Олесь Бердник зоряний корсар роман-феєрія Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

— Ти знаєш, що ми познайомилися в Екваторіальній Школі Астропілотів. Там і побраталися. Поклялися діяти лише для спільного блага. Все так, як він тобі розповідав. Але ти не знаєш головного. Ще до останньої зоряної експедиції в мене зародилися сумніви. Що таке спільне благо? Чи однакове воно для всіх? Чи може наймудріший вождь чи навіть група людей дати щастя мільярдам істот, керуючись повним ідеалом, який їм здається найкращим? І що таке, власне, щастя?

Ти знаєш, що в усі віки про це точилися суперечки. Муд­реці, теоретики, літератори, політики — хто тільки не ощасли­влював людей своїми одкровеннями. Проте минали віки, а люди були нещасливі, і примарне поняття втікало від них.

Найпростіша відповідь: щастя — це забезпечення потреб, задоволення прагнень, бажань. Це — ідеал найпримітивніших. Трохи вища ідея: щастя — це боротьба. Але боротьба заради чого? Може, знову заради задоволення бажань? Тоді ми при­ходимо до порочного кола.

Потрібне визначення мети. Але істина недосяжна. Отже, ніколи людина не матиме достойної мети, ради якої можна змагатися. Де ж тоді вихід?

Одного разу я плив на океанському лайнері. Гурт пасажи­рів стояв на кормі. Ми годували крихтами хліба морських кералів. Величезні блакитні птахи сідали на хвилі, виловлю­вали здобич, зчиняли бійку, вихоплюючи харч одне в одного з дзьобів. Мені стало моторошно. Корабель плив довго, і весь час за ним летіли керали, сповнюючи простір огидними жадіб­ними криками. Я зрозумів, що людство може перетворитися в отаку зграю безмозких лютих істот, які будуть поспішати за кораблем пізнання, поїдаючи те, що падатиме з його борту. Це обоготворення, абсолютизація функцій нашої біологічної ма­шини. Все інше — культура, науки, розваги — стає лише каму­фляжем, лише сором’язливим прикриттям основного — наси­чення!

Я почав ділитися своїми думками з Кареосом. Він сміявся паді мною. Він звертав мою увагу на історію всього живого, на плин усієї праеволюції. Від початку до сьогодення — всюди бій клітини з клітиною, істоти з істотою, формації з формаці­єю. Утвердити себе, свою особистість — ось веління природи. Відбір кращого, сильнішого, вмілішого — ось лабораторний метод мегасвіту, в якому ми живемо. Закон сущого — сила. Його не обійдеш. Його можна тільки використати. І коли людство досягло такого рівня, щоб звільнитися від воєн заради шматка їжі, то треба благословляти розум, який дав такі мож­ливості. Тепер боротьба переноситься на вищі щаблі — у кос­мічну безмежність. Битва цивілізації з цивілізацією, галакти­ки з галактикою. Може, не кривава, може, не така жорстока, як у минулі історичні епохи, але безжалісна. Хай зникає з лона космосу нікчемна культура. Тільки розум, який здатний утвердити себе в безмірності, достойний назватися сином кос­мосу.

— А жаль? — Запитував я його.

— Чому ж ти не жалієш плоду, який їси? — Насміхався Кареос.

— Може, й жалію. Поки що це необхідність.

— Завжди буде така необхідність, — заперечував він. — Щоб жити, треба когось асимілювати, знищити. Суть буття — у протиставленні когось комусь.

— Тоді воно прокляте! — Гнівався я.

— Ні, такий закон буття. Закон непорушний.

— Хто сказав це?

— Вся світобудова стверджує це!

— Неправда. Ми не знаємо й мільярдної частки світобу­дови. Ми лише ембріони еволюції. До того ж запрограмовані природою.

— Ти сказав слушно. Запрограмовані. Отже, повинні ви­конувати програму.

— Ні. Треба вийти з течії програми. Доки ми не усвідом­люємо такої можливості — ми маріонетки. Усвідомимо — вий­демо в світ свободи.

— Якої свободи? Від чого?

— Від закону природи.

— Порушення закону природи — смерть, ніщо, порожнеча.

— Навпаки. Це — нова ступінь буття. Я відчуваю це інту­їтивно. Глянь — первісна клітина протягом мільйонноспірального циклу досягла рівня мислячої істоти. В надрах матерії прихована грандіозна еволюційна сила. Для неї все можливе. Будь-яке здійснення. Але доки вона діє самотужки, методом проб, на пошуки витрачається нескінченна лавина живих іс­тот, незміряні еволюційні цикли. І більшість тих зусиль при­водить до тупиків, до виродження. Ось що таке підкорення законам природи. Вона сліпа й безжалісна. І якщо вже мисляча істота усвідомила своє покликання — хай вона візьме на себе еволюційний імпульс, щоб свідомо творити необхідні форми і явища.

— Це слова! А практично?

— Я теж не знаю. Я кличу тебе, інших — хай усі задума­ються над цією проблемою!

— Ти божевільний, — гнівався Кареос. — Замість бороть­би за спільне благо ти вибираєш імлисту стежечку авантюр. Моя програма: забезпечити людство всім необхідним, дати йому освіту, розваги, дозвілля. Розширити свідомість, відкрити мож­ливість єднання з природою, яка його породила. Всі не мо­жуть бути творцями, дослідниками. Це — привілей одинаків. Інші будуть матеріалом для еволюції, лабораторним реакти­вом природи. Вони перші ж повстануть проти твоїх утопій!.. Ти розумієш, Гледіс? Мій побратим, користуючись людяною, передовою ідеологією, намагався схилити мене до прадавнього реакційного світогляду: основна маса людства — бидло, юрма, табун напівінтелектуальних істот, які жадають лише насоло­ди, а над ними — еліта духу, обранці, технократи, диктатори. Я розумів добре вже тоді, чим закінчиться така “революція” Кареоса. Збереження старої диференціації суспільства, консе­рвування — і, може, навіки системи нерівності, кастовості. А оскільки до дії будуть уведеш могутні системи кібернетичного контролю, то людство вже ніколи не зможе зруйнувати пороч­ного кола антиеволюційного суспільства, у яке воно саме себе зажене.

Кареос грав на найпримітивніших струнах. Первісне ба­жання насичення. Але ж навіть люди невисокого духовного рівня, задовольнивши первісні інстинкти, починають думати про пошуки смислу буття. І такий пошук неминуче веде істо­ту до відкриття небувалого. Але оскільки небувале не буде запрограмоване технократами, то воно підлягатиме пересліду­ванню. Таким чином, Кареосове “суспільство справедливості” неодмінно мало стати гігантською в’язницею духу. Я бачив це і відверто говорив побратимові, що він самозакоханий сліпець.

Суперечки точилися майже щодня. Міжзоряна експеди­ція відсунула наші незгоди на певний час. Та коли ми повер­нулися назад, до системи Ари, вибухнула гроза. Нас повідо­мили, що Кареоса і мене вибрали у Планетарну Раду. Це відкривало можливості для здійснення наших мрій. І знову я розпочав дискусію. Побратим був категорично проти моїх ідей. Більше того — він погрожував, щоб я навіть не смів іншим говорити про це. Я рішуче заявив, що розпочну планетарну дискусію. Хай людство вирішить свою долю в товариському обміні ідеями. І тоді…

— Тоді ти втік. Я знаю… — Озвалася Гледіс.

— Ні, — суворо заперечив Горіор. — Я не втік. Тоді Каре-ос вчинив злочин. На підході до супутника Орани, коли ми вже готувалися фінішувати, він прийшов до моєї каюти і за­пропонував мир. На знак того ми випили дружню чашу. В ній був наркотик…

— Кареос?.. — Жахнулася Гледіс.

— Так. Мій побратим розірвав священну нить братерст­ва. Я поринув у гіпнотичний сон. Що було далі, ти знаєш з історії…

— Знаю. Кареос повідомив, що ти загинув у польоті й похований на астероїді. Тебе оголосили героєм і поставили вам обом пам’ятник у центральному мегаполісі.

— Він уже тоді діяв, як закінчений мерзотник…

— Не кажи так, — благально попрохала дівчина. — Ти ж не знаєш всіх його міркувань. Може, він хотів кращого. І вирі­шив пожертвувати однією людиною ради багатьох!..

— Гаразд, — похмуро кивнув Корсар, важко зітхнувши. — Про це поговоримо пізніше. А тепер… Тоді я знепритомнів. І отямився вже на планеті.

Я хотів звестися на ноги, але тіло не слухалося мене. Сві­домість розпливалася, ніби хмарина в небі. Несила було зосе­редитися, згадати щось. Таке відчуття буває уві сні. Щось мариться, хтось загрожує, ти хочеш втекти, прокинутися… і не можеш.

Я втратив відчуття часу. Не знав, скільки лежав, чому опинився в незнайомій місцевості. Хтось схилився наді мною, розпитував. І знову самотність. Десь світили фари машин, ін­коли в імлистому небі пролітали електрольоти. Я вже думав, що помру, не побачивши людського обличчя. Та ось біля мене зупинився електроекіпаж. На борту я помітив трикутник — знак медичної служби. Мене понесли до машин. Роздягли і накинули теплий халат. Поруч мене сіло двоє санітарів. Хтось запитав ласкавим голосом:

— Хто ти? І як сюди потрапив?

— Я Горіор, штурман зоряної експедиції, — тихо відповів я. — Одвезіть мене до Всепланетної Ради.

— Друже, ви марите, — почулася відповідь. — Горіор заги­нув і похований у поясі астероїдів. Вся планета оплакує його.

— Це я. Повідомте Всепланетну Раду. Кареос — злочи­нець!

— Кареос — голова Ради. Ви фантазуєте. Я розумію: ваше горе з приводу смерті Горіора, якого ви, певне, любили, пору­шило психіку… Але спробуйте згадати, з якого ви мегаполіса, як ваше ім’я.

