Волтер Джон вільямс

Крім того, кому він тепер був потрібний? Команда з тераформування¹ скінчила свою роботу і померла вся разом, за винятком Давута.

Тож Давут улігся на наноложе² і дозволив крихітним машинкам розібрати його по часточках, розкласти його тіло, його розум і його невгамовну пристрасть на довгі ланцюжки цифр. Наномашини спершу пробралися до його мозку, картографуючи і записуючи все навколо, а потім відключили його крок за кроком, так що чоловік не відчував жодного дискомфорту і не переймався від болісних спогадів про наступну стадію, коли його тіло розклали на складові.

Давут сподівався, що наномашини притлумлять його біль до того, як відключиться свідомість, і він ще встигне пригадати, на що схоже життя без страждань, котрі вже стали його частиною. Але все вийшло інакше. Коли стали блякнути перші думки і він досі був при пам’яті, серце Давута все ще краяло відчуття втрати, котре не облишало його до останнього промінчика світла.

Щойно Давут опритомнів, він одразу відчув квиління свого болю - чисте контральто агонії, яка ввірвалася в думки за перших проблисків пробудженої свідомості. Він лежав у спальні раннього вікторіанського періоду зі стінами, обклеєними шпалерами в блакитну смужку, портретами в овальних рамах та шовковими квітами у вазонах. Під ним хрустіли простирадла, у вікна лилося світло. Незнайомець - із волоссям до плечей, чорному сурдуті і з недбало пов’язаною хусткою на шиї - розглядав його з готичного фотеля. У правій руці він тримав люльку, а чіпким великим пальцем лівої ноги набивав у неї тютюн.

- Я ж не на “Біґлі”³? - уточнив Давут.

Чоловік навпроти поважно покрутив головою. Ліву руку він склав у мудру⁴ “ні”:

- Ні, не на “Біґлі”.

- І це не віртуальний простір?

- Ні, - знову заперечна мудра.

- Отже, щось трапилося.

“Правильно”.

- Так. Якщо ваша ласка, заждіть одну хвильку.

Чоловік покинув набивати люльку, взув туфлю, яка вже зачекалася на підлозі, і прикурив із допомогою анахронічної запальнички, котру тримав у лівій руці. Він пухкнув люлькою, глибоко вдихнув дим, видихнув, сховав запальничку в кишеню та відкинувся у горіхові обійми фотеля.

- Мене звуть доктор Лі, - проказав він. Його ліва рука склалася в мудру “чекайте”, колись відому користувачам тепер застарілих кишенькових комп’ютерів як жест, що свого часу означав “пауза”, так само, як нинішня мудра “правильно” походить від знаку “Enter”, тобто “ввід”, якщо все правильно. - Будь ласка, залишайтеся у ліжку ще пару хвилини, поки наномашини закінчать повторну перевірку.

- Надмір інформації - прикра річ, - видихнув лікар кільце диму, - але він добре заспокоює совість.

- А що буде, коли вони виявлять помилку?

“Не переймайтеся”.

- Помилка не може бути серйозною, - промовив Лі, - в іншому разі у нас би нізащо не вийшло осмисленого діалогу. У найгіршому випадку, ви поспите трохи довше, поки її не буде виправлено.

- Можна витягнути руки з-під ковдри? - спитав Давут.

- Так.

Давут дістав руки назовні. Шкіра, зауважив він, залишилася смаглявою та шорсткою - пристосованою для спекотного, посушливого світу Сарпедона. Отже, йому не стали міняти тіло на більш підходяще для Землі, а залишили щось знайоме.

Його пальці скрутилися в мудру “дякую”.

“Будь ласка”, відповів Лі.

Давут провів долонею по чолу та відчув, що і лоб, і рука, і сам жест залишилися цілком знайомими.

Напрочуд цей порух переконав його, що він і досі по суті залишився собою. Усе той самий Давут.

Досі живий, подумав він. Нажаль.

- Розкажіть мені, що сталося, - попрохав він. - Розкажіть, чому я тут.

Лі махнув “чекайте” і, вочевидь, спробував зібратися з думками.

- Ми вважаємо, - промовив він, - що “Біґль” зазнав нищівної аварії. Ви - єдиний, хто вижив.

Шок здався Давутові напрочуд приглушеним. Утрата інших життів - переважно, друзів - тьмянішав на тлі його власного прецеденту, більш раннього, щонайпершого смутку. Утрати немов урівноважували одна одну. Бракувало “Біґля”.

Лі, як помітив Давут, чекав, поки його пацієнт перетравить інформацію, перш ніж продовжувати розповідь.

