Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії

Англія у XIV столітті. Столітня війна.

Ланкастери та Йорки

Ланкастери при владі. Генріх IV Ланкастер. Азенкур і Труа. Завершення Столітньої війни. Джон Бедфорд. Англія після Генріха V. Доба Бофора і Глостера. На шляху до війн Троянд: 1447-1455 рр. Повстання Джека Кеда. Початок війни Троянд. Битва при Таутоні. Едуард IV і граф Ворик: 1461-1475. Ричард Невілл. Кінець династії Йорків: 1475-1485 рр. Ричард ІІІ. Босворт. Шотландія у XIV-XV ст. Ірландія у Х-XV ст. Середньовічний Уельс.

Культура середньовічної Англії ХI-XV століть

Матеріальна культура, природні умови, демографічна ситуація. Шлюб і сім'я, статева мораль. Освіта. Оксфорд і Кембрідж. Філософська та суспільна думка. Ансельм Кентерберійський. Роджер Бекон. Дунс Скот. Вільям Оккам. Мистецтво та архітектура. Лицарський роман. Джефрі Чосер – батько англійської поезії. Література ХV ст. Англійський першодрукар Кекстон. Томас Мелорі. Балади. Виникнення гуманістичної культури.

Додатки.

Вінчестер. Лондон.

В Україні історія, географія та культура Британії є об’єктом вивчення у вищих навчальних закладах гуманітарного спрямування, в межах курсів всесвітньої історії, країнознавства, лінгвокраїнознавства, історії міжнародних відносин, історії світової культури тощо. Втім, навчально-методичне забезпечення цих дисциплін поки явно недостатнє. Наприклад, єдиний існуючий синтетичний підручник “Географія, історія, культура Англії”¹ востаннє видавався у 1978 році. Окрім того, що його вже важко знайти студентам, він, попри всі позитивні моменти, застарів морально: деякі історичні факти уточнені, деякі тлумачаться дослідниками вже інакше. Поважніша за обсягом “Історія Англії” Л.Мортона² вийшла в світ ще раніше, - у 1950 році, і позначена такими ж вадами. Сучасні перевидання, зразка “Історіъ Англії у Середні віки” В.Штокмар³, що відтворюэ працю 1973 року, - майже неприступні. Відповідно, прийшов час для створення вітчизняних україномовних підручників та посібників з країнознавства та історії Британії. Тим більше, що внесок англомовних країн у формування сучасних цінностей демократії та захисту прав людини визначає сучасну правову та політичну культуру цивілізованих країн світу. Цей історичний досвід був би при нагоді і Україні.

Пропонований посібник розглядає політичні, соціально-економічні та культурні процеси на терені Британських островів від найдавніших часів до кінця Середньовіччя, охоплюючи періоди доісторії, Римської Британії (I-IV ст.), англосаксонську добу (V-XI ст.), нормандську добу (сер. ХІ-ХІІ ст.), пізнє Середньовіччя (XIII-XV ст.). Оскільки в доступній літературі радянських часів соціально-економічна історія Британії досить ґрунтовно розглянута, у посібнику більше уваги приділяється історії політичній та окремим персоналіям, які суттєво вплинули на історію та культуру країни, наводяться фрагменти джерел, які ілюструють відповідні явища та процеси.

ГЕОГРАФІЯ БРИТАНСЬКИХ ОСТРОВІВ
Британські острови розташовані на північному заході Європи. Найбільшими з них є Великобританія та Ірландія.

З доби раннього Середньовіччя територія Великобританії поділяється на три історичних регіони: Англія (England, південь), Уельс (Wales, захід) та Шотландія (Scotland, північ). Підставою для цього поділу стали етнічні кордони англосаксонського та кельтського населення, що утворилися протягом V-Х ст. Відповідно, Англія (загальновживана назва з Х ст.), - територія англосаксонського завоювання, а Уельс та Шотландія - землі, що залишилися за кельтами, і увійшли до складу Англійської держави (а потім Cполученого Королівства) протягом наступних століть. Назва “Уельс” походить від англосаксонського слова “Weallas” – земля чужинців, а “Шотландія” – від кельтського народу скоттів. Відомі також давніші географічні назви: Британія (лат. Britannia, англ. Britain, з І тис. до н.е., від назви кельтського племені бриттів) - вживається сьогодні в більш широкому сенсі, ніж Англія, - або як весь острів або як Сполучене Королівство, та Альбіон - друга (після Британії) вживана римлянами назва острову (від слова “білий”, кольору південного узбережжя острову). Назва Ірландії (Ireland) походить від давн.-ірл. Erin - родюча). Латинська назва “зеленого острову” Гібернія (Hibernia) виникла з грецького “ierne” і лат. hibernus – “зимовий”.

