Душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!
жүктеу/скачать 447.93 Kb.
|
| Звуки арфи
"Душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!" Псалми 41 Деморалізація Один майстер із мулярів багато літ працював у великій будівельній компанії. Аж ось отримав замовлення побудувати розкішну віллу – за власним проектом, на свій смак. Дістав змогу вибрати для будівництва найкраще місце і не думати про кошти. До праці взявся негайно. Та спершу, надуживаючи виявленою до нього безмежною довірою, поклав собі використати старі будівельні матеріали, а крім того залучити до справи менш кваліфікованих робітників, аби в такий нечесний спосіб заощадити для себе якнайбільше грошей. І коли дім було вже зведено, під час урочистої церемонії, влаштованої з цієї нагоди, майстер-будівельник вручив керівникові компанії ключі від будинку. Одначе директор відразу ж і повернув йому ключі. - Цей дім, - сказав він, усміхаючись, - є нашою подякою тобі за сумлінну працю. Це вираз нашої поваги і шани. Твої дні – то цеглини, з яких ти будуєш дім свого майбуття … Ім'я Господнє У храмі уділяли мировання. Віряни, стоячи рядами, чекали своєї черги у головному нефі собору. Єпископ сів і, як часто буває, завів розмову з дітьми. Попросив одну дівчинку підійти до нього ближче. - Як тебе звати? – спитав єпископ. - Емануелою, - схвильовано відповіла дівчинка. - А скажи-но мені, Емануелько, що ми говоримо, коли осіняємо себе знаменням хреста святого? Емануелі важко відповіcти, вона вагається. - Ми говоримо, - усміхаючись, починає підказувати єпископ, - во ім'я Отця, і Сина, і… - … і Мами! – докінчує дівчинка радісно. Це дуже гарне означення Духа Святого. Ісус називає Його також Утішителем і Зцілителем, отже тим,хто завше підтримує своїх апостолів та охороняє їх від усякого зла. Дух Святий є тим, хто пам’ятає, уздоровлює та покріпляє… Злодій на фабриці На певній фабриці щодня стали коїти крадіжки. Тож керівництво змушене було доручити фірмі, що спеціалізувалася на відповідній діяльності, контролювати кожного працівника, який по закінченні робочого дня виходив за межі фабрики. Працівники зазвичай добровільно розкривали торби й піддавали на контроль посудини від першого сніданку. Контролери ж були дуже ретельними й перевіряли всіх працівників від першого до останнього, без жодного винятку. Останнім щоразу йшов собі один тип, котрий з візком, повним сміття, замикав вервечку людей. Тоді як усі працівники, крім одного, спокійно верталися додому, контролери щонайменше півгодини порпалися в торбинках від продуктів, цигаркових недопалків і брудному пластиковому посуді, аби впевнитись, що той чоловік таки не виносить нічого цінного. Проте ніколи нічого не знаходили. Якось увечері один із контролерів роздратовано заговорив до підозрюваного робітника: - Я знаю, ти щось махлюєш – кожен день я переглядаю найдрібнішу покидь на твоєму візку, й ніразу не знайшов нічого краденого. Не роби з мене ідіота. Скажи мені, що ти виносиш, а я – присягаюся! – тебе не викажу. Крадій із жалем підняв руки вгору й зізнався: - Та це ж очевидно: я цуплю візки. Ми цілковито спотворюємо уявлення про сенс нашого життя, коли гадаємо, що час його належить використовувати для гонитви за всілякими вигодами і розвагами. У плині днів та років, з дедалі більшим напруженням та розпачем домагаємось успіху, що міг би надати сенс нашому існуванню. Подібним чином діяли контролери. Шукаючи цінних речей серед сміття на крадених візках, не звертали жодної уваги на очевидне. Коли осягнете науку життя, саме життя стане вам нагородою. Життя є всім тим, що ми маємо. У селі на роздоріжжі За давніх давен жив собі на світі чоловік, що багато літ намагався розкрити таїну життя. Котрогось дня мудрий самітник показав йому криницю, яка нібито ховала в собі жадану для чоловіка відповідь. - У чім таємниця життя? – запитав шукач, підскочивши до криниці. З глибини колодязя долинула відповідь: - Піди на роздоріжжя села, там ти знайдеш те, чого шукаєш. Окрилений надією чоловік подався на роздоріжжя і побачив там три великі ятки: в одній продавали якісь дроти, в другій – деревину, а в третій – металеві деталі. Йому аж ніяк не здалося, що тут, на перехресті, є щось таке, що вияснить йому таємницю життя. Геть розчарований, він повернувся до криниці, аби вислухати пояснення. Криниця відповіла: - Свого часу ти все зрозумієш. Чоловік було запротестував, але на відповідь не почув