Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Володарка Понтиди
РОМАН АНТИГЕРОЯ (Слово від автора) Зачарованість історією триває завжди. Навіть на порозі третього тисячоліття, у нашу технократично-ядерну добу. Зачарованість буває усюди. Опинимося ми у Львові, Києві, чи у Флоренції, чи в Парижі і, раптом, погадаємо: та ж ми осьде вже були й то ясно і докладно. Проте залишімо парапсихологію. Залишімо також декоративну ідеалізацію старовини, творчість літераторів, епігонів Дюма, Гюго, чи Сєнкевича (писав, адже ж, він для «скріплення сердець»), залишімо палімпсести історіографії, поетики, політики і еротики; беллетризацію дрібних, особистих жаг. Письменники тієї категорії не збагнуть ні змісту історичних процесів, ані генеральних проблем минувшини, ані істоти грандіозних діб і подій. Справа проста: історія завжди жива, каже Б. Кроче, а Ф. Ніцше це підтверджує: «Якщо б історія була автономна та універсальна, вона знищила б саме життя. Справжня історія різбиться з вимогами і нашого життя, нашої сучасності, нашого майбуття». Видатний історичний письменник Л. Фейхтвангер признається, що йому не вдавалося зображення нашої сучасності, її проблем, її спрямування. Ось тому він переніс свої твори (про Зюса Оппенгаймера, про Руссо, та й навіть на 2000 літ назад, про Йосифа Флавія і про «Юдейську війну»), збагнувши, що «ми живемо в минулому, так як минуле живе в нас». «Історія, за Л. Фейхтвангером, дає нам змогу як найправдивіше зрозуміти нашу сучасність і утворити свій власний образ світу та його майбуття». Збагнувши цю єдність і взаємопромкненість минулого і сучасного, Л. Фейхтвангер зміцнив образ минулих сторіччів та їх перспективу в майбутніх сторіччях. Вік українського барокко, XVII, виблиснув не тільки сталлю переможних козацьких шабель під Жовтими Водами і Корсунем. Це було сторіччя принципіального утвердження ідентичності української нації, документоване полум'яними посланіями І. Вишенського, інтеллектуальною творчістю Київської Академії, безприкладним стилем архітектури і образотворчості, анналами літописців С. Величка, С. Зорки, С. Граб'янки та й універсалами Б. Хмельницького, що своїм стилем нагадували Г. Ю. Цезаря та П. К. Тацита. Жорстокий і кривавий був «день гніву» українського народу в пам'ятні роки XVII сторіччя. Але печать непереможного духа цього століття барокко покладене і на дальші поліття. Зачарованість цим могутнім сторіччям у нас триває і буде тривати. Але ось вступаємо у XVIII сторіччя. Для письменника, зачарованого історією, це доба грайливого рококо, це безжурне сторіччя, фривольне, жартівливе, навіть подекуди сороміцько-спорзне, але яке ж чудесне! Чи не погодимося з поетом Н. Карамзіним, що вітав це начебто легкодухе сторіччя: ...О віку розуму, чеснотностей, відкриттів, Дозволь пилиночці перед тобою Чоло схилить благоговійно і тебе прославить На вівтарях жертвоприношень щирих; Ти на землі сяйної слави досягнув, Відкрив ти навстіж для наук свобідних путь, З тобою ми пізнали таїни природи... Що ж, це подекуди правда. Це було сторіччя славетних філософів, енциклопедистів, митців, поетів, композиторів незабутньої слави, а також державних мужів великої кебети, полководців і врешті — революціонерів незломних, які йшли, посміхаючись, руйнувати Бастілію і на ешафот у хуртовинну добу. А що було діяти Україні? «Пропащий час», говорив М. Драгоманов. Ні, професоре, це ще не був пропащий час. Це був реалістичний світогляд нащадків козацького барокко, які знали, що «головою муру не проб'єш». Був, звичайно, гедонізм, сервілізм. Але був і Г. Сковорода і сяйна плеяда наших учених, митців, істориків, державних мужів, були й О.Безбородько, канцлер імперії, і міністри Трощинський і Завадовський, були Ф.Прокопович і Ю. Кониський і Г. Полетика і О.Лобисевич і Д.Бортнянський і А.Лосенко і В. Боровиковський і багато інших. Симбіоз довершувався прискорено, але й Україна не була пустелею. На жаль, ці всі поіменовані, не дивились на Київ, а на Петербург, бо там була кар'єра і славетність. З німецькою речевістю (Sachlichkeit!) «Семіраміда Півночі» вивершувала інтеграцію і експанзію імперії. Недаремно Т.