Я знемагав від обурення, я намагався переконати їх, що я — космонавт. Але все було марно. Почувся наказ:

— Він божевільний. У психіатричну номер сім. Електроекіпаж рушив. Я знепритомнів.

— Психіатрична? — запитала Гледіс. — Що це таке?

— Лікарня для психічно неповноцінних людей, — сумно сказав Корсар. — Невже ти не читала про такі лікарні?

— В історичних фільмах бачила, — розгублено відповіла дівчина. — Але не думала, що вони існують нині. Кареос ска­зав мені, що божевільних на планеті нема.

— Їх більше, ніж у найсуворіші історичні епохи, — запере­чив Корсар. — Але статистика мовчить: вона в руках Кареоса. Йому невигідно, щоб про це знала планета. Еволюційна мо­гутність закута в річище запрограмованого життя і руйнує тонкі нервові системи. Та про це пізніше. Слухай далі… Мене привезли до лікарні. Це була старовинна фортеця, пристосо­вана для потреб медицини. Високі похмурі стіни, гори довко­ла, глибокі прірви зі скаженими потоками. Звідти неможливо втекти. Мене зустрів головний психіатр — сухорлявий неви­сокий дідок з гострим поглядом. Талановитий психолог і гіп­нолог, але дуже жорстокий. Може, він сам був трохи божевіль­ний.

Лікар звелів роздягнутися. Викотив з десяток біокіберів Для обсервації, поналіплював на мене багато датчиків. Мету­шився, щось записував. Потім звернувся до мене:

— Хто ти?

— Горіор.

— Це вже чули мої помічники, — глузливо сказав дідок. Він глянув у мої очі, зосередився. Я відчув, як безжальна воля ламає мене, змушує підкоритися.

— Хто ти? — знову почулося запитання.

— Горіор…

— Стійкий психоз! — роздратовано констатував дідок.

— Не психоз у мене, — схопився я з крісла. — Як ви не збагнете, що я жертва злочину! Повідомте Всепланетну Раду!..

— Гаразд, гаразд, повідомлю! — пробурмотів головлікар.

А тим часом його помічники приклали до спини електрод, і сильний розряд пронизав мене. Санітари понесли мене дов­гим темним коридором і вкинули до якогось приміщення, з гуркотом зачинивши двері. Тільки тепер я здогадався про пе­кельний план Кареоса: назавжди поховати мене, залишивши життя. Божевільний, який вважає себе знаменитим космонав­том, — що за дивина?! Серед психічно хворих є безліч богів, злих духів, історичних осіб, полководців. Скільки б я не скар­жився — відповідь буде одна: стійкий психоз!

Я був у відчаї. Потім наступила байдужість. Вмерти! На­віщо жити, коли найкращі друзі стають зрадниками і злочин­цями?!

Я впав у дивний стан прострації. Не спав, не їв, не пив. Сидів у куточку невеликої камери-палати, дивився у простір. Не було думок, не було сили рухатись. Приходили лікарі, щось запитували. Я не відповідав. Мене залишили в спокої.

Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:

— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?

Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?

— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я не привид. Помацай. У мене така шкіра, як і в тебе. Навіть халат такий, тільки давніший.

Я несміливо торкнувся його руки. Вона була кістлява й гаряча. Я чув подих, бачив, як на скроні людини пульсувала жилка. Містичний жах розвіявся. Я полегшено зітхнув. Кив­нув на стіну, запитливо глянув на незнайомого:

— Як же ти?

— Що?

— Там є отвір?

— Хто ж допоміг тобі пройти?

— Я вмію проникати крізь тверде.

— Це неможливо

— Про це посперечаємось пізніше, — сказав Аерас. — При­йми факт, теорія — потім!

— Тоді ти можеш втекти?

— Можу.

— Чому ж?..

— Я вже й сам не знаю. Мене переконали, що я хворий. Але мені здається, що я Горіор — штурман зоряної експедиції.

— Он як, — засмутився Аерас. — Ти побратим Кареоса?

— Ти знаєш мене?

— Чув. Дещо знаю. Але як ти потрапив сюди? Пригадай…

— Кареос зрадив. Він викинув мене на планеті в пустель­ному місці. Непритомного. Лиш недавно я дізнався, що він став головою Всепланетної Ради. Мене оголошено героєм. А я нібито загинув у поясі астероїдів.

— Знаю. Але що сталося між вами?

— Це довга історія.

— Тим більше я хочу знати, — наполягав Аерас. — Доля звела нас у проклятому місці. Я слухаю, мій друже.

І тоді я розповів йому про все…

Коли я закінчив оповідь, Аерас міцно обняв мене. Я не сподівався такого прояву почуттів. Заспокоївшись, він сказав:

— Я давно чекаю тебе! Нарешті сталося!

— Мене? Невже мені судилося потрапити сюди, де сидиш ти?

— Смішний хлопче! Я чекав не тебе особисто, а такого, як ти.

— Не розумію…

— Я все поясню, — радісно сказав Аерас, поплескуючи мене по плечу. Він підвівся, підійшов до дверей, проник крізь них у коридор. Повернувся назад. — Ніде нікого. Скрізь тихо. Наші колеги — божевільні — сплять. Лікарі теж розважаються в своїх апартаментах, дивляться телерепортаж з центрального мегаполіса. Крім того, почалася гроза. Нам ніхто не заважатиме.

Справді, над замком прогуркотів грім. За вузькими вікон­цями спалахували блискавиці. Аерас примостився біли мене на м’якому килимі, підібгав ноги під себе, руки поклав на коліна, як мудрець із старовинних гравюр.

— Слухай же, мій молодий друже! Я розповім тобі, чому я опинився тут. Тоді ти зрозумієш і мою радість, і мої надії. Я не знаю, коли у мене почався бунт проти загальноіснуючого. Ма­буть, окремі іскри спалахували ще в дитинстві, але вперше від­чув тоді, коли вже працював учителем в одному з мікрорайонів третього мегаполіса. Я болісно переживав те, що діти ненавиді­ли навчання. Школа для них була якимсь рабством. Я запиту­вав себе: в чому справа? Що сталося, що діти відмовляються добровільно сприймати здобутки батьків, і потрібна ціла систе­ма примусу чи заохочення, щоб готувати спеціалістів, які пере­бували б на рівні сучасної цивілізації? У мене складалося вра­ження, що десь розвиток людства збочив і пішов по руїнниць­кому шляху. І ніхто не бачить цього, не розуміє.

Хто вивчав напрямок еволюції? Хто взагалі збагнув, що таке еволюція? Яка сила закладена в ЇЇ потоці? Розумна? Чи інерційна? Чи вона — експеримент космічних істот? Чи проба стихій природи, які в незліченних поєднаннях складають різні варіанти істот та явищ, не відаючи, до чого це призведе і наві­що це потрібно!

У всякому разі, навіть прийнявши суть еволюції за природ­ний добір, треба визначити основні його закономірності. Треба збагнути можливості істоти і мету. Треба узгодити цю мету з велінням космосу. Так, так, ми частка космосу, отже, повинні рахуватися з цілим. Або стати над законом цього цілого.

Безліч запитань гнітили мій мозок. Я кидався від філосо­фа до філософа. Від одної теорії до іншої. А відповіді не було.

Я поринув у глибини окультних наук, у містицизм. Та скоро збагнув, що і в цьому напрямі — тупик. То сутінки розуму, який знемагає від безглуздя реального. На стежках містики нема розгадки. І я покинув манускрипти древніх му­дреців. Я збагнув, що відповідь треба шукати у собі. Я — фокус пізнання. Лише наш розум може бути критерієм істинності чи обману. Все, що сприйняте на віру, навіть від найбільшого авторитета, ще не істина. Ми не можемо засвоїти істину з книги, — можна лише досягти її, дорости до неї, стати ЇЇ суттю. Пуп’янок не може побачити, яким він буде, коли розквітне квітка, бо сам стане нею.

І тоді я безжально зруйнував усталені доктрини, яким вірив, якими начиняв своїх учнів. І постали запитання: хто сказав, що життя — закономірний плід космосу? Ким стверд­жено, що еволюція в природі йшла “правильним” шляхом? Чому вважається, що наш план космічного завоювання прос­тору технічними засобами є правильний і доцільний?

Від точної відповіді на ці запитання залежало багато. Ма­тематики знають, що найменша неточність у розрахунках ор­біти космічного корабля може відхилити його від мети на бі­льйони мі. Найменша неточність! Ти-чуєш? А в еволюційному вченні, в соціальних прогнозах, у плануванні громадських формацій ми діємо приблизно, користуючись гіпотезами.

Отже, чи життя закономірний плід природи, космосу? Воно у вічній боротьбі, невпинно захищається, воює з собою, з про­стором. Або воно паразитарне по відношенню до цього космо­су, або воно — посланець іншого мегасвіту, чужорідне зерно іншої еволюції, яке пристосувалося до стихій ворожого світу. Наука прийняла за догму, що еволюція в природі йшла “пра­вильно”. Але що означає “правильно”? Для кого? Хто впевне­ний, що біологічна машина людини є ідеальною для досягнен­ня тієї мети, ради якої космос веде гігантську таємничу гру з міріадами світів? Складний травний апарат, що забирає май­же всю енергію життя, слабке нетривке тіло, непостійний ро­зум, хиткі чуття, неточні органи аналізу, підвладність інстин­кту, що кидає людську істоту на задоволення найпримітивніших бажань, всупереч велінню розуму, — як може така основа бути фундаментом величних космічних досягнень? Ми тільки зрівноважена машина для обмеженої мети. Машина, яка бо­їться смерті, ударів, підвладна голоду, холоду, іграшка безлічі інстинктів і традицій!

Проте є ж щось у нас, що бунтує, клекоче, вимагає дії, навіть всупереч інтересам тіла, тимчасового нашого єства? Що ж воно таке?

