Схема розподілу духовно-релігійних загроз за сферами

Прагнучи побудувати демократичне суспільство, Україна проголосила своїми державотворчими принципами забезпечення права на свободу світогляду і віросповідання кожного громадянина. Держава взяла на себе зобов’язання сприяти здійсненню цього права, а також охороняти та захищати зазначені свободи особи. Задля реалізації такої державно-церковної політики, що базуватиметься виключно на ідеології миру, зміцненні національної єдності та захисті національних інтересів, слід вжити комплекс заходів щодо подальшого вдосконалення правової бази взаємовідносин держави і церкви, юридичного оформлення функціонування релігійних організацій в Україні, оптимізації державного управління у духовно-релігійній сфері, підвищення релігієзнавчої підготовки керівних кадрів органів державної влади та місцевого самоуправління тощо.

Справжня рівність церков перед законом та “український екуменізм”, тобто єднання зусиль усіх конфесій в Україні задля досягнення суспільно вагомих цілей, є тією життєдайною силою, яка вкрай потрібна і може спрацювати на користь національного і духовного відродження Українського народу. Спільні загальноукраїнські релігійні акції, підтримка різноманітними діями, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, освітянські програми і навіть спільні канонічно-церковні дії – це далеко не повний перелік “точок дотику”, завдяки яким в Україні може і повинен запанувати релігійний мир і міжконфесійна співпраця. Саме це створюватиме сприятливі умови задля національної консолідації та злагоди, без чого розбудова демократичної соборної Української держави просто неможлива.

Відповідно до ступеня важливості для суспільства і впливу на державну політику, національні інтереси Українського народу у духовно-релігійній сфері можуть бути умовно розподілені за трьома рівнями їхнього вияву, а саме: життєві, стратегічні та оперативно-тактичні.

Життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері – такі, без забезпечення яких неможливе саме існування нації. Їхнє формування й розвиток відбувається протягом усієї історії країни, її культурно-духовного поступу. Це, насамперед, збереження і закріплення духовно-релігійної ідентичності як основи вияву суверенних прав народу на самовизначення та створення відповідних механізмів самозахисту державності. Державно зорганізована нація безумовно зацікавлена у збереженні й зміцненні власної духовно-релігійної цілісності, а також у розбудові оптимального життєвого простору.

Необхідною умовою формування оптимального життєвого простору будь-якої нації є її нерепресивне проникнення у світову духовно-релігійну (поряд із економічною, політичною, інтелектуальною тощо) спільноту з метою власного розвитку на підставі тіснішої взаємодії з міжнародним товариством. Життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері нерозривно взаємопов’язані з такими аспектами життєдіяльності суспільства як: створення належних умов економічного добробуту людини, забезпечення можливостей максимального вияву її соціально-політичної активності, а також неухильне дотримання прав особистої матеріальної та інтелектуальної власності. Права особистості й інтереси нації у духовно-релігійній сфері, за умов їхньої узгодженості та взаємодоповнення, певним чином збігаються і стають основою конституційного ладу в державі, його захищеності від зазіхань екстремістських кіл та утворюють необхідне підґрунтя загальної системи національної безпеки держави.

Існування духовно-релігійної самобутності нації неможливе без прогресивного розвитку її матеріальної і духовної культури, зміцнення морального здоров’я та розбудови інтелектуального потенціалу суспільства. Будь-яке зазіхання на життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері є прямою загрозою її існуванню і потребує швидкої й дієвої мобілізації всіх наявних ресурсів та негайного включення захисних механізмів протидії.

Стратегічні інтереси нації у духовно-релігійній сфері є виключно конкретизацією її життєвих інтересів за певних історичних умов, і повинні вважатися реальним проявом останніх щодо конкретних просторово-часових характеристик. Так, наприклад, нині Україна має певні стратегічні інтереси щодо Вселенського православ’я та Українських православних церков, згодом можуть набути перевагу інші інтереси, скажімо, ісламський фактор чи феномен новітніх релігій.

Загроза стратегічним інтересам нації у духовно-релігійній сфері становить реальну небезпеку ефективній життєдіяльності та розвитку країни, що в перспективі може трансформуватися у загрозу життєвим інтересам. Наприклад, відсутність в Україні належного правового врегулювання діяльності закордонних місіонерів та проповідників на тлі економічної кризи може згодом призвести до суттєвої зміни ціннісних орієнтацій суспільної свідомості, відмови від історично-культурної спадщини та втрати національної самобутності. Стратегічні інтереси у духовно-релігійній сфері є імперативом для структур виконавчої влади і виступають підвалинами державно-церковної політики.

Оперативно-тактичні інтереси нації у духовно-релігійній сфері мають локальний характер. Зазвичай, вони короткотривалі й втрачають актуальність після розв’язання відповідних проблем. Значення оперативно-тактичних інтересів полягає у тому, що вони підпорядковані глобальній меті - реалізації стратегічних інтересів, тобто є практичним засобом їхнього впровадження у життя. Досить часто вирішенню одного стратегічного інтересу підпорядковується ціла низка оперативно-тактичних, причому останні, залежно від конкретних історичних умов, можуть виступати як разом, так і почергово. Так, наприклад, досягнення стратегічної мети - міжконфесійної злагоди й міжцерковного співробітництва на благо розбудови демократичної України – потребує відповідного фахового підходу як від владних структур, так і ієрархів та керівників релігійних громад. Загрози оперативно-тактичним інтересам нації у духовно-релігійній сфері є природним явищем будь-якого суспільно-політичного розвитку і допускаються, але за умов, якщо вони не переходять до категорії стратегічних. Такі загрози можуть бути ефективно здолані за умови вчасних і фахових дій виконавчої влади.

Усвідомлення національних інтересів України у духовно-релігійній сфері. Задля здійснення ефективної державно-церковної політики владні структури мають, щонайперше, чітко усвідомлювати життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері й послідовно та цілеспрямовано впроваджувати відповідні управлінські рішення в усіх сферах життєдіяльності суспільства та взаємовідносинах з іншими країнами.

Життєві інтересі нації полягають у тому, щоб усі без винятку релігійні організації діяли виключно у правовому полі держави, плідно співпрацюючи на благо Українського народу, його незалежності й розвитку. Досвід Російської Федерації яскраво свідчить, що досить не однозначним для демократії й свободи совісті в державі є панування однієї, наближеної до влади Російської православної церкви. Помилки при визначенні пріоритетів у державно-церковній політиці призводять до безладдя та руйнації духовно-релігійної сфери життєдіяльності суспільства і створюють реальну загрозу самому існуванню нації.

Усвідомивши власні інтереси у духовно-релігійній сфері, країна має змогу узгоджувати їх з інтересами інших держав, йти на компромісні рішення в оперативно-тактичних питаннях, не поступаючись при цьому стратегічними та життєво важливими інтересами. Національний егоїзм, хоча й надає певні короткочасні переваги, але останні мають саме оперативно-тактичний характер, і у стратегічному плані можуть становити неабияку загрозу життєвим інтересам.

Стратегічний вимір розвитку суспільства загалом і, зокрема, його духовно-релігійної сфери неможливий без ґрунтовного наукового аналізу щонайшвидшого визначення стратегічних орієнтирів задля розробки концептуальних засад національної безпеки держави. За сучасних умов, що характеризуються надмірною політизацією особи, загостренням проблем її соціалізації, надзвичайно зростає значення духовно-релігійного фактору у стратегічному вимірі суспільного процесу. Цьому сприяє ще одна об’єктивна тенденція - посилення взаємозалежності країн на міжнародній арені, особливо європейських, та формування єдиного інформаційного, соціокультурного і духовного простору. Все це об’єктивно вимагає від вітчизняної гуманітарної науки розробки й впровадження концептуальних засад, теоретичної бази та ефективного інструментарію спроможного аналізувати як поточні духовно-релігійні процеси, так і, що особливо важливо, тривалі тенденції їхнього розвитку.

Реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері можлива лише за умов, коли державно-церковна політика повною мірою узгоджується з практичними діями вищих керівних структур в інших галузях державного управління. Загалом, стратегію реалізації національних інтересів у духовно-релігійній сфері можна визначити в таких аспектах, як: самозбереження, розвиток та експансії.

Необхідною умовою соціального прогресу суспільства є постійне піклування владних структур щодо розвитку національної духовно-релігійної сфери. Саме їхнє фахове, неупереджене й адекватне, щодо поточної ситуації, проведення державно-церковної політики найбільшою мірою виступає виразником і провідником національних інтересів українського народу. Якщо реалізація національних інтересів обмежена лише захистом наявної духовно-релігійної спадщини, то рано чи пізно нація опиниться на межі виживання. Інтенція до розвитку неминуче виростає з інтересів самозбереження, але тоді усвідомлення останніх знаходиться в іншій площині.

Щодо духовно-релігійного забезпечення стратегічних інтересів України, то природно зрозуміло, що завданням формування інститутів незалежної держави найбільше відповідають ідеї національно-демократичного спрямування. Необхідно визначити раціональний зміст поняття “українська ідея” як конструктивного принципу державотворення. Без сумніву, консолідація суспільства не може бути досягнута на ідеологічному ґрунті космополітизму, комунізму чи будь-яких варіантів окремої релігії. Історично для України неприйнятна ідея великодержавності, яка може впливати на консолідацію суспільства в РФ.

Закріплення й розвиток національних ментальних структур, насампе­ред, вимагає формування власної глибинної системи духовно-релігійної орі­єнтації, україноцентристської моделі світу, тобто того особливого підходу, який дозволяє спиратися на самодостатні судження про речі та події у світі. Подібно до внутрішнього “Я” особистості, нація також повинна самоусвідомлюватися і мати власні структури вірувань, звичаїв та ціннісних орієнтацій, що ґрунтуються на власному історичному досвіді. Разом із тим нація - це певний організм, що складається з реальних особистостей, кожна з яких має ексклюзивні бажання та прагнення. Завданням держави є забезпечення прогресивного розвитку нації загалом, не пригнічуючи при цьому життєві інтереси окремих громадян, релігійних організацій чи соціальних груп. За таких умов окремі системи вірувань у свідомості нації набувають ознак збалансованої рівноваги серед решти духовно-релігійних складових суспільства. Необхідною умовою такої рівноваги постає соціально привабливий загальнонаціональний центр тяжіння. Таким центром має стати українська духовно-релігійна ідея.

Виходячи із зазначеної формули української державності, можна визначити сферу національних інтересів України у духовно-релігійній сфері як таку, що зумовлює дію механізмів самозбереження й розвитку нації та держави за умов беззастережного забезпечення права кожної людини і громадянина на свободу совісті та віросповідання. Життєві інтереси нації полягають, насамперед, у забезпеченні власного духовно-релігійного суверенітету, етнокультурної цілісності держави, формуванні життєвого простору нації у геополітичному вимірі для взаємовигідного гуманітарного співробітництва з іншими країнами, створенні надійної комплексної системи національної безпеки для забезпечення стабільності економічних, соціально-політичних, екологічних і духовно-інтелектуальних засад існування нації й держави.

Національні інтереси України у духовно-релігійній сфері зумовлені насамперед її статусом незалежної держави, яка самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню політику, керуючись власними уявленнями про ситуацію у світі, усвідомлюючи при цьому також необхідність міжнародного світового правопорядку. Зрозуміло, що як частина іншої держави Україна не могла ефективно відстоювати власні духовно-релігійні інтереси і будь-яка спроба у цьому напрямі нещадно присікалася імперською репресивною машиною. Суверенітет є такою якісною характеристикою існування нації, коли вона може розпоряджатися інтелектуальним скарбом й духовно-культурною спадщиною, які належать їй історично.

Духовна єдність нації і консолідація українського суспільства. Визначальним для кожного народу є його фізичне і духовно-релігійне самозбереження. Нація, яка побудувала свою державність, реально має можливість силою захистити свою життєдіяльність від зовнішньої загрози. Але важливішим є досягнення такого рівня внутрішньої консолідації суспільства, коли нація зберігає життєздатність навіть за умов відсутності державності. Від того у чому саме суспільство вбачає корені своєї єдності й залежить форма і напрями його консолідації.

Духовно-релігійний суверенітет нації (на відміну від політичного, економічного, екологічного тощо) не має чітко визначених загальноприйнятих критеріїв оцінки і тому може помилково вважатися неактуальним. Але з огляду на історичну перспективу він є одним із найважливіших, бо знецінення самобутності народу, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного розвитку суспільства неминуче призводить до виродження нації і самої держави. Україна значною мірою потерпає від того, що духовно-релігійна сфера життєдіяльності суспільства не повністю національна, а поділена між Москвою, Ватиканом та світовими центрами буддизму, ісламу та неокультами.

Посягання на державний суверенітет у духовно-релігійній сфері призводить до загальної дестабілізації в країні, а неспроможність влади відстоювати національні інтереси у цій сфері свідчить про її слабкість. Це поширює недовіру до такої влади за кордоном, престиж держави на міжнародній арені знижується і виникає загроза її незалежному існуванню. Суверенітет країни завжди має не лише зовнішній аспект - визнання іншими державами, - але й внутрішній – самоідентифікація нації як суверена. Понад те, повага інших країн залежить від того, наскільки суверен поважає себе. Так, втрата нацією своєї ідентичності може призвести до її розколу на кілька самостійних соціально-політичних угруповань, які не визнають спільної історичної спадщини та вважають себе окремими народами. Це стає початком формування нових категорій національних інтересів, а відтоді й нового поняття суверенітету.

Досягнення Україною незалежності, її входження до міжнародного співтовариства створює нові умови задля всебічного розвитку української нації як народу з давньою і самобутньою культурою, багатою історією та значним потенціалом в інтелектуальній і духовній сферах. Нова якість українського суспільства вимагає відповідної переоцінки системи його особистісних інтересів, які відрізняються від тих, що були за часів тоталітарного правління. Така переоцінка повинна включати повну переорієнтацію усієї системи суспільної свідомості, яка притаманна в основних рисах українському народові. Саме цим визначається важливість вивчення й корекції духовно-релігійної сфери національних інтересів України на сучасному етапі.

Український народ, як і будь-яка нація, здатний повною мірою реалізувати свої духовні та державотворчі можливості не інакше як приймаючи виклик часу відповідно до реалій сьогодення. І цей процес буде настільки ефективним, наскільки будуть використані наявні та потенційні чинники задля забезпечення життєвих інтересів нації. Безумовно, слід погодитися із С.Здіоруком, який свого часу зазначив, що уся історія людства свідчить, що державотворці тільки тоді досягали успіху, коли заручалися підтримкою відповідних духовно-релігійних структур і навпаки, релігійні рухи перекроювали політичні карти світу, перекидали трони можновладців, якщо державно-церковні взаємини ставали заручниками зовнішніх інспірацій та політичних колізій.

На наше переконання, національні інтереси України у духовно-релігійний сфері полягають, насамперед, в усвідомленні необхідних умов задля поступального розвитку і консолідації Українського народу на загальнонаціональних підвалинах з метою всебічного розвитку як кожного окремого громадянина, так і держави загалом. До означених умов необхідно віднести:

- формування та розвиток, відповідно до загальносвітових і європейських традицій, єдиної системи духовно-релігійної свідомості усіх націй та народностей, які разом складають Український народ. При цьому не викликає сумніву, що справжня духовно-релігійна єдність Українського народу може бути досягнута лише на досить високому рівні цивілізованості усіх складових суспільно-політичного організму держави, за умов відродження історично-культурної спадщини, національного престижу та самодостатності;

- докорінну переорієнтацію ціннісних орієнтацій українських громадян за напрямом побудови справді демократичного суспільства та правової держави. Лише справжня рівність усіх перед законом, яка базувалася б не лише на невідворотності покарання, а й на добровільному усвідомленні її необхідності, гарантуватиме повноцінну свободу совісті та віросповідання як окремого громадянина, так і загалом усіх суб’єктів державно-церковних взаємовідносин в Україні;

- вдосконалення системи інформаційного забезпечення України з метою досягнення більш повного взаєморозуміння між різними етносами, конфесіями та окремими групами віруючих. Створення надійної системи протидії інформаційній експансії у релігійній сфері та налагодження дієвих механізмів боротьби з антиукраїнськими силами, які намагаються дезінформувати міжнародне співтовариство щодо демократичних процесів в нашій країні, реального стану справ зі свободою совісті та віросповідання;

- ефективну державну підтримку розбудови інтелектуального потенціалу українського суспільства, створення сучасної вітчизняної моделі науки у галузі національної безпеки, нової системи світосприйняття й освіти, зорієнтованих насамперед на розбудову й усіляке впровадження національної системи цінностей.

На сьогодні в Україні набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релігійно-церковного буття. Особливістю цього процесу є те, що він існує не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Деякі світові релігійні центри розглядають нашу державу як своєрідну “білу Африку”, а український народ - натовп безкультурних аборигенів без своєї історії, віри й традицій. Безумовно Україні потрібна інтеграція у світовий соціокультурний простір, але чому цей процес повинен нагадувати дорогу із одностороннім рухом?

Інтереси національної безпеки України вимагають призупинити ідеологічний тиск закордонних служителів культу на українських віруючих. Особливу небезпеку для національної державності України становить використання осередків неокультів спецслужбами іноземних держав та іншими закордонними організаціями для створення механізму втручання у справи нашої держави, збору конфіденційної інформації, розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі та проведення інших протиправних дій.

Все більше людей шукають Бога у новостворених церквах. Щомісяця в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, освітян тощо. Закордонні проповідники вміло використовують соціально-економічні труднощі в країні, недосконалість діючого законодавства в галузі міжнародних відносин, зокрема правого статусу іноземних громадян в Україні, та відсутність положення про обов’язкове повідомлення відповідних державних інститутів про створення релігійної організації.

Вплив неокультів на суспільне життя України вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Ці рухи непросто входять в сучасне життя нашого суспільства, несучи з собою багато проблем. Погано володіючи мовою, не знаючи національних традицій і звичок, закордонні емісари досить часто виявляють неповагу до українських законів, не зважають на складність релігійної обстановки та духовне історичне минуле, канони “своєї” релігії ставлять понад усе. Значна частина зарубіжних проповідників і місіонерів прибуває в Україну безконтрольно, під виглядом туристів, фахівців освіти, охорони здоров’я, культури та комерційних фірм.

Неокульти дедалі все більше й більше впливають на соціально-політичну ситуацію в Україні – маніпулюють колективною свідомістю, формують електоральну поведінку і громадську думку через своїх парафіян, яка постійно зростає. Діяльність цих організацій, загалом, не сприяє розвиткові національної самосвідомості народу нашої держави, збереженню й розвитку українських історичних традицій і культури. Складність економічної, соціальної, політичної і культурно-релігійної ситуації в країні, несформована правова база, порівняно низький рівень життя населення України, безконтрольне перебування на її теренах іноземних емісарів призводять до росту масштабів втручання у наші внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, які далекі від української національної культури й традицій, дестабілізації міжконфесійній ситуації, руйнування систему народної освіти, поширення серед населення вірувань у псевдомедичні способи лікування, суттєвого ускладнення ситуації в державі.

Окремі неокульти використовується іноземними об’єднаннями для розробки механізму втручання у внутрішні справи України або розпалюють міжконфесійні конфлікти, деякі з них є деструктивними культами. Щоб уникнути понятійної невизначеності, на наш погляд, варто визначитись з термінологією дослідження.

Діяльність деструктивних неокультів завдає шкоди державі та суспільству в цілому. Окремі представники неокультів відкрито виступають проти наявних у суспільстві моральних засад, вважаючи, що тільки норми, котрі діють у цих угрупованнях, мають право на існування. У деяких випадках це призводить до провокування порушень громадського порядку та масових заворушень. Деякі представники неокультів, займаючись підпільним виробництвом різноманітної продукції, незаконною фінансовою діяльністю, завдають, таким чином, економічної шкоди державі. Негативним наслідком перебування людей у лавах деяких новітніх релігійних угрупованнях є суттєве погіршення їх психічного стану.

Таким чином, ступінь загрози національній безпеці України від протиправних проявів діяльності неокультів, що становлять небезпеку для держави, суспiльства та окремих громадян виявляється у таких напрямах:

1. Використання релігійного фактора як знаряддя втручання у внутрішні та зовнішні справи України, проникнення в органи законодавчої, виконавчої і місцевої влади та засоби масової інформації.

2. Поширення деструктивних ідеологій, що становлять загрозу духовності українського народу та суперечать загальнолюдським нормам.

3. Можлива поява окремого войовничого релігійного об’єднання, дiяльнiсть якого може призвести до загибелi людей, масових заворушень та терористичних актів.

4. Провокування та загострення конфліктів на релігійному й національному ґрунті.

5. Поширення впливу неокультiв, дiяльнiсть яких супроводжується пiдривом громадського порядку, ушкодженням здоров’я й моральностi населення. Використання спецiальних хiмiчних препаратів і апаратури, котрі надають можливості маніпулювати вольовою сферою людини. Загрози, переслiдування, а в деяких випадках i фiзичний тиск на тих, хто вирiшив залишити громаду.

6. Використання релiгiйних органiзацiй кримiнальними структурами. Можливе вiдмивання через них “брудних” грошей, отриманих злочинним шляхом, чи, навпаки, використання пожертв і, навiть, самих вiруючих для протиправної діяльності. У цьому зв’язку створює небезпеку поширення наркоманiї. Переважна більшість неокультів є або релiгiйними об’єднаннями, що звiльняються вiд сплати податкiв з грошей, якi надходять вiд пожертвувань, або громадськими організаціями, які не сплачують податків з членських внесків. З’являється можливiсть вести “бiзнес”, завдяки якому шахраї намагаються заробляти великi грошi, вводячи в оману людей. Нерідко представники релігійних та громадських організацій, зокрема неокультів, під прикриттям статутної господарської займаються незаконною комерційною діяльністю та не сплачують податків отриманих від її проведення, а також під виглядом гуманітарної допомоги ввозять комерційні товари.

Для вдосконалення державно-церковних відносин в Україні доцільно використовувати позитивний досвід різних держав з протидії протиправній діяльності представників неокультів та протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури, а особливо положення рекомендацій та резолюцій ЄС у зв’язку з європейською інтеграцією України. Доцільно також спрямувати зусилля на залучення коштів та ін. можливостей ЄС для створення державних і незалежних інформаційних центрів з вивчення неокультів та неурядових організацій жертв або родин жертв діяльності неокультів.

Для службовців законодавчих та виконавчих органів України має практичне значення досвід країн Європи та ін. держав, що давно й ефективно застосовують цілий спектр форм державного втручання: створення відповідних законодавчих рамкових умов, просвітительська діяльність, інформування громадськості про діяльність неокультів, у разі необхідності, попередження про їх небезпеку, допомога особам, які зазнали шкоди внаслідок діяльності неокультів, впровадження протекціоністської політики стосовно традиційних церков як носіїв національної культури.

Аналізуючи діяльність неокультів, вироблені пропозиції з метою вдосконалення чинного законодавства України та оптимізації системи державно-церковних відносин в Україні з урахуванням світового досвіду та розроблені організаційно-методичні рекомендації щодо професійної діяльності державних службовців, слід впровадити таку систему заходів:

З цією метою пропонується:

1. Вжити заходів до реального відокремлення церкви від політики, зокрема, та від держави у цілому. Розробити правовий механізм притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності за зазначені правопорушення з метою попередження і припинення розробки іноземними функціонерами механізму втручання у справи нашої держави.

2. Внести зміни і доповнення до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, якими:

• 
  надати Держкомрелігій та його регіональним управлінням додаткові повноваження, насамперед функції контролю (на зразок Мінюсту, який має право застосовувати до зареєстрованих об’єднань громадян різні стягнення: попередження, штраф та ін.);
  
• 
  ввести часовий ценз для реєстрації релігійних об’єднань: для громади шість місяців, для управління, центру три роки, а для тих, що мають релігійний центр за кордоном, збільшити цей термін удвічі (для громади – один рік, а управління і центру – шість років);
  
• 
  збільшити кількість засновників релігійної громади до тридцяти осіб;
  
• 
  законодавчо закріпити практику реєстрації релігійних центрів та управлінь тільки за наявності зареєстрованих осередків у більшості областей України.
  

Представникам релігієзнавчої експертної ради при Держкомрелігій більш ретельно проводити експертизу віросповідних доктрин неокультів, займаються вивченням процесів у їхньому середовищі. Також активізувати роботу міжвідомчої комісії при Міністерстві охорони здоров’я з вивчення питань дотримання чинного законодавства в діяльності релігійних організацій харизматичного спрямування. Державним службовцям більш активно проводити вивчення порушень адміністративного, податкового та кримінального законодавства щодо його достатності для унеможливлення протиправної діяльності неокультів. При реєстрації громад нових релігій, які є підрозділами закордонних центрів, до уваги обов’язково брати діяльність цього центру за кордоном. Через МЗС налагодити отримання інформації з європейських та інших країн щодо методів роботи та поведінки представників неокультів, які мають негативну міжнародну репутацію.

• 
  збір даних про протиправні дії представників неокультів з метою інформування органів влади для прийняття ними відповідних управлінських рішень та дискредитації у засобах масової інформації;
  
• 
  надання інформаційної та іншої підтримки державним програмам, що спрямовані на протидію деструктивній діяльності неокультів;
  
• 
  розроблення пропозицій органам влади щодо вдосконалення чинного законодавства;
  
• 
  припинення порушень чинного законодавства, котрими супроводжується діяльність вказаних організацій.
  

Використана література:

1. 
   Академічне релігієзнавство: Підручник. За ред. А.Колодного - К: Світ Знань, 2000. - 862 с.
   
2. 
   Барах Л.А. Вклад комиссии Картера в организацию службы охраны психического здоровья // Вісник Асоціації психіаторів України. - 1995. - №2. – С. 45-57.
   
3. 
   Бийсбервельд С. Свобода религии в Нидерландах // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. - К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 100-102.
   
4. 
   Бондаренко В. Релігійна ситуація в Україні і її перспективи розвитку // Матеріали Міжнар. конф. 15-16 травня 1998 року “Релігія і суспільство в Україні: фактори змін”. - К., - 1998. – С. 14-30.
   
5. 
   Бондаренко В.Д. Становлення громадянського суспільства і Церква в Україні // Збірник наукових праць. Християнство в контексті світової історії і культури. – К.: Інститут філософії ім. Сковороди НАНУ, - 2000. – С. 56-63.
   
6. 
   Бондаренко В.Д., Єленський В.Є., Журавський В.С. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. - К.: Логос, 1996. - 50 с.
   
7. 
   Вайг Б. Ставлення держави до сект та “нових релігій” // Національна безпека і оборона. - 2000. - № 10. – С. 73-76.
   
8. 
   Вербальная нота - 2604 Посольства ФРГ Министерству иностранных дел Российской Федерации от 22 ноября 1995 года. – 4 с.
   
9. 
   Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 года // Организация Объединённых Наций. Официальные отчёты первой части третьей сессии Генеральной Ассамблеи. А/810.
   
10. 
    Голотін С.І., Кальниш Ю.Г., Колосков В.В., Петрик В.М., Штоквиш О.А. Соціально-правове регулювання діяльності релігійних організацій: Навчальний посібник. - К.: Вид-во НА СБ України, 2001. - 78 с.
    
11. 
    Григулевич И.Р. Пророки “новой истины”. - М., 1983. - 303 с.
    
12. 
    Дьюрем К. Свобода религии: модель США // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. – К.: Інст. філос. ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 131-147.
    
13. 
    Дьюрем К. Свобода релігії або переконань: закони, що впливають на структуризацію релігійних громад // Людина і світ. - 2001. - № 9. – С. 28.
    
14. 
    Єленский В.Е. Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы и проблемы посткоммунистических обществ // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. - К.: Інститут філос. ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 4-9.
    
15. 
    Єленський В. Новітні рухи - зони занепокоєння // Людина і світ. - 2000. - № 9. – С. 2-10.
    
16. 
    Єленський В. Релігія, демократизація та суспільний розвиток у посткомуністичному світі // Матеріали Міжнародної конференції “Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. - К., - 1998. – С. 31-46.
    
17. 
    Єленський В. Українське суспільство і “секти” // Людина і світ. - 1998. - № 9. – С. 9.
    
18. 
    Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25, ст. 283; -1992. - № 20, ст. 277; -1992. - № 30, ст. 418; -1993. - № 10, ст. 76; -1994. - № 13, ст.76; -1996. - № 3, ст. 11; -1997. - № 8, ст. 62.
    
19. 
    Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти: Препр. / НІСД. - К.: НІСД, 1993. - 59 с.
    
20. 
    Кальниш Ю.Г. Наукове забезпечення державної політики в Україні в галузі релігійно-церковного життя // Збірник наукових праць Української Академії при Президентові України. “Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми, перспективи”. - К.: Вид-во УАДУ, - 1998. - Випуск 2. - Ч. 1. – С. 243-247.
    
21. 
    Кальниш Ю.Г. Державно-церковні відносини: світова практика і досвід України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1999. - № 1. – С. 171-180.
    
22. 
    Кальниш Ю.Г. Соціальна і гуманітарна роль церкви в українському суспільстві // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 1. – С. 166-175.
    
23. 
    Колодний А.М., Яроцький П.Л. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. - К.: Знання, 1999. - 735 с.
    
24. 
    Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.
    
25. 
    Концепція (основи державної політики) національної безпеки України. Постанова ВР України від 16.01.97 р., № 3/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №10, ст. 85.
    
26. 
    Кривельская Н.В. Религиозная экспансия против России // Аналитический вестник Федерального собрания - парламента Российской Федерации. – 1998. - Выпуск 4. Серия: Оборона и безопасность 16. – 25 с.
    
27. 
    Кримінальний кодекс України - К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 336 с.
    
28. 
    Международный пакт о гражданских и политических правах. Открыт для подписания, ратификации и присоединения 19 декабря 1966 года резолюцией 2200А ХХІ Ассамблеи ООН, вступивший в силу 23 марта 1976 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - №17 (1813), ст. 291.
    
29. 
    Меморандум про співпрацю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, Мінінформу та Держкомрелігій щодо висвітлення засобами масової інформації проблем релігійно-церковного життя // Людина і світ. - 1998. - № 3. – С. 27-28.
    
30. 
    Моніторинг. Релігія і Церква в Україні // Людина і світ. - 1998. - № 9. – С. 29-30.
    
31. 
    Моран Г. Испанская система отношений церкви и государства // Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. Сборник научных трудов. – К. : Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 32-43.
    
32. 
    Національна безпека України, 1994-1996 рр.: Наук. доп. Нац. ін-ту стратег. досліджень. - К.: НІСД, 1997. - 197 с.
    
33. 
    Новиченко М.Р. Про деякі проблеми державно-церковної політики України на сучасному етапі // Матеріали Першого всеукраїнського християнського конгресу “Примирення – дар Божий, джерело нового життя”. - К., - 1999. – С. 85-86.
    
34. 
    Папастратос Х. Государственно-церковные отношения в Греции // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. - К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 30-31.
    
35. 
    Парахонський Б.О., Сьомін С.В. Нетрадиційні релігійні культи як питання національної безпеки України // Стратегічна панорама. - 2000. - № 1-2. – С. 200-212.
    
36. 
    Петрик В. Використання міжнародно-правових актів та законодавчої бази країн Європейської Співдружності з питань діяльності релігійних організацій для захисту прав і свобод людини в Україні // Матеріали науково-практичної конференції. “Механізм захисту прав і свобод людини в Україні”. 11-12 червня 1999 року. - К., - 1999. – С. 245-251.
    
37. 
    Петрик В. Використання досвіду країн Європи для захисту українського суспільства та прав і свобод громадян від антиконституційних дій з боку неокультів // Українська національна ідея: реалії і перспективи розвитку. Наукове видання. - Львів: НАН України, Державний університет “Львівська політехніка”, - 1999. - Вип. 2. – С. 101-107.
    
38. 
    Петрик В. Державно-церковні відносини у контексті національної безпеки України // Збірник наукових праць Української Академії при Президентові України. “Реформування державної служби в Україні: стан, проблеми, перспективи”. - К.: Вид-во УАДУ, - 1998. - Вип. 2. - Ч. 2. – С. 95-97.
    
39. 
    Петрик В. Захист прав і свобод громадян від антисуспільних проявів з боку деструктивних культів // Правовий статус особи: стан, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць з нагоди 50-річчя прийняття і проголошення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної Декларації прав людини. - К., - 1998. - Ч. 1. – С. 42-46.
    
40. 
    Петрик В.М., Ліхтенштейн Є.В., Сьомін С.В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України: Монографія / За заг. ред. З.І.Тимошенко. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. - 331 с.
    
41. 
    Петрик В.М., Остроухов В.В. Ловці довірливих душ // Політика і час. - 2002. - N 10. – С. 38-43.
    
42. 
    Петрик В.М., Остроухов В.В. Проти ерозійного впливу неокультів // Політика і час. - 2002. - N 8. – С. 42-50.
    
43. 
    Петрик В.М. Щодо питання захисту українського суспільства від протиправних діянь представників неокультів // Збірник наукових праць Донецької державної академії управління. Серія: “Державне управління”. - 2002. - Т. 3. - Вип. 17. – С. 391-401.
    
44. 
    Привалов К. Секты: досье страха. - М.: Политиздат, 1987. - 192 с.
    
45. 
    Проблема новітніх рухів в Європарламенті // Людина і світ. - 1998. - №8. – С. 31.
    
46. 
    Проблеми неорелігій в контексті становлення демократичних державно-церковних відносин. Аналітична записка. - К., 1998. – 37 с.
    
47. 
    Разумков О. Державна політика щодо релігії і церкви як чинник демократизації церковно-релігійного життя в Україні // Матеріали Міжнар. конф. 15-16 травня 1998 року “Релігія і суспільство в Україні: фактори змін”. - К., - 1998. – С. 9-13.
    
48. 
    Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи “Протиправні дії сект” // Людина і світ. - 1999. - № 9. – С. 25-26.
    
49. 
    Релігія і право // Людина і світ. - 2001. - № 9. – С. 32-34.
    
50. 
    Робберс Г. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. – К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 111-112.
    
51. 
    “Секти” і “культи” у Західній Європі: проблеми правового регулювання // Людина і світ. - 1997. - № 10. – С. 28-31.
    
52. 
    Сьомін С. Церква і держава в посткомуністичній Україні: досвід останніх президентських адміністрацій // Дослідження світової політики. - К.: Ін-т світ. екон-і і міжнар. від-н. - 2000. - Вип. 9. – С. 74.
    
53. 
    Сьомін С.В. Духовно-релігійні засади державотворчого процесу в Україні // Вісник УАДУ при Президентові України. - 2000. - № 2. – С. 245-253.
    
54. 
    Сьомін С.В. Інтереси національної безпеки України у сфері державно-церковних відносин // Стратегічна панорама. - 1999. - № 1-2. – С. 116.
    
55. 
    Сьомін С.В. Міжнародні християнські організації та національна безпека України: Монографія. - К., 1999. - 267 с.
    
56. 
    Сьомін С.В. Релігійний фактор у системі національної безпеки України // Труди Академії. – К.: Академія ЗС України. - 1998. - № 4. – С. 112-117.
    
57. 
    Сьомін С.В., Кальниш Ю.Г., Петрик В.М., Остроухов В.В. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико-політичний аналіз): Монографія / За ред. І.І.Тимошенко. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. - 136 с.
    
58. 
    Сьомін С.В., Петрик В.М. Деякі шляхи вдосконалення державно-церковних відносин із застосуванням європейського досвіду // Збірник наукових праць Донецької державної академії управління. Серія: “Державне управління”. - 2003. - Т. 4. - Вип. 21. – С. 296-306.
    
59. 
    Торфс Р. Церковь и государство в Бельгии // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. – К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 20-21.
    
60. 
    Феррари С. Церковь и государство в Западной Европе. Итальянская модель // Модели церковно-государственных отношений США и Западной Европы. Сборник научных трудов. – К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, - 1996. – С. 66-79.
    
61. 
    Шорт Д. Моральне і релігійне виховання у школах Англії // Людина і світ. - 2002. - № 10. – С. 39-43.
    
62. 
    Шуба О. Етноконфесійні аспекти сучасного релігійного руху в Україні // Новітні релігії в сучасній Україні / Матеріали круглого столу та науково-практичної конференції. - К.: VIP, - 2000. – С. 62-70.
    
63. 
    Шуба О.В. Релігія і політика в українському суспільстві // Матеріали Міжнародної конференції “Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. – К., - 1998. – С. 60-67.