Антифашистська боротьба в європейських країнах

Надто своєрідним, складним і непередбачуваним виявилося виникнення у сусідніх і в несуміжних з колишньою радянською державою країнах Європи середовища, з якого, до лав учасників спротиву гітлерівським окупантам вступали наші співвітчизники, закинуті долею на чужину. Воно формувалося повсюдно, де скупчувалися вивезені на примусові роботи за межами батьківщини вої­ни, що потрапили в полон, цивільні особи з тим­часово окупованих ворогом областей, а також в'язні нацистських концтаборів і тюрем.

В умовах підконвойного рабства ними ство­рювалися підпільні осередки, здійснювалися акції саботажу і протесту, встановлювалися зв'язки з місцевими патріотами, надсилалися загони до складу збройних дружин антифашистів.

Як це не прикро, але імена і звершення бага­тьох українських подвижників зарубіжного руху Опору стали відомими лише через півтора-два десятиліття після закінчення війни. За умов ста­лінського режиму навіть саме слово «полон» вважалося ганебною зрадою. Довгі роки чимало наших співвітчизників, побоюючись репресій, приховували факт своєї участі в антифашистській боротьбі за межами батьківщини. Далеко від рід­ної землі вони вважали за краще боротися проти нацистських поневолювачів під вигаданими іме­нами.

Негативне ставлення сталінського керівництва до участі громадян СРСР у русі Опору за межами країни тривалий час стримувало історичні дослі­дження. Про діяльність земляків у складі анти­фашистських формувань радянська й зарубіжна громадськість дізнавалася з великим запізненням. Так, подвиги вінничанина В.В. Порика набули в Україні розголосу лише після того, як він став національним героєм Франції.

З кінця п'ятдесятих - початку шістдесятих років почалося видання спогадів, збірок статей, науково-популярних праць з даної проблеми. У цьому зв'язку значний інтерес становили публікації, при­свячені бойовій співдружності слов'ян. Спочатку вони обмежувалися висвітленням конкретних при­кладів взаємодії патріотів двох-трьох держав.

Впродовж 60-х років з'явилися фундаментальні доробки, які містили аналіз зібраних фактів про спільну боротьбу слов'янських народів. В Україні вийшла друком перша узагальнююча моногра­фія В.І. Клокова, яка пізніше доповнювалася публікаціями про участь слов'янських народів в антифашистській боротьбі в усіх європейських країнах.

Переважна більшість видань з даної тематики висвітлювала дії українців у русі Опору сусідніх держав Центральної Європи та Балканського півострова.

Щодо розробки й оприлюднення матеріалів про роль громадян України в антигітлерівській боротьбі всіх народів Європи, то тут поки що превалюють випадкові починання. В 1965 р. у Донецьку було видано збірку спогадів учасників європейського руху Опору. Автором одної з ста­тей був колишній шахтар, потім стрілець-радист бойового літака Іван Петухов. Літак, до екіпажу якого входив Іван Петухов, було збито, і стрі­лець-радист опинився в концтаборі. У 1943 р. йо­го разом з іншими в'язнями вивезли на примусові роботи за кордон. 1944 р. він, Федір Полетаев і Микола Конкін втекли до італійських партизанів. У бою біля Канталупо Ф.А. Полетаев загинув і був проголошений національним героєм Італії. Іванові Пєтухову і Миколі Конкіну поталанило повернутися на батьківщину.

Український читач одержав також змогу по­знайомитися зі статтею «Ударна бригада» і що­денником, які належать перу Григорія Жиляєва, колишнього харківського школяра, а в роки вій­ни - юного бійця роти і бригади наших співгро­мадян у складі партизанських формувань на те­риторії Югославії.

З цими скромними доробками позитивно кон­трастують деякі дослідження зарубіжних науков­ців. Маємо, зокрема, на увазі капітальну працю югославського воєнного історика, полковника Владо Стругара, в якій зібрано факти бойових дій наших громадян у складі підрозділів, частин та з'єднань Народно-визвольної армії Югославії. Безумовний інтерес становлять дані, наведені грецьким учасником руху Опору Міцопулосом, що стосуються спільних дій грецьких та югослав­ських партизанських загонів, бійцями яких було чимало вихідців з України. Низку свідчень про участь радянських офіцерів, у тому числі й наших земляків, у загонах Гвардії Людової наводить польський історик Владислав Гура.

Втім, заявлена тема ще чекає в Україні свого подальшого опрацювання, зваженого тлума­чення. Зокрема, бажано чіткіше визначити ма­сову участь і роль громадян України в європейському русі Опору часів минулої війни, зве­сти докупи розкидані в деяких публікаціях фак­ти, події, імена.

В умовах масового терору на першому етапі боротьби проти поневолювачів основними стали методи підпільного руху. Яскраву сторінку в лі­топис заснування таємних антифашистських груп вписали в'язні шести концтаборів, розташованих на території Німеччини. Члени цих конспіратив­них осередків, ризикуючи життям, робили все можливе, щоб врятувати 21400 своїх друзів по нещастю, які конали в камерах Заксенхаузена, Бухенвальда, Дахау, Равенсбрюка, Флоссенбурга й Маутхаузена.

Підпільна організація в'язнів у Бухенвальді, попри особливий контроль охорони, була од­ною з найсильніших. До неї входило 56 бойо­вих груп, у яких нараховувалося 1176 ув'язне­них, серед них 400 - з України. Організацію очо­лювали генерали Д.М. Карбишев та І.М. Скугарьов, майор С.А. Ткаченко, офіцери А. Пирогов та М. Козловський. У Маутхаузені й Освенцимі діяли комітети, керовані В. Сахаровим, І. Дорошенком, І. Кондаковим та іншими активістами. В Дахау конспіративна група функціонувала під прово­дом офіцерів С.В. Вишневського, B.C. Породенка, М.П. Михайлова.

Найзначнішою підпільною організацією на­ших співвітчизників у Німеччині стала Братерсь­ка співдружність військовополонених (БСВ), що охоплювала своєю діяльністю південні райони країни. На чолі БСВ стояв старший батальйон­ний комісар П.А. Серебряков, до керівного цент­ру входили також офіцери та солдати М.І. Конденко, І.Є. Кононенко, К.К. Озолін, Р.В. Петрушель, Георгій Фесенко. Серед організаторів бер­лінського підпілля вирізнялася 25-річна Т.Ф. Ро­манова, лікар з Дніпропетровська. Важливу роль у виникненні та діяльності нелегального осередку в нюрнберзькому промисловому районі відіграв здіб­ний організатор, майор медичної служби Н.І. Коно­ненко. Створений ним за допомогою німецьких лікарів резервний лазарет для військовополоне­них, завдяки зусиллям й умілій конспірації ме­дичного персоналу, перетворився на своєрідний підпільний центр міста Ебельсбах.

У Лейпцигу функціонував міжнаціональ­ний антифашистський комітет (ІАК). За акти­вної участі донецького робітника Н.В. Румян­цева, який залучив до справи молодят з Пав­лограда (Дніпропетровська область) Б.В. Лосинського і Т.Н. Тонконог, ІАК встановив зв'язок з місцевою антигітлерівською органі­зацією Макса Гауке. Остання проводила агі­тацію серед іноземних робітників, а з набли-

женням радянських військ почала готувати збройний виступ.

Незважаючи на надзвичайно важкі умови, підпільники комплектували збройні групи і за­вдавали відчутних ударів по комунікаціях та об'єктах військового значення. У січні 1942 р. П. Гриценко і В. Сименченко організували дивер­сію на Ганноверському цукрозаводі. В районі Вайсензеє (під Берліном) П. Гусєв, М. Куницький і С. Петроченко підірвали залізничну колію. У берлінському промисловому районі групі озбро­єних підпільників (80 осіб) у червні-липні 1944 р. вдалося здійснити кілька сміливих бойових опе­рацій, знищивши понад двадцять гітлерівців.

У місті Кіль під керівництвом підпільників Єв­гена Ловаса, Степана Блажка, Олександра Жгульова, Тамари Юрасової, Гната Скоренка і Фе­дора Кононенка їхні товариші за час повітряної тривоги провели серію раптових нападів на пун­кти протиповітряної оборони та протипожежної охорони.

У 1943-1944 pp., за визнанням начальника Скільського гестапо, у загальних таборах Кіля та інших міст почали створюватися групи Опору, якими керували політично підготовлені іноземці.

Одним з найвищих і водночас трагічних етапів визвольної боротьби наших співвітчизників у са­мому лігвищі нацизму стало повстання в'язнів Маутхаузена, що спалахнуло 3 лютого 1945 року. Щоб прокласти шлях товаришам, сотні повстан­ців гинули, прикриваючи своїми тілами колючий дріт. Серед цих смертників були киянин Михайло Рибчинський і луганчанин Микола Цимкало. Узявши штурмом табірні укріплення, 600 ув'язнених вирвалися на волю. Гітлерівські охо­ронні та військові відомства кинули на виловлен-ня втікачів значні сили. Врятуватися вдалося не­багатьом, зокрема полтавчанину В. Шепеті, до­неччанам B.C. Дорофееву та І.Т. Сердюкові.

У Західній Європі найбільша кількість наших співгромадян билася в лавах учасників руху Опо­ру у Франції. Значною мірою цьому сприяли умо­ви, що склалися тут на початок другої світової війни. Незважаючи на колабораціонізм тодішніх правителів, що призвів до швидкої поразки Фра­нції у так званій «дивній війні» 1940 р., серед її населення панували антигітлерівські настрої. Во­ни підтримувалися іммігрантами, що знайшли притулок на французькій землі після поразки ре­спубліканців у Іспанії.

Крім того, у налагодженні контактів з фран­цузькими патріотами значну роль відіграла багаточисельна слов'янська, в тому числі українська й російська, еміграція. Зауважимо, що й в інших не­слов'янських державах Європи (Бельгії, Італії, Австрії, Угорщині) поселенці-слов'яни всіляко сприяли нашим землякам у боротьбі спільно з мі­сцевими антифашистами проти гітлерівських окупантів. Мовна спорідненість з польськими, югославськими, болгарськими, українськими, ро­сійськими іммігрантами допомагала спілкуванню і прискорювала процес включення «ості» у визво­льні рухи населення цих країн.

На кінець 1943 р. в 50 таборах Франції пере­бувало 60-70 тис. радянських громадян. Майже третина з них були військовополонені, інші-юнаки та дівчата, вивезені з окупованих областей України, Білорусії та Росії. «Остарбайтерів» зде­більшого використовували на роботах у шахтах та на промислових підприємствах північних і схі­дних районів Франції. У цих місцях значний прошарок населення становили іммігранти-по-ляки, а також колишні мешканці західних регіо­нів України та Білорусії. Не випадково понад 5 тис. наших співвітчизників - учасників французь­кого руху Опору - складали втікачі саме з цих районів.

Учасник тих подій киянин Петро Лещенко зга­дує: у липні 1942 р., за підозрою у зв'язках з пар­тизанами, його вивезли до Франції, де він потра­пив до трудового табору Лане. Французькі шах­тарі через поляків-іммігрантів відразу ж встано­вили зв'язок з прибулими туди робітниками-слов'янами. Спочатку їх готували до переходу на нелегальне становище, а коли вони вже могли спілкуватися французькою, направляли до сіль­ської місцевості у різні райони країни. Так Петро Лещенко опинився у селі Букмінзон, мер якого був учасником Опору і забезпечив його та ще 25 вихідців з колишніх радянських республік доку­ментами, житлом і роботою. Вони стали бойовою підпільною групою, яка висадила в повітря два мости поблизу Фрева і здійснила інші сміливі операції.

Активно допомагали землякам й іммігранти з України, які наприкінці 1943 р. створили органі­зацію «Український народний фронт». Українці закликали «бити ворога у Франції, мстити за свою батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ...» Одним із лідерів цієї організації був уродженець Хотинського району Чернівецької області Йосип Кліщ. Відразу ж після нападу гіт­лерівської Німеччини на СРСР він включився в рух Опору. Вже в липні 1941 р. Йосип Кліщ про­ник у Манданський концтабір під Парижем і, мужньо долаючи злигодні табірного життя, ство­рив там підпільну групу, яка згодом очолила по­встання в'язнів і стала основою чотирьох парти­занських загонів. Поблизу Ліона успішно діяв український патріот Микола Терешко, в районі

міста Вільфранш - Іван Шептицький, біля Тулу­зи - брати Михайло та Леонід Хандочини, у Цен­тральній Франції - Петро Дячук.

Основна маса робочих таборів зосереджувала­ся у північних (25) і східних (14) департаментах Франції. У цих районах і розгорнулися найактив­ніші дії.

Так, у таборі Бомон (департамент Нор) у жов­тні 1942 р. було створено підпільну групу під ке­рівництвом лейтенанта В.В. Порика, уродженця Вінниччини. Незабаром тут уже функціонувало 11 таких груп. Улітку 1943 р., ретельно конспіруючись, бомонці сформували табірний парти­занський загін. Бійці цього добровільного утво­рення через заздалегідь пророблені й замасковані проходи в огорожі з колючого дроту ночами пробиралися назовні і здійснювали диверсійні операції. Ними було знищено понад 300 окупан­тів, організовано аварії 11 залізничних ешелонів.

Сам В. Порик відзначався винятковою мужні­стю. Якось його з двома товаришами оточили вороги. Після запеклої тригодинної сутички, в якій загинули Василеві друзі, а охоронний підро­зділ втратив 11 чоловік, гітлерівці схопили Пори­ка. Однак, змучений катуваннями, він знайшов у собі сили подужати охоронця й утекти. Поверну­вшись, він продовжував очолювати загін, але в липні 1944 р. знову потрапив до рук гітлерівців. Його було піддано жорстоким тортурам і страче­но. Франція проголосила його своїм національ­ним героєм.

Збройні групи та загони виникли й в інших концентраційних і трудових таборах департамен­тів Hop і Па-де-Кале, в Лотарингії, в районах Меза, Руана, Боруя, у Валансьєнні, Бетюні, Арра-сі, Сен-Полі, Фрева, Дуллансі. Внаслідок сабота­жу та диверсій, у лютому 1944 р. на 44 шахтах, де працювали невільники зі сходу, видобуток вугіл­ля знизився на 25-30%. Скориставшись з ослаб­лення охорони через мобілізацію німців та їх по­плічників для поповнення втрат вермахту на фронтах, підпільні табірні комітети організували масові втечі наших співвітчизників до французь­ких партизанських загонів. Лише зі згаданого та­бору Бомон на початок червня 1944 р. втекло по­над 100 в'язнів, здебільшого громадян України.

Взимку 1943-1944 pp. у загонах макі і франти-рерів¹ діяло вже кілька підрозділів східних робіт­ників. Так, крім загону В.В. Порика, в районі ву­гільних шахт і будівництва оборонних споруд «атлантичного валу» регулярні бойові операції та диверсії здійснювали збройні формування І. Coлодковського, Й. Калиниченка, М. Гурова, І. Ки­таєва, О. Никитенка, І. Рябова, О. Ткаченка. В Нормандії з серпня 1943 р. один з перших парти­занських загонів очолив офіцер Червоної армії С.Л. Ганночка. Цей добровольчий підрозділ про­вів серію резонансних акцій, зокрема підірвав міст під час проходження залізничного ешелону.

Активну партизанську боротьбу вели наші співвітчизники - учасники французького Опору й у східних та південно-східних департаментах - Мец, Мерт і Мозель, Кот-д-Ор, Вогези, Бельфор, Нижній Рейн, Верхній Рейн. Довкіл Нансі, наприклад, діяли загони «Ковпак» (командир Ф. Богачов), «Ленінград» (командир Іван Голі-вець), «Котовський», «Каховка», «Донбас», «Пол­тава», «Севастополь», також керовані нашими зем­ляками.

У ряді департаментів українці очолювали гру­пи і роти французьких патріотів або змішані за­гони.

До роти, що билася у департаменті Кот-д-Ор під командуванням Івана Скрипая, входило 50 наших співвітчизників і 120 іспанців. 5 вересня 1944 р. вона провела свою першу бойову опера­цію, розгромивши ворожу транспортну колону. Через два дні рота знищила невеликий гарнізон у місті Сент-Сан, 8 вересня зав'язала бій за місто Шатійон і до 10 вересня очистила його від оку­пантів.

У департаментах Мозель і Нижній Рейн, по­близу французько-німецького кордону, розрізне­ні бойові групи весною 1944 р. злилися в одну ор­ганізацію «Перше об'єднання червоних партиза­нів» (ПОЧП). У вересні воно налічувало 100 бій­ців, в основному росіян і українців. Спочатку ПОЧП очолював старший лейтенант І. Фіщенко із Ставрополя, а після його виходу з групою під­пільників до Ельзасу - В. Шило.

Влітку 1944 р. у Центральній та Південно-Західній Франції (департаменти Дордонь, Коррез, Жіронда, Шаранта, Ло, Альє та ін.) також ді­яли численні партизанські групи, до яких входило чимало громадян України, що вирвалися з роз­ташованих у Швейцарії таборів для інтернованих після поразки республіканців в Іспанії. Найбіль­ша оперативно-диверсійна група під команду­ванням В. Олексієнка, яка налічувала 2 тис. бій­ців, разом з французькими борцями Опору виз­воляла міста Періге, Брів, Ангулем, Бордо і Лі-мож. На острові Олерон (західне узбережжя Фра­нції) низку диверсій здійснила група, якою ко­мандував В. Антоненко.

У 1942 р. гітлерівці вивезли з Франції до сусід­ньої Бельгії близько 20 тис. радянських військо­вополонених. Між ними і бельгійськими патріотами швидко встановились порозуміння та під­тримка. Одного разу бельгійські робітники захо­пили ешелон з тільки-но прибулою українською молоддю, визволивши 80 наших юнаків. У верес­ні 1942 р. за ініціативою українського іммігранта Івана Ольшанського бельгійці організували втечу і сховали від окупантів полонених офіцерів Гри­горія Лизогуба і Євгена Доценка. Обидва згодом воювали у бельгійській партизанській армії у ра­йоні Льєжа.

У квітні 1944 р. неподалік Брюсселя було сформовано партизанську бригаду, яка в травні вже налічувала 300 вояків. Район дій бригади в провінції Лімбург-Маас охоплював Антверпен, а також населені пункти Бохолт, Діст, Хасселт, Шкулен, Брей та інші. Під час вересневого повс­тання 1-а рота бригади під командуванням Ю. Никитенка з боєм захопила Бохолтський міст на каналі Альберта і разом з підрозділами бель­гійських партизанів, що приспіли на допомогу, утримувала його до підходу військ союзників, за­безпечивши їм безперешкодну переправу через канал.

У районі Арденн активну участь у повстанні місцевого населення брали загони Г. Кожедубова, О. Гвоздирьова і Г. Сапронова. Партизанський полк Г. Велогоненка, що налічував наприкінці бойових дій у Бельгії 1 500 чоловік, у серпні 1944 р. розпочав визволення долини Уст-Амблева, куди союзні війська вступили лише че­рез 6 діб.

В Італії, Югославії і Греції рух Опору набув характеру справжньої партизанської війни. У цьому істотна роль належала й вихідцям з Украї­ни.

В 1944 р. у партизанських формуваннях Італії перебувало понад 80 тис. бійців. Улітку їхні бо­йові дії охоплювали не тільки гірськолісисті міс­цевості, але й наблизилися до великих населених пунктів. Було визволено десятки міст П'ємонта, Лігурії, Тоскани. Восени в Емілії-Романьї спалах­нуло народне повстання, у Північній і Централь­ній Італії було визволено 15 районів, і, відступа­ючи під натиском військ західних союзників, фашисти змушені були пробиватися через су­цільний партизанський фронт.

На цей час в італійських партизанських фор­муваннях (їх тут, зокрема у Північній і Централь­ній Італії, називали гарібальдійськими на честь народного героя XIX ст. Джузеппе Гарібальді) билися понад 2 тис. вихідців з Радянського Сою­зу, серед яких було багато українців. У складі гарібальдійських з'єднань найчисельнішим був ударний батальйон, що мав назву «російський». Командував ним В. Переладов, а заступником командира був кіровоградець М. Чорноус. У чер­вні 1944 р. батальйон брав участь у визволенні населених пунктів Монтефіоріно, Вілла Міноццо, Черетолло, Тоско, Червалоло, Палагано. В обла­сті Емілія-Романья виникла ціла партизанська зона - «республіка Монтефіоріно».

У провінціях Реджо-дель-Емілія і Модена набув слави взвод диверсантів-мінерів «Кане Адзуро» під командуванням капітана І. Рака, де відзначився уродженець Кіровоградщини М.М. Семиряжко. Посмертно був нагородже­ний гарібальдійською медаллю М. Савченко з Поділля. На півночі діяв батальйон «капітана Данила», очолюваний лейтенантом Д. Ав-дєєвим і комісаром В. Бобком. У цьому бата­льйоні билися з фашистами командир роти А. Мельничук з Поділля, партизани І. Пет-русенко, С. Юрченко з Київщини.

49 наших співгромадян воювали в гарібальдій-ських загонах Ломбардії. В районі Рима діяв ін­тернаціональний підрозділ «тененте Міколе» (лейтенанта М. Касяна). У загоні вінничанина А. Гречка пліч-о-пліч стояли на полі бою його земляки І. Мороз та О. Бондаренко. На схилах долини Джавено наклав головою, будучи волон­тером ударної партизанської дивізії, син україн­ського народу Ю. Дудник.

У січні 1945 р. із окремих партизанських груп області Фріулі було сформовано батальйон на чолі з харків'янином В.І. Литовком. Його зем­ляк Ф. Пономаренко став комісаром гарібальдій-ської бригади «Паоло», яка діяла поблизу Боло­ньї. В районі Генуї разом з уславленим героєм італійського Опору Ф.А. Полєтаєвим воювали Степан Васильєв з-під Києва, Іван Петухов з Луганська, Володимир Поліщук з Кіровограда, Григорій Путилін з Краснодона. В області Тос­кана взводом партизанської бригади командував полтавець Григорій Тригуб. Там же поліг в бою комісар загону іншої італійської бригади киянин Іван Єгоров.

Протягом останнього місяця війни в збройну антифашистську боротьбу включилися ще близь­ко 3 тис. східних робітників. Так, зокрема, ста­лось у Венеції, де вихідці з Миколаївщини В. Дегтяренко, В. Барковський, Г. Андросов, П. Пое­тика та шахтар-донеччанин П. Мудраков у квітні 1945 р. приєдналися до повсталого населення цього міста. Всього ж в італійському Опорі взяло участь понад 5 тис. громадян СРСР.

У горах Югославії протягом усієї другої світо­вої війни не припинявся збройний опір нацистсь­ким агресорам.

Перші згадки про участь наших співвітчизни­ків у визвольній боротьбі на югославських землях

припадають на кінець 1942 р. Це були втікачі з концтаборів і трудових команд. Основний кон­тингент останніх складали юнаки та дівчата. Тре­тім джерелом поповнення партизанських лав бу­ли втікачі з транзитних ешелонів, що проходили територією Югославії.

У грудні 1942 р. хорватські партизани допо­могли втекти з полону п'ятьом радянським офі­церам - М. Ростикову, Д. Гвоздику, В. Лепьошкіну, С. Кухнаренкові, І. Бандурі. Разом з югославськими побратимами вони влаштовували диверсії на залізницях, напади на німецькі гарні­зони в районі дороги Загреб - Белград, билися проти окупантів у Далмації, Боснії та в інших мі­сцях, брали участь у визволенні десятків сіл і міс­течок.

З серпня 1943 р. на визволеній частині Слове­нії та на стиках кордонів Австрії, Італії та Югос­лавії активно формувалися «російські»¹ взводи, роти, батальйони, а пізніше й бригади. Ось типо­ва історія одного з таких добровольчих форму­вань. Першооснову його склали втікачі з невіль­ницьких ешелонів. На території Словенії вони згуртувалися в партизанську «російську» роту, яка стала підрозділом 2-го батальйону 2-ї Сотської бригади Народно-визвольної армії Словенії (НВАС). Командиром цієї роти призначили А.Г. Дяченка, який був мотористом-підводником на флоті, а на початку війни став начальником автоколони на західному кордоні. Потрапивши у полон, утік до партизанського загону, що діяв в Україні. Був поранений і знову опинився в поло­ні. Після примусового вивезення до Італії він з групою товаришів утік з табору і дістався до югославських партизанів.

За десять місяців у роті та в сусідніх загонах було вже близько 290 радянських громадян. З них сформували «російський» батальйон 18-ї бригади НВАС. Складався він із трьох стрілецьких рот, мінометної команди і санітарної дружини. Обо­в'язки санітарок виконували недавні невільниці робочих таборів Марія Коротунь, Антоніна Гон­чарова, Ганна Лазько, Олександра Бінько. Восе­ни 1944 р. батальйон розрісся до 400 воїнів. Під час тяжких боїв на плато Трновскі Гозд чисель­ність цієї частини, незважаючи на втрати, не тільки не зменшилася, а й зросла за рахунок при­пливу втікачів з місць примусового утримання до 2 тис. бійців. У запеклих сутичках з окупантами особливо відзначилися командири рот В. Раїсов, І. Каюмов, Т. Козловський, А. Тумаков та інші.

Тоді ж наказом головного штабу НВАС «ро­сійський» батальйон 18-ї бригади було перетво­рено в 1-у радянську ударну бригаду Югославсь­кої Армії. Нове з'єднання відразу ж заступило шлях військам вермахту, що намагалися розчис­тити свої комунікації в напрямі італійської ділян­ки фронту. В ході напружених дводенних боїв партизани оволоділи важливими позиціями на висоті Синій Верх. Та під час передислокації формувань карателям удалося тимчасово повер­нути Синій Верх і створити серйозну загрозу юго­славським частинам у Вілавській долині. Рішу­чою атакою партизани під командуванням А. Дя-ченка та І. Рибальченка вибили противника з ви­соти. Загрозу розташованим у долині партизанам було ліквідовано.

Разом з частинами та підрозділами 9-го кор­пусу Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ) бригада вийшла в район Сантвілського нагір'я і зосередилася за 3 км від Опчини - заліз­ничної станції Трієста. Тут у жорстоких боях по­лягло 176 воїнів цього з'єднання. 8 тис. кіломет­рів пройшла бригада словенським надмор'ям, взявши участь у 180 боях. 250 партизанів - гро­мадян Росії і України - було відзначено інозем­ними та вітчизняними нагородами, а командира А.Г. Дяченка - югославськими орденами «За хо­робрість» (двічі), «Братерство і єдність», «Парти­занська зірка» І ступеня.

Історик Владо Стругар наводить почерпнуті з державного архіву Югославії факти бойових дій ще трьох «російських» батальйонів у складі 18-ї Безовицької, 1-ї Македонсько-Косовської і 7-ї Во-єводинської бригад.

Коли 2 липня 1944 р. у Воєводині організову­валася 7-а партизанська бригада, в одному з трьох її батальйонів група наших земляків об'єдналася в окрему роту, за якою швидко за­кріпилася назва «російської». Через місяць на ос­нові цієї роти було сформовано 4-й «російський» батальйон під командуванням капітана П.М. Оранського, корінного одесита, який під час героїчної оборони рідного міста в 1941 р. по­трапив у полон. У 1942 р. опинився в таборі на будівництві моста через Саву в Белграді, звідки й утік. Згодом батальйон поповнився за рахунок... 120 охоронців, яких окупанти добирали для су­проводження ешелонів.

Переважно громадянами радянських респуб­лік було укомплектовано 5-й батальйон 6-ї дивізії 1-го корпусу НВАЮ. Він узяв активну участь у боях на території Боснійської Крайни навесні та влітку 1944 р. В архівних джерелах також згадує­ться «російська» рота, що входила до складу 4-ї Чорногорської бригади.

У складі 2-ї дивізії НВАЮ у визволенні Бел­града брав участь харківський студент С. Карпов. Наші співвітчизники обіймали низку командних посад у Югославській Армії і парти­занських загонах. Зокрема, кадровий офіцер Оле­ксандр Гаврильченко став командиром гірсько-артилерійського дивізіону 1-ї дивізії, а Володи­мир Смирнов - підполковником, начальником технічного відділу Верховного штабу НВАЮ.

За підрахунками, у складі НВАЮ билися про­ти ворога до 35 військових одиниць (у тому числі одна бригада і 11 батальйонів), особовий склад яких формувався цілком з радянських громадян. Невеликі групи їх (по два - десять чоловік) вою­вали у складі 160 частин НВАЮ. Загальна чисе­льність партизанів - вихідців з радянських респу­блік- у цій слов'янській країні перевищувала 6 тис. чоловік. Понад 630 з них полягло в боях проти окупантів на югославській землі.