Шевченко багато років пізніше, стоючи перед Фальконетовим пам'ятником Петру І у Петербурзі і придивляючись написові «Petro Primo Catherina Secunda» гнівно і гірко констатував: «А ВТОРАЯ досконала вдову-сиротину». Що ж залишалось дворянсько-чиновницькій, «малоросійській» еліті як тільки спокійно дрімати в ідиллічному настрої слуг імперії та, іноді, елегійно згадувати про минулу славу доби козацького барокко, в хвилинах ситої епікурейської розмріяності? Чи справді зуміла «Семіраміда Півночі» перетворити у капітулянтів колишніх волелюбців? У мовчазних і покірних преторіян автократії і феодалізму, навіть тоді, коли вона вогнем і мечем розширяла кордони імперії на Заході і на Сході, розділяючи Польщу, сягаючи по Передкавказзя, підкорюючи Крим, Прикаспійщину і придунайські краї, зазіхаючи своїм «грецьким проектом» на Константинополь і Середземномор'я? А може у сучасників Потьомкіна — Грицька Нечоси [до речі], у Розумовських і Безбородьків та інших паладинів імперії українського роду була своя діалектика стратегії? Адже ж на це натякав наш полтавчанин, поет імперії В. Капніст: ...І всі вони у світі, немов на маскараді, Не в звичному для них, не в свойому убранні, Прикрившись масками, показують не свій нам вид... Ні, шляхетна думка володаря умів XVIII сторіччя Ф. М. Вольтера про те, що «Україна завжди прагнула до волі» стверджувалась Гайдамаччиною, революційним рухом пікінерських полків, хвилюванням народних мас, що не хотіли бути рабами. І, врешті, в той час, коли у передгроззі над усією Європою греміли хуртовини нових ідей, нового світогляду, породженого сторіччям Просвітительства, Україну осяяла чудесна зоря чергового відродження — «Енеїда» І. Котляревського, що визволяла з мрячних політтів українську народність, українську мову і письменство. У 1772 році, в одній із столиць Західної Європи з'явилась жінка, про яку стало відомим, що вона начебто донька українського козака Олексія Розумовського з Чернігівщини, та цариці Єлисавети Петрівни, а тим самим має право на престіл, силоміць загарбаний [при допомозі гвардійських штиків] узурпаторкою Катериною. Претендентка, особа надто загадкова і демонічна, викликала зацікавлення тодішніх дворів Європи, а зокрема «секретної дипломатії», стривоженої імперіальною експанзією Катерини II. Чималий переполох викликала ця справа і в Петербурзі, звідки Катерина II писала адміралові флоту у Середземномор'ї О. Орлову: «цю архизлочинницю, цю каналію, треба якнайшвидше перемістити і доставити сюди, найбільш дискретним способом». Подекуди дотепна, Катерина II вигадала навіть прізвисько для претендентки — «Тараканова» (асоціативно і співзвучно це нагадує «княжну Дараган», тобто «таргана», «таракана», шкідливого інсекта, якого треба негайно розчавити). Претендентка, однак, такого прізвиська не вживала, хоч мала багато інших. Проте петербурзькій автократці, убогій прінцесі Ангальт-Цербсту, яка з допомогою гвардії, та вбивши свого чоловіка Петра III, дісталася на престіл, не вдалося знеславити «самозванку». Пам'ять про неї перетривала багато політтів, ставши для багатьох поколінь прапором революціонерів — бійців проти царизму. Її легенда як символ відваги і мучеництва, славилась багатьма поколіннями борців проти самодержав'я. Для українського історичного автора ота таємнича і трагедійна постать так званої княжни Дараган-Тараканової цікава насамперед тим, що це була мабуть перша українка-емігрантка, помітна також своїми політичними концепціями, в яких фігурувала й Україна, як окрема частина майбутнього імперіального комплексу відродженої Візантії. Всі постаті в романі «Владарка Понтиди» автентичні і історичні. Зокрема зацікавив автора факт, що в почті претендентки був українець, юнак Юрій Рославець, який залишив свої записки, збережені у пожовклих скравках паперу. Це сприяло тому, що роман постав у формі «діарія», записника, яку то форму сучасні критики вважають навіть кращою ніж традиційний історичний роман. То ж автор намагався зберегти «і титлу і кому» згаданого діарія, затримуючи по змозі стиль і розповідь того, хто