“Далі”, показав Давут.

- Нещасливий випадок стався сім світлових років тому, - правив далі Лі. - “Біґль” почав сильно відхилятися від курсу, виправити який не пощастило ні автоматичним системам, ні екіпажу. Після чого перші зробили висновок, що корабель навряд чи переживе щоразу більші коливання, а тому заходилися лаштувати комунікаційні лазери для завантаження особистих даних, які відправили до колекторів на земній орбіті. Оскільки ви були єдиним членом екіпажу, котрий пішов на демонтаж перед поверненням додому, то і в черзі на завантаження ви стали першим. Ми вважаємо, що решта теж вирушила до станцій нанотехнологічного демонтажу, але контакт із “Біґлем” пропав до того, як ми встигли отримати які-небудь дані.

- Катріна встигла?

Лі незатишно засовався у фотелі:

- Боюся, що ні, - склав він руки у мудрі “прикро”.

Давут заплющив очі. Він знову її втратив. Проковтнувши бульбашку безнадії, яка встала йому поперек горла він спитав:

- Скільки минуло часу з моменту, коли надійшли мої дані?

- Трохи більше восьми днів.

Отже, вони чекали на “Біґль” - на “Біґль” семирічної давнини - вісім днів, аби відлагодити поломку та відновити зв’язок. Якби “Біґль” вийшов на контакт, то маса даних, що були Давутом, могла б бути стертою як надлишкова.

- Уряд уже офіційно оголосив про втрату, - проказав Лі. - І хоча зберігається невеличкий шанс того, що “Біґль”, як і було заплановано, повернеться до системи через одинадцять років, нам більше не пощастило засікти жодних передач, як і знайти фіолетове зміщення¹ гальмівних вогнів зорельота, спрямованих убік нашої системи. Уряду здалося, що було б безчесним і надалі тримати клонів та порятованих у невіданні.

“Згода”, показав на жестах Давут.

Він уявив собі останні миттєвості на “Біґлі”: екіпаж, розторсаний маятником усе більших коливань корабля, відчайдушні спроби боротьби із дикими перепадами гравітації та інерції та намагання дістатися нанолож... Жодної паніки, спало на думку Давутові, капітан Мошешве умів вишколити своїх людей належним чином. Звичайнісінька безпорадність та приреченість, а також - зі збільшенням коливань - нездоланне відчуття марноти і близької смерті.

Адже ніхто більше не збирався помирати. Скін близького завжди ставав шоком для оточуючих. Або ж для тебе.

- Причина проблем на “Біґлі” залишається нез’ясованою, - зачувся далекий голос Лі. - Бюро зараз веде роботу на симуляторах, аби зрозуміти, що там сталося.

Давут приліг назад на подушку. Біль пульсував у його жилах, біль і втрата, усвідомлення того, що його минуле, його радість, залишилася позаду.

- Уся подорож, - промовив він, - була суцільною катастрофою.

“При всій повазі, не згоден”, показав Лі.

- Ви тераформували та дослідили два світи, - проказав він. - Там уже завантажені і живуть поселенці, тепер їх уже сотні тисяч, згодом лік ітиме на мільйони. До співдружності додався б і третій світ, якби бюджет вашої місії не було скорочено у зв’язку із, е-е, першим нещасливим випадком....

“Згода”, мовчки махнув Давут, бо в його словах чулося б забагато гіркоти.

“Прикро”, ввічливо смикнулися пальці Лі.

- На вас чекають листи від ваших клонів, - промовив Лі, - а також особисті дані, готові для завантаження. Безсумнівно, з вами намагатимуться зв’язатися клони та друзі інших членів екіпажу “Біґля”. Можете не відповідати на ці запити, поки не почуватиметесь готовим.

“Зрозуміло”.

Давут вагався, але слова так і просилися на язик:

- А клони Катріни надсилали які-небудь листи?

Поважний вираз обличчя Лі заледве змінився.

- Мабуть, так, - нахилив він голову. - Я можу чим-небудь вам допомогти? Щось організувати?

- Ні, не зараз, - відповів Давут. “Дякую”, махнув він. - Я тепер можу підвестися з ліжка?

Лі відволікся, проглядаючи якісь дані, що проектувалися йому прямо в мозок. “Так”.

- Можна, - проказав він, після чого підвівся з фотеля і вийняв люльку з рота. - Маю тільки додати, що зараз ви знаходитеся у шпиталі, але формально ви не вважаєтеся пацієнтом і можете покинути його будь-якої миті. Так само ви маєте право залишатися тут найближчим часом - стільки, скільки зважите за потрібне.

