із житлом, а другий - за три кроки від мене, в куточку для відпочинку, ліворуч від скляної стіни. Перед цим каміном стоїть низенький столик, плетене крісло й кілька дубових табуретів.
Я кладу тріски, зверху - поліна, роздуваю вогонь й з полегкістю дивлюсь на полум’я, бо, хоч у залі й досить тепло, я вже почав мерзнути. Я підставляю до вогню то спину, то перед і майже висихаю, коли із засклених дверей виходить з порожніми руками Гельсінгфорс і широкою ходою простує до мене. Вслід за нею ступає сміховинно маленька Одрі з чайною тацею в крихітних рученятах. На таці - знаменитий срібний чайник, фінки і - я очам своїм не вірю! - дві чашки.
Одрі в простенькій білій сукні моди 1900 року, з шиньйоном на голові. Вона нагадує мені Нору з «Лялькового дому»1. Обличчя в неї змарніле, по щоках котяться сльози.
Коли обидві жінки підходять ближче, я, щоб приховати свою наготу від Одрі, повертаюсь обличчям до вогню, але через плече стежу, що відбувається в мене за спиною.
- Сідайте, докторе, - каже Гельсінгфорс. - Цей табурет дубовий, він не розвалиться під вашою вагою. А ви, Одрі, перестаньте рюмсати. Терпіти не можу, коли ваші сльози падають у мою чашку. Докторові байдуже. Йому в жінок подобається все, навіть сльози. Якщо йому хочеться зібрати їх у свою чашку, то це його справа. Ставте тацю сюди. І не намагайтеся розчулити мене, вдаючи, ніби ви надриваєтесь. Таця разом з усім, що на ній стоїть, не важить і п’яти кілограмів. Докторе, ваша сором’язливість безглузда, поверніться й сідайте. Одрі хоче привітатися з вами. Одрі, привітайтеся зі своїм другом! Ви повинні це зробити, він-бо вас мало не зґвалтував.
- Добрий день, Мартінеллі, - каже Одрі ніжним, мелодійним, але засапаним голосом, з ненавистю зиркаючи на мене.
- Чому так неприязно? - озивається Гельсінгфорс сміючись, і цей її сміх нагадує цьвохкання батога. - Ну ж бо, Одрі, привітайтеся ще раз! Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча.
Мені не хочеться ще раз розповідати, які награні, штучні були монологи в Гельсінгфорс. Ця жінка - жахливий капрал, і все, що вона каже, майже ніколи не звучить правдиво. Але я завважую, що у своїй жалюгідній злобі Гельсінгфорс навіть переймається. -натхненням. «Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча». Влучна фраза. І звучить, мов постріл дуплетом. Щоправда, на мене вона не діє. Але я бачу, що рабиня Гільди Гельсінгфорс здригається.
- Добрий день, Мартінеллі, - каже Одрі, не набагато привітніше дивлячись на мене.
- Ревнуєте, Одрі? - питає Гельсінгфорс, підводячи праву брову. - На якій підставі? Хіба ви маєте на мене якісь права? Відповідайте, стерво!
- Ні, - озивається Одрі зі сльозами на щоках, - ніяких!
- Чудово! Відтепер, Одрі, ви будете з Мартінеллі люб’язні.
- Постараюсь, - відказує безбарвним тоном Одрі.
- Атож, постарайтесь, я вам раджу. Постарайтеся також по-справжньому оцінити його самого. Ви не розумієте, що доктор - рідкісний об’єкт. Розкішний! Особливо тепер, коли «кавалери без дам» схильні гратися в політику.
Я нашорошую вуха: підтверджується інформація організації «ми».
- Налийте собі, Одрі, - каже Гельсінгфорс, сідаючи в плетене крісло.
Гельсінгфорс, мабуть, звикла до своєї голизни. Вона нічого не соромиться.
Навпаки, її рухи досить невимушені.
- Налийте й докторові, - провадить вона. - Перше ніж у нього про щось просити, треба його нагодувати. Одрі, якщо ви знову розіллєте на стіл бодай краплю чаю, то я встану й дам вам ляпаса!
