Книга «Історія однієї душі»

Книга «Історія однієї душі», що була видана через рік після смерті Терези та передавала її приховане внутрішнє життя мала надзвичайний успіх та стала всесвітньо відомою.

Ключовим в духовному досвіді Терези став так званий «Малий шлях» — досягнення святості, що не передбачає великих публічних діянь таких як мучеництво, місіонерство тощо.

Іноді, коли я читаю духовні трактати, в яких досконалість пов'язана із тисячею перешкод, окутана масами ілюзій, мій бідний розум швидко втомлюється. Я закриваю повчальну книгу, яка розбиває мій розум і висушує моє серце, і беру Святе Письмо. Тоді все прояснюється для мене; одне слово відкриває для моєї душі безкінечні горизонти; досконалість здається простою; я бачу, що достатньо того щоб визнати свою нікчемність і залишити саму себе, як дитина, в обіймах Бога. Залишивши великі душі, великі уми, гарні книжки, які я не можу зрозуміти, я щаслива бути малою, тому що «тільки діти, і такі як вони, будуть допущені на небесний бенкет»

Місце поховання Святої Терези з Лізьє є другим після Лурду за щорічною кількістю відвідувачів паломницьким центром Франції. Через сто років після смерті у світі нараховувалось близько 1700 церков названих на її честь.

Батьки Терези Луї та Марі-Зелі Мартен були глибоко віруючими людьми, що в молоді роки робили спроби вступити до монастиря. Одружившись, вони мали намір жити як брат і сестра, однак їхній духівник переконав їх народжувати дітей. У сім'ї народилось четверо хлопчиків, які в ранньому віці померли і п'ятеро дівчаток, що всі згодом стали монахинями. Атмосфера в сім'ї Мартенів відзначалась глибокою релігійністю, чуйністю та взаємопідтримкою. Тереза народилась 2 січня 1873 року, коли її матері було 40 років. Через два місяці після народження Терезу через слабке здоров'я відправили в одне із сіл Нормандії, де за нею доглядала нянька. Через рік дівчинку привезли назад до Лізьє де вона як наймолодша донька стала об'єктом загальної любові та турботи сім'ї, в середовищі якої Тереза почала переймати основи християнського світогляду. Вже в дворічному віці в неї стали з'являтись думки про монаше життя. В такій атмосфері дівчина росла до чотирьох з половиною років, коли сталась перша трагедія. У серпні 1877 року від раку грудей померла її мати. Для всієї сім'ї це стало великим ударом, який, у силу малого віку, по-своєму особливо переживала Тереза. Намагаючись справитись із втратою вона вибрала найстаршу сестру Пауліну як другу матір [4] (потім Пауліна стане настоятелькою монастиря куди поступить Тереза). Усі життєві переживання пов'язані із смертю матері майже на десятиліття залишились для неї глибокою раною. «Перша частина мого життя завершилась тоді» — згодом напише Тереза.

Оскільки Луї Мартен працював бухгалтером на мереживному виробництві своєї жінки, то з її смертю виникла проблема матеріального забезпечення п'яти дочок. Шукаючи кращих умов життя Луї переселяється до Лізьє на пропозицію брата покійної дружини Ісидора, який береться йому допомагати. Продавши бізнес своєї дружини у Алансоні Луї повністю присвячує себе дітям. Життя поступово налагоджується, проте для Терези, що тоді пішла до школи і зіткнулась із світом поза межами її сім'ї, цей час був, як вона потім висловилась «найсумнішим у житті». Дівчинка, добре підготована своїми сестрами була набагато успішнішою в навчанні за інших, з боку яких вона відчувала заздрість і недоброзичливість.

За спогадами вчителів Тереза була тихою, слухняною, задуманою і деколи сумною ученицею. Не вміла відповідати на агресивні дії на її адресу. Єдиним полегшенням була присутність сестри Селіни, що теж ходила до тієї ж школи.