“Дякую”.

- А де, до речі, розташований цей шпиталь?

- Західна Ява. Місто Бандунґ¹.

Отже, Земля. Земля, якої Давут не бачив сімдесят сім років. Тендітні пальчики пам’яті поворушилися у його пам’яті, пробудивши аромати дуріо, океану, мускатного горіху, гвоздики та куркуми².

Він точно знав, що ніколи раніше на Яві не був, і подивувався, звідки такі спогади. Напевно, від котрогось із клонів?

“Дякую”, ще раз показав Давут, додавши до знаку пальців наліт завершеності та побажання залишитися самому.

Доктор Лі покинув Давута у його новому/старому тілі, у кімнаті, котру переповнювали спогади і біль.

У темному дерев’яному гардеробі Давут знайшов документи на своє ім’я, одяг та чек про сплату сімдесятисемирічної заборгованості із заробітної плати. В електронній поштовій скриньці зберігалися інформація від його клонів і купа персональних листів, відповідь на більшість із котрих потребуватиме створення електронного двійника.

Він одягнувся і покинув шпиталь. Хто б не наглядав за монтажем (може, сам доктор Лі), він передбачливо включив до його внутрішнього ПЗУ³ повний атлас Землі. Давут зайшов до нього по ходу і тепер повертав навмання, але не губився. Над головою люто палало тропічне сонце, але його нинішнє тіло було створене стерпним до спеки, а легіт із гір робив приємним навіть розпал дня.

Практично з усіх дверей лунала весела металева музика ґамеланів⁴. Люди в яскравому одязі, спритні, немов сіаманґи⁵ сусідньої Суматри, поспішали вгорі, пересуваючись мотузяними та деревними дорогами завдяки рукам, змодельованими спеціально для брахіації⁶. Нечутливі до спеки ро́боти, проносилися повз на безшумних шинах. Давутові все здавалося на диво знайомим так, ніби він бував тут уві сні.

А потім він опинився біля моря, і вже знаний біль прохромив йому серце. “Вдома!” - крикнув він подумки. Інші світи він будував, інші красоти бачив, але таку блакить, таку досконалість Давут споглядав лише на рідній планеті. Адже тонкі розбіжності устрою атмосфер робили б цю барву неприродною в інших світах.

А разом із знаним криком прийшов і спогад: століття чи трохи більше тому сюди прилітав Давут Мовчазний, і Катріна стояла пліч-о-пліч із ним.

“Шкода!” Його пальці скрутилися в знак непроханого слова. “Шкода!”
Він жив у світі, де ніхто не вмирав і нічого ніколи не губилося. Всі розуміли, що подібні речі інколи таки траплялися, але ніколи - справді зроду - таке не відбувалося із власними знайомими. Фізичне безсмертя було дешевим та простим, його підтримувало чимало альтернативних систем: резервне копіювання свідомості у завантажених файлах, завантаження у віртуальну реальність або на довговічний носій. Наносистеми дублювали тіло чи вдосконалювали його, пристосовуючи до різного довкілля. Тепер доношування дитини в материнському лоні стало найрідкіснішою формою відтворення, а народження в машинному череві - наступним по рідкості.

Набагато легше скопіювати себе дорослого. Принаймні, в такому разі є з ким поговорити.

Ніхто не вмирав, і нічого ніколи не губилося. Але Катріна померла, подумалося Давутові, і я без неї загубився. Так не повинно бути.

“Шкода!”, квилили пальці в скорботі, що завмерла в горлі Давута. “Шкода!”

Давут і Катріна познайомилися у школі, вони були представниками останнього покоління, в якому народжені живими матерями перевищували за своїм числом усіх інших. Безсмертя прошепотіло слова свого завіту у їхні уважні вуха. Вперше зустрівшись у Коледжі містерій на лекції Дольфуса про друге відкриття Моря Гумбольдта⁷, вони поглянули одне на одного і зрозуміли (немовби янголи наспівали їм це на вушко), що в світі стало однією містерією менше, що вони акуратно вписувалися в прогалини, які бачили у власних душах. Так у загальну картину головоломки із тикового дерева припасовується останній червоно-коричневий шматочок, або - враховуючи їхнє коло інтересів - фенолова функціональна група стає на своє місце в індоловому кільці¹.

Їхня причетність, як вони довільно прозвали свої стосунки, була дивовижною. Усе ще молоді, вони ввірвалися у світ, у всесвіт, котрий їх радо зустрів.