- Пробачте мені, - каже Одрі, і по її ніжних щічках все котяться й котяться сльози.
- Мені остогидли ваші вибачення! І ваша покірливість. У вас душа рабині, Одрі. Ви плазуєте біля моїх ніг, мов собака з висолопленим язиком, і ладні лизати мені п’яти. Беріть приклад із доктора. Він не плазує. Він тричі подавав мені заяву про відставку. А це означає, що він тричі ставив на карту своє життя. А знаєте, чому доктор має намір дати згоду спати зі мною? Думаєте, тому, що боїться мене? Ні! Він сподівається, - глузливо каже вона, зиркаючи на мене сповненими вбивчої зневаги очима, - що це дасть йому змогу виграти час, завершити роботу над вакциною й урятувати людство.
Ось і настає той психологічний момент, коли мені треба заговорити. Я міряю Гельсінгфорс поглядом, що йогосам назвав би безсоромним, і багатозначно кажу:
- Ви надто спрощуєте мої мотиви. Ви самі добре знаєте, що я йду не на страту.
Гельсінгфорс сміється. І я ще раз завважую, що цей сміх у неї глумливий. Вона ніколи не сміється добродушно.
- Чуєте, Одрі? Доктор італієць. Він уроджений поет. А ви поетеса, Одрі? Невже ви гадаєте, що коли любите виряджатись, то вже й поетеса?
Одрі здригається, обличчя її спотворює гримаса.
- Але ж то ви самі, Гільдо... - промовляє вона й кидає на Гельсінгфорс погляд, який мене зворушує.
- Це - доказ того, що мої смаки змінюються, - відповідає Гельсінгфорс убивчим тоном. - Насправді ваші маскаради починають мені набридати. Зрозумійте, ваше лахміття - це блазнювання. В ньому ви зі своїми вадами стаєте ще смішніші!
Гельсінгфорс випростує плечі, переводить дух і вирячує праве око. Це ознака того, що вона знайшла вже іншу тему.
- Що ви хочете довести цією білою сукнею, Одрі? Що ви незаймана? То й що? Нема чим пишатися! Докторе, - каже вона далі, так, ніби збирається передати мені свою рабиню, - вам подобається Одрі?
- Ні, - обережно відповідаю я.
Гельсінгфорс сміється.
- А чого їй бракує, щоб вам сподобатися?
- Кілька кілограмів ваги.
- Чуєте, Одрі? Доктор вважає вас надто худою. Та ви і є худа. Худа, незаймана й розпещена.
- Гільдо!
- Та ще й дурнувата, - провадить Гельсінгфорс жвавішаючи. - Така дурнувата, що розпатякування якоїсь Рут Джеттісон сприйняли за євангельські слова! І ні разу в житті не скуштували нічого, крім поцілунків та пестощів. Послухайте, Одрі, я служу Бедфорд, бо вона служить моїм інтересам, але мені начхати на її догми. І я дістаю втіху з ким мені хочеться.
- Гільдо! - кричить Одрі приголомшливо жалісним голосом. - Ви ж бо знаєте, що втіха...
- Замовкніть, нікчемна святеннице! - червоніє від люті Гельсінгфорс. - Ваше невігластво просто дрімуче! Усе ж таки ви не станете вчити мене, що таке оргазм! Ви, чия піхва жодного разу не приймала в себе прутня!
- Гільдо!
- Та ще й недоторка! Геть звідси, дурепо! Йдіть мити кахлі на кухні й не виходьте звідти. Чуєте, не виходьте звідти! Мені хочеться побути наодинці з Мартінеллі.
Якби Одрі не ненавиділа мене, то я міг би її пожаліти. Обличчя в дівчини спотворилося від душевного болю. Я краєм ока дивлюсь, як вона йде - низенька, в довгій старомодній сукні, що метляє над черевичками минулого століття.
