Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

Африка займає площу 29,2 млн. кв. км, а з усіма прилеглими островами – 30,3 млн. кв. км, тобто вона майже в 3 рази більша за Європу. Це другий за величиною після Євразії материк на Землі.

Назва материка, очевидно, походить від стародавньої назви одного з північноафриканських кочових племен. Деякі вчені вважають, що назва материка походить від латинського слова Аfrіа – безморозна. Справді, більша частина Африки знаходиться в тропічній зоні, територія материка не виходить за межі субтропічної зони. Африка – найжаркіший з усіх материків; це єдиний материк, північна і південна точки якого лежать майже па однаковій віддалі від екватора.

Крайня північна точка – мис Ель-Аб'яд – лежить під 37°20' пн. ш., крайня південна точка – мис Голковий – під 34°51' пд. ш. Отже, з півночі на південь Африка простягається на 8000 км. Крайньою західною точкою Африки є мис Альмаді (17°33' зх. д.), крайньою східною – мис Рас-Хафун (51°23' сх. д.). Від мису Альмаді до мису Рас-Хафун майже 7500 км.

В північній частині материка, яка простяглася в широтах, де панують пасати і зв'язані з ними маси сухого континентального тропічного повітря, утворилась найбільша в світі пустиня – Сахара.

Максимальна ширина материка на південь від екватора становить 3100 км; північна частина Африки у два з лишком рази ширша за південну. Через це клімат на півночі Африки континентальніший, ніж на півдні.

Африка і Євразія входять до складу Старого світу. Скидові западини Середземного і Червоного морів відокремлюють Африку від Євразії. Африка зближається з Європою в районі Гібралтарської протоки, ширина якої становить 14 км, а також у середній частині Середземного моря, де проходить неглибока Туніська протока. Між Тунісом і Сіцілією знаходиться широке підводне підвищення, на якому піднімається вулканічний острів Пантеллерія. Найбільші затоки на півночі Африки: Великий Сирт, Габес і Туніська.

З Азією Африка з'єднана вузьким Суецьким перешийком, на території якого в 1869 р. було збудовано 164-кілометровий Суецький канал.

Із сходу Африка омивається Індійським океаном. Мозамбікська протока відокремлює Африку від Мадагаскару – найбільшого з островів, прилеглих до материка.

Па невеликих відстанях від материка в Індійському океані знаходяться великі глибини. Тільки підводні плато острівних груп поблизу Мадагаскару різко підносяться на фоні прилеглих до Африки глибоких частин океану.

ІІівденно-Пасатна течія Індійського океану, підходячи до Африки, утворює теплі течії Мадагаскарську, Мозамбікську і течію Мису Голкового. Па північ від екватора позначається вплив мусонної Сомалійської течії.

З північного сходу Африку омиває Червоне море. Баб-ель-Мандебська протока (37 км) з'єднує його з Аденською затокою. Червоне море – глибокий (до 2500 м) і дуже теплий басейн. Навіть на дні цього моря температура +21°. Солоність води Червоного моря дуже висока (40°/_oo і більше), що пояснюється інтенсивним випаровуванням води з його поверхні, а також тим, що в це море не впадають річки. Біля африканського узбережжя в Червоному морі простягаються коралові рифи. На півночі Африки лежить Середземне море.

Із заходу Африку омиває Атлантичний океан, утворюючи найбільшу в світі Гвінейську затоку, в північній частині якої проходить тепла Гвінейська течія.

Ізобата 1800 ж знаходиться, як правило, не далі як за 80 км від Атлантичних берегів Африки. В Атлантичному океані недалеко від Африки розташовані великі улоговини Світового океану: Канарських островів (найглибша, 7369 м), островів Зеленого Мису, Гвінейська, Ангольська, Капська і улоговина мису Голкового.

Біля північно-західних окраїн Африки проходить холодна Канарська течія з температурою води +15, +16°. Уздовж південно-західних берегів материка проходить холодна Бенгельська течія. У районі цієї течії піднімаються глибинні води, тому температура води на поверхні тут дуже низька (+9° і нижче).

До Африки належать в Атлантичному океані острови материкового і вулканічного походження — Мадейра, Канарські, Зеленого Мису, а також дрібні вулканічні Фернандо-По, Сан-Томе, Прінсіпі, Аннобон, Вознесення, Св. Єлени.