залишив для нащадків свої записки. Модернізовано тільки мову, щоб вона була зрозуміла для сучасного читача, бо ж діарій писано так званою «книжною» мовою XVIII ст., тобто сумішшю української, церковно-слов'янської, також всуміш з російськими наріччями сумежних з Україною регіонів, пересиченою латинізмами, полонізмами, та макаронізмами так, як писались мемуари сучасників-українців, хоча б М. Ханенка, Г. Вінського, О. Некрашевича й інших. Юрій Рославець не є герой роману-діарія, він радше його антигерой. Він не є ініціатором і керманичем ситуацій і періпетій, він не веде дійових осіб, а себе передусім крізь ускладнення свого життєпису, до подвигу. Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги, він у постійному сум'ятті, він женеться за з'явою, — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним. Подиву гідне те, що при опрацьовуванні матеріалу, пов'язаного з історією Ю. Рославця та його особи, довелось ствердити численні аналогії, які наподоблюють справу першої емігрантки-українки до проблеми еміграції взагалі. Поди вугідно, ті самі проблеми існували в XVIII сторіччі серед еміграції як існують і нині. Завзята жабомишодраківка прерізних груп і фракцій, мандрування сновид серед світу дійсності, веремії, сум'яття, халепи, щоденності, нічим не підтверджені надії на найближче майбутнє, тобто візія неодмінного володіння над рідним народом і землею, яке здійсниться не пізніше як «найближчої весни», пустодзвінна риторика про історичне призначення еміграції щодо якоїсь не надто виразної місії і т. д. Справді, вистачило б оздобити сучасних «вождів» еміграції (будь-якої) масками арлекінів, зодягнути їх у костюми XVIII сторіччя (включно з перуками) і, вірте — чи не вірте, ця давноминула і забута еміграція протагоністів нинішньої, була б краща, бо її стиль творили люди з почуттям доброго смаку, з більшою кебетою, навіть з елегантністю, а, коли треба, то з героїчністю. Повертаючись до нашого антигероя Ю. Рославця, слід сказати, що він, нарешті збагнув жорстоку двоїстість епохи, начебто грайливої, ввічливо-безжурної фривольної, але облудної, коли бачив навколо себе лише кривду і несправедливість. Він прозріває. Він приєднується до тих, кого натхнув вік великого Просвітительства, натхнуло сторіччя розуму, хто збагнув цей химерно-облудний світ і бореться за те, щоб змінити його на кращий. І, можливо, був би наш Рославець одним із тих всесвітян українського роду (а були такі!), які завершували блискуче сторіччя рококо, беручи участь у найзнаменнішій події того ж сторіччя — у Великій французькій революції, що була передвістям дальших, ще вагоміших революцій. Але наш антигерой не дожив до того, він був тільки провісником. Юрій Косач. Висловлюю мою щиру подяку всім моїм Друзям, як і Друзям українського письменства в США, які допомогли у виданні мойого роману «Володарка Понтиди» (Regina Pontica). Юрій Косач.
ЧАСТИНА ПЕРША ДАМА З АЗОВА Серце завжди обдурює розум. Ла Рошфуко: «Максими», 1678. Запевняю вас, що світ не є такий приємний, як ми собі його уявляємо. Шодерло де Лакло, «Небезпечні зв'язки», 1782. На орлі з Ганімедом лечу я стрімкому, Від землі відірвавшись, полинувши з дому... Іван Орновський. «Муза роксолянська», 1793. В рідній Бакланівщині, над нашою срібною Єсманню, я виростав доброю та невередливою дитиною. Сусіди, друзі моїх милих батьків — споконвіку хоробрих воїнів та чесних плугатарів, пестили, бувало, мої русяві кучері та говорили, що, як не призведуть мене до лиха жінки, то переді мною — праве та безхмарне життя. Провидці не помилялися, проте не жінки призвели мене до загибелі, а жінка. Це таки так, бо якраз із-за неї одної запропастилося моє життя, не кажучи про найнісенітнішу історію, в яку я вплутався з моєї химерної, а то й, либонь, безглуздої голови. Я, Юрій Рославець, походжу із старовинного козацького роду, що здавен-давна осів на Стародубівщині, в цій погожій стороні, щедро вмаяній борами й гаями, та духмяно-квітчастими лугами. Прадіди мої та й діди втішалися кебетою і доброю славою. От хоча б двоє із них, панцирні товариші, разом із славетним Богданом-Зіновієм Хмельницьким, підіймали стяги всенародної війни, вславлялись лицарським ділом під Жовтими Водами й Корсунем, під Жванцем та Охматовим, і либонь не трухлявіють високі дубові хрести на їхніх могилах, де викарбувано: «...