Знову розсипавши на лівій щоці агатово-чорне волосся, Гельсінгфорс, гола й поважна, повертає до мене праву щоку. Роздратовано насупивши брови, вона їсть і п’є з таким виглядом, ніби не бажає, щоб я заговорив до неї. Я стримую себе. Мовчки п’ю чай і жадібно їм грінку. Аж дивно, що в мене ще вистачає духу так ласувати маслом, яким Одрі щедро намазала грінки. В Блувіллі нам дають тільки маргарин.
- Про що ви думаєте, докторе? - питає Гельсінгфорс, кидаючи на мене орлиний погляд.
Так і є! Настала моя черга! Цьому молоху постійно потрібна якась жертва. Я збираюсь на силі.
- Про масло на своїй грінці.
- Ви не бачите далі свого носа.
- Таке масло на фінці мені не часто пропонують.
- Вас не турбує ваше майбутнє?
- Ні.
- А ви не надто самовпевнений?
- Не думаю.
- Безперечно, ви гадаєте, що ходите в моїх улюбленцях?
- Ні.
- Як по-вашому, скільки часу все це триватиме?
- Не знаю.
- А знаєте, що буде потім?
- І гадки не маю.
- А хочете знати?
- Звісно, якщо ви скажете.
- Що ж, я дозволю Одрі звинуватити вас у зґвалтуванні, підтверджу її слова, і вас засудять до тюремного ув’язнення й оскоплення.
У своїй відповіді я використовую знання юридичних законів:
- Це тільки в Каліфорнії за стажеві злочини людей засуджують до оскоплення.
- Вам бракує свіжої інформації, докторе. За час перебування Бедфорд на президентському посту усі штати, в тім числі й Вермонт, прийняли такий самий закон, який діє в Каліфорнії.
Я згадую бідолашного містера Б. й мовчу.
- Ну, то що ви на це скажете? - вишкірює зуби Гельсінгфорс.
- Нічого.
- Хіба ви не бачите, все йде до того, що ви станете скопцем.
Я вирішую пом’якшити розмову.
- Хтозна, може, тоді я теж зроблю пристойну кар’єру в адміністрації президента?
Гельсінгфорс реагує на ці слова в знайомий мені спосіб: вона сміється. А насміявшись, гнівається на мене зате, що я її розсмішив. Вона насуплює брови й холодним, сповненим раптової злості голосом каже:
- Я можу сьогодні запевнити вас, докторе, що ситуація вже досить ясна. Вашу вакцину не запустять у виробництво тут і не дозволять вивезти її за межі США. В міру того, як ви завершуватимете роботу над вакциною, охорона довкола вашої лабораторії посилюватиметься. Відтепер ви повинні розглядати себе як в’язня.
Хоч у цих словах нема нічого такого, чого б я ще не знав, мене проймає холодний піт. Якщо Гільді Гельсінгфорс уже не потрібна навіть видимість моєї свободи, то це означає, що наближається розв’язка.
У горлі в мене пересохло, і я кажу:
- Якщо ви не збираєтеся використовувати вакцину, то навіщо тоді даєте мені змогу доводити роботу над нею до кінця?
Короткий сміх.
- Розумієте, вона мені правитиме за своєрідну заставу. Ви навіть можете не сумніватись: як тільки вона буде готова, я покладу її в надійне місце і не конче тут...
Якщо я правильно розумію, між Бедфорд і моєю співрозмовницею повної довіри не існує. А що мені вже нічого втрачати, то я вирішую контратакувати.
- Як ви можете підтримувати геноцид Бедфорд - ви, хто потайки й далі кохає чоловіків?
Гельсінгфорс глумливо сміється.
- Ваше запитання не зовсім доречне. Я завжди знайду собі стільки чоловіків, скільки захочу. І слово «кохати» теж не зовсім вдале.
- А яке запитання доречне?
- А ось таке: чому я згодилася втратити величезні гроші, які могла б мені принести ваша вакцина? Що ж, я признаюсь вам, Мартінеллі. Я отримала невелику компенсацію... Це й була мета моєї поїздки до Вашингтона. Я її досягла.
