Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Claude Campagne, Adieu, mes quinze ans... 1963. Société nouvelle des Editions G. P., Paris
- А ти не дуже рада, що вона приїздить, признайся
- виріс Гійом. Він скочив на підніжку кабріолета і промовив, зручніше вмощуючись на сидінні
- Потому він старанно обгорнув коліна коричневою ковдрою,— нею ми
- Бувай здорова! — гукнув Гійом, енергійно скинув догори руку, махнув своїм звичним жестом і більше вже не обертався.
- Татуню, будь ласка, підкинь-но в огонь полінце,— попросила я.— Вона, мабуть, добряче промерзне дорогою...
- Та ось уже Гійом скочив з підніжки на землю. — Ну от, Інгвільд, ви й приїхали!
- Так, справді,— пробурмотів Капітан. Я була вражена, що він уже стільки всього знає про Інгвільд, а нам нічого й не казав,— так, наче все це тільки його самого цікавило...
- Дурненька, було б чого! Та хто ж може замінити тебе, мого давнього вірного друга, мою хорошу сестричку
Клод Кампань ПРОЩАЙТЕ, МОЇ П'ЯТНАДЦЯТЬ ЛІТ... Ілюстрації Даніеля Дюпюї З французької переклала Надія Гордієнко-Андріанова Видавництво «Молодь». Київ, 1971 Переклад здійснено за виданням: Claude Campagne, Adieu, mes quinze ans... 1963. Société nouvelle des Editions G. P., Paris 
Розділ перший ПОГЛЯД НЕПОКІРЛИВОГО ПРИНЦА... Той четвер був не зовсім такий, як інші. З майстерні долинав знайомий стукіт Гійомового молотка, дзижчала пилка, раз у раз шурхав об дерево наждак. Та коли Гійом, переставши на мить насвистувати якусь мелодію, гукнув: «А йди-но сюди на хвилинку, Фан»,— я відчула, що й для нього цей четвер не такий, як інші. Я витерла мокрі руки, бо саме мила посуд на кухні, і подалася до нього. — Ти сама поїдеш на вокзал зустрічати Норвежку чи, може, мені поїхати? Вона ще була для нас просто «Норвежкою», ота юна незнайомка, загадкова і — ніде правди діти! — трохи небажана гостя, котра приїхала, щоб порушити спокій нашого щасливого життя утрьох. — Їдь сам! — буркнула я. Гійом усміхнувся. — А ти не дуже рада, що вона приїздить, признайся?
— А ти сам що скажеш? — поцікавилась я. Він знизав плечима. — Поживемо — побачимо...
— Запряжи-но кабріолет! — кинув мені Гійом.— Завтра треба вже віддати оці два стільці, а часу лишилося обмаль, сьогодні ввечері маю неодмінно скінчити роботу. Я підібрала з-під братових ніг шовковисту стружку, обкрутила навколо пальця смужечку-пасмо, біляве, як волосся Інгвільд,— таким я його бачила вже в своїй уяві,— і сказала: — Цікаво, що вона подумає про наш кабріолет, про село, про наш дім і Капітана? — Нічого, звикне,— одрубав Гійом.— Могла й на гірше наскочити. І взагалі наш кабріолет, та ще й з такою гарною конячиною, як Стріла Амура, заткне за пояс усі б'юїки світу!
