Підводна піраміда династії Тан

Дядько Яґо змалював мені людину, що збиралася вийти з нами на контакт, і цей тип підходив під опис: моложавий тайванець із модною стрижкою, у стильних окулярах, дорогому плащі марки “Берберрі” поверх кашемірового костюму, зшитого пакистанськими кравцями у Гонконґу, у шовковій краватці та лакованих італійських туфлях ручної роботи.

Він просто анітрохи не скидався на любителя народної музики.

Коли попурі добігло кінця, я попросив про перерву. Кузина Росалінда взялася обійти підстаркуватих хіпі, що вешталися довкола пам’ятника, із простягнутим капелюхом-котелком у руках, а двоюрідний брат Хорхе спробував заохотити натовп купити парочку наших компакт-дисків. Я почвалав до зв’язкового і стрільнув у нього покурити.

- Ви Ернесто? - спитав він англійською із оксфордським акцентом.

- Так, я Ернесто, - відповів я.

- Ваш дядько Яґо порадив мені до вас звернутися, - пояснив він. - Можете називати мене Джессі.

Ну, він був настільки Джессі, наскільки я був Ернесто - своїм назвиськом я зобов’язаний священику, який мене нагородив ним, коли родина зрештою надумала мене охрестити. Адже народився я на штучному острові з очерету, який плавав посеред озера Тітікака, - місці, де нечасто випадають нагоди для ритуалів за обрядом панівної релігії.

Насправді мене звуть Карі, якщо вам таки цікаво.

- Ми могли б із вами переговорити в більш приватній обстановці? - поцікавився Джессі.

- Звісно. Ходімо сюди.

Він розчавив “бичок” носком туфлі і рушив за мною до Церкви святого Миколая, поки я розмірковував над обґрунтованістю його побоювань, що за нами можуть стежити, і над можливістю того, що Джессі просто панікує раніше часу.

У будь-якому разі, подумав я, це вплине на ціну.

Барокова велич церкви опалила мені сітківку очей, коли ми ввійшли - мармурові статуї, бравурні фрески і неймовірна кількість сусального золота. Навдивовижу церква належала гуситами, які зазвичай не в’язалися із подібними речами⁷.

Усередині все гуділо від низького стугоніння басів і високих звуків. То свій інструмент налаштовував органіст, який готувався до концерту, що мав відбутися пізніше того самого дня. Цей факт стане нам у пригоді, якщо і справді комусь спаде на думку тикати в наш бік чуттєвим мікрофоном.

Джессі не удостоїв дорогого оздоблення церкви, яке буяло навколо нього, жодним поглядом. Він просто зняв окуляри і зиркнув навсібіч, чи ніхто не підслуховував за нами здаля.

- Що вам Яґо розповів про мене? - спитав тайванець.

- Тільки те, що він працював на вас раніше, і ви не пошкодували для цього грошей.

Яґо зі своєю частиною родини перебував у Софії, де стежив за колишнім розвідником із Чорногорії, втягненим в оборудку з продажу російських тактичних ракет класу “повітря-земля”, які мали доставити із Придністров’я через Босфор до місця розташування Визвольної армії Івана Хрестителя (іракських мандейських¹ сепаратистів) на Кіпрі. Лише сам Господь Бог, мабуть, знав, навіщо мандеям знадобилися такі ракети, адже в них немає жодного літака, з якого їх можна було б запускати... принаймні, ми можемо на це сподіватися. Ймовірно, що вони всього лишень посередники.

Свою групу я тримав напоготові, аби у разі потреби можна було вилетіти на Кіпр негайно, в усіх же інших відношеннях мандеї мене не обходили. Подумавши над ситуацією, яка склалася, мені стало цікаво, світ завше був таким складним, чи це характерна риса лиш двадцять першого століття.

- Нам потрібно, щоб ви провели вилучення, - промовив Джессі.

- Вилучення чого саме?

- Якраз це вам знати і не обов’язково, - нетерпляче скривилися губи тайванця.

Він починав діяти мені на нервову систему.

- Воно більше від хлібниці? - спробував пояснити я. - Мені ж треба знати, що нам знадобиться, кран чи, може, вантажівка, чи...

- Човен, - закінчив за мене Джессі, - і водолазне спорядження.

Органіст зіграв фрагмент із Баха - славнозвісну фугу у ре-мінор² і, по-моєму, зробив він це трохи зашвидко.

Якщо досить тривалий час валандатися по європейських церквах, то почуєш фугу у ре-мінор далеко не один раз. Із роками я став справжнім знавцем у цьому питанні.

- Водолазне спорядження? - обачно перепитав я. - Це стає вже цікаво.

- Три дні тому, - правив далі Джессі, - п’ятитисячотонне вантажне судно “Фея Золота рибка” під час шторму затонуло в дельті Чжуцзяну³ неподалік від узбережжя Гонконґа. У його трюмі знаходився наш вантаж. Після розслідування, яким займається морський суд, право на підйом піде з молотка. Нам потрібно повернути свій вантаж, перш ніж на сцену вийдуть компанії, які спеціалізуються на таких роботах.

Я міркував над його словами під стугоніння органних труб.

- П’ять тисяч тонн, - проказав я, - це не справжній корабель, а всього-лишень каботажне суденце. Звідки вам знати, що воно не розкололося навпіл у морі?

- Коли насоси припинили працювати, судно заповнилося водою і потонуло. Екіпаж покинув його на рятувальних човнах і бачив, як “Фея” занурювалася у воду на рівному кілі.

- Ви знаєте, де конкретніше?

- У капітана є фотознімок із супутника.

- А на яку глибину?

- Шістдесят метрів.

У мене вирвалося зітхання. Глибина у шістдесят метрів потребувала технічних навиків пірнання, яких у мене не було.

- Дельта Чжуцзяну - це перехрестя одних із найбільш жвавих морських маршрутів світу, - проказав я. - Як ви збираєтеся проводити несанкціонований підйом вантажу, не приваблюючи до себе уваги?

Джессі на якусь мить завагався, а потім відповів:

- Хіба це не по вашій частині?

Я ще раз поміркував над похмурою картиною, а потім проказав:

- І все-таки, наскільки великий ваш вантаж?

- Ми перевозили декілька контейнерів - в основному, дослідне устаткування. Але для нас важить лише один. Він щось із два метри завдовжки і вісімдесят сантиметрів завширшки. За словами капітана, цей контейнер знаходився під самим дахом трюму, так що єдине, що від вас вимагається, - це відкрити трюм і витягти із нього ящик.

Це набагато все спрощувало.

- Гаразд, - погодився я. - Ми візьмемося за цю роботу.

- Яка ціна?

Я дав органісту пілікнути пару разів, поки обмірковував вартість своїх послуг, і потім назвав суму, від якої вигляд Джессі посуворішав.

- Це купа грошей, - проказав він.

- По-перше, - заявив я, - хабарами мені доведеться організувати декілька випадків грижі, а це, повірте мені, ой як нелегко. Потім потрібно знайти субпідрядників, і ті, кого я маю на увазі, мають лиху славу людей, важких на підйом.

- То чому я сам не можу винайняти цих субпідрядників? - зиркнув на мене тайванець.

- Можете спробувати. Але звідки їм знати, у кого повинна раптово вискочити грижа, крім того, вони не можуть інших речей, з якими допоможе моя група. Добродію, ми здатні організувати вам світове прикриття!

Тайванець трохи поподумав, примруживши очі, а потім кивнув:

- Гаразд.

Я знав, що він поступиться. Адже якщо він перевозив важливий вантаж у маленькому китайському суденці, замість скористуватися службою “Федерал експресс”, то це означало, що він його перевозив нелегально. Тобто контрабандою - саме такий термін зазвучав би в морському суді, якби Джессі одного дня схопили. І цю роботу він мав виконати хутко й таємно, а за швидкість та секретність треба платити.

Я назвав йому номер рахунку, на який потрібно переказати гроші. Джессі записав його ручкою із золотим пером. Мені одразу спало на думку, чи не мало я запросив.

Ми вийшли із церкви і попрямували назад на майдан, де Ян Гус невесело стояв посеред моря сіро-сталевих мучеників, що потерпіли за його справу. Ансамбль почав грати без мене - наше улюблене приправлене латиноамериканським присмаком попурі на пісні “бітлів”.

- Це вам має сподобатися, - сказав я Джессі. - Мій брат Санчо виконує ну просто непереве-е-ершене соло із “Twist and Shout” на мальті... це середня за розмірами флейта.

- Ви тільки й граєте, що всяку попсу? - зухвало поцікавився Джессі. - Мені здавалося, ви автентичний народний ансамбль.

Мушу визнати, останній коментарій Джессі мене остаточно дістав. Те, що він замовив наші послуги, ще не означало, що ми продалися йому.

Тим паче “El Condor Pasa” якраз і є автентичним народним наспівом.

- Ми виконуємо те, що замовляє публіка, - відказав я. - Хочте вірте, хочте - ні, а в Празі не так багато поціновувачів латиноамериканського фольку.

Я зняв свій фетровий капелюх і простягнув його до тайванця:

- Проте я не знав, що переді мною справжній aficionado¹. Якщо вам так кортить автентики, то ви її одержите.

Джессі весело вишкірився, поліз рукою до кишені свого “берберрі”, витягнув стос купюр і кинув їх мені у капелюха.

- Gracias², - подякував я і вдягнув капелюх на голову. Тільки пізніше я роздивися, що він мені всучив болгарську валюту.

Я повернувся до свого стільця і взяв у руки guitarra. Джессі десь ще тинявся край натовпу, розмовляючи по мобільному. Коли скінчилося попурі, я почав грати “Llaqui Runa”³ - більш автентичної народної музики годі й придумати.

Джессі тим часом закінчив балакати по телефону, одягнув темні окуляри і подибав собі геть.

Але мене засмучувало далеко не це.

Мене марудило від того факту, що доведеться мати справу із хлопцями з водного балету.

Піднімаючись, уже над водою русалки почали обертатися. Їх підтримували дужі чоловічі руки. Поки дівчата виринали з води все вище, стало видно, що чоловічі руки належать трьом засмаглим мускулистим аполонам із вигорілим на сонці волоссям і осяйними білозубими посмішками.

Постаті й надалі оберталися, коли яскраві хмари позаду здійнялися і розійшлися по сторонах. Ще три людини миттю виринули з диму і пірнули в воду, пролетівши через кільця русалчиних рук і практично не здійнявши бризок по собі.

Аполони могутньо відкинулися в один бік, давши русалкам вислизнути з їхніх обіймів і хлюпнутись у воду. Потім і самі аполони склали руки над головами та, прогнувшись у спинах, зникли під хвилями.

Якусь мить водяна гладінь лишалася порожньою, і тільки клуби червоного та голубого диму лизали вершечки хвиль. Аж раптом всі дев’ять постатей спливли, як одна, перекинулися, рухаючись в унісон, полягали всі набік і, вхопившись за руки-ноги одне одного, утворили безсумнівну фігуру Стрибаючого дельфіна.

За ним з’явилися Трітон⁴ у колісниці, Анемон, Тигрова акула, Водяний дух, Морська змія і Салют “Біч бойз”, який складався з “Каліфорнійської дівчини”, “Седана-двійки” та насамкінець “Позитивних вібрацій”⁵. У фіналі стало ще більше диму, посеред якого з води виринули всі три русалки в коронах із бенгальських вогнів, а шестеро чоловіків - із запаленими димовими шашками в руках.

- Прекрасно! - зааплодував я. - Ще ніколи в житті такого не бачив! Ви перевершили самих себе!

Один із аполонів підплив до краю басейна і поглянув на мене. Він хмурився від скромності - чарівної, хлопчачої і абсолютно нещирої.

- Тобі не здається, що під час “Седана-двійки” диму було забагато? - спитав він.

- Анітрохи. Я вперше в житті бачив “Седан-двійку”, але миттю його впізнав!