нічого, крім відлуння своїх гучних заперечень. Поклавши собі, що його пошили в дурні, він вернувся додому й відновив свої пошуки. З плином часу чоловік забув про оказію з колодязем, але одного разу, прогулюючись поночі в місячному сяйві, зачув він звук сітари (це – східний музичний інструмент), що зразу ж привернув його увагу. То була чарівна музика, і грали її з неабиякою майстерністю і великим почуттям. Захоплений мелодією чоловік рушив на звук сітари й невдовзі угледів пальці музики, що вправно перебирали струни, побачив і саму сітару. Тоді зненацька осягнув усе і навіть скрикнув із радості. Сітару було змайстровано з металевих дротів і деталей, на дерев'яній основі, - все достеменно таке, як продавалося в ятках на роздоріжжі села. Однак тоді він не збагнув призначення цього краму… Життя – це мандрівка. Ідеш у своїм житті крок за кроком. І якщо кожен твій крок є добрим, кожен – цікавим, то таким буде і все твоє життя. Тоді у жодному разі не уподібнишся до людини, що дійшла до порогу смерті, а життя як такого не звідала. Не дозволяй собі ухилятися від життя. Не споглядай життя з-за плечей інших людей. Завше дивись йому просто в вічі. Не говори від імені своїх дітей. А ліпше обніми дитячу голівку своїми долонями, і вже тоді починай розмову. Не пригортай саме лиш тіло, пригортай людину! Роби це просто зараз. Не марнуй почуттів, інтуїції, прагнень, розчулень, думок, зустрічей – не марнуй нічого. Котрогось дня ти усвідомиш, яким великим і непроминальним було все, геть усе в твоєму житті. Кожного дня відкривай щось нове у собі та інших. Кожного дня виявляй красу, якої по вінця сповнений наш світ. Не дозволяй переконати себе, що все якраз навпаки. Приглядайся до квітів. Спостерігай за птахами. Прислухайся до вітру. Куштуй страви й належно їх оцінюй. Усім ділися з ближнім. Найбільша пошана, яку можна виявити людині, це запропонувати їй: - Подивись-но, як сонце заходить! Останній у класі Коли Жан-Батіст Віянней, майбутній парох в Арсі, ще був юнаком, то стикався з неймовірними труднощами у школі. Не міг запам’ятати навіть найпростіших речей. Керівництво семінарії не раз відсилало його додому. Та хлопець, виявляючи неабияку наполегливість, раз у раз вертався назад. Минав йому двадцять перший рік, а ще перебував на одному класі з хлопцями, молодшими за нього на десять років. Один із них старався допомогти йому в навчанні. Жан-Батіст Віянней був дуже вдячний своєму одинадцятирічному вчителеві, але труднощі не відступали: нічого не міг утямити й запам’ятати, губився і, затинаючись, бурмотів щось невиразне. Одного разу хлопець скаржився шкільним товаришам на нетямущість свого доходжалого учня. Жан-Батіст почув це. Підвівшись з лавки, наблизився до хлопця, опустився навколішки й промовив: - Пробач мені – я такий дурний. На пшеничному полі чи не все колосся хилилося до землі. Лиш окремі колоски стояли, виструнчивши стебла, й безжурно поглядали на небо, на перехожих і на своїх побратимів. - Ми ж бо найкращі, - хвалилися. – не гнемо шиї, мов ті невільники… Про нас сміливо можна сказати, що ми підносимось над пересічністю, пануємо над усіма! Та вітер, який знає життя ліпше, ніж будь-хто інший, усміхнувся глузливою посмішкою і мовив ущипливо: - А знаєте, чого ви такі стрункі та високі? Бо ви порожні! Проводи вояка Під час Першої світової війни на фронт забирали й парубків, яким ледве виповнилося вісімнадцять років. Сцени прощання новобранців з рідними й близькими були невимовно сумними. На залізничному вокзалі одного великого міста батьки та друзі юрмилися навколо гурту рекрутів, що вже збиралися сідати до вагону. Всі обіймалися, не стримуючи сліз; дехто бачився з рідними востаннє. Один чоловік міцно стискав долоню свого сина, не в силі навіть вимовити слів прощання. В його очах бриніли сльози. Руки тремтіли, не міг здобутися й на слово. Юнак був єдиним його сином, він любив його з усієї душі. То що ж міг йому сказати? Якби змога, то забрав би його звідси просто додому. Потяг засвистів. Новобранці поспішили до вагонів. Чоловік ще прагнув якось напутити й остерегти свого сина. Притиснув його до грудей, кажучи пошепки: - Джованні, Джованні мій любий! Вертайся живий, чуєш? Молоді вояки вже були у потязі, що звільна рушав від станції. Люди на пероні похапцем тиснули їм долоні або махали рукою на прощання. Чоловік у розпачі вглядався в обличчя свого Джованні, що кивав йому з вікна вагону. Так хотілося сказати йому ще кілька слів! Потяг їхав. Батько звів руку. І зненацька, протиснувшись крізь юрбу, підбіг до потягу, що прискорював свій рух. - Джованні, хлопчику мій, - вигукнув він, - будь завжди поблизу генерала! Де знаходяться генерали, туди не долітають ворожі кулі. Батько рекрута відав про це. Церква підносить тобі дар: повсякчас мати певність, що перебуваєш біля Генерала. "Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете" (Йоан, 15,5). Хлопчику мій, будь завжди поблизу генерала! Одяг для бідних Священик одної великої парохії на околиці Парижа доручив письменниці Мадлен Дельберль, сумлінній парохіянці, занести пакунок із одягом до сім'ї невіруючих. Мадлен узяла пакунок і рушила за вказаною отцем-парохом адресою. Вибравшись на шостий поверх, постукала у двері. Простягнула згорток нужденній на вигляд жінці, що відчинила двері. Та чемно їй подякувала, і Мадлен пішла сходами додолу. Проте, як була вже біля виходу, почула, що хтось її кличе. То була жінка з шостого поверху, вона кричала: - Прошу піднятися й забрати свій пакунок! То жахливе дрантя… ми бідні, але в смітті не порпаємось! Мадлен повернулася нагору. І пересвідчилась, що жінка мовила правду: в пакунку насправді не було нічого, крім брудної білизни. Пойняв її сором. Вибачилася й вийшла геть, зажурена. Не знала, як учинити… Проходячи коло квіткарні, вона побачила кошик прегарних троянд. Купивши його, повернула назад і, зустрівши дорогою сина тієї жінки, простягнула йому квіти з проханням: - Будь ласкавий, занеси їх твоїй мамі. А хлопчик був першим охрещеним у тім будинку. Один літній чоловік, що вважав себе атеїстом, вирішив піти до відомого священика. Сподівався з його допомогою розв’язати проблеми своєї віри. Не міг він увірувати, що Ісус із Назарету воістину воскрес. Шукав доводів, які уможливили б віру у воскресіння Христове… Коли ж дістався до парафіяльного дому, де мешкав священик, і зайшов до середини, то виявив, що в панотця є гість. Помітивши старого крізь прочинені двері, священик вийшов із канцелярії і з привітною посмішкою підсунув йому крісло. Згодом, попрощавшись із першим гостем, він запросив до кабінету старого. Уважно вислухав усі його сумніви, а потім зав’язалася розмова. Після бурхливої дискусії безвірник став Христовим вірним: приймав святі таїнства, виконував слово Боже, увірував у Божу Матір. Щасливий і трохи здивований, душ пастир запитав його при нагоді: - Прошу, скажіть мені, що тоді, під час тривалої нашої розмови, переконало вас, що Христос воістину воскрес і що Бог насправді існує? - Крісло, яке ви мені підсунули, щоб я не змучився, чекаючи, і те, як ви зробили це, - відповів старий. (Даніло Занелла) Всі повинні працювати Вчителька початкової школи терпляче пояснює своїм маленьким вихованцям, що всі на цім світі мусять працювати. - Геть сі? – питає чотирилітня Евелінка. - Ну, майже всі, - відповідає вчителька. - То я, коли виросту велика, буду "майже"! – ставить крапку дівчинка. Скільки ж людей у нашому світі задовольняються отим "майже"… Я звікував життя у шкаралупі кокосового горіха. Хіба не гарне місце для життя? А там було тьмаво й затісно, особливо це давалося взнаки ранками, коли я мусив голитися. Та що дошкуляло мені найдужче, - це незмога контактувати із зовнішнім світом. І якби хтось віднайшов мій горіх і розлущив, то я б не збавив ціле життя в його нутрі. А може, й не сконав би там. І все-таки я сконав усередині кокосу. Там і знайшли мене, скуленого і напівзотлілого. - Який жаль, - мовили над моїми останками. – коли б ми не знайшли його раніше, то чей же вдалося б його врятувати. Можливо, є й інші – замкнені, як-от він… На його місці Старий пустельник на ім'я Себастіян зазвичай молився у маленькій святині, захованій серед тінистої долини. Молився до розп'яття що мало назву "Христос Милосердний". У долину стікався люд зо всієї околиці, щоб через розп'яття вимолити милосердя і поміч Господа. Одного разу й старий Себастіян вирішив благати про ласку й, приклонивши коліна, став молитися: - Господи, я прагну страждати разом із Тобою. Дозволь мені зайняти Твоє місце. Я хочу висіти на хресті. І завмер у цілковитій тиші, втопивши очі в розп'яття, очікуючи на відповідь. Аж раптом Христос поворушив губами і промовив: - Друже, я згоден виконати твоє прохання, але за певної умови: що б не трапилося, що б не побачив, ти мусиш зберігати мовчання. - Обіцяю Тобі, Господи. І вони помінялись місцями. Ніхто не завважив, що відтоді Себастіян висів прибитий до хреста, а Христос обійняв його місце. Вірячи, як звичайно, підносили до розп'яття свої моління й висловлювали подяку, але самітник, дотримуючись обіцянки, мовчав. Аж хтось, певного дня… Прийшов до святині багач, довго і ревно молився, а коли по молитві відходив, забув на лавці, де приклоняють коліна, капшук, набитий золотими грішми. Себастіян це помітив, але мовчанки не порушив. Не озвався навіть тоді, коли за годину прийшов бідняк, угледів капшук і, схопивши його, вийшов геть, не вірячи у своє щастя. Не розтулив уста, як приклонив перед ним коліна парубок, молячи про опіку під час тривалої подорожі морем. Однак не витримав, коли прибіг багач, який, гадаючи, ніби то саме парубок поцупив його набитий золотом капшук, відчайдушно волав, вимагаючи покликати сторожу. - Стривайте! – пролунав тоді несамовитий крик Себастіяна. - Багач і парубок у жасі поглянули вгору й побачили, що промовляє до них розп'яття. І тут Себастіян відкрив їм усе, що сталося. Багатій щодуху помчав шукати бідняка. Молодик поквапився геть, аби не спізнитися на корабель. Коли ж у божниці не було вже нікого, крім Ісуса й Себастіяна, Спаситель звернувся до пустельника з доганою: - Зійди-но з хреста. Ти не гідний обіймати моє місце. Не вмієш мовчати… - Але ж Ісусе, - опинався осоромлений Себастіян. – чи ж я міг стерпіти, убачивши таку несправедливість? - Ти не відаєш, - відповідав Христос, - що багатій мусив загубити свого капшука, бо прагнув використати гроші з лихою метою. Натомість убогий дуже їх потребував. Якби молодика затримала сторожа, то не встиг би на корабель і тим урятував своє життя, адже корабель саме лягає на дно глибокого моря. Письменник П'єтро К'яра, що був людиною не вельми релігійною, мав друга, скульптора Франческо Мессіну, який – навпаки – вирізнявся глибокою вірою. Коли К'яра лежав на смертнім одрі, Мессіна підійшов до нього і, взявши його руку, спитав: - П'єтро, у чім твоя віра? - К'яра поглянув на нього і, взявши його руку, спитав: - Я вірю в тебе. "Вірю в тебе" - ось найкращі слова, якими можна звернутися до друга. Найкраща ж молитва, з якою можна звернутися до Бога, є подібною: "Вірую в Тебе". Ліс Під час своєї відпустки один чоловік пішов прогулятися лісом, який лежав неподалік од міста, де чоловік жив. Ходив по лісу годину, другу, аж нарешті збагнув, що заблукав. Ще і ще силкувався віднайти дорогу назад, випробував чи не всі стежки, але жодна не вивела його з лісу. І враз наткнувся на іншого чоловіка, який, подібно до нього, блукав лісом. - Дякувати Богові, - вигукнув він, - тут є ще одна жива душа. Чи міг би вказати мені дорогу назад, до міста? - Ні, - відповів той, - я ж бо теж заблукав. Але можемо собі зарадити: вказати одне одному стежки, якими вже намагались вибратися з лісу. Це допоможе нам відшукати ту, що веде нас із відси. Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися під ту хвилину в лісі, охоплені панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум’я, що насувалося. - Не туди! – загукав до нього кульгавий. – Таж ідеш просто на полум’я! - Кудою ж мені йти? – запитав сліпець у розпачі. - Я можу показати дорогу, - сказав кульгавий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на плечі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися. Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва. Якби ми всі ділилися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розчаруваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами. Зустріч - Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. – чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася. "Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти моєї можна й не виказати. - Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. – Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви? - До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я. - О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші. - Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. – пагорби тягнуться в далину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо. Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши: - Як там, за вікном? Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу. - А чому ви не поглянете у вікно? – запитала вона зовсім невимушено. Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії. - А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь? - Так завжди здається, - відповіла вона. Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав: - У вас дуже цікаве обличчя. Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом. - Приємно чути, - мовила. – мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду! "Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - подумав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим. - Ви дуже люб’язні, - подякувала вона. – але чому у вас такий не веселий вигляд? - Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе. - Дякувати Богові так. Не люблю довго їхати залізницею. А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібно звучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше. Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою по ній в купе лишився тільки запах. Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником. - Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав’язати розмову. - То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. – чи не могли б ви сказати мені… яке в неї волосся, довге чи коротке? - Не пам’ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. – я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода. Що вони їй ні до чого… вона ж невидюща. Ви не помітили? Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті! Писане на піску "І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині і кажуть до нього: "Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?" Іспитували вони Його, казавши так, - щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі" (Йоан, 8, 3-6). Чудний вирок! Суддя креслить його пальцем на піску… досить вечірнього вітру, щоб усі знаки було стерто. Ісус добре знає, ким є винувачі. "А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівсь і каже до них: "Хто з вас без гріха, - нехай перший кидає в неї камінь!" І знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх" (Йоан, 8. 7-9) Невдовзі майдан спорожнів. Жінка стояла перед Спасителем сама. Ісус підвівся. Глянув їй у вічі. "Підвівсь Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовив до неї: "Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?" "Ніхто, Господи", - відповіла. Тоді Ісус до неї: "То і я тебе не осуджую. Йди та від нині не гріши" (Йоан, 8, 10-11). Вирок мов той вечірній вітер, що все стирає… Завжди знаходяться люди, які робитимуть усе. Аби схилити нас до переконання, що Бог – лише такий собі поліціянт, котрий стежить за нами і вдень і вночі. Наче Бог і вдень і вночі занотовує та увічнює все наше життя у такій собі грубезній книзі: наші помилки, наші провини, наші гріхи, наші добрі та лихі вчинки… Але навіщо Богові повсякчас виявляти до нас суворість, навіщо Йому діяти проти нас? Хіба Він ворог нам? Чого ж деякі люди прагнуть бачити у Бозі лиш того, хто рахує та підбиває підсумки? Бог – не обчислювальна машина! Хочете доказів? Єдина книга, в якій Бог робив свої записи, був пісок… якщо загубити щось у тому піску, то спробуйте віднайти! Пісок тривкий до всього, пісок усе забуде, все поховає в собі… на піску нічого не лишиться – зітреться геть усе. Ісус креслить знаки на піску. Перед ним стоїть грішниця. Пише на піску, позаяк її гріх уже прощено. Ми тут Це історія про гетто, якого вже не існує, і про чоловіка, що прислужував у синагозі. Кожного ранку. Ще заки взятися до прибирання синагоги, він сходив на казальницю і з гордістю гукав: - Я прийшов сповістити Тебе, всемогутній Боже, що ми вже тут! У гетто тривали жорстокі переслідування євреїв. Чинилися допити й нелюдські знущання… Проте ключар щодня вибирався на казальницю й викрикував, інколи гнівно: - Я прийшов сповістити Тебе, що ми тут! Сталася перша різанина, а по ній – ще і ще. Ключар завше виходив із них живим і неушкодженим. Добувався до синагоги і там, гатячи кулаком об дерево казальниці, волав, доки не починав задихатися: - Боже всесильний, поглянь – ми тут! Після чергової кривавої розправи ключар сам один залишився серед живих. І знов, попри всі небезпеки, він спромігся дістатись до геть безлюдної синагоги. Останній живий юдей востаннє зійшов на казальницю. Звів угору пригаслі очі й прошепотів із невимовною радістю: - Бачиш? Я все-таки тут. І, подумавши трохи, додав хрипким сумовитим голосом: - А Ти, де Ти є? Щодня ми стоїмо на молитві, щоб мати змогу сказати Богові: жүктеу/скачать 447.93 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|