Я збагнув: то веління вічного руху, вічної динаміки кос­мосу, яка і є суттю буття. Неважливо — правильно йшла ево­люція чи ні, “законні” ми чи ні. Важливо, що настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності.

Тоді пролунав клич: “Свобода! Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. І не прислухатися до велін­ня інстинкту, а виявити волю розуму, духу, запитати самого себе: чого тобі треба, чого бажаєш? Всеможливість, вседосяжність!” — ось який клич я почув. Ламай сам себе! Ліпи свою суть!

Так, так, мій юний друже! Тілу не треба змін. Воно є те, що є. Певні функції, певні можливості. Результат інстинктив­них зусиль природи. А дух хоче зміни, вічної зміни!..

Аерас тремтів від збудження, очі його горіли, наче в про­рока. Дисгармонія між немічним тілом і натхненним облич­чям була надяскравою. Десь у моїй свідомості промайнула думка: “А що коли він справді не в своєму розумі?” А вголос сказав:

— Я не робив таких узагальнень! Адже дух породжений матерією, і розривати їх…

— Тоді не розривай пуповини, якою дитя прив’язане до матері! — гаркнув Аерас, блиснувши очима на мене. — Хай воно вічно теліпається на прив’язі! Горе-філософ! Пуповина матерії повинна бути розірвана, її закономірності порушені! Інакше птах розуму не полетить у безмір! Про вседосяжність нема чого і мріяти!

— Вседосяжність… Я не доходив такого визначення. Хоті­лося відкрити нові шляхи, але вседосяжність? Чи не фікція вона?

— Фікція! Весь космос стверджує цю ідею! Я визнаю лише експеримент! Глянь назад, на історію еволюції. Навіть нижчі тварі не боялися порушувати закон статики. Риби захотіли вийти на сушу — і народилися земноводні. їхні несміливі родичі досі плавають в океанах. Ящірки захотіли літати, і над планетою заширяло безліч чарівних створінь — птахів. Первісні дикі примати підвели голову до зір — і стали людьми! Заспо­койся, все набагато складніше, я не згадую про безліч умов, які супроводжували ці біологічні катаклізми, але те, що дося­жне для несвідомих, тим більше підвладне мудрій людській істоті, яка визначила своє чільне місце в космосі.

Який же важіль зрушить з місця гігантську стіну тради­цій і рівноваги, у якій завмер весь видимий світ від амеби до людини? Я згадав про рівновагу. Це страшне поняття. Ти ду­мав про нього? Ти теж дійшов до розуміння порочності вічно­го закону, але хто почав розривати кайдани, повинен взагалі забути про них, відкинути їх геть! Недостойно для мислячої істоти замість залізних кайданів надівати діамантові! Люди прагнуть спокою і рівноваги. Саме вони вороги духу й розу­му! Принцип рівноваги диктує необхідність затишку, стандар­ту, усталених форм, непорушних теорій. І всяка думка про зміну, про революцію здається для прихильника рівноваги ідеєю бунту, порушення, анархії.

Я стверджую: мисляча істота повинна відкинути прин­цип рівноваги. РІЗНОВАГА — наш девіз. Треба відкинути саму думку про завершеність. Безупинне порушення закону, звільнення від обмежень! Не анархія, а подолання градацій закону!..

— Я розумію! Якби риби дотримувалися закону свого виду, то вони не вийшли б на сушу!..

— Правильно! Хоч вони й злочинці перед законом риб! Так, як кожен революціонер — злочинець перед тим законом, на який він замахується. І він же стає деспотом, якщо створює непорушну догму нового закону! Але ми заглибилися в тео­рію. Я хочу розповісти, що сталося потім…

Я почав проповідувати свої ідеї в школі. Проти мене по­встали педагоги. Учні захоплювалися, деякі гуртувалися біля мене, але удар був неминучий. Певна інформація потрапила в Головний Кіберцентр. Аналітичний Квантомозок перевірив мене на лояльність і психічний стан. Резюме прийшло до школи виразне й лаконічне: деградація психіки, розлад нервових центрів, тяжка розумова травма. Висновок: від педагогічної праці усунути, послати на лікування в психіатричну лікарню. Так я потрапив у цю фортецю.

— І давно це було?

— Вже дві спіралі…

— Дві спіралі. Майже все моє життя?

— Так, — сумно сказав Аерас. — Довгенько. Але що таке час, коли я дивився у вічність?

— Але самотність?

— Її не було. Я працював.

— Як? Над чим?

— Я експериментував. Чого були б варті мої ідеї, якби я залишився теоретиком? Я сказав собі: “Послухай, друже! Якщо твоя ідея має сенс, якщо в людині приховане зерно безмежно­сті, тоді не сумуй. Тепер тільки й почнеться період експери­менту. Досі ти базікав. Тепер почнеш діяти”.

— У тебе невичерпний оптимізм! В таких умовах…

— Чим важче, тим ближче розгадка! Пливучи в потоці запрограмованого життя, я не міг нічого зробити! Щоб пере­ступити бар’єр старого закону, треба вийти з потоку традицій­ного життя…

— І що ж ти почав робити?

— Зажди. Я підхожу до суті. Мене почали “лікувати” — мучити, колоти, аналізувати. Я покірно виконував те, що вони хотіли. Незабаром мене залишили в спокої. Я почав з найпро­стішого. Перш за все: чим ми зв’язані найсильніше з суспіль­ством, з природою, з безліччю малих і великих законів?

Відповідь: їжа, розмноження. Вища градація: інформація суспільного життя. Ще вища: мистецтво, наука, релігія. По­клик сексу можна утримати, хоч це й важко. Без їжі людина помре. Без суспільного обміну мисляча істота деградує. Без мистецтва і науки вона залишиться грубим монстром. Зачаро­ване коло. Дух жадає свободи, а тіло не може обійтися без нікчемної їжі.

А втім, ця проста відповідь не абсолютна. Вона не підтверд­жена навіть експериментально. Ми просто засвоїли її від бать­ків, від старших. Сказано: без їжі не проживеш. Сказано: без єднання з жінкою порушується психічна структура. Прийма­ється за аксіому: людина народжується і вмирає. Я вирішив експериментально перевірити низку найпростіших аксіом. По­чав з їжі…

— Чому з їжі?

— Тому, що це найгрубіший закон. Найочевидніший. Це — проблема енергетики. На цій основі базується життя. Об­мін, пожирання. Ще коли я був у школі, мої колеги зауважу­вали, що я замахуюся на найсвятіше, найголовніше. Без обмі­ну, мовляв, не буде самого життя. У цьому його суть. Але чому? Чому, щоб жити, треба когось неодмінно з’їсти? Хіба не може бути такого обміну, коли ніхто не буде знищений, нічия воля не буде порушена, жодне життя не ліквідоване? Рослини дуже близько підійшли до цього ідеалу: їхня енергетика — променева. Вода, мінерали, промінь. Це прекрасно. Але навіть вони в рабстві. Залежність від світила, від дощів, від добрив, від клімату. Людина повинна розірвати таку причинність, за­лежність. І це буде колосальною перемогою. Ти думав над тим, що ми — раби далеких предків, для яких культ їжі був священним? Вони блукали лісами, степами, шукаючи плодів, тварин. Пізніше люди досягли добробуту, але предки переда­ли їм гігантський травний апарат, коефіцієнт корисної дії яко­го — нікчемний. Змалку дитину напихають безліччю непотріб­них харчів. Вона пручається, вибльовує, але згодом звикає і стає “нормальною” людиною з гіпертрофованим шлунком. У літературі я знаходив згадки про феноменальних людей, які їли мізерно мало або й зовсім не їли.

— Цілком? — вражено перепитав я.

— Цілком. У древні епохи це приписували чудесам, божій волі. Але я збагнув, що тут ми маємо спонтанні експерименти природи. В нашому єстві закладена можливість нової, економ­нішої енергетики — вона інколи вступає в дію. Ясно, що такі люди мають обмін з енергіями. Але з якими? Як? Може, з променями світила, може, з єдиним полем, може, їхній орга­нізм переходить на ядерну енергетику і синтезує необхідні елементи з води, повітря, фотонів?! Потрапивши сюди, я по­чав зменшувати кількість їжі. Спочатку наполовину. Потім на чверть. Звичайно, я робив це поступово. Періодично цілком відмовлявся від їжі, витримуючи багато днів підряд…

— І що?

— І це допомагало?

— Дуже, — сказав Аерас. — Усе залежить від впевненості. Якщо ти, бажаючи плисти, не повіриш у свою здатність подо­лати течію, то неодмінно втонеш. І навпаки. Так і в цьому випадку. Не треба теоретизувати. Треба повірити в досяж­ність будь-якої мети. Абсолютизація закону мурує стіну перед розумом. Треба сказати так: закон — лише щабель. На нього можна стати, і він залишиться внизу, даючи опертя, щоб ти подолав ще один щабель.

Але утримання від їжі, свідоме засвоєння нових енергій — не самоціль. Це лише шлях, метод. Я пішов далі. Я зрозумів, що звільнення від одного закону дає силу для подолання ін­шого. Так створюється наростаюча реакція нового еволюцій­ного імпульсу. Я почав аналізувати проблему взаємозв’язку індивіда і суспільства, питання народження й смерті, можли­вості оволодіння силами, принципово відмінними від тих, якими користується людство.

Я згадав древню науку психічного тренування. Колись, жадаючи істини, я перечитав безліч таких книг. Відкинувши містичну шкаралупу багатьох шарлатанів, я збагнув, що в ос­нові практики сотень і тисяч дослідників лежить інтуїтивне розуміння неосяжності людських можливостей.