Йому нестерпно було залишатися де-небудь далеко від неї. Двадцять чотири години стали абсолютним лімітом, поки Давутові нерви не починали легко та розчаровано бриніти і він не заходжувався плести фантомний образ Катріни в думках, просто для того, аби мати з ким поділитися світом. Вона була йому потрібна, потрібна у ролі призми, через котру він розглядав усесвіт.

Без неї космос видавався Давутові затуманеним. І хоча він був спроможний збагнути деякі речі (корисність ценоцитної² організації клітин у процесах передачі інформаційно навантажених білків і ядер, історичне значення Юкатанської астроблеми³, обмеженість залучення комірок Бенара⁴ в моделі прогнозування термічної нестабільності атмосфери), цим феноменам усе одно бракувало ноезису⁵, і вони існували лише в подобі низки одиночних безцільних явищ. Відображений же у Катріні, світ набував яскравості, мети і генію. Із Катріною він міг раювати у Всесвіті, без неї світу не вистачало присмаку.

Їхні інтереси були досить схожими, щоби породжувати ентузіазм одне в одного, досить розмаїтими, щоб кожне могло малювати перспективу у роботі іншого. Вони працювали у комфортній гармонії, спина до спини, за двома столами в одній кімнаті. Інколи Давут повертався із зустрічі чи перерви на каву і виявляв, що Катріна дописала кілька абзаців, вряди-годи задаючи цілий новий напрям у його роботі. Час від часу він теж не залишався у боргу. У їхній ранній творчості - ексцентричній, плідній, розгалуженій на багато напрямів і спеціалізацій - життя буяло обіцянкою та більш ніж натяком на неперевершеність.

Цього забагато, вирішили вони, для них двох. Їм кортіло займатися не тільки цим і, крім усього іншого, ще й водночас. Безсмертя було недостатньо.

Отже, щойно вони змогли це собі дозволити, Руда Катріна - оригінал - продублювала себе із незначними косметичними відмінностями. Так з’явилася Чорнява Катріна, а згодом і Білява Катріна; наномашини зчитали Старого Давута, його кров та кістки, довгі разки цифр, що були його душею, і створили досконалі копії - Небезпечного Давута, пізніше прозваного Завойовником, і Давута Мовчазного.

І двоє перетворилося на шістьох, на півдюжини. Тепер - на якийсь час - вони погодилися, що весь усесвіт лежав біля їхніх ніг. Несамовите плетиво взаємопов’язаних зацікавлень було розподілене між трьома парами, кожна з котрих обрала по одному з найбільш шляхетних шляхів пізнання. Найстарша пара зробила вибір на користь Історії, включно з життєписанням пригод своїх клонів; друга пара обрала Науку; третя - царину Психіки, вивчення людської свідомості. Будь-який політ думки, будь-які осяяння одних клонів могли залишалися доступними іншим через електронне завантаження досвіду решти. Спершу вони завантажували одне одного практично безперестанку, поділяючись думками, переживаннями та планами у нестямі власної творчості. Згодом із розвитком окремих життів та спеціалізації фаху, завантаження відбувалися все рідше, хоча і без перебоїв, аж поки Небезпечний Давут із Чорнявою Катріною не вирушили у свою першу подорож до іншої зірки. Вони провели близько п’ятдесяти років удалині від дому, дарма що для них це означало менше тридцяти; особисті дані із Землі, які передавали по лазерному зв’язку, порідшали, та й відповідали на них не частіше. Життя інших пар, що тривало на, здавалося, прискорених швидкостях, щоразу менше означали для їхнього власного існування, так ніби належали сну, котрий погано запам’ятався.

“Нажаль!”, склалися пальці в знак. “Шкода!”, що сон перетворився на дикий кошмар.

Море, кольору досконалої земної блакиті, відповіло на погляд Давута, байдyже до смутку, закарбованого в пальцях чоловіка.

Він посміхнувся Давутові зі свого неоготичного крісла:

- Якби ти опинився у сучасній кімнаті, то відчув би свою відсталість. По відношенню ж до вікторіанської епохи будь-хто може відчувати свою зверхність. І крім того, у минулому завжди комфортніше.

- Справді? - перепитав Давут, скрутивши пальці в мудрі “іронія”. Він-то з’ясував, що і минуле, і сучасність - для нього одна катівня.

- Я для себе відкрив, - правив він далі, - що подумки я шукаю комфорту не в минулому, а в майбутньому.

- А, - усміхнувся співбесідник. - Тому ми і прозвали тебе Давут Завойовник.

- Не думаю, що я вписуюсь у це прізвисько, - відповів Давут. - Та й, по-моєму, ніколи і не вписувався.