довершили живота свого достойно, синами вірними Отчизни були і перед тим, як опочили осьде, славно трудилися для неї...» Був би й я дочекався того самого, коли б відслужив свій час в лейб-гвардії Ізмайловському полку, як уже змалку приписав мене мій батенько, і жив би собі статочно і безжурно в хорошому будинку, серед саду буйнокронного, над Соймом нашим тихохвилим, поруч дружини своєї достойної та серед щебетливої дітвори, у гаразді і пошані земляків. Та лиха доля схотіла інакше. Мій батенько, сотник Погарський (перед тим довгий час був авдитором в Генеральній канцелярії гетьманській), а згодом — земський суддя в Старо-дубі, дбав про поклик нашого модного і блискучого — ой, леле ж! — віку й учинив дві помилки: заходився біля суконних фабрик, що почали були тоді у нас, на Чернігівщині, виростати немов гриби після дощу; а вдруге: вирішив дати мені освіту, належну мойому шляхетському станові, та ще й закордоном. Мій батенько не був із бідненьких: за вірну службу та за бойові заслуги (був він у турецькій і в семилітній пруській кампаніях), йому надано на вічне володіння Лотаки з трьома слободами і млинами та й села Чауси, Русанівку, Лісконоги, Чорнобиль, Курганівку, не рахуючи дідизни — Бакланівщини та хуторів у Глухівській сотні, одержаних за матінкою моєю, Мариною Горленківною, тобто Дашковичів, Городища і Василівки. За порадами гетьмана і графа Кирила Розумовського, що всілякими протекціями оточував нашу родину, мене, після навчання в Черніговському колегіумі, відіслано в далеку чужину, у Страсбург, де в славетному університеті закінчували свою науку не тільки два сини гетьманські — Андрійко і Петро, але ще декілька земляків-ровесників, як Іван Ханенко, син генерального хорунжого, Михайло Туманський, син улюбленця графа Румянцева, згодом генерального писаря, також мої добрі друзі, родовиті козаки Денис Понирка і Іван Скорупа, обидва з Козельця. Виряджаючи мене за кордон, мій батенько спорядив для мене своє «Увіщаніє», тобто дбайливо виписану грамоту, в якій наказувано мені вивчати пильно мову латинську і грецьку (хоч я вивчав їх у колегіумі), а також якнайпильніше прикладатися до мов німецької і, звичайно, французької. Крім того, мав я «совершенно обучатися» генеральної і партикулярної історії, поряд з етикою і логікою, риторикою і філософією, та, по змозі, хоч почерпнути з географії і фізики, математики і астрономії. Недаремно бо, — так писав мій батенько, — наш вік вважають століттям освіченості. Справжнім сином сторіччя свого був мій батько, — енциклопедичне знання, говорив він нераз, — це не лише мода, але ознака розумної і праведної людини. «О, віку розуму, чудесностей, відкрить!..», — любив він повторяти слова поета (мабуть і сам писав вірші), — «дозволь пилиночці перед тобою уклонитись і вшанувати сланою тебе благоговійно...» Найбільшу увагу наказував мені мій батенько, та й досить суворо, присвячувати юриспруденції, бо закони і права, мовляв, це основа життя і буття народів, держав і суспільства, а насамперед самої людини, яка прагне по правди, справедливості і добра, тобто до всього того, що чесному мужеві «світла у темряві шукаючому, благопристойно». Природно, що батенько мій сподівався, що, з часом, я, присвятившись наукам про права натуральні і суспільні, принесу вітчизні хосен та придбаю собі, батькам, любезним землякам своїм, а найпаче високому протекторові нашому, графові Розумовському, добре заслуженої похвали у світі. І, справді, бувши в добрій компанії молодих людей шанобливого роду, чеснотливих і пильних (деякі з них, як я чув пізніше, добилися згодом високих посад і неабиякого значення), я, перший рік мого побуту в Страсбурзі провів прикладно: задовільно склав екзамени по загальній юриспруденції і філософії у професорів Торресміттера і Брієна, слухав пильно історію Риму і його юридичних інституцій у класі славного Лоренца; курс