Причини та наслідки використання в ідеологічній боротьбі неокультів у роки „холодної війни”: аналітична оцінка стану проблеми для сучасного українського суспільства

4.3. Причини та наслідки використання в ідеологічній боротьбі неокультів у роки „холодної війни”: аналітична оцінка стану проблеми для сучасного українського суспільства

Метою проведеного мною дослідження порушеної проблеми є прагнення дати науково обґрунтовану відповідь на наступні питання: чому процеси появи нетрадиційних містично-релігійних осередків, а також відродження різного роду закритих елітарних (масонського типу) структур у суспільствах посткомуністичних державах, зокрема й в Україні, припали саме на 70-80 роки ХХ століття; яка природа причин виникнення зазначеного соціального явища: історично обумовлена чи штучно утворена певними силам; які (позитивні чи негативні) наслідки воно несе в собі для українського суспільства; яким чином має реагувати суспільство і публічна влада на відповідні виклики.

Проведене дослідження підтвердило висновок, що поки немає однозначної відповіді на поставлені запитання. З одного боку, є ознаки певного природного протікання відповідних негативних процесів у свідомості людства; з іншого – конкретні факти свідчать, що на виникненням природніх передумов і визначення темпів розвитку зазначених процесів у суспільствах Радянському Союзі та державах так званого „соціалістичного табору” впливала відповідна політична практика як внутрішніх, так і зовнішніх ідеологічних та політичних супротивників.

Так, історичний досвід свідчить, що розвиток світового співтовариства характеризується визначеною циклічністю. Поряд із підйомами в сфері соціально-економічних відносин спостерігаються також і переходи до гострих кризових явищ в окремих країнах і геополітичних регіонах, котрі переростають за певних умов у всесвітні катаклізми, що призводить до докорінних змін рівнів впливу і співвідносин сил, які беруть участь у цих процесах, — держав, транснаціональних військово-політичних, фінансово-економічних структур, соціально-політичних, клерикальних та національно-етнічних рухів, а також кримінально-мафіозних угруповань. У XX ст. на долю людства випало три такі загальні кризи, котрі викликали значні соціально-економічні потрясіння і призвели навіть до розпаду раніше впливових багатонаціональних державних утворень на більш дрібні та менш впливові. У двох випадках цей процес відбувався в ході „гарячих” світових війн.

Так, за визнанням переважної більшості дослідників, Перша світова війна (1914—1918 рр.) була викликана світовою загальною економічною кризою в умовах боротьби між двома коаліціями імперіалістичних держав. Обидва воюючі угруповання переслідували неправедну мету — перегляд насильницькими методами сфер впливу на світових ринках сировини, робочої сили і збуту готових товарів.

У результаті відбувся розпад Австро-Угорської імперії, була послаблена Німеччина, на перші позиції у світі вийшли наймогутніші колоніальні держави — Велика Британія і Франція, вперше як повноправний геополітичний гравець заявили про себе Сполучені Штати. Одночасно хвиля соціальних революцій, що прокотилася, змела низку монархій та привела до влади прибічників тоталітарних режимів: фашистських (у Німеччині — Гітлера, Італії — Бенітто Муссоліні, Угорщині — адмірала Хорті, Іспанії — Прімо де Рівера, потім генерала Франко, Португалії — генерала Кармона і Румунії — генерала Антонеску; напівфашистських — у Польщі, Болгарії, Греції, Югославії, Литві, Латвії та Естонії; імперського, мілітаристського — в Японії; комуністичного — в Росії. У Чехословаччині, Франції, Великій Британії, США — ліберально-буржуазних урядів.

За своїми масштабами ця війна не мала собі рівних за всю історію людства. Якщо в усіх війнах XII ст. було знищено 3 300 тис. чоловік, у XVII ст. — 5 372 тис. чоловік, у XIX ст. — 16 млн., то в XX ст. лише за дві світові війни — понад 60 млн. людей.

За розв’язання Другої світової війни відповідальні як фашистські держави, так і сталінський режим у СРСР, а також так звані „демократичні” режими держав — Англії, Франції та США, котрі вклали гігантські кошти у відродження агресивного німецького та італійського фашизму і японського мілітаризму, створили відповідні умови для їхньої сутички з Радянським Союзом. Політика Мюнхена, що складала стрижень зовнішньополітичної діяльності Лондона, Парижа і Вашингтона, поставила Велику Британію і Францію на межу національних катастроф. Лише США стали єдиною державою, що отримала з цієї війни вигоду і за рахунок виконання військових замовлень сторін, що брали участь у збройному конфлікті, поліпшили своє економічне та політичне становище. Хача Радянський Союз зазнав значні економічні та людські втрати, проте йому вдалося у повоєнний період розширити та закріпити свою сферу військово-політичного і економічного впливу на Східну Європу і деякі держави Азії та Африки. На противагу Західній цивілізації була штучно утворена так звана соціалістична система держав.

Незважаючи на складності, протиріччя і тертя в антифашистській коаліції, співробітництво СРСР, Великої Британії та США стало важливим чинником розгрому гітлерівської Німеччини і мілітаристської Японії. Прикладами такого співробітництва стали спільно розроблені рішення Тегеранської, Кримської та Потсдамської міжнародних конференцій. Водночас, лідерам провідних світових держав того часу не вдалося усунути всі протиріччя і розробити цивілізовані принципи та форми повоєнних міждержавних відносин.

Черговий 40-річний період став продовженням процесу протистояння вже добре сформованих двох світових антагоністичних суспільно-економічних і військово-політичних коаліцій в умовах нового витка загальної економічної кризи та ведення протиборчими сторонами „холодної війни”, стратегічні цілі якої досягалися без розгортання один проти одного прямих воєнних дій. У цьому випадку використовувалися методи „психологічної війни”. Іншими словами, підрив здійснювався шляхом безупинного проведення серій „таємних операцій”, що розроблялися і здійснювалися за вказівкою правлячих еліт безпосередньо спецслужбами або під їхнім керівництвом іншими державними і неурядовими структурами.

Історія протистояння по лінії „Схід-Захід” двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу. Оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди, використовувалися ними шляхом таємної підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. Для зовнішньої підтримки використовувалися стратегія «Морської Сили» та принцип її реалізації — «анаконда», що складався з низки відносно самостійних концепцій: стримування СРСР та блокової геостратегічної підтримки НАТО‚ АСЕАН, АНЗЮС, СЕНТО тощо у протистоянні з так званим „соціалістичним табором”, — розроблених „батьками атлантизму” американцями Альфредом Мехеном та Ніколасом Спікменом. Сутність розроблених Мехеном принципів так званої „анаконди” в реалізації зазначеної стратегії полягає у блокуванні ворожої території з моря по узбережній лінії, що призводить поступово до стратегічного виснаження супротивника.

Традиційно політика атлантистів^ щодо держав Східної Європи, розташованих між Росією та Ні­меччиною, базується на макіндерівській тезі про необхідність утворення тут „санітарного кордону”, котрий був би одночасно конфліктогенною і буферною зоною між Москвою і Берліном, що на протязі багатьох десятиліть перешкоджало виникненню стійкого російсько-німецького союзу, життєво небезпечного для всього атлантичного блоку.

Саме з цих причин Велика Британія та напіватлантична Франція, а після 1945 року й Сполучені Штати Америки, прагнули всіляко дестабілізувати східноєвропейські народи, нав’язувати їм думку про необхідність “незалежності” та “визволення” з-під німецького чи російського впливу.

За визнанням класиків геополітичної науки, Німеччина, як і Росія, — одна з континентальних „ідеократичних”^ сил, за характером протилежна „демократичним силам” так званого блоку атлантистів, і входить до складу Північноатлантичного альянсу в силу тимчасових історичних обставин. Ідеократичні сили Євразії прагнуть утворити на Світовому Острові^* „Євразійську імперію” по лінії „Париж—Берлін—Москва—Токіо”.