Більша частина території Британських островів характеризується пересіченим рельєфом. У північній частині Великобританії височать гори висотою 840-1340 м над рівнем моря. Північно-Шотландське нагір'я (із найвищою горою островів Бен-Невіс, 1343м) відокремлене від Південно-Шотландського Середньо-Шотландською низовиною - регіоном, найбільш придатним для заселення. Проте вона представляє собою смугу завширшки близько 100 км, оточену горами, і тому до часів пізнього Середньовіччя її населення було слабко пов'язане із півднем острова; тому терен заселявся з Ірландії.

Гірські масиви вкривають майже увесь захід Британії, особливо Уельс (Кембрійські гори) та півострів Корнуол (Cornwall). Середню частину Північної Англії займають Пеннінські гори, які відокремлюють Ланкаширську низовину на заході від Йоркширської на сході.

Південна половина острову представляє собою рівнини, поділені пагорбами та височинами. Тому умови для міграцій давнього населення тут були більш сприятливі, ніж на заході та півночі. Майже всю територію островів у давнину вкривали важкопрохідні ліси та чагарники, які вирубувались за допомогою кам'яних, а потім металевих знарядь. Ліси були багаті на дичину. Навколишні моря (Атлантичний океан, Північне море, Ірландське море, протока Ла-Манш) доповнювали раціон населення рибою, так само, як і річки. Останні в Британії повноводні і вкриваються льодом не кожну зиму і лише на короткий термін. До ХІХ ст. річки були найзручнішими торговими шляхами. Найдовша річка - Северн (338 км) бере початок в горах Уельсу і впадає у Брістольську затоку на західному узбережжі. Головна річка східного узбережжя - Темза (336 км) протікає по найбільш густонаселених районах південно-східної Англії. Найбільша річка Середньо-Шотландської низовини - Клайд (157 км), яка впадає в затоку Ферт-оф-Клайд (західне узбережжя), друга - Форт, що впадає в затоку Ферт-оф-Форт (східне узбережжя).

В добу поширення обробки металу особливого значення набувають надра Британії, багаті на кольорові метали. Найбільше значення з них у І тис. до н.е. мало олово, розвідані родовища якого знаходилися на півострові Корнуол. У добу пізнього Середньовіччя починають активно використовуватися поклади кам'яного вугілля, розташовані на північному заході Англії. Родовища залізної руди в країні досить багаті, але залягають глибоко, і тому у давнину залізо недостатньо вживалось у господарстві.

Клімат Британії визначається впливом моря і є загалом сприятливим для землеробства. Завдяки атлантичній течії Гольфстрім (Gulf stream) в Англії м'яка зима, проте дуже часті дощі та мряка; в середньому на терені Британії 209 дощових днів на рік. Сільське господарство страждає не від посух, а навпаки від надмірної вологи, яка у західних гірських районах (1500 мм опадів на рік) не дозволяє визрівати зерновим. Найбільш сприятливі для землеробства райони південно-східної та середньої Англії.
Контрольні запитання:

• 
  На які історичні регіони поділяється Великобританія?
  
• 
  Поясніть походження назв: Англія, Шотландія, Уельс, Ірландія.
  
• 
  Охарактеризуйте клімат Британських островів.
  
• 
  Як географічні умови могли вплинути на історію Британії?
  

ДОІСТОРІЯ І ПРОТОІСТОРІЯ БРИТАНІЇ

За традиційною періодизацією історії Британії, найдавніша доба називається “доісторією” (prehistory), і означає той період, коли основним історичним джерелом є дані археології за відсутності письмових свідоцтв. Вона охоплює час від появи людини до VІ ст. до н.е. Наступний час – “протоісторія” (protohistory) – доба, коли вже існують письмові джерела – але нерегулярні, зовнішні, немає стійкої літописної традиції: VI-I ст. до н.е. Початком історії Британії вважається І ст. до н.е. від часу опису країни в праці Юлія Цезаря “Нотатки про галльську війну”.

Перші сліди людини (бл. 1 млн. 200 тис. р. тому¹, - антропологічні рештки, знайдені у Сванскомбі) відносяться до доби кам’яного віку, коли Британські острови ще не були островами (тобто сучасного Ла-Маншу ще не існувало, а Темза була притокою Рейну).