про мислителів Франції 16 і 17 сторіччя, стараючись пильністю вирівняти те, чого іноді ще не второпував юнацьким розумом. Та ось, на весні Року Божого 1774, я одержав від мого достойного батька листа, в якому він широко писав про свої успіхи на полі промисловості, в що я, до речі, не вельми то й вірив, знаючи його зовсім не негоціантську, а швидше поетичну вдачу, та доручав мені ще перед кондиціями вибратись до Парижу, щоб там,, у якихсь фабриках у Аббевіллі, розвідатись про нові верстати для ткацького ремесла, вигадані якимсь добродієм Жакаром, а тепер уживані у суконній промисловості Франції та в сумежних країнах з безприкладним успіхом. При цьому через голландський банк пана Ван Гове переказано мені в паризький банк Ротшільдів тисячу дукатів на мої власні витрати (я ж бо повинен достойно представляти ще всежтаки молоду рідновітчизняну промисловість), та ще декілька тисяч, коли буде потрібно, на закупно саме отих Жакарових ткацьких верстатів. То ж, виконуючи батьківську волю, я не гаючись, вирушив у дорогу і 11 квітня вже був у Парижі та спинився в недорогій гостиниці «Монморансі», що на вулиці Кларі, за Сент-Антуанською заставою. Нічого говорити, що мені, що зветься провінціалові, довелося, як то кажуть, широко роззявляти рота, опинившись у місті-світочі, у старовинній і преславній Лютеції. Додайте до того мою зелену молодість, повну калитку грошей та інтродукційні листи графа Розумовського, (а гетьман — граф, я гадаю, був головним натхненником усієї справи) і ви уявите собі мій щасливий і погожий настрій. Маючи, однак, природну, присущу нашим землякам-малоросіянам, як дехто каже, хитрість, до того свій власний розум, я, звичайно, відразу збагнув, що опинитись пошитим у достеменні дурні серед паризького натовпу дуже легко. Я добре беріг свої кишені, прогулюючись по площі Пале-Руаяль, біля собору Богоматері, чи в Латинському кварталі, де такого як я хуторянина, що ловить ґави з подивом до всього, могли обчикрижити так, що не встиг би й озирнутися, то ж я, за прикладом старовинних, старався «нічому не дивуватись», nihil admirari, хоч дивуватись осьде, серед чорторию юрби, всіх див і чудасій, було чому. Але я таки не очманів, не отетерів, з пантелику в цій паризькій суєті не збився, бо ж до того допомогла мені моя французька мова, якої вчив мене змалку ще добряга Беттігер, який був аптекарем у Стародубі. Однак я не хотів, щоб ось таку мою сторожку обачність приймали за простосердя телепня з іноземщини, яких осьде вешталось чимало. Я хотів, щоб мене ажніяк не відрізняли від парижанина. Несповна за чотири дні мені кращі кравці на Сент-Антуанівському передмісті пошили новий одяг; я купив собі всілякі модні витребеньки і споглядав на себе в люстро із задоволенням; в блакитному каптані із срібним шиттям, у камзолі сизого кольору, з голландським мереживом на комірі і на рукавах, з тростинкою у руці, із шпагою при боці, в заломленому трирозі із струсячими перами, який височився над моїми закрученими і припудрованими перукарем кучерями, я виглядав таки справжнім кавалером. Моя, хоч не така кремезна, але мабуть таки струнка постать, та й либонь благовиде обличчя, частенько привертали увагу байдикуючої юрми. В Пале Руаль чи на Дев'ятому мості за мною підбігали не тільки крамарі, газетярі і штукарі та фльондри, але й статочні панки та маркізи неабиякої вроди зазирали привітливо на мене в кафе біля Сорбони, чи біля святого Сульпіція, встрявали зазивно в розмову, випитували мене, звідкіля я, який мій титул і заняття моє, та, головне, чи подобається в столиці велелюбного короля Людовика, котрий саме занедужав. Входити в розмови в цим легкодухим, балакучим і гомінливим народцем не надто хотілось; здебільшого, коли послухати їх, це були гульвіси, ледарі, балакуни, Що ж до жіноцтва, то хоч були між ним і солоденькі і причепурені і влесливі, але мало хто з них усіх, — що стовбичили в усяких кафе і дудлили Незмінний шоколад, незважаючи на їхню маніжність і виніжнілість та зальотність, могли вести розумну і цікаву розмову. Такі траплялися рідко, та й вони не могли второпати звідки я, де