Група учнів Богуславської загальноосвітньої школиI-III ступенів

Група учнів Богуславської загальноосвітньої школиI-III ступенів

Керівник: Ісаєв Олександр Якович, Заслужений працівник освіти України, учитель історії

У 1945 році гвардії капітан Лемішко був командиром роти важких танків КВ-122 88 Окремого Гвардійського важкого танкового Валгінського Червонопрапорного ордена Суворова, Кутузова і ордена Богдана Хмельницького полку.

Наводимо короткий витяг із нагороджувального листа: «Тов. Лемішко в боях проти німецьких загарбників проявив відвагу й мужність. За час командування ротою з лютого 1945 р. показав себе рішучим і вольовим командиром. У боях по прориву міцно укріпленого рубежу противника на річці Фрідландерштрам у районі Фл.Шланход-Бушхов 17.04.45 року тов. Лемішко, командуючи ротою, виявив відвагу й геройство.

Коли полк отримав завдання прорвати потужну оборону противника, де німці наполегливо чинили опір прикриваючись водним рубежем, тов. Лемішко був з ротою посланий на прорив оборони із завданням знищити вогневі точки противника й забезпечити форсування ріки й подальший наступ. Незважаючи на сильний вогонь гармат і самоходок противника, які не давали можливості просуватися нашій піхоті й танкам та форсувати ріку, він зі своєю ротою стрімко атакував противника і в запеклому бою його рота знищила 6 самоходок, один танк, одна самоходка була захоплена справною в полон. Особисто сам тов. Лемішко був попереду й зі свого танка знищив 3 німецьких самоходки. Крім того рота нанесла великі втрати противнику. Знищено: 4 гармати, 5 мінометів, 8 кулеметних точок і більше 50 гітлерівців. Сміливими й рішучими діями тов. Лемішко розгромив противника й забезпечив форсування ріки й подальший успішний наступ наших військ на цій ділянці фронту. Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».

17 квітня 1945 року був героїчний бій, а вже 21 квітня командування подало представлення у вищі інстанції на нагородження. З невідомих нам причин Лемішко В.Я. так і не був удостоєний звання Героя, яке, на наш погляд, цілком заслужив. Чи документи десь загубились, проходячи вверх по штабах усі інстанції? Чи може, зіграла негативну роль атестаційна характеристика, вміщена в особовій справі?

Річ у тому, що з жовтня 1943 по серпень 1944 року Лемішко В.Я. проходив навчання й перепідготовку в 1-му Гвардійському Ульянівському танковому училищі, де й атестувався з такою характеристикою: «Багато зазнайства. До навчання ставився з холодком. У громадській роботі участі не брав. Особисту й танкову зброю знає добре. Стріляє зразково. Танком управляє зразково. Військову таємницю зберігати вміє. Учасник Вітчизняної війни. Нагороджений Орденом Червоної Зірки і медаллю «За оборону Сталінграда».

Цю характеристику на старшого лейтенанта Лемішко подав командир навчальної роти училища. Важко сказати, наскільки вона справедлива. Можливо, тут просто заздрість тилового офіцера до офіцера-фронтовика, та ще й орденоносця, бо якось не в’яжеться те, що Лемішко до навчання ставився спроквола, а результати мав зразкові. Та, безумовно, найбільший його кримінал був у тому, що не брав участі в громадській роботі.

Можливо, ця характеристика (а в ті часи уважно вивчали особові справи, перш ніж людину якось відзначити), а може, що й інше завадило нашому земляку отримати найвищу нагороду – звання Героя Радянського Союзу.

На війні Лемішко був з першого дня. Спочатку Південно-Західний фронт (1941-1942) – водій автомашини, трохи згодом начальник воєнно-технічного постачання полка. Потім Західний фронт (1942) – командир взводу 82-мм мінометів 13 гвардійської стр. дивізії, далі 3-місячні курси воєнно-політичного училища при 28 Армії. Після цього на Сталінградський фронт – 776 стр. полк 214 стр. дивізії – зам. командира взводу по політичній частині. Там і отримав свій перший орден і друге поранення в ліву руку, через три тижні його ще й контузію.