На обличчі клона Давута можна було прочитати стурбованість. “Пробач”, показав він і враз додав ще один знак “дуже”, давнішній знак множення, примножуючи ним скорботність власного жесту.

- Розумію, - промовив він. - Я завантажив твої останні переживання. Вони... сильно схвилювали мене. Я ніколи раніше не відчував такого жаху, такої втрати.

- І я не відчував, - відказав Давут.

У неоготичному кріслі проектувався образ Старого Давута, первинного, народженого в материнському лоні Давута, від якого і брали початок два інші клони. Коли Давут дивився на нього, то, здавалося, заглядав у люстерко, в котрому його відображення забарилося на пару століть, а потім несподівано вигулькнуло на білий світ. Давут згадав, як декілька тіл тому, він теж мав це високе чоло, це світле волосся, ці маленькі вуха, щільно притиснуті до черепа. Очі в нього і досі залишалися сірими, а от уявити себе із маленькою професорською еспаньйолкою¹ йому ніколи не вдавалося.

- Як ся має наш інший клон? - поцікавився Давут.

Стурбованість на обличчі Старого Давута прибрала серйознішого відтінку.

- Мовчазний Давут сильно змінився. Ти ще не завантажував його дані?

“Ні”.

- Це все через затримки, я на тридцять років відстаю від інформації в файлах, які ще треба буде завантажити.

- Гаразд. - Він поглянув на свій оригінал, сподіваючись, що нетерплячість не палала в його очах. - Переказуй мої вітання Катріні, добре?

- Я перекажу їй все твоє кохання до неї, - відповів Старий Давут, наймудріший з-поміж них.
Коли Давут прокинувся наступного ранку, біль, здавалося, його і не покидав, свіжий, як у перший день, коли він поцілив його у серце, на хрестини їхньої п’ятої дитини - планети Сарпедон. Астрономи відкрили Сарпедон декількома століттями раніше і названий, згідно традиції, на честь чергового малозначного персонажа з творів Гомера². Автоматичні зонди картографували її, провели на ній перші аналізи, але саме тераформувальна команда “Біґля” перетворила обвіяні вітрами голі гірські пасма та нескінченні пустелі з лютою радіацією і навісними піщаними бурями на місце, придатне для життя.

Катріна очолювала тераформувальну команду. Давут порядкував її дослідною секцією. Вони удвох випестили життя на планеті, зрошуючи її дощами наномашин, які лилися з чорних небес Сарпедона, вони збагатили її атмосферу, наповнили моря, виростили живучі, розмаїті рослини, здатні протистояти сердитому довкіллю. Посіяли життя десятками мільйонів комах, плазунів, птахів, ссавців, риби та земноводних. Вони змінили себе, обзавівшись смаглявою, шорсткою шкірою, очами із вертикальними зіницями, щоб стати людьми, придатними до світу Сарпедона, так, щоб можна було обстежити створений ними простір.

А ще - таємно від решти - Давут із Катріною наділили своїм генетичним матеріалом практично всі життєві форми на Сарпедоні. Зазвичай це було частками надлишкового кодування, але і його вистачало, аби вважати весь живий світ Сарпедона власними дітьми. Адже навіть тоді, коли вони числилися всього лишень молодшими тераформувальниками у складі місії “Чжен Хе”³ на Реї, Давут із Катріною частково з розваги, частково із більш серйозного розрахунку пододавали своїх генів у свої створіння.

Два останні роки проекту вони провели на Сарпедоні серед своїх дітей, досліджуючи різні екосистеми, різні взаємодії і вносячи в них нові поправки. Врешті-решт Сарпедон був сертифікований як такий, що придатний для людського життя. Загодя запрограмовані наномашини звели невеличкі міста, розбили лани, парки та дороги. Перші сарпедонці мали бути створеними на наноложах, а їхні свідомості заповнювалися земними добровольцями із завантажуваних файлів. Адже навіщо вдаватися до витрат і злигоднів перевезення мільйонів живих душ із Землі, піддаючи їх ризикам багатодесятирічної подорожі у відкритому космосі, коли наномашини можуть зібрати прямо на місці.