Я був у Каліфорнії, поки решта моєї групи прямувала до Гонконґа, звідки можна було переслати візи на континент. Сам я подорожував у США по візі, яка належала кузенові Педріто, що поки залишався в Софії, і яка йому не була зараз потрібна. Він скидався на мене - принаймні, як для співробітників митниці США, - так що я перетнув кордон без проблем.

Лайош де Вінь - із “Лайош де Вінь і його Несамовитого водного балету Малібу” - граціозно вистрибнув із басейна та потягнувся за рушником, переконавшись по ходу, що мені представилася нагода добре роздивитися його latisimі dorsi¹ і загальний рельєф рук і тіла.

- То в тебе є для нас робота? - спитав він.

- Треба дістати коробку завбільшки з труну із трюму затонулого корабля, який лежить рівно на кілі на глибині шістдесяти метрів.

Він випростався, втягнув живіт, щоб я міг оцінити, як підкреслено виглядають його ребра, і примружив свої блакитні очі:

- Шістдесят метрів? Скільки це в футах?

- Менше двохсот, по-моєму, - відказав я, подумки виконавши низку підрахунків.

- О, - здвигнув він плечима, - це ми завиграшки.

Я розтлумачив йому, що операція має бути проведена таємно, без жодного відома для інших осіб.

Лайош замовк і про щось, здається, задумався.

- І як ти збираєшся це зробити?

Я пояснив.

- Геніально, - кивнув у відповідь він.

- Вам треба негайно збиратися до Гонконґа, - правив далі я. - І не забудьте про свої причандали, всі ці балони з екзотичними газами, які потрібні для пірнання на велику глибину. На кораблі знайдеться повітря і резервуари з нітроксом², але жодного вам гелію чи іншого газу, що може знадобитися.

- Одну хвилинку, - Лайош прибрав войовничої пози, переконавшись, що мені добре було видно його профіль. - Ми ще не обговорили питання грошей.

- Моя ціна така, - я назвав йому умови.

Він став сперечатися, але я не поступився ні на сантиметр. Краєм вуха мені доводилося чути, що Лайош запоров свою останню програму у Лас-Веґасі через те, що став сперечатися із помічником режисера щодо звукового супроводу. Тепер йому потрібні були гроші.

- А на додачу, ви там зчините справжній фурор. Вони ще нічого подібного не бачили. Ви поцілите в самісіньке “яблучко” суспільного смаку.

Лайош здавався незворушним:

- Усе одно на одному я наполягатиму.

Я зітхнув. Ми дісталися тієї миті, про яку я мріяв останні два дні.

- На чому саме? - спитав я, вже знаючи відповідь.

Він помахав пальцем у повітрі, а в його блакитних очах спалахнув внутрішній вогонь:

- Весь, - проказав він, - абсолютно весь контроль за художньою частиною повинен належати мені!

“Династія Тан” була тематичним круїзним лайнером, який ходив по маршруту Шанхай - Гонконґ - Макао двічі на тиждень. Його схожий на картоплину остов більш-менш скидався на справжній корабельний корпус, дарма що й обплетений волокнітовими³ драконами; а от надбудови більше нагадували палаци Забороненого міста⁴, кожну вежу вінчали вивернуті нагору стріхи, притаманні Китаю, із гребенями, орнаментованими стандартними для архітектури часів династії Тан¹ “риб’ячими хвостами” - казали, то був захист від вогню, так ніби “хвости” мали спрямовувати воду і гасити пожежі у випадку займання. Споруди оздоблювали візерунки, щедре золото та кіновар із феніксами на дахах, що борюкалися із драконами і протистояли левам.

Я вже мовчу про аудіоаніматронних² єдинорогів.

Тематика продовжувалася і в інтер’єрі. Каюти, драпіровані шовками та гаптуванням, справляли враження покоїв у тисячолітньому палаці. О будь-якій порі дня пасажири могли відтрапезувати у буфеті “Небесні персики”, навідати котрогось із чотирьох ворожбитів (даоса, буддиста, аніміста та виписаного із Румунії п’яндилигу-цигана), зробити собі педикюр в салоні краси “Імператриця У”, запалити ароматичну паличку у храмі Тянь Хоу³ чи то ж позмагатися з удачею в казино “Щасливець” (винятково у міжнародних водах або Спеціальному Адміністративному Регіоні Макао).

Екіпаж носив шати часів династії Тан, зокрема капітан убирався в костюм імператора - жовту одіж, розписану п’ятипальцевими драконами, яких резервували саме для Сина небес. Ті ж із нас, хто виступав у концертній залі, не був зобов’язаний одягатися, немов китайські актори, хіба що вони і справді були китайськими акторами.

Парубки з водного балету віддавали перевагу купальним костюмам “Спідо” незалежно від того, знаходилися вони у воді чи ні. Більшість вільного часу хлопці проводили в корабельному тренажерному залі, де тягали залізо і милувалися собою в дзеркалах. Три дівчини із їхньої трупи трималися разом за винятком моментів, коли виходили покурити на хвостоподібну корму.

Ми з ансамблем, коли виходили на сцену, облишали свій сучасний наряд, до якого звикли в Європі, і перевдягалися у традиційні альпакові пончо.

Наш перший виступ у ніч, коли “Династія Тан” квапилася на південь у напрямку Гонконґа, пройшов, у принципі, “на ура”, особливо, зважаючи на те, що співали ми мовою, якої на кораблі більше ніхто не розумів, і перед аудиторією, що прийшла поглядіти на “Стрибучих упирів”.

Всі, крім одного. На першому ряду, де я б його не зміг не помітити, примостився чоловік у червоному пончо і котелку. Упродовж концерту він шкірився на всі тридцять два зуби і погойдував головою в такт із електро-бас-гітарою мого небожа Естевана. Я б усе зрозумів, якби голова під котелком належала людині звідкись із Анд, але ж обличчя, котре сліпучо всміхалося мені, прикрашали пухкі щоки, окуляри та азійський розтин очей.

Цей чоловік у пончо аплодував нам стоячи, чим поширив свій ентузіазм на всіх глядачів і дав нам ще раз зіграти на “біс”. По завершенню концерту він підійшов до нас.

- Mucho fantastico! - проказав він, певно маючи на гадці щось іспанське. - Muy bien⁴!

- Дякую, - відповів я.

- Я є велетенський фан, - перейшов він на якусь подобу англійської. - До речі, “Урупампа” вам удалася на славу.

- Я помітив, що ви підспівували.

Невдовзі стало зрозуміло, що я маю справу з японським бізнесменом на ім’я Тобе Охару, який належав до клубу шанувальників народної музики Анд. Раз на тиждень він із групою однодумців зустрічалися в барі, одягнуті в пончо та котелки, слухали аудіозаписи і вивчали іспанську за підручниками.

Він був такий захоплений, що я не наважився сказати йому, що у нас котелки носять тільки жінки, а чоловіки вдаються до трикотажних шапочок, або ж - як у моєму випадку - до фетрових капелюхів.

- Я й гадки не мав, що ви тут виступаєте, поки не зазирнув на веб-сайт “Династії Тан” за день до відплиття! - розповідав він. - Мої друзі луснуть із заздрості!

Я спробував був приміряти цю історію на правдоподібність і зрештою вирішив, що вона надто химерна, аби не бути правдивою. Крім того, я знав, що японські фанати дуже особливо ставляться до питання одягу і перевдягаються, наприклад, в ковбоїв, коли слухають кантрі-енд-вестерн.

- А як ви захопилися музикою Анд? - поцікавився я.

- Геть випадково. Я їздив у відрядження до Брюсселя і почув її на центральному вокзалі. Це була любов із першого погляду! Та й хіба могло бути інакше, коли на кені⁵ тоді грав сам Фернандо Катакачі.

Оскільки Фернандо доводився мені дядьком, то я і не подумав сперечатися, хоча особисто моєю слабинкою була гра іншого мого дядька - Артуро.

Очі Охару спалахнули за скельцями окулярів.

- Ну, і звісно ж, - промовив він, - Фідель Перуґачі неперевершений на секусах⁶.

Тут я вже не погодився:

- Він коли грає, то вдається до всяких показних рухів і дешевих трюків, які подобаються слухачам. Порівняно із моїм братом Санчо, Перуґачі годиться тільки на те, щоб випасати альпак.

- Ви справді так думаєте? - перепитав Охару, якого подібна заява заскочила зненацька.

- Абсолютно. Шкода, що тут ми граємо лише народну музику, і ви не почуєте, як Санчо виконує “Twist and Shout”.

Охару замислився:

- Може, зіграєте це завтра на “біс”?

Треба віддати належне Охару, розумних ідей йому не бракувало.

- Непогано придумали, - погодився я.

Японець запропонував почастувати нас усіх випивкою, але я перепросив, скинувши все на різницю в часових поясах. Між першим і другим виходами мені потрібно було побачитися із Джессі та хлопцями з водного балету, і всім разом серйозно подумати над планом дій.

Тим не менш, я залишився до початку “Шоу стрибучих і кровожерливих упирів”. Зрештою як можна опиратися такій назві? В антракті я був спробував переговорити із акторами, але все безуспішно. Очевидно, всі вони говорили діалектом китайської, якого ніхто більше на кораблі не знав: їм назвали час, коли треба з’явитися, а потім вони просто робили те, що від них і очікувалося.

Численним упирям, які повільно і синхронно стрибали по сцені, пощастило нагнати моторошного настрою. Молодим герою та його подрузі безсумнівно загрожувала якась небезпека, тому вони почали хутко розріджували вражаючу кількість нечисті яскравими кунфуїстськими рухами, коли я мав уже йти на зустріч із Лайошем.

Про поїздку Лайош розповів усім, як і про її надсекретну частину. За винятком того, що за його словами, ми збиралися на надсекретну репетицію нової програми водного балету, котру він волів приховати від заздрісних очей конкурентів. Його зверхня вдача та одержимість тотальним художнім контролем додала цій історії вірогідності. Та, боюся, навіть за таких обставин нам би не дали цей катер, якби я не позолотив ручку декому з екіпажу.

Не треба бути генієм, щоб зрозуміти неможливість приховати факт нашої присутності в дельті Чжуцзяну. Тож репетиції водного балету - найкраще прикриття, до якого я зміг додуматися при такому дефіциті часу. Знаю, химера ще та, але Лайош зі своєю командою мав би додати їй правдоподібності, проводячи дрібку справжніх тренувань.

День видався теплий і вогкий. Удосвіта над морем барився серпанок, але ще до обіду його розігнало сонце. Ми прогарчали на південь із гавані Гонконґа із бронзовими постатями аполонів, які розсілися вздовж планширу², немов носові фігури на якій-небудь канонерці “Слава культуризму”. Подібне самомилування не було геть надуманим, адже водолазне спорядження, яке ми наскладувaли в човні, практично не залишало місця для людей; дівчата-плавчихи із цигарками в густо намазаних сонцезахисним кремом вустах, горнулися в шалики, сидячи на мішках із рушниками та нежорсткими частинами підводного спорядження, і відмовлялися говорити з будь-ким.

Близько за годину після того, як ми покинули порт, супутникові локатори повідомили, що катер дістався місця призначення. Ми кинули якір, за котрим до води гайнув Лайош, один із аполонів та моя власна неохоча до цього персона.

Я вирішив, що як відповідальна особа, я маю на власні очі оглянути “Фею Золоту рибку”. В принципі, у мене буди сякі-такі навички пірнання, яким довелося навчитися для того, щоб дістати документацію з кабіни одного “туполєва”, який помилково втрапив у Чорне море. Але ж “туполєв” “приводнився” на глибині двадцяти п’яти метрів, а “Фея Золота рибка” - на шістдесяти, набагато глибше від безпечної межі, рекомендованої для аквалангістів-аматорів. Проте Лайош - разом зі своєю командою, всіх членів якої звали по типу Штефан і Шандор - проінструктували мене з багатьох премудростей того, як залишатися живим на глибині двохсот футів. Крім того, вони знаходитимуться поруч, якщо я втраплю у якусь халепу. Було вирішено, що справа варта заходу.

