиною ухвали. Мене навіть не запросили взяти участь у суперечці, що велася довкола моєї особи.

- У «наших» радах чоловіків немає, - байдуже відповідає Берідж.

- Це ще краще! - кажу я з іронією. - Ось вона - «демократія» і «рівноправність»! А я гадав, мета ваших «ми» - це відновити попередній суспільний статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

- Ні, докторе, - мовить Берідж, дивлячись мені у вічі. - Я сказала це вам тоді, коли була не дуже впевнена у вас. Насправді все інакше. Ми прагнемо покінчити з бедфордизмом, але хочемо зберегти владу жінок.

У мене аж очі лізуть на лоба.

- Тобто оті «ми», скинувши Бедфорд і захопивши в свої руки владу, не допустять більше чоловіків до органів управління?

- Попервах ні, - відповідає Берідж і скоромовкою веде далі: - Вислухайте мене уважно, докторе, і прошу вас, не зчиняйте скандалу. Спробуйте зрозуміти нас. Бедфорд дискредитувала Рух за визволення жінок своїми надмірностями й своїм античоловічим терором. На жаль, в історії такий терор завжди викликав тільки опір. Цілком імовірно, що після Бедфорд маятник хитнеться в протилежний бік. Ми хочемо цього уникнути. Ми хочемо уникнути відновлення жінконенависництва, бо воно знову поставило б жінку в те становище, в якому вона була століття тому. Ось чому тепер «ми» готуємось до того, щоб після Бедфорд жінки могли втримати владу в своїх руках.

Я вражено дивлюся на неї.

- І все ж таки, Берідж, - кажу, відчуваючи, як до горла мені підкочується клубок, - ви мене ошукали.

На це Берідж реагує досить дивно. Вона всміхається, підходить до столу й кладе свою руку в мою, а потім забирає її і лагідно заглядає мені в очі.

- Це правда, - каже вона, ніжно всміхаючись. - Але в цьому обмані не було нічого особистого, Ральфе. Він не стосувався наших особистих з вами взаємин. Він випливав із загальних правил організації «ми». Налагоджуючи нові зв’язки, кожна з нас намагається викликати до себе довіру й виявляти неабияку консервативність.

Я розмірковую: цілком можливо, що після Бедфорд жінконенависництво виявить себе ще дужче. Але я не певен, що влада жінок - найкращий спосіб запобігти цій небезпеці. На мій погляд, треба надати людям змогу самим вийти зі скрутного становища. Я давним-давно не максималіст. У РВЖ є жінки, які не відчувають ненависті до подружніх пар, до чоловіків та дітей і які, не шкодуючи сил, борються проти бедфордівського фанатизму. А це, на мою думку, - велика справа.

- Ну, докторе, що ви на це скажете?

Я мовчки дивлюсь на Берідж. Я не хочу ні критися зі своїми думками, ні висловлювати їх надто поспішно. Зрештою, «нам» я багато чим зобов’язаний, навіть перспективою вижити.

- Що ж, - кажу я, - гадаю, розв’язанню проблем, до якого має намір узятися організація «ми», бракує рівноваги. Але я не надаватиму цьому надто великого значення. Все це можна буде виправити. Головне - ви не плекаєте ненависті до чоловіків.

Берідж сміється:

- Вашій відповіді властива суто італійська дотепність!

- А ваше зауваження трохи забарвлене расизмом, - сухо відповідаю я.

Я не соромлюся своїх італійських предків, зовсім ні. Але я не люблю, коли про них раз у раз згадують, щоб наголосити на моїх вадах або на моїх чеснотах.

Спалахує лампочка селектора, і я натискую кнопку. Це Гребел. Він запрошує мене піти подивитися на собак. Я знаю, що Берідж з обережності любить ділити наші розмови на частини, отож підводжусь і пропоную їй зустрітися через півгодини.

Гребела я застаю в спеціальній залі, де він прогулює на повідку одного з трьох вакцинованих собак, пильно його спостерігаючи. Собаки я не бачив від учора й питаю, в якому він стані. На превеликий мій подив, Гребел відповідає на це звичайне запитання надто багатослівно:

- Не в такому вже й поганому. У мене дуже розболілася голова, я навіть відчуваю легке запаморочення. Сьогодні в мене вже двічі заплітався язик.

