Олександр Пушкін Пісня про віщого Олега

З хозарами знов воювати;

За напад — мечам і пожарам прирік

Він ниви хозарські і хати.

Із військом своїм, в царгородській броні,

Князь їде полями на вірнім коні.

Виходить назустріч поволі,

Перунові тільки покірний старик,

Провісник він лю́дської долі.

В мольбах, в ворожбі все життя він провів.

І князь біля нього коня зупинив.

Чи скоро я землю покину?

Чи скоро, на радість моїх ворогів,

Мене покладуть в домовину?

Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі —

Баского коня подарую тобі".

Волхвам — за пророче їх слово —

Не треба багатих князівських дарів,—

Правдива і вільна їх мова.

Хоч роки майбутні таяться в імлі,

Та бачу я долю твою на чолі.

Ти славний своїми боями,

І твій ворогами не здоланий щит

Царграда оздоблює брами;

І хвилі, і землю скорив ти в бою,

І недруги заздрять на долю твою.

Твої не пошкодив вітрила,

Тебе не поранив лукавий кинджал,

Ворожа стріла не вразила...

Не відаєш ран ти у грізній броні,

Бо є охоронець у тебе в війні.

Він, пановій волі покірний,

То смирний стоїть перед хмарами стріл,

То скаче, товариш твій вірний.

Його не лякає жорстока броня...

Але від свого ти загинеш коня".

Прорізала думка журлива.

Він, спершись рукою на бранне сідло,

Злізає з коня мовчазливо;

І вірного друга князівська рука

Востаннє голубить, ласкава й легка.

Пройшов я походи великі;

В стремено твоє вже не ступить нога,

Нам час розлучитись навіки.

Прощай, утішайся у лузі щодня!

Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня,

Попоною спину вкривайте,

Добірного завжди давайте зерна,

Водою з джерел напувайте".

І отроки миттю з конем одійшли,

І князю нового коня підвели.

В гаю, на зеленому схилі;

Їх кучері білі, як ранішній сніг

На предківській славній могилі.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

Промовив Олег своїм слугам. —

Скажіть, чи здоровий, чи досі, легкий,

Розкішним він бігає лугом?"

І чує слова: на крутому горбі

Давно відпочинок знайшов він собі.

І думає: "Що ж чарування?

Коли б не послухав брехливих я слів,

Відкинув дурне віщування,

Носив мене б кінь до останнього дня!"

І хоче він бачить останки коня.

З ним гості його посивілі,

І бачить: коня благородні кістки

Лежать на дніпровому схилі;

Їх миє негода, їх порох вкрива,

Над ними шумує шовкова трава.

Князь мовив: "Спи, друг одинокий!

Тебе пережив твій хазяїн старий,

І от, як скінчу свої роки,—

Не ти на траву упадеш запашну

І кров'ю жаркою напоїш труну!"

"Чи кістка страшна мені тлінна?"

Із жовтого черепа тихо між тим

Гадюка повзла домовинна,

Круг ніг його чорним кільцем обвилась,

І крикнув зненацька ужалений князь.

У келихах піняться вина;

Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;

Хмільна бенкетує дружина.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.