Зі свого боку, наприкінці 70-х років ХХ століття в апараті Ради національної безпеки США згуртувалася група ортодоксів‚ які вважали‚ що „у світі нема місця для американців і росіян... або росіян необхідно розгромити‚ або вони повинні капітулювати”. На перший план був висунутий конфронтаційний воєнно-силовий аспект відносин, тобто отримала подальшого розвитку доктрина вирішення завдань стратегічного розвитку американської нації та співтовариства держав Західної цивілізації шляхом військової експансії щодо своїх ідеологічних ворогів в особі співтовариства комуністичних держав з Радянським Союзом на чолі. Теоретичною базою посилення гонки озброєнь стали різні „сценарії” ядерної війни, котрі розроблялися Гудзонівським інститутом, Інститутом оборонних досліджень, Джорджтаунським центром міжнародних і стратегічних досліджень тощо. Жорсткого характеру набула й політика Вашингтона щодо багатьох інших держав світу, в тому числі й до союзників по НАТО та Японії.

Як свідчать події останнього десятиліття ХХ століття, протиріччя, насамперед економічне, по лінії “Схід-Захід” завершилося поразкою Організації Варшавського Договору на чолі з СРСР, розпадом “східного військово-політичного блоку”, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та (всупереч бажанню еліт найбільш визнаних європейських центрів сили — Великої Британії та Франції) об’єднанням Німеччини, котра, нині відновившись у повноцінну центральноєвропейську силу, якою вона була в минулому, в перспективі (після завершення заходів щодо досягнення стратегічної мети повоєнного періоду – „пробачення світовим співтовариством німців за минуле – розв’язання Першої і Другої світової війн”) протиставлятиме себе в міжцивілізаційних відносинах „атлантистам”. У даному випадку неминуче зближення євразійських ідеократичних сил у межах геостратегічного тріумвіратного альянсу, укладеного у 1996 році у Страсбурзі між Францією, Німеччиною і Росією. Як наслідок – посилення ідеологічного протистояння та економічної конкуренції на континенті.

З іншого боку, в сучасному розумінні багатьох світових геостратегів інша провідна західноєвропейська держава — Велика Британія — не вважається європейською державою. Вона геополітично є атлантистською, тому що її стратегічні інтереси традиційно протилежні традиціям і тенденціям цивілізаційного розвитку у Європі. Важливою передумовою для формування сучасної розстановки геостратегічних центрів сили вважаються події 60-тих років ХХ століття.

Так, посилюючи свою роль на Європейському континенті, США практично повністю встановила контроль над англійськими колоніями. Стратегічна роль Великої Британії в світі значно зменшилася, і сьогодні в Європі ця держава виступає скоріше як екстериторіальна плавуча база Вашингтона, ніж як самостійна сила. Звідси наявність такої міцної взаємодії в галузі дипломатії, військової стратегії, економіки, безпеки, особливе співробітництво у сфері розвідки та контррозвідки з розподілом відповідних регіональних зон відповідальності між Лондоном і Вашингтоном‚ з підключенням до цього особливого альянсу колишніх англійських колоній — Нової Зеландії, Австралії та Канади.

У той же час Слов’янська цивілізація на чолі з Російською імперією, Радянським Союзом, а нині Росією, в міжцивілізаційній конкуренції ніколи не мала світової економічної могутності. Через ці обставини СРСР у повоєнні роки репрезентував лише воєнно-технічну проблему для Заходу (за наявності ядерної зброї). Основна ж економічна конкуренція в міжцивілізаційному протистоянні відбувається між Заходом і державами Південно-східного поясу (ПСП)^, насамперед Китаєм — не лише регіональним, а і потенційним світовим лідером. Така тенденція залишиться до другої половини XXI століття, що обумовлюватиме періодичну напруженість відносин по лінії “Північ-Південь”.

Свого часу, враховуючи невтішливі перспективи глобальних змін на Євразійському просторі, для створення відповідного морально-психологічного фону, демонстрації гегемоністських амбіцій американської адміністрації та провокування відповідної тенденції на стратегічну перспективу в міжнародних відноинах президент США Рональд Рейган 8 липня 1982 року в промові в англійському парламенті закликав Захід до “хрестового походу проти комунізму”, заявивши: “Давайте ж припинимо коливатися, скористаємося нашою могутністю для того, щоб марксизм-ленінізм опинився на згарищі історії. Двадцять перше століття людство повинно зустріти на руїнах комунізму”.

Роком раніше, 6 квітня 1981 року, виступаючи в Центрі міжнародних і стратегічних досліджень Джорджтаунського університету, президент Рейган заявив, що йому “вдалося суттєвим чином покращити роботу розвідувальних відомств, відновити моральний дух та зміцнити їх спроможність викривати, аналізувати та відбивати загрози, що надходять від розвідок супротивника”.

Через агентуру та “друзів” у провідних органах преси, на радіо та телебаченні проводилося вигідне висвітлення специфічних проблем розвідки, здійснювалася “психологічна війна”, в тому числі й щодо населення США. У заходах морально-психологічного тиску почали використовуватися всілякі ідеологічні центри, а також утворені насамперед американськими спецслужбами за допомогою агентури впливу „нетрадиційні містично-релігійні” угруповання, ідеологічною основою яких був антикомунізм.

Так, яскрави прикладом може слугувати так звана „Церква Єднання”, відома ще як Церква Муна. Мун народився 6 січня 1920 року на півночі Кореї у селянській родині послідовників пресвитеріанської церкви. Ще під час навчання у школі він почав відвідувати молитовні збори „п’ятидесятників”. А в 1936 році йому було видіння. Явився йому, зрозуміло, сам Ісус Христос і сповістив, що такий собі Мун Сен Мен має завершити місію, котру господь не встиг завершити. Після умовлянь та вагань Мун погодився виконати це завдання і почав проповідувати.

Зрозуміло, шлях молодого пророка був тернистий: у серпні 1946 року японські окупанти заарештували його та посадили за грати. Послідовники Муна вважають, що він постраждав за віру, але деякі його недоброзичливці стверджують, що він був засуджений за згвалтування. Американські війська звільнили Муна, й він продовжив свою проповідницьку діяльність. Втім, у 1955 році Сен Мен знов опинився на лаві підсудних. Цього разу — „за полігамію та сексуальний розбрат”. З 1957 року почалася робота „Церкви Єднання” у Сполучених Штатах. Йшла вона досить успішно. У 1971 році Мун сам переїхав до Америки, проте скандальна репутація не залишила його. У США на нього заводиться кримінальна справа, а у Франції він став персоною „non grata”. Мун був засуджений на півтора року до ув’язнення і грошового штрафу за ухилення від сплати податків. „Преподібний” завів цілу флотилію кораблів під назвою „Надія”, приписаних до порту Норфолк, штат Вірджинія, таким чином, податковому відомству було недоплачено близько 43.000 доларів.

Мун та його прибічники ще мали справу з судовими органами в 1976 році по справі про підкуп американських конгресменів. У муністів були конфлікти з владою деяких держав через переслідування адептів, які вирішили залишити секту. Так подається офіційна версія зростання величі Муна. Проте замовчується той факт, що сприятливі умови до свого зростання як пророка Мун забезпечив участю в якості агента в таємних операціях спецслужб, спочатку ЦРУ Південної Кореї, потім ЦРУ США, пізнішу – співробітництвом з низкою президентів та інших впливових осіб Сполучених Штатів.

Нині особливу активність функціонери „Церкви Єднання” виявляють у промислово розвинутих районах України (Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Київська області), спрямовуючи свої зусилля на залучення до секти, в першу чергу, представників інтелігенції та обдарованої молоді, проявляючи зацікавленість до нових технологій, наукових розробок та винаходів, чим завдають шкоди економічному та інтелектуальному потенціалу нашої держави.

Враховуючи викладене, треба підкреслити, що умови для нинішніх негативних тенденцій у світоглядній царині були підготовлені ані божою силою, ані природним історичним процесом розвитку людства. Вони на протяза декілька десятків років штучно провокувалися спецслужбами. “Історики, я впевнений, — підкреслив Р.Рейган у штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі 24 травня 1984 року під час закладання фундаменту нового приміщення, — дійдуть висновку, що ніхто, мабуть, не відіграв більш важливої ролі в цю хвилюючу еру, ніж всі Ви, ті, хто працює тут, в ЦРУ”. Президент вказав, що “в сучасному світі мають важливе значення активні та енергійні операції розвідки. Її роль може стати навіть ще більш важливою в мирний, ніж у воєнний, час”.

Коли „справу було зроблено” за допомогою певних внутрішніх сил у Москві та союзних радянських республіках, президент Д.Буш мав можливість відкрито сказати на з’їзді республіканської партії 20 серпня 1992 року: „Так, не сумнівайтеся, повалення комунізму не було чимось таким, що само собою сталося. Для цього добре попрацювали команди кількох американських президентів від обох партій”.

Звідси виходить, що антикомуністичний, антирадянський ідеологічний фон протягом усього періоду протистояння був прикриттям для американської еліти в реалізації своєї стратегічної мети — досягнення світового лідерства в боротьбі з іншими цивілізаціями (західноєвропейською, слов'янською, східною тощо). В умовах назрівання третьої світової економічної кризи це надавало можливість американцям втягувати інші провідні західні держави та країни Сходу до боротьби, що не припиняється й сьогодні, із „комуністичною небезпекою”, тим самим виснажуючи їх моральні та матеріальні ресурси і поступово просуваючись до статусу „єдиної в світі супердержави”.

Таким чином‚ зовнішні сили в особі США та НАТО організовували й підтримували внутрішні сили розпаду в державах Організації Варшавського Договору та їх сателітів у світі. Представники Північноатлантичного альянсу заявляли про це відкрито і неодноразово. В геополітологічних працях сучасних геостратегів-„атлантистів” Д.Мейнига, У.Кірка, С.Коена, К.Грея й особливо у Г.Кiссінджера та З.Бжезінського „програвалися” всі сценарії щодо „ослаблення східного блоку і повалення тоталітарних комуністичних режимів”, де чинне місце як засобу ідеологічного і психологічного впливу відводилося спрямованому використанню нетрадиційних містично-релігійних угруповань, контрольованих спецслужбами. Вплив цих науковців на практичну політику цілком очевидний, він підкреслюється і значенням їх посад — держсекретаря й радників американських президентів з питань національної безпеки.

Поразка СРСР та його союзників по Організації Варшавського Договору в „холодній війні” свідчить про те, що інститути психологічної війни і державні (насамперед політичні) структури держав Заходу були більш досконалі й мобільні у пристосуванні до особливостей, що виникали в процесі еволюції відносин між „Сходом і Заходом”. За допомогою політики військового диктату, економічного і пропагандистсько-ідеологічного тиску Вашингтон намагався поставити в повоєнний час інші держави світу, у тому числі й союзні капіталістичні, у міцну залежність від США. Це викликало природний протест серед європейців. Зокрема, з боку деголлівської Франції, що прагнула проводити незалежну від Вашингтона і НАТО зовнішню політику. Проте, головною мішенню для держав Заходу був ідеологічний противник — Радянський Союз і країни, що стали на шлях розбудови соціалізму.

Аналіз матеріалів, здобутих автором ще у 1989 — 1995 роках, у тому числі конфіденційних документів, а також відкритих джерел, показує, що радикальні соціально-політичні, економічні зміни, котрі відбулися в державах Центральної і Східної Європи, розпад Радянського Союзу, Чехословаччини та Югославії, об’єднання Німеччини, поглиблення кризових економічних процесів у регіоні істотно вплинули на зміну воєнно-політичного співвідношення в геополітичному просторі європейського континенту, спричинили також і зміни в пріоритетах політичних сил держав у залежності від перспектив задоволення їхніх інтересів. Насамперед, ці процеси продовжують розвиватися під впливом складної загальноекономічної ситуації у світі, кризових економічних явищ, що існували до 1985 року та одержали розвиток в наступні роки.

Події, що відбуваються в Центральній і Східній Європі, а також в державах, що утворилися на території колишнього СРСР, являють собою процес зміни соціально-політичної системи, зміни суспільних та економічних відносин, заміни ідеологічних настанов, поглядів на характер і поняття власності, в тому числі й інформаційної. У цьому процесі представники Західної цивілізації активно залучали можливості недержавних структур, в основі ідеологічних настанов яких була містично-релігійно спрямованість, змішана з антикомуністичними налаштованнями. Впровадження елементів ринкової економіки, розширення демократії і плюралізму думок про шляхи подальшого розвитку суспільства та міждержавних відносин тимчасово паралізувало діяльність і обмежило права державних органів у нових державах на регулювання суспільно-економічними процесів, що дозволило легалізувати в рамках національних територій колишніх соціалістичних держав феномен відкритої політичної, насамперед ідеологічної боротьби, що відбувається у світовому масштабі. Нині спостерігається процес практичного широкомасштабного придушення інших несумісних зі стратегічними планами американської правлячої еліти ідеологій та посилення пропаганди демократії західного зразка, насамперед американської моделі способу життя, заснованої на принципах ліберально-демократичної ідеї по-американськи. Зазначені заходи мають стратегічну мету – зміну менталітету населення держав колишнього „соціалістичного табору”. Україна в цих заходах не є виключенням.

Зазначені процеси відбуваються в умовах істотних змін геополітичного балансу на європейському континенті та у розстановці сил у світі в цілому.

Провідні фахівці Заходу, які беруть участь в оцінках, аналізі та прогнозуванні розвитку геополітичної, геоекономічної та військово-стратегічної ситуації у світі з огляду на зміни військово-стратегічного балансу сил та інтересів, а також у розробці нових доктрин і систем безпеки виходять із того, що перемога Заходу — у „холодній війні”, в Іраку, Афганістані та Югославії, не змінили стратегічні реалії в Європі — вони залишаються повні ризику і загроз для безпеки держав на континенті. На їхню думку, західноєвропейські держави піддаються „подвійній небезпеці”, джерелами якої є Схід і Південь.

У даному випадку знову як і у попередні рази лише США одержали переваги та вигоди від нинішньої всесвітньої кризи. В американському суспільстві та у свідомості світового співтовариства стала насаджатися думка, що „практично з усіх точок зору Америка стала неуразливою. Їй не загрожує ніяке вторгнення. У неї немає явних ворогів‚ які б бажали і могли її зруйнувати. Вона не залежить від зовнішньої торгівлі‚ годує сама себе. Рональд Стіл підкреслює: „Сполучені Штати мають союзників і при цьому не залежать від них. Вони ніколи не залежали від них в роки „холодної війни”. США створили мережу військових баз‚ і не заради самозахисту”. Зі свого боку, відомий американський геополітик Чарльз Мейн зазначає: „Радянський Союз був значно меншим‚ ніж подавалося раніше‚ чинником у визначенні американської політики”. Згодом цей висновок знайшов свої підтвердженя. Ейфорійна хода світової перемоги Сполучених Штатів бала призупинена 11 вересня 2001 року повітряною агресією терористів.

Проте, нині, захопивши ключові позиції в різних міжнародних структурах‚ світових військово-економічних об’єднаннях‚ політичних і громадських рухах‚ в сфері ідеології‚ релігії‚ економічної думки тощо, — для захисту своїх інтересів американська еліта використовуєвсі важелі відкритого і таємного впливу на конкурентів, противників чи ворогів, насамперед ідеологічних.

Так‚ у сучасних геополітичних умовах спостерігається таємна боротьба, в якій буруть участь ідеологи – представники американського політичного бомонду, на таких рівнях:

• 
  світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму‚ соціал-демократизму‚ сіонізму‚ фашизму‚ комунізму тощо);
  
• 
  світових релігійних рухів (католицизму‚ православ’я‚ магометанства‚ конфуціанства‚ іудаїзму‚ індуїзму тощо);
  
• 
  громадських закритих об’єднань‚ союзів‚ громад масонського типу;
  
• 
  транснаціональних фінансово-економічних та військово-політичних об’єднань;
  
• 
  мафіозних та транснаціональних злочинних угруповань;
  
• 
  міждержавних відносин.
  

Одним із таких суб’єктивних чинників, що істотно впливає на особливості протікання тих чи інших катаклізмів у світовому співтоваристві, є ставлення до них одного з наймогутніших транснаціональних рухів — Масонського Ордена, різного роду окультно-містичних співтовариств, новоявлених „богів” із числа лідерів сучасних так званих угруповань нетрадиційних релігій, діяльність послідовників яких стала невід’ємним атрибутом українського сьогодення.

Актуальність вивчення цієї проблеми викликане, з одного боку, тим, що в надрах масонського руху сформовано і продовжують формулюватися різноманітні філософські ідеї перетворення всесвіту, розробляються правила міжнародних відносин, моделі світового порядку та устрою, суспільно-політичних режимів тощо, котрі потім пропонуються різним політичним силам для практичної реалізації; а з іншого – нові релігійні та містичні об’єднання активно змінюють усталену релігійну карту світу, геополітичний баланс між певними релігіями, завдають шкоди свомості, культурі, моралі, духовному та досить часто навить фізичному здоров’ю цілих націй і народів. Вони, як правило, не знають географічних, державних, національних та культурних кордонів. Їх поява зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів. Разом з тим, неорелігії стають результатом релігійної ініціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції або синкретизмі кількох, творять нове віровчення, культ, організацію, які за свєю суттю не лише далекі від положень загальнонаукових і теологічних вчень, а й вступають всупереч ним як просте шахрайство і зброя в маніпуляції людською свідомістю.

Дослідження свідчать, що існує багато причин вразливості українського  суспільства  щодо  деструктивних  ідеологій та інших видів негативного іноземного впливу.

Так, небезпечним атрибутом сучасного українського суспільства залишається терпкий драматизм світовідчуття, невід’ємними складовими якого є орієнтаційна роздвоєність, відсутність меж, відносність, невизначеність, вірогідність і т.ін. Панує світобачення, обтяжене непродуктивними та згубними стереотипами, інерцією спорохнявілих „істин”. По 14-ти роках державності ще не витворилась стійка і доцільна теорія чи доктрина національної еволюції. Криза концептуальної невизначеності залишається фактом доконаним. Нинішня „помаранчова революція” зробила спробу породити певний загальнонаціональний ідеал, який міг би згуртувати націю. Проте, в умовах значно світоглядно розколотого українського суспільства цей ідеал сприймається населенням неоднозначно. На жаль, безцеремонна проамериканська орієнтація стратегії зовнішньої політики нової влади України провокує подальше посилення конфронтаційних тенденцій у суспільстві.

При цьому інфантильно ігнорується фундаментальний принцип функціонування будь-якого соціуму: народ єднають спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному та спільні проекти на майбутнє.

Реальне бачення закономірностей історичного поступу до мети вимагає визначення прямої та безпосередньої залежності між відсутністю індивідуальних довготривалих та перспективних мотивацій і несформованістю рушійної ідеї (ідеології) суспільства. Звичайно, не слід займатися фетишизацією понятійно-категоріального апарату, роблячи суспільство заручником світоглядних фантомів. В той же час, існували й існують нині об’єктивні причини такої несприятливої ситуації у суспільстві для внутрішнього розвитку самобутнього українського менталітету, котра створює об’єктивні умови для обов’язкового втручання в цей процес іноземців. Це обумовлено, насамперед, тим, що внутрішні процеси в Україні безпосередньо зачіпають геополітичні, геоекономічні та військово-стратегічні інтереси іноземних партнерів у регіоні.

Автор вважає, що особливу роль у формуванні нинішніх умов розвитку українського суспільства відігрівали і продовжують відігрівати глобальні геополітичні процеси, котрі визнаються головним чином наявністю ідеологічних розбіжностей щодо формування світового правопорядку і політичної боротьби на міжцивілізаційному рівні. Саме неспроможність у межах старих ідеологічних стереотипів мислення пояснити сучасні суспільно-політичні та економічні явища провокує генерування сучасних новітніх політичних світоглядів, релігійних культів, інших форм ідеологічного тлумачення світовідчуття. Діалектика цього процесу має як об’єктивний, так штучно створений суб’єктивних характер.

Так, автором зроблено теоретичний висновок, що глобальність‚ тотальність‚ коаліційність‚ антикомуністична спрямованість стратегії‚ комплексне використання сил і засобів у розвідувальних та підривних акціях‚ гострота умов протиборства і велика відповідальність за можливі фатальні наслідки для своїх народів та правлячої еліти обумовлювали відповідну тактику реалізації покладених на спецслужби іноземних держав завдань. Розвідувальні акції та комплексні таємні операції у більшості випадків старанно планувалися й погоджувалися як на вищому державному рівні, так і з керівниками союзних держав. Саме це пояснює той факт, що у межах такого роду міжнародної діяльності провідних держав Заходу домінуюче місце займали й продовжують займати сьогодні спецслужби. Представники союзних держав координували заходи‚ обмінювалися розвідувальною інформацією щодо держав-противників.

Природно, обопільна діяльність західних і східних розвідувальних центрів у період „холодної війни” включала: збирання відомостей військового, політичного‚ науково-технічного та економічного характеру; надання допомоги опозиційно налаштованим течіям в державах-супротивниках; створення таємних організацій; проведення пропагандистських, а також терористичних акції та саботажу. Коли мова йшла про великомасштабні акції, організовувалися спеціальні навчальні табори, застосовувалися підрозділи військ спеціального призначення.

Психологічна війна являє собою тривалий процес. Успіх або невдача в ній часто виявляються лише згодом через декілька місяців або років. Інколи навіть незначний успіх може бути вирішальним, а невдача, хоча і малопомітна, може викликати згубні наслідки”. У статутному документі американської армії М 33-5 зазначається, що „психологічна війна є сплановане проведення пропаганди, головна мета котрої полягає в тому, щоб впливати на погляди, настрій‚ орієнтацію особового складу військ і населення супротивника, нейтральних і союзних‚ а також своєї держави, з тим щоб сприяти здійсненню державних цілей і завдань”.

Західні геостратеги вбачали, а нині й Східні, вбачають певні можливості для реалізації своїх задумів у внутрішніх протиріччях‚ які існували у суспільно-економічних відносинах держав ОВД, невирішених соціальних‚ національних і релігійних проблемах. Робилася і робиться нині ставка також на те‚ що в ході державного будівництва і затвердження кардинально нових суспільних відносин в державах Східної Європи як у повоєнний період, так і нинішній – можуть виникати конфлікти, здатні породжувати серед певних груп населення опозиційні налаштування. Розрахунок також робився на представників репресованих груп населення. Як відомо‚ зміна способу життя, пристосування до нових норм у багатьох неминуче викликає особисті потрясіння. Це посилюється ще й тим, що головний політичний напрямок колишніх режимів „соціалістичної співдружності” втілювався у життя без достатнього врахування реальної обстановки‚ економічних можливостей і національних особливостей, що додавало труднощів у суспільстві. Нині аналогічні помилки роблять представник посткомуністичних режимів. Свого часу зазначене стало основою для розробки Заходом комплексних програм створення керованих „вибухонебезпечних” ситуацій в державах ОВД. Нині така ситуація існує в державах, що утворилися на пострадянському просторі, де Україне не є виключенням.

Постійна загроза переростання глобального протистояння у світову війну, гонка озброєнь, доповнювалися дипломатичною активністю, економічними блокадами, ембарго, діяльністю розвідувальних і пропагандистських органів, спрямованих на об’єднання внутрішніх сил опору. Програми підготовки керованих „вибухонебезпечних” ситуацій мали складний і всеосяжний характер. Одній і тієї же стратегічній меті підпорядковувався цілий ряд різноманітних концепцій і планів їх реалізації.

У цьому випадку спецслужби і залучені ними інші нерозвідувальні державні та неурядові організації, серед яких є і угруповання нетрадиційних релігійних та містичних течій, збирали та продовжують збирати матеріали як для інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень керівництвом своїх держав, так і для пропагандистських органів та своїх внутрішніх оперативних потреб розвідувальних служб, представники яких беруть участь в опрацюванні так званих розвідувально-інформаційних‚ стратегічно-психологічних, пропагандистських‚ політико-дипломатичних‚ економічних та військових акцій. Таке завдання щодо інформаційного забезпечення заходів призводить просто до тотального шпигунства.

По суті їх діяльність у період підготовки, здійснення та завершення „таємних операцій”^ у межах “психологічної війни”^* не було і нині не є розвідкою у класичному розумінні цього слова, бо поєднує різні заходи – від наукових досліджень до саботажу, збирання відомостей і збройних акцій, організації спеціальної пропаганди, масових заворушень і навіть політичні вбивства‚ що є складовими елементами тактики політичної практики головного суб’єкта (держави) щодо інших суб’єктів міжнародних правовідносин (іноземних держав‚ міжнародних організацій)‚ зокрема таємних заходів у галузі розвідувальної (і особливо підривного спрямування) діяльності в цілому.

З огляду на наявні матеріали можна зробити також висновки щодо чинників, що сприяли створенню сприятливих умов в українському суспільстві для виникнення різної спрямованості угруповань і поширення ідеології новітніх та нетрадиційних закритих транснаціональних елітарних співтовариств.

Так, по-перше, від часу закінчення Другої Світової війни людство постійно докладало максимум зусиль, аби не допустити Третьої світової війни. При цьому якось непомітно народився і вріс свідомий постулат, що нібито Третя світова війна мусить бути обов’язково ядерною... Згодом політики і військові стали заручниками власної міфології — ідеї, згідно з якою характер і мета війни визначатиметься саме ядерною зброєю. Де-факто — до уваги не бралося, що в багатьох війнах була здобута переконлива перемога без використання ядерної зброї. За визнанням багатьох фахівців, з другої половини 40-х років Третя світова війна тривала в двох формах — „холодній” і „гарячій”. „Холодна” війна реалізовувалася методами ідеологічної та психологічної боротьби, „гаряча” — шляхом військового протистояння, розвідки, диверсій тощо.

Центральне місце в процесі впливу на формування характеру нових відносин на європейському континенті в другій половині XX сторіччя, зокрема, займали економічні та військово-стратегічні суперечності, забарвлені ідеологічним фоном. Насамперед, це була ідеологічна боротьба навколо „ідеократичних” (у формі „комуністичних ідей”) та „демократичних” (ліберально-демократичних ідей американського зразка) підходів до облаштування світового порядку. Отже протиріччя, які існували між Сходом та Заходом, насамперед між СРСР і США, на протязі всіх післявоєнних десятиліть періодично переростали в локальні збройні конфлікти, як правило, на периферії зон впливу: на Близькому Сході, в Азії (Корея, Китай, Лаос, В’єтнам, Індія, Пакистан, Афганістан, Індонезія, Філіппини, Ізраїль, Єгипет), а також всередині держав Організації Варшавського Договору (1953 р. — у Східній Німеччині, 1956 р. — в Угорщині, 1968 р. — у Чехословаччині, 1980— 1982 рр. — у Польщі‚ 1985 — серпень 1991 рр. — в СРСР тощо).

Через те, що в ідеократичних державах (колишнього „соціалістичного табору”) існував жорсткий контррозвідувальний режим, досягти переваг над своїми супротивниками Захід мав можливість лише за допомогою специфічних засобів, які були у розпорядженні лише розвідувальних та інших спеціальних служб. Тому на перший план у протиборстві між Заходом і Сходом у той час вийшли загальнодержавні та відомчі спецслужби. Вони здійснювали тотальний контроль за учасниками подій і часто самостійно виконували розвідувальні й підривні акції.

Аналіз особливостей внутрішньополітичної боротьби в державах‚ які виникли на території колишнього СРСР‚ свідчить‚ що Захід одержав перемогу в „холодній війні” і тепер на правах переможця закріплює в СНД демонтаж не лише соціалістичного устрою‚ а й основного свого геополітичного суперника — Радянського Союзу‚ сприяючи його роздробленню‚ політичному‚ економічному‚ військовому та інтелектуальному послабленню народів на пострадянському просторі‚ „африканізації” суспільного життя‚ незворотному сповзанню до рівня держав „третього світу”. Багатьма західними та вітчизняними теоретиками активно мусується теза‚ що поворот посткомуністичних держав до ринкової економіки і політичної демократії‚ відмова від соціалізму‚ практично позбавляє їх будь-яких протиріч з державами Заходу‚ веде до збігу стратегічних інтересів і цілей‚ що Захід начебто має зацікавленість на ділі активно сприяти формуванню нових держав і навіть забезпечувати безпеку їх зовнішніх позицій.

Проте у дійсності‚ оцінюючи процеси‚ об’єктивно Захід не виявляє великого ентузіазму щодо вирішення соціально-економічних проблем‚ зокрема пострадянських держав. У цілому, у західних партнерів не виникає відповідної мотивації для цього. Сьогодні їм просто не потрібні для задоволення потреб ні ресурси‚ ні розвинутий науково-виробничий і технологічний потенціал Росії‚ України та інших держав СНД‚ за винятком встановлення контролю над покладами вуглеводних енергоносіїв Кавказько-Каспійського регіону та створення умов перенесення на територію держав СНД шкідливих виробництв.

По-друге, стратегія Заходу‚ зокрема США‚ щодо колишнього Радянського Союзу мала антагоністичний і достатньо жорсткий характер. Сприйняття цієї стратегії під таким кутом зору диктувалося причинами ідеологічного порядку. В цих умовах була необхідна тверезість самооцінки і гнучкість політики‚ об’єктивного ставлення до опонента та його можливостей. Проте‚ таких якостей не доставало радянському керівництву. Як наслідок‚ під впливом ідеологічних стереотипів і вмілої спекуляції на них відомчих інтересів уся увага колишнього радянського керівництва концентрувалася на воєнних і воєнно-політичних аспектах протиборства із Заходом. Військово-економічні аспекти залишилися поза увагою. Рішучу поразку радянській моделі соціалізму було завдано не у воєнній і навіть не у військово-економічній‚ а в соціально-економічній сфері. При цьому політикою не крайніх‚ а центристських‚ соціал-реформістських сил Заходу.

Зорема‚ на Заході завжди існував цілий спектр ставлення до СРСР. В цілому він збігався з внутріполітичним розкладом сил провідних держав. Зокрема‚ в правій і крайньо правій частині цього спектра ніколи не відмовлялися від кінцевої мети — „нанесення поразки радянському комунізму”, насамперед в галузі ідеології. Конкретні шляхи‚ засоби‚ можливі форми і строки виконання цього завдання на протязі часу змінювалися у широких межах‚ проте мета залишалася незмінною.

Центристські сили (більшість представників яких є носіями масонської доктрини розвитку світового суспільства) або не погоджувалися з метою правих‚ або з різних причин розглядали її як практично нереалістичну‚ неможливу‚ а спроби її досягти всерйоз — як таку‚ що потенційно дуже загрозливу для безпеки і благополуччя Заходу за своїми наслідками. Сумарна стратегічна позиція центристів — сприяння внутрішній еволюції радянської системи в напрямку її більшої відкритості‚ більш широкої взаємодії із зовнішнім світом‚ демократизації‚ обмеження озброєнь‚ дотримання прав людини‚ розвитку ринкових відносин тощо. Центристи вважали‚ що в міру „старіння” радянської системи в ній поступово почнуть домінувати „державницькі” тенденції над „партійно-ідеологічними” (в цьому вони не помилилися). Звідси — концепція жорсткого стримування‚ протидії можливій або потенційній агресії з боку СРСР‚ одночасно розширення співробітництва з радянським керівництвом по всіх напрямках‚ якщо вони не зачіпають життєво важливі інтереси Заходу.

Лівий фланг політичного спектру Заходу найбільш еволюціонував у своєму ставленні щодо Радянського Союзу. Останні роки „холодної війни” в результаті ототожнювання лівих сил з ВКП(б)‚ КПРС та СРСР по них було завдано удару з двох боків. По-перше‚ жорстка антикомуністична політика США майже не залишила лівим силам Західної Європи можливості зберегти лояльність щодо СРСР‚ а також брати участь у нормальному внутріполітичному житті своїх держав. По-друге‚ викриття після ХХ з’їзду КПРС злочинів сталінізму поставило ці сили у скрутне становище. Далі — непопулярні зовнішньополітичні акції радянського керівництва — Німеччина (1954 р.)‚ Угорщина (1956 р.)‚ Чехословаччина (1968 р.)‚ Афганістан (1979 р.)‚  Польща (1980-1982 рр.)‚  збройні  зіткнення на радянсько-китайському кордоні тощо‚— змусили ліві сили Заходу дистанціюватися від підтримки політики Радянського Союзу.

Початок „перебудови” в Радянському Союзі різко сколихнув розклад у ставленні різних політичних сил Заходу до цих процесів. Праві боялися зміцнення і посилення ролі СРСР в разі успіху в ньому перебудовчого процесу. Центристи — були натхнені нею. Вони вбачали можливість підштовхнути еволюцію у бажаних для себе темпах і напрямку. Ліві‚ на їх думку‚ не могли бути опорою для консервативно-реакційної політики КПРС і з початком „перебудови” відмовилися від співробітництва в реформуванні радянської системи. Лівої альтернативи правоцентристській політиці щодо СРСР на Заході не знайшлося. В цілому Захід морально був готовий сприймати „перебудову” як глобальну кризу радянської системи.

На момент початку „перебудови” при владі у провідних держав Заходу знаходилися праві сили: США‚ ФРН‚ Японія‚ Велика Британія‚ Канада. Лише в Італії та Франції перші посади в державі займали центристи‚ яких з часом змінили праві. На Заході розуміли‚ що „перебудова” — це хоча і запланована‚ відносно контрольована‚ обмежена‚ проте — дестабілізація СРСР. Як свідчать матеріали останнього часу‚ незважаючи на наявність різних політичних програм знищення Радянського Союзу‚ в стратегічних урядових програмах‚ зокрема США‚ Великої Британії‚ Франції‚ Німеччини‚ у 1980-1991 роки не ставилося завдання розчленування СРСР. Події свідчать‚ що їх заходи обмежувалися лише послабленням Радянського Союзу. В той же час неадекватна реакція радянської політичної еліти на зазначені процеси‚ відсутність у неї політичної волі та будь-якого науково продуманого плану реформування держави призвело до занепаду в суспільстві та саморуйнуванню‚ спочатку Організації Варшавського Договору‚ а потім і Радянського Союзу.

Таким чином‚ воєнно-політичне протистояння стало у довгостроковому плані лише відволікаючим маневром Заходу. Стратегічно ж удар завдавався по радянській моделі в соціально-економічній сфері: особливо — по міжетнічних‚ національних і міжконфесійних відносинах. По суті все‚ що відбулося‚ — це плата за величезний прорахунок‚ який скоїли радянські лідери у 60-ті роки та який був закріплений в середині 70-х‚ коли вони дозволили втягнути СРСР у довгострокове воєнно-економічне протиборство. Захід‚ зі свого боку‚ винайшов можливості зробити поворот до соціально орієнтованої ринкової економіки‚ використавши можливості науково-технічного прогресу. Одночасно‚ соціально-політична еліта радянського суспільства не бажала бачити реальність і змінювати застарілий порядок‚ який встановився в державі‚ що став вже дуже звичний‚ зручний і вигідний. Отже‚ політична еліта в нових державах на пострадянському просторі повинна зробити відповідні висновки з прорахунків попередників‚ щоб не в стані ейфорії‚ а на підставі науково обгрунтованих оцінок і прогнозів формувати свою власну геополітичну‚ геоекономічну і військово-стратегічну політику‚ в тому числі здійснювати відповідні заходи розвідувальної підтримки зовнішньої політики держави.

Крім того‚ поразка СРСР і його союзників у „холодній війні” свідчить про те, що інститути психологічної війни‚ інші державні (насамперед політичні) та міждержавні структури Заходу були більш досконалі і мобільні у пристосуванні до процесів‚ що виникали в еволюції відносин між Сходом і Заходом. Позбавлення, передусім Радянського Союзу, можливості вирішувати силовими, військовими засобами гострі світові проблеми, призвело існуючі в державах ОВД режими до самознищення. Почавши реформування радянського суспільства без відповідної розробки програми перебудови, радянські лідери не змогли впоратися з управлінням центробіжними силами, що були підготовлені попередніми роками протистояння двох антагоністичних світових систем‚ в тому числі й спецслужбами у межах стрямованих таємних операцій. Це призвело до трагічних наслідків для народів колишнього СРСР‚ держав Східної і Центральної Європи, особливо Югославії та окремих середньоазіатських і кавказьких держав СНД (зокрема Абхазії‚ Карабаху‚ Південної Осетії‚ Чечні‚ Дагестану‚ Таджикистану‚ Придністров’я).

Ейфорія‚ викликана звільненням від тоталітарних режимів‚ та недооцінка певними нинішніми політичними (і особливо правлячими) колами посткомуністичних держав попереднього досвіду в оцінці сутності стратегії‚ тактики та механізму реалізації зовнішньої політики нинішніх провідних держав світу завдає великої шкоди об’єктивності визначення їх планів‚ намірів‚ сучасних геополітичних процесів і на цій підставі — союзників‚ партнерів та конкурентів серед іноземних держав та певних політичних сил.

Зазначене вище підтверджує, що тривалі (понад сорок років) спрямовані ідеологічні підривні акції в рамках „психологічної війни” держав Заходу штучно створили відповідні умови і сформували нинішній психологічний стан населення України та порушили існуючий в нього певний психологічний імунітет щодо шкідливих для суспільства ідеологій (крім комуністичної), особливо щодо нетрадиційних релігійних чи окультно-містичних, котрий в радянський час забезпечувався шляхом суворих репресивних заходів з боку влади.

З розвалом СРСР і дескредитацією комуністичної ідеології, розвитком гіпертрофірованого розуміння поняття демократії в українському суспільстві виник ідеологічний вакуум і зник інстинкт до самозбереження в плані національної самобутності. Взамін цього — плазування перед всім іноземним. Одночасно політичні сили, які прийшли до влади в незалежній Україні, були не готові запропонувати альтернативну державницьку чи іншу ідеологію, яка була б привабливою для більшості членів українського суспільства в плані його відродження.

По-третє, за оцінками американських експертів, розпад „радянської імперії” радикальним чином змінив ситуацію в сфері міжнародної безпеки. Насамперед, зменшилися загрози виникнення нової світової війни та ймовірність ядерного знищення сучасної цивілізації. Склалися сприятливі умови для розвитку глобальної економіки, яка трансформує міжнародну політику, торгівлю та культуру, відкриває нові можливості для співробітництва між народами.

Поряд з тим, значно зросла невизначеність у відносинах між державами, виник складний комплекс нових та старих загроз міжнародній безпеці, спектр яких став більш широким та різноманітним. Нові незалежні держави, які з’явилися на терені колишнього СРСР, а також країни Центральної та Східної Європи переживають перехідний економічний та політичний період, а майбутнє Росії невизначене. У всіх регіонах світу спостерігається зростання чисельності конфліктів на міжетнічному та релігійному грунті. Держави, які протиставляють себе світовому співтовариству, створюють серйозну загрозу регіональній стабільності в багатьох частинах земної кулі. Розповсюдження зброї масового ураження стало головним викликом безпеці США.

На думку американських політологів, не всі загрози національній безпеці США і союзних держав Заходу мають військове підгрунтя. Такі транснаціональні явища, як тероризм, контрабанда наркотиків, широкомасштабне погіршення стану навколишнього середовища, що супроводжується швидким зростанням народонаселення та потоками біженців, загрожує підірвати стабільність у багатьох країнах і регіонах світу.

У ході реалізації стратегічних інтересів США щодо України американський уряд намагається оперативно впливати на розвиток подій, пов’язаних з нашою країною.

Складність виконання таких намірів полягає, насамперед, у тому, що серед різних прошарків українського суспільства процес реформування політичної та економічної системи держави сприймається неоднозначно. В міру загострення протиріч, об’єктивно пов’язаних з трансформацією суспільно-політичного життя і економіки, серед населення України зростають сумніви стосовно правильності вибраного шляху. Та його частина, яка орієнтується на Захід, позитивно сприймає діяльність американців. Інша, що сподівається на повернення радянських часів та реінтеграцію з Росією, сприймає допомогу США негативно.

Американська адміністрація, як й інші уряди держав Заходу, усвідомлює, що вона має справу з „розколотим” суспільством. Офіційний Вашингтон менш за все бажає своїми нерозважливими діями дестабілізувати обстановку в Україні: це неминуче поставило б під загрозу вирішення стратегічних планів США в цьому регіоні. Тому, навіть в умовах України, керівництво якої зацікавлене в трансформації українського суспільства, представники США змушені діяти, не афішуючи своєї діяльності. У зв’язку з цим посилення розвідувальних операцій підрозділів політичної розвідки спецслужб США в Україні.

Фахівцями з вирішення такого роду проблем є американські розвідувальні служби. Керівну роль у реалізації таємних аспектів надання допомоги Україні, безперечно, займає Центральне розвідувальне управління. За наявності потужної розвідувальної інфраструктури діапазон таємних операцій розвідки США практично необмежений. Більшість так званих „простих” операцій затверджуються Директоратом операцій ЦРУ, і лише великі операції, які дорого коштують, передаються на розгляд та затвердження до Ради національної безпеки США.

Як відомо, ЦРУ має багатий досвід організації впливу на зовнішньополітичну та внутрішню політику країн, в яких реалізуються стратегічні інтереси США. Він був набутий у ході проведення численних таємних операцій у Чилі, Італії, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських державах. В арсеналі засобів, які при цьому застосовуються, слід виділити, насамперед, такі акції, як проведення операцій фінансової підтримки певних політичних сил та впливу на виборний процес (підготовка і керівництво діяльністю спеціальних консультантів – спеціалістів проведення виборної кампанії, проведення цілеспрямованих опитувань, кампаній по збору підписів виборців на підтримку окремих кандидатів, створення підконтрольних США організацій та рухів тощо).

В умовах України таку діяльність безпосередньо проводять американські та інших іноземних держав неурядові організації. Як правило, вони виступають як безпосередні виконавці запланованих заходів. Не афішуючи своєї діяльності, вони всебічно підтримують прихильників західної демократії та ринкової економіки, намагаються сприяти їхньому приходу до влади. З іншого боку — проводять заходи з нейтралізації та компрометації впливу на українське суспільство прихильників комуністичної ідеології. Контроль та негласну підтримку такої діяльності покладено на Розвідувальне співтовариство США, насамперед Центральне розвідувальне управління. ЦРУ організує постійний контроль за ходом такої діяльності, підключається до проведення окремих операцій тільки у випадку гострої потреби.

Нині, американська присутність в Україні формується, насамперед, відповідно до політичних цілей США в Центральній та Східній Європі, реалізація яких вимагає підтримки України в її становленні як незалежної правової держави з розвинутою ринковою економікою. Такий процес частково відповідає інтересам нашої країни, яка, взявши курс на радикальну перебудову суспільства, зіштовхнулася з низкою складних соціально-економічних та суспільно-політичних проблем. Нові структури управління, котрі виникають з потреб державотворення, ще не набули достатнього досвіду, їх діяльність не завжди відповідає вимогам кардинальних реформ.

Нині в Українi набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релiгiйно-церковного буття. Особливiстю цього процесу є те, що він існує не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Деякі світові релігійні центри розглядають нашу державу як своєрідну „білу Африку”, а український народ – натовп безкультурних аборигенів без своєї історії, віри й традицій. Безумовно Українi потрібна інтеграція у світовий соціокультурний простір, але чому цей процес повинен нагадувати дорогу із одностороннім рухом? Iнтереси національної безпеки України, виходячи із чітко окресленого територіального поширення церков, вимагають призупинити ідеологічний тиск закордонних служителів культу на українських віруючих.

Все більше людей шукають Бога у новостворених церквах. Щомісяця в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, освітян тощо. Релiгiйний простір країни заповнюють американські, західноєвропейські, японські i навіть африканські місіонери. „Ми не спроможні нічого протиставити новим віруванням, які відводять нашу паству на хибний шлях. Ми роз’єднанi, а значить, — безсильні”, — кажуть керівники розколотої Української православної церкви.

Лише останнiми роками за участю іноземних місіонерів в Українi створено близько трьохсот осередків нетрадиційних культів. Закордонні проповідники вміло використовують соціально-економічні труднощі в країні, недосконалість діючого законодавства в галузі міжнародних стосунків, зокрема правого статусу іноземних громадян в Українi, та відсутність положення про обов’язкове повідомлення відповідних державних інститутів про створення релігійної організації.

Погано володіючи мовою, не знаючи національних традицій i звичок, закордонні емісари досить часто виявляють неповагу до українських законів, не зважають на складність релігійної обстановки та духовне історичне минуле, канони „своєї” релігії ставлять понад усе. Значна частина зарубіжних проповідників i місіонерів прибуває в Україну неконтрольовано, під виглядом туристів, фахівців освіти, охорони здоров’я, культури та комерційних фірм. У своїй місіонерській роботі вони прагнуть залучати до своїх лав представників місцевої еліти. Разом з тим свою діяльність в цьому напрямку вони не рекламують.

Викликають стурбованість i такі факти, коли через невелику гуманітарну допомогу або плату державним закладам (лікарням, школам, клубам тощо), що здійснюється місіонерськими групами, для них створюється „режим найбільшого сприяння”. Мiсiонерам віддаються в оренду під релігійні заходи стадіони, палаци, аудиторії в інститутах, школах, надається можливість вільно використовувати в своїх інтересах засоби масової інформації.

Зустрiчаються випадки, коли закордонні місіонери безпосередньо займаються розвідувальною діяльністю проти нашої країни.

Окремі закордонні священнослужителі успішно поєднують турботу про душу із комерційною діяльністю.

Одним із головних напрямків діяльності зазначених іноземних представництв стала підготовка та участь в організації проведення виборних кампаній в Україні.

Народ як „носій суверенітету i єдине джерело влади в Українi” (ст.5 Конституцiї України) вимушений самостійно шукати ідейні засади сучасного буття. Цими засадами для багатьох громадян стає релігія. За статистичними даними, понад 50 % мешканців України вважають себе віруючими. Серед молоді цей відсоток ще вищий i становить від 59,5 % до 73 %. Численні соціологічні дослідження свідчать, що українські громадяни, обираючи серед суспільних інститутів, найбільше довіряють церкві.

За умов невизначеності щодо державної ідеології саме релігія стає ціннісним орієнтиром для суспільства, який визначає співвідношення добра й зла; хто друг, а хто ворог тощо. Релігійні норми моралі вже не обмежуються виключно побутовими взаємовідносинами, а певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного i навіть економічного життя в нашій країні. Церкви, володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами, маючи безпосередній вихід на електорат, стали не лише невід’ємним елементом вітчизняної суспільно-політичної палітри, а й самі розпочали боротьбу за місце на українському „політичному Олімпі”.

Активна участь служителів культу у виборчих кампаніях на усіх рівнях, чітко визначена „узгодженість дій” місцевих органів влади та регіональних церковних осередків, вихід релігійного життя за межі державних кордонів — це далеко не повний перелік позицій, з яких релігійний фактор все більше впливає на національну безпеку України. Тому можливість загострення міжетнічних та міжцерковних конфліктів повинна розглядатися як загроза національній безпеці України, що породжує інші загрози у важливих сферах життєдіяльності країни, утруднюючи вирішення гострих проблем як на державному, так i на регіональному рівнях.

Духовно-релiгiйний фактор безпосередньо впливає i може суттєво підвищувати небезпеку можливих основних загроз національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності суспільства через:

Виходячи із науково-теоретичних засад, практичним оформленням цієї політики повинні стати такі принципові положення:

Україна має бути світською державою. Це ні в якому разі не означає повернення до часів „войовничого атеїзму”, а лише свідчить про її нейтральність щодо будь-яких різновидів віри. Слiд погодитися з думкою відомого українського правозахисника, доктора юридичних наук П.Рабiновича, що „світський характер держави Україна слід закріпити й стисло роз’яснити в Конституцiї та інших відповідних законах”.

Українська держава, виходячи із загальновизнаних цінностей i прав людини, мусить чітко законодавчо окреслити межі свого „нормування” діяльності будь-яких релігійних та атеїстичних організацій, які є на її території. Абсолютно неприпустимим є матеріальна підтримка або інша форма прояву прихильності владних структур до будь-яких релігійних (чи атеїстичних) організацій зважаючи, зокрема, та те, що платниками державних податків є громадяни найрізноманітніших конфесій, а також атеїсти. Вiдбудова за державний кошт культових споруд, підготовка у державних вищих навчальних закладах теологів певного віросповідного напрямку^, а також „орієнтування” державних силових структур^* виключно на одну, нехай i найчисельнішу релігійну конфесію України, призведе до загострення соцiально-полiтичної ситуації в країні, а відтак становить реальну загрозу національним інтересам українського народу.

 Офiцiйне ставлення держави до різних конфесій має бути обмежене:

а) облiково-реєстрацiйною діяльністю на основі обов’язкового заявницького принципу;

б) виключно нейтральним арбiтруванням у разі виникнення міжконфесійних конфліктів з майнових та інших неiдеологiчних питань – за умов звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних державних органів i беззастережного визнання обов’язковостi рішень останніх.

По-шосте, потребує відповідного державного захисту система освіти і виховання громадян України. Це обумовлюється, насамперед тим, що роботу з надання допомоги Україні у сфері освіти розпочали багато неурядових організацій США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Росії. Найбільшу активність серед іноземців виявляють представники американського фонду Дж.Сороса та „Корпусу миру”; програми ЄС з питань гуманітарної допомоги в галузі освіти „TACIS”; структур масонських організацій „Ротарі-клуб” та „розенкрейцерів”; німецьких фондів імені „Конрада Аденаура”, „Фрідріха Еберта”, „Зайделя”, „Гьоте”; британського фонду „Ноу-хау”; польських — „iм.С.Баторiя” (філія Фонду Сороса в РП) та „ім. Мяновського”; культурологічних організацій — французького „Альянс франсез”, ізраїльського „Сохнут”, англійської „Британської ради”, польської „Вспульнота польська” тощо.

Наявна різного рівня інформація свідчить, що часто масована атака закордонних місіонерів здійснюється через систему державних освітніх закладів. У деяких містах України за участю іноземних проповідників відбулися так звані конференції, присвячені підготовці „педагогічних кадрів нового типу”.

Нація, яка не має спроможності самоідентифікувати себе, не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному: „Якщо нема перспективи для розвитку національного організму, зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати”. За цих обставин в Україні створилися умови для появи байдужості серед представників певного прошарку населення до долі Української держави і певного толерантного ставлення у суспільстві до паразитування „компрадорської буржуазії”, так званих „нових українців”.

Неупереджені іноземні та вітчизняні політологи відзначають, що останніми роками були здеформовані, здевальвовані чи усунуті як безперспективні фундаментальні цінності та пріоритети. На рівні масової свідомості порушився більш-менш стрункий асоціативний ряд, пов’язаний з такими поняттями як свобода, гідність, відповідальність, кров, людяність. Українська Ідея, беззаперечно, вимагає тлумачення в найширшому діапазоні — в термінах етики, аксіології, етнопсихології, педагогіки тощо. Однак на сьогодні все це не актуально, позаяк відсутні базисні постулати світоглядно-орієнтаційного штибу.

По чотирнадцяти роках формального існування Української держави світоглядно-ідеологічний орнамент її фасаду продовжує вперто нагадувати твір абстрактного мистецтва, в якому важко розгледіти контури чогось сталого, переконливого і перспективного. Це набір якоїсь замусоленої банальщини, котра не допоможе в світоглядних і аксіологічних лабіринтах сьогодення, а, тим більше, не стане в нагоді в якості програми на майбутнє.

Українська владна еліта до цього часу не може зрозуміти, що здобутки державного унезалежнення досягаються зусиллями не демагогії, а інтелекту і волі. Вона продовжує перебувати в полоні оманливих стереотипів і патологічної самообмеженості світоглядних орієнтацій. Причина такого стану тривіальна: владні коридори заповнив на загал рудиментальний інтелект, тому концептуальна неспроможність і підміняється облудою сіренької демагогії, а „поміркованість” в з’ясуванні (окресленні) своїх можливостей (перспектив) переноситься на рівень загальнодержавний.

Прогресуюча порожність змісту офіційної політичної фразеології стає показником її теоретичної та практичної безпарадності, політичної капітуляції перед необхідністю здійснення суспільних завдань, бажання уникнути відповіді на складні питання суперечливого суспільного буття.

Нині в Україні здеформована загальна система світовідчуття, панує тотальна неспроможність адекватно піймати життя на рівні думки, а, тим більше, — на рівні понятійно-термінологічного відтворення цієї думки. Натомість нагромадилося чимало штучно сконструйованих і цілком кон’юнктурно-схоластичних стереотипів, кожен з яких по-своєму розуміється з істиною. Не спирається ні на факти, ні на перспективну довготривалу концепцію. Еволюція ідеології є результатом потреби подолання історико-культурної дискретності, узгодження реалій сучасності та традицій. Таким чином, ідеологія покликана примирити минуле і сьогодення, окреслити одночасно найперспективніші шляхи в майбутнє. Це проекція на майбутнє категорії Незалежного. Відсутність такої проекції може означати або відсутність власних уявлень про Незалежне, або небажання (неготовність) з якихось причин оприлюднити програму перетворень Дійсного в Незалежне.

Справді, кожен ідеал спрямований на далеку перспективу. Одначе він цілком придатний для того, щоб бути критерієм оцінки стану справ уже сьогодні. Це одна з причин „непотрібності” ідеології для сучасної української владної еліти.

Складається враження, ніби вона боїться навіть підступитися до цієї проблематики, адже ідеологія констатує необхідність стратегічного мислення і перспективних суспільних трансформацій, а сучасні розпорядники владних посад функціонують за принципом care diem^.

Процес штучної „деідеологізації” суспільства має підтримку влади головним чином тому, що дозволяє нинішньому політичному режиму якось зводити кінці з кінцями. Адже можна щоквартально міняти світоглядні, цінносні та геополітичні вектори. Та епоха історичної і політичної безвідповідальності, що ввійшла в повноту права сьогодні, опирається в своїх потягненнях на безвідповідальність інтелектуальну та моральну, і як наслідок — світоглядну безвідповідальність.

Потреба суспільної ідеології як ідеології будівництва держави передбачена самою закономірністю функціонування суспільства. Держава в будь-якому разі змушена шукати загальнонаціональні духовні орієнтири, спроможні консолідувати суспільство. Розуміючи це, сучасна українська владна еліта, все-таки, не може піднятися вище рівня моделювання ідеологічних галюцинагенів та гірших зразків еклектизму — того синкретизму, сутність якого полягає в неприродному змішуванні несумісних поглядів. Обрання гравітаційним опертям подібних ідейок запрограмовує найнебезпечніші для всього суспільства наслідки.

Вітчизняний та світовий історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесами, які відбуваються у гуманітарній сфері, зокрема в релігійному житті, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі. Нині в Українi має бути пріоритетною консолідація всього суспільства із націлянням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням духовно-iнтелектуального потенціалу. Серед першочергових завдань консолідації нації — нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою i суспільством та зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний i відповідальний період здатні відіграти виважена i водночас динамічна державна політика України у сфері державно-церковних відносин та обстоювання власних національних інтересів у духовній сфері.

Перелік використаних джерел:

1. 
   А.Дугін. Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії: Навчальний посібник з геополітики. -М.: кафедра Стратегії Військової Академії Генерального Штабу РФ, Центр спеціальних метастратегічних досліджень, „Арктогея”, 1997. -С.5-29.
   
2. 
   Привалов К. Секты: досье страха. -М.:Политиздат, 1987. -С.72.
   
3. 
   Там само. -С.105-106.
   
4. 
   Тимченко О.В., Шапар В.Б. Пленники религиозного экстаза. -Харьков: Прапор, 1998. -С.448.
   
5. 
   В.Косолапов, доктор філософії РАН, О.Нагірний, к.і.н. РАН, Л. Смоляков, к.ф.н, „Осторожно диверсия”. -М.: Мысль, 1983. -С.115.
   
6. 
   М.Руткевич, член-кореспондент РАН. Статья о конфликтологии// Вестник Российской АН. -1994. -Т.64. -С.479-489.
   
7. 
   Про це йдеться у: Н. Н. Яковлев. ЦРУ проти СРСР. -М.: Молода гвардія, 1979. А. Бєлов, А. Шишкін. Диверсія без динаміту. -М.: Політична литература, 1976. А.Фабанов, Р.Сергеєв, Г.Боровік.Тихі американці. -М.: Політіздат, 1987.
   
8. 
   Н. Н. Яковлев. ЦРУ проти СРСР. -М.: Молода гвардія, 1979.
   
9. 
   Кузьменко А.М. Особливості впливу на стан економічної безпеки України геополітичних інтересів Китаю у Східноєвропейському та Чорноморсько-Кавказькому регіонах: Монографія. –К, 1998. -400 с.
   
10. 
    Захараш А., Коноплев Е., Майдан А. Шпионы в сутанах// Вестник СБУ. -1998. - №6-7. -С.36-40
    
11. 
    Ісаєвич Ярослав. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема мпадкоємності української культури в творчості Шевченка// Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. -Львів, 1990. -Т. CCXXI. -С.47.
    
12. 
    М.Михайленко, З.Самчук. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів: Науково-популярне видання. -Дрогобіч Лвівської обл.: Видавнича фірма „Відродження”. -1998. С.28-29.