Перші сарпедоці - лисі, шорсткошкірі, із вертикальними зіницями - прокинулися, кліпаючи очима, на червоному світанку свого нового життя. Все подальше тераформування, будь-які спроби краще підігнати планету під Землю - це вже довготерміновий проект, повністю покладений на них. Під час прекрасної церемонії капітан Мошешве формально передав майбутнє Сарпедона у руки його нових мешканців. Давуту залишалося виконати кілька дрібничок для проформи, як-от передати сарпедонцям деякі комп’ютерні коди і протоколи, коли решта тераформувальної команди, неабияк підпилі шампанським, завантажилися у човник і відправилися назад на “Біґль”. Зігнувшись над комп’ютером, Давут разом із своїми сарпедонськими колегами і першим офіцером з “Біґля” почув гуркіт човника на стартовому майданчику, його тривалий гул при виході на орбіту, глухий удар, коли він подолав звуковий бар’єр, і аж потім помітив краєм ока несподіваний червоно-золотий спалах...

Вибігши надвір, він устигнув побачити лиш осяйну квітку маку, яка розпускалася в небі вогнем та металом, що поволі полетів униз на поверхню щойно охрещеної планети.

Давут довго вагався, чи відповідати на її лист-співчуття. Він не знав, чи перенесе його серце два удари: смерть Катріни і споглядання її оригіналу, живого та здорового, співчутливого і абсолютно не досяжного.

Але він не міг НЕ подзвонити їй. Навіть коли він намагався не думати про неї, Давут усе одно відчував Катріну на межі свого сприйняття. Вона дрейфувала по його помислах, немов стійкий запах знайомих парфумів.

Настав час, перебороти все це, подумав він. Зрештою, якщо розмова виявиться більшим, ніж він зможе витерпіти, завжди можна буде покінчити з нею. Та він мав це знати...

- І немає жодних резервних копій? - спитала вона, скрививши вуста у розмірковуванні над ситуацією.

- Свіжих - ні, - відповів Давут. - Ми постійно гадали, що якщо нам судилося загинути, ми загинемо разом. Космічні мандрівки все-таки небезпечні, і коли трапляється катастрофа, маленькою вона ніколи не буває. Ми навіть не уявляли, що хтось із нас виживе на Землі тим часом, як друге загине за світлові роки звідси.

Чоловік спохмурнів.

- Чорти б забрали цього Мошешве! У тому то й справа, що на “Біґлі” були свіжі резервні копії, але маючи так багато загиблих із невідомої причини, він вирішив нікого не воскрешати, а скасувати подорож на Ашторет¹, повернутися на Землю та вирішити всі ускладнення по прибуттю.

- Він прийняв правильне рішення, - проказала Катріна. - Якби мій клон був воскрешений, то ви б загинули разом.

“Краще так”, хотів був показати Давут, але по ходу передумав і натомість склав пальці в мудрі заперечення.

Зелені очі примружилися:

- А на Землі є ж давніші копії?

- Востаннє Катріна записувала резервні дані після повернення “Чжен Хе”.

- Майже дев’яносто років тому, - замислено промовила Катріна. - Але вона могла б завантажити в себе ті спогади, які весь час надсилала мені... по-моєму назвати проблему нерозв’язною не можна.

Руда Катріна обхопила руками коліно. При вигляді знайомого жесту, у спогадах Давута спогади калатали набат. Йому запаморочилося, і він заплющив очі.

- Проблема полягає в указівках, які Катріна - ми обоє - залишили, - промовив він. - Знову ж таки ми передбачали, що якщо загинемо, то загинемо разом. А тому і наші резервні копії не повинні бути використані. Ми собі уявляли так: на Землі вже є четверо нас, і якщо їм - ну, тобто вам - сильно бракуватиме нас, то вони просто скопіюють себе самих.

- Зрозуміло. - На якусь мить запала пауза. - З тобою все гаразд?

“Ні”.

- Мені повернули заборговану за сімдесят із гаком років зарплатню, - промовив він. - Може, винайняти адвокатів, щоб резервну копію Катріни віддали під мою опіку?

- Останні судові рішення не на твою користь, - закусила нижню губу Катріна.

- Я дуже наполегливий, і в мене повно готівки.

- Ти і справді розмовляєш зі мною, чи, може, краще відключити зображення? - нахилила вона голову і зиркнула на нього.

“Ні”, помотав він головою.

- Насправді бачити тебе дуже помагає.

Давут боявся агонії, спричиненої самим лише її виглядом, а натомість збагнув, що його серце радіє і веселиться. Як і завше, Катріна допомагала йому зрозуміти, допомагала розібратися в гірких і плутаних стежках світу.

Крадькома в нього закралася думка.

- Я переживаю через те, що ти там на самоті, - проказала Руда Катріна. - Може, ти хочеш пожити у нас? Або може, нам варто приїхати на Яву?

“Ні, дякую”.

- Я приїду до вас погостювати, - виголосив Давут. - Але поки я у шпиталі, думаю, варто вдатися до деяких косметичних процедур.