Наш дух замуровано в безліч тюрем. Космічна в’язниця, планетарна, суспільна, расова, релігійна, сімейна, чуттєва, ро­зумова, в’язниця інстинктів, передана нам генетично, темниця тіла, змурована мільярднолітніми стараннями природи. Спро­буй пройти безліч тих дверей. І де взяти ключі? Певно, чима­ло наглядачів стереже ті брами, готуючись щомить знищити зухвалого в’язня! Та все ж я зважився! Рішуче й безповорот­но. Я подумав: “Можливо, мене доля прирекла вікувати в бо­жевільні, в самотині. Навіть у кращому випадку, коли мене “вилікують” і випустять на так звану “волю”, що я робитиму? Блукатиму тінню серед інших тіней, серед юрб, які жадобу насичення зробили своїм культом, своїм богом”. Коротше, втра­чати мені було нічого, а здобути я міг безконечність! Так гово­рили древні мудреці, про священні заповіти яких забула наша наука.

Мої наглядачі, лікарі вважають, що я сиджу в ізольованій палаті й нездатний з неї вийти. Який абсурд! Хіба можна посадити в клітку промінь? Я — світло. Прокидаюся і виходжу з полону. Я знову сяю і мчу у безмір, до своєї вітчизни. Я хочу бути поза межами тіла, лікарні, хочу бачити небо, гори, людей, дерева, океан!

Минали дні, ночі. Я йшов помацки, без учителя, без під­тримки, без плану. Рвав на частки своє єство, марив свободою і плакав від безсилля. Інколи перед моїм напруженим зором спалахували світляні зірниці, вогняні стріли, і тоді я радів тим променистим вісникам як знакам майбутнього звільнення.

У снах я літав, ніби птах, над планетою. Такі сни часто бачать діти. Чому? Тому що діти ще не ув’язнені повністю у фортецю традицій. їхня суть клекоче й вимагає польоту. Ця потреба відтіснена в сферу підсвідомості і здійснюється в снах. Я радів, що до мене повернулася дитяча здатність, дитяче мислення. Але мені не досить було марень. Я бажав реальних досягнень. І одного разу…

Я відчув себе поза межами фортеці. Це сталося зненаць­ка. Відчув, що тіло моє перебувало в палаті, а свідомість — на свободі. Я бачив дворище лікарні — там гуляли хворі, ходили лікарі; довкола фортеці громадилися пасма гір, над ними пливли каравани хмар. Я радів і непокоївся: а чи не сон це? Метнувся в найближчий мегаполіс, побачив юрби людей, потік машин, миготіння реклам. Почув на майдані останні новини, що пере­давалися дикторами Всепланетної Ради.

Що дало мені можливість досягнути такого феноменаль­ного результату? Які органи діяли? Яка енергія? Потім за­сміявся і сказав сам собі: “Хіба птах міркує про теоретичні основи свого польоту? Хіба листок або квітка розробляють основи фотосинтезу, коли засвоюють променевий дарунок? Геть нікчемну розумову плутанину! Треба вирощувати зер­но, подароване нам безмірністю”. І ще я збагнув, мій друже, найсокровенніше: багато моїх попередніх уявлень порочні, неправильні!

— Про що ти? — Не зрозумів я.

— Мої уявлення про тюремників природи, про замкнені Двері, про безвихідь — мара. Ніхто не тримає нас у в’язниці. Двері ніким не охороняються. Ми населили простір образами своїх сновидінь, свого незнання і забобонів. Ми тюремники власного духу. І ключ — у нашому серці. Ми склали свої крила, свої неосяжні можливості в скриньку древніх догм і користувалися технічними протезами, замість того щоб без­страшно ринутися в рідну космічну стихію!

…Експеримент за експериментом. Невдачі, успіхи, пошу­ки, роздуми. Я досяг незвичайних результатів — свідомого керування кожним органом тіла. Міг прискорити функції зро­стання, регенерації, кровотворення. Міг затримати дихання на необмежений період або цілком виключити його, заміняючи процес поглинання атмосферного кисню відтворенням цього елемента в організмі. І, нарешті, найголовніше: я досяг енерге­тичної гармонізації. Ти ще не розумієш, про що я мовлю? Поясню. Наші клітини, наші органи мають магнітні поля. Різ­ної напруги, різної орієнтації, різного знака, поляризації. Людський організм схожий на юрбу в мегаполісі: мільйон людей — велика сила, але досить сигналу паніки — і вся велетенська маса істот перетвориться в безсиле, залякане товпище. Кілька насильників можуть панувати над мільйонними формаціями. Чому? Бо частки юрби не об’єднані органічно. Вони не скла­дають синтетичної єдності. Так і наш організм — Колос, при­в’язаний до землі тисячами ниток.

Я розірвав їх. Навчився концентрувати енергетику всіх органів і клітин у єдиний комплекс. Так я здобув вогняного меча. Людський розум отримав ту силу, яка ящірці дозволи­ла полетіти, рибі вийти на сушу, рослині засвоювати промін­ня світила, дикому примату стати людиною. То були досяг­нення інстинктивні, випадкові, тепер я міг планувати власну еволюцію!

Я переміг тяжіння планети. Бачу в твоєму погляді подив! Я теж дивувався і тріумфував. Ти чув про легендарні досяг­нення екваторіальних мудреців? Існували в давнину цілі шко­ли психоаналізу, аскетизму, містичного самозаглиблення, зв’язку з космічними енергіями. Передавалися чутки про стан антигравітації, якою досягали мудреці, ясновидіння, трансміграції через простір. Так от: я повторив їхні експерименти. Одного разу я піднявся в повітря. Неймовірна радість панува­ла в серці. Тут уже я не міг сумніватися — навіть вихід за межі тіла, фокуса свідомості можна пояснити галюцинацією, а перемога над тяжінням — грубий факт. Я повільно плив над підлогою, торкався руками стелі, ширяв з кутка в куток. По­тім закрався сумнів. І я впав.

— Чому?

— Тому що сумнів — дисгармонія. Птах, який летить над океаном, не повинен сумніватися. Він знає, що політ — його стихія, його життя. Я тоді ще не став таким птахом. То були перші спроби. Приходив досвід. Я зміцнював віру, певність, знання. Почалися експерименти по проникненню крізь стіни. Це те, що налякало тебе.

— А чому?.. Наука просто знехтувала космічну роль лю­дини. Вона використала лише розум технічний. А сама люди­на як мікролабораторія Всесвіту не вивчалася. Людина — це очі й руки космосу.

— Тоді кожен зможе досягти такого стану, як ти? Істота добра і злобна? І знову почнеться бій між ними, тільки незрі­внянно страшніший!

— Теоретично кожен може сягнути стану космічної свідо­мості. Але практично це майже неможливо для психіки підлої. Можна порівняти із життям організму: якщо клітина діє на користь єдиного тіла, вона отримує силу й енергію цього тіла; якщо воює проти нього — всі захисні рефлекси організму по­встають проти ворога. Те саме з людиною. Можна мати коло­сальні духовні сили, але використати їх для індивідуальних потреб. Тоді для досягнень такого суб’єкта сам космос ставить бар’єр. Велетенське буття має безліч потаємних аспектів, про які ми й не здогадуємося. Поки що можна визначити лише два основні потоки, які змагаються між собою: перший — ланцюгова реакція розмноження нижчої природи — неекономна, безглузда, яка засіває світи міріадами паразитарних істот, вампіризує енергетичну субстанцію єдиного поля; і другий — поява мислячих істот і їхні болісні спроби у космічній круговерті створити гармонійне осмислене життя.

Навіть володіючи немислимою могутністю космічної техніки, можна бути в першому потоці, слухняно виконувати волю нижчої природи, добровільно перебувати в самоствореній в’язниці!

І ще: я дійшов висновку, що тіло, породжене випадком, нездатне вмістити безмір, не може бути ідеальним траисмутатором космічних енергій. Необхідне нове тіло — пластичне, гармонійне, динамічне, — у якому не було б еволюційних апендиксів, зайвих органів, гіпертрофованих функцій, щоб воно стало ідеальним інструментом волі й розуму. Кібернетика вже збагнула можливість перенесення інформації з одного субстрату на інший, взаємозміни тіл, навіть створення “механічного мо­зку”. А я кличу далі — до самотворення! До розширення єства людини за межі первісного тіла, яким нас наділила природа. Ембріон повинен або рости, або вмерти!

Ти знаєш, що в останні цикли наші вчені підійшли до розуміння ноосфери — високочутливого поля, яке матрицює думки й образи, чуття й прагнення, фіксуючи їх в енергетич­них квантах різної напруги. Слабші з них поступово згасають, , переходячи на нижчі енергетичні ступені, а сильніші, еволюційніші, підтримувані вібраціями нових мислителів, набува­ють великого резонансу і стають стійкими мислеобразами. До чого я веду? До того, що можна створити в ноополі стабільне тіло для нової людини. Це буде ніби перехід на вищий щабель існування. Саме так виходили риби на сушу — для них це був жахливий крок, але цілком необхідний. У нашому випадку масштаби незрівнянні — людина, опанувавши стихією ноо­сфери, стане дитям вічності, безміру. Щезне поняття смерті й народження особи, воно заміниться процесом вічного онов­лення індивідуальності. Пластична субстанція ноосфери дасть можливість для будь-якого експерименту, для будь-якого ви­яву розуму, духу й чуття.

Ти збагнув, що ми не пориваємо з історією людства? На­впаки, ми засвоюємо найкращі здобутки вселюдської еволю­ції, сконцентровані в сфері розуму. Пісні і кохання, героїчні подвиги і утопічні прагнення, нездійсненні прекрасні мрії і геніальні творіння мислителів та художників — все ідеально відтвориться на космічному полотні нового ступеня буття!

Ми породжені розділенням, диференціацією. Ми завер­шимо себе з’єднанням, всеохопленням. Але перша ступінь, може, буде найважча.

Тільки любов відкриє браму вічності. Самозречення в ім’я нової прекрасної істоти — ось шлях. Відмовившись від себе сьогоднішнього, ми воскреснемо в новому світі. Проте дале­кий шлях до цього ідеалу. Треба починати з першого кроку. Хто скаже, скільки ще фортець треба подолати?