Це мене дивує. Чому Гребел вирішив сказати мені, що в нього заплітався язик? Я мовчки дивлюся на нього. Його довгасте обличчя анітрохи не змінилося: воно безбарвне й гладеньке. Зате в очах з’явилось якесь напруження, а довкола тонких губів нервово посмикуються м’язи. Чи це не від перевтоми? Мабуть, так воно й є. Гребел працює в лабораторії за двох.

- Може, підете відпочинете?

- О ні! - відповідає він. - Бездіяльність тільки посилить мої невеличкі тривоги. Я волію ще попрацювати.

Після слів «невеличкі тривоги» Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже «тривога» для С - буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.

- Ви розгнівалися на мене, докторе?

- За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації «ми»?

- Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила.

- Які саме?

- Всі.

- Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий!

- Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду.

- Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою.

Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже:

- Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко... - Вона не закінчує фрази.

- Так жити не дуже зручно й для мене.

Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник.

- Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині.

- Хто вам сказав?

- Ви це підтверджуєте? - питає Берідж, і зіниці в неї розширюються.

- Так.

- Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами.

- То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч?

- І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету.

- Одне слово, докторе, - каже Берідж свистючим голосом, - ви чоловік усіх жінок...

- Неправда, - заперечую я. - Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін...

А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно.

Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками - колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті.

Я знов обертаюсь до Берідж і кажу:

- Берідж, прошу вас, облишмо цю тему.

Вона обпалює мене поглядом.

- Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю.

- Яку гостю?

- З найбільшим ротом у Сполучених Штатах!

Я аж підстрибую:

- Коли ви про це дізналися?

- Вранці.

Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує «нас» про те, що відбувається в блувіллській адміністрації,

Я дивлюсь на годинник.

- Ми розмовляємо вже п’ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних?

Після слова «серйозних» вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу.

Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано,

- Докторе, - озивається вона трохи перегодя, - я маю розповісти вам про рішення, яке «ми» ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається.

- Гаразд, я спробую взяти себе в руки.

Вона дивиться на мене з деяким сумнівом.

- У всякому разі, - каже вона, збентежено всміхаючись, - я біля вас і запам’ятаю, які ви були вражені.

- Таке погане те рішення?

- Воно не зовсім погане. Але вам буде важко згодитися з його положеннями... - Вона замовкає, а потім видимо розгублено запитує: - Починати?

- Авжеж, починайте, - нетерпеливлюсь я.

Знову помовчавши, Берідж глухим, трохи надсадним голосом каже:

- Що ж, «ми» прийняли аж дві ухвали: одну щодо вакцини, а другу щодо вашого приватного життя.

- Ви про це вже казали.

- З якої починати?

- З ухвали про вакцину.

Нарешті вона впорується із своїм збентеженням, тамує збудження й прибирає байдужного вигляду. Але її сережки все одно тремтять. Я добре відчуваю цей її майже непомітний трепет.

- Прийнято аж дві ухвали щодо вакцини, - методично, як завжди, говорить вона. - По-перше, «ми» не хочемо, щоб ви перший випробували вакцину на собі. По-друге, якщо вакцина виявиться нешкідливою, «ми» забороняємо вам прищеплювати вірус енцефаліту-шістнадцять собі.

- Неймовірно! - кажу я, коли до мене нарешті повертається дар мови, й підводжуся. - Ви розумієте, чого від мене вимагають ваші «ми»? Безсоромного порушення правил медичної етики! Я відповідаю за дослідження й не стану наражати на ризик інших людей, перевіряючи вакцину на них!

- Сядьте, докторе, - каже Берідж, - і вислухайте мене. «Ми» цілком усвідомлюємо, що вимагаємо від вас порушення узвичаєних правил медичної етики. Але становище незвичайне. Ваші дослідження субсидує адміністрація, яка зовсім не бажає, щоб вони увінчались успіхом, і для якої ці субсидії, - до речі, адміністрація збирається їх припинити, - досі були своєрідним алібі. За таких обставин «ми» гадаємо, що виробництво вакцини можна буде налагодити тільки тоді, коли пощастить таємно винести її за межі Блувілла й перевезти до Канади. Зробити це зможете тільки ви.