Перше поранення мав на початку війни у праву ногу під містом Бєльцьк. Потім навчання в танковому училищі. І з 1944 року й до кінця війни – на 1-му Білоруському фронті: командир танкового взводу, а потім танкової роти. Нагороджений трьома бойовими орденами: Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки за бойові заслуги і медалями «За оборону Сталінграда», «За звільнення Варшави», «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною», а згодом багатьма ювілейними медалями.

Усі бойові й партійні характеристики, які є в особовій справі Лемішка, свідчать, що він «проявив себе сміливим, рішучим і вольовим офіцером. У боях показав мужність і відвагу. У складній обстановці бою орієнтується швидко й приймає вірні рішення. За бої по оволодінню містом Берлін представлений до звання «Герой Радянського Союзу». Фізично розвинутий, у бою витривалий. Особисто дисциплінований, морально стійкий. У побуті скромний. Вимогливий до себе і до підлеглих». Та Героя Лемішко В.Я. так ніколи й не отримав.

Після війни був головою колгоспу «Зелений Луг» Оскільської сільради Борівського району, згодом бригадиром тракторної бригади Борівської МТС, головою Гороховатського сільпо (споживчого товариства), шофером колгоспу ім. Хрущова, завгаром колгоспу «Радянська Україна», знову головою Гороховатського сільпо і знову шофером колгоспу ім. Сталіна.

Володимир Якович міг би багато розповісти про те, що стоїть за скупими рядками його особової справи, та на жаль, його вже давно немає серед живих.

ЗНАНА ЛЮДИНА У НАШОМУ МІСТІ
Губська Анастасія, курсант I курсу Харківського національного університету внутрішніх справ (ХНУВС), Почесний член Ради Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені О.Масельського

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського,керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ Валківської районної ради Харківської області
Народився Степан Стаферський 29 травня 1920 року в с.Червоний Шахтар Ізюмського району Харківської області. Своє трудове життя він почав у 1938 році учнем Кегичівської контори Заготзерно, потім працював робітником, помічником бухгалтера.

Стаферський Степан Станіславович був признаний до лав Радянської Армії у 1939 році. У 1941-му строк його служби в армії закінчувався, але почалася війна . . . Страшна звістка застала молодого чоловіка в одній з військових частин Ленінградського військового округу. І він, навіть не побачившись з рідними, першого ж дня пішов на фронт. Був поранений та продовжив воювати у складі Воронезького, потім Першого та Другого Українських фронтів, брав участь у звільненні Одеси. Пройшов всю війну, Перемогу Степан Станіславович зустрів у Берліні.

Додому повернувся аж в 1946 році, бо й після оголошення Перемоги ще тривали бої. Був кілька разів поранений, останній раз вже після оголошення Перемоги.

Був радистом, завжди на передовій, завжди попереду всіх.

Розповідати про війну він не любив. Донька Алла згадує, як виступав наш місцевий чоловічий хор учасників Великої Вітчизняної війни (тоді він так називався, на початку свого існування у 1975 році ) в Києві. Виступ припав саме на день святкування Дня визволення Києва. Журналістка Емма Антонівна Бабгук брала інтерв’ю у визволителів Києва. І ось по радіо вона почула, як батько розповідав про бої за Київ. Говорив, що вода в Дніпрі була червона від крові, такі жорстокі були там бої. А про те, що саме за визволення Києва він отримав «Орден Червоної Зірки» - у своєму інтерв’ю навіть не промовив. Про це рідні знають з фронтової газети «Звезда», де була надрукована замітка фронтового кореспондента під назвою «Вызван огонь на себя».

