Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Перші згадки про християн у римських джерелах відно-сяться до часу правління імператора Нерона (I ст.), коли християн звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихиль-ників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз із владою.

Головна мета проповідей Христа полягала у тому, щоб навчити людей щирим і нелицемірним поняттям про Бога, виховати любов до ближнього, не тільки просвітити розум, а й очистити серце. Христос проповідував дві «найбільші заповіді в законі», у яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм», друга ж: «возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон» [Євангеліє від Матвія. 22.37; 39-40].

У загальному вигляді Христос викладає Своє вчення у Нагорній проповіді, де, крім трансформації старозавітних законів, пропонується ідеальна модель поведінки людини. Надалі Христос розвиває й конкретизує висловлені тут прин-ципи. Його проповіді ⁵⁰ мають винятково практичний характер. Своїм учням Ісус нерідко говорить методичні, довгі проповіді [напр., прощальна промова у 14-16 гл. Євангелія від Івана], у бесідах із простими людьми віддає перевагу коротким задушевним промовам [напр., Євангеліє від Матвія, 19, 16-21; від Луки, 7, 40-50].

Для кращого й образного розуміння Своїх промов Христос використовує притчі ⁵¹, які відрізняються простотою й наочні-стю і були близькі слухачам, оскільки мали місцевий характер, відповідний як історії та звичаям іудейського народу, так і професійній діяльності людей: землеробству, рибальству, ско-тарству, виноробству тощо.

Христос не прагнув до зовнішньої краси мови, не використовував допоміжні ораторські прийоми, говорив легко, невимушено й навіть невигадливо, незважаючи на використання образних висловів і метафор. Багато своїх проповідей Христос доповнював різними дивами: зціленням хворих, воскресінням померлих. Це служило насамперед доказом однієї з головних тем проповідей Ісуса – того, що з вірою можна одержати від Бога все, про що людина попросить.

Після закінчення земного служіння Христа (33 рік) хрис-тиянська публіцистика здобуває не тільки усний характер (про-повідь), але й письмовий – послання: євангеліста Луки, апос-толів Якова, Петра, Івана, Юди (тезка зрадника), Павла.
1.2. Публіцистика апостола Павла
Особливе значення має публіцистика апостола Павла. У Діяннях наводяться його найважливіші промови, серед яких – в афінському ареопазі та перед царем Агриппою. В Афінах Павло виступав перед освіченими й допитливими язичниками. Як у свій час Христос, апостол спілкувався з огляду на інтелек-туальний, соціальний і релігійний рівні своїх співрозмовників.

Уміло використовуючи принцип «бути для всіх усім», Павло на початку своєї промови говорив про благочестя афінян, цитував вірші відомого тоді в Афінах Арата. Апостола слухали доти, доки він висловлював загальні істини, але як тільки починав говорити про найважливіші принципи вчення Христа, над ним починали сміятися й навіть не давали договорити. І лише кілька людей увірували в Христа по слову апостола Павла. Для язичницького оратора такий результат промови був би цілковитим провалом, але не для християнського проповідника, бо йому важлива кожна звернена до християнства душа.

Серед місіонерських найбільш характерне «Перше послан-ня до коринфян». Основна тема його, як і багатьох інших, – єдність церкви. Особливий інтерес мають настанови Павла коринфським християнам, що не втратили актуальності й через 2 тис. років: наприклад, про свободу як основу морального життя й уміння обмежувати її, про тілесну чистоту, про шлюб. Питанням родини, взаєминам чоловіка й дружини, батьків і дітей апостол Павло приділяв чимало уваги і в інших посланнях.

Головний принцип, згідно з яким має будуватися христи-янська родина, на думку апостола Павла, – взаємна відповідаль-ність її членів і любов, причому не тільки плотська, але й духов-на. Глава 13 першого послання до коринфян – справжній гімн любові.

Перше послання св. Павла до коринфян

Глава 13. Коли я говорю мовами людськими й анголь-ськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми зна-ємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале наста-не, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина, я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розу-мію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залиша-ються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!
Падіння Римської імперії в 476 р. надовго перервало по-ступальний розвиток журналістики. Обсяг публіцистичної твор-чості різко зменшився у порівнянні з античністю: по-перше, відбулося скорочення освіченої аудиторії, по-друге, світська публіцистика майже цілком витіснилася християнською.

Імператор Костянтин I на початку IV ст. визнав християн-ство державною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив усі язичницькі обряди.

Таким чином, для розвитку християнської публіцистики склалися сприятливі умови. Її формування йшло, як і в поперед-ніх століттях, у двох найважливіших напрямках: усному й письмовому.
1.3. Проповідь – особливий вид усної публіцистики
Новий тип красномовства складається вже у II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострилася боротьба з єресями, що зумовило розвиток полемі-ки. Власне, риторика у християнському Середньовіччі набуває рис гомілетики (правил побудови проповіді), зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком та джерелом культури.

Починає формуватися особливий вид усної публіцистики – проповідь, яка стає головною формою масової комунікації.

Зміст проповіді, на відміну від змісту промов античності, формується переважно завдяки посиланням на інший текст, який прочитується у творчості того чи іншого автора, у суміжному дискурсі чи попередній літературі <…>.

Християнська проповідь, взявши за основу проповідні тексти Святого Письма, поєднала в собі слово як інструментарій і Слово як сакрум, завдяки чому земне, житейське наближає до Великого і Духовного ⁵².
За змістом проповіді діляться на такі види: омілія, або з’ясу-вальна бесіда, що ставить своїм завданням пояснення Святого Письма; слово, що вимовляється з нагоди церковного свята або дня пам’яті якого-небудь святого; катехізичне ⁵³ повчання; пуб-ліцистична проповідь, що відповідає на злободенні питання сучасності.

Проповіді бувають також парафіяльні (вимовлені свяще-ником у церкві перед парафіянами-християнами) і місіонерські (вимовлені священиком-місіонером у далеких землях перед язичниками з метою навернути їх у християнство).

З перших століть складаються два центри християнської публіцистики: західний (зі столицею в Римі) і східний (зі столи-цею в Константинополі).
1.4. Західна традиція християнства
Західну традицію християнства представляє творчість Єроніма Стридонського, Амбросія Медіоланського, Аврелія Ав-густина.

Єронім Стридонський (340 – 420 рр.) віддавав перевагу письмовому красномовству. Він прославився насамперед перек-ладом Біблії на латинську мову (Вульгату) і епістолярною спадщиною (відомо близько 200 його листів).

Письмо к Магну, великому оратору города Рима (отр.)

О том, что наш Себезий исправился, мы узнали не столько из твоего письма, сколько из его раскаяния. И, удивительно, насколько приятней стал исправившийся, чем был неприятен заблуждающийся. Снисходительность отца и благонравие сына соревновались между собою: в то время как один не помнил прошлого, другой давал добрые обещания на будущее. Потому и мне, и тебе нужно радоваться вместе: я снова получил сына, ты – ученика.

В конце письма ты спрашиваешь, зачем я в своих сочи-нениях иногда привожу примеры из светских наук и белизну Церкви оскверняю нечистотами язычников. Вот тебе на это краткий ответ. Ты никогда бы не спрашивал об этом, если бы тобою всецело не владел Цицерон, если бы ты читал Священное Писание и, оставив Волкация, просматривал его толкователей. В самом деле, кому неизвестно, что и у Моисея, и в писаниях Пророков есть заимствования из языческих книг и что Соломон предлагал вопросы и отвечал философам из Тира? Поэтому в начале книги Притчей он увещевает, чтобы мы понимали пре-мудрость, лукавство слов, притчи и темные речи, изречения мудрецов и загадки – что преимущественно свойственно диа-лектикам и философам <…>.
Амбросій Медіоланський (340 – 397 рр.) писав проповіді морально-практичного характеру, надгробні промови і листи. Цікавий цикл його листів «Про вівтар Перемоги», де гово-риться про занепад Риму, якому не змогли запобігти язичницькі ідоли, прославляється християнство як більш високий щабель розвитку людського розуму й віри.

Аврелій Августин (354 – 430 рр.) свою діяльність розпочав судовим оратором і вчителем красномовства. Він прославився морально-практичними проповідями (близько 500) і християнськими творами. Відома його «Сповідь» – автобіографічний твір, що існує в трьох вимірах: покаяння, віддяка Богові, сповідання віри. У змістовному плані – це оповідання про багаторічний пошук Істини, каяття в гріхах і водночас – проповідь християнства.

Формально «Сповідь» звернена до Бога, але має на увазі звернення до людей. Поєднуючи в собі вічні істини христи-янства і яскраву, емоційно виражену долю людини з усіма її сумнівами, радощами, лихами й розчаруваннями, «Сповідь» дає цілісну картину шляху до щирої віри.

Живя в такой среде, я в тогдашнем моем неустойчивом возрасте изучал книги по красноречию, желая в целях предосу-дительных и легкомысленных, на радость человеческому тще-славию стать выдающимся оратором. Следуя установленному порядку обучения, я дошел до книжки какого-то Цицерона, язы-ку которого удивляются все, а сердцу не так. Книга эта увеще-вает обратиться к философии и называется «Гортензий». Эта вот книга изменила состояние мое, изменила молитвы мои и обра-тила их к Тебе, Господи, сделала другими прошения и желания мои. Мне вдруг опротивели все пустые надежды; бессмертной мудрости желал я в своем невероятном сердечном смятении и начал вставать, чтобы вернуться к Тебе. Не для того, чтобы от-точить свой язык (за это, по-видимому, платил я материнскими деньгами в своем девятнадцатилетнем возрасте; отец мой умер за два года до этого), не для того, чтобы отточить язык, взялся я за эту книгу: она учила меня не тому, как говорить, а тому, что говорить <...>.

Итак, я решил внимательно заняться Священным Писа-нием и посмотреть, что это такое. И вот я вижу нечто для гордецов непонятное, для детей темное; здание, окутанное тай-ной, с низким входом; оно становится тем выше, чем дальше ты продвигаешься. Я не был в состоянии ни войти в него, ни наклонить голову, чтобы продвигаться дальше. Эти слова мои не соответствуют тому чувству, которое я испытал, взявшись за Писание: оно показалось мне недостойным даже сравнения с достоинством цицеронова стиля. Моя кичливость не мирилась с его простотой; мое остроумие не проникало в его сердцевину. Оно обладает как раз свойством раскрываться по мере того, как растет ребенок-читатель, но я презирал ребяческое состояние и, надутый спесью, казался себе взрослым <…>.
@ Аврелій Августин:

• 
  Життя того, хто говорить, має більше сенсу, ніж будь-яка промова.
  
• 
  Час загоює рани.
  
• 
  Не промовляйте безповоротних суджень.
  

Да произведет вода пресмыкающихся, душу живую. Этим показано тебе, что плавающие животные имеют естественное сродство с водою: поэтому рыбы, надолго разлученные с водою, умирают, ибо не имеют дыхания, чтобы втягивать в себя воздух. Что для земных животных воздух, то для породы плавающих – вода… Такова злоумышленность в животных, не одаренных ни разумом, ни словом!

А я хочу, чтобы ты, подражающий умению и ловкости раков отыскивать пищу, удерживался от вреда ближним. Таков тот, кто с коварством приходит к брату, содействует невзгодам ближнего, увеселяется чужими бедами. Бегай того, чтобы под-ражать людям предосудительным, и довольствуйся собствен-ным. Нищета, при истинном самодовольстве, для целомудрен-ных предпочтительнее всякого наслаждения.

Не могу умолчать о лукавстве и вороватости полипа, кото-рый всякий раз принимает цвет камня, к которому легко приста-ет, поэтому многие рыбы, плавая без опасения, приближаются к полипу, точно к камню, и делаются добычею хитреца. Таковы нравом те, которые угождают всякой преобладающей власти, каждый раз сообразуются с обстоятельствами, не держатся пос-тоянно одного и того же намерения, удобно делаются то тем, то другим: с целомудренными уважают целомудрие, с невоздерж-ными невоздержны, в угодность всякому меняют расположе-ния. От таких людей нелегко уклониться и спастись от наноси-мого ими вреда, потому что задуманное ими лукавство глубоко закрыто личиною дружбы. Людей такого нрава Господь назы-вает волками хищными, которые являются в одеждах овечьих.

Бегай от изворотливого и многоличинного нрава, домо-гайся истины, искренности и простоты <….>. Рыба меняет столько морей, чтобы найти какое-нибудь удобство; что же ска-жешь ты, препровождающий жизнь в праздности? Праздность – начало злых дел. Никто да не извиняется неведением. В нас вло-жен природный разум, который учит присваивать себе доброе, а вредное от себя удалять <…>.
Іван Златоустий (344 – 407 рр.) у всі часи вважався най-досконалішим зразком для проповідників. До нас дійшло більше 800 проповідей, у яких роз’яснюється майже весь Новий Завіт і багато чого зі Старого Завіту. Проповіді Златоустого прості, живі й переконливі. Здебільшого вони виголошувалися експром-том. Найвідоміші серед них – «Шість слів про священство», «Слово проголошувальне на Святий Великдень», що дотепер читаються священиками всіх церков на великодній утрені.
Про священство (уривок з кн. 5)

Думаю, що я уже досить наочно довів, який досвід пови-нен мати наставник у боротьбі за істину; крім того, хочу сказати ще про один предмет, який буває причиною багатьох небезпек, або, точніше, не він, а ті, що не вміють добре ним користу-ватись, сам же подасть спасення і багато добра, якщо ним будуть займатись мужі ревні і здібні.

1. Що ж це? Великий труд підготування проповідей, при-значених для народу. По-перше, ті, що ними опікується пастир, переважно не хочуть вважати проповідника учителем, а, став-лячи себе вище від учнів, займають позицію глядачів, присутніх на світських видовищах. І як там народ ділиться – одні приста-ють до одного, а інші до іншого, – так і тут, розділившись, одні переходять на бік того, інші – на бік сього і слухають проповід-ників прихильно або неприхильно. І не тільки в тому полягає складність, але й в іншому. Якщо комусь із промовців трапиться вплести у свою бесіду щось, що вже використали до нього, то він наражається на більші докори, ніж викрадач чужих грошей. З таким звинуваченням часто стикається навіть той, кого лише підозрюють у цьому, хоча він у нікого нічого не запозичав. Та що казати про чужі праці? Буває не вільно йому весь час користуватись плодами власного духа, бо багато з тих, що звикли слухати не задля науки, а задля розваги, сидять там наче судді трагедії або гри на кифарі. І та сила слова, яку ми визнали зайвою, виявляється тут потрібною не менше, ніж у софістів, коли вони змушені сперечатися між собою.

2. Отже, треба великої сили духа, що набагато перевершує мою смиренність, щоб відволікти народ від тієї невідповідної і безхосенної розваги і привчити його до слухання з більшою користю, аби він підкорявся і йшов за проповідником, а не щоб той керувався примхами люду. Цього неможливо досягнути інакше, як двома способами: зневажанням похвал і силою слова. Якщо не буде бодай одного, то і другий окремо від першого буде без користі. Якщо той, що зневажає похвали, не проповідує науки «люб’язно і з сіллю», то втрачає всяку повагу народу і не отримує жодної користі зі своєї великодушності; а якщо, вправний під тим оглядом, стане захоплюватись славою грімких оплесків, то однаково зашкодить і людям, і собі самому, бо, женучись за похвалами, прагнутиме проповідувати радше для приподобання слухачам, як для їх користі. І як той, хто не клопочеться похвалою, обдарований силою слова, не піде за примхами народу, все ж не принесе йому жодної значної користі, бо не має досвіду проповідування, так і той, хто під-дасться пристрасті до похвал, хоча має здібності повчати народ своїми бесідами, бажатиме проповідувати те, що народові подобається, аби тільки збирати голосні оплески <…>.

Златоустий залишив близько 250 листів, серед яких най-більшою популярністю користується цикл із 17 листів до його духовної дочки Олімпіади. Церква прославляє Івана у своїх молитвах:
«От небес приял еси Божественную благодать и твоими устами всех учишь поклоняться в Троице Единому Богу, Иоанн Злато-уст всеблаженный, преподобный, достойно хвалим тебя, настав-ника, являющего нам Божественное».
У виступах Златоустого формується поетика християнської проповіді. Його проповідь стає всеосяжним дослідженням люди-ни, де переплітаються філософія, релігія, психологія, художні засоби. Златоустий намагається зробити все, щоб людина відчула божествену красу і прагнула до її наслідування.
<…> Тогда впервые открылся прихожанам дар Иоаннова красноречия – ясного, изысканного, простого и удивительно приспособленного к потребностям времени <…>. Его речь всегда была отчетливой и плавной, многочисленные пояснения разнообразны и удачны. Он был таким сладкоглаголивым оратором и любимым для всех учителем, что в городе не было ни одного, кто не желал бы слушать его беседы <…>.

Проповеди поражают своей страстностью, глубиной мысли и разнообразием содержания – в них предлагаются наставления почти о всех частных предметах христианской деятельности. Во все годы своего служения Иоанн продолжал объяснять в беседах Священное Писание. Каждая из таких его бесед состоит из двух частей: в одной он толкует тексты Слова Божия, в другой рассуждает о нравственном состоянии своих слушателей и предлагает нравственные наставле-ния ⁵⁴.

Таким чином, у період раннього Середньовіччя на зміну античному ораторству приходить християнська проповідь. Вона широко розповсюджується і має значний вплив на розвиток масової комунікації в суспільстві.
Рекомендована література

1. 
   Аверинцев С. С. Истоки и развитие раннехристианской литературы // История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М., 1983. – С. 501–515.
   
2. 
   Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 428 с.
   
3. 
   Жолудь Р.В. Начало православной публицистики: Библия, апологеты, византийцы. – Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2002. – 191 с.
   
4. 
   Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.
   
5. 
   Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.
   
6. 
   Пустовит А. В. История европейской культуры: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2004. – 400 с.
   
7. 
   Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и вероучителей. – М.: Вече, 2006. – 544 с.
   
8. 
   Ученова В. В. У истоков публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 211 с.
   
9. 
   Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.
   

1. Причини виникнення християнства.

2. Старий і Новий Завіти.

3. Публіцистика Нового Завіту:

• 
  апостол і євангеліст св. Матвій;
  
• 
  апостол і євангеліст св. Марк;
  
• 
  апостол і євангеліст св. Лука;
  
• 
  послання апостола Павла.
  

• 
  Єронім Стридонський;
  

• 
  Амбросій Медіоланський;
  
• 
  Аврелій Августин.
  

5. 
   Творчість найвизначніших представників східної традиції:
   

• 
  Григорій Богослов;
  
• 
  Василь Великий;
  
• 
  Іван Златоустий.
  

6. 
   Специфіка понять «актуальність» і «злободенність» щодо християнської публіцистики.
   

ІІІ. Прочитайте уривок зі «Сповіді» Августина. Які стильові прийоми він використовував? У чому значення його творчості?

ІV. ۞ Використовуючи перше послання св. Павла до коринфян, напишіть журналістський твір на тему «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить…».
Завдання для самостійного опрацювання
1. Прочитайте уривки з лекцій О. Меня. Підготуйте повідомлення на тему «Олександр Мень про християнство».

2. Підготуйте розповідь про жанр автобіографії в ранньохристиянській публіцистиці.

2. 
   Публіцистика
   

С. С. Аверінцев

А. Я. Гуревич

У V–IX ст. майже всі освітні заклади перебували в руках церкви, де серед семи головних дисциплін викладалася й рито-рика. Після деякого підйому у VIII–IX ст. інтелектуальний роз-виток на поч. X ст. призупинився. Занепали й скрипторії. Книг було мало, і коштували вони дуже дорого, що закривало шлях до освіти навіть дітям із заможних родин.

Дослідники вказують на існування у Франції «громадсь-кого гомеродрома», до обов’язків якого входило щоденне опо-віщення жителів про найважливіші міські новини. На площах і в замках, у церквах і школах обговорювалися актуальні питання часу: інвеститура, хрестові походи, боротьба за владу, візити духовних осіб тощо.

Для встановлення контакту з аудиторією проповідники використовували своєрідні механізми впливу: молитви – релі-гійні мовні формули, цитати з Біблії, розповіді про життя свя-тих, уживали зрозумілі порівняння, метафори й символи, що наближають світ ілюзорний до світу реального. Успіх проповіді значною мірою залежав від емоційного впливу на аудиторію. Т. М. Хоменко пише:

В історії закарбувалися проповіді Григорія І Великого (бл. 540 – 604 рр.) у зв’язку з епідемією чуми, що лютувала у Римі в 590 р. Греки називали його Двоєсловом за твір «Бесіди, або Діалоги про життя й чудеса італійських отців». У «Діалогах» зустрічаються зразки як морально-дидактичної, так і політичної публіцистики.