Я мовчу. Я навчився боятись циніків. Тепер я надаю перевагу фанатикам на зразок Рут Джеттісон. Зрештою, я відчуваю тільки зневагу до жінки, здатної продати з молотка вакцину, на винайдення якої було витрачено стільки зусиль, і проміняти мільйони людських життів на якусь, хай навіть чималу, суму грошей.
- Ви дивитесь на мене, надто суворо, - каже Гельсінгфорс з робленою усмішкою. - Наче суддя. Одначе тут суддя я! І вся влада теж! У вас зв’язані руки й ноги, Мартінеллі, ви належите мені. І я, повірте, не стану підносити вам подарунків. - Вона вишкірює зуби й сміється. - Прихиліться до мене, Мартінеллі. Настав час, коли я вас проковтну!
Вона знову сміється. А я вдаю, ніби зрозумів її так, що маю підсунути до неї свій табурет. Отож я підводжуся, беру за одну з трьох ніжок табурет - він вельми важкий - і на якусь мить, мить дуже коротку, мене охоплює бажання щосили вдарити ним Гельсінгфорс по голові.
Одначе я цього не роблю. Я одразу ж усвідомлюю, що нездатний стати вбивцею навіть випадково. Я ставлю табурет, але сісти на нього не встигаю. На другому кінці басейну з гуркотом відчиняються засклені двері до вітальні, і з них виходить Одрі в старих чорних джинсах та пуловері. Вона дуже бліда, майже як смерть, обличчя в неї напружене, на шиї повипиналися жили. Одрі йде до нас якось дивно, тримаючи руки за спиною, наче їх там зв’язали, щоб вести її на страту.
Та побачили б ви, з яким виглядом Гельсінгфорс повертається й упивається своїм оком у Одрі! Бідолашна дівчина, гіршої нагоди вибрати вона вже не могла.
Її відділяють від нас якихось метрів десять - такий завдовжки басейн, - і Гельсінгфорс не відриває від неї погляду. Цього погляду я, правда, не бачу, бо Гельсінгфорс стоїть до мене спиною, але вираз її очей я собі уявляю. А Одрі - виструнчена, непохитна - простує до нас із закладеними за спину руками. Її очі кольору незабудки втупилися в нас і горять фанатичним вогнем. Вона ступає похмуро, задерши підборіддя, немов ніс човна.
- І чого це ви сюди йдете, Одрі? - з удаваною ніжністю питає Гельсінгфорс. - Я ж сказала вам мити кахлі на кухні. Ви їх уже помили?
Одрі зупиняється за два кроки від неї і вже не покірливо, а з грубим викликом каже:
- Ні. Я мала інше діло.
- Яке?
- Обмірковувала одне рішення.
- О, чудово! - каже Гельсінгфорс. - І ви вже обміркували це рішення?
- Еге ж.
Я підходжу до Гельсінгфорс і, порівнявшись із нею, зупиняюся поруч на відстані випростаної руки. Мені хочеться побачити її обличчя. Просто на очах ці жінки стали страшними ворогами.
- Що ж, - каже Гельсінгфорс з тією самою вбивчою іронією, - сподіваюся, сьогодні ввечері ви мені скажете про нього. Я помітила, що ці ваші рішення завжди оригінальні, хоч і досить безглузді. То ви пориваєте з нареченим (обличчя в Одрі здригається), то спите з Рут Джеттісон. Або ще краще - надумуєте накласти на себе руки.
- Зараз я скажу вам, що я вирішила, - відповідає безбарвним тоном Одрі, не кліпнувши й оком.
- Потім! Потім! - каже Гельсінгфорс і легенько махає рукою, мовби проганяючи від себе муху. - Зараз не зовсім слушний час. Я готуюсь кохатися з Мартінеллі.
- Йдеться про Мартінеллі.
Я в це не вірю. Ви не цінуєте доктора. І даремно. Бог мені свідок, - провадить Гельсінгфорс, шкірячи зуби, - я в захваті від вашого блискучого розуму, Одрі, але фізично ви якась прісна. А ось Мартінеллі з цього погляду має куди більшу перевагу над партнеркою вашого типу. В нього є те, чого нема у вас. Я вже не кажу про його суто чоловічі властивості. Мартінеллі має й інші переваги: міцні м’язи, жорсткі губи й буйний волосяний покрив.