Наступним важким випробуванням став вступ Пауліни — її «другої мами» до кармелітського монастиря, яку вона тепер бачила назавжди для себе втраченою. Маючи короткий досвід спілкування із зовнішнім світом у школі тепер сама Тереза стала сприймати монастир як «пустелю, де мене Бог теж хоче сховати». Переносячи сильні душевні страждання від втрати Пауліни, Тереза мало їсть, погано спить. Від'їзд батька і двох старших сестер до Парижу та спогади про маму викликають сильний емоційних стрес, після якого в неї з'являються симптоми хвороби, яку місцевий медик визначив як «серйозне захворювання, що не зустрічається у дітей». Кілька разів на день Тереза страждає від нервових зривів, нападів страху та галюцинацій. В день постригу Пауліни, Тереза однак почувається добре, випромінює ентузіазм і бере разом із сім'єю участь у події. Проте наступного дня, її стан настільки погіршився, що лікар та її батько почали думати про початок психічної хвороби. Всі медичні засоби виявились безсилими. Однак 13 травня 1883 року Тереза побачила як статуя Богородиці посміхнулась до неї, і в той момент вона одужала. Наступного року, деякі ознаки хвороби повернулись коли «третя мама» її сестра Марі теж стала кармеліткою. Однак знову все минулось раптово на Різдво 1886 року. З того часу Тереза набула твердої рішучості подолати всі перешкоди і теж стати кармеліткою. Зміну характеру, вона пов'язувала із початком приймання Святого Причастя, котре почало по новому формувати її характер. Оскільки в такому ранньому віці до монастиря не приймали, Тереза скористалась поїздкою в Рим, щоб попросити для себе виняток із правил особисто у папи. Після його згоди, Тереза стала готуватись до здійснення її мрії.

9 квітня 1888 року Тереза Мартен вступила до монастиря босих кармеліток в Лізь'є, де вже перебувало 24 сестри переважно старшого віку. Вона отримує ім'я Тереза Дитяти Ісуса і Святого Лику та з ентузіазмом приймає всі умови нового життя — холод, самотність, відсторонені молитви. Її наступним серйозним випробуванням стала новина про серйозну хворобу батька, який потрапив до психіатричної лікарні та якого вона тепер вже не могла відвідувати. Тереза посилила свої духовні практики та посвячення, однак духовний клімат в монастирі, де Бог сприймався в основному як страшний відсторонений суддя став справляти а неї пригнічуюче враження. Своє натхненя вона черпала із книги «Вогонь Любові» святого Івана від Хреста. В 1893 році її сестру Пауліну (Матінку Агнес Ісуса) обирають настоятелькою монастиря, а в 1894 році після смерті батька Луї, сюди вступає і Селін.

Приблизно в цей час Тереза, після багатьох років пошуків приходить до дитинячої духовності, котра базується на розумінні батьківства Бога, яке є милосердною любов'ю вираженою і втіленою в Ісусі Христі. Християнське життя є життям дитини Отця («сина у Сині»), що починається після таїнства хрещення і відштовхується від євангельських слів: «Якщо не станете як діти не ввійдете в царство небесне». Її сестра Паулін — настоятелька мати Агнес доручила їй записувати спогади з дитинства і подальшого життя, котрі згодом лягли в основу книги «Історія однієї душі».

У цей час набули розголосу випадки, коли монахині «приносили себе в жертву» в певному намірі, що означало, що вони приймали на себе будь-які страждання та передчасну смерть заради певнї мети, наприклад навернення грішників, прощення гріхів інших людей тощо.

Тереза чула про одну з таких монахинь кармелітку Марію Ісуса, що перенесла агонію і смерть в наміренні спокутувати гріхи інших. Під впливом внутрішнього поклику, в червні 1895 року, Тереза приносить в жертву і себе під час меси на свято Святої Трійці. Поступово Тереза відчуває, що покликання сестер-кармеліток «наречена і мати» є недостатнім для неї. Вона бажає бути священником, місіонером, пророком, учителем церкви, мучеником. Ці хвилювання проходять після того як вона прочитала 13 главу 1-го послання апостола Павла до Коринтян , де говориться про любов як найважливішу якість що переважає усі інші. Тепер Тереза відчуває ясність свого покликаня і вона пише: «…моє покликання, я нарешті знайшла його… моє покликання це Любов!… Так, я знайшла своє місце в церкві і це Ти, о мій Боже, який дав мені це місце; в серці церкви, моєї Матері, я буду Любов'ю …так я буду всім … і мої мрії здійсняться!!!». Турбуючись долею грішників, які втратили віру вона сама занурюється у «ніч віри» та внутрішню боротьбу, яка ще більше загострюється, коли в неї починає розвиватись туберкульоз, виснажуючи її фізичні сили. Вже кашляючи кров'ю та будучи серйозно хворою, Тереза зберігала спокій та посмішку, чим підтримувала співсестер-монахинь, вражених страшною хворобою такої молодої сестри. Тоді вона промовляє слова, що потім стануть знаменитими. «Після смерті я проведу Небо на землі, аж до кінця світу допомагаючи душам». Після болючої і сильної агонії 30 вересня 1897 року у 24 річному віці вона помирає.
з повчань св. Терези від Дитятка Ісус
Звідси так мало в нас вдячності. А ось вона, каже Мала Тереза, "найбільш притягує Божу благодать" (там же, т. II, с. 286). А якщо немає вдячності, з'являється її протилежність - невдячність. Це - за ствердженням св. Бонавентури - є корінням усякого зла.