Довго зберігалася ця газета у фронтовому альбомі батька Алли Степанівни, а потім, вже після смерті Степана Станіславовича, хтось попросив використати цей матеріал по підготовці до святкуванн Дня Перемоги, і не повернув…

А дружина з донькою вже й не могли згадати, кому довірили сімейну реліквію.

У Степана Станіславовича було багато нагород, зараз вони зберігаються у його сина, підполковника авіації, який мешкає у Москві. Серед дорогоцінних нагород « Медаль за відвагу » ( їх дві ), медалі « За взятие Вены », « За взятие Будапешта », « За освобождение Праги », « За Победу на Германией в Великой Отечественной войне ». Це далеко не увесь перелік, та й хіба могло бути їх мало у справжньої героїчної людини. Були у Степана Станіславовича й трудові нагороди. Медаль « За доблестный труд » та « Ветераны труда ».

Після демобілізації з лав Радянської Армії працював бухгалтером Кегичівської контори Заготзерно, а пізніше – заступником уповноваженого Міністерства заготівель по Кегичівському району.

В 1954 році С.С.Стаферський був призначений уповноваженим Міністерства заготівель по Валківському району.

Помер Степан Станіславович дуже рано, у 60 років, далося в знаки підірване здоров’я під час тяжких та кровопролитних боїв у роки Великої Вітчизняної.
ПАМ'ЯТЬ ПРО ФРОНТОВИКА ІВАНА САВЧЕНКА
Губська Анна, учениця 9-В класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст I категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
Час плине так швидко, що інколи навіть не розумієш, що ж треба зробити, аби не втратити чогось важливого у нашому житті, встигнути зробити ті речі, які потрібні у подальшому житті, встигнути поспілкуватися з тими людьми, що творили історію; намагатися використати досвід минулих поколінь для розвитку нашої держави.

В нашому місті проживає ще кілька учасників бойових дій, які є нашими добрими друзями. А скільки колишніх фронтовиків вже навіки відійшли у вічність?! Скільки таких, які воювали ще у громадянську, І-у світову і, навіть, пам’ятали революційний жовтень 1917 року.

Серед таких валківчан був і Савченко Іван Савич. Народився Іван Савич в самому кінці 19 століття, у 1899 році. Для нашого нинішнього покоління такі дати майже як до нашої ери. Та ця людина не просто прожила свій земний вік, вона залишила по собі життєві доробки , як родинні так і професійні.

На жаль, поспілкуватися з самим Іваном Савичем, зрозуміло, нам сучасній молоді, не вдалося. Помер ветеран ще у 1988 році, задовго до нашого народження. Та багато чого про Івана Савича нам розповіла його невістка, також відома і шанована у нашому місті людина, Савченко Людмила Федорівна. І хоча сам Іван Савич, як до речі і всі справжні фронтовики, мало говорив про війну, завдяки збереженим Людмилою Федорівною документам, довідкам, листам, фотокарткам…можно багато чого побачити і зрозуміти.

Напередодні страшного воєнного лихоліття ІІ світової та Великої Вітчизняної Іван Савич працював на керівних посадах: був головою районної планової комісії та заступником голови виконкому Валківської районної ради депутатів трудящих ( з травня 1939-го по лютий 1940-го). Потім працював керівником Валківської автотранспортної контори ( з лютого 1940-го по травень 1941-го). Пізніше був звільнений з посади у зв’язку з призовом до лав РККА у травні 1941-го року.

Хочеться також зазначити, що більшість людей, з якими часто спілкуються наші пошуківці, розповідаючи про своїх родичів-фронтовиків, майже завжди говорять одне : « Знаємо дуже мало. Вже зараз розуміємо, що треба було розпитувати, записувати, зберігати……. та тоді якось не було потреби і гадалося, що встигнеться, що ще встигнеться, що рідні з нами будуть ще довго-довго….. А ось бачите як…..».

