«Мєнтовскіє развали» Деркач Сергій Частина 1

• 
  Ну, Колян..., тобі таку діваху, договорились! А шо ти в натурі сидиш як засватаний, мовчиш?
  
• 
  Колян на связі віртуально, ти Вітьок нічого не рубиш! – сміявся Сашко, підкалуючи Миколу.
  
• 
  А, я поняв...! яка там віртуальність, Саня! Просто в Толяна вже топліво кончилось, душа водки просе! – ти ж бачиш шо він уже і їде тихенько...
  
• 
  Та хвате вам прикалуваця..., яке там «топліво»!? – намагався захищатись Микола, - від цієї жари в мене вже мозги закипіли, а ще по 150 то і вобще з копит звале!
  
• 
  Не сци, Колян, тебе Зойка мигом оживить, там така..., а ти кстаті не знаєш її? – допитувався Вітька.
  
• 
  Та откуда я її знаю?! Я і Наталку не знаю, ну наче бачив її десь раньше, а тільки хто вона то не знав. Ти, Віха лучше розкажи, шо то за прикол з абрикосою? – перевів Микола розмову на Вітьку.
  
• 
  А шо там розказувать, захотілося Віхі на прощаніє трахнуть Лєнку у неї в садку, розклав її під абрикосою, ну і в самий отвєтствєнний момент тут її бабу принесло, - начав розказувать Сашко. – ну і прикинь, баба бачить, що якийсь бугай її онуку вале, а онучка ж мабуть там уже так стогнала, шо баба мусила її спасать. А як спасать? То вона того бугая ціпурою по спині – раз, другий...! ти можеш Колян уявить собі такий прикол?!
  
• 
  С трудом..., ну прикол в натурі! – почав сміятись Микола, - а Лєнка шо?
  
• 
  А хрен її знає шо! Я її після того не бачив, це ж ось у цю суботу було, січас прийде розкаже, - продовжив розповідь Вітька, - у мене он і досі лрпатка болить.
  

- О, Колян, уже трошки топліва є, ще твій літр, який ти обіцяв і буде нормально, - говорив Вітька, нюхаючи отриманий товар, - фу...! Вонюча, страх!

- Нічого, зато крепка, «фірма» гарантує, ти ж знаєш! – заспокоїв Сашко.

- Знаю, це і радує..., - підтвердив Вітька.

Дівчат біля двору ще не було, але через декілька хвилин вони вийшли на дорогу десь хат за три-чотири звідси і пішли до хлопців. По мірі наближення дівчат до машини, Микола намагався впізнати їх, можливо хоча б цих він знає. Але так як і Наталку, він їх не знав хоча вони і були дещо страші за неї. Проте це було мабуть і не важливо оскільки кожна по-своєму була симпатична і приваблива. Короче, перше враження у нього було позитивне, а як там далі, то буде видно. На цей момент Микола вже майже не сумнівався що час буде проведено весело що розваги йому гарантовані адже він уже переконався, - хлопці гуляють з розмахом, впевнено, що все у них схвачено та передбачено, отож можна ні за що не думать.

Між тим дівчата вже були тут і без зайвих формальностей та церемоній всідалися в машину. Відразу ж весь простір наповнився сміхом та пустою безтурботною балаканиною, у якій уже і Микола приймав участь по ходу придивляючись до Зої. З якою вже його познайомили. Наталка, яка забігала за чимось до двору, повернувшись до машини тепер намагалась залізти на заднє сидіння, на якому вже не було місця.

- Наталка, куда ти пхаєся! – смикнув її Сашко, - йди сюда до мене на руки.

- Саня, може не треба? Всі ж бачитимуть повну машину, здадуть моментом, - вирішив заперечити Микола та можливо хоч якось втрутитись в ситуацію, яка вже давно була неконтрольованою.

- Та Колян, шо ти начинаєш, в натурі, нехай Наталка їде спереді, вона маленька і її не видно, - промовив «залізні» аргументи Вітька.

- Тим більше, що у тебе і стьокла тоніровані, нічого не видно, - довершив розв’язання проблеми Сашко.

Микола лише махнув рукою наче як погоджуючись, чи говорячи : «робіть що хочете!», проте це вже не мало ніякого значення, бо Наталка вже була на руках у Сашка. Тим часом Микола розвернув машину і компанія помчала до ставка. Те що були тоновані вікна в машині, то цей факт ніякої ролі не грав, адже скло у всіх дверях було опущено і те що робилося в салоні міг бачить будь-хто. Тож Миколині хвилювання були обгрунтованими, але в той же час вони були не і доречними, оскільки маховик гульки вже було розкручено і зупинить мабуть його могла тільки якась прикра випадковість. Але на щастя, а можливо і на жаль, таких випадковостей не передбачалось, тож ця весела і гамірна компанія доїхала до ставка, чи точніше сказать до першої зупинки на цьому шляху, а саме до армянського гаштету.

За цей час, пока хлопці їздили за міст, гаштет уже відчинився, кругом стояли люди, але найголовніші глядачі стояли на автобусній зупинці, чекали на автобус. Тож Миколині найгірші передчуття збулись набагато швидше, ніж він собі уявляв. Когось конкретно зі своїх близьких чи знайомих він не бачив, але його всі дуже добре розгледіли, а ще краще - пасажирів його машини.

Хоча саме пасажирів найменше цікавила думка так званої громадськості. Вітька з Сашком як були роздягнені до пояса, то так і посунули в гаштет в оточенні дівчат, яким було ще більше байдуже хто, що про них скаже, вони тішились тоє компанією, яка була, їм було весело і хорошо, а все інше їх просто не цікавило.

Микола залишився в машині, віддавши перед цим міліон Вітькі на водку, що правда на ці гроші можна було купить більше чим літр, але він був згоден дать ще стільки ж, аби тільки його ніхто не бачив з дівчатами. Одне, що міг зробить Микола, аби менше привертати увагу, то це вимкнуть магнітофон, який все так і крутив «ACDC». Він би давно б його вимкнув, але Сашко не дозволяв цього зробити. Лише інколи зсеншував звук, коли той заважав говорить.

В гаштеті торгував армян, який моментом побачив, хто приїхав.

- Гріша, а шо це твій салон півдня стоїть закритий? – вмісто привітання мовив Сашко.

- А...! іванович, Стєпанович, здраствуйтє! Я жє сам сєводня, девочку нємного отпустил, - привітавшись, почав пояснювать Гриша. – а ви ка мнє заєзжал, да?

- Заєзжал-заєзжал, і не раз, - передражнив Вітька армяна, - нарушаєш Гріша робочий графік бара, так Іванович?

- Канєшно! Ну ти сильно не переживай, ми, Гріша, сьогодні добрі, - заспокоїв його Сашко і вів далі, - чим ти нас сьогодні пригостиш?

- Дарагой! Чєм прігощу? Всьо что єсть тєм і прігащу!

- Ми сьогодні гуляєм і у нас даже грошу єсть, - говорив Вітька, викладаючи на стойку бара Миколин міліон. – ну ми не самі, глянь, які з нами сьогодні нівєсти, правда класні дівчата?!

- Да, канєшна, дарагой! Как нє вижу? Всьо віжу! – і далі до дівчат, - Девушкі-красавіци, шо будєтє? Гаварітє! Івановіч, так ви пасідітє у мєня, ілі где-то дальше?

- Багато, Гріша, вопросов задаєш.

- Так, я жє шоб как лучшє! Как скажітє!

- Нє, Гріша, ми у тебе сидіть не будемо, ти дай нам літру водки. Пива бутилок десять і для дівчат шо-небудь – начав робить замовлення Сашко. – Наталка, ти шо будеш?

- Та я не знаю. Все буду, шо ти Сашка для мене вибереш, я сладкоєжка, ти ж знаєш! – говорила Наталка, тулячись до Сашка.

- А вино дівчата будете. Чи може лікьор який? – спитав їх Вітька.

- Отой лімонний лікьор будем, - відповіла Лєнка, показуючи на яскраву, красиву бутилку.

- Та він фуфлижний, пальоний! – скривався Сашко.

- Е...! Саша! Какой пальоний?! У меня весь тавар хароший! – моментом кинувся захищати свій товар Гриша, - а девушка знаєт что вібірать, вазьмітє, не пажалєєтє!

- Ладно, Гріша, уболтав, бенрем і лікьор. – погодився Вітька. – правда у нас тільки лімон...

- Да ладна, дарагой! Какіє денгі, патом кагда-то..., міже своі дюді. – посміхався на всі свої білі зуби капчьокий, виставляючи на стійку батарею бутилок та різні шоколадки-батончики для дівчат.

Гриша був радий. Що хоча б дали йому міліон, і то добре. Адже, хоч не зовсім на шару довелось пригощати мєнтов. Звичайно, особливий ілюзій він не мав, оскільки впереді був ще цілий вечір та ніч. А може гульня у хлопців перейде і на другий день, як це часто в них траплялося. То тоді більш за все, що вони ще до нього завітають. Адже як завжди водки не вистачить і треба буде знову десь її шукать. До того ж і дівчата. Які були з ними, теж не подарок, Гриша їх добре знав, ці дівахи могли довго зажигать. Та й водки пили не гірше мужиків, тож Гриша був переконаний. Що ця компанія сьогодні ще навідаєця до нього. Одне його трошки втішало, що хлопці були без свого транспорту. Їх привіз Микола-землемір. Він Миколу знав як порядного, сімейного чоловіка. Тож більш за все Микола з ними не буде гулять. Відвезе десь чи на хату, чи до ставка. Та й поїде додому, тобто хлопці залишаться без колес. Так думав Гриша-армян, дивлячись як ця весела кампанія загружаєця в машину та виїзжає зі стоянки на трасу. Та куда далі, то йому вже не було видно.
Хлопці ж нарешті поїхали до ставка, за який мріяли з самого ронку. Траса проходила по греблі. Далі розсікаючи високий, обривистий берег і йшла по такій собі ущелині. З обох боків траси височіли круті глиняні обриви, місцями навіть вертикальні. Проте буквально в кінці греблі на пагорб була протоптана непримітна доріжка. Яка нагадувала скоріше широку стежку, аніж дорогу у звичайному розумінні йього визначення. На поляну до діда Івана можна було заїхать по двох дорогах – по хорошій рівній, але треба було робить велике коло і що саме неприємне – необхідно було їхать через «маєток», а там Миколу точно побачили б в усій красі. Тому вирішили їхать короткою дорогою, взявши штурмом круту гору. Гора була настільки важкою. Що на тверезу голову при такій перевантаженій машині ніхто б не наважився виїзжать. Спочатку треба було всіх висадить з авто, а тоді вже і підкорять гору. Але як відомо п’яному море по коліно, не говорячи вже за якийсь там бугор, тим більше, що є хоч і грунтова, але дорога. Тож Микола. Не вагаючись ані на мить з ходу попер на гору. Він ледве не перервав ту бідну «копійку» - але ця висота все ж таки була взята.

Вже наверху Сашко перевів дух, адже хоч і був п’яний, але все ж таки трохи і мандраж пробив, коли під самим верхом мотор. З якого Микола все вижав на шо той тільки був здатний, начав давитись і наче як втрачать тягу. Вже на самому верху виник ще один неприємний момент, колии попереду капота було тільки небо, а земля зникла. Правда це тривало якусь мить і ось вони уже переводять дух і мабуть подумки дякують машині, що не підвела ну і, напевно, Миколі, що не розгубився в цю критичну хвилину.

- Фу...! ну ти Колян і рисковий чувак! – видихнув Вітька, висловивши мабуть колективну думку. Правда дівчата ніяк не висловили своїх почуттів, більш за все вони і не зрозуміли. Що трапилось. Що могло трапитись.

Проїхавши ще метрів сто, вони спустилися вниз з іншого боку гори, потравпивши на вулицю, яка занчувалась, впираючись прямо в ставок. Сашко позував куди їхать і як краще поставить машину. Ця дорога закінчувалась широкою просторою поляною, вкритою суціль зеленою, соковитою травою. З правої сторони поляни підіймався майже вертикальний обрив, який продовжувався далі за поляну, по краю ставка і з’єднувався з високим насипом греблі. Цей обрив був заросший суцільною стіною дерези, мерку та бур’яном. Прямо і лівіше поляни стояла суцільна стіна майже трьохметрового очерету. Відділяючи землю від води, а по самому березі. Понад очеретом, росли здоровенні верби. Кидаючи свою тінь мацже на половину поляни. За очеретом було десь метрів сто води і далі вже гребля, на якій теж росли величезні верби. Тобто поляна була наче як на півострові, закрита практично з усіх сторін пишними деревами та очеретом. З траси нічого не було видно шо там робиця. З другої сторони, напротів ставка, поляна закінчувалась городом діда Івана, огороженим колючою проволокою, а далі за ним вже було дідове подвір’я, яким власне і починалась вулиця, по якій хлопці трошки проїхали. Коли спустилися з бугра. Казкова поляна належала діду Івану, тож без його дозволу тут не можна було топтатись кому заманеться. Зрозуміло, що Сашко з Вітькою тут були не вперше та і для дівчат ця місцина теж була знайома, а тому всі, вигрузившись з машини, заходились дружно облаштовувати своє місце відпочинку.

- Віха, ти керуй, накривай поляну. А я схожу до діда за ключами от лодки, пару одіял-покривал возьму та покличу його на сто грам, - мовив Сашко.

- І я з тобою, - підхопилася Наталка.

Ну, пашлі, якщо хочеш, - нехотя погодився Сашко, бо знав. Що вона буде йому говорить, скориставшись тим. Що вони нарешті залишились самі. Січас знову буде стара пісня про те, як вона за ним скучила і чому він так рідко приїзжає до неї, якийсь такий він несерйозний, ну і т.д. і т.п. Все це Сашко знав і все це йому набридло, він начинав подумувать як відчепитись від цієї малолєтки, як спригнуть, щоб і не образить її, і залишитись якщо і не друзями, то у всякому разі у нормальних стосунках. Сашко старався довго не з ким не зв’язуватись, а тим більше влюблятися, він цінував свою свободу і незалежність понад усе, тож треба було щось робить. Але як завжди це питання відладалось до наступного разу. Так сказать до якоїсь слушної нагоди. Та й Вітька пока не збирався поривати з Лєнкою, але йому що, у того сім’я та й сама Лєнка на більше і не претендувала, а от для Сашка була реальна загроза чим далі то тим більше, що його можуть налегать. Однак такі та подібні думки довго не панували у Сашковій голові, пока все йшло чудово, вони красиво і весело відпочивали, а впереді ще цілий вечір і ніч, які обіцяють бути не менш цікавими та привабливими.

Наталка ж тим часом так і терлась, так і всила на ньому, ледве не промовляючи – «на хрен нам той дід! Пішли десь в затишне містечко, я ж так хочу...!»

Сашко і сам був такої думки, такого бажання, але спочатку треба було владнать всі формальності, а вже потім, можливо, на зворотнім шляху... ну з рештою так воно і сталося, адже дід Іван на поляні з’явився раніше за них, Сашко ж запросивши діда, сам десь з Наталкою загубився.

- От класно! Забрали ключі от лодкі, одіяла і пропали! – вигукнув Вітька, побачивши нарешті Сашка з Наталкою, - ми тут їх ждем, понімаєш, а вони ніяк не натішаться.

- Та ладна, ждуть вони! Ви тут тоже время зря не тіряли! – відплвів Сашко, показуючи на розложений «стіл» на поляні, де вже все свідчило, що п’янка почалась.

- Саша, так нехай тепер вони нас накажуть, як і полагаєця для опаздавших. По штрафній нам...! – скомандувала Наталка, викликавши дружній регіт всієї компанії.

- Ого! Натаха, ти шо так гнать! – вигукнула Лєнка, коли справилась з приступом сміху. – саша, шо ти там їй таке робив, шо вона стала така борза?

- Шо нада, те й робив! – відрізала Наталка, всідаючись до столу.

Вітька ж тим часом, не очікуючи якихось команд-пропозицій, розливав уже в палсмасові стаканчики всій компанії по повній порції самогону. Компанія ж дійсно час дарма не тратила, адже половина самогону, тобто пів літри, було вже випито, а січас доп’ють уже і другу половину. Дід, випивши з ними чарку, повернувся додому, так сказать, підкорюючись бабиному наказу – не пить! А компанія, нарешті, вже змогла добратись до води, до такої довгоочікуваної прохолоди, про яку Вітька з Сашком мріяли з самого ранку і доорого до якої виявилася такою довгою. Купатися збиралися з лодки, адже тут під берегом біля кладки було не глибоко, а дно з мулу. Тож всі загрузившись у дідову лодку, випливли на глибину, де вода була чиста і трохи прохолодніша ніж біля берега.

Микола з Зойкою швидко знайшли спільну мову, порозумілися і вже нічим не відрізнялися від інших. Компанія веселилася. Всі вели себе невимушено і природньо. Без будь-якої напруги та всіляких там умовностей. Ще всідаючись у лодку, всі вже були мокрі, друг друга пообливавши водою, дівчатапіщали від задоволення, хлопці сміялись та відгрібали від берега, вивозячи цю гамірну і веселу компанію на широку воду.

Від випитого самогону у дівчат швидко зашуміло в голові та й ще на такій жарі. Хлопцям же і без цього було хорошо. Адже вони добряче вже нагрузились. Тож всі надіялись, що у воді їх трохи освіжить, але купання в ставку полегшення принесло не надовго, адже хоча час уже і наближався до вечора, проте сонце так і продовжувало нещадно палити. Зрозуміло, що на воді не було ніякого затінку, щоб сховатись від сонця. Тож трохи понирявши з лодки та погравши в квача. Подуркувавши, купальщики і купальщиці попливли до берега, де на них на кладкі очікував вже дід Іван.

- Пока ви там плавали, то баба моя ось молоденької картошечки наварила, заправила зажарочкою.... – зустрічав дід компанію такою приємною звісткою.

- Ну діду, ви як всігда нас балуєте. – говорив Сашко, дякуючи за таку чудову закуску. – це ми вам тільки клопотів лишніх приносимо...

- Та які там хлопоти! Приїзжайте коли хочете та й отдихайте. Пока молоді, то можна гулять, для того ж вона і молодість, щоб радуваця жизні, - філософствував дід, допомагаючи дівчатам розібраця біля столу з принесеними стравами, бо там окрім картошки були ще й холодні закуски. – я ось трошки біля вас посидю і наче як скину десь років із сорок і знову жить хочеця. Але довго нізя тут засижуваця, бо тоді баба начинає гризти.

- Ну так понятно, діду, навєрно і бабі ж тоже хочеця скинуть десь так годочків із сорок, - спробувала Лєнка захистити бабу, але цим тільки накликала на себе нападки і сміх.

- Ого, Лєнка! Куда тебе понесло. Шось ти рано починаєш думать насчьот лишніх годочків...

- А сколько же вам лєт. Девушка? – поставив цікаве питання Сашко.

- Та ну вас в баню! Вєчно все перекрутите... – намагалася відбитись від нападок Лєнка.

- А ми січас все взнаємо..., скільки, куди... – говорив Вітька, закінчуючи розливати по стаканах водку, - ще трошки і язики у них порозв’язуюця...

Тим часом компанія вся вже сиділа за «столом» і п’янка продовжувалась.лєнку ще трохи «поклювавши», залишили в спокої, точніше сказать її «спас» Вітька,який, прихопивши одіяло, кудись з нею пішов. Але на це вже ніхто не звернув уваги. Бо дід Іван почав розповідать чергову веселу історію зі свого довгого цікавого життя. І треба віддіати йому належне, що розповідать дід умів, як-то кажуть – тримав аудіторію. Сашко вже дещо раніше чув. Адже знайомий був із дідом давно, але всі інші слухали ледве не з откритими ротами, час від часу регочачи із численних приколів. Сашко ж удобно вмостившись біля Наталки, поклавши їй голову на коліна, теж слухав із задоволенням дідові оповідки, повільно смакуючи пивком. Йому дуже подобались ось такі компанії, і весело, і спокійно, і головне без напряга. Нарешті день уже закінчувався і повільно накочував вечір, накриваючи собою всю ту денну метушню та біганину. Всі організаційні плани були вирішені, компанія зібрана, було що випить та закусить. Тож можна тепер і розслабитись, так сказать насолоджуватись результатами всих тих приготувань. Правда хлопці сьогодні цілий день окрім відпочинку нічого власне і не робили, але все рівно вони ж були на роботі і це вже мабуть на рівні підсвідомості, були причетні до того міліцейського дурдому, чи театру абсурду. Який не залишає цю організацію мабуть з самого початку її створення. А в нинішніх умовах, так званого перехідного періоду, все це набуло взагалі якихось диких, маразматичних форм, з кожним днем накручуючи людей все бульше. Тож природньо, що хлопці шукали та використовували найменшу можливість щоб спустити трохи пару, а найкращим способом, на їхній погляд, і була п’янка, така як ось сьогодні.

Але подібні думки Сашка не турбували, він відпочив, одне було погано, що він сьогодні досить таки добряче вже нагрузився, адже випито було чимало. Правда дивлячись на Миколу можна було подумать, що втого відкрилося друге дихання. В той час як Сашко насолоджувався своєю нерухомістю, ледве слідкуючи за тим, що відбувається довкола, Микола ж разом з дідом знаходився в центрі подій, та ще й встигав і Зойкі вділятьувагу. Видно було, що купання в ставку пішло йому на користь, так сказать активізіровало його енергію.

Між тим час хоч повільно, але рухався і перший хто про це нагадав була баба, яка прийшла забрати додому діда Івана, для порядку нагримавши на нього. Трохи раніше появились і Вітька з Лєнкою, тож спокій, яким насолоджувався Сашко незвороньо пропав. І хоча їхня компанія знову поменшала, зі строя випало два новий «бойця», десь не стало Зойки з Миколою, проте все вже прийшло в рух, а нові порції водки тільки розкручували маховик гульні. Дівчата, добравшись до магнітофона, десь понаходили в машині касети з більш-менш нормальною дискотечною музикою. Сашко в цей час на спеціально відведеному місці розпалив невеликий кострик, тож з настанням ночі у світлі костра Лєнка почала іспонять стріптіз, який ще більше запаливши всю компанію та плавно перейшов в нічне голе купаніє. Як водиця не обійшлося і без інциндента, який ледве не закінчився бійкою між Зойкою і Наталкою, а причина була в Сашкові, який почав багато вділять уваги Зойкі. Але це додало лише зайвих емоцій та вражень, короче компанія гуляла весело, ніхто не скучав і не залишався осторонь без уваги.

Проте те все має як початок так і свій кінець, все колись закінчуєця, першою закінчилася водка, адже водки як завжди не вистачає скільки б її не брав, всерівно буде мало. Душа вимагала продовження весілля, яке давно вже заглушило в п’яних головах голос здорового глузду. Саме просте було знову поїхать у гаштет до Гриші, але Микола чомусь не захотів їхать туда, бо треба було знову або штурмувать гору, або їхати через тін. Дещо дивно було чути від нього такі розклади, адже після тих всих денних пригод, вночі можна було творить взагалі будь-що. Але ні, тут Микола вперся і категорично не хотів їхати, можливо таким чином він хотів самоствердитись, так сказать компенсувати ті моменти, коли ним командували хлопці, навіть не питаючи його думки. Хто його знає, що там діється та думає ця в тій п’яній голові.