Якби оцей постійно фальшивий і озлоблений тон Гельсінгфорс не дратував мене, то я навіть замилувався б її винахідливістю в душевному катуванні. Чого варті тільки слова «жорсткі губи»! Я дивлюсь, як Одрі вся напружується. Щоразу, коли їй завдають підступного удару, вона починає кліпати очима, шкіра на її білому обличчі здригається. Одрі стоїть нерухомо, виструнчившись і тримаючи руки за спиною. Лишається тільки прив’язати її до стовпа й піднести до дров смолоскип.
І хоч Одрі сповнена рішучості - а може, саме через це, - їй ніяк не вдасться видобути із себе бодай слово. Її губи прилипли одна до одної, і, коли вона нарешті розтуляє рота, з нього не вихоплюється жоден звук.
- Ну, Одрі, говоріть, говоріть, - підбурює Гельсінгфорс. - Ви нагадуєте викинуту на берег рибину. Це напружене чекання нестерпне. Прошу вас, говоріть. Я вас слухаю.
- Гільдо!.. - озивається безбарвний, тихий, ледь чутний голос Одрі.
- Нарешті! - вигукує Гельсінгфорс.
- Гільдо, прошу вас покласти край своєму роману з Мартінеллі.
Гельсінгфорс сміється.
- Роману?! Я добре розчула? Яке слово! Одрі, ви на ціле століття відстали від життя! Йдеться не про роман, а про звичайне урізноманітнення техніки оргазму. Невже я ще раз мушу вам пояснювати, що оргазм буває якісно різний?..
- Гільдо!
- Що «Гільдо»?
- Гільдо, прошу вас востаннє, спровадьте звідси Мартінеллі.
- Востаннє? - перепитує Гельсінгфорс. - А скажіть, що ж. таке станеться, коли я вас не послухаюсь?
Западає мовчанка, і нарешті Одрі гарячково відповідає:
- Я накладу на себе руки!
- О, чудово! - каже Гельсінгфорс. - Ось до чого ви дійшли! Ви даєте мені наказ, а якщо я його не виконаю, то ви накладете на себе руки. Це справжній шантаж! А ви не подумали, що цим мене аж ніяк не злякаєте?
- Це не шантаж, - тихо проказує Одрі. - Мені не хотілося б ще раз пережити те, що я оце пережила. - Обличчя в неї спотворене від болю, тон її цілком недвозначний.
- Ви хочете сказати, Одрі, - озивається Гельсінгфорс з удаваним подивом, - ніби вам неприємна вже сама думка про те, що Мартінеллі може кохатися зі мною?
- Ви самі добре знаєте.
- Що ж, це ваша справа. Вона мене не обходить. Самі давайте раду своїм емоціям.
Мовчанка.
- Гільдо, - каже Одрі стриманим, тихим голосом, - я порішу себе.
Гельсінгфорс стенає своїми могутніми плечима.
- Це буде ще одна спроба самогубства за допомогою барбіталу, І знову два тижні пролежите в лікарні. А мене чекають нові чималі витрати.
- Я порішу себе ось цим, - каже Одрі.
Нарешті вона показує руки, і в правій я бачу невеличкий пістолет.
- Мале стерво! - холодно цідить Гельсінгфорс. - Ви знову нишпорили в моїй сумці. Я ж вам заборонила це робити!
- Я чекаю від вас відповіді, Гільдо, - промовляє Одрі, наставляючи пістолет собі в груди.
Голос у неї тремтить, чого не скажеш про руку. Поява пістолета все змінила. По спині в мене тече піт, серце калатає. Цієї миті я певен, що Одрі зараз вистрілить. Такої самої думки, мабуть, і Гельсінгфорс, бо якийсь час вона стоїть мовчки.