В добу від 8000 до 3000 р. до н.е. рівень океану в результаті танення льодовиків підвищився, і Британія відокремилася водною протокою. Змінюється також і клімат: арктична тундра заступається густими лісами. Це сприяло заселенню острова давніми людьми, які займалися переважно полюванням та рибальством, скотарством та мотижним землеробством. Якщо говорити про археологічні джерела, то найвідомішими з ранніх є знахідки у тому ж Сванскомбі (стоянка, кремнієві відщепи та оббиті гальки), Кентській печері у Девонширі (Kent’s Cavern, - гарпуни, ігли), Крезвел-Крегз у Дербіширі (Creswell Crags, - знаряддя з кременю, кістки).

Доба неоліту, – нового кам’яного віку, - коли давні люди перейшли до продуктивного господарства, розпочалася в Британії бл. 3000 р. до н.е. Ця доба характеризується такими рисами, як поява землеробства та одомашнення тварин, кераміки та шліфованого каменю (який раніше лише розщеплювали). На Британських островах у цей час споруджуються “довгі кургани” та мегалітичні гробниці². Видобуток та обробка каменю набуває значних масштабів, що доводять археологічні розкопки, зокрема у Граймз-Грейвз (Grimes Graves), на межі Норфолку та Саффолку. Там були знайдені залишки 346 шахт, які досягали глибини до 10 м. Там залягав найбільш вживаний давніми людьми кремінь високої якості, який вони видобували, первинно обробляли і потім продавали чи обмінювали.

Близько 2000 р. до н.е. на заході Британських островів висадилися племена іберів, що ймовірно припливли з Піренейського півострова. Окрім мегалітичних споруд від них залишилися довгі земляні кургани. Ібери обробляли камінь, використовували лук та стріли, глиняний посуд, вели торгівлю з середземноморськими країнами, куди експортували ірландське золото. У ІІ чверті ІІ тис. до н.е. на острів переселився з Центральної Європи (або знову ж з Іспанії) т.зв. “народ келихів” або бікери (від англ. Beakers - келихи), названий так за його специфічну кераміку. В цю добу з’явилися перші мідні та бронзові знаряддя – пласкі сокири. Знайдені також кинджали, луки, наконечники стріл. Небіжчиків ховали у скорченому положенні під круглим курганом або у мегалітичній гробниці. Етнічне походження бікерів достеменно невідоме, оскільки в Британії вони представляли собою замкнуту спільноту, яка можливо не є родичем зовні схожих культур континенту, які пов’язуються вченими з індоєвропейцями.

Особливістю доісторії Британських островів є наявність хенджів (henge) – ритуальних пам’яток, які представляють собою круглий простір (діаметром 45-500 м), оточений валом і ровом. Додатковими рисами хенджів є існування поховань, кіл великих каменів. Більшість їх було споруджено після 2000 р. до н.е. Найвідомішими з хенджів є Стоунхендж, Евбюрі, Вудхендж, Даррінгтон-Воллз. Для позначення кам’яних гробниць ще вживається термін дольмен, але зараз вчені поділяють дольмени на різновиди (камерні (кромлехи), галерейні, коридорні, портальні та ін.) і рідко застосовують це загальне поняття. Наявна у хенджах за доби пізнього неоліту кераміка типу Клектон, яка не має попередніх форм на цих теренах, вказує на те, що ібери та бікери дійсно були прийшлим населенням, а не автохтонами¹.

З сер. ІІ тис. до н.е. у Північній Європі розпочався бронзовий вік, коли все більшу роль у господарстві почали грати металеві знаряддя. Розвиткові металообробної індустрії в Британії сприяли значні поклади олова на півострові Корнуол, яке разом із ще одним ковким та «м’яким» металом – міддю було складовим бронзового сплаву. Під кінець ІІ тис. почали обробляти золото, яке залягало в Ірландії. Ці поважні поклади металів сприяли налагодженню торгівлі та обміну з іншими регіонами Європи, які потребували сировини та готових виробів. Близько 1000 р. до н.е. були встановлені контакти з фінікійцями² через торговий шлях уздовж атлантичного узбережжя. Найвідомішою археологічною культурою ранньобронзового часу є вессекська (бл. 1650-1400 рр. до н.е.) у Південній Англії. Від неї залишилися поховання під курганами, поселень поки не знайдено. Зустрічаються металеві знаряддя – спочатку з чистої міді, а з часу бл. 1500 р. до н.е. – з чистої бронзи. Джерелом багатства ватажків вессекської культури певно була торгівля, оскільки інвентар з поховань демонструє зв’язки з культурами усієї Європи: імпортувалися балтійський бурштин, підвіски з терену Німеччини, фаянсові буси, близькі до егейських. Через посередників “бурштинового шляху” (Балтика – альпійські перевали або р.Рона – Середземномор’я) підтримувались контакти з Критом та Мікенами. Про суспільство, яке зібрало ці багатства, відомо надзвичайно мало, проте побудова такої споруди, як Стоунхендж, певно вимагала якоїсь централізації влади.