- Це зможе зробити будь-хто! Пірс! Сміт! Гребел!

- Помиляєтесь! Усі троє наштовхнуться на велику перешкоду: їх ніхто не знає. А хто повірить у вакцину, запропоновану невідомим лікарем, що приїхав до Канади без паспорта? Зате самого вашого імені буде досить, щоб відчинити всі двері. Доповідну записку Мартінеллі переклали всіма мовами світу, і вас знають не тільки серед фахівців, а й серед широких мас. Прес-конференція на канадському телебаченні набуде величезного резонансу в Канаді, в Сполучених Штатах, у всьому світі!

- Гаразд. Ваш сценарій може цілком виправдати себе. Та невже ви припускаєте, що я стану просити своїх колег випробувати вакцину на собі й ризикувати замість мене життям? Адже це особливо небезпечно - зробити собі перше щеплення!

- Вас чекатиме інший ризик, коли ви звідси втечете!

- О, «ми» вже все вирішили! І «наше» рішення не підлягає оскарженню! Я втікаю! А скажіть мені, Берідж, чи є бодай щось таке, що ви дали б мені змогу вирішити самому?

- Ну що ви, Ральфе, облиште своє самолюбство й будьте реалістом. Якщо вакцину пощастить випробувати на людях, то що вам залишиться робити, як не втікати? Піти до доброї, людяної, чарівної Гельсінгфорс і сказати їй: «Ось вакцина й готова, запускайте її у виробництво»? Здогадуєтесь, яку ухвалу прийме Гельсінгфорс? Вона сховає кудись цю вакцину й почне торгуватися з Бедфорд, щоб та заплатила якомога більше за її знищення. Ось для чого знадобиться ваша вакцина! Вона стане розмінною монетою в грошових махінаціях! Що ж до доктора Мартінеллі, то його так чи інакше примусять мовчати. Скажімо, вони звинуватять вас у тому, що ви зґвалтували Одрі.

- Гельсінгфорс може теж зважитись виробляти вакцину за кордоном.

- Могла б, коли б не боялася Бедфорд. Та якби Гельсінгфорс і зважилася б на такий крок, це для нас - не вихід із становища.

- Що ви називаєте виходом із становища?

Берідж жваво підходить до мене, нахиляється, кладе свої руки на мої і палко каже:

- Ральфе, ви повинні зрозуміти одну річ. Ваша вакцина - політичний акт. Саме вона повинна допомогти скинути Бедфорд. Ви завдасте їй удару з Канади - дружньої нам країни.

- Я завдам їй удару?!

- Еге ж, по канадському телебаченню. Ви скажете тільки одне - правду. І цього буде досить. Ваше викриття дасть конгресу Сполучених Штатів нагоду, якої він чекає, щоб звинуватити президента Бедфорд...

Берідж забирає руки. Я дивлюся на неї і довго не можу заговорити.

- Якщо я правильно вас розумію, - повільно кажу я, - ваші «ми» не хочуть, щоб я ризикував, випробовуючи на собі вакцину, бо приберігають мене для іншої боротьби.

- Еге ж, саме так. Ви чудово оцінили ситуацію.

Я мовчу. Берідж стоїть уся напружена, геть розпашіла.

Але ж як я проситиму своїх колег взяти випробування вакцини на себе? - питаю я перегодя.

- Вам не доведеться їх просити, докторе. Ми зробили це замість вас: вони згодні.

Я червонію.

- Як, ви зробили це у мене за спиною?!

- Говоріть тихіше, докторе, Кроуфорд ще не поїхала від нас!

- Але це нечесно! Ви мене обходите!

Берідж кілька разів прикладає долоню собі до рота, даючи мені знак замовкнути: вона помітила, як засвітилася лампочка селектора. Звичка бере гору над моїм обуренням: я натискаю кнопку.

- Докторе Мартінеллі! - лунає голос Пірса.

- Слухаю вас.