Він кинув оком на себе, розчепірив свої шорсткі пальці:

- Мабуть, мені краще прибрати більш земного вигляду.

Після розмови з Катріною, Давут гукнув доктора Лі і пояснив йому, що він хотів би собі нове тіло.

Щось знайоме, сказав він, що вже є в файлах. Його власна, первинна подоба.

У віці років, так, двадцяти абощо.
- Було несподівано побачити тебе ось таким... яким ти є, - проказав Мовчазний Давут.

Чорношкірий, похмурий Давутів клон із низьким голосом стояв поруч із його ліжком.

- Коли я носив це тіло, воно ставало мені в пригоді, - відповів Давут. - Це комфортно... знайомі речі... тепер, коли моє життя стало таким непевним.

Він задер голову:

- Добре, що ти сам приїхав до мене.

- Голографічне тіло, - молодший клон взяв Давута за руку, - яким би жданим, яким би знайомим не здавалося, все одно не заміниться справжню людину.

- Я все одно так ждав на тебе, - стис він у відповідь його руку. Доктор Лі, котрий особисто наглядав за конструкцією нового/старого тіла, пішов геть, заявивши, що наномашини свою роботу зробили. Тому Давутові здавалося правильним підвестися і пригорнути свого брата-клона.

Наймолодший був не таким високим, але кремезним, так ніби його робили навічно. Голова Мовчазного здавалася трохи завеликою для його тіла. З рештою клонів він завше тримався підкреслено стримано, за що і заробив своє прізвисько. Прийнявши ім’я, молодший Давут зауважив, що говорить так мало, поки залишається поруч із іншими, через те, старші клони ще до нього сказали вже все те, що потрібно було сказати.

Давут відступив назад і посміхнувся:

- Твої пацієнти, напевне, вважають тебе оплотом сили.

- Я тепер не приймаю пацієнтів. В основному, я займаюся проблемою пам’яті.

- Треба буде подивитися, над чим ти зараз працюєш. Адже я так давно не завантажував ваші дані і поняття не маю, що ви робили з Катріною останні пару десятків літ.

- Ти, може, одягнися, - проказав Мовчазний Давут, відступивши до гардероба та відкривши його масивні дверцята із червоного дерева. - Мені аж морозно з твоїми кондиціонерами, тож тобі має бути так само прохолодно.

Розвеселений, Давут одягнувся, а потім сів за маленький туалетний столик із палісандрового дерева навпроти Мовчазного Давута. Той надовго затримав на ньому погляд - на його спокійних та замислених очах - аж потім заговорив:

- Зараз ти переживаєш дещо, надзвичайно рідкісне для наших часів, - проказав він. - Відчуття втрати, гнів, розчарування, жах. У сумі всі ці емоції дорівнюють скорботі.

- А ще ти забув про сум і зажуру, - нагадав Давут. - Не згадав про спогади і те, як вони весь час повторюються. Ти змовчав про уяву і те, як уява робить ці спогади ще дошкульнішими, тому що вона дозволяє тобі дописати альтернативне закінчення, а світ - ні.

- Для моїх колег, - кивнув Давут, склавши пальцями мудру “іронія”, - принаймні, тих, які народилися надто пізно, щоб пам’ятати часи, коли ці речі були такими поширеними, ти - досить цікавий клінічний випадок. Я знімаю капелюх перед доктором Лі за його витримку.

- А доктор Лі займається психами? - поцікавився Давут.

“Так”, склалися пальці у звичну позицію.

- Поміж іншим, я так вважаю, що він дуже пильно стежить за тобою і робить різні замітки, коли виходить із палати.

- Приємно хоч комусь бути потрібним, - за Давута промовляли знак “іронії” у жесті, гіркота у голосі. - Я міг би подарувати цим людям свої спогади, якщо вони їм так треба.

“Звісно”.

- Можеш так і зробити.

Давут здивовано підняв голову.

- Знаєш, а це можливо, - правив далі його клон. - Можеш завантажити свої спогади і зберігати їх, немов шматочок бурштину, або просто віддати їх кому-небудь на вивчення. А можеш повністю стерти їх із пам’яті, ввійти у нове життя. Tabula rasa¹ і свобода від болю.

Його низький голос звучав м’яко. Це був голос без емоцій, таким він, безперечно, спілкувався зі своїми пацієнтами - тихо, наполегливо, без жодного офіціозу. Голос, який пропонував, представляв альтернативи, але ніколи, ніколи не віддавав накази.

- Я не хочу цього, - відповів Давут.

Мовчазний Давут махнув “звісно”.