Він запалив мене, о Гледіс! Віднині ставав моїм учителем, провідником до незнаного, братом. Я сказав йому про це.

— Кажи, що робити, як діяти?

— Мудро! — радісно сказав він. — Ні хвилі не втрачати. Ні миті не віддавати інволюції. Та сидіти в цій фортеці нема для чого. Досить того, що я тут просидів півжиття. Моє тер­піння має винагороду, я знайшов достойних послідовників. Не один ти такий. Ще є молоді й палкі душі. Ви познайоми­тесь. Ми виробимо спільний план дій. Треба вирватися в кос­мічний простір. Сам я не можу охопити всіх можливостей. Вирішимо разом…

Перш за все я почав прикидатися пасивним і байдужим. Ховав погляд від лікарів, наглядачів, відповідав на запитання тремтливим голосом. До мене звикли, втратили цікавість. При­бували нові пацієнти, і я загубився в загальній масі.

Виходячи на прогулянку, я намагався заховатися якнай­далі від фортеці, між барвистими гранітними скелями. Там ми зустрічалися з Аерасом. Там я познайомився з двома юними друзями. їх звали Керра і Сано. Ти, Гледіс, бачила їх.

Хлопці потрапили у фортецю за бунт проти шкільної ад­міністрації. Вони заявили, що шкільна програма отуплює їх, що вони хочуть свіжих і цікавих вражень, що в давнину, коли кипіли війни й повстання, було цікавіше, що навіть пірати, грабуючи купецькі кораблі, мали якийсь сенс існування, а су­часна молодь лише сонно пливе в течії сформованого, устале­ного життя. Аерас звернув на юнаків увагу і вже довгий час працював з ними. Хлопці виявилися чудовими учнями, легко збагнули наміри вчителя, захопилися його ідеями. Вони поча­ли психічні експерименти, мали деякі успіхи.

— Нам треба вирватися звідси, — рішуче наполягав Ае­рас. — І не лише звідси, а й з планети. Не дивуйтеся. Щоб досягти поставленої мети, треба мислити відповідними масш­табами. На Орані нас рано чи пізно знайдуть. Система конт­ролю працює ідеально. Прекрасно, що я зустрів тебе, Горіоре. Ти досвідчений космонавт і допоможеш здійснити мій план.

Я довго думав над його пропозицією. Поступово народ­жувався план втечі. І однієї ночі сталося…

Аерас відкрив двері моєї палати. Керра і Сано чекали нас біля скель. Через мур звисала м’яка драбина, по ній я з хлопцями переліз на той бік. Учитель скористався своїм умінням літати.

Над горами шаленіла гроза. Нашої втечі ніхто не помітив, тим більше, що Аерас приспав санітарів-коридорних за допомо­гою гіпнозу. В світлі блискавиць я помітив електроекіпаж — нас чекали друзі Аераса. Ми переодяглися.

Незабаром були в надійній схованці. Нам дали притулок старі космонавти, яким Планетарна Рада вже не дозволяла літати. На них я покладав великі надії, саме вони могли допо­могти здійснити наш божевільний план.

Астропілоти були в захопленні від ідей Аераса. їм імпо­нувала неймовірність, незвичайність. Скніти на планеті, до­живаючи остогидлі спіралі часу до старості, чи спробувати осягнути неможливе? Тут вибору не могло бути.

Ми діяли обережно. Суспільство було охоплене суціль­ною кібернетизацією, і непередбачені міграції індивідів по планеті одразу ж фіксувалися контрольними станціями. Тре­ба було покладатися лише на перевірених людей.

Та всі труднощі ми подолали. Не минуло й десятої части­ни спіралі, як наш план здійснився. Однієї осінньої ночі ми пробралися на центральний космодром третього мегаполіса. Там готувався до старту плазмокрейсер для перельоту на су­путник Орани. Аерас заглибив у гіпносон сторожу космодро­му і операторів Квантоцентру. Сигнали тривоги оглушливо ревли, але їх ніхто не чув. Ми проникли в корабель, я хутко ознайомився з станом механізмів та керівних пристроїв. Пла­змокрейсер третього ступеня був у ідеальному стані, я ще в школі літав на таких машинах.

Ми стартували без перешкод. Вже при виході з страто­сфери отримали грізну гравіодепешу: чому порушили тер­мін вильоту? Запитував Центральний Квантомозок плане­ти, з’єднаний з усіма контрольними станціями Орани. Ми не відповіли.

За моїм планом корабель фінішував у поясі астероїдів. Ми зупинилися на маленькій планетці Соо. Віднині вона мала назву астероїда Свободи. Так, так, Гледіс, цей дивовижний кристал краси й життя, на якому перебуваєш ти, був тоді шматком базальту. Нас було семеро. Я, Аерас, два юнаки — Керра і Сано — та ще троє пілотів-ветеранів. Негусто. Проте ми мали надію і віру. До праці взялися одразу. Використали кіберпомічників плазмокрейсера, видовбали в надрах астероїда схованку для корабля і для себе, щоб локатори Орани не могли передчасно знайти наш притулок.

За першим етапом почався другий, найголовніший. Аерас розпочав серію експериментів. Умови були ідеальні. Космічна порожнеча, слабке тяжіння, відсутність людських вібрацій, чи­ста ноосфера, не засмічена традиційними інерційними нагро­мадженнями суспільної психіки. Успіхи прийшли разючі: ми повторили досягнення вчителя. І навіть перевершили їх. Ста­рим пілотам було важче, вони рухалися повільніше, а ми з юнаками мінялися невпинно. Це була лавина мутацій. Диво­вижне відчуття своєї всемогутності. Не так усе просто було, як ти можеш подумати, Гледіс. З болем і стражданням відки­дали ми шкарлупу минулого. Людям важко позбутися навіть якоїсь ідіотської звички — наркотиків, алкоголю чи гурманст­ва. А тут йшлося про відмову від цілого частоколу законів, що вважалися непорушними. В результаті тренувань ми повністю перейшли на космічну енергетику обміну — Блакитне Світило давало нам необхідне живлення й силу. Внутрішні органи пластично мінялися, відмирали зайві тракти, модифікувалися основні органи, виникали нові. Все це фіксували аналітичні прилади медичного центру корабля. Та й без приладів ми від­чували, що стаємо цілком іншими істотами, ніж люди Орани. Проте ми не заради себе пішли на важке випробування. Нам хотілося вивести рідну планету на новий еволюційний шлях. І ми поклялися досягти цього.

Тим часом продовжувалася зовнішня практична робота. Кібери допомогли нам сконструювати нових механтропів для важкої праці. Матеріалу на астероїді було досить. У грунті планетки почав виникати житловий центр, — ми розраховува­ли на нових поселенців.

Оволодіння новими енергіями дало нам деякі пристрої,, які робили нас невразливими до нападу зовні. Тоді ми вирі­шили діяти відкрито. Кілька космічних експедицій наш крей­сер перейняв і завернув до астероїда Свободи.

— Навіщо? — Уперше озвалася Гледіс, отямившись від дивовижної розповіді.

— Треба було вступити в двобій з волею тих лідерів Орани, які повели планету по інволюційному шляху, — відповів Корсар. — Потрібні були люди, нові дослідники, помічники. Ми повинні були створити альтернативну еволюцію, яка б дала новий взірець для наслідування. Ми знали, що планета оголосила нас поза законом. Це пусте! Ми самі стали поза законом колишнього існування.

Ми стежили за життям планети. Бачили, що Кареос впевнено здійснює свої ідеї. Він швидко ліквідував роз’єд­нання народів і рас, побудував сотні фабрик біосинтезу, дав людям необмежене дозвілля і можливості стихійної насоло­ди. Його підносили, любили, вітали. Він був реальним вті­ленням вождя древніх релігійних пророкувань: дав мир, спокій, насичення.

— Я теж так думала, — тихо озвалася Гледіс.

— Не дивно. Вплив його гіпнозу неосяжний. Він розум­ний і сильний. Крім того, він виконав обіцянки, які колись так щедро сіяв перед народами світу. Проте ми дивилися далі, в грядущі цикли історії. Бачили неминучі катаклізми, коли без­мірна потенція духу ввійде в протиріччя з усталеними форма­ми життя, з обмеженою формою вияву. Кареос був прихиль­ником спокою. Орані ж треба було повстанця!

Ми досягли прекрасних результатів. Кареос вже не може ігнорувати існування астероїда Свободи. Він заборонив навіть згадувати Зоряного Корсара, він — я знаю — хоче знищити наш світ, але воля Космічного Права непорушна: новий світ створено, і він уже безсмертний.

— І я… — Гледіс опустила голову, в її голосі чулося ридан­ня. — Я могла бути руйнатором мрії. Як це жахливо!

— Протиріччя буття, — просто сказав Корсар, з любов’ю дивлячись в очі дівчині. — Дух часто неспроможний розрізни­ти суті тої чи іншої енергії. Тепер ти збагнеш, що Кареос казав неправду про мене? Що я не прагну завоювати планету, щоб стати Правителем?

— Так, — палко мовила дівчина. — І ось моя рука. Віднині я з тобою, з Аерасом, з братами Свободи!

Горіор довго мовчав, зворушений її поривом. Потім, див­но усміхаючись, запитав:

— Твоє рішення вільне?

— Так!

— Ти ще подумаєш, о Гледіс! Від цього залежить дуже багато!

— Скажу пізніше. Не можна силоміць розкривати пуп’я­нок квітки. Я хочу, щоб на тебе глянув учитель.

— Аерас?

— Він.

— Чому?

— А хіба в тебе є що ховати від друзів?

— Ні. Але… там є багато нікчемного.

— Тим краще. Ти позбавишся його. Ховати сміття навіть у звичайному житлі — це ознака елементарної некультурнос­ті. Вчителю, ми чекаємо.