- Прийдіть сюди, будь ласка. Ми стурбовані. Докторові Гребелу стало погано.

Берідж блідне й хапається за голову.

- Вакцина! - шепоче вона ледь чутно.

- Що? - питаю я приголомшений. - Що ви сказали?

- Вранці доктор Гребел вакцинував себе.

- Ви з глузду з’їхали! - скрикую я, підхоплюючись. - Навіщо було докторові Гребелу вакцинуватися? Що це дасть? Доктор Гребел належить до С!

- Доктор Гребел до С не належить, - тихо каже Берідж, важко дихаючи. - Перед тим, як він запропонував свою кандидатуру до Блувілла, «ми» забезпечили його фальшивими документами С.
Я одразу ж із великою полегкістю бачу, що в доктора Гребела трохи запаморочилося в голові - ото й тільки. Пірс, мабуть, помилився у своєму діагнозі, адже він, хоч і вірусолог, проте не має достатнього клінічного досвіду. У Гребела не помітно ніяких симптомів коматозного стану чи навіть глибокого оціпеніння, що його викликає енцефаліт-16. Обличчя в нього не застигло. Повіки кліпають, губи ворушаться, вся постать здригається, голова похитується з боку на бік. До речі, Гребел навіть не втратив контролю над своїм тілом: він сидить, а точніше - напівлежить на стільці.

- Він упав? - питаю я.

- Ні, - відповідає Пірс, - він поскаржився на запаморочення й потьмарення в очах, сів і знепритомнів.

- Допоможіть мені покласти його на підлогу, - кажу я.

Коли Гребел уже лежить горілиць, я розв’язую йому краватку, розстібаю комір і розтираю долонею груди. Потім чиясь рука простягає мені пляшечку спирту, я щедро наливаю його собі в пригорщу й масажую далі. Гребел розплющує очі й кволим голосом каже:

- Дякую.

Я дивлюсь на Пірса й саме тієї миті, коли збираюся прокоментувати дію вакцини, помічаю Кроуфорд. І вчасно похоплююсь. Ми ж у її «кублі», то вона щойно подала мені пляшечку зі спиртом.

- Зараз я вас заміню, - каже Пірс.

Я підводжусь і дивлюся на Кроуфорд.

- Це сталося тут, у вас?

- Так, - відповідає вона й одразу ж, як сказала б Дія Берідж, вигинає стан і випинає груди. Як це дивно! Я мав би раніше помітити, як на мене впливає це її кривляння, але я, власне, нічого не помічав.

Тепер я зовсім спокійний за Гребела й востаннє маю добру нагоду роздивитися на Кроуфорд. А Берідж просто наклепниця! Волосся в Кроуфорд не брудне. Але те, що вона зробила з нього спокусливе тло для своїх гарних чорних очей, - правда. Як шкода, що ця дівчина назавжди піде від нас!

- Як це сталося, Кроуфорд?

- Доктор Пірс уже вам розповів, - озивається чийсь різкий голос.

Мені навіть не треба повертати голову. Я цей голос упізнаю. То моя левиця розмахує своїм волоссям.

Але Кроуфорд не збирається поступатися взятою на себе роллю, Вигинаючись усім тілом, вона переказує мені те саме, що вже розповів доктор Пірс, тільки багатослівніше.

Берідж знов подає свій різкий голос:

- Доктор Гребел уже цілком опритомнів.

Я обертаюсь.

- І до його обличчя повернувся природний колір, - додає Пірс.

Сам Пірс якийсь безбарвний. Волосся вилиняле, очі бляклі, вії білі. І коли він нахиляється над Гребелом, його брезкле, безформне обличчя страшенно контрастує з довгастою головою доктора Гребела.

Гребел без угаву кліпає очима, нарешті зупиняє погляд на мені й безбарвним, кволим голосом каже:

- Мабуть, треба зменшити дозу.

Берідж показує мені очима на Кроуфорд і з тривогою дивиться на мене. Я швидко кажу:

- Не розмовляйте, відпочиньте. Кроуфорд, будь ласка, принесіть мій стетоскоп.

- Зараз, докторе, - послужливо відповідає Кроуфорд.