моя країна, чи не на краю світа, де живуть песиголовці або вовкулаки. Я їх залишав, хоч і в приязні і з уклонами, але йшов далі. Побував я і в Аббевіллі, де директори зустріли мене ввічливо, пояснювали, як працюють нові верстати, показували свої книги прибутків і витрат, титулували мене навіть графом, хоч я й заперечував. На аббевільських фабриках працюють здебільшого дівчата, одна в одну — прегарні, але всі мізерні як трясця, мабуть працюючи за нужденний гріш. Ось так поладнав я доручену мені справу, закупив потрібні верстати та навіть договорився щодо майстра, який поїхав би, щоб навчити ткачів і ткаль як треба працювати на цих Жакарових вигадках. Ось так я виконав батькове доручення; залишалось ще тільки звести рахунки і мені, здається, нічого вже було робити в Парижі. Але я ще не поспішав, багато дечого варто було побачити, побувати в бібліотеці і кунст-камерах, одночасно не цураючись і розваг. Хоч недуга короля затяглася, але мало хто в Парижі тим журився. Приходив час на весняний Баль Опери і я, звичайно, не відмовився побувати на ньому. Коли б я знав, що цей баль стане прапочатком моїх невдач, мойого нещастя, моєї лихої долі! Коли б я знав, даючи себе — ось такого дуринду в масці, завертіти у фарандолях і фандангах, засотати в шаління отих їхніх менуетів, вплутати себе у це нікому непотрібне, чортівське інтригування! Якого ж горя я накликав своїм добрим батькам! На балі Опери було пребагато людей, як, хоч у масках, чимало високоуродженої знаті, так і різної шушвалі. Була навіть сама дофінша, австрійська ерцгерцогиня Марія-Антуанета, яка всуміш із найпосполитішими дамульками і куртизанами (бо й таких не бракувало) розважалася до схочу, так що її, мовляв, треба було відтягати за подоли. Але це можна було зрозуміти: галайстра була весела, тут кожний забавлявся як хотів. Чоловік дофінши, як щиро і голосно поговорювали і навіть поспівували сороміцьких пісеньок, був плохий нікчема. Ніяких любощів не знав, тільки гасав по полях за зайцями, а вдома займався теслярством і ковальством. Тож не диво, що вона на цьому клятому балі, крутилася як звичайна вертихвістка, думаючи, що її ніхто не пізнавав. Але навіть я її пізнав, бачивши колись на «парсуні»: стан у неї осиний, ніжка — нічого собі, форемна, обличчя зате кривувате і нижня губа трохи одвисла як у всіх, хто з роду Габсбургів. Я навіть самий підійшов до неї впритул, маючи на думці, що колись у Бакланівщині буду матінці і сестрам розповідати, як я залицявся до дофінші та й танцював з нею. Але, де там! Не для пса ковбаса. У дофінші була зграя своїх зальотників, а мене вона лиш полоскотала поглядом. Я й не дуже напрохувався. Натомість зазивно, а то й наполегливо, зазирала на мене одна чорненька, що сповивалась у малинове доміно і виглядала не так і зпроста. Оці ж то очі, що спалахували крізь маску, отой її глузуючий з усіх і всього посміх, ота її загадкова стать стали мені любою-згубою. Я вже видудлив декілька келихів вина, став сміливіший, автім хіба тільки недотепи і бовдури не були б тут сміливими. Чорненьку в масці я згубив було в юрбі, згодом знайшов її, продершись крізь натовп, а то вона мене знайшла та й інтригувала ж до біса. Кінець кінцем, я з пуздерком цукерків затягнув перелесницю в один із китайських павільйонів, бо їх набудовано в саду, серед лампіонів і фейєрверків для розваги зальотникам і розпусникам. «— Кавалере,—сказала вона, прикриваючись віяльцем,— тільки ваша молодість вибачає вам вашу сміливість...» «— Хто ви, о незнайома?» — стиснув я їй руку в чорній, відьомській рукавичці. Проте руки вона не відіймала. «— Іноземка, як і ви», — зітхнула незнайома з'ява, — пізнаю по вашій мові, кавалере, що ми з вами заблукались На цих берегах, прийшовши з інших, далеких сторін, але вони проте красою своєю не гірші, а то й кращі від тутешніх...» Хоч уста її, різко обрисовані, були запечені, немов у лихоманці, але посміх її був холодний, доймаючо-гострий. Вона мабуть потайки глузувала з мене, знаючи ціну цим зальотам і любовним визнанням серед такої хмільной ночі. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|