Посеред приміщення спалахнув малиновий ореол. За ним з’явилися форми людини. Гледіс упізнала Аераса — сивого космонавта, який вперше з’явився на екранах космокрейсера “Ара”. Він ласкаво усміхнувся, торкнувся рукою чола враже­ної дівчини.

— Ти їй усе розповів? — запитав він Корсара.

— Все.

— Ти хочеш показати їй новий обрій?

— Розумію твоє бажання. Та треба пам’ятати про сплетін­ня сердечних зв’язків. Вони найміцніші. Де гарантія, що вона зуміє розірвати павутину минулого?

— Я вірю.

— Цього мало, коли справа стосується свободи волі іншої істоти. Ми можемо покладатися лише на власне рішення. Проте зажди…

Гледіс слухала дивну розмову Аераса з Корсаром, нічого не розуміючи. Старий вчитель схилився над нею, зазирнув у її очі. Вона відчула легке запаморочення, біль у серці. Потім тепла хвиля прокотилася в грудях, охопила все тіло. Вона похитнулася. Горіор підтримав її. Дівчина почула тихий голос учителя:

— Вона щира й чиста. Покажи їй новий обрій. Але не поспі­шай переступати останній поріг. Це велика відповідальність. Не лише для себе ти йдеш на подвиг. Для всього космосу.

— Я знаю, учителю!

— Тоді йди. Але ще раз застерігаю: свобода волі! Голос Аераса затих. Гледіс отямилася. Вона сиділа в кріс­лі, проти неї стояв Корсар зосереджений, серйозний.

— Де учитель? — прошепотіла дівчина.

— Вій покинув нас.

— Про який новий обрій ти розмовляв з ним?

— Я покажу тобі його, дівчино. Вставай! Спочатку ти по­глянеш на астероїд Свободи, а потім…

— А потім що?

— Це можна лише відчути. Вийдемо звідси.

Він узяв її за руку. Гледіс відчула жар в усьому тілі. Вони вийшли з приміщення. Перед ними відкрилося райдужне спле­тіння квітів і дерев. Дихнуло прохолодне, насичене ніжними запахами повітря. Горіор ласкаво глянув на неї.

— Хочеш полетіти?

— Хочу. Тільки на чому?

— Просто так. Тримайся за мене.

Вона схопилася за його плече, скрикнула від несподіван­ки. Квіти, дерева попливли вниз.

— Я боюся! — крикнула Гледіс.

— Хто хоче безсмертя, той повинен відкинути страх, — засміявся Горіор. — Чого боятися вічному?

— Я ще не вічна!

— Ти станеш такою! — Владно сказав Горіор, міцно при­гортаючи дівчину до себе. — Дивись! Дивися на наш чудесний притулок. Тут живуть тисячі безстрашних, які бажають розі­рвати кайдани обмеженого буття!

У блакитній млі бовваніли легкі будівлі, мерехтіли басейни-озера, де-не-де в просторі пролітали постаті людей, а в центрі гігантської сфери сяяло штучне світило.

— Тут гарно, — озвався Корсар. — Але я хочу тобі показа­ти те, чого ще не бачив жодний з моїх сподвижників.

— Чому ж мені? — здивувалася Гледіс, з острахом погля­даючи вниз.

— Збагнеш сама, — зітхнув Горіор. — Якщо збагнеш. Три­майся добре. Не випускай моєї руки, бо інакше — смерть!

Не встигла дівчина запитати, злякатися, як вони опини­лися на поверхні астероїда. Навколо тиша і непроглядна чорнота космосу, засіяна зорями. На близенькому обрії сліпуче сяяло Блакитне Світило Ара, похмуро громадилися зубці ба­зальтових скель.

— Тут нема повітря, — жахнулася дівчина. — Як я дихаю?

— Ти дихаєш мною, — весело відповів Горіор. — Не бійся, моя енергія захистить тебе від вакууму. Мені порожнеча не страшна, а ти — в енергопанцирі.

Дівчина, трохи заспокоївшись, помітила, що її оточує ім­листий ореол, на поверхні якого відбувається кипіння. Корсар схвально кивнув, його ясно-синє волосся замерехтіло в соняч­них променях.

— Ти швидко звикаєш до незвичайного. Ти справжня по­друга Корсара.

— Подруга, — прошепотіла Гледіс, і голос її затремтів.

— Бути всюдисущим — ось мета людини. Не носити ска­фандра, не створювати штучного мікроклімату, а бути госпо­дарем неосяжності. Ти теж станеш такою, як ми. А тепер по­глянь на космічне безмежжя!

Гледіс окинула поглядом космічний простір. Кулясті ту­манності, червоні гіганти, блакитні далекі світила відбилися в її натхненних очах. Вона запитливо глянула на Корсара.

— Величний обрій, невимірні відстані тримірного космо­су, — сказав він. — Але чи відчуваєш ти, яка статика, яка непорушність панує в нашому світі? Зірки, планети мчать з велетенськими швидкостями — сотні, тисячі мі за мить, а нам здається, що вони непорушні, мертві, прикуті до небесної сфе­ри. І так все, все в тримірності, у кайданах часу й простору. Чи помічала ти коли-небудь муки природи, яка намагається звільнитися від міри, числа і ваги?

— Я інтуїтивно відчувала це, — зітхнула Гледіс. — Мені дерева здавалися стовпами вогню, закутого в кору, листя, квіти, їм хочеться вибухнути, а вони приречені повільно розривати плоть матерії, щоб виявити свою суть.

— Прекрасно! — скрикнув Корсар. — Саме це я й хотів сказати. Колись ми з учителем зробили прискорені фільми розвитку рослин. Ми побачили вогняний вибух! Все живе — Це факел вогню! Лише простір і час роблять їх статичними і оформляють у грубі вияви! Треба розірвати координати сприй­няття. Ходімо! Ти побачиш!

Яскравий промінь засліпив Гледіс. Майже невидима чор­но-фіолетова блискавиця розітнула космос, змела зірки і ту­манності. Зникло відчуття тіла. Радісний жах і тривога запов­нили єство дівчини. Вниз, у безвість, покотилися хвилі хаосу — темного, безликого; розпадалися, танули в невимірності. А над ними пломеніли стовпи урочисто-ніжного проміння в невимовно гармонійних поєднаннях, малюючи обриси небаче­ного світу.

Гледіс глянула на Горіора. Обличчя його мінилося, очі мерехтіли безліччю кольорів. Зникло вбрання, обриси тіла — все було калейдоскопом вогню, багатоликим полум’ям.

— Невже і я така? — вражено запитала дівчина.

— Ти прекрасна! — почулася відповідь. — Але ми стоїмо лише на порозі ноосфери. Ми ще чужі новому світові. Ще тримірні, а треба стати безмірними!

— Невже тут є життя?

— Тільки тут воно і є! Там, на Орані, — вмирання. Тут смерті нема. Тільки невпинне оновлення і трансформація! Дивися, Гледіс!..

Дівчині здалося, що вона перебуває в центрі всеосяжної сфери. А довкола неї відбувається якась казкова містерія. Вона бачила, чула, відчувала всім єством, як уся безконечність роз­горталася перед нею. Простір зник, усе близьке й далеке стало поруч, біля неї, в ній. І вона стала його часткою. Линула нечутна музика творення, і тією мелодією була сама Гледіс. Вона бачила казкове сплетіння квітів, музичних акордів, барв і героїчних мрій — все найкраще, про що вона думала, бачила, читала, відчувала.

Все було воєдино і окремо. В нероздільності і незалежно. У спільності і в найповнішій особистості.

Гледіс бачила знайомі квіти. Але тут вони розквітали полу­м’яними феєрверками і не повторювали своїх попередніх виявів, мінилися новими й новими формами, барвами, запахами. Перед враженою дівчиною виникали обрії далеких світів, казкових ко­раблів, нечувано могутніх істот, дерзновешшх подвигів.

Її психіка не сприймала, не витримувала. І тоді Горіор огорнув її якоюсь запоною, ніби полум’яним крилом. Світ ноосфери раптом зник, розтанув. Блакитна імла оточила дівчину, і вони знову опинилися в знайомій кімнаті.

Корсар схилився над нею. В його прозоро-зелених очах була тривога.

— Тобі погано?

— О ні, — прошепотіла вона. Вдячно усміхнулась. — Ти підняв мене так високо, що повернення назад тепер немає. Краще вмерти, щезнути, ніж знати про такі світи і не йти до них! Тільки…

— Що?

— Ти можеш сказати мені?

— Скажу… Тільки трохи пізніше. Хочу спочити. Хай моя душа прийме новий світ…

— Ти мудро вирішила. Я залишаю тебе. Ти вільна!

— Прийдеш, Горіоре? — благально запитала Гледіс.

— Коли покличеш мене — прийду.

Але заснути Гледіс не змогла. Хвилі несли її тіло у без­вість. Тиша оглушливо гриміла акордами дисгармоній. Що це з нею? Чи не божеволіє вона?

Де її шлях? Летіти в безодню, яку відкрив Горіор? Для польоту потрібні крила. Не штучні, не прив’язані добрим чарів­ником до плечей, а вирощені нерушимою волею духу. Чи зростила вона їх? їй ще страшно. Позаду — дитинство. Безтур­ботне, неповторне. А потім світ, який відкрив їй Кареос. Пал­ка любов. Ось вони йдуть берегом моря. Під ногами ніжно співає пісок. Над обрієм сходить Доріан — зеленкуватий супут­ник Орани — і кидає примарні полиски на феєричну морську просторінь. Кареос зупиняє Гледіс, кладе чутливі долоні на її плечі. Вона відчуває, як народжується неясна тривога, томлін­ня, жадоба обіймів.

Він бере її на руки і заколисує, співаючи якусь древню пісню. Ні, ні, то лише мелодія, яку склали ще тисячоліття тому екваторіальні племена, а слова нові. Правитель зверта­ється до неї, до своєї подруги.

