Найдавніші часи київська русь
Польсько-українська конфронтація
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Буковина і Закарпаття
- УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ВІЙНА І РЕВОЛЮЦІЯ Українці в першій світовій війні Російські революції
- Українці в першій світовій війні
Польсько-українська конфронтація Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф- лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько- український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон- тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів. Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су- перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма- ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна- тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу- ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви- борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи- ном. В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон- тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай- но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат- ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму- вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко- мітети. Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо- гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу- чивши їх до політичної ^оротьби. Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра- їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се- лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод- ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора- зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання. Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа- ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за- пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу- мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди. Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси- фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато- ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяж- ко поранено й понад 800 заарештовано. Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р., всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе- му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль- сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар- ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ- леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів. 12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту- дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід- чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро- стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь- ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед- чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Фран- цішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основ- на мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки. Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов- неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів. Буковина і Закарпаття Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо- жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра- їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт- но відрізнялася. На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько 300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (ІЗ °о), німці (8%) та інші меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими, в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели- чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до , використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі- тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри- ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по- літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра- ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич- ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню- вався. Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції. В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари- ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від- ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р. Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь- ко ІЗ тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці- ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції. У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком- проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою, ніж у Галичині. У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо- ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо- крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар- патців, які складали майже 70 °о всього населення краю, були найбезправнішими з усіх західних українців. Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо- вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо- діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив- ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко- католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра- диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно- фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р. зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації. Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст., незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра- їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі- тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте- лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяль- ності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели: сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі- стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним. Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса- лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо- нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про- шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами, а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни серед західних українців помітне було почуття оптимізму. УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ВІЙНА І РЕВОЛЮЦІЯ Українці в першій світовій війні Російські революції Революція на Україні Більшовицький переворот і Центральна Рада
Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ве- дення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 20 млн було поранено. Жерт- ви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масо- вого, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни. Зрос- таючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголю- вали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих ім- перських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Турецької та Австро-Угор- ської імперій (так званих Центральних держав), а також Російської імперії, яка ра- зом з Великобританією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на самознищення. Першою під тиском вій» розвалилася Російська імперія. Не було чогось неспо- діваного в тому, що ЇЇ кінеи супроводжувався швидким піднесенням різних росій- ських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав'язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економіч- ного й політичного устрою. Але багатьох здивувало те, що зовні слухняні неросійські народи колишньої імперії також почали вимагати права влаштувати свою долю на власний розсуд. Тому поширений погляд на революцію 1917 р. як на титанічну битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні: тут вибухнула українська революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально- економічною.
Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були не-
пектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попер- вах, ця можливість була ще занадто віддаленою. Україну Австрії одразу відреагувалй на початок воєнних дій. З серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі укра- їнські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним пар- ламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угор- ської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боро- тися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїн- ський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юна- ків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані мож- ливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Від- ні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи. Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові полі- тичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що пере- бували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї органі- зації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленев- ським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що нази- валася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Але, ледве згуртувавшися, ці організації були змушені тікати до Відня від насту- паючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й оку- пувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні на- слідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в то- му, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизу- вали й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насам- перед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних та- борів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умо- вах тримали ЗО тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Зго- дом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до ав- стрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити. Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під росій- ську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Га- личину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «дав- ньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал- губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який од- разу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його на- зивали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтіка- ли до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями^ Русо- філи виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депорту- вали вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих во- рогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців. За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської само- бутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ста- вили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від ро- сіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала йо- го земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встиг- ли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також ева- куювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській полі- тиці тепер Прийшов кінець. Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Пав- ло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордон- них справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слуш- ний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастро- фічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати україн- ські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне прав- ління в імперії та автономію для України. Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися укра- їнські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Укра- їнську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чим- раз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загаль- на Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, кот- ру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Схід- ної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще біль- шу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукра- їнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Єв- геном Петрушевичем. У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представ- ників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалеж- ності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч по- лонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підно- сила національну свідомість солдатів, а й привела до' створення так званих Сірожу- панної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними. У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостро- ти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки від- сталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учас- ників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн чоловік убитими, пора- неними та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояс- нювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та про- мисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть руш- ниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|