Дівчина виходить, і вслід за нею біжить Берідж - вона, певно, не хоче, щоб Кроуфорд входила до мого кабінету сама. Пірс ретельно причиняє за ними двері.

- Я не помітив Кроуфорд, - каже Гребел уже впевненішим голосом.

До нього помалу повертаються сили, і пам’ять з хвилини на хвилину світлішає. Я кидаю на нього досвідчений погляд, але не кажу нічого. Я не знаю, чи контролюється в кабінеті Берідж підслуховувальний пристрій, установлений у цій кімнаті.

Повертається, вигинаючись, Кроуфорд зі стетоскопом. Передаючи його мені, вона не проминає нагоди торкнутися мене своєю трепетною рукою. Я, наче дівчина, не підводжу очей. Потім уклякаю на одне коліно. Поки я слухаю так Гребелові серце, входить і Берідж із чашкою кави в руці.

Я вступаю в гру.

- З вами таке вже траплялося, Гребеле? - запитую я тоном лікаря.

Гребелові очі всміхаються мені.

- Траплялося.

Я суворо даю йому настанову:

- Ви повинні бути обережні. Вам не слід перевтомлюватися. Лягайте рано спати. Робіть фізичні вправи. - І всміхнувшись, додаю: - І не пийте багато кави!

Цей невеличкий медичний жарт розряджає атмосферу. Ми з Пірсом допомагаємо Гребелові сісти на стіл, його чорні очі світяться вдячністю; він невеличкими ковтками п’є каву, яку йому підносить Берідж.

Сьогодні пополудні я не дізнаюся, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, - треба негайно поговорити в своєму кабінеті з Пірсом та Смітом; запрошу й Гребела, він, здається мені, вже цілком очуняв. Берідж у цій розмові участі не бере, але, певне, сидить у своїй кімнаті біля підслуховувального пристрою.

Ніхто з нас і словом не прохоплюється про те, що Гребел не належить до С, і це в нашій розмові найпримітніше. Я не збираюся вичитувати Пірсові й Сміту, хоч вони нічого не сказали мені ні про це, ні про те, що Гребел вирішив перший себе вакцинувати.

Я надаю нараді суто технічного характеру. Вакцину виготовлено на базі гною, взятого з гнійників і ослабленого шляхом його старіння, і з одного її випробування на людині важко збагнути, чи вона потребує ще більшого ослаблення, чи прищеплено надто велику дозу, чи в препарат слід додати антисептичних засобів. Ми не знаходимо якогось конкретного вирішення. Знаємо лише те, що діємо навпомацки, треба бути обережнішими: реакція Гребела на вакцину викликає в нас тривогу. Тепер ми приготуємо нову вакцину на ще старішій основі й перевіримо її нешкідливість та ефективність на собаках.

Упродовж цієї короткої наради я дивлюся на Сміта як ніколи пильно. Я давно підозрював, що «ми» втягли Гребела до свого руху. Підозрював і те, що Пірс у цій справі теж має перебувати під впливом сильної особистості своєї дружини. Але я ніколи не сподівався, що до антибедфордівського руху може бути причетний і Сміт. Одначе він таки причетний, бо знає й про вакцинування Гребела, і про його фальшиві папери.

Ось що мене й дивує. Адже Сміт геть увесь, навіть його прізвище - сама банальність. Хоч цей чоловік нашпигований чеснотами, без яких жодне суспільство не проіснувало б і тижня, він украй непоказний, сором’язливий, усе в ньому промовляє про скромність. А обличчя його нізащо не запам’ятаєш, хоч дивися на нього й сто разів. Навіть більше, Сміт належить до тих неодружених чоловіків, які назавжди поховали себе в самотності. Він насилу розмовляє, майже не всміхається, не захоплюється спортом, червоніє, коли Берідж звертається до нього, а та твердить, ніби Сміт не одружився тому, що не зваживсь позалицятися до котроїсь із жінок. І раптом - такий парадокс. Сміт, цей неодружений чоловік, знехтував небезпеку, вступив у таємну змову й згодився боротися за те, щоб люди знов могли одружуватись.