Здається, так було завжди. І ніколи не зупиниться ця щас­лива мить. Над світом буде тиша і будуть слова пісні кохання:

Всі закохані

нареченим своїм

найцінніші скарби Орани

кладуть до ніг.

О Гледіс моя,

то лише символ барвистий!

А коли

це скажу тобі я —

Ти — володарка світу.

Самоцвіти Орани — твої.

Квіти найкращі — твої.

Воля планети — воля твоя.

Вір мені!

Всі закохані

нареченим своїм

обіцяють зорі небесні

замість прикрас!

О Гледіс моя,

то дитячі слова!

А коли це скажу тобі я —

вір мені!

Ти — володарка неба.

Бо мої кораблі

між світами мережать нерушимі шляхи.

щоб покірність далеких планет

сповістити тобі.

Вір мені!

А потім — жагучі обійми. Невпинна жадоба пізнати пов­ноту життя. Якась пекельна кульмінація щастя… Обличчя Кареоса розтануло. А натомість випливали прозоро-зелені очі Корсара. У них сум і тривога.

— Не полетить пташка щастя й любові серед туманів Орани. Хто хоче вічного, той нехай покине часове, хто жа­дає безсмертя, хай віддасть смерті те, що їй належить. Ти бажаєш кохання? Все, що підкорене тобі, — вже не любить тебе. Все, що жадає тебе, — не любить тебе. Лише щирий дарунок любові — без бажання відплати, без чекання подя­ки — відкриє суджену квітку неможливого. Прагнути не­можливого — єдине, заради чого варто змагатися. Те, що досяжне, — мара. Ще не народившись, воно вже вмерло. Покинь світ можливого, моя Гледіс, і летімо в світ вічного прагнення…

Майже нечутні слова терзають її. Куди податися? До кого? Чому серце розривається? А навіщо вибір? Хіба не можна об’єднати їх — Кареоса і Горіора? Таких могутніх, таких пре­красних? Сталося жахливе непорозуміння. Дві космічні сили зійшлися в двобої, замість того щоб спільним зусиллям твори­ти гармонію світу!

Кареос нічого не знає про чудесні звершення Корсара. Якби він знав, то забув би всі чвари. Він захопився б геніаль­ною ідеєю Аераса і Горіора.

Вирішено! Вона повернеться назад, на Орану. Не можна кидатися від берега до берега. Це нечесно й легковажно.

Летіти в космос, щоб знищити злочинця, а відчувши його красу — зганьбити свою попередню любов? Ні, ні! Треба бути послідовною.

Так і не заснувши, Гледіс покликала Корсара. Він з’явив­ся разом з Аерасом. Учитель дивився на дівчину сумно, але спокійно. Вона відчула, що Аерас усе знає. Гледіс глянула в очі Горіору.

— Мій друже! Я вирішила. Твій шлях — єдиний для мене. Але минуле кличе. Хочу заповнити прірву, що розділила вас з Кареосом. Це — святе завдання. Може, судилося мені викона­ти його. Більшого щастя не треба.

Горіор щось хотів сказати, в його очах зажевріли блакитні вогники, але учитель застережливо підняв руку.

— Мовчи. Хай вона скаже до кінця. Говори, дитино моя!

— Між Ораною і астероїдом Свободи клекоче бій. Я не знаю, чи вирішить він проблему. Любов не вражає нікого, вона жадає об’єднання. Може, саме тут розв’язання протиріччя? Горіоре, скажи!

Корсар, звівши очі в простір, мовчав.

— Ми нічого не скажемо тобі, Гледіс, — тихо озвався Аерас, поклавши руку на голову дівчини. — Твоє серце вирішило. Хто має право зупиняти його? Ніхто в цілому безмірі! Лети…

— Свобода жде тебе! — додав Горіор і рвучко вийшов, не попрощавшись.

Сам Кареос зустрічав крейсер, що повернувся з астеро­їда Свободи. Екіпаж залишився в Корсара, крім Торріса і штурмана, які й привели зореліт до Орани. Гледіс вийшла на поле космодрому схвильована й тривожна. Ще здалека побачила високу постать Кареоса і кинулася до нього. Він стояв нерухомо. На привітання не відповів, лише коротко наказав:

— Летимо на віллу.

Вона ввійшла за ним до повітряного лайнера. Гледіс по­ривалася щось сказати, Кареос знаком велів їй мовчати. Дів­чині було тяжко і страшно. Чому він не бажає слухати її? Чому такий ворожий? Де ж кохання, де ніжність?

Лайнер опустився посеред широкої плоскої покрівлі віл­ли. Зійшли вниз. Зала була порожня, зловісно чорніли екрани планетарного зв’язку. Кареос зняв плащ, рвучко кинув його па підлогу. Зірвав вбрання дівчини. Вона скрикнула від несподі­ванки, поточилася.

— Що з тобою? Ти збожеволів?

— Що зі мною? — ревнув Кареос. — Ти ще запитуєш? Героїня! Рятівниця планети? Де ж твій подвиг? Де твоє само­зречення? Ти жалюгідно злякалася?

Дівчина дивилася в потворне обличчя правителя і диву­валась. Це ж зовсім інша людина! У нього нема нічого від того, кого вона кохала. Де взявся лютий блиск в очах? Звідки така ненависть? Зневага?

— Зажди, Кареосе, зажди! — Намагалася говорити спокій­но, тихо. — Ти ж не вислухав мене. А я хотіла сказати тобі слова любові!

— Любові? — злобно засміявся Кареос, одступаючи до екранів. — Якої любові? До чого? Чиєї?

— Своєї, Кареосе. Я багато знаю нового. Я змінилася. Але моя любов до тебе веліла діяти. Я могла залишитися на асте­роїді Свободи, проте воліла повернутися на Орану.

— Навіщо?

— Щоб відкрити тобі очі. Я не могла знищити Горіора. Він не злочинець!

— Он як? Ти вирішила це замість мене?

— Так вирішило моє серце. Вони — корсари — творці, а не злочинці. Якби ти бачив їхні досягнення! Вас з Горіором розділяє непорозуміння. Ти — геніальний творець. І твій ко­лишній побратим шукає нового, неймовірного. Навіщо вам ворогувати? Хіба не краще об’єднати сили, щоб повести люд­ство до прекрасної мети?

— Барвисті слова! Як вони мені набридли ще тоді, коли я товаришував з Корсаром! Як легко тебе заплутати у феєричні сіті! І ти повірила в казки, в нікчемні прожекти?

— Він відкрив мені нову ступінь буття — світ ноосфери! — палко мовила Гледіс. — Це таке безмірне щастя, що ради нього можна відкинути все! Крім любові, — додала вона. — І тому я повернулася. Зазирни в моє серце!

— Ти знехтувала реальний світ, — гнівно сказав прави­тель, склавши руки на грудях і міряючи її ненависним погля­дом. — Ти, як метелик, метнулася на фосфоричний вогник вигадки. О нікчемне створіння! За що я тільки покохав тебе? Всю велич Орани я кинув тобі до ніг, і ось подяка!

Кареос кричав, погрожував, але дівчина вже не чула його. До її слуху долинали лагідні слова: “Лише щирий дарунок любові — без бажання відплати, без чекання подяки — відкриє суджену квітку неможливого…”

— Ноосфера! — Глумився Кареос. — Обрії духу! Яке іді­отське марення! Він показав їй новий світ! Та тисячі наркома­нів бачать такі світи щодня. Я поведу тебе в ілюзіони мегаполіса, там ти побачиш царів і повелителів космосу, які ширя­ють у нескінченності. Корсар загіпнотизував тебе, щоб вико­ристати. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що він звелів тобі вбити мене! Ні, не здивуюся!

— Як?! — скрикнула Гледіс. — Ти можеш…

— А хіба ти не летіла в космос для вбивства?

— Не для вбивства, а для подвигу! — гірко мовила дівчи­на. — Бо я вірила тобі!

— Може, й Корсар переконав тебе, що вбивство правите­ля Орани — подвиг! Адже ти покохала його?

— Так, — тихо й щиро відповіла дівчина. — Такого, як він, не можна не покохати! Він — син світла.

— А я — пітьми? Чи не так?

— Раніше я так не думала!

— А тепер?

— Не знаю. Мені гірко і важко. Я хочу залишити тебе.

— Он як? — 3 удаваним спокоєм сказав правитель, наближаючись до неї. — Залишити? І куди ж ти підеш? Адже вся Орана моя! Де б ти не була — все нагадуватиме про мене.

— Я повернуся на астероїд Свободи! — твердо відповіла Гледіс. — Я збагнула, що діяла неправильно, повернувшись сюди. Вас ніхто не об’єднає. Голос любові не долинає до твого слуху, Кареосе.

— І ти гадаєш, що я відпущу тебе?

— Чому б ні? Адже Горіор не затримав мене?

— Ха-ха-ха! Наївне дівчисько! Образивши правителя Ора-ни, ти хочеш залишитися живою?

— Невже ти мене вб’єш?

— Ти вмреш. Я не прощаю зради.

— Я клялася бути вірною коханню. Ти зруйнував його.

— Цить, зраднице! Взяти її!

Два біосторожі миттю схопили дівчину. Вона закричала. Дарма! Вони потягли її до виходу.

— Кареосе! — З мукою простогнала Гледіс. — Зупинися! Я хочу жити! Я хочу кохати! Кареосе! Згадай минулі дні на­шої любові!

— Геть! — Люто гримнув правитель. — У моєму серці нема жалю. Тебе кинуть до вежі Мовчання. А вночі ти по­мреш! Молися древнім богам, якщо ти віриш їм! Я ще прийду, щоб глянути в твої зрадливі очі перед тим, як вони назавжди закриються…

Біосторожі залишили її на плоскій покрівлі старовинної вежі. Сто спіралей тому на ній був маяк, який посилав сигна­ли кораблям. Вежа була посеред моря. Від берега її відділяла смуга води. Про втечу звідси ніхто не міг і мріяти.