Ось саме така ситуація склалася і у родині Савченків. Та у місті Івана Савича добре знали люди: колеги, однополчани….. Тож і їхні розповіді тепер стали у нагоді. Так, колись з розмови про фронтові події свекра з друзями, Людмила Федорівна дізналася про те, що служив він у підрозділі, що забезпечував армію продовольчими товарами. Проходив службу у 42-й стрілецькій дивізії ( по вересень 1943 року), що входила до складу діючої армії до 9 травня 1945 року. У 1942-му році отримав контузію, після якої стан здоров’я значно погіршився.

Війну закінчив у вересні 1945-го і аж до серпня 1946 року проходив лікування у Харкові, про що свідчать численні документи.

Про бойові дії Іван Савич намагався не говорити, то ж Людмила Федорівна від нього майже нічого про це не чула. З фронту повернувся у званні капітана.

Груди фронтовика Савченка прикрашало багато нагород. Серед яких «Орден Отечественной войны», медаль «За Победу над Германией» та багато ювілейних. А ще - пам’ятна медаль Жовтневої революції. На момент нагородження у 1987 році до 70 -річчя Жовтневої революції у нашому районі залишалося лише 5-ть учасників тих подій.

Після війни продовжував працювати на керівних посадах. Отримав персональну пенсію. Багато документів, фотокарток і нагороди родина Савченків передала до експозиції Валківського районного краєзнавчого музею.
ДИТЯЧІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ
Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені О.Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради

Харківської області

Важко уявити і величезне окуповане місто: особливо якщо це вже розвинутий центр культури, науки, освіти та будівництва. Саме ось таким знала наш обласний центр, наш рідний Харків 8-річна Валя Сімачкова і яким вона запам’ятала його під час окупації німецькими військами ми можемо дізнатися з її розповіді.

Нині Валентина Миколаївна Єловікова проживає у передмісті Дніпропетровська та страшні воєнні часи пам’ятає, не мов вони закінчилися лише учора.

З розповіді очевидця :

«……родилась я в 1933 году. Тогда в школу шли с 8-ми лет и поскольку 8-мь мне исполнилось в апреле – в школу я пошла немножко позже. В 1941-м я пошла в первый класс. Были страшные бомбёжки, всё рушилось……., но занятия начались точно в срок – 1 сентября.

Не помню точно какого числа, где-то в конце октября, в Харьков вошли немцы. Школы продолжали работать, хотя во многих уже открылись госпиталя. Я училась в 6-й средней школе, ныне - это 6-я гимназия (кстати, именно в ней училась Людмила Гурченко). И вот походили мы ещё немножко, а потом я не знаю почему мама решила, без причин, что пока хватит….только теперь я понимаю, что она просто боялась за меня. В один из дней к маме пришла наш преподаватель ботаники Варвара Ивановна. Она сказала, что пусть девочка ходит в школу, потому что там на переменах дают кусочек хлеба. До сих пор помню какой старенькой мне казалась эта учительница и как выглядел этот хлеб. Уже с опыта прожитых лет я понимаю, что то, что мы называли хлебом, состояло из кукурузной муки и шолухи от проса. Сверху на этот кусочек хлеба клали ещё кофейную ложечку неочищенного коричневого сахарка. Это выдавали немцы советским детям в годы оккупации.

Народу на улицах было совсем мало, иногда казалось, что город вообще вымер. Наша Сумская – была просто безлюдная. В памяти остались воспоминания о халёных белокурых немках ( военнослужащих) в подогнанных по размеру кителях и таких же немцах, которые то и дело прогуливались по улицам города. Шли прямо по центру улиц…..Они -хозяева положения. А что наши?... Люди, изнемождённые голодом и холодом, ели передвигались по стеночкам… высохшие, затянутые и чёрные от голода….. правда, первые 2-3 месяца на внешности горожан отсутствие продуктов не очень сказывалось….зато потом уже даже не возможно было определить их возраст.

Когда в 1943-м Харьков освободили, была выпущена фронтовая газета (кто именно - не знаю, ведь фронтов было много), но там была моя фотография и статья про город и как жители помогали с диверсиями нашим солдатам….ну чуть ли не партизаны мы были. Потом мне уже сказали, что если бы нашлась та газета, можно было бы получить статус участника войны.

После освобождения учёба возобновилась. Занятия начались точно 1 сентября. Правда, приходилось заниматься уже в неприспособленных помещениях. Бывало даже так, что сегодня в одном здании, а завтра - в другом. На то время наша семья уже переехала поближе к Госпрому, по этому я училась и в 105-й, и в 106-й и в 131-й школах. Кстати, госпиталя так же, по прежнему, находились в школах. А детвора, как могли, помогали солдатам: пели им песни, читали стихи, устраивали представления…

Заканчивала учёбу я уже в 116-й школе. У нас были уроки музыки, пения, рукоделия… школы ведь тогда были женские и мужские……а хлебчик так же нам давали на переменках.»

Валентина Миколаївна старша сестра мого дядька та хрещеного, тож спілкувалися ми досить довго під час одного з родинних свят. Та, мабуть, найбільш пам’ятним спогадом для маленької Валюші і сьогодні залишається звістка про Перемогу.

«Победа, 45-го! Помню ли я этот день? Такое забыть нельзя!!! Утром мама меня взяла за руку и начала будить: «Валя! Валя! Вставай! Победа!» Я уже говорила, что людей на улицах не было: город был выбит и расстрелян в ярах…..остальные - просто вымерли…

И вот наша площадь (памятника Ленину ещё тогда не было) и город празднует Победу! Людей было столько!!!!!!! Стояли все, тесно прижатые друг к другу, тяжело даже было пошевелиться…..

Автоматные очереди со всех сторон ! Все плачут, обнимаються…..»

Саме на цьому місці нашої бесіди Валентина Миколаївна почала плакати, а потім ще додала : « Словами это не передать ! Что-бы испытать такие емоции - нужно это всё только пережить. А мне бы очень не хотелось, чтобы наши дети, внуки и правнуки пережили в своей жизни эти емоции – ведь тогда им прийдёться испытать и горе. Пусть лучше знают об этом из наших уст и живут в мирное время. »

РОДОМ З ДАЛЕКОГО ТРИДЦЯТОГО
Губський Євгеній, учень 7-Б класу Валківського ліцею імені Олександра Масельського,

та Губська Анастасія, курсант I курсу Харківського національного

університету внутрішніх справ (ХНУВС)

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області

За цими даними не відразу можна зрозуміти, що мова йде про нагороду.

Хочемо розповісти про один з перших радянських військових орденів – Орден Червоної Зірки.

Орден має більш, як 60 – ти річну історію, бо був заснований, як вже говорилося, 6 квітня 1930 року, а перше нагородження пройшло вже 13 травня того ж року. Взагалі за 61 – річну історію даного Ордену за великі заслуги у справі оборони Союзу РСР, у забезпеченні державної безпеки кількості нагороджень налічує майже 4 мнл. чоловік (3876740).

Орден Червоної Зірки виготовлявся зі срібла та являє собою п’ятикінцеву зірку, вкриту рубиново – червоною емаллю. Відстань між кінцями двох протилежних променів зірки – 47,6 мм. В центрі зірки – зачернений щит з рельєфною фігурою червоноармійця в шинелі, будьонівці та з гвинтівкою на перевагу. По контуру щиту надпис : « Пролетарии всех стран, соединяйтесь! » Під фігурою червоноармійця надпис « СССР ». Між основами двох нижніх променів зірки – металеве зображення серпу та молоту. Стрічка ордену шовкова муарова, кольору бордо зі сірою смугою посередині. На зворотному боці Ордену – порядковий номер та гвинтовий штифт з гайкою для прикріплення до одягу. Спочатку Орден носився на лівому боці грудей. З 1943 року, коли Ордени, що кріпляться на штифтах, перемітили на правий бік грудей, це стосувалося і Ордену Червоної Зірки. На польовій та повсякденній формі замість знаку Ордену носиться стрічка. Зовнішній вигляд Ордену протягом його існування не змінювався. Авторами проекту нагороди є художник Купріянов В.К. та скульптор Голенецький В.В.

Досить вражаюча цифра і тим більша наша гордість про те, що і у нашій родині були люди, чия хоробрість і відвага не залишилася не поміченими. Тримаємо в руках одну з реліквій в нашій сім’ї - Орден Червоної Зірки нашого прадідуся Василя і вражає те, що такий маленький шматочок металу

(срібла) може розповісти багато цікавого і повчального для нас молодих українців.

Завдяки відкриттю баз даних Міністерства Оборони СРСР ми знайшли дорогі для нас документи: нагородний лист та приказ про нагородження. Ось читаємо одну із героїчних сторінок звичайного валківського чоловіка, що пішов захищати рідну землю та свою родину від фашистського гніту:

Приказ

Командующего артиллерией 57 армии

От имени Президиума Верховного Совета Союза ССР,

за образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками и проявленную при этом доблесть и мужество награждаю:

9. 
   Красноармейца ПОТАПЕНКО Василия Тарасовича – оружейного мастера Армейской артиллерийской ремонтной мастерской № 60;
   

НАГРАДНОЙ ЛИСТ

1. 
   Потапенко Василий Тарасович.
   
2. 
   Красноармеец.
   
3. 
   Артиллерийский мастер Армейской артиллерийской ремонтной мастерской № 60.
   

4. 
   1896 года рождения
   
5. 
   Украинец.
   
6. 
   Безпартийный.
   
7. 
   Участник гражданской войны и Великой Отечественной войны: Юго-западный (с марта 1943-го), Степной ( с августа 1943-го), ІІ-й и ІІІ-й Украинские фронты (с февраля 1944-го).
   
8. 
   Ранений и контузий не имеет.
   
9. 
   В рядах Красной Армии с марта 1943 года.
   
10. 
    Призван на фронт Валковским райвоенкоматом Харьковской области.
    

Красноармеец т. Потапенко В.Т., являеться бригадиром-артиллеристом, лучшим артиллеристом в аарм.-60, благодаря исключительной любви к порученному ответственному делу в деле быстрейшего и качественного восстановления артиллерии для в/частей и соединений армии, систематически перевыполняет производственные задания на 200-250%, лично выпуская ежемесячно по 15-16 арт.систем дивизионной артиллерии.

За 2 месяца май-июнь 1944г. Т.Потапенко отремонтировал средним ремонтом 122 мм. гаубицы обр.38г. – 14 шт. и 76 мм. Пушек обр. 42г.(ЗИС-3) – 20 шт.

За отличную работу систематически премируеться денежным вознаграждением.

Т.Потапенко вполне достоин правительственной награды – Ордена «Красной Звезды».

20 июля 1944г. Начальник 4 отд.АС 57 армии

Инженер-майор Кузнецов.

Вже після війни від однополчан наші рідні дізналися, що у прадіда був і такий випадок на фронті: під час атаки вийшли з ладу всі пушки і він, під шквальним вогнем противника, ризикуючи життям, відремонтував одну з них і радянські солдати змогли відбитися у цьому нерівному бою.

Взагалі в роки Великої Вітчизняної війни Орден Червоної Зірки став однією з найбільш розповсюджених нагород: більш ніж 2 мільйони осіб отримали 2 860 000 орденів. Орденом нагороджено 1740 військових частин та організацій Червоної Армії та тилу, в тому числі 14 чехословацьких та польських частин. З моменту затвердження Ордену і до закінчення Другої Світової війни було нагороджено 2 881 500 осіб, А з 1945 по 1991 рік було видано близько 900 000 орденів.