- Ти далекий від покоління, яке приймає подібні речі з легкістю, - промовив він. - Але це, це модульний підхід до пам’яті, до існування, і він зараз займає більшість мого робочого часу.

- Це все одно що загубити частинку себе, - поглянув на нього Давут, - поступитися спогадами. А спогади - це власне те, з чого ти складаєшся.

Обличчя Мовчазного Давута залишилося безтрепетним, коли його лункий голос зазвучав у порожнечі між ними:

- Психіку людини складають не спогади, як ми звикли вважати, а спосіб мислення. Коли наш оригінал дублював себе, то продублював у нас свій спосіб мислення. І коли ми конструюємо нові тіла собі для життя, то цей спосіб не змінюється. Хіба ти почувався іншим, коли прибирав нової подоби?

Давут провів рукою по голові, відчув своє тонке біляве волосся. У цей же час учора він був лисим, а його шкіра - шорсткою. Тепер він відчував тонкі відмінності у сприйнятті - зір став трохи гострішим, слух притупився, - а мускульна пам’ять здавалася дещо недолугою. Він пам’ятав, що міг дотягнутися рукою не так далеко, як зараз, та й центр ваги трохи змістився.

Але щодо власного єства, себе самого - ні, він не відчував жодних змін. Він і досі був Давутом.

“Ні”, показав він.

- У людей тепер вибір більший, ніж будь-коли, - промовив Мовчазний Давут. - Вони обирають собі тіла, вони обирають собі спогади. Вони можуть завантажувати нові знання, нові уміння. Якщо їм бракує впевненості у собі, або вони відчувають, що надто запальні, вони можуть відшліфувати хімію власного тіла, аби домогтися іншого ефекту. Якщо так трапиться, що вони стануть жертвою нещасливого чи нищівного насильства, то його можна вирізати з їхнього життя. Якщо їм бракує сили змінити обставини, вони можуть, принаймні, спокійніше до них поставитися. Якщо спогад нестерпний, то його можна позбутися.

- То зараз ти проводиш час, займаючись такими проблемами? - запитав Давут.

- Це не проблеми, - м’яко відказав брат-клон. - Це ані синдроми, ані неврози. Це обставини. Вони всього лишень складові сучасного життя. Це наше довкілля.

Великі безпристрасні очі прикипіли до Давута.

- Люди обирають щастя, а не журбу, вдоволення, а не розчарування. Хіба їх можна за це звинувачувати?

“Так”, показав Давут.

- Якщо вони відхрещуються від фактів власного життя, - пояснив він. - Наше існування визначається викликами долі, які ми долаємо або не долаємо. Воно визначається навіть нашими трагедіями.

- Це прекрасна філософія, - кивнув його клон, - як на Давута Завойовника. Проте не всі люди завойовники.

Давут доклав усіх зусиль, щоб не дати нетерплячці відбитися на своєму голосі.

- Учитися треба не лише на власних успіхах, а й на невдачах. Ми здобуваємо життєвий досвід, знання життя докладається до наступних інцидентів. Якщо ж ми заперечуємо необхідність досвіду, то що в нас лишається людського?

- Інколи досвід буває негативним, - терпляче роз’яснював Мовчазний, - як і самі уроки життя. Невже ти волів би, аби людина довіку жила в тіні власної великої провини, скажімо, дурної помилки, яка призвела до чийогось каліцтва або смерті; невже ти волів би, аби такі люди жили із наслідками шкоди, завданої їм якимсь соціопатом¹ чи поганими батьками? Подібні травми псують усе життя. То чому б не виправити шкоду?

- Невже ти хочеш сказати, - натягнуто посміхнувся Давут, - що ця методика використовується тільки у випадках глибоких травм? Невже ти хочеш сказати, що люди не використовують подібну методику за обставин, які можна вважати банальними? Вилучити тупу фразку, кинуту на вечірці, вирізати погану відпустку, або може сварку із дружиною?

- Я не ображатиму твій розум і не говоритиму, що такого не трапляється, - посміхнувся йому у відповідь Мовчазний Давут.

“Quod erat demonstrandum”², показав Давут.

- Ну, і як такі люди дорослішають? Змінюються? Мудрішають?

- Вони не можуть піддавати редагуванню все поспіль. Протягом буденного життя зустрічається досить конфліктів та непорозумінь, щоб вони могли обзавестися призначеною їм часточкою мудрості. Зараз ми живемо дуже, дуже довго, і в нас багато часу, щоб навчатися, дарма що й повільно. Зрештою, - всміхнувся він, - здатність помудрішати в пересічної людини ніколи не була аж надто великою! