Душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!
жүктеу/скачать 447.93 Kb.
|
| - Пам’ятай про мене, я тут!
Чарівний перстень Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке: - Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед лицем будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний та пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. А то знову з несподіваної радості або великого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою. Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли виготовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві – не легка справа. Крім того, король потребував оберегу вельми складного у своїм застосуванні. Чи треба сказати, що король сильно розгнівався на безпорадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець. - Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний – розвеселишся, як будеш схвильований – заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на нім заклинання. Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в цілковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку. Король придивився до неї з напруженою увагою і прочитав карбовані на золоті слова: "Навіть це промине". "Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: Час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир. Що за користь тому, хто працює, з того, над чим він трудиться? Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались. Усе він створив гарним у свій час, та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця. Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його. А й те: чи їсть, чи п’є. чи заживає добра у кожній своїй праці, і це – дар Божий. Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки; нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти; Бог робить так, щоб його боялись. Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є; Бог же викликає минуле" (Проповідник 3, 1-15).
що Вербної неділі спокійно й урочисто ніс на собі Спасителя. Я зовсім не вчений, зате володію дуже важливим знанням: відаю, як на своїй спині нести самого Христа, і це робить мене куди гордовитішим від якого бургундця чи баска. Я несу Його, але Він править мною: я Йому довіряю, а Він провадить мене до Царства свого. О, знали б ви, як непокоїться мій Пан, коли, бува, спотикаюся об каміння! Проте ніколи не дорікає мені. Як же любо відчувати Його доброту і великодушність: Він дає мені змогу досхочу милуватися чудовною Валаамовою ослицею, снити солодкі сни, крокуючи по стерні, й забути геть, що я несу Його на своїм хребті. Ступаючи мовчки. Це ж бо чудово: як багато можна осягнути думкою, не озиваючись і словом! Прості Його слова, котрі так ясно розумію, неначе сказані саме для мене: "Ярмо моє любе й тягар мій легкий" (Матей, 11, 30) Я сповнений тваринної довірливості, як тоді, коли Різдвяної ночі урочисто ніс Його матір до Вифлеєму. Крокую радісно вперед і вперед. Коли ж прагну заспівати Йому славу, то ввесь тремчу, мов навіжений, бо співаю дуже нечисто. Відтак Він голосно сміється – лагідним сміхом, - а усміх Його перетворює муку моєї невпинної ходи у легкий крок по паркету бальної зали, грубі ж мої копита – у крилаті сандалії. Крокую перед себе, мов той осел, що несе на спині своїй Христа. (Монсеньйор Ечегерай)
(Людовик, сім років) Один селянин ізловив якось справжнього сокола і прип'яв його в курнику за лапку. Та сокіл не бажав миритися з курячим існуванням. Безупинну він смикав мотузку, другим кінцем прив’язану до дошки в стінці курника. Сокіл тужливо дивився у небо й силкувався злетіти вгору. Одначе мотузка безжально тримала його на припоні, коло землі. Сокіл бився тижнями, аж доки здер із лапок усю шкіру і геть обшарпав свої гарні колись крила. Кінець кінцем відмовився від боротьби. За місяць-другий йому навіть курячий корм припав до смаку. А по тому звик у землі порпатись… І навіть не помітив, як від осінніх дощів та зимового снігу зотліла мотузка, що тримала його коло землі. А стало б одного-єдиного пориву в лет, і сокіл повернув би собі волю й знову підкорив небо. Але дарма! Наше тіло страждає, навіть коли спинаємось на одну сходинку вище. Проте душа є крилатою. Ціле небо належить нам… Скульптура Жив собі колись у горах один чоловік, якому належала статуя, вирізьблена великим майстром. Та вже віддавна пожбурив її в кут, де лежала вона лицем до підлоги, й зовсім про неї забув. Аж ось певного дня прибув до тієї місцини житель великого міста. Був він людиною вельми освіченою та культурною. І, щойно побачивши статую, одразу спитав її власника, чи той, бува, не хоче її продати. Власник статуї розреготався й відказав: - Охота вам жартувати, пане, - хто ж захоче купити такий нікчемний, без жодної форми камінь? - Добре , - відповів городянин, - я дам тобі за нього срібляника. А горянин і дуже зрадів, і здивувався водночас. Скульптуру перевезли до міста на спині слона. Відтоді минуло багато днів і ночей, аж ось певного дня горянин вирушив до міста і, йдучи там по вулиці, постеріг перед одним будинком силу-селенну людей. - Завітайте до нас, - гукав на повен голос вікна будинку якийсь чоловік, - завітайте до нас і ви побачите найславетнішу і найпрекраснішу в світі статую. Всього за два срібляники дістанете змогу насолодитися незрівнянним витвором великого майстра! І, заплативши два срібляники, горянин зайшов до музею – побачити скульптуру, яку продав за срібляник. (Х. Жибран) Я жив самотиною край дороги, у вічному затінку, все дивлячись на супротивний бік вулиці, де в садах на осонні провадили приємні розмови мої сусіди. Я почувався жебраком, що від порога до порога тягне свою біду. Якого, що більше йому перепадає від чужого достатку, то дужче гнітить його жебрача миска. Аж ось на світанку ти вихопив мене зі сну, розчахнувши зненацька мої двері. Ти стояв у отворі й просив милостині. Не сподіваючись угледіти й шеляга, я відкрив свою бляшанку і, вражений, виявив, що дуже і дуже багатий. (Р. Тагор) Відпущення гріхів Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався парохіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім – той самий поважний гріх. - Ну, годі! – сказав йому нарешті з досадою отець-парох. – з Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай – останній! Утім, через п'ятнадцять днів чоловік і знову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх. Сповідникові таки урвався терпець: - Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити… Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін. А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп'яття. Мужчина звів на нього погляд. І ту ж мить гіпсовий Христос на гіпсовому хресті ворухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: "Відпускаю тобі провину твою…" Кожна людина зв’язана з Богом певною ниткою. Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав'язує на тій нитці вузлик і. отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога. "Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння" (Лука, 15,7). Нещасний старий Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити. А не вміючи жити, не відав, як належить умерти. Не знав ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися. Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі. Збавляв дні, нудьгуючи, - сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі у землю. І навіть жодним поглядом не вшанував неба – цього лазурового кристалу, який Господь Бог і для нього щодня начищав тонкою ватою оболоків. Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мов би він дуже мудрий, і прагнули відщепнути дещицю від його знаття. - Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? – питали його молоді. - Щастя – то вигадка дурнів, - відповідав старий. Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати корисними для ближніх. - Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? – питали вони. - Хто присвячує себе людям, той божевілець, - відказував старий з недоброю усмішкою. - Як спрямувати дітей наших на путь добра? – питали батьки й матері. - Діти – мов ті змії, - була відповідь. – вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом. Поети й художники також зверталися до старого, вважаючи його за справжнього мудреця: - Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі. - Краще б мовчали, - бурмотів той під ніс. Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширюватися, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені подувами смертоносного вітру, в’янули і висихали. Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він постановив якимось чином зарадити лихові. Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив: - Піди поцілуй он того бідолашного старенького. Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя. Вперше у житті старий здивувався, ба більше – був приголомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його. Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з блаженною усмішкою на вустах, - упокоївся. Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного "люблю тебе", хай навіть мовленого пошепки. Одного соромливого "дякую". Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим. Чому ж не робимо? Страшний суд Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлася одна жінка. І зразу ж опинилася у довгій та впорядкованій процесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судії. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом. Чула, як Бог мовив до когось: - Ти, що врятував мене, коли трапився нещасний випадок на дорозі, завівши мене до лікарні, - вступи до мойого Раю. Згодом повів комусь іншому: - Ти, що без жодного зиску позичив гроші вдові, - вступи, щоб отримати вічну нагороду. І ще: - Ти, який безкоштовно виконував дуже складні хірургічні операції, допомагаючи мені дарувати надію багатьом людям, - увійди до Царства мого. І так далі. Скромна жінка не в жарт перелякалася, бо, як не силкувалася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жодного яскравого вчинку в своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися у спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов. Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім лицем. І вмить її опромінила Божа усмішка. - Ти, що завше прасувала всі мої сорочки… - причастися моєї Радости. Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити речі надзвичайні. Ніхто не прийшов Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, намагаючись заспокоїти. - Тебе хтось ударив? - питає. Хлопчик заперечливо хитає головою. - Забрали в тебе щось? - Ні, - відповідає хлоп'я, заходячись плачем. - То що ж тоді сталося? – стурбовано питає дідусь. Онук шморгає носом і починає розповідати: - Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив… Кінець кінцем я вийшов зі схованки… і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати! Ридання аж струшували його тільце. - Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти! "Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду. Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?" Той відповів: "Я чув твою луну у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався" (Буття, 3,8-10). Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття… Де ти є? Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухості… З лінощів. Але Бог не припиняє тебе шукати. Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула: - Боже, я твій скарб! І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала рацію. Дієта для краси Жили собі колись в одній країна на Сході дві гожі сестри. Першу видали заміж за правителя країни, а другу - за купця. Одначе з плином років дружина володаря ставала чимдалі худавішою, виснаженішою та сумнішою. Її ж сестра, що мешкала з чоловіком-купцем поблизу палацу володаря, день у день гарнішала і гарнішала. Султан викликав купця до палацу і запитав: - Як ти цього досягаєш? - Дуже просто. Я годую дружину язиком. І султан велів, аби мерщій приготували силу-силенну язиків – баранячих, верблюдячих, а також канаркових – як основу чудо-дієти для своєї дружини. Але дієта не зарадила. Жінка все більше марніла й занепадала духом. Тоді розлючений правитель наказав учинити заміну. Султаншу відіслати до купця, а сестра її стала новою дружиною володаря. Але, ставши султаншею, купчиха швидко втратила при дворі свою вроду. Тоді як сестра її, замешкавши в оселі купця. Незабаром відновила свою красу і привабливість. Секрет? Щоднини купець та його дружина розмовляли, оповідаючи різні історії, і разом співали. Ми всі повинні добре усвідомити, що любов починається з родини. День у день стає чимдалі очевиднішим, що за нашої доби найгостріші життєві драми започатковуються саме в родині. Все більше бракує нам часу на те, щоб дивитися одне одному в вічі, здоровити одне одного, ділитися радістю, а ще більше, аби жертвувати нашим дітям те, чого вони найдужче від нас потребують, віддавати те, чого сподівається чоловік од дружини, а дружина від чоловіка. І так день у день чимдалі менше ми належимо нашим родинам, а наше спілкування стає все обмеженішим. А тепер – особиста згадка. Нещодавно сюди прибула з візитом численна група американських професорів. Один із них запитав мене: - Будь-ласка, повідайте нам щось таке, що може придатися у житті. Я й повідала: - Посміхайтеся брат братові. Мені здається, я мовила це з надмірною поважністю. Інший професор запитав, чи я заміжня. Я відповіла: - Так, посміхатися Ісусові часом дуже тяжко. Адже посмішку даруєш особі, що вимагає дуже багато. Мені здається, любов починається саме тут, у родині. (Мати Тереза з Калькути) Проповідь святого Франциска Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простий, добрий чоловік, і святий Франциск дуже любив його. Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням: - Брате Джінепро, ходи-но зі мною, будемо проповідувати. - Отче мій, - відповів брат, - ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей? Але святий Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець-кінцем погодився. Ходили вони по цілому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбідніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималенький глек, наповнений водою. І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Франциск мовив: - Брате Джінепро, час вертатися до обителі - А як же проповідь? Ми вже виголосили її… Так, виголосили, - з усмішкою відповів святий. Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіщати про це всіх присутніх. Запах свідчитиме сам від себе. Твоя найкраща проповідь – ти сам, твоє життя. Пощо лякаєтесь? Жила собі на світі дуже щаслива родина, що мала на околиці міста невеличку домівку. Але котроїсь ночі в кухні домівки спалахнула страшна пожежа. Коли полум’я огорнуло хатину, батьки разом із дітьми вибігли на двір. І враз побачили у жасі, що серед діток бракує наймолодшого, хлопчика п’яти років. Тієї хвилини, як родина вибігала з домівки, він злякався тріскучого полум’я і чорного задушливого диму й сховався на горищі. Що робити? Батько і мати у розпачі дивилися одне одному і вічі, дві сестрички стали голосно кричати і плакати. Кинутись у розвогнену хатину було геть неможливо, а пожежники запізнювалися… Зненацька угледіли, як відчинилося слухове віконце, і в отворі показалася голівка сина. - Тату! Тату! – загукав хлопчик. Батько підскочив до полум’я чи не впритул і викрикнув: - Стрибай додолу! Хлопчик не бачив нічого, крім густого чорного диму й вогняних омахів. Але, почувши батьків голос, прокричав: - Татусю, я тебе не бачу… - Таж я тебе бачу, цього досить. Стрибай додолу! – гукнув батько. Хлоп'я стрибнуло в чорне провалля, і за мить опинилося цілим і неушкодженим у міцних обіймах батька. Той, либонь, підхопив його ще в повітрі… Стара нестерпна пані На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті знайшла листа, адресованого молодій доглядальниці. "Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим? Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна розуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день. Ось що ти бачиш! Але розкрий очі ширше. То не я! А повім тобі, хто я насправді. Я – наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками і дітьми, братами й сестрами панує любов. Я – дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого. Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радості, тільки-но згадаю той день. Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна. Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити. Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч. Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чолові не могли натішитись онуками. Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей. З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь. Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття. Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: "Ніщо у світі не може тривати вічно" Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку… Добре поглянь, аби мене помітити". Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття… Коли б ми натомість навчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почуттів, не зрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим. Караван в пустелі Їхав якось пустелею могутній володар, а вслід за ним тягнувся довгий караван верблюдів, обтяжених незчисленними скринями золота і самоцвітів, що належали володареві. Дорогою один із верблюдів, засліплений блиском розжареного сонцем піску, зідхнувши гучно, звалився на коліна й підвестися вже не зміг. Скрині, тріскаючи, сповзли з його боків додолу, а перлини й самоцвіти змішалися з піском. Володар не зупинив походу, бо запасних скринь не було, а верблюди були і так переобтяжені. З помахом руки, в якому рівною мірою було і жалю, іі великодушності, він дозволив своїм пажам і зброєносцям повизбирувати коштовне каміння, котре ті спроможуться відшукати. І доки вони, ретельно перетрушуючи пісок, пожадливо шукали свою здобич, правитель далі верстав свою путь на чолі каравану. Та від певного часу почав відчувати, мовби хтось безупинно прямує за караваном услід. Озирнувся – аж то біжить один із його пажів, задиханий і спітнілий. - А ти що, - запитав його державець, - не залишився збирати коштовності? - Я йду за моїм володарем! – відказав юнак радісно й урочисто. Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох: "Невже й ви бажаєте відступитися? Але озвався до нього Симон Петро: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти – Божий Святий" (Йоан, 6, 66-69). Бог сотворив батька Коли милостивий Бог заходився творити батька, то спершу виготовив манекен – доволі високий і кремезний. Але один із янголів, що саме знаходився поблизу, мовив: - Татуню, а що то за батько? Якщо дітей створив такими крихітними, як дірочки в сирі, то навіщо витворюєш такого дебелого батька? Та ж не зможе він грати у шашки, поки не стане навколішки. Не приголубить дитя на сон грядущий, не згорнувшись клубком, і навіть не поцілує, як не складеться навпіл… - Твоя правда, - відповів Бог, усміхаючись, - та якщо я зроблю його меншим, то діти не матимуть на кого дивитися, задерши голову. І коли згодом ліпив батькові руки, то зробив їх досить великими та дужими. А янгол нахилився, приглядаючись до творива, і несхвально промовив: жүктеу/скачать 447.93 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|