Та коли вона озивається знову, то тільки для того, щоб звести все до зневажливого жарту:
- Одрі, ви граєтесь. Коли хтось хоче застрелитись, то стромляє дуло пістолета собі в рот або ж, у крайньому разі, прикладає його до скроні. Ви волієте зробити дірку будь-де у своїх грудях, аби лиш не спотворити собі обличчя. Навіть більше, ви надумали застрелитись при докторові. Ви все обміркували!
Я вирішую втрутитись і роблю це негайно:
- Я не згоден з вами, Гельсінгфорс! Якщо Одрі пустить собі в груди кулю, то я їй уже не допоможу. І доктор Рільке в Блувіллі теж. Її доведеться везти до Монтпілієра. І то тільки в тому разі, якщо куля прошиє легені. Але якщо вона прошиє серце, то все скінчиться вмить.
- Замовкніть, Мартінеллі! - кричить Гельсінгфорс, кидаючи на мене лютий погляд. - Одрі навіть не знає, де в неї серце. Погляньте на пістолет. Вона наставила його багато правіше від серця!
- Який жах! - кричу я й собі. - Хіба можна говорити такі страшні речі!
Гельсінгфорс повертає до мене сердите обличчя:
- Кажу вам востаннє: замовкніть! Дайте мені змогу погратися в цю гру так, як мені хочеться! Ви все псуєте своїм безглуздим втручанням!
Коли я знову переводжу погляд на Одрі, мені впадає в око, що вона вже переставила пістолет, і тепер він націлений у дуже небезпечне місце. По моїх щоках котиться піт. Я мовчу. Відчуваю, що втручатися далі не варто. І дивна річ - Гельсінгфорс теж мовчить.
- Ну? - каже Одрі, якій мовчанка Гельсінгфорс додає сміливості. - Ви задоволені? Тепер пістолет на місці?
Гельсінгфорс не промовляє ні слова. У цю мить я майже певен, що її охопив страх за фатальний кінець. Де й поділась уся її розперезаність, якій ще хвилину тому, здавалося, не має меж. Гельсінгфорс осідає, опускає плечі і, обернувшись до мене, стомлено каже:
- Геть звідси!
Я ошелешений. Вона здається!
Все відбувається вмить. Обличчя Одрі, яка й далі притискає до грудей дуло пістолета, розслаблюється й наливається рум’янцем; відкинувши назад голову вона переможно дивиться то на мене, то на Гельсінгфорс. Цей погляд - велика помилка з її боку, я завважую це одразу ж.
А Гельсінгфорс випростується й горлає:
- Докторе, зостаньтесь!
Підійшовши до Одрі, Гельсінгфорс, у якої випинаються жили на скронях, нахиляється вперед, уся багровіє і кричить - ні, надсадним голосом волає:
- Одрі, я не потерплю шантажу! Я не дозволю вам диктувати мені, як я маю поводитись! Я теж обміркувала своє рішення. Доктор приходитиме сюди стільки разів, скільки мені заманеться. Він приходитиме завтра, завтра і завтра!
Не знаю, чи Гельсінгфорс навмисне захотіла передражнити слова з «Макбета», але на останньому «завтра» лунає постріл, і Одрі падає. Мене дивує не те, як раптово ляснув цей сухий і не дуже гучний постріл, а те, як повільно падає Одрі. Передусім я не одразу зрозумів, що Одрі вистрілила. Я тільки побачив, як гойднулась її постать, відкинулася назад голова, набухла шия, а губи гарячково, з моторошним присвистом ухопили ковток повітря. Потім викотились очі, поблякло обличчя, підітнулися коліна. І аж тоді Одрі почала падати - дуже повільно, як у сповільненому фільмі. Ноги помалу підкосилися, постать, ледь погойдуючись, похилилась і впала долілиць - не рвучко, а досить граційно. І з тією легкістю, з якою зі спинки стільця сповзає шарф, згортаючись на підлозі в клубок.
Гельсінгфорс несамовито скрикує, вклякає навколішки біля тіла й перевертає його.
- Докторе! - кричить вона в розпачі. - Робіть щось, швидше!