Бухнувши за борт, я мав чи не тонну всілякого вантажу: не лише два балони на спині, а й ще двійко для того, щоб розвішати їх уздовж якірного ланцюга на певних відмітках, де робитимуться декомпресійні зупинки. Підозрюю, з поваги до мене, ми всі дихали повітрям, замість суміші азоту, кисню та гелію, до котрої зазвичай вдавалися на глибині. Із “триміксом” (як цей газ називають) мені не доводилося мати справу, тож Лайош вирішив заощадити її до часу, коли хлопцям із водного балету на тривалий час доведеться взятися за справжню роботу на глибині. А це занурення ми вважали не більше, ніж оперативною розвідкою. Хутко спуститися вниз і повільно, але впевнено піднятися нагору. Хвилюватися було нічого.

І тим не менш, за борт катера у води дельти Чжуцзяну спиною вперед хлюпнувся один дуже знервований індіанець, який вирішив разом із іншими пошукати у похмурих водах моря на загублений вантаж Джессі.

У будь-якому разі, хвилюватися було непотрібно. Адже починаючи з відмітки сорок метрів усе занурення для мене проходило у стані цілковитих веселощів.

Я хихотів. Я сміявся. Я реготів. Риба на відстані простягнутої руки від мене здавалася джерелом радощів, а одні із найвеселіших деталей її анатомії я був спробував довести і товаришам по зануренню. Поступово я вже не міг собі давати раду через сміх, так що Лайош, прибравши виразу огиди, ненормального навіть для нього, просто схопив мене за одну з плечових лямок компенсатора плавучості¹ (або ж скорочено КП) і потягнув за собою, немов який-небудь багаж.

Я став жертвою азотного наркозу, відомого також під більш барвистою назвою “зaхвату глибин”.

Коли ж ми нарешті розгледіли мутне дно, стало зрозуміло, що “Феї Золотої рибки” ніде видно не було. Схоже, капітан трохи помилився у своїх розрахунках. Тож усе ще метрах в п’ятнадцятьох від дна, Лайош звірився із компасом і почав прочісувати околиці. Гребеш собі в одну сторону, потім робиш поворот на всі дев’яносто градусів і гребеш так само довго в інший бік. У результаті виходить трохи квадратна спіраль, яка розгортається назовні.

За деякий час ми таки знайшли “Фею Золоту рибку”. Її носова секція несподівано виринула із мороку, немов ніс “Тітаніка” в однойменному фільмі. Надриваючись зо сміху, я спробував пояснити цю схожість Лайошеві, який просто смикнув мене за лямку і потягнув у напрямку затонулого корабля, через його бак² і далі, де б ми змогли почати огляд судна.

Носову секцію трохи прим’яло від удару, котрий вона прийняла на себе першою. Решта ж корабля залишалася більш-менш неушкодженою. Люки здавалися цілими. Через них клопоту не буде. Ложки дьогтю додала щогла, яка накрила згадані люки і уявляла із себе паршивий клубок дроття, ніби навмисно призначеного для того, щоб плутатися в ногах у водолазів.

Лайош похмуро тягнув мене навколо корабля, поки здійснював свою інспекцію. Тим часом я виплюнув із рота мундштук і спробував пояснити табунцю рибок, що пропливали по сусідству, деякі тонкощі гри на чаранґо, маленькій десятиструнній гітарі, чий корпус виготовляється із панцира броненосця. Невдовзі Лайошу довелося поглянути на мене дуже суворо, а на спеціальній дошці, прищипнутій до його компенсатора плавучості, він написав наступне:

“По-моєму, тобі пора почати дихати”. Я показав, що все зрозумів і знову взяв поміж зуби мундштук редуктора.

Завершивши огляд, Лайош прив’язав до кормового леєру³ буйок, завдяки котрому ми могли наступного разу знайти корабель. Надув його повітрям зі своїх запасів і повів нас нагору, роблячи послідовні зупинки, протягом яких ми дихали з балонів, прив’язаних до якірного ланцюга. Проминувши відмітку у сорок метрів, я протверезів. Переміна відбулася миттєво, і мені спало на думку ще раз пірнути глибше, аби подивитися - у якості експерименту, - чи зможу я викликати наркоз знову, але Лайош і не думав дозволяти такий крок. Тож ми продовжили підйом, поки не побачили знизу, як інші учасники балету вправлялися на поверхні. На жінках були вдягнуті їхні русалчині хвости, аби переконати цікаві очі будь-яких підглядачів, що причини нашого перебування тут не мають ніякого відношення до гіпотетичної кораблетрощі на глибині шістдесяти метрів. Чоловіки ж утворювали на воді різноманітні фігури, синхронно вигинаючи свої м’язи.

- Сядь крячкою в човні і нічого не роби, - прошипів на мене Лайош, коли ми позалазили в катер та познімали своє водолазне спорядження. - І помовч, будь ласка, - додав він, тільки-но побачив, як я розкриваю рота. Дарма що я просто хотів попросити пробачення.

Наступними під воду пішли пара аполонів, які дихали газовою сумішшю, котра дозволила їм довше залишатися на глибині. Вони мали проникнути до трюму через один із проходів, призначених для екіпажу корабля, у який можна було потрапити з палуби. А щоб знайти шлях назад, вони взяли з собою котушку з довгою линвою, один кінець якої прикріпили до катера, а інший - травили помалу за собою, немов Тесей у Лабіринті.

- Боюся, це не спрацює, - згодом пояснював Лайош Джессі. - Коли корабель ударився об дно, все вперлося у перебірку. Звідти його не посунути, а тому все одно доведеться відкривати люк.

- Це має бути досить легко. - Ми сиділи і цмулили собі із чарчин в розкішних покоях Джессі на “Династії Тан”. Звісно ж, він замовив собі багатокімнатну каюту зі справжньою даоською капличкою, оздобленою багрянцем і золотом. Даоський бог із важезними мочками вух завбільшки з кулак, зорів на нас із власної ніші з великодушним усміхом, поки ми планували своє вилучення.

- Найнебезпечнішим буде розчистити дроття, - правив далі Лайош. - Потім з допомогою домкрата ми піднімемо щоглу із вантажного люка. Власне відкрити люк і дістати нашу ціль буде найлегшим.

- У вас є все необхідне устаткування? - запитав Джессі.

- Його треба буде доставити в Макао, де ми зустрінемо вантаж, - відповів Лайош. - Просто повідомте нам номер вашої кредитної картки.

- А не можна це влаштувати швидше чи дешевше? - поцікавився Джессі.

- Тотальний. Художній. Контроль, - прорік Лайош, на чому все (що було пов’язано з ним) і закінчилося.

Щодо мене, то я тим часом запалив сандалову ароматичну паличку в капличці Джессі і помолився за успіх та безпеку справи. А що дурного в тому, аби спробувати притягти місцевих numina⁴ на свій бік?

Із чарчиною в руці, вмостивши ноги на подушечку, я раював у розкішному номері Джессі і збирався затриматися в ньому настільки, наскільки це було можливим. Пасажири корабля жили в Забороненому місті втіхи та шику, а екіпаж разом із акторами мусили тулитися одне до одного в голих каютах нижче рівня ватерлінії, без природного світла, з дорогоцінними крихтами вентиляції, а також по сусідству з компресорами, генераторами та маневровими двигунами, котрі починали деренчати ледве не вдосвіта.

Із часом Джессі все-таки втомився від нашої компанії, і я подибав до буфету “Небесні персики” перехопити чого-небудь. Я замовив собі галушок, пляшечку пива, і вгадайте, на кого нарвався? Правильно, на Тобе Охару, котрий щойно повернувшись із базару Стенлі-Маркет, плюхнувся навпроти мене із супом із коров’ячих сухожиль та пляшечкою пива.

- Купив pashmina шаль для мами, - промовив він із ентузіазмом, - декілька шовкових шарфів та краваток на гостинці і пару інших краваток та кашемірових светрів для себе.

- Просто чудово, - відказав я.

- А як ви провели день?

- Ходив був поплавати, - відкрутився я, - але не надто вдало. - Мене й досі проймала ніяковість через те, що нижче сорока метрів я повністю відключився.

- Дуже шкода, - поспівчував мені Охару. - А що, на пляжі було так багато людей?

- Товариство залишало бажати кращого, - підвів я риску під темою, після чого ми зав’язали розмову, яка переросла у високоінформативну дискусію на тему музики Анд.

Того вечора аудиторія була в нас вельми скромна через те, що більшість пасажирів і досі барилася по гонконзьких кишлах. Але Охару сидів на своєму місці, як і раніше, у пончо та котелку і заохочував слухачів своїми оплесками. На “біс” ми спробували зіграти “Twist and Shout”, який справді пішов “на ура”, так що нас викликали на “біс” іще раз. Зрештою це означало, що потім ансамбль почастував Охару не однією вдячною чарчиною після концерту.

Після другого виступу я відсидів шоу стрибучих упирів від початку і до кінця. Я прекрасно провів час, спостерігаючи за тим, як китайські демони зхряцали парочку інженю¹, поки змагалися з даоським чаклуном, котрий відганяв поторочу клейким рисом, що дозволяв йому перехитрувати упирів і контролювати їх із допомогою жовтого чарівного паперу, на якому циноброю були написані чи-то сутри², чи-то закляття. Ці клаптики він ліпив демонам на лоб, ніби якісь самоклейки.

Я спробував запам’ятати цей трюк, якщо раптом колись самому доведеться мати справу зі стрибучим упирем.

Я ще не встиг здивуватися, як-но почув підсилений у тумані звук тойо - найбільшої з андійських флейт. Звук був гучний, бучний і показний, із потрійними зупинками і подвійними атаками язика, слизькими, немов помада на волоссі Елвіса Преслі. За ним вибухнули оплески.

- Прокляття! - крикнув я в туман. - Це ж Фідель Перуґачі!

Я прожогом кинувся до найближчих сходів.

- Брателло, що сталося? - запитав Хорхе.

Відповів я аймарською:

- Намалювалися Айянки³. Спекайся нашого друга і повертайся сюди якомога скоріше. - Говорячи до Охару, я знову перейшов на англійську: - Я тут намагаюся повернути свій картярський виграш.

- А, - кивнув він. - Щасти тобі.

Він змахнув своїм пухким кулачком:

- А хочеш, я йому натовчу пику?

- Е, - похитав я головою, - не думаю, що це знадобиться.

Джессі відчинив двері і водночас відповів на дзвінок, кліпаючи очима в світлі коридорних ламп:

- Що сталося?

- Треба поговорити, - проказав я і посунув до його номера.

- Айянки тут! - заявив я Джессі, коли він одягав халат. - Вони десь у тумані, дрочать нас своєю грою на флейтах! Треба щось робити!

- Наприклад? - спитав Джессі, досі не геть притомний, і навпомацки пошукав на сигарету по лакованій поверхні тумбочки.

- Знайти які-небудь кулемети! Міномети! Гранатомети! Ці хлопці - справжнє зло!

Джессі прикурив свою порцію нікотину і вдихнув дим:

- Може, ти мені нарешті поясниш, хто такі ці Айянки?

Важко втиснути останню тисячу років історії Анд у пару хвилин, але я старався, як міг. Зрештою важило тільки останнє сорокаліття. Адже саме стільки часу тому мій дядько Яґо, повертаючись із Європи (хочте вірте, хочте - ні, але він їздив по партію котелків), побачив свій перший фільм про Джеймса Бонда і вирішив заснувати власну приватну розвідслужбу. Згодом він послав своїх молодших родичів (як-от мене) до елітної швейцарської підготовчої школи, поки решта організувалася в ансамблі вуличних музикантів, які могли блукати містами. Малопомітними їх, звичайно, назвати не можна, але, принаймні, вони не викликали підозр стосовно свого секретного роду занять.