— Хотів би я знати: невже в Норвегії мороз іще лютіший? Потому він старанно обгорнув коліна коричневою ковдрою,— нею ми завжди закутувалися, коли їздили кудись узимку. — Звари-но, Фан, смачного супу. Саме до речі буде, як повернемося промерзлі! І він смикнув віжки. Кабріолет підскочив і помалу рушив уперед. — Бувай здорова! — гукнув Гійом, енергійно скинув догори руку, махнув своїм звичним жестом і більше вже не обертався. А я все чомусь стояла поночі, тремтячи від листопадового холоду, і довго-довго проводжала поглядом тарадайку, що стрімко котилася лункою дорогою,— аж поки вона не зникла з очей. Ми мешкали в одному з тих сіл Булонського графства, що загубилось у глушині, віддалік од шосейних доріг. Я кажу, Булонське графство, а не департамент Па-де-Кале, бо у Фовембергу й досі все дихало старовиною. Я полюбляла, їдучи на велосипеді з колежу, повернути з автостради і мчати додому ледь помітною вузенькою стежиною, що вела аж до наших Сонячних Дзиґарів. На дороговказі мало значитися: Фовемберг, 500 м. Та іржаву табличку з дрібними літерами напису було прибито на залізному стрижні надто високо. Отож я могла тільки догадуватися, що там написано... Іноді, долаючи отак понад сім кілометрів до Булоні, де був мій колеж, я поринала у мрії, переносячись уявою в минуле століття. Мені ввижалося, як в пізню морозну чи буремну дощову ніч кучер диліжанса підносить високо вгору ліхтар, щоб розгледіти отой напис: Фовемберг, 500 м. «Невдовзі будемо на місці, пане барон!» — гукає він у глибину карети. І везе останнього запізнілого подорожнього до маєтку. Наші Сонячні Дзиґарі справді-таки були старовинним маєтком. Щоправда, ферма, надвірні будови й земельні угіддя,— скількись там гектарів орної землі та пасовиськ,— нам уже не належали. Нам лишився тільки хазяйський дім, довга присадкувата споруда, крита шифером, як звичайні сільські оселі. Та вона була мурована з сірого каменю, тоді як у селі хати щороку білили вапном і облямовували внизу дьогтем. Щоб потрапити до нас, на подвір'я Сонячних Дзиґарів, треба було пройти під старовинним середньовічним склепінням. То була башта, що зосталася від давнього фортечного муру,— вежа XVI століття, проста й сувора, без ніяких архітектурних прикрас, окрім сонячних дзиґарів, викарбуваних колись безіменним майстром на камені й майже стертих часом. Далі тягнулася алея старих берестів, метрів з тридцять заввишки. За кращих часів доріжка алеї була брукована, та нині вона перетворилася просто на дві вибоїни серед скошеної трави. І, нарешті, в глибині — будинок з величними двійчастими дверима, ними, правда, майже ніколи не ходили, що вели до Гійомової майстерні. Звичайно ми заходили до будинку просто через кухню, де проводили чималу частину свого життя. Того самого дня, коли Гійом розпрощався з дядечком Дуденом, котрий навчав його столярного ремесла, у великій кімнаті обладнали майстерню. Дядько Дуден був старий столяр-червонодеревник із Сент-Омера. Гійом пішов до нього в науку одразу по закінченні колежу. Повернувся через два роки. За цей час Гійом змужнів, поширшав у плечах, виріс Мені насамперед впали в очі його руки, вже огрубілі від роботи. Вони видалися мені прекрасними, бо то були руки людини, що пізнала життя. Я розуміла, що мій брат рано попрощався з дитинством, адже після смерті наших батьків на його плечі ліг тягар усіх родинних клопотів... Гійом удався не такий, як наш веселий жартівливий дідусь. Хлопець був суворіший, мовчазніший,— може, тому, що життя надто передчасно кинуло його в жеруще полум'я турбот про шматок хліба насущного. Але в чорних братових очах, так само як і в ясно-блакитних дідусевих, світилася дитяча щирість і, може, вже старосвітська в наші дні, якась лицарська шляхетність... І чому це того вечора, коли я дожидалася Інгвільд, з думки мені не йшли Гійом та дідусь? Певно, тому, що, ждучи з якимсь дитинним ляком її приїзду, я ще більше дорожила своїм маленьким світом, а особливо тими трьома близькими моєму серцю людьми, котрих любила понад усе на світі. Я кажу «трьома», бо існував ще «він», про якого я оповім трохи далі; затаєну тиху приязнь до нього я ховала в найзаповітнішій глибині своєї душі. Недовірливе, сором'язливе п'ятнадцятирічне дівча, я не пускала до свого серця нікого, опріч цих трьох... Мов зараз бачу, як я гарячково порпаюся в шухляді, шукаючи серед сімейних реліквій стару фотокартку лейтенанта далекого плавання Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся. На аркуші пожовклого картону, облямованого за тогочасною модою золотистими віньєтками, красувався в гарній уніформі з блискучими ґудзиками худорлявий хлопчина років двадцяти двох. Тепер шкіра його обвітрилася за довгі сорок літ, проведених на морі, щоки обвисли, побільшали залисини, тонкі вусики посивіли, побіліло й волосся, яке я сама навчилася стригти, бо він за все своє життя ні разу не переступив порога перукарні. Але ті завжди молоді ясно-блакитні очі сяяли до вас з фотографії, усміхалися тією ж чарівною усмішкою, що й тепер. І я, ховаючи стару картку в кишеню фартуха, бо саме нагодився Капітан, не без лукавої ніжності подумала, що й сама могла б закохатись у хлопця, який причарував колись мою бабусю... — Ну, то що ти нам смачненького вариш сьогодні, Фанні? Поверх зсунутих на ніс окулярів він пильнував, як я збиваю у мисочці білки. — А знаєш,— буркнула я,— вона, мабуть, звикла до своїх норвезьких сухариків-кнекбредів та до отого козячого сиру, схожого на брусок зеленого мила. Не думаю, щоб мій лимонний торт припав їй до смаку! Капітан засміявся. Маслянистий рідкий крем апетитно блискотів у нього перед очима. Він умочив у миску мізинець, облизав його, як справжній знавець, і вмостився біля каміна у своєму глибокому червоному фотелі. — Слово честі,— переконано мовив він,— коли вона щось тямить у кулінарії, то повинна оцінити по заслузі твій торт. Розкішна річ,— так і тане в роті! — Татуню, будь ласка, підкинь-но в огонь полінце,— попросила я.— Вона, мабуть, добряче промерзне дорогою...
— Твоя правда, вона, мабуть, таки змерзне,— повторив дідусь, похитуючи головою.— А до того ще й натомиться. Ось уже два дні, як напрям вітру змінився. На Північному морі зараз, певно, шторм, не інакше! Нахилившись уперед і підперши рукою підборіддя, він задумливо ворушив коцюбою жарини у вогнищі й говорив поволі, ніби сам до себе. Здавалося, він зовсім забув про мене. — Три дні тому вона була ще в Осло. Кораблі тепер ходять швидше, ніж за моїх часів. Останнього разу, коли я повертався з Нарвіка... — Татуню, чому тебе так цікавить Норвегія? — зненацька спитала я.
— Я бачив там сонце опівночі! Я зустрічався там з самим Едвардом Грігом... Та й норвежки такі гарні на вроду, моя люба! Потім, немовби виправдовуючись, знову почав пояснювати : — Пам'ятаєш, як усе це швидко сталося? Коли б я ненароком не опинився на тому бенкеті рибалок у Булоні поряд із норвезьким послом... Данієльс, цей люб'язний чоловік, був дуже засмучений, бо родина, котра мала запросити до себе Інгвільд, зненацька передумала. Сталося так, що в них діти захворіли на свинку. Ти ж розумієш, не можна було посилати туди дівчину. А квиток на корабель для неї вже купили. Данієльс попросив, щоб я взяв її до нас. Що ж я мав діяти,— іншої ради не було! І, говорячи це, він розвів безнадійно руками, але в очах йому блиснув лукавий вогник. Ні, тоді я ще зовсім не знала, чому насправді приїхала до нас Інгвільд. — Піду кину останній погляд на її кімнату — чи все там як слід,— мовила я.— А коли вони приїдуть, хутенько піднімусь сюди й зустріну їх... Дім наш споруджено на крутому узгір'ї, так що з двору він мав один поверх, а від садка — два. Брукованим подвір'ям можна було пройти на кухню, потім, завернувши праворуч,— до Капітанової кімнати, а звідти — на терасу, перекинуту до садка, як корабельні сходні. Гійомова майстерня теж виходила дерев'яними дверима на подвір'я, а двома заскленими — на терасу і в садок. Моя ж та братова кімнати були внизу, наче заховані під будинком, у западині. Щоб туди дістатися, треба було вийти на подвір'я, спуститися дванадцятьма сходинками й завернути у склепистий коридор, прокладений крізь мурований фундамент. Увечері ми мусили пробиратися тут навпомацки або ж брати з собою електричний ліхтарик, бо від садка і близької річки в коридорі тягло вогкістю, там часто псувалася проводка й гасло електричне світло. Тепер, коли мала приїхати Норвежка, було вирішено, що вона житиме в Гійомовій кімнаті, а брат з усіма своїми манатками тимчасово переселиться до майстерні. Канапа, на якій він мав спати, уже стояла там. Наводячи востаннє лад у кімнаті, я підмітала підлогу, коли враз почула вдалині знайоме торохтіння кабріолета. Вийшла надвір і побачила, як берестовою алеєю проїхав візок, потім зупинився. Чи помітила мене тоді Інгвільд? З тривогою, недовірою чи звичайною цікавістю оглядала вона мене, причаївшись у глибині темної халабуди? Та ось уже Гійом скочив з підніжки на землю. — Ну от, Інгвільд, ви й приїхали! Мені здалося, ніби його слова були звернені так само до мене, як і до нашої гості. Гійом говорив жваво й весело, немов хотів заспокоїти, підбадьорити мене, і поки він знімав з кабріолета її валізи, я сушила собі голову, намагаючись збагнути інтонацію його голосу. Минула якась мить — і ось уже Інгвільд стоїть передо мною. Вона ніби й така, якою я не раз собі її уявляла, і не така. Така, бо висока й білява. Не така, бо це вже Інгвільд, а не «Норвежка». Інгвільд з усіма тільки їй притаманними рисами: струнка висока постать, сірий плащ у талію, маленькі ніжки в червоних вовняних шкарпетках, бо холодно, та шкіряних черевичках, свіжа і здорова, привітна. — Здрастуйте,— сказала вона, подаючи мені руку. Здавалося, злотаве волосся її, що біліло в темряві, осяває усмішку. — Здрастуйте, Інгвільд,— відповіла я.