Та робити щось уже пізно. Гельсінгфорс мала б це знати! Тільки для того, щоб не відчувати потім докорів сумління, я вклякаю з другого боку Одрі, стягую з неї пуловер і знаходжу рану від кулі. Мені навіть не треба прикладати вухо до її грудей, але я прикладаю, бо цього від мене чекають. Потім підводжусь, дивлюся на Гельсінгфорс і хитаю головою.
Вона не промовляє ні слова. Обхопивши могутніми руками тендітне тіло Одрі, вона легко підіймає його, несе до плетеного крісла й кладе туди. Відтак важко опускається біля крісла навколішки, прихиляє свою голову до голови Одрі, яка поруч з головою Гельсінгфорс здається дитячою голівкою, і починає стогнати.
Цей лиховісний стогін час від часу стає таким пронизливим, що його просто несила витерпіти. Здається, то ціла зграя диких собак виє на місяць. Подеколи цей стогін, різкий і хрипкий водночас, переходить у голосіння, в якому я вловлюю окремі слова та не зовсім зрозумілі уривки фраз. Потім знову починається тваринне завивання, сповнене такого непогамовного розпачу, що в мене холоне серце. Обличчя в Гельсінгфорс змарніло, перекривилося, щоки запали, з примружених очей котяться сльози. Особливо мені впадають у вічі її губи: вони застигли в затятій гримасі, немов на масках з грецької трагедії.
З уст цієї маски зривається нескінченний речитатив і скорботною луною відбивається в заскленій залі.
Я не намагаюся скористатись у цю хвилину з її стану, щоб одягтись і вшитись звідси, тільки тому, що боюся привернути до себе її увагу. Адже вона, чого доброго, поки мої руки будуть зайняті, ще накинеться на мене. Коли пролунав постріл, я сподівався, що сюди прибіжить стривожена Джекі. Але ні, вона, мабуть, не почула пострілу. Очевидно, скляні стіни басейну подвійні чи й потрійні - так вони краще зберігають тепло, - і крізь них не проник слабкий звук пострілу з малокаліберного пістолета. Мушу сказати також, що мене зачарувала жахлива туга Гельсінгфорс і водночас приголомшило все, що тут сталося. Ноги в мене наче ватяні. Я сідаю на табурет і ніяк не можу позбутися невідчепної думки про те, що все можна ще повернути назад і запобігти цим подіям.
Адже це так безглуздо! Зрештою, все почалося, мов гра, тільки трохи жорстокіша за їхні звичні ігри. А скінчилося тим, що на мармурові плити пролилася кров із людського серця.
Завивання стихає. Я підводжу голову. Гельсінгфорс стоїть біля крісла, в якому лежить Одрі. Вона нерухома, мов статуя, обличчя в неї скам’яніло, її праве око вп’ялося в мене.
- Це через вас, - каже Гельсінгфорс свистючим голосом.
- Звичайно ж, - відповідаю я, потім устаю і дивлюся на неї з гнівом і страхом водночас. - Я ж прийшов сюди з власної волі! І з моєї власної волі ви зробили мене причетним до свого приватного життя!
- Вам не пощастить так легко виплутатись! - каже Гельсінгфорс тихим, свистючим голосом. - Ви зіграли жахливу роль! Я хотіла переконати Одрі в тому, що намір у неї несерйозний, і я це таки зробила б, якби не втрутились ви. Ви втручалися двічі! І надали реальності тому, що для неї було тільки грою! Одрі застрелилася, бо ви примусили її повірити, що вона на це здатна.
Я так обурююсь, що навіть забуваю про обережність.
- Вам дуже хотілося б перекласти свою вину на мене! - сердито кажу я. - Але ж то ви її спровокували! Ви кинули виклик Одрі, образили її, штовхнули на самогубство! Навіть більше - спонукали поправити пістолет на грудях!
- Замовкніть! - гримає Гельсінгфорс, обпалюючи мене несамовитим поглядом, і кидається туди, де на підлозі червоніє кривава пляма.
Достарыңызбен бөлісу: |