- Фідель Перуґачі - зрадник і поганий імітатор! - сказав я. - Він організував свою групу і став конкурувати з нами.

Я змахнув кулаком:

- Перуґачі не вартий і харкотиння гірської лами!

- Виявляється, існує конкуренція на ринку секретних організацій індіанських вуличних музик? - очевидно, до Джессі все доходило досить повільно.

- Усі музики належать до тієї чи іншої групи, - спробував я пояснити. - Але Айянкам бракує нашого родоводу. Вони якимсь робом причетні до Урінсайя, але ж ми належимо до самих Анансайя¹! Наші пращури звалися Аласаа, і їх хоронили в кам’яних вежах²!

- Що ж, молодці, - кліпнув Джессі. - Думаєте, Айянки прибули сюди через “Фею Золоту рибку”?

- А якого чорта їм ще робити зараз у Гонконґу? - гарикнув я. - Ваша була правда у Празі, коли ви побоювалися хвоста. Ваші суперники дізналися, що ви найняли нас, а тому вони вдалися до контрзаходів, найнявши Айянків. З якої б іще радості Фідель Перуґачі грав на своєму тойо в тумані і хмарах сандалового диму?

- Сандалового? - спантеличено перепитав він.

- Схожого на ваші ароматичні палички, - тицьнув я у бік каплички. - За бортом було багато сандалового диму, який линув разом із музикою Перуґачі.

Джессі пустив кільце тютюнового диму, поки обмірковував мої слова, а потім ляснув рукою по бильцю крісла:

- “Громова Льоха”!

- Перепрошую, - не зрозумів я його.

- Громова Льоха - це якась свята у буддизмі³. Але “Громовою Льохою” також називається ще один круїзний лайнер на тематику буддизму, із велетенським храмом Будди на кормі і кількома досить іменитими вегетаріанськими ресторанами. Б’юся об заклад, вони спалюють купу сандалового дерева.

- О такій порі?

- Ти коли-небудь чув про димові вежі? Всі ці звої фіміаму, котрі звисають зі стріх храмин? Їх курять двадцять чотири години на добу: деякі з них досить великі, щоб жевріти тижнями.

- Отже, Перуґачі нас не дражнив, - збагнув я. - Він найнявся на роботу, подібно до нас, на круїзний лайнер і закінчував свій другий виступ, коли корабель входив до гавані. - Я подумав про це і загарчав: - От повторюха! Що я вам казав?!

- Питання полягає в тому, - розмірковував Джессі, - яку загрозу вони можуть нам нести і що нам потрібно робити.

Отож, рано-вранці ми тримали раду разом із хлопцями з водного балету, Джессі та членами мого ансамблю. Джессі вийшов в Інтернет з допомогою свого мобільника, і ми з’ясували, що “Громова Льоха” належить тій самій компанії, що й “Династія Тан”, і притримується аналогічного графіку, тільки із запізненням на один день.

- За годину чи близько того ми швартуватимемось у Макао, - сказав Лайош із-під своєї косметичної маски із плодів авокадо, яку він навіть і не подумав змивати. - Але своє спорядження ми дістанемо щонайраніше завтра перед обідом.

Він замислився:

- Завтра ми займатимемося розчищенням тієї плутанини дротів і, можливо, почнемо працювати із щоглою. Наступного дня “Династію Тан” покидає більшість її пасажирів, вона набирає нових і вирушає до Шанхая, щоб розпочати все спочатку. Отже, пірнати ми не зможемо.

- Але зможуть Айянки, - зауважив я. - Вони скористаються всією підготовчою роботою, яку проробите ви, і дістануть вантаж, поки ми плаватимемо до Шанхая і назад.

- У такому разі, - подав голос Джессі, - нічого завтра не робіть. Просто сидіть там і не дайте Айянкам пограбувати корабель. Нехай вони пораються із дроттям та щоглою.

- Ми можемо скористатися нагодою і порепетирувати! - проясніло обличчя Лайоша, решта його трупи при цих словах закотили очі до стелі.

Я потер бороду і трохи помізкував. Джессі підкинув непогану ідейку, але вона позбавлена смаку. У мене складалося таке враження, що по відношенню до Айянків вона слабенька. У відношеннях із Фіделем Перуґачі та його клікою я віддавав перевагу більш рішучим елементам диявольської помсти.

- А чому б нам, - спокійно запропонував я, - не збити цих Айянків із пантелику, щоб вони трохи показилися?

Джессі, здавалося, така пропозиція заскочила трохи зненацька.

- Як? - спитав він.

- Давайте віддамо їм “Фею Золоту рибку”, але таку “Фею Золоту рибку”, що зведе їх із глузду!

- Саботаж на кораблі, хочеш сказати? - кліпнув на мене Джессі. - Так, щоб вони пірнули і не повернулися звідти?

- Ні, убивства Айянків буде мало, - не погодився я. - На практиці це тільки заохотить їх вимагати репресалій¹. Ні, я говорю про день цілковитих розчарувань для них. І бажано таких, аби зрештою вони допетрали, що єдина причина їхньої мороки - це ми.

- Наприклад, - розвернувся я до Лайоша, - уявімо, сьогодні ти прикріплюєш до “Феї Золотої рибки” буйок, щоб її легше було знайти. Припустімо, завтра ти пересунеш цей буйок на п’ятсот метрів далі у глибшу акваторію. Вони змарнують щонайменше одне (а може, й більше) занурення тільки на те, щоби знову відшукати корабель.

Лайош вишкірився, його білі зуби страшенно контрастували із зеленою маскою.

- За один день можна здійснювати лише декілька занурень, - пояснив він Джессі. - Якщо ми перепаскудимо їм занурення, то займемо їхній час, відведений на перебування під водою.

- А ще, - додав я, - уявімо, що ви розчистите від дроття тільки передню половину судна, а домкратами відсунете щоглу від носового люка. Це наведе їх на думку, що ціль знаходиться саме у носовому трюмі, а не кормовому.

Лайош вишкірився ще більше. Він був схожий на спраглого до крові ідола, який обдумував прийдешнє жертвоприношення.

- Вони витратять цілий день на те, аби потрапити досередини, і не знайдуть нічого! - проказав він. - Чудово!

Хлопець кивнув і удостоїв мене найвищої похвали:

- Ернесто, - сказав він, - ти митець!

Коли ж Лайош із своїм напарником пішли на друге занурення до кораблетрощі, решта з радістю вирішила підобідати. Хтось налаштував приймач на якусь радіостанцію, котру аж розпирало від жвавих кантонських поп-виконавців. Аполони примостилися на кормі і, вимащені олійкою для засмаги, заходилися виконувати динамічні фізичні вправи та жлуктити різні трунки, в які - здавалося - вони згідно науки і від щирого серця набовтали м’яса та картоплі, котрі мали б сприяти нарощенню м’язів. Оскільки панянкам, схоже, ніхто не збирався приділяти уваги, я всівся на носовому планширі разом із русалками та допоміг їм з’їсти прекрасний дим-сум², дружно поцуплений зранку із кухонь ресторану “Велика династія”.

- То що, вам подобається у водному балеті? - поцікавився я в однієї русалоньки, німфи із Колорадо на ім’я Лейла.

Із відповіддю вона не квапилася, спершу запаливши цигарку:

- Після того, як ми з Фелісією стали шостими на Олімпіаді, то перейшли у професіоналки. Не певна, що саме я чекала, проте це однозначно не воно. Спробуй коли-небудь заради цікавості ввіпхнути ноги в один із наших гумових риб’ячих хвостів і поплавай у ньому десь так із годинку.

- Але ж одного прекрасного сонячного дня ви таки потрапляєте на Тихий океан. І перед вами лежить справжня пригода та весь обшир Азії.

- Он тих я б ніколи не назвала всім обширом Азії, - збила вона попіл із сигарети в бік аполонів.

- Тобі не подобаються напарники? - спитав я. Очевидно, що русалки були самі собі на розумі, - мене ж цікавило чому.

- Скажемо так, у них і в мене різне уявлення про об’єкт жадання.

- Невже вони всі “голубі”? - не зрозумів я.

- Ні, - не погодилася Лейла, - але ж вони “нарциси”. Коли я зажимаюсь із парубком на ліжку, то хочу, щоб він дивився на мене, а не на власне відображення в дзеркалі.

- Зрозумів. Може, тобі треба хлопець по-простіше.

- А ти по-простіше, - зиркнула вона на мене.

- Простий як двері, - погодився я і підсунувся поближче до неї на планширі.

Наші маленькі радощі тривали до тієї миті, як Лайош повернувся з-під води і оголосив про початок нової репетиції. Оскільки йому належав тотальний художній контроль, я нічим не міг заперечити.

На момент, коли хлопці з водного балету закінчили всі свої занурення, скільки їм дозволяла техніка безпеки, вони довели стан “Феї Золотої рибки” до досконалості. Клубок дроття зсунули поближче до корми. Якщо вірити Лайошеві, вигляд воно мало страхітливий, але коли настане пора, його можна буде легко прибрати. Щоглу частково змістили вбік від носового люка і залишили на ній відверті сліди домкрата, який у свою чергу прибрали. Якщо в Айянків свого не виявиться, то, значить, така їхня доля.

Ну, і аби підсумувати наші витівки, буйок ми пересунули на півкілометра, після чого на всіх парах понеслися до “Династії Тан”, встигнувши якраз до першого свого виходу. З Лейлою ми домовилися зустрітися після другого виступу. Поміж іншим мені цікаво було послухати її спогади про Олімпіаду. Взагалі-то, мені доводилося бувати раз на Олімпіаді, але тоді я був надто зайнятий, щоб приділяти належну увагу Іграм, бо переховувався від душогубів-ґамсахурдистів.

Ми ледве дійшли до питання про убозтво суддівства змагань із синхронного плавання, як мій мобільний заграв Моцарта. Я відповів і почув напружені інтонації директора розважальної програми.

- Мені здалося, вам варто знати, що в нас з’явилася проблемка, - проказав він, - проблемка із вашим товаришем з Імператорського класу.

- Яка ще проблемка? - уточнив я. В душі у мене все захолонуло. Тон його голосу вже був достатньою відповіддю на питання.

- Боюся, його вбили.

- Де?

- Зустрінемося там.

Лейлі я наказав іти до номера Лайоша, а коли вона спробувала вереском заперечити, то я сказав, щоб вона передала всій трупі, аби до кінця рейсу ніхто нікуди не ходив на самоті. Очевидно в моїх словах палала переконливість, бо її очі широко розплющилися, і вона пішла з кімнати занадто швидко.

Я прожогом кинувся до номера Джессі, на бігу зателефонувавши Хорхе, нашому криміналісту, і Санчо, найдужчому із нас, - про всяк випадок, якщо доведеться щось переставляти.

Директор розважальної програми стояв перед дверима у номер Джессі, ламаючи із хвилювання руки в буквальному смислі слова.

- Стюард приніс йому замовлену пляшку коньяку, - розповідав він, - і знайшов його, ах... - Голос директора зник десь там же, де й уся кров, що відхлинула від його обличчя.

- Скоро треба буде викликати поліцію, - ледве чутно проказав він. - Я вже мовчу про капітана. Нам пощастило, що зараз саме моя вахта, а не кого-небудь іншого.

Я не міг нарадуватися, що підкупив цю людину. Ні на що не можна так покладатися, як на корупцію та безчестя. Подумки я відмітив, що наприкінці подорожі треба буде підкинути директорові пару зайвих сотень.

- Де стюард?

- Я наказав йому залишатися в моєму кабінеті.

Тут надійшли Хорхе із Санчо - Хорхе з упаковкою медичних рукавичок, якими він поділився з нами - і наш повірник відімкнув двері своєю відмичкою.