В цю ж добу починають встановлювалися кам’яні моноліти – менгіри – до 7 м у висоту, що позначали кордони між племенами та місця поховань.

Більшість дослідників вважають піктів стародавнім народом неіндоєвропейського походження, прабатьківщину якого вже практично неможливо встановити. Цих, найдавніших піктів називають часто протопіктами, оскільки етнонім “пікти” у часи Середньовіччя вже прикладався до дещо зміненого, мішаного етносу. Можливо, що протопіктами були вже згадані ібери, які під своєю другою назвою не потрапляли на очі античним географам та історикам. Найпомітнішими рештками протопіктської культури є високі кам’яні надгробки з огамічними написами¹. Ці написи, які вживалися на півночі Британії у І тис. н.е. і пов’язуються з піктами, зроблені трьома мовами – двома кельтськими і однією неіндоєвропейською. Ймовірно також, що на межі ІІ-І тис. до н.е. пікти мешкали на більшій частині північної Британії і лише потім відступили далі на північ під тиском наступних переселенців - кельтів.

У підсумку на островах закріпилося дві гілки кельтської групи народів – бритти, які заселили Британію, та гойдели (гели), які опанували Ірландію³. Відповідно до цього сформувалося два діалекти кельтської мови: Р-кельтський (галло-бретонський) та Q-кельтський (гойделський)⁴.

Основою суспільства кельтів був патріархальний рід. Земля була власністю роду, з неї виділялися ділянки у користування окремим сім’ям. Навколишні угіддя також належали усьому родові або родоплемінному об’єднанню – клану. Переселившись до Британії, кельти переходили до більш осілого життя, їх господарство ставало продуктивнішим, що дозволяло кланам вже менше мігрувати. Залежно від природних умов та господарських технологій кельти або більше зосереджувались на землеробстві (у південних рівнинних районах Британії) або ж займатися скотарством (у гірських місцевостях заходу та півночі). Землеробство було справою складнішою, оскільки вимагало вирубування лісів, - а для цього були потрібні більш досконалі металеві знаряддя.

Основні історичні відомості про кельтів ми отримуємо із свідчень античних істориків та географів (Гекатей Мілетський, Геродот, Страбон, Діодор Сицилійський) та з археологічних знахідок. Давніми оглядачами кельти описуються як високі, біляві, неврівноважені, схильні до показного у поведінці та вчинках, войовничі. На давніх зображеннях їх ознаками є хвилясте волосся, зачісане назад, довгі вуса та торквес (шийна гривня). Займаючи величезні території, кельти не мали якоїсь спільної держави й відрізнялися за антропологічними ознаками; об'єднуючими їх чинниками були мова, яка ще й досі вживається в Шотландії та Уельсі, та, з меншою певністю, матеріальна культура. Дослідниками виділяється дві фази розвитку останньої - гальштатська¹ (бл. 1000 - 450 рр. до н.е.), що властива ще бронзовому віку, та латенська (бл. 450 до н.е. - початок нової ери²), коли наступає залізний вік.

В Британії прибульці-кельти мешкали поряд із давнім місцевим населенням, яке поступово з ними змішувалось та переймало їхню більш розвинену культуру. В археологічних знахідках відчуваються також середземноморські (фінікійські, критські, ахейські) культурні впливи, які досягали Британії через торгівельні шляхи. Економічні зв’язки Британії та Галлії (території сучасної Франції) поступово зміцнювалися в середині та особливо в кінці І тис. до н.е. Це було пов’язане із поширенням залізних знарядь праці, зокрема залізної сокири, яка вже дозволяла поступово вирубувати прадавні ліси на родючих землях південної Британії. Завдяки впровадженню белгами (за іншою версією римлянами) важкого плуга цей регіон поступово став місцем інтенсивного землеробства, населення заселило долини, а на пагорбах та височинах поширилося вівчарство. Зерно почало експортуватися у Галлію. Якщо говорити про засоби обміну, якісь еквіваленти грошей, то для цієї мети у Британії до І ст. до н.е. слугували залізні бруски довжиною до 1 м, які одночасно могли бути заготовками для мечів; за белгів почали карбувати гроші.

Наприкінці І тисячоліття до н.е. одночасно із господарськими перетвореннями посилилося суспільне розшарування кельтського населення Британських островів, - все більшу владу отримувала племінна верхівка, яка намагалася контролювати торгівлю та обмін, очолювала соплемінників під час військових конфліктів, які почастішали у ІІ–І ст. до н.е. Проте темпи цього розшарування в Британії не були такими швидкими, як на континенті, де племена галлів потрапили в сферу поширення античної цивілізації та Римської імперії. Прискорення суспільного розвитку відбулося у І ст. до н.е. з міграцією белгів – більш романізованих завдяки контактам з античною цивілізацією. З цього часу з’являються перші кельтські міста – оппідуми, які вже, на відміну від попередньої доби, укріплені. Белги принесли з собою гончарний круг і мистецтво чеканки. В багатих похованнях зустрічаються амфори, що колись містили імпортне вино, італійські бронзові посудини. Античний географ Страбон повідомляє, що продуктами експорту белгів у цей час були збіжжя, худоба, золото, срібло, шкіра, раби та мисливські собаки.

Величезну роль у житті кельтів грали жерці друїди, які зберігали традиції, звичаї та вели судочинство. Вони використовували огамічне письмо, яке служило для релігійних відправ. При тому писемність не служила для створення якихось правових чи літературних творів, в цьому сенсі підтримання традицій у кельтів було переважно усним. Вони поклонялися силам природи, священним деревам (дуб, омела) та гаям, приносили людські жертви. Центром друїдської релігії, спільним для Британії та Галлії, був острів Англсі поблизу Уельсу.

NB Слід зазначити, що на відміну від римлян чи, згодом, германців, культура кельтів не була налаштована на створення міцних та агресивних державних структур. Кельти до V ст. н.е. переважно обмежувались спільностями не більше, і не структурованіше, ніж крихкі племінні союзи. З причини надзвичайної суспільної ролі друїдів їм була властива акцентуація на сакральних, релігійних аспектах життя, що в значній мірі схиляло їх до теократії¹, замість експансивної і більш життєздатної військово-світської форми державності, властивої їх сусідам. Врешті, як і говорилося вище, кельти складали спільність радше культурну, аніж політичну. В якійсь мірі можна говорити про самобутню модель кельтської цивілізації, яка в силу цієї своєї специфічності залишила замало слідів. В екстремальних умовах великих військових конфліктів, пов’язаних з експансією Риму чи германських народів, кельтські спільноти зазнавали поразки і потужної асиміляції.

Але в усіх дискусіях з приводу кельтської теократії та ролі друїдів слід враховувати, що власне усі уявлення про вагу останніх грунтуються на пізній фольклорній традиції і обмеженому колі письмових античних джерел, які скорше вороже та однобічно до них налаштовані; виходячи з даних археології якось певно визначити суспільну функцію друїдів майже неможливо.

Гластонбері і Мейден-Касл. Найбільш докладні дані про життя Британії у залізному віці до римського завоювання були отримані в результаті археологічних розкопок у Гластонбері в графстві Сомерсет в 1892-1907 рр. та в 1934-1937 рр. у Мейден-Каслі в Дорсеті. Поселення Гластонбері розміщалося поблизу озера на дерев’яній платформі, укріпленій в шарі торфу, і оточене частоколом. Усередині знаходилося більше 60 круглих хатин з глиняними та дощатими підлогами. Збереженість була настільки значною, що вченим вдалося знайти кошики та залізні речі, видовбані каное, фрагменти коліс зі спицями, келихи, виточені на токарному верстаті, дерев’яні діжки, оздоблені в стилі континентальної (в значній мірі кельтської) культури Латен, пристрої для землеробства та рибальства. Є інформація про керамічне, ткацьке та ремісниче виробництво. Люди мешкали тут з ІІІ або ІІ ст. до н.е. до часів римлян. Ймовірно, що поселення існувало й у VI ст., бо у фольклорі пов’язується з діяльністю короля бриттів к. V ст. Артура.

Мейден-Касл – одне з найбільших та найкраще вивчених городищ в Британії. Воно охоплює пагорб і має площу 18 га. Це було постійне поселення з кам’яних та дерев’яних хатин, з’єднаних мощеними стежками. Стара фортеця, оточена валом, була розширена і перетворена на твердиню з чотирма концентричними стінами. Її захисники були озброєні пращами, про що свідчать груди підготовлених для оборони каменів. Перед 50 р. до н.е. поселення було захоплено белгами і стало племінною столицею племені дуротрігів. Тут карбувалася монета, ввозилися галло-римські предмети розкоші. В часи римського завоювання Мейден-Касл було покинуто.