— Мабуть, ви стомилися? — Трошки. Мені була сильна морська хвороба на кораблі. Але я відпочила в поїзді. Вона говорила повільно, приємним співучим голосом. Згадалось, якою я була тугомовною, коли Капітан змушував мене говорити по-англійському. А як легко й невимушено Інгвільд розмовляє малознайомою чужою мовою! Звісно, в неї траплялись часом помилки, але це, здавалося, анітрохи її не бентежило. Запанувала мовчанка. Я міркувала, про що б ще спитати її, шукаючи в голові простих слів. Мені й на думку не спадало, що вона розуміє французьку мову краще, ніж розмовляє нею. — Погода була кепська? — поцікавилась я. — О, не дуже. Але досить для того, щоб я єсть захворіла,— засміялася вона.
— God dag, hemmelighetsfulle prinsesse. Hvordan går det dåres land som jeg er sa glad? (Вітаю вас, заморська принцесо! Як там ваша країна, котру я так любив? — ось що сказав він їй). Інгвільд усміхнулась. Дідусь одразу скорив її. Він пропустив дівчину вперед. — Заходьте, заходьте! — знову заговорив він.— Сподіваюся, ви розмовляєте по-французькому? — О, так, звісно... Тільки не дуже добре. Я вчила цю мову в гімназії, і ще — з мамою. — Ваша матінка добре знає Францію, правда? — Так. її дідусь був француз. — Так, справді,— пробурмотів Капітан. Я була вражена, що він уже стільки всього знає про Інгвільд, а нам нічого й не казав,— так, наче все це тільки його самого цікавило... Того вечора я говорила мало. А втім, у цьому й не було потреби, Капітан та Гійом самі підтримували розмову. Я чимало дізналася тоді про Інгвільд. Жила вона в місті Нарвік, ні брата, ні сестри не мала. її мати була за походженням бретонка. Весела, заповзятлива, палкої вдачі, вона виколисала свою маленьку донечку, співаючи над нею старовинних французьких пісень... Батько займався морською комерцією — він мав свою контору в порту. Інгвільд була просто закохана в море і тим ще дужче причарувала нашого дідуся. Він розпитував її про Нарвік, про те, якої шкоди завдала йому війна, про відбудову міста. Я знала, що він був серед тих, хто обороняв Нарвік у 1940 році, отож і не дивувалася, чому це він так розпитує Інгвільд про все в її місті. Поки вони розмовляли, я уважно розглядала Інгвільд. Вона сиділа навпроти мене, ліворуч од неї, по той самий бік довгого дубового столу, зайняв місце Гійом. А край столу у своєму звичному фотелі з лискучими, немов рукави витертої від довгого вжитку куртки, поручнями розмістився Капітан. Інгвільд опинилась праворуч від нього, я — ліворуч. — Ах!.. Я не зрозуміла,— час від часу казала наша Норвежка й починала гортати маленький словничок, шукаючи незнайоме слово. Коли ми зустрічалися поглядами, вона привітно усміхалась. Інгвільд була вища за мене. «І їй же щойно минуло п'ятнадцять років, а мені вже за п'ятнадцять з половиною перевалило,— гірко думала я.— Вона й зграбніша, і стрункіша за мене,— хоч і тоненька, та кріпкенька, від неї віє здоров'ям, силою, видно, що дівчина звикла жити на свіжому чистому повітрі». Постать мала і спортивну й жіночну воднораз. її золотисте волосся, не перев'язане стрічкою, навіть не зашпилене, вільно спадало на плечі. Біля шиї воно само завивалось у блискучі кучерики. І волосся її, і усмішка, і рухи, й хода — усе було якесь гнучке, граціозне. Пригадую, мені і втішно і неспокійно було на душі в той перший вечір. Перед очима постає картина, що сповнювала тоді моє серце якоюсь невиразною тривогою: Інгвільд, тільки-но приїхавши, вже вмостилася невимушено й просто перед каміном, на високому кам'яному виступі. Спершись на руку підборіддям, неквапливо розповідає, складає свої незграбні коротенькі речення, і в уяві виникають далекі фіорди, сліди на снігу... Капітан слухає гостю уважно і, як мені здається, не тільки з чемності, для годиться. Гійом ставить на стіл велику лампу, прикриту червоним абажуром, і гасить люстру. Часом полум'я хисткими своїми відблисками вихоплює з темряви дідусеве обличчя. Раз у раз він знімає з носа окуляри і довго, старанно протирає скельця... Так, у той час, як ми слухали розповідь Інгвільд про її країну,— я виразно бачила це,— очі йому часом повивав якийсь легенький серпанок, і вони волого блищали. Я мало не приревнувала до Інгвільд... Вона приїхала в четвер увечері. Другого дня мені треба було йти до колежу. Інгвільд теж мала відвідувати колеж, але тільки з понеділка. І я, лишивши її у товаристві дідуся й брата, злостилась уже за те, що не я, а вона втішатиметься чудовими годинами інтимного затишку, проведеними з ними. Увечері я без особливого піднесення верталася додому,— мала-бо неясне передчуття, що моє повновладне родинне царювання опинилося під загрозою. Інгвільд, така своєрідна, моторна, весела, здавалася мені куди привабливішою, ніж я, відлюдькувата й неговірка. Певно, і Капітан, і Гійом теж помітять цю різницю — не на мою користь... Я відчинила двері кухні й попрямувала до великої кімнати — Гійомової майстерні. Інгвільд там не було. Брат щось насвистував, схилившись над верстатом. Гійом був просто закоханий у своє ремесло. Він водив рубанком по дошці, наче смичком по струнах скрипки. Він працював не самими руками, а й серце, й розум вкладав у свою роботу. То був митець з душею селянина, що знав ціну гарній і добре припасованій скрині чи буфетові, де шухляди їздять по жолобках, як потяг по рейках. А бувало, що він цідив сердито крізь зуби, роблячи на замовлення аж надто пишні меблі, гарненькі полички, де різні дрібнички тільки й стоятимуть: — От не люблю я, Фан, такої роботи. Це вже занадто — отакі витребеньки. Усе воно не варте одної доброї дубової шафи для білизни... Я всміхалася в такі хвилини, пізнаючи в цих словах свого брата, вірного, гордого хлопця... — Добривечір,— привіталася я, кинувши портфель собі під ноги і затиснувши його між черевиками.— А де Інгвільд? — А, ти прийшла вже,— мовив Гійом, не підводячи очей.
— Подерж-но мені оцю дощечку,— попросив він,— Так легше буде розмічати. — Де Інгвільд? — повторила я. — Пішла по молоко на ферму... І, не додавши більш нічого, він знову поринув у свої вимірювання. Це мене роздратувало. Тепер я розумію, що Гійом, трохи буркотливий, але насправді такий тактовний, просто не хотів мене засмучувати, вихваляючи Інгвільд. Та я жадала почути подробиці. — Що вона робила? — Гм! Та хто його знає. Балакала довгенько з Капітаном, потім замела кухню, помила посуд. А ще вона приготувала нам сніданок за якимось цікавим напівфранцузьким, напівнорвезьким рецептом, і страва та була досить смачна, слово честі... — Одне слово, тобі до вподоби усі ці зміни? Я вимовила це, не підводячи голови, удавано безтурботно сміючись, ніби нічого такого у мене й на думці не було. Та Гійом надто добре знав мене і зрозумів усе, що діялося в моїй душі. Він відклав свій складаний метр, олівець і глянув на мене щиро й ніжно. — Фан! — мовив він, і в голосі йому бриніли й подив, і водночас велика приязнь.— Ти що, ревнуєш? Я жахнулася: невже й справді я ревную до Інгвільд? На очі мені наверталися сльози, але я щосили намагалася стримати їх. Я чекала від Гійома слів зневаги. Та він сказав це так просто й без тіні найменшого докору, що мені враз полегшало на душі: — Дурненька, було б чого! Та хто ж може замінити тебе, мого давнього вірного друга, мою хорошу сестричку? жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