- Якщо ви не проти, я туди більше не заходитиму, - натужно ковтнув він і відійшов подалі.

Я вдягнув рукавички і штовхнув двері. Ми зайшли всередину і зачинили їх за собою.

- Що ж, - промовив Хорхе, - скажу тобі одразу, це було не витончене східне отруєння.

І справді, не було. Джессі лежав горілиць по центру кімнати із розпанаханим горлом, розкинутими руками і виразом непідробного жаху на обличчі. На драпіруванні стін виднілася кров, ще більше її було під тілом.

- Не вступіть, - попередив я.

Хорхе обачно присів на коліно поруч із трупом і оглянув рану.

- Тобі це не сподобається, - заявив він.

- Мені це вже не подобається, - відказав я.

- Тобі це сподобається ще менше, коли я тобі скажу, що в мене складається враження, ніби горло йому розпанахали ікла велетенської звірини.

На мить запанувала тиша.

- Може, треба переговорити зі стрибучими упирями? - запропонував Санчо.

- З ними ніхто не може переговорити, - відповів я. - Вони розмовляють якоюсь своєю мовою.

- Про таке подейкують, - похмуро відказав Санчо.

- Забудь, - вирішив я. - Обшукай кімнату.

Я знайшов гаманець Джессі і його візитні картки, з яких можна було зрозуміти, що насправді його звали Цзю Лу і те, що він числився начальником відділу мікробіології корпорації “Пасіфік сенчурі”.

Що ж. Хто знав?

Ще я знайшов його мобільний з усіма номерами, які він поставив на швидкий набір.

- Де його ноутбук? - спитав я.

Його ми не знайшли, так само, як і кейса з-під нього чи будь-яких записів, котрі могли б у ньому зберігатися.

- Сподіватимемось, вся інформація в нього була зашифрована, - промовив Хорхе.

Гаманець ми залишили лежати там, де й знайшли, але забрали мобільний і одну з візитівок. Коли ми вислизнули з кімнати, директор розважальних програм зітхнув із полегшенням.

- Тепер можете повідомити поліцію, - сказав я йому.

- Поліція Макао, - в очах директора закралася трагічна пустка. - Вам цього просто не уявити.

Із Санчо на варті позаду я вирушив на хвостоподібну корму і передзвонив по всіх номерах, які Джессі встановив для швидкого набору. В основному, я потрапляв на автовідповідачі того чи іншого типу, а живі люди відповідали такою оскаженілою мандаринською, що розохочували від розмови з самого початку. Я спробував навести довідки про Цзю Лу, але напевно, помилився в інтонації, тому що ніхто мене не зрозумів¹.

Зранку я ще раз спробую, а директор розважальних програм слугуватиме мені за перекладача.

Чим би там не займалася поліція Макао під час розслідування, вона не стала пхати палиці в колеса комерції, представленої компанією-кораблевласником.

- Ось і уходить убивця Джессі, - понуро проказав Хорхе, коли ми, спершись на леєр, спостерігали, як відпливають човни з веселими засмаглими туристами.

Росалінда, яка сердилася по інший бік від мене, збила з сигари попіл, миттю підхоплений бризом:

- По обіді човни повернуться з їхньою заміною.

- Хіба що кілером не є стрибучий упир, який зараз сопе у своїй труні, - з-за мого плеча додав Санчо.

Більшість із тих, хто піднявся на борт того дня, були люди, які прибули до Макао на “Династії Тан” попереднього рейсу і тепер поверталися додому, в Шанхай. Тільки для двох Макао був справжнім портом відбуття. І коли нам трапився в руки перелік пасажирів, ми його вивчили із особливою ретельністю. Одним із новеньких був літній чоловік із кисневим балоном на візочку. Він одразу вирушив до казино і конкретно засів за рулетку, викурюючи цигарку за цигаркою, що зрештою пояснювало присутність балону з киснем. Іншою особою виявилася його ж медсестра.

Враховуючи, що я належав до родини індіанців-аймара, вуличних музик, які по сумісництву утворювали приватне розвідувальне агентство і на даний момент співробітничали з водним балетом на борту пасажирського корабля, стилізованого під палац часів династії Тан, я не збирався відкидати можливість того, що старий гравець зі своєю медсестрою були парою кілерів. Відтак тицьнув директорові розважальних програм пару сотень гонконзьких доларів за ключ до номера діда, який я професійно обнишпорив.

Жодного інструменту для розпанахування горлянок я не знайшов. І взагалі, нічого підозріливого.

Санчо із парочкою кузенів перетрусили каюту стрибучих упирів, де знайшли повно схожого приладдя, але нічого такого, що не могло б бути пояснено особливостями їхнього фаху.

Директор розважальних програм перебрав усіх людей, внесених у пам’ять швидкого набору мобільного Джессі. На його думку, то все були його працедавці. Але він розмовляв кантонською, його мандаринська звучала невпевнено, а тому директор сумнівався.

Через брак пасажирів наша поточна затребуваність була невелика, і ми запланували лише один виступ того вечора, та й той, зізнаюся чесно, був далеко не найкращий. Ансамбль грав без ані найменшого натхнення. І ця понурість передалася музиці. Навіть присутність такого талісмана, як Охару в пончо та котелку, не змогла достукатися до наших душ.

Після концерту Хорхе і Санчо забрали Охару до бару “Західний рай”, поки я навідав директора розважальних програм і позичив його відмичку.

Я знайшов жовту самоклейку і червоною пастою написав на ній єдине слово.

Тож коли Охару зайшов до своєї каюти з Хорхе та Санчо у себе за плечима, я вискочив зі свого сховку і смачно ляснув його по лобі, наліпивши на нього самоклейку, подібно до даоського чаклуна, котрий чіпляв чарівний жовтий папір на чола кровожерливих стрибучих упирів під час свого шоу.

Охару приголомшено поглянув на мене.

- У чому річ? - спитав він.

- Читай, - наказав я.

Він відліпив самоклейку з чола і прочитав єдине слово: “Зізнайся”.

- Треба було зійти на берег у Макао, - сказав я йому. - Тоді б тобі все зійшло з рук.

Я підняв заляпане кров’ю спорядження ніндзя, яке знайшов у його кімнаті, - шкіряну рукавичку зі смертоносними сталевими гачками, що могли розкраяти горло з одного єдиного змаху.

Тоді Охару заходився битися, але через усю ту кількість алкоголю, яку Санчо із Хорхе вливали в японця протягом останньої години, його рухи виходили нескоординованими. До того ж, Санчо був ще той угодований бичечок і бійку розпочав із удару по нирках Охару, кулак же у нього твердіший від горіхового дерева. Тож невдовзі наш фанат валявся на ліжку, зв’язаний по руках-ногах, а я завантажував комп’ютер Джессі, який лежав у шухляді письмового стола.

- Наша наступна зупинка, - заявив я японцю, - місто Шанхай, Китайська Народна Республіка. Там усе не так, як у Спеціальному Адміністративному Регіоні Гонконґа чи Макао. Якщо ми здамо тебе, то ти одержиш кулю в потилицю, а рахунок за на неї випишуть твоїй родині.

- Я усе їм розповім про вас, - Охару цвіркнув кров’ю крізь потовчені губи.

- То й що? - здвигнув я плечима. - Нічого з того, чим ми займаємося, не є нелегальним. Ми просто піднімаємо загублений вантаж від імені його законного власника.

- А ось це якраз суперечливе питання. Ви ще в мене поплачете.

- Ну, в такому разі, - порозмислив я, - можливо, нам не варто зволікати і спекатися тебе слід ще до того, як ти встигнеш бодай що-небудь сказати властям.

- Ви не насмілитеся вбити мене, - розлючено просичав він.

І знову я зітнув плечима:

- Ми тебе не вбиватимемо. За нас це зробить океан.

Санчо затулив рот Охару, щойно той набрав повітря в груди, щоб закричати. Не тягнучи кота за хвіст, ми замотали йому рот скотчем, підняли його і висунули в ілюмінатор. Так він звідти і висів: Санчо тримав його за одну ногу, а Хорхе - за іншу.

Я зняв зі шпигуна праву туфлю і шкарпетку.

- Поворушиш великим пальцем тричі, - пояснив я, - коли схочеш погомоніти. Але зважуйся по-скоріше, бо ти важкенький, і Хорхе довго тебе не втримає.

Останній зумисно послабив хватку, приспустивши Охару на пару сантиметрів. Ми почули здавлений крик, а ноги в руках хлопців зашарпалися.

За декілька секунд смикнулися і пальці. Ми витягли Охару і кинули його на стілець.

- Що ж, розказуй, - почав я. - На кого працюємо?

А працював Охару, якщо вірити його словам, на такого собі пана Лао із промислової компанії “Шайнінґ спектрум”, зареєстрованої в Економічному регіоні Ґуанчжоу¹. Далі японець пояснював, що Цзю Лу, котрого ми знали як Джессі, працював на “Шайнінґ спектрум” перш ніж раптово перескочити до “Пасіфік сенчурі”. Маґнум запідозрив, що Джессі прихопив із собою деякі активи “Шайнінґ спектрум” у формі проекту, над котрим працював, а тому спробував забрати його назад.

- Це налякало Цзю, - правив далі Охару, - а тому він спробував вивезти проект із Ґуанчжоу на Тайвань, але під час шторму його судно затонуло. Решту ви знаєте.

- Не геть, - заперечив я. - У чому полягав проект?

- Мені цього не повідомили, - відповів Охару. - Єдине можу сказати, що він пов’язаний з біотехнологіями, і те, що він нелегальний, інакше Цзю не вдався б до послуг контрабандистів.

Нутром відчував.

- Якась зброя?

- Не думаю, - похитав головою Охару. - Резонанс був би іншим.

Інформацію я прийняв до уваги, копаючись у папках комп’ютера Джессі. Все написано китайською, а ключа в мене не було. Я спробував відкрити деякі файли, але машина вимагала пароля.

- Кому ти відіслав дані? - спитав я.

- Нікому, - відказав Охару. - Я збирався віддати його панові Лао завтра, уже на березі.

- У тебе призначено зустріч?

- Він збирався зателефонувати, - в очах японця стала читатися підозріливість.

- Ага, - вишкірився я. - Панові Лао не пощастило. Треба було зійти на берег в Макао, а до Шанхая відправитися літаком.

Схоже, мої слова його не розрадили.

- Я і справді фанат музики Анд, - спробував пояснити він. - Тут я нічого не вигадував. Хотів сходити на ваш останній виступ.

Мене він не зворушив.

Я вимкнув комп’ютер і проглянув папери, які Охару витягнув із дипломата Джессі. Там теж усе було китайською - така сама абракадабра. Я їх відклав убік і задумався, що робити з Охару.

Він порішив мого працедавця і, крім того, перебив мені побачення із Лейлою. Ніякої жалості. З іншого боку, я не який-небудь убивця, і не в моєму стилі холоднокровно випихати його через ілюмінатор.

Ще з іншого боку, я міг наглянути за тим, щоб його передали в руки влади, щойно корабель прибуде до Шанхая. А там уже нехай буде, як вирішить правосуддя. Куля в потилицю від китайських тюремників - надто легке покарання для нього.

Був і четвертий момент: він усе-таки міг нам нашкодити. Вже тільки те, що він був у курсі про незаконні біотехнології з корабля, який прямував до Тайваню, здатен був натравити на нас китайську владу.

- Зробимо наступним чином, - проказав я і тицьнув на спорядження ніндзя. - Зранку стюард знайде ці знаряддя вбивства, так їм стане відомо, хто вбив нашого роботодавця.

- Я розповім поліції все, що знаю про вас, - зиркнув на мене японець. - Навряд чи їм припадуть до вподоби шпигуни із Заходу в їхній країні.

- Нагоди переговорити з поліцією ти не одержиш, - проказав я. - Бо до того часу, ти вже давно пірнеш в ілюмінатор.