Високі плато Африки уступами обриваються до океану. Найчастіше ці обриви материка оточені вузькою (в середньому до 32 км завширшки) смугою пізніших споруд, переважно таласогенного походження. Поблизу річкових гирл залягають потамогенні намивні утвори. Африка характеризується незначним горизонтальним розчленуванням, її узбережжя мало розчленовані, дуже бідні на бухти і незручні для навігації. Є ділянки, де на відстані 1600 км уздовж узбережжя нема природних гаваней. Довжина берегової лінії Африки становить 30 600 км.
З ІСТОРІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ АФРИКИ
Ще задовго до нашої ери фінікійці й греки знали про Існування африканського масиву суші, який називали Лівією. На морських шляхах, що сполучають Західну Європу з Північною Африкою і Передньою Азією, на межі IХ і VIII ст. до н. е. в районі сучасного Тунісу було засновано фінікійську колонію Карфаген. Вона довгий час була суперницею Риму к боротьбі за панування на Середземному морі. Лише в 146 р. до н. е., після третьої Пунічної війни, Карфаген повністю зруйнували римляни.

Па північному сході Африки за кілька тисячоліть до нашої ери існувала досить могутня і культурна держава Єгипет. Фінікійські мореплавці, які були на службі в єгипетського фараона Нехо II (610—594 рр. до н. е.), зробили протягом трьох років подорож навколо Африки. З Ерітрейського (Червоного) моря вони вийшли в Індійський океан, потім – в Атлантичний і, обігнувши Гераклові Стовпи (Гібралтарські скелі), увійшли в Середземне море і повернулися в Єгипет. Ось як писав про це Геродот: «Лівія, як виявляється, навколо омивається водою, за винятком тієї частини, де вона межує з Азією. Першим це довів, наскільки ми знаємо, єгипетський цар Нехо II. Він вирядив фінікійців на суднах у море з наказом пливти назад через Гераклові Стовпи. Фінікійці відійшли від Ерітрейського моря і ввійшли в Південне море (Індійський океан). З початком осені вони приставали до берега, засівали землю і чекали жнив; після збирання хліба пливли далі. На третій рік вони обігнули Гераклові Стовпи І повернулися в Єгипет. Розповідали також, чому я не вірю, а хтось інший, може, й повірить, що під час плавання навколо Лівії фінікійці мали сонце з правого боку. Так Лівія стала відомою вперше...».

Проте в історії дослідження Африки ця подорож була лише окремим епізодом, у достовірність якого навіть не вірили. Довгий час для народів Європи Африка з її незручними для плавання берегами, з величезними пустинями, розташованими на південь від Середземного моря, залишалась невідомим і малодоступним материком.

У стародавні часи також робилися спроби подолати пустинні простори Північної Африки і досягти незвіданих земель материка. Єгипетські фараони посилали багато експедицій на південь у країну Пунт (нинішні Ефіопію і Сомалі) за слоновою кісткою, золотом і деревиною цінних порід.

Одним з перших дослідників Африки був карфагенянин Ганнон. Він в останній чверті VI ст. до н. е. очолив велику морську експедицію (60 п'ятдесятивесельних галер), метою якої було дослідження берегів Африки на південний захід від Гібралтару. Залишений Ганноном звіт (Регіріня) «Опис морської подорожі Ганнона» свідчить про те, що Ганнон проплив гирла річок Сенегалу і Гамбії і досяг нинішньої Ліберії, а, можливо, й Камеруну.

Коли корабель Діогена Грека повертався з Індії (І ст. н. е.), його віднесло вітром до берегів Екваторіальної Африки. З легкої руки Діогена Грека і Птолемея на карти Африки почали наносити два великих озера і гори, з яких, як твердили пізніше, нібито беруть початок дві річки, що, зливаючись, утворюють Ніл.