Над нею темно-зелене склепіння неба. Десь там, у глиби­ні космосу, невидимий для ока світ — маленька іскра життя, астероїд Свободи. І чекає її там чистий і мужній шукач немож­ливого. Не прислухалася до його поклику. Захотіла об’єднати темряву й світло. Ілюзії жіночого серця!

“Я не вернуся, мій друже Горіоре! Не тому, що не хочу. Зла воля погасила мій вогник, і хтось інший, не я, супровод­жуватиме тебе в польоті до нового світу. Якщо можеш почу­ти, прийми мою щирість, мою любов і останнє вітання!”

Над морем почувся пронизливий свист. Промайнули баг­ряні вогні. Десь біля підніжжя вежі згасли. Це прилетів правитель. Останні хвилини. Серце Гледіс чує — він не приніс з собою співчуття і пощади.

Глухо гуде вежа. Повільно піднімається Кареос гранітни­ми сходами. А для дівчини минають віки, невимовно довгі спіралі часу. Тисячі разів вона воскресає і гине, народжується і вмирає.

Брязнуло металеве віко в підлозі. Темна постать Кареоса постала перед нею. Він спокійний і холодний, як смерть.

— Ще є можливість, — ніби знехотя каже він.

— Яка можливість? — шепоче дівчина, відчуваючи, як пе­ресихає у неї язик, шерхнуть уста.

— Зберегти життя.

— Якою ціною?

— Відмовся від бажання повернутися до Корсара.

— Я люблю його!

— Тоді вмри. Ти обрала свій шлях.

— Ти любив мене? Де вона — любов?

— Ти прекрасна. Але не моя. Те, що належить іншому, має вмерти.

— Ти геній зла! Як я раніше не розпізнала тебе! Кареос не відповів. Різким рухом прочинив металеву бра­му в сітчастому склепінні. Владним жестом показав на море.

— Йди!

Дівчина притулилась спиною до холодного каменя, зіщу­лилася. Намагалася не дивитися на правителя. Та він насував­ся на неї невмолимою долею, і чувся його металевий голос:

Вона безвільно підвела голову, глянула в палаючі чорні провалля очей. Там не було пощади, не було рятунку. Застог­нала. Рушила до отвору. Ноги не слухалися. Тіло інстинктив­но опиралося гіпнотичному наказу. Ось уже кінець стінки, внизу море, синя імла, бездонна глибінь. Мамо, де ти? При­йди, порятуй! Навіщо відпустила тоді? Проклятий день, коли мені забажалося невідомого!

— Стрибай!

Гледіс упала в нічне провалля. Над морем пролунав болі­сний крик, ніби плач лісової терри. І завмер.

Правитель стояв над прірвою, склавши руки на грудях. Бездумно дивився на холодне кружало Доріана, на мерехтіння хвиль. Невимовна жура гризла його серце. В грудях по­рожньо.

Поволі почав спускатися гранітними сходами вниз. На майданчику, там, де він залишив свій електроліт, бовваніла ще якась машина. Кареос насторожився, вийняв з кишені мікрогенератор гамма-хвиль.

Від моря почувся плескіт. Там хтось плив. Сходами підні­малася на майданчик людина у блакитному спортивному вбран­ні. Вона несла на руках Гледіс — непорушну, закляклу, з роз­пущеним волоссям. Людина вийшла під проміння Доріана, і правитель скрикнув від несподіванки.

— Ти?

— Як тут опинився?

— Ти б не хотів цього?

— Навіщо ти витягнув її з води? — крикнув Кареос, злоб­но блискаючи очима. — Вона мертва!

— Для неї смерті нема, — суворо і гордо сказав Горіор. — Дай мені пройти!

— Ти зруйнував наше кохання, і ось вона загинула!

— Хто піднявся до світу свободи, той стає над прахом, Кареосе! Ти не прийняв руки брата. Залишайся в світі мороку і згуби. А її шлях — до свободи! Прощай!

— Ти не візьмеш ЇЇ, — грізно мовив правитель, підіймаючи зброю. — Вона моя!

— Ти відмовився від неї. Вона добровільно повернулася, щоб врятувати тебе своїм коханням. Але твоя нещадність уби­ла її! Чого ж ти бажаєш?

— Твоєї смерті! — гримнув Кареос, і малинова блискави­ця пронизала ніч.

Горіор миттю оповив себе гігантським рубіновим кільцем такої яскравості, що правитель закричав од болю в очах. Зброя випала з його рук. Корсар стояв на місці і дивно посміхався.

— Може, й тепер ти скажеш, що я розповідав казки? Пере­конайся хоч на прощання, що ти знехтував прекрасну дорогу в безсмертя! Мені жаль тебе, Кареосе, колишній побратиме!

— Проклятий, проклятий! — Люто кричав правитель, по­взаючи під стіною. — Ти вб’єш мене? Так вбивай же! Настав твій час!

— Я не вб’ю тебе, — зітхнув Горіор, прямуючи до свого апарата. — Тебе неможливо вбити. Що я знищу? Облудну подобу людини. Суть залишиться. Замість тебе народяться інші правителі, тирани й насильники. Живи і захлинайся в злобі. Прощай!

І ось спалахують дюзи квантольота, і Кареос залишається самотній у вежі Мовчання, а малинова зірочка тане в нічному небі серед байдужих, насмішкуватих світил.

— Я не залишу тебе в спокої, — захлинався від злоби правитель, погрожуючи кулаком у небо. — Я знайду тебе в проклятому лігві.

Глухо шуміло море, тонко висвистував вітерець у пустель­них переходах вежі, а небо не відповідало на погрози Кареоса.

Лише на світанку охорона Планетарної Ради, збентежена довгою відсутністю правителя, знайшла його у вежі Мовчан­ня. Посланці не впізнали правителя Орани. Він вирушив у мандрівку енергійним і молодим, а тепер перед ними сиділа на сходах, дивлячись у морську далечінь, літня людина з тьмя­ним поглядом.

Ріка музики несла Гледіс. Куди, навіщо? — не треба було питати. Бо вона сама вирувала суттю течії, творила дивні зву­ки. Не було конкретної пам’яті про особу, про минуле, про факти чи події. Довго тривало це чи ні — хто міг сказати? Сам час злився з єством музики, з серцем Гледіс. Та зрештою згасла мелодія, відійшла в безмір. Настала глибока чаруюча тиша. І в ній — шелест крил. Чи шепіт? Подих вітру? Чи шум віття на весняному дереві?

Вона розплющила очі. І одразу зустріла погляд — ніжний, засмучений і радісний, ніби осіннє небо на Орані. Хто це? Хто це такий рідний і коханий? А хто вона? Де опинилася?

— Гледіс, — почулося зітхання.

Гледіс. Це її так звуть. Гледіс! Невже вона жива?!

У пам’яті спливла лавина минулого. Кареос. Вежа Мов­чання. Темне провалля і падіння в небуття. Туга в невимовній самотині. Нещадний погляд правителя. Що сталося?

— Гледіс!

Вона простягла руки назустріч поклику, поклала їх у га­рячі долоні.

— Мій Горіоре! Ти врятував мене від смерті.

— Мовчи. Смерті нема.

— Що ти мовиш? Я відчула її темний подих. Я була мертва.

— Сон. Марення розуму. Ти прокинулася.

— О мій прекрасний! Ти розбудив мене?

— Тихо. Промінь щастя теж буває пекучий. Тихо, моя Гледіс. Ми разом. Назавжди. Більше нічого не треба. Тихо, моя Гледіс.

…У величному ритмі прямувала в незвідані далі космосу Блакитна зірка з своїми планетами. Все було як раніше, як завжди. Та на уламку небесного тіла, майже невидимого се­ред гігантських світил, на астероїді Свободи, готувався нечуваний експеримент. Горіор і Гледіс висловили бажання пер­шими народитися у новому світі, здійснити дерзновенний план Аераса.

Корсари зібралися на великому майдані в надрах астеро­їда під промінням штучного світила. Вони утворили величез­не кільце, в центрі якого стояли Горіор і Гледіс — натхненні і зосереджені. У просторі линула симфонія древнього компози­тора. Музика сумувала і раділа, застерігала і кликала, відкри­вала страшні безодні й веліла не боятися їх.

Урочисто завмерли брати свободи. До Горіора й Гледіс підійшов Аерас. Глянув на тих, що зібралися.

— Братове! Хай замовкне мелодія. Хай запанує мудра тиша. І прозвучали схвильовані слова учителя:

— Сьогодні народжується птах Свободи. Сум чи радість? Біль чи щастя? Сумує серце людини, бо розриває пуповину, яка зв’язувала його з теплим і затишним лоном матері. Радіє птах свободи, бо виривається в обшир нового неба. Братове! Щоб зустрітися — треба розлучитися. Попереду — велике свя­то об’єднання в безмірності розуму, духу й чуття. Хай наші улюблені діти прокладуть вогняну дорогу до нового вирію. Людині суджено дати розум і серце безмежності. Слухай же мене, дитино вічності! Розірви ланцюг міри, повстань на себе! Настав твій час — народись!

І тоді рубіново-фіолетове полум’я охопило Горіора і Гле­діс. Вони підняли руки в прощальному вітанні.

Обгоряло тіло, сипалося багряними іскрами донизу, а на­томість тугі струмені блакитного вогню малювали нові обриси космічної істоти. Ніжним спалахом оновилися чола закоха­них, зорями заясніли серця і об’єдналися в єдине блакитне багаття. Гігантська промениста куля почала танути, а з неї почувся такий знайомий усім, такий болісно-рідний голос Горіора:

— Гей, корсари! Чому засмутилися? Хіба нові, невимірні моря не чекають наших вітрил? Буря космосу хоче позмага­тися з вашими кораблями! Хто хоче вічної веселої пригоди — за нами!

Книга третя.