Охару знов набрав повні груди повітря, аби заволати, але Санчо придушив його подушкою.

- Однак, - підвищив я голос, щоб переконатися, що він чує мене, борсаючись у ліжку, - ми заждемо, поки не прибудемо до Шанхая, перш ніж тебе розв’язати і пустити поплавати.

Охару трохи заспокоївся. Щойно мені вдалося привабити його увагу, я став продовжувати:

- До пана Лао за допомогою ти не підеш, бо щойно твої працедавці зрозуміють, що тебе розшукує поліція, вони першими ж переріжуть тобі горлянку.

Японець подивився на мене з-над подушки. Я жестом наказав Санчо прибрати її з обличчя чоловіка.

- І що потім? - спитав він. - Шанхай, ранок, і я мокрий на набережній?

- Ти ж ніндзя, - відповів я. - Впораєшся.

Думаю, до берега він дістався, а якби й не дістався, то я б усе одно не журився. Одне знаю точно: більше ми з ним не бачилися.

Близько сьомої до каюти Охару із вранішнім чаєм прийшов стюард, якого обійняв жах від одного погляду на знаряддя вбивства, що лежали на видноті. Здійнялася тривога. До того часу я вже спав у себе в каюті із комп’ютером Джессі під подушкою.

Після того, як “Династія Тан” висадила своїх пасажирів на берег, екіпаж провів цілий день драячи корабель зверху донизу. В артистів був вихідний, а тому наш ансамбль вирушив погуляти Шанхаєм. Вулицями ми блукали парами про той випадок, якщо в юрбі на нас десь чатували ворожі ніндзя. Традиційні пончо поступилися місцем повсякденному одягу, а тому місцеві, мабуть, приймали нас за уйґурів¹ абощо.

Лайош із хлопцями відправився заправляти балони для гелію. Стосовно Лейли, то не думаю, щоб вона із русалками покидала свою каюту. Я пробував сказати їй через двері, що з-поміж усіх нас убивця зазіхатиме на її життя в останню чергу. Але навряд чи мені пощастило переконати її в цьому.

Уже поночі поруч із нами у хмарі сандалового чаду пришвартувалася “Громова Льоха”. Я вдивлявся і дослухався до всього, що відбувалося на сусідньому судні, але так і не побачив, не почув лихого на око Перуґачі або ж його посіпак.

Того самого дня об’явилися замісники Джессі: сивий доктор Пань зі своїм асистентом, круглолицим доктором Чунем в окулярах. Останній випромінював занепокоєння за двох. Обох добродіїв супроводжували охоронники - бугаї-європейці із ідентичними хвостиками. Я не впевнений, але у мене склалося враження, що між собою вони перемовлялися албанською.

- Іще на три занурення, - проказав Лайош, - може, на чотири. Перше - щоб прибрати дроття і зайнятися щоглою. Друге - щоб довести її до розуму. І потім ще одне для того, щоб відчинити люк. Якщо вашу коробку привалило згори іншим вантажем, то знадобиться додаткове занурення, аби дістатися до неї. Завтра маємо скінчити.

Доктор Пань м’яко посміхнувся і сказав, що це добре. Він закурив одну зі своїх маленьких сигарет. Доктора ж Чуня анітрохи не попустило у порівнянні із початком зустрічі.

Вечірній виступ пройшов нормально, якщо таким можна назвати концерт, супроводжуваний вишукуванням потенційних кілерів поміж глядачів, до чого ми вже встигли звикнути. Список пасажирів ми перевірили - останніми, хто в ньому з’явилися, були доктор Пань зі своїми супутниками, а тому, як на мене, боятися особливо було нічого.

Наступного ранку ми кинули якір неподалік від берегів острова Гонконґ. Прихопивши з собою коробку дим-суму, позичену на кухні, я приєднався до хлопців із водного балету на катері. На превеликий жаль, з’ясувалося, що русалки з нами не пливуть.

- Це страшенно непрофесійно, - скаржився мені Лайош. - Їм здається, що хто-небудь може поперерізати нам усім горлянки.

- Ти міг би заплатити їм за шкідливість, - обнадієно запропонував я.

- Але ж тут немає нічого шкідливого! - обурився він. - Шкідливо пірнати на глибину, де тиск сягає семи атмосфер, шкідливо дихати екзотичними газами. Та хіба ж я просив тебе доплатити нам за шкідливість?

Я знизав плечима (принаймні, він спробував) і переключився на ґрунтовний сніданок із дим-суму.

Незабаром ми вже погойдувалися на хвильках над місцем кораблетрощі. Першим пірнав Лайош із одним зі своїх парубків. Оскільки згідно плану, Лайош мав залишатися під водою більш ніж дві години, я був дуже здивований побачити його на поверхні на дев’яносто хвилин раніше часу.

- Що трапилося? - спитав я, допомагаючи йому видряпатися на човен.

- Маєш сам спуститися і поглянути на це, - похмуро відповів він.

- Що там? Перуґачі забрав вантаж?

- Можливо, це саме вантаж забрав його, - проказав він і повернувся до одного з аполонів: - Штефане, складеш Ернесто компанію до кораблетрощі і там покажеш йому все. Я хочу бути певен, що він там не загине.

Штефан подарував мені погляд, в якому читався сумнів, і виставив напоказ свій трицепс. У відповідь я вишкірився, намагаючись заспокоїти його, і потягнувся за водолазним костюмом.

Через моє повне і безповоротне сп’яніння минулого разу, Лайош наполіг, аби цього разу я дихав “триміксом”, що означало два надважкі балони на спині, наповнені сумішшю, котра складалася з п’ятдесяти процентів гелію, п’ятнадцяти відсотків кисню і решти азоту. Плюс ще два балони на грудях - ці використовувалися для декомпресії. Їх потрібно було прив’язати до спускового тросу.

Усе здавалося настільки незвичним і мене настільки тіпало від хвилювання, що на момент, коли я перевалився за борт човна, я вже щиро шкодував про недосяжність розрад азотного наркозу через цей “тримікс”. Тим не менш, спуск пройшов удало, а глибокий спокій, тиша і темінь допомогли вгамувати бухкання мого серця.

А шкода, бо щойно я побачив “Фею Золоту рибку”, моє серце знов завелося, як несамовите. Одразу за носом корабля відкривалося чорне провалля, куди скидали все дроття з-над переднього люка. Більшість вантажу теж покинула трюм і, лежачи у купах, красувалася за бортом. Мені здалося, що великою мірою він складався з футболок із намальованим на них логотипом напоїв “Покарі”.

Але не “Покарі” займав мої думки, адже я помітив якусь бліду геометричну фігуру, що виглядала з носового люка. Підпливши трохи ближче, стало зрозуміло, що це яскрава біла піраміда.

Ні, одразу виправлюся: не піраміда, як показав подальший огляд, а тетраедр, чотиригранна фігура, кожну грань котрої становить рівнобічний трикутник. Він проломився крізь люк, а його безбарвна вершина посунула трохи щоглу і тепер линула до поверхні у шістдесятьох метрах вище. Блискуча білизна тетраедра настільки вражала, що він скоріше здавався на заскочений ніччю айсберг, який, потонувши, спізнився показатися на поверхні.

Мене настільки приголомшила картина, що я дозволив течії підхопити себе і понести у напрямку потонулого судна. І тільки рука Штефана стримала мене від цього. На його обличчі можна було розгледіти жах.

Штефан мав рацію. Чим би не була ця річ, вона не входила у план занурення і могла становити загрозу.

Мені стало цікаво, для Фіделя Перуґачі вона теж виявилася сюрпризом чи може це він її для нас і залишив.

Я обережно обплив навколо кормового люка, спробувавши оцінити розміри об’єкта: це було складно, адже основа тетраедра лежала в темряві трюму. Схоже, його сторона сягала так метрів вісім чи дев’ять. А потім моє серце підскочило, коли я побачив ще один крихітний тетраедр завбільшки з мою руку на палубі поруч із леєром. Я опустився глибше глянути на нього краще і цього разу розгледів декілька ще менших (не більше від мого нігтя) пірамідок, розкиданих по корпусу судна. Всі вони вели до скупчення на вкритому мулом дні.

Щось мені підказувало, що з часом всі вони не поступатимуться горам у Ґізі¹.

Я обплив “Фею Золоту рибку”, аби подивитися, наскільки далеко забралася пошесть, і знайшов трохи меншу кількість чотиригранників по інший борт корабля. Я перевірив носовий трюм і зрозумів причину всього, що трапилося. Коли команда Фіделя Перуґачі зрозуміла, що в носі судна немає того, на що вони шукають, то усвідомлюючи брак часу на розчистку корми, вирішила проломитися через інший люк високо у перебірці. Але той не відкрився, бо при ударі “Феї Золотої рибки” обі дно його завалив вантаж із кормової частини. Відтак мародери Перуґачі вирішили розкоркувати його з допомогою домкратів, які вони взяли із собою, аби дати раду щоглі.

Зрештою, здається мені, все скінчилося тим, що їм пощастило відкрити не лише люк. Їхні спроби завершилися тим, що вони поламали те, в чому зберігалася біотехнологія Джессі.

Ці об’єкти створив не Фідель Перуґачі. Ці піраміди, що спокійно собі росли під водою, були тим, чого нас найняли не допустити.

Я побачив достатньо, а тому просигналив Штефану, що нам можна підніматися на поверхню. Із широко розплющеними очима, він заспокоївся і погодився.

На підйом ішов певний час, оскільки нам доводилося зупинятися на декомпресію кожні три метри, а на певних відтинках ми взагалі переходили на нову газову суміш: спочатку на “Нітрокс-36”, а потім - на кисень, вдаючись до запасів із балонів, прив’язаних до спускової линви. Із незнайомими процедурами допомагав Штефан, тому я впорався без проблем.

Ми були на глибині двадцятьох метрів, висячи у воді на черговій декомпресійній зупинці та бавлячись спорожнілими балонами, коли почувся все ближчий шум моторів нового човна. Задерши голови, ми роздивилися здвоєний корпус катамарана, який розсікав хвилі у напрямку нашого катера.

По моїх і без того перенапружених нервах пробіг дрож, коли реактивний катамаран скинув обороти і ліг у дрейф, наближаючись до катера. Можна було тільки уявляти, що зараз відбувалося на поверхні: пірати із гирла Чжуцзяну перерізали горлянки всім на борту, морська поліція Китайської Народної Республіки проводила арешти за звинуваченням у незаконному доступі до затонулого корабля, Фідель Перуґачі шкірився, вимахуючи пістолетом перед безталанними аполонами із водного балету, чи, може, ніндзя обстрілювали наших із духових рушниць...

Що б там не коїлося, я не збирався ставати його частиною. Може б, я і не помер, якби ринувся на поверхню з глибини двадцятьох метрів, але невдовзі мене б нудило і переймали б корчі, і я навряд чи був би у формі, щоб зарадити справі.

Отак ми зі Штефаном і висіли у важкій тиші, а наші нерви скаженіли, поки ми виконували всі призначені декомпресійні зупинки, включно з останньою на глибині десятьох метрів. Подумки я перебирав міріади схем, абсолютно непотрібних, аж поки не стане відомо, що саме відбувається в нас над головами.

Спливали останні секунди декомпресії. І поки Штефан із зацікавленням спостерігав за моїми діями, я дотягнувся до одного з балонів із “нітроксом” і зняв первинний редуктор - пристрій, через який до водолаза власне і поступає вміст балона. Потім я відкрутив клапан, трохи привідкривши балон, випустивши таким чином достатню кількість бульбашок, які почали підійматися на поверхню. Те саме я зробив і з іншим балоном.

Хто б там на поверхні не шукав водолазів, він із легкістю міг вистежити нас по цих бульбашках. Їм-то і потрібно було забезпечити обманний слід.