Що стається, якщо в ставленні до Бога не маєш доброго відношення? Якщо нескінченні Його дари приписуєш самому собі?

- Він, щоб не наражати тебе на ще більшу провину марнування благодатей, змушений до їх обмеження.

Бог хоче тебе неустанно обдаровувати, але не розсипають перлин перед свинями (пор. Мк 7, 6).

Ставлення до Бога на зразок дитини - вчила Мала Свята - це довірливе звірення рукам Отця.

"Одного дня, - згадує її сестра Целіна, - я увійшла до кімнати нашої дорогої Сестри і здивувало мене її глибоке зосередження, але здавалося, що вона знаходилась десь у контемпляції. Про що думаєш? - запитала я. "Думаю над „Отче наш", - відповіла вона. „Це так солодко називати Господа Бога нашим Батьком!..." І в її очах заблищали сльози" (там же, т. II, с. 290).

Ці сльози Святої не були лише виразом емоцій. Вони скоріше виражали особливий стан зворушення людини, зв'язаної з Богом інтимним зв'язком.

"Вона любила Бога, - пише далі Целіна, - так, як дитина любить батька, показуючи це з невимовною сердечністю. Під час хвороби, коли вона говорила про Нього, вжила іншого слова, ніж звичайно і назвала Його "татусем". Ми почали сміятись, але вона повторила вдруге, зворушена: "Але так! Він є моїм Татусем!" (там же, т. II, с. 290).

Щораз глибше пізнавання любові Отця сприяло її прагненню постійно на неї відповідати:

дитячою довірою, молитвою, послухом, жертвою.

Що означало це її звертання, ми можемо тільки здогадуватись, тому що наш образ Бога-Отця, який будується частіше на підставі образу земного батька, є дуже вбогим та недосконалим. Адже жоден, навіть найкращий із земних батьків, не може порівнюватись з кохаючим Отцем небесним.

Його любов до нас в якійсь мірі нагадує притча про блудного сина.

Коли повертався той син, який вчинив багато негідного, "його батько вгледів його, - і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його" (Лк 15, 20).

Притча ця, однак, показує лише частину правди про нашого Батька в небі.

Ставлення душі - це віра а те, що Він завжди обдаровує нас тим, шо для нас найкраще.

Перебування в правді та породжувана цим довіра є фундаментальними елементами духовного дитинства - однієї з найкоротших доріг до святості - які показала світові свята Тереза від Дитятка Ісус.

Якщо з довірою станеш перед Богом, визнаючи власну слабкість. Він наповнить тебе своєю міццю. Наповнить також тебе своєю мудрістю, яку виражають слова Христа: "Хто бо найменший між вами всіма, - той великий" (Лк 9, 48).

Святість, як казала Мала Свята, не полягає в тих чи інших практичних діях, а грунтується "на сердечному ставленні, яке робить нас малими і покірними в обіймах Бога, робить такими, що визнаємо свою слабкість і довіряємо безмежно Його батьківській доброті" (там же, т. II. с. 486).
не громадити запасів

Євангелічне дитя не громадить надмірних запасів.

Певні засоби нам потрібні для існування, утримання сім'ї або виконання інших наших обов'язків. А запаси чинять так, що відчуття нашої мовної залежності від Бога стає неможливим. Одне з іншим не може існувати.

Людина, яка має більше, ніж потрібно, і яка збудувала власну систему забезпечення, - перестає очікувати всього від Бога.

Треба зрікатися від будови таких систем, від створення надмірних запасів і свідомо обмежуватись тим, що необхідне для виконання даних нам Богом функцій.

Кожна людина, якщо вона не скерована до Бога, хоче мати все більше і більше, хоче збирати. Це випливає з її зраненої первородним гріхом натури. Коли б вона була скерована до Бога, то прагнула би бути в усьому залежна від Нього. Але загублена людина, яка дивиться на своє життя тільки по-людськи, хоче мати щораз більше, щоб таким чином будувати почуття власної гідності й безпеки, які грунтуються на тому, що має.

Дух світу вище ставить тих, хто більше має: більше маєш - стаєш важливим, сильнішим, маєш можливість здобути багато цінностей. Це стосується всіх сфер нашого життя: матеріальних благ, суспільної позиції, піклування про те, щоб бути кимось важливим, великим, шанованим.

Інколи наше бажання щось мати виражається тільки в прагненнях. Ми можемо нічого не мати, але бути дуже багатими у прагненнях заздрити та мріяти, щоб щось мати.

Не йдеться про те, щоб не здобувати необхідних для життя засобів, щоб, виправдовуючи свою лінь чи відсутність тямучості, сказати собі: "Я маю Бога за Батька, Він піклується про мене".

Мова про те, щоб не громадити нічого понад те, що є нам насправді необхідним. Всі надмірні запаси сприяють тому, що ми перестаємо бути подібними малій дитині, яка усього очікує від свого батька. Запаси народжують у нас почуття незалежності по відношенню до Бога. Тоді ми вважаємо, що самі собі можемо дати раду.

Стаємо, як той багач з Євангелія, який збудував комори і вважав, що тепер зможе насолоджуватись життям, а Христос назвав його дурнем.

Євангелічне дитя не громадить також запасів духовного майна, не спирається на багатство релігійних почуттів, чи то в обсязі молитви, релігійних знань чи добрих вчинків, або яких-небудь релігійних досвідчень. Все це ми отримали від Бога в дар - навіть якщо в якійсь мірі з Ним співпрацювали.

Коли св. Тереза згадала слова зі Святого Письма, щоб зміцнити ними свою побожність, її сестра Целіна сказала: "І я би так прагнула робити, але в мене слабка пам'ять". "Ах!" - відповіла свята, - ти хотіла би мати багатство, збирати запаси, але спиратись на це - значить спиратись на розпечене залізо! Завжди залишиться знак. Обов'язково треба ні на що не спиратись, навіть на те. що могло б допомогти нашій побожності. Ніщо - це є правда. Це -не мати ні прагнення, ні надії радості. Як же тоді людина щаслива!" (Твори, т. II, с. 250 і т. д.).
не приписувати собі ні заслуг, ні чеснот

Бути дитиною - це значить не приписувати собі власних чеснот, тому що Бог вкладає їх у наші руки, щоб ми ними користувалися згідно з Його волею. Бог наділяє нас своєю чудовною силою,

щоб через нас чинити добро;

щоб через нас обіймати любов'ю інших.

Однак даний нам Богом скарб - це Його власність. Тому ми мусимо бути дуже обережними, щоб нас не обманули наші улесливі думки про себе. Приписуючи собі якісь чесноти, ми легко можемо піддатись омані своїх думок і почати знаходити себе, наприклад, у визначених етапах внутрішнього життя. А певні духовні переживання можуть бути - у значенні допущення Богом випробування - наставленою на нас пасткою диявола, який хоче, щоб ми сприйняли їх, як вираз нашого прогресу у внутрішньому житті. Диявол досконало знає аскетичні твори і знає, що нам підказати, щоб ми в те повірили. Тому пошук себе на перелічених авторами аскетичних творів етапах, може бути тільки виразом нашої гордині.

Хтось, хто є малим в євангелічному значенні, добре розуміє слова Господа Христа: "... без Мене нічого чинити не можете ви" (Йн 15, 5). Отже, він не приписує собі чеснот, бо знає, що сам з себе не зможе ні молитися, ані бути добрим для інших, або добре працювати. Знає, що не зможе бути добрим батьком, матір'ю, священиком, монашкою. Не очікує, що його побачать, не очікує оплесків. Тим, хто бачить його чесноти, з простотою Іюже сказати: "Це не я, це Бог усе робить".

Євангелічна дитина довіряє, що цією її силою є Бог, що в Ньому вона все може, тому що Він хоче давати своїй дитині скарби чеснот, щоб вона могла користуватися ними, коли буде потреба.

Свята Тереза завжди вважала, що чесноти, на які в її житті звертали увагу сторонні, були дивним способом дані їй Богом. Не гордилась тим, що не було її, а було дією Бога через неї (пор. там же, с. 493, 495).

Але навіть природжені добрі якості та добро, яке є в кожному із нас, це теж дари.

Ми отримали їх від Бога.

Як часто ми почуваємо себе власниками отриманих від Творця дарів! Як часто ми відчуваємо себе поважними! Ми забуваємо, що Творцем усього є Бог і це Він все дає. Тоді ми вже не бачимо, що це Він обдаровує нас увесь час особливими благодатями.

І це - один з найтрагічніших у своїх наслідках гріхів - наша гординя. Цей гріх змушує нас будувати власний, неправдивий, брехливий образ себе, світу, Творця.

Горда людина ставить себе на місце Бога.
не знеохочуватись своїми помилками

Врешті, щоб залишатися дитиною перед лицем Бога, не можна знеохочуватись своїми помилками. Ця порада св. Терези є для багатьох дуже важкою. Тому що часто тільки поразка, тільки якесь нещастя є для нас приводом смутку, зневіри, знеохочення. Так буває завжди, коли ми надмірно зосереджуємося на своїх недоліках і злі, а мало на доброті й любові Бога.

Тільки тоді, коли в тобі буде глибоке переконання, що ти є улюбленою дитиною Божою, якій Він готовий завжди пробачити, тобі буде легше вставати після падінь.

Божа дитина, яка розуміє свою безпомічність і безсилля, після кожного падіння простягає руки до Отця. Почуття слабкості й довіри схиляють і до постійного звертання до Бога.

Дитя, завдяки своїй євангелічній малості, не падає надто болісно. Наші падіння тим важчі, чим більше в нас гордості та впевненості в собі. "Діти - казала Мала Свята - (...) є занадто малі, щоб могли собі зробити забагато злого ( там же, с. 492),

Св. Тереза після кожного падіння відразу вставала. В її житті весь час повторювався типовий для малої дитини процес падіння; падіння - вставання після падіння Євангелічна дитина падає багато разів, але відразу встає, щоб входити в життя з новою надією. Вона не зосереджується на тому, що робила погано, але свою увагу приділяє тому, хто її любить. Тільки для людини, яка не вірить у любов, кожне падіння є лихом і поразкою.

Коли б ти увірував, що Бог є завжди поруч, що Він дивиться на тебе з любов'ю завжди, навіть у момент падіння, ти хотів би встати відразу.

Однак, не буде в тобі такого ставлення дитини, поки ти не будеш вірити тільки у власні сили і будеш опиратися тільки на власні заслуги.

Бути євангелічною дитиною значить:

- опиратися на благодать і любов Бога;

- мати надію, що Бог, якщо захоче, увінчає перемогою всі наші зусилля;

- увесь час бути зверненим до Бога і пам'ятати про Його любов до нас.

Св. Тереза прагнула відповідати на любов Бога передусім своєю безмежною довірою. Це можна було б виразити словами: 3 безодні мого гріху встану та піду до Батька.

Вона хотіла промовляти до Нього своєю бідністю, неміччю, грішністю.

Вона казала: "Я далека від того, щоб йти дорогою страху; завжди знайду спосіб, щоб бути щасливою й витягнути користь зі своєї бідності" (там же, т. І, с. 229).

Після кожної зневіри відразу зверталася з довірою до Бога і, визнаючи у повноті свою провину, виявляла Йому непохитну дитячу віру в Його любов.

Коли вона тільки починала відчувати, що займається собою і "губиться в земних дрібницях", зараз же, як сама про це пише (пор. там же, т. І, с. 259 і т. д), зверталась до свого Улюбленого Сонця (так називала Бога), щоб розповісти Йому подробиці своєї зневіри, вважаючи, що своєю непохитною довірою випросить більшу любов Того, котрий прийшов "кликати не праведних, але грішників (на покаяння)" (Мк 2, 17).

Вона була як дитина, яка після кожної провини біжить до своїх батьків і щиро оповідає їм усе, що зробила, вірячи, що вони її не відкинуть (пор. там же, т. II, с. 267).

Це були її особливі зустрічі з Отцем.

Щоб довести свою непохитну довіру, з якою вона зверталась до Бога, коли визнавала перед Ним провину, говорила: "Чи отець карає або накладає покуту на дитину, яка сама себе звинувачує? Ні, напевно ні, але, пригортає її до свого серця" (там же, т. II, с. 267).