В VII ст. араби, які жили на Аравійському півострові, почали поширювати свою владу і магометанську релігію (іслам) на велику територію й створили велику феодальну державу (халіфат), до складу якої увійшла також Північна Африка, більша частина Піренейського півострова, а також значні простори в межах Передньої і Середньої Азії. Араби захопили також східні береги Африки. У середині VIII ст. вони відкрили Коморські острови, а близько IX ст. досягли Мадагаскару. І Наприкінці середньовіччя розпочала експансію в Африці Португалія, яка займала зручне географічне положення на крайньому заході Європи. Успіху Португалії сприяло те, що вона відвоювала країну в маврів на 250 р. раніше від кастільців, що вона раніше від Іспанії зламала владу місцевого духовенства й великих феодалів і стала розвивати кораблебудування та готувати мореплавців. Гібралтарська протока в цей час була в руках арабів, тому Португалія намагалася налагодити торгівлю з Індією через Атлантичний океан. Португальський принц Генріх, названий Мореплавцем, пізніше організував ряд експедицій вздовж західного узбережжя Африки з метою захоплення земель та їх пограбування, а також щоб знайти шлях до Індії. Він заснував на мисі Сагриш навігаційну базу. Експедиції, споряджені Генріхом Мореплавцем, відкрили вздовж західного узбережжя Африки острів Мадейру (1420 р.), Азорські острови (1432-1447 рр.), мис Кабо-Бланко (1441 р.) і Зелений мис (1445 р.). Після цього португальці проникли в глиб материка майже до Тімбукту, дослідили частину басейнів річок Сенегалу і Гамбії і в 1456 р. відкрили острови Зеленого Мису. У 1441 р. ця експедиція вперше привезла до Європи негрів-рабів. Відкриття Генріха Мореплавця поклали початок португальській колоніальній політиці в Африці.

У 1471 р. португалець Фернандо По обігнув західний виступ Африканського материка і відкрив у Гвінейській затоці острів, який названо його іменем. Португальський мореплавець Діогу Кан у 1482-1486 рр. здійснив дві експедиції до південно-західних берегів Африки. Під час другої експедиції (1484—1486 рр.) він відкрив гирло р. Конго, а також відкрив і дослідив африканське узбережжя протягом майже 1500 км.

Португальський мореплавець Бартоломеу Діаш, продовжуючи дослідження, розпочаті Діогу Каном, у 1487-1488рр. відкрив південно-західний берег Африки від 22 до 33° пд. ш. і ділянку південного берега між 22 і 27° сх. д., він першим досяг південних окраїн материка, відкрив мис Доброї Надії і вказав прямий морський шлях до Індії.

Водний шлях в Індію навколо Африки встановив Васко да Гама. У 1498 р. йому вдалося вперше обігнути узбережжя Африки. Плив він спочатку шляхом, пройденим Бартоломеу Діашем, від мису Доброї Надії попрямував до гирла р. Замбезі і звідти – вздовж берега на північ, до Момбаси. 14 квітня Васко да Гама був у Малінді. Через тиждень він відплив з Малінді й з допомогою досвідченого арабського лоцмана 20 травня досяг Малабарського узбережжя в Індії. З 165 чоловік команди в Ліссабон повернулося лише 55; решта загинула в дорозі.

Отже, наприкінці XV ст. європейцям були відомі обриси Африки. Проте внутрішні частини материка залишались невідомими. На узбережних Африки зупинялися судна, що йшли на схід. З XVI ст. європейські торговці починають інтенсивно вивозити негрів з Африки і продавати їх у південні штати Північної Америки. Африка перетворюється за висловом К. Маркса, у заповідне поле полювання на чорношкірих.

З кінця ХVIIІ ст., коли в Англії відбувся промисловий переворот і загострилася потреба в нових ринках, почалося загарбання африканських земель. У 1788 р. в Лондоні було створено «Африканську асоціацію для дослідження внутрішніх областей Африки». Вона почала надсилати в Африку дослідників, які мали розвідувати землі з метою перетворення їх на колонії. Одним з таких дослідників був шотландський лікар Мунго Парк, якому доручено було вивчити р. Нігер, відшукати її верхів’я І гирло. У 1796 р. він дійшов до Нігеру і встановив, що ця річка тече на схід. У 1805-1806 рр. Мунго Парк здійснив другу подорож, але не відшукав гирла річки. Він повідомив в Англію, що йому вдалося почути від місцевого провідника, нібито Нігер повертає на південь. У листопаді 1806 р. Мунго Парк і всі його супутники потонули в Нігері, поблизу порогів Буса, під час нападу місцевих племен.

Французький дослідник Західної Африки Кайє в 1827-1828 рр., прямуючи з Тріполі, досяг Тімбукту, перетнув Сахару з півдня на північ і прибув до Танжера.

Німецький дослідник Генріх Барт, який приєднався в 1849 р. до англійської експедиції Джемса Річардсона, відвідав межиріччя Нігеру і Бенуе. Після смерті Д. Річардсона і його заступника А. Офервега Барт очолив експедицію, яка дослідила р. Бенуе і в основному вивчила Нігер. Побував він і в Тімбукту, відвідав озеро Чад і описав цей басейн. «Чад, – писав він – має характер величезної лагуни, обриси якої змінюються кожного місяця, а тому їх неможливо більш-менш точно нанести на карту...» Подорожі Барта тривали з 1849 по 1855 р.

У розв'язанні проблеми Нілу значну роль відіграли дослідники Д. Спік Д. Бертон, відряджені Лондонським географічним товариством у 1837 р.

Д. Бертон незабаром захворів, і експедицію очолив Д. Спік. У 1858 р. він відкрив озеро Ньянса, назвавши його Вікторією, і довів, що Ніл витікає з цього озера. Під час другої подорожі до верхів'їв Нілу Д. Спік разом з Д. Грантом у 1863 р. проплив від оз. Вікторія вниз по річці до Гондокоро. Тут вони зустріли дослідника С. Бейкера, який після цього дослідив оз. Альберт, що також дав стік Нілу.

Починаючи з 1861 р. різні частини Сахари досліджував Г. Рольфс, який зробив також ряд подорожей по Марокко, Алжіру і Ефіопії. У 1869-1875 рр. Г. Нахтігаль перетнув Сахару від Середземного моря на південь; він пройшов з Тріполі через Тібесті до оз. Чад і через Дарфур і Кордофан до Єгипту. Г. Нахтігаль і Г. Рольфс були активними агентами німецького капіталізму. Г. Нахтігаль значною мірою підготував загарбаний Німеччиною у 80-х роках Того і Камеруну в Західній Африці.

Дослідження центральної Сахари завершив на початку XX ст. Ж. Тійо, після подорожей якого фізико-географічна карта Сахари набула сучасного вигляду.

Одним з найвидатніших дослідників Центральної і Південної Африки був шотландський мандрівник Давід Лівінгстон. У 1840 р. Лондонське місіонерське товариство надіслало його в Південну Африку. До 1849 р. він жив на півдні країни бечуанів, а потім перетнув посушливу центральну частину Калахарі й першим з європейців досяг і дослідив оз. Нгамі. У 1853-1854 рр. Лівінгстон піднявся до верхів'їв Замбезі, пройшов уздовж оз. Ділоло, відкрив верхів'я р. Кассаї, притоки Конго, і 31 травня 1854 р. вийшов до Луанди на Атлантичному узбережжі Африки. Пізніше, вийшовши з Луанди і прямуючи під плоскогір'я Лунда вниз по Замбезі, Лівінгстон перетнув всю Африку із заходу на схід і вийшов на узбережжя Індійського океану в Келімане. Під час цієї трансафриканської подорожі він відкрив у 1855 р. на Замбезі водоспад Вікторію.

У 1858 р. Лівінгстон вирушив у другу подорож по Східній Африці, під час якої він закінчив дослідження області Замбезі, а також відкрив і дослідив озера Ширва і Ньяса.

У 1866 р. Лівінгстон вирушив у третю подорож по Східній Африці. Через о. Занзібар він вийшов на річку Рувума, піднявся по Рувумі до верхів'їв, перевалив через гори, які потім були названі його ім'ям, і обігнув з півдня оз. Ньяса. Під час цієї подорожі він відкрив і дослідив південний берег озера Танганьїка, озера Мверу, Бангвеоло, а також річку Луалаба, яку можна вважати, як він довів, за верхів'я Конго.

У 1872 р. Лівінгстон і Стенлі, дослідивши північну частину Танганьїки, довели, що озеро не зв'язане з Нілом. У 1872-1873 рр. Лівінгстон досліджував південно-східне узбережжя Танганьїки, потім знову повернувся до оз. Бангвеоло, де й помер.

Лівінгстон прожив в Африці 32 роки. Подорожуючи по Африці, він пройшов 45 тис. км і дослідив 1,5 млн. кв. км земель до того невідомих людству. Він перший перетнув Африку а заходу на схід і відкрив при цьому багато хребтів, озер і річок. Спостереження Д. Лівінгстона над природою і життям народів у невідомих на той час областях внутрішньої Африки дали багато нового і цікавого для науки. Він був переконаним гуманістом, усе життя виступав проти торгівлі рабами, проте його відкриття й дослідження Англія використовувала із загарбницькою метою.

Коли від Д. Лівінгстона довгий час не було відомостей (1869-1871 рр.), на розшуки його було надіслано кореспондента однієї з американських газет Стенлі, який разом з Лівінгстоном досліджував оз. Танганьїка.

У 1874-1877 рр. Г. Стенлі, керуючи експедицією, перетнув Африку із сходу на захід, відвідав район східноафриканських озер, відкрив р. Кагеру, що впадає в оз. Вікторія, а також простежив усю течію р. Конго від Іверхів'я до гирла та встановив зв'язок Луалаби з Конго. Перебуваючи в Африці, Г. Стенлі поєднував свою дослідницьку роботу з пропагандою колоніальних ідей. Виконуючи доручення бельгійського короля Леопольда II, він у 1879-1884 рр. займався організацією так званої Вільної держави Конго, що згодом офіціально стала бельгійською колонією.

У 1887 р. Г. Стенлі ще раз вирушив до Африки. Цього разу він дослідив течію р. Арувімі, правої притоки Конго, встановив, що річка Семлікі зв’язує, озера Альберт і Едуард, відкрив гору Рувензорі та організував перше підняття на неї. Його заслуги у вивченні внутрішніх областей Африки, безперечно, великі. Однак не можна забувати того, що Стенлі був завзятим поборником імперіалістичної колонізації Африки, агентом капіталістичних держав, які прагнули загарбати цей континент.

Дослідником Африки був також німецький ботанік і географ Г. Швейнфурт, який провів у різних областях Північно-Східної і Центральної Африки понад 40 років. Він подорожував по Єгипту, Нубії, Лівійській пустині, Абіссінії, узбережжю Червоного моря, до верхів'їв Білого Нілу і Уеле. У своїй книжці «В серці Африки» (1874 р.) Швейнфурт чудово описує природу, наводить етнографічні відомості про народи Африки – шіллуків, дінка, азанде і мангбату. Проте він презирливо ставився до «чорних дикунів», часто наводив неперевірені відомості про людоїдство деяких африканських племен.

В останній чверті минулого століття в різних країнах Європи було створено товариство для вивчення Африки (в Парижі, Берліні, Мілані, Неаполі тощо), збільшилася кількість експедицій до Африки. Географічні дослідження зарубіжних географів в Африці були тісно пов'язані з колоніальною політикою найбільших імперіалістичних держав Європи.

Серед дослідників Африки XIX ст. особливе місце належить росіянам. Вони зібрали дуже цінний матеріал про її природу і народи. Характерно, що російські мандрівники завжди гуманно ставилися до африканського корінного населення, виступали проти його експлуатації.

Одним з перших російських мандрівників по Африці був Аврам Сергійович Норов. Він у 1834-1835 рр. здійснив подорож по Єгипту і Нубії, проплив по Нілу до Ваді-Хальфа і, повернувшись у Росію, в 1840 р. видав цікаву книжку «Подорож по Єгипту і Нубії в 1834-1835 рр.». У цьому творі він наводить багато цікавих спостережень з географії басейну Нілу. Фізико-географічні спостереження А. С. Норова обмежувалися долиною Нілу. Повінь на Нілі, за А. С. Норовим, триває з 1 липня до кінця вересня, причому він правильно пояснює причини повені. Характеризуючи кліматичні умови Єгипту, він згадує південний вітер хамсин. Особливий інтерес становлять зроблені А. С. Норовим економіко-географічні описи Єгипту.

У 1846-1848 рр. лікарську експедицію до Єгипту очолював А. Л. Рафалович. Він зібрав цікаві матеріали, що характеризують клімат, топографічні і етнографічні особливості країни. Рафалович відвідав також Алжір і Туніс. Після повернення на батьківщину він видав книжку «Подорож по Єгипту і внутрішніх областях Нільської дельти».

У 1847 р. вирушила в Африку експедиція під керівництвом російського вченого Єгора Петровича Ковалевського. У 1848 р. він повернувся в Росію і опублікував результати своїх досліджень у праці «Подорож у внутрішню Африку» (1849 р.), в якій міститься багато цікавих відомостей з фізичної географії, етнографії та історії Єгипту. Є П. Ковалевському вдалося відвідати такі місцевості по Нілу, де не ступала нога європейця. Він дослідив також маловідомі на той час частини Східного Судану, досяг верхів'я р. Тумат (притоки Голубого Нілу), проник до 10° пн. ш. На основі своїх спостережень Є. П. Ковалевський зробив висновок, що головною річкою є не Голубий Ніл, а Білий Ніл і що верхів'я його треба шукати далі на південь під Абіссінії. Є. П. Ковалевський описав також рівнини, розташовані між нижніми течіями Білого і Голубого Нілу, навів багато цікавих відомостей про різкі зміни ландшафтів Східного Судану належно від пір року, про геологічну будову долини Нілу.

Є. П. Ковалевський докладно охарактеризував різні племена Північно-Східної Африки (галла, барі, шилукін та ін.). З обуренням викривав він погляди людей, які «негра ставлять на останньому щаблі людського роду», а себе вважають привілейованою кастою людства. «Я захищаю людину, в якої хочуть відняти людську гідність. Будова тіла і мозку в негра така сама, як і в білого»,— писав він. Прогресивні погляди Є. П. Ковалевського не втратили актуальності до цього часу.

Разом з Є. П. Ковалевським у складі експедиції прибув до Африки натураліст Лев Семенович Ценковський. Уже через рік він здійснював самостійні подорожі і залишився в Африці навіть після від'їзду Є. П. Ковалевського. Л. С. Ценковський досліджував Судан, ряд районів Нубії, басейн Голубого Нілу, а також зробив подорож у Південний Кордофан. Він дав глибоку фізико-географічну характеристику відвіданих ним районів і зібрав дуже цінний ботанічний та етнографічний матеріал.

Одним з найвидатніших дослідників Африки був російський мандрівник Василь Васильович Юнкер. Він подорожував по Лівії і Єгипту, провів цікаві спостереження й дослідження в Східному Судані та в Екваторіальній Африці.

Першу подорож В. В. Юнкер здійснив у 1875-1878 рр. У 1875 р. пін побував у Єгипті, відвідав Лівійську пустиню, а на початку 1876 р. подорожував по Судану. Юнкер був першим європейцем, який піднявся по р. Барака. Він зробив також подорож по Білому Нілу і його притоці – Собату. В. В. Юнкер побував у верхів'ях і в гирлі р. Уеле. Під час цієї подорожі він об'їхав країни Макарака, Митту й Каліка і точно наніс на карту численні праві притоки р. Бахр-ель-Газаль.

Восени 1878 р. подорож закінчилась, В. В. Юнкер повернувся до Петербурга і старанно опрацював картографічні матеріали експедиції. Він вивіз з Африки багаті етнографічні колекції (зброю, посуд, одяг і т. ін.) народів дінка, барі, аванде, мангбатту і ряду арабських племен. Усе це В. В. Юнкер подарував Російській Академії наук. Тепер ці колекції зберігаються в Музеї антропології і етнографії АН СРСР у Ленінграді.

Під час другої подорожі по Африці (1879-1886 рр.) В. В. Юнкер досліджував басейн Уеле й довів, що ця річка є верхньою течією р. Убангі і належить не до басейну оз. Чад, як помилково вважав Швейнфурт, а до системи р. Конго. У 1881-1882 рр. В. В. Юнкер подорожував на південь під р. Уеле і її притоки Бомоканди. Він не раз перетинав вододіл між Нілом і Конго, старанно вивчав болота по р. Непоко та її притоці Арувімі, Дослідник досяг 2°1' пн. ш., де зустрівся з карликовим племенем негрів – акка. На жаль, надіслані ним колекції загинули.

Численні племена Східного Судану піднялися в цей час на боротьбу з колонізаторами (повстання махдистів), і В. В. Юнкеру довелося повертатися на батьківщину через південні області Унборо і Уганду, коло озер Альберт і Вікторія до Занзібара і далі на Каїр. Під час другої подорожі В. В. Юнкер дослідив район із заходу на схід від 23" до 32" сх. д. і з півночі на південь від 2 до 8° пд. ш. площею 650 тис. кв. км, з яких 250 тис. кв. км припадає на басейн р. Нілу і 400 тис. кв. км – на басейн р. Конго.

За заслуги в дослідженні Африки Російське географічне товариство обрало В. В. Юнкера своїм почесним членом.

Опрацювавши зібрані матеріали, Юнкер видав капітальну працю «Подорож по Африці» (т. І – у 1889 р., т. II – 1890, т. III – 1891 р.). З винятковою точністю він наніс на карту свій маршрут, склав чіткі карти досліджених ним територій, майстерно описав ландшафти, рослинність і тваринний світ відвіданих ним областей (його перу належить класичний опис шимпанзе), визначив на високому науковому рівні види рослин і тварин, виправив маршрути деяких своїх попередників (грека Патагоса, італійця Міане). Разом з тим Юнкер описав економіку країн, які відвідав.

У своїх працях В. В. Юнкер наводить цінний етнографічний матеріал: докладно описує зброю, одяг, предмети господарського вжитку та прикраси корінного населення Африки, вбачаючи в них елемент самобутньої культури цих народів. Збираючи етнографічні колекції, він мріяв збагатити ними музеї своєї батьківщини.

В. В. Юнкер завжди виявляв повагу і доброзичливість до населення тих країн, де подорожував, хоч і був прихильником колонізації Африки європейськими державами.

Великим знавцем природи Африки був російський географ і мандрівник Олександр Васильович Єлисєєв (1858-1895 рр.), який з 1881 по 1895 р. не раз побував в Африці, відвідав Алжір, Туніс, Тріполі, Північну Сахару, Єгипет і Ефіопію. Він описав долину р. Нілу, її геологічну будову, пороги річки та її своєрідну фауну. Описуючи Сахару, О. В. Єлисєєв висловлює думку, що Сахара ніколи не була дном моря, що її клімат поступово змінюється в напрямі зростання його сухості. Цікаві також його етнографічні дослідження. У книжці «По білому світу» він змалював яскраві картини природи й побуту берберів і арабів Північної Африки. Ця книжка збуджує в читачів інтерес до природи і любов до подорожей. Багато нарисів природи з цього твору згодом було включено до географічних хрестоматій. У 1894 р. О. В. Єлисєєн видав книжку «Махдизм і сучасне становище в Судані», в якій об'єктивніше, ніж більшість, Європейських учених, виклав історичні події в Африці того часу.

З російських дослідників Африки можна назнати ще О. М. Краснова, О. К. Булатовича, Л. К. Артамонова, В. І. Липського, І. І. Пузанова, В. В. Троїцького, С. В. Аверинцева, М. М. Драницина та ін.

Великий внесок у вивчення природи Ефіопії зробила очолювана академіком М. І. Вавиловим радянська експедиція, що її організував Інститут рослинознавства АН СРСР з метою вивчення видів і сортів культурних рослин. Ця експедиція в 1927 р., досліджуючи внутрішні райони Ефіопії, зібрала понад 6000 зразків культурних рослин, багато, зразків грунтів, добре вивчила місцеву техніку землеробства. Було встановлено, що з 650 існуючих у світі видів пшениці 250 ростуть на Абіссінському нагір'ї, яке є важливим центром окремих видів пшениці й ячменю.

Значний інтерес становлять зоогеографічні й етнографічні дослідження, проведені Л. Г. Вороніним в Ефіопії (1948 р.).

Радянські вчені брали участь у міжнародних геологічних конгресах (XV – у Преторії в 1929 р., XIX – в Алжір і в 1952 р.), у подорожах і експедиціях по Африці. Учасник XIX геологічного конгресу І. П. Герасимов провів спостереження над процесами грунтотворення і вивітрювання в тропічній савані, а також виявив генетичні зв'язки головних типів пустинь (серир, реч і гамада).

Група радянських ботаніків (П. О. Баранов, (1. М. Лавренко, Б. К. Шишкін, А. Л. Курсанов та ін.) вивчала мангрову рослинність, основні рослинні формації вічнозелених вологих екваторіальних лісів, саван та прилеглих до них арідних просторів.