Жестами я наказав Штефанові плисти за мною. Облишивши линву, ми підпливли під катамаран і зумисно поволі піднялися наверх. Моя голова спливла між спареними корпусами катамарана. Одразу після цього я скинув пояс із баластом і вибрався із водолазного спорядження, залишившись у масці, ластах і з трубкою для дихання.

І ще з водолазним ножем, пристебнутим до ноги. Багато аквалангістів - зазвичай, початківців - купляють собі ножі завдовжки з пів руки, котрими можна відбиватися від морської піхоти одноруч.

На превеликий жаль для теперішньої моєї дилеми, до обставин, за котрих мені міг би знадобитися ніж під водою, я підійшов із реалістичними оцінками. Відтак його лезо було не довшим від мізинця. Ним не зупинити і більш-менш завзятого пекінеса, не говорячи вже про морського піхотинця. Я пошепки поцікавився станом справ у Штефана. Як і справжній професіонал, він видобув ніж, не крупніший від мого.

Я зітхнув подумки і пояснив йому план таким, який він уже вийшов. Штефан, котрому він припав до вподоби не більше від мене і котрий не зміг запропонувати нічого кращого, так само вибрався зі свого водолазного спорядження. Потім ми надули свої компенсатори плавучості рівно настільки, щоб вони могли триматися на воді, і зв’язали їх ременями. Навряд чи нам ще знадобиться це спорядження, але просто топити його здавалося чимось неправильним.

Водночас я уважно до всього прислухався, але розчув лише дирчання двигунів на холостому ходу і плескання хвиль об білий волокнітовий корпус - ніяких криків, ніяких пострілів, ніякого маніакального гоготіння ворога-садиста.

Настав час починати, що б я не збирався робити. Приманка із бульбашок резервних балонів триматиметься не вічно.

Лівий корпус катамарана був пришвартований до нашого катера, тому я подався до штирборту¹, затримав подих, пірнув і обачно проплив під правим корпусом на інший бік. Схоже, мене ніхто не бачив, і на цей момент я вже нічого не чув, крім стуку власного серця. Більшість шляху вздовж корпусу катамарана мені допомагала течія. Допомігши собі ластами, я зміг дотягнутися до хромованого пілерса², який підтримував подвійний страховий кінець, що оббігав навколо носової частини судна. Пілерс виявився досить міцним, аби витримати вагу мого тіла. Я підтягнувся, заліз під відтяжку і влігся на палубі, переводячи подих.

Я лежав навпроти ходової рубки того, що однозначно було спеціально оснащеним водолазним судном. Широка платформа між двома корпусами слугувала ідеальним місцем для розміщення спорядження, а аквалангісти могли просто зістрибувати з неї, коли хотіли потрапити до моря. У стійках ближче до корми стояли балони, а кліпаючи очима в промінні яскравого сонця, мені пощастило розгледіти обриси крана для підйому вантажів із води.

Я стягнув маску нижче на шию і скинув ласти. У цю мить над палубою з’явилася Штефанова голова із вигорілим на сонці волоссям. Його очі були широко розплющеними: я наказав йому зачекати хвилину - дві, перш ніж плисти за мною, дочекавшись (чи не дочекавшись) стрілянини. Очевидно, моє попередження справило на нього враження.

Я допоміг йому вибратися на борт, сподіваючись, що він зробить це без зайвого шуму, і це йому вдалося, наскільки дозволяли обставини. Поки Штефан знімав ласти, я присів навпочіпки і наважився зазирнути в рубку крізь прочинені двері. Нікого не було видно, тож я заліз досередини і завмер, як укопаний.

Тепер я бачив дві постаті, і хоча ми з ними ніколи не зустрічалися, я їх одразу ж упізнав по фотографіях, які мене колись змусив запам’ятати дядько Яґо. Це були музиканти з ансамблю Фіделя Перуґачі - бас-гітарист і гравець на бомбо³, якщо говорити точніше. Схоже, Перуґачі припер із собою всю свою ритм-секцію. Один у водолазному костюмі зігнувся у три погибелі на кормі, чаклуючи над якимись балонами і компенсаторами плавучості, готуючи спорядження до занурення. Щокілька секунд він озирався назад, аби переконатися, що бульбашки-приманки й досі піднімаються. Інший Айянка у шортах, бейсболці і футболці із логотипом “Покарі”, яку він, напевне, поцупив із місця аварії, стояв трохи поодаль від рубки біля лівого леєру, спостерігаючи за всім, що могло відбуватися на нашому катері.

За поясом шортів на крижах буденно стирчав пістолет, на якому я впізнав характерний контур німецького “люґера”⁴. Ще донедавна столітньої давності “люґер” був стандартною зброєю у поліції КНР, а коли його замінили, ощадливі китайці попродавали їх десятками тисяч. Цей Перуґачі, мабуть, придбав на чорному ринку Гонконґа або Макао.

Принаймні, Фідель Перуґачі не зміг провезти в Китай власну зброю, і це давало мені надію на те, що його ресурси серйозно обмежені.

Якщо я нападу на чоловіка із “люґером”, ми будемо на виду всього катера. Водночас гравець на бомбо сидів невидимий на кормі. На мигах я наказав Штефанові сидіти тихо, а сам вирішив пошукати в рубці на яку-небудь зброю. Можливо, мені й удалося б перерізати горло ударнику своїм крихітним ножем, але тоді це вже точно був би крик душі, а я не терпів самої думки встановити таким чином прецедент без зайвої на те причини.

Я саме розмірковував над перспективою вдатися до двох-з-половиною-кілограмових свинцевих водолазних вантажів, коли мій погляд упав на відкриту коробку з інструментом барабанщика. Два кроки крадькома, і в мене у руках опинився великий гайковий ключ, що охайно лежав у своєму відділенні коробки. Зробивши ще два кроки, я опинився біля гравця на бомбо, якому влучно зацідив ключем по зашийку.

Мабуть, удар вийшов трохи засильний, бо очунювати він почав лише за пару годин. Якщо хочте, всю провину можете списати на надлишок адреналіну.

Перевіривши, чи ще жива моя жертва, я прослизнув на корму, де кріпився трос, що прив’язував катамаран до нашого катера. Я скинув петлю з кріпильної планки і повернувся назад до рубки, де швиденько поцікавився у Штефана, чи міг би він керувати човном. Той хутко проглянув панель приладів і ствердно відповів. Рушії працювали на холостому ходу, тож єдине, що лишалося зробити, - це включити передачу і штовхнути важіль газу вперед.

Оскільки ми не почули жодних криків чи нарікань стосовно того, що катамаран віддаляється від катера, я припустив, що нас тримав другий трос, який знаходився на носі під наглядом бас-гітариста.

Я наказав Штефанові вмикати газ, коли він почує мій крик, а сам вислизнув із рубки на лівий борт, по інший бік від катера. Я сподівався скористатися нею у якості прикриття, підкрастися до басиста ззаду, витягнути пістолет у нього з-за пояса і приставити дуло йому до спини. Якщо люди Перуґачі помітять мене на цій стадії, це вже не матиме великого значення, бо в мене буде готовий заручник.

План не вдався. Я обійшов рубку і наблизився до своєї цілі під прикриттям оцинкованої комірчини. Визирнувши з-за її кута, я побачив, що бас-гітарист усього лишень у кількох кроках. Він стояв до мене спиною і гомонів аймарською із кимсь на катері.

Раптом у мене заторохтіло серце, адже в другій людині я впізнав самого Фіделя Перуґачі. Ще один удар серця, і я побачив, як демонічні очі Перуґачі витріщаються на мене з-під насуплених брів. Несподівано мені стало парко в водолазному костюмі, що було дуже незвично, адже його переповнювала морська вода.

Перш ніж плюгавий виродок роду Айянка зміг попередити свого, я у три кроки перетнув палубу і стрибнув на басиста обома ногами. Він перелетів через страховий кінець і - що найприємніше - рухнув прямо на Перуґачі. Шалено проклинаючи Айянків рідною мовою, я розпластався на палубі, аби дотягнутися до останнього швартового.

- Allu! - кричав я. - Umata urqu!¹

Сприйнявши мої інвективи за сигнал, Штефан дав повний вперед. Скреготнули гвинти, заревли турбіни, і катамаран злетів на хвилю, тягнучи за собою катер.

Потім з’ясувалося, що це пішло нам лише на користь, бо Айянки саме збиралися організувати опір, коли раптове прискорення позбивало їх із ніг. Я відв’язав швартовий, який вислизнув з хромованої планки і полетів геть із корабля.

На катері почали скажено палити з “люґерів”, коли він, утримуваний якорем, різко смикнувся, ще раз потурлявши всіх із ніг.

Я помахав услід кулаком:

- Jallpina chinqi, ви, lunthata llujchi!² - прогорлав я.

І тільки тоді мені впало в очі, що на катамарані був іще один пасажир. У тінях від рубки, де я не міг її помітити, принишкла Лейла, яка стривожено дивилася на Айянків, котрі вимахували численною зброєю в руках.

Я скочив і побіг до рубки, де, сховавшись у прикритті, Штефан кермував човном із диким виразом на обличчі.

- Молодця, - похвалив я його і взяв керування на себе.

У Фіделя Перуґачі й досі був катер із потужним мотором, і щойно піднявши якір, він цілком вірогідно міг наздогнати важкий катамаран.

Я розвернув човен так, щоб він описав широкий круг, і точно прицілився на катер, піддавши газу. І поки Айянки несамовито палили з пістолетів (цікаво, чого вони збиралися цим досягнути), я помітив, як п’ять бронзових аполонів виконали бездоганний стрибок у воду. Айянки вибалушили очі на спарений корпус фатуму, який наближався до них на повній швидкості, і у своїй переважній більшості наслідували приклад аполонів.

Фідель Перуґачі був зліплений із крутішого тіста. Він став на банці катера, склавши руки на грудях, чим намагався засвідчити свою непокору, і уставився на мене лютим поглядом, аж поки катамаран уже не гудів прямо над ним.

Кричущий, показний і театральний. Що я вам казав? Не кращий від своєї флейти.

Я не хотів розітнути катер навпіл, а тому завдав лиш бічного удару лівим корпусом, досить міцним, щоби підім’яти човен під себе. Той лиш високо задер корму (катер був зроблений на совість, наповнений пінопластом, котрий мав зробити його непотоплюваним і придатним на роль рятувального судна), проте ми загубили більшість свого водолазного спорядження.

Я сповільнив хід і зробив новий круг. Так мені випала нагода вийти назовні і поглянути на Лейлу, яка і досі сиділа, принишкнувши, попід рубкою, шокована та паралізована перестрілкою, влаштованою її колишніми спільниками у її ж напрямку. В усьому іншому вона здавалася неушкодженою.

- Юна леді, - помахав я на неї пальцем, - ви мене дуже розчарували.

- Ми з Фіделем зійшлися в ціні, - підвела вона погляд. - Нам були потрібні гроші для того, щоб заснувати “Приголомшливий жіночий балет із Зуми³”.

Спересердя через очевидну фамільярність її стосунків із Перуґачі, якого вона називала просто по імені, я тільки ще дужче розпалився.

- На голому мавпуванні далеко не заїдеш, - заявив я. - Тільки поглянь, куди воно завело Айянків.

Першими ми підібрали аполонів. Мокрі як хлющ, вони всілися на штирборті (мабуть, це був перший і останній раз за час нашого знайомства, коли вони ні перед ким не позували), а потім по одному забрали на борт Айянків. Зброї вони не зберегли, і, тим не менш, ми їх обшукали, зв’язали на кормі та залишили під варту аполонам, котрі уже невдовзі відновили свої хизування.

Фідель Перуґачі піднявся на борт останнім, переживши зіткнення без ушкоджень, за винятком ефектного і кровоточивого порізу на чолі. Він зиркнув на мене, коли ми зв’язали його і кинули, немов лантух, на палубу, і я відповів йому похмурою посмішкою.

- Ти одержав по заслугах за те, що вбив мого працедавця, - проказав я йому.

- Це була не моя ідея, - відповів він, - і вбивав його не я. Насправді, я був проти. Знав бо, що тебе це тільки роздрочить.

- То чия ж це була ідея? - поцікавився я. Не думав, що Фідель відповість, тож він і змовчав.

Залитий водою катер ми взяли на буксир і попрямували до берегів Китайської Народної Республіки, де й викинули Айянків на безлюдному каменистому пляжі після того, як вони вичерпали воду з катера. Їхній одяг ми також забрали.

Голі, в Богом забутому куточку Китаю, без документів, які б дозволили їм потрапити до Гонконґа, і без засобів зв’язатися із своїми роботодавцями, вони на якийсь час покинуть плутатися у нас під ногами.

Частину “Приголомшливих жінок із Зуми” ми теж полишили там, дарма що заради пристойності дозволили їй узяти з собою рушник.

Лейла була похмура і спробувала стрільнути сигарету, але Перуґачі це не сподобалося. Він забрів у море і посварив нас кулаком, сиплячи навколо себе барвисту аймарську лайку.

- Allu! - кричав він. - Jama!¹

- І не лізь до Анансайя! - прокричав я йому у відповідь. - Наші пращури були царями!

У наш демократичний вік це може здатися аристократичною претензійністю, та щиро кажучи, я вважаю, що Фідель Перуґачі одержав по заслугах.
* * *
- Піраміда, - пробурмотів доктор Пань. - Біла піраміда.

- Тетраедр, - запопадливо поправив я.

Його асистент Чунь не зважив на мене і подарував Паневі відчайдушний порожній погляд.

- Культура не повинна була вижити у природі, - проказав він.

- Отже, ви її не випробовували у багатих на поживні речовини стоках Чжуцзяну, правда? - спитав я.

І знову Чунь не приділив мені уваги:

- Нічого не розумію з цими пірамідами. Цього не повинно було статися.

- Тетраедрами, - ще раз виправив я, - і про яку це ви культуру ведете мову? - Я на нього уставився таким поглядом, який Фідель Перуґачі мав би за честь зустріти: - Зрештою я там був. І якщо я збираюся перетворитися на чотиригранний багатогранник, то маю право знати про це.

Ми сиділи в розкішному номері Паня на борту “Династії Тан” із шовковим драпіруванням, багатими меблями, інкрустованими перламутром, густим від тютюнового диму люльки Чуня повітрям і огидними маленькими сигарами Паня. Всі, хто повернувся з “Феї Золотої рибки” - за винятком Яноша, котрому доручили переправити катамаран у гавань Абердіна², а потім повернутися назад автобусом, - вирішили, що настав час поставити перед доктором Панем питання руба і з’ясувати, у чому все-таки полягала наша маленька місія.

Пань і не думав опиратися.

- Наш співробітник, доктор Цзю, - сказав він, маючи на увазі Джессі, - працював над різновидом діатомеї. Це такі маленькі одноклітинні водорості, що живуть колоніями і утворюють кристалічні структури.

- Водолази в курсі про діатомеї, - відгукнувся Лайош.

Пань кивнув.

- Доктору Цзю вдалося створити модифіковану діатомею, яка замість силікату виділяла полікарбонатну пластмасу. А оскільки наші поточні пластики створюються з викопних паливних матеріалів, то ми в своїй компанії побачили перспективу економічної вигоди від набагато дешевшої пластмаси, котру можна створювати, е-е, з нічого. Тому ми і роздобули собі як доктора Цзю, так і його, м-м, творіння.

- А тепер його собі роздобуло море, - проказав я.

- Ця пластмасова структура сама по собі є органікою, - проказав із надією Чунь. - Рано чи пізно її з’їдять інші мікроорганізми. А з часом це буде гарним утримувачем двоокису вуглецю.

- І це станеться до того, як білий тетраедр покажеться на поверхні посеред судноплавних маршрутів, чи після? - поглянув я на них.

Інколи просто необхідно бути різким, аби повертати таких от башковитих типів до реальності. Пань із Чунем скривилися.

Пань провів рукою по своєму прикметному сивому волоссю і поглянув на Лайоша:

- Що роблять для того, аби попередити забруднення підводних акваторій?

Лайош витріщився на свій правий біцепс, розсіяно граючи ним.

- Ну, - проказав він, - у випадку водоростей, таких як, наприклад caulerpa taxifolia, що здатна загадити цілі екосистеми, треба обмежити заражену територію пластиком і закачати всередину отруйну речовину, щось на кшталт хлорки. Періодично треба вертатися назад і пересвідчуватися, що вона зникла цілком і безповоротно.

- Не знаю, - здвигнув він плечима. - Тепер ви маєте справу із діатомеєю. Чи не рознесуть її по морю течії? Може, вона вже розпорошена по всьому Південнокитайському морю?

Інколи можна бути аж занадто різким: Чунь, складалося враження, ледве не плакав, а Пань, здавалося, геть похнюпився.

- Ми маємо справу із особливою діатомеєю, - зітхнувши, проказав він, - двосторонньо симетричним організмом, який розмножується статевим шляхом через злиття протопластів¹. Сам по собі він не виживе, але в колонії здатний успішно існувати.

Він глянув на Чуня, шукаючи підтримки:

- Нам здається, організм не встигне поширитися.

- Скільки листової пластмаси ви можете роздобути за обмежений час? - спитав Лайош.

Китайці завагалися.

- Нумо, - під’юджував їх Лайош. - Ви ж у пластмасовому бізнесі.

- Нам потрібно буде зв’язуватися з іншим підрозділом компанії, - глухо пробурмотів Пань.

- Нам доведеться пояснювати, - вторував йому Чунь.

- Це все так незручно, - глибоко зітхнув Пань.

- Незручно, - погодився з ним Чунь.

Таким от робом двома днями пізніше я вже був шкіпером десятитисячотонного корабля “Двічі замкнена гора” - іржавих ночов, що борознили прибережні води Азії більшу половину минулого століття, таких древніх і вутлих, що втримати їх від здачі на металобрухт могло лиш яке-небудь шахрайство зі страхуванням.

Я крутнув штурвал та поклав судно на новий курс - мертвий приціл на суховантаж “Зелена змія” - після чого подзвонив Хорхе у машинне відділення і наказав додати обертів.

Старезні поршневі рушії судна застогнали і загупали, гвинт замолотив воду із більшою силою. Немолодим кораблем пробіг дрож, від якого з бортів осипалося кількасот кілограмів іржі. Мені залишалося сподіватися, що мій корабель не розсиплеться на кілька хвилин раніше від потрібного. Я б почувався ніяково, якби затопив його зарані.

- Поквапся, - пролунав по рації голос Лайоша. - Завтра ввечері ми маємо бути в Шанхаї.

- Стараюся, як можу, - відказав я і потягнувся до панелі приладів, аби віддати сигнал “приготуватися до удару”.

Ми, напевне, набрали всі десять вузлів швидкості, коли на траверзі² врізалися у “Зелену змію”. Застогнав ізмучений метал, засичала пара, а в пробоїнах задзюрчала вода. Позаяк “Змія” була не молодше від “Двічі замкненої гори”, а то і старше від неї, я по суті і не очікував того, що нам вдасться розітнути ціль навпіл. Натомість ми зчепилися докупи, що теж не входило у наші плани.

- Виводь усіх на палубу, - проказав я Лайошеві. - Ви довго на воді не протримаєтеся.

У машинне я передав наказ “повний назад”, команду яку геть не рекомендується віддавати після зіткнення з іншим кораблем. “Двічі замкнена гора” виповзла із дірки, яку вона проломила в корпусі “Зеленої змії”. І знову залементував конаючий метал, коли в пробитий борт хлинула морська вода. За якусь мить “Змія” почала кренитися, а хлопці з водного балету, не забуваючи пограти м’язами, стали вантажитися у рятувальний човен.

Я неабияк погнув ніс свого судна, але хтозна, скільки води пробилося через перебірки, в яких ми напротикали якомога більше отворів. Тож я зателефонував на мобільний Росалінді, аби уточнити це питання. Схоже, одного удару було замало, а тому я наказав відкрити кінгстони³, і тепер усе швидко пішло так, як треба. Позираючи на дані супутникового зв’язку, я зробив ще парочку маневрів, після чого просигналізував Санчо на баку, щоб він кидав якір, який полетів униз із гуркотінням, деренчанням і сплеском води.

Ввімкнувши сирену, я наказав усім зібратися на верхній палубі, звідки ми зачаровано спостерігали за тим, як “Зелена змія” перекинулася на бік, а потому занурилася у море під звуки булькання води і лускання перебірок. Ми поквапилися сісти в човен, бо хотіли вибратися з цього району, перш ніж море перетвориться на отруту.

На своєму рятувальному катері ми гайнули наздоганяти “Несамовитий водний балет Малібу”, який уже прямував до Гонконґа. Я тим часом зайнявся рацією, по якій голосом капітана Миколи Тургачова із “Зеленої змії” подав сигнал SOS і зробив декілька екологічних попереджень. Після другої застороги пролунав голос не більш реального капітана Беллерофоса Калліканзароса із “Двічі замкненої гори”.

Екологічне попередження стало єдиним достовірним повідомленням: обидва судна везли вантаж миш’яку, що призначався для боротьби із значною популяцією щурів у Китаї. Ці ж кораблі ми охайно розташували таким чином, щоб, потонувши, вони оточили “Фею Золоту рибку” з двох боків. Миш’як повбиває все: чоловіків, жінок, рибу, рослини або мутантну діатомею. Важкий метал тижнями сочитиметься із залізних потопельників і кружлятиме водами акваторії.

За звичайних обставин, аварію вважали б екологічною катастрофою. По суті, вона якраз такою і була.

Я сподівався, що все-таки миш’як кращий від білих тетраедрів, які могли б рости на дні моря звідціля і до самісінької Панами понурим химерним лісом, схожим на антураж ранніх книг Дж. Ґ. Белларда¹.

Невдовзі Санчо від імені ще одного вигаданого капітана (цього разу філіппінця на ім’я Суарес) вийшов на радіозв’язок і повідомив власті, що він підібрав моряків, які зазнали аварії, на борт свого суховантажу “Ода постійності”, котрий прямує до Тайбея, де можна буде провести допит, щойно корабель пришвартується в порту. Звісно, це судно ніколи не швартуватиметься в Тайбею², а їхніх екіпажів ніколи не знайдуть, так само, як і власників усіх згаданих кораблів. Із роками китайці досягли досконалості в заплутуванні портових реєстрів, і я був схильний вірити їм.

У відповідь по радіо залунали питання, проте Тургачов, Калліканзарос і Суарес примудрилися не порозумітися із владою, просто сиплячи слова навмання. Рятувальний гвинтокрил із Гонконґа вибрався до місця пригоди саме вчасно, аби заскочити останній проблиск “Двічі замкненої гори” перед її фінальним зануренням у воду.

Наш ансамбль та водний балет тим часом прямували до Гонконґа, звідки рейсом авіакомпанії “Дреґон ейр” ми вирушили на Шанхай, де і приєдналися до екіпажу “Династії Тан”.

Зрештою нам залишився лиш один єдиний ангажемент. Доктори Пань та Чунь уже незабаром летітимуть на Тайвань, де спробують реконструювати роботу Джессі по його записах. Водний балет навіть без своїх дівчат знайшов собі нову аудиторію, яка може ще на трохи затримати їх в Азії. Вряди-годи, виряджені у захисні костюми, вони зможуть пірнати на місці аварії, аби переконатися, що діатомея не повернеться назад.

Ми ж, Анансайя, підпали під скорочення штатів. А тому повернулися до музики і продажу компакт-дисків, поки не виникне нова надзвичайна ситуація.

Або ж поки з води полізуть тетраедри. Так чи інакше.