Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ

— А ти й справді не дуже балакуча, не така, як інші дівчиська,— усміхаючись, зауважив Ян, усе ще пораючись коло черевика.— Ти навіть не питаєш, куди я тебе веду.

— Гійом казав, що ми поїдемо в Бове, до твоєї названої матері. Але... я не знаю — чого.

— Щоб відшукати один неоціненний скарб, донько корсара, коли хочеш знати... Ну, чи подобається тобі така авантюра?

«Авантюра» так подобалася мені, що я тільки й могла пробурмотіти одне це слово. Я все ще не відривала погляду від тої далекої дзвіниці. Вона чомусь нестримно вабила мене. Я думала про тих середньовічних прочан, невтомних мандрівників, що терпіли і холод, і злидні, а проте уперто брели й брели вперед, несучи нерозхлюпану радість у серці, щоб поклонитися якомусь соборові чи жменьці «святої» землі. Мені захотілося випростатись. Верхівка дзвіниці ніби робила мені знак, аби я підвела понурену голову. Хіба ж не була я внучкою капітана Ле Марруа, донькою і нащадком відважних моряків? Голос крові, смак до пригод владно озвався в моєму серці, і я відчула нараз приємний трепет,— такий дрож охоплює молодого юнгу, котрий готується вирушити в свою першу далеку подорож. Поруч з Яном, високим, надійним, серйозним хлопцем, і я почувала себе такою ж сильною, дужою, упевненою, і мені було приємно думати, що я беру участь у не знати якій ризикованій і зухвалій пригоді. Колишня Фанні, єдина дівчина, котру любив Гійом, горда і чиста, безтурботно махнула рукою і відкинула геть усю ускладненість і заплутаність почуттів, що пойняли її в ці останні години.

Для мене існувала тоді тільки оця дорога, якою ми швидко простували удвох із Яном, ця радість невідомості, крижане повітря, від якого розчервонілися й палали мої щоки.

Я була щаслива в ту мить, бо дзвіниця гордо націленої в небо церкви ніби кивала мені по-дружньому, і Ян, мій друг і супутник, усміхався мені так лагідно.
...Того ранку — це було, певно, десь о шостій годині — Гійом розбудив мене, перервавши солодкий передранковий сон. Сказав, щоб я вставала й тихенько одягалася, аби мене ні в якому разі не почули ні Інгвільд, ні Капітан.

Через десять хвилин я була вже в Гійомовій майстерні. На превеликий подив, застала там Яна. З того понеділка, коли він увечері привіз мене додому на своїй машині, минуло добрих десять днів, і за цей час Ян ні разу не переступив порога Сонячних Дзиґарів. І ось тепер він стояв передо мною в цю ранню годину, коли тьмяний світанок ще й не розгорявся за шибками вікон, з легким рюкзаком на спині, одягнений так, неначе зібрався в далеку дорогу...

— Яне...— пробурмотіла я.— Ти покидаєш нас? Ти їдеш?

— Так, але з тобою,— відповів за нього Гійом.— З тобою, Фанні.

Я оніміла з несподіванки, горло перехопило від радості й страху.

— Я беру все на себе,— додав Гійом.

— Напрям — Бове,— коротко пояснив брат.— Ви дістанетесь туди десь пополудні. Переночуєте в домі пані Оффланж, а завтра повернетеся.

— Ось хто автор цього плану!

— У домі своєї названої матері, в Бове, Ян сподівається знайти, нарешті, відповідь на всі питання, що невідступно переслідують його. Він спитав мене, чи не міг би хтось із нас двох супроводити його в цій подорожі, дуже для нього важливій. Ми все тут обміркували. Я гадаю, Фан, буде краще, коли поїдеш ти. У дівчат завжди дужче розвинена інтуїція.

— Я попереджу в колежі,— додав мій брат.— А втім, сьогодні четвер, у тебе вільний день, а в суботу вранці ти зможеш уже повернутися до занять. До Бове не така вже й далека дорога...

— Та ти не хвилюйся, Фан,— сказав Гійом.— Бове — це ж зовсім близько. Та й Ян буде весь час поряд з тобою. А з ним тобі нічого боятися.

— Усе буде гаразд, я певен!.. А коли щось і не так... Та ні, я вірю,— все буде як слід!

— На автостраді спробуємо спинити якусь машину... Нам ще довго йти? — раптом спитав Ян.

— Півкілометра, а може, трохи більше,— відповіла я.— Шосе починається якраз при виїзді з села.

— Ти не стомилася? Не зголодніла? — спитав він.— У мене в рюкзаку є бутерброди й шоколад.

Я всміхнулася. Було приємно, що він отак веде мене, не знати куди, і вирішує все за мене. Це так рідко зо мною траплялося.

Ми увійшли в Юкеем. Це було навіть не село, а чимале містечко. Його високі будинки, згромаджені навколо майдану, здавалося, були збудовані міцно, добротно, на віки. По той бік, вдалині, губилися в плетиві вуличок, що перетинали містечко, тісно тулячись один до одного, низенькі білі будиночки з черепичними й солом'яними покрівлями, облямовані внизу чорними смугами, нерівними, хвилястими, неначе проведеними чиєюсь не вельми вправною рукою. Церква ніби гуртувала навколо себе все: і чепурні будинки багатіїв у центрі, і хатини знедолених бідаків, які безладно тулилися на околицях.

Ми саме проходили перед церквою.

— Зайдемо на хвилинку? — запропонував Ян.— Ти зможеш там трохи посидіти й відпочити.

— Бачиш,— сказав Ян,— вони, певно, мають нас за «чорноблузників» — таких собі підозрілих вуличних волоцюг, що потайки втекли з дому й подалися в мандри після якогось не вельми гарного вчинку.

— Вам куди?

— У Бове.

— Сідайте. Я їду до Абевілля.

— Ну, то як? — раптом спитав він.— Що ж ви збираєтесь робити в Бове?

— А ми їдемо на хрестини до нашого племінничка,— сьогодні по обіді маємо конче бути на місці. Наша рідня не хоче запрошувати ніяких поважних персон, така вже в нас традиція в сім'ї. Ого, нам не вперше хрестити небожат, їх у нас досить,— і полічити важко! Цей уже сімнадцятий, щоб ви знали. Але моя сестра і я залюбки погодилися поїхати. Ну, а до того ж іще й четвер!

— Ах! Он воно що! — дуже серйозно озвався шофер, але та сама лукава посмішка не зникала з куточків його губів.— Правда, частіше буває, що в куми вибирають двоюрідних брата й сестру. А рідна сестра — це ще краще, правда ж?

— Мої старшенькі, певно, мають стільки ж років, як ви. Мені б дуже не хотілося побачити колись їх отак, як вас, на дорозі. Навіть на честь маленького племінничка!

— Ідіть! І не накойте дурниць, діти!.. Бажаю вам щасливого закінчення подорожі!

— Будь ласка, висадіть нас тут,— раптом попросив Ян.

— Далі доведеться йти пішки,— пояснив Ян.—

— Ну, звісно! П'ятнадцять років прожити в одному місті, це ж щось та значить! Більшість людей, з котрими я будь-коли зустрічався тут, напевно, знають, що я виїхав з Бове, і якщо я знову з'явлюся, особливо з молодою дівчиною... Ні, краще підемо по мало освітлених бічних вулицях.

— Це через твою матір! Ти хотів би застати її зненацька?

Видно, якась нотка в моєму голосі зрадила моє раптове розчарування, коли не тривогу. Ян зніяковів і спинився.

— Зрештою, Фанні, ти ж не ждеш королівського прийому в яскраво освітленому салоні з квітами!

— Як бачиш, це зовсім просто! — каже Ян.— Можна подумати, що я кінчав спеціальну школу зломщиків, га?

— Тридцять п'ять хвилин на шосту! «Вона» буває в книгарні до сьомої. Отже, прийде не раніше, як десять хвилин на восьму. У нас ще є час, і ми можемо випити по чашечці кави.

— Ні! Давай скінчимо все якнайшвидше. Роби, що ти маєш тут зробити, і ходімо звідси.

— Зрештою, покладися на мене, Фанні! Повір: я не збираюся вчинити якийсь злочин! Поки немає певних доказів протилежного, я тут у себе вдома. Мене ж звуть іще Ян Оффланж, правда? І ти добре знаєш, що вона хоче тільки одного, щоб я повернувся в цей дім!..

— Почекай хвилинку...

— Іди за мною! Напрям — горище, комора, третій поверх.

— У нас на горищі три комірчини. Одну ми оце пройшли, потім ще одна, колись вона завжди приваблювала мене,— наша, сказати б, «гардеробна» чи «костюмерна»,— там стоїть чудова стара скриня, в яку ховають костюми ряджених. І, нарешті, отам, праворуч,— антресолі. З усіх трьох комірок у цій останній — найтемніше й найстрашніше, і, коли я починав бешкетувати, мене саджали саме туди.

— Ходімо, подивишся, Фанні! Усі мої іграшки складено там...

— Дивись!

— О! Яне, які ж вони прегарні!

— То ї ї чоловік сам поробив усе це для свого малого синочка. Ти ж знаєш: для першого маленького Яна. Непогано майстрував, правда?

— Зовсім як дитина! — сміється він.— Признайся, ти, мабуть, тайкома бавишся ще іграшками, га?

— Ну, а тепер — до роботи! — каже Ян.— Ми й так уже згаяли багато часу.

— Слухай мене уважно,— каже він.— Ми шукаємо один пакунок. Пакунок приблизно отакого розміру.— Розводить руки, показуючи, який має бути отой згорток.— Замотаний він у синій папір.

— Ми повинні знайти цей пакунок, неодмінно, чуєш, Фанні? — Очі йому палають диким блиском. І я відчуваю, як страх охоплює мене.— Для цього ми й приїхали до Бове. Його треба знайти за всяку ціну, розумієш?

— Яне, скажи мені... Що там у ньому? Я краще шукатиму, коли буду знати, що саме треба шукати.

— В ньому дитяча одежа на дитину трьох-чотирьох років.

— Дитяча одежа? Добре, ми пошукаємо її!

— Фанні, оглянь-но цей клунок!