Джованні Боккаччо (1313 1375)

Позашлюбний син багатого флорентійського купця. Батько мріяв бачити в синові спадкоємця своєї справи і з 1324 р. віддав його на навчання у торгову школу, але, оскільки Джованні проявив цілковиту відразу до торгової професії, батько вирішив вивчити його на юриста. З 1330 р. Боккаччо відвідував лекції з юриспруденції в Неаполітанському університеті, але, захопившись поезією, полишив це заняття. Незабаром Боккаччо потрапив до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського — покровителя гуманістів, увійшов у коло «аристократів духу». В 1336 р. познайомився з Марією Д'Аквіно, жінкою вродливою і освіченою; за легендами, вона доводилася позашлюбною дочкою королеві Роберту. Боккаччо й сам був позашлюбним сином, і в їхньому коханні виникло почуття взаєморозуміння. Марія незабаром розлюбила його, але письменник проніс своє почуття через усе життя і оспівав її під іменем Ф'яметти (з італ. «Вогник»).

Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у ньому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман «Філоколо» («Filokolo», 1336—1341), поему в октавах «Філострато» («Filostrato», 1338), потім «Тезеїду» («Teseida»).

Другий період (флорентійський) і розквіт творчості письменника припав на 40—50-і роки. В 1340 р. Боккаччо повернувся у Флоренцію, вступив в один із цехів міста-комуни, беручи активну участь у його політичному житті. У 1349 р. після смерті батька його призначили послом Флоренції в Романы, але він незабаром повернувся назад і виконував літературно-дипломатичні доручення: здійснив поїздку в Равенну до дочки Данте Аліг'єрі, відвідав Ф. Петрарку, запрошуючи його повернутися у Флоренцію, звідки колись вигнали його батьків. Але найголовніші перемоги чекали його на суто літературному поприщі. У 1341—1342 pp. він написав пасторальну повість «Амето» («Ameto»), упереміж віршами та прозою, та алегоричну поему в терцинах «Любовне видиво» («Amorosa visione»).

У 1345 p. Боккаччо закінчив два нові твори, в яких художнє новаторство проявилося безумовно, хоча жоден з творів не був ще шедевром. Це поема «Ф'єзоланські німфи»(«Ninfale Fiesolano») і роман у прозі «Ф'яметта» («Fiammetta»), обидва твори — етапи на шляху до «Декамерона». Пасторально-ідилічна поема «Ф'єзоланські німфи» складена з античних легенд і поетичних творів, особливо помітний вплив «Метаморфоз» Овідія. В основі сюжету — історія походження двох приток Арно — Африко та Мензоли. Прослідковуються в поемі й міфологічно переосмислені автобіографічні моменти. Виклад подій в цій поемі, написаній октавами, вирізняється жвавістю та захопливістю. Пастух Африко пристрасно покохав красуню-німфу Мензолу, одну з доброчесних войовниць богині Діани (богиня полювання у римлян). Африко приносить баранів до жертовника Венери, і улещена богиня кохання підказує юнакові план дій, обіцяючи при цьому свою допомогу: стріла Амура поцілить у серце Мензоли, і вона забуде про своє чоловіконенависництво.

Довершена у психологічному аспекті друга частина поеми. Мензола шукає зустрічі з Африко, але не може відшукати його. Якось вона навіть підходить до хатинки, де проживають його батьки, але увійти не насмілюється. Вона так і не дізналася, що Африко пішов з життя, і продовжувала чекати на нього, коли відчула у своєму тілі незвичні відчуття. В цей момент у поемі з'являється потішна істота — стара німфа Сінедекк'я; досвідчена в акушерстві, вона й допомагає Мензолі підготуватися до народження дитини. Народження сина, радість Мензоли, її материнські почуття опоетизовані в поемі, як у полотнах ренесансних майстрів. Але короткочасним є материнське щастя німфи Мензоли: богиня Діана покарала грішну німфу, перетворивши її в річку.

Другим твором, який став етапним на шляху до «Декамерона», був психологічний сповідальний роман «Елегії мадонни Ф'яметти» (часто його називають просто «Ф'яметтою»). Події у ньому значною мірою автобіографічні, оскільки це історія кохання, що закінчилося зрадою. Тільки у цьому випадку покинутою виявилась жінка. Боккаччо вклав пережиті ним страждання в історію жіночого кохання. Його Ф'яметта була йому не менш близькою, аніж Флоберу його пані Боварі («Пані Боварі — це я»). Але, обравши героїнею сповідального роману саме жінку, письменник збільшив дистанцію між автором та героєм твору. Розповідь ведеться від першої особи.

Молода вельможна неаполітанка сповідається перед читачками в усіх колізіях свого кохання, детально відтворюючи кожен етап свого почуття.

Боккаччо першим у середньовічній літературі зобразив люблячу жінку, котра в куртуазній літературі була лише об'єктом кохання. Боккаччо захищає право жінки на свободу серця і виправдовує подружню зраду Ф'яметти, не виправдовуючи при цьому зрадливого в коханні Панфіло. Роман «Ф'яметта» не лише психологічний, а й звичаєописовий твір, у якому розповідь про велике почуття жінки чергується з описом її суспільного життя: вона полює, стріляє з лука, мчить верхи, танцює, грає на різних інструментах. Проза Боккаччо цього разу життєподібна і цілком позбавлена алегорії. Зображення знехтуваного кохання настільки реалістичне, що деякі дослідники ставлять цей роман поряд з «Новою Елоїзою» Ж. Ж. Руссо і «Стражданнями юного Вертера» Й. В. Гете.

Головний твір Боккаччо — «Декамерон» («Decameron»), задуманий у 1348 і створений у 1351—1353 pp. Назва книги грецького походження, в перекладі — «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Така композиція стала вже традицією в літературі, достатньо згадати східну «Тисячу та одну ніч», італійську збірку межі XIII і XIV століть «Новеліно». Боккаччо водночас став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі» (від низького — до високого), відповідним чином розташувавши новели. А саме поняття низького та високого автор «Декамерона» витлумачив з гуманістичних позицій, так що і самі новели, і спосіб їхньої композиції набули гуманістичної тенденції.

Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше — сучасні письменнику анекдоти та реальні випадки з життя. Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім — авантюрні з крутійськими, але загалом привабливими героями, а кінцеві новели — про людську шляхетність, де персонажі явно ідеалізовані. Задум «Декамерона» позначений впливом Данте: якщо згадати, що у «Божественній комедії» нараховується рівно сто пісень і епізоди так само вибудовані за принципом готичної вертикалі, від низького до високого, від грішників «Пекла» до найсвятіших «Раю», схожість обох композицій стає очевидною. Та й концепція світу була також гармонійною — доброго і злого у світі порівну, при цьому зло внизу, а добру належить вись, що певною мірою уособлювало собою і майбутнє. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя. Універсальність «Декамерона» задовольняється самим лише земним простором.

Обрамлююча новела не заявляє одразу ж про нові гуманістичні принципи естетичного зображення дійсності. Змальована чума у Флоренції 1347 р. — це опис очима очевидця. Розповідь сконденсована у конкретному художньому часі — близька письменникові сучасність. Водночас обрамлююча новела має й умовності, у ній розрізняються доля спільна і доля індивідуальна: в «холерному» місті все ж існують Божі храми, осередки культури і милосердя, і в одному з них, у церкві Санта Марія Новелла, — автор конкретний в адресуванні подій — зустрічаються сім юних вродливих жінок — Пампінея, Ф'яметта, Філомена, Нейфіла, Емілія, Лауретта, Еліза. Згодом з'являються і троє шляхетних юнаків: Панфіло, Філострато та Діонео. Молоді люди змовляються покинути Флоренцію і перебути холеру в одній із заміських вілл. Саме їхнє гаяння часу є зразком нового, гуманістичного спілкування, культурного дозвілля, скрашеного небайдужістю молодих людей, яка, проте, жодного разу не переходить в куртуазне залицяння і не передбачає серйозної пристрасті. Новела-обрамлення залишається у цьому плані статичною, її функції — охоплювати собою всі інші новели, з якими вона співвідноситься як ідеальне з реальним, умовне — з конкретним. І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами.

У «Декамероні «проблематика загальнолюдська і водночас соціальна. Перша новела першого дня розпочинається словами: «Повідають люди про Мушатта Францезі, що як і зробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани ...» Перед читачем конкретні риси епохи, коли купці запановували і досягали дворянських титулів, але в подальшому йтиметься не про багатія Францезі, а про бідного нотаріуса Шапелето, негідника, який є втіленням усіх можливих загальнолюдських вад. Попри все, Шапелето не тільки знаходить за земного життя покровителя в особі найбагатшого купця Францезі, а й після смерті ухитряється потрапити до святих, мощам якого поклоняються парафіяни. Боккаччо не лише зображує злочинця-негідника, від природи жорстокого і злого, але і його суспільну іпостась: законник, згодом завдяки жахливій брехні і передсмертній сповіді — навіть святий. Боккаччо створює «портрет в соціальному інтер'єрі», показуючи виникнення лжеавторитету. В образі Шапелето намічені риси майбутнього Тартюфа, а також «святої Орберози» («Острів пінгвінів» А. Франса), це образ великого узагальнення.

Сатира Боккаччо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Боккаччо охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників. Достатньо згадати новелу, в якій ігуменя монастиря вночі вибігає зі своєї келії, щоб упіймати на гарячому юну черничку, і похапцем одягає на голову кальсони свого дружка (друга новела дев'ятого дня). Служителі церкви у Боккаччо — дармоїди, шахраї, розпусники і лицеміри, які прикидаються мудрецями та аскетами, письменник-гуманіст часто ставить їх у найкомічніші ситуації, висміюючи брехню різного ґатунку суспільних лжеавторитетів. З явною симпатією змальовує епізоди земного кохання, котре у нього завжди поєднує плотське та духовне, і ніколи не виступає самим лише плотським інстинктом.

Новела Боккаччо широко вводить діалог, що було його художнім новаторством, вона настільки багата на події, що драматурги багато разів запозичували сюжети з «Декамерона «для своїх драм. Драма В. Шекспіра «Цимбелін» і комедія «Кінець — ділу вінець» написані за новелами Боккаччо (дев'ята новела другого дня і дев'ята новела третього дня), у комедіях Лопе де Веги, Ж.Б. Мольера використані елементи боккаччівських фабул. Український композитор Д.С. Бортнянський написав оперу на сюжет новели про сокола — «Сокіл» (1786).

Ранній Ренесанс ще не створив реалістичного художнього методу, але проклав йому шлях і мав певні вагомі досягнення, які й дозволяють говорити про реалізм Боккаччо в «Декамероні». Тут є ознаки соціального реалізму, «висміювання станових привілеїв» (Б. Храпченко), і хоча глибокі психологічно розвинуті характери ще відсутні, немає їхнього розвитку, але почасти психологічна аргументація дуже точна. Італійського письменника-гуманіста споріднює з В. Шекспіром рідкісне розмаїття життєвих картин, поєднання трагічного, драматичного, комічного, веселого в цих малих фресках, які сумарно складають широку панораму життя епохи раннього Відродження.

Після «Декамерона «письменник вже не створив нічого значного. У 1355 р. він написав повість «Крук» («Corbaccio»), яка має й іншу назву — «Лабіринт кохання». Цей пізній твір змальовує непривабливі сторони земного кохання і сімейних взаємин. Жінка, на захист якої автор «Ф'яметти» сказав так багато, у цьому творі постає як істота облудна і вкрай нечепурна.

Останні 15 років Боккаччо присвятив філологічним студіям, він познайомився з греком Леонтієм Пілатом, вивчив грецьку мову і взявся перекладати Гомера, переклад був закінчений у 1367 р. (спільно з Л. Пілатом). Наприкінці життя Боккаччо створив велику працю, присвячену Данте, якого обожнював. У 1363 р. він написав «Життя Данте Міг'єрі» («Vita di Dante Alighieri»), користуючись зібраними усними матеріалами, розповідями та спогадами рідних, дітей поета та старожилів, які в юності особисто були знайомі з автором «Божественної комедії». Можна стверджувати, що Боккаччо заклав основи дантології. У 1373 р. за дорученням Флорентійської комуни Боккаччо читав лекції про Данте в церкві Сан-Стефано, він встиг прочитати 60 лекцій, з яких і склав коментар до перших 17 пісень «Божественної комедії», які стали в пригоді всім пізнішим коментаторам Данте, оскільки вони не мали більш надійного фактографічного джерела, аніж коментар Джованні Боккаччо.

Наприкінці життя автор «Декамерона «дуже змінився, неодноразово хотів зректися свого шедевру і знищив би його, коли б це було можливо. Все частіше поринав він у думки про смерть і страх перед потойбічними муками, зблизився з церковниками і багато каявся у колишніх прогріхах. З-поміж трьох великих флорентійців (Данте, Петрарка, Боккаччо) він один провів останні роки у Флоренції. Уже важкохворим, Боккаччо приїхав помирати в Чертальдо, маленьке містечко побіля Флоренції, звідки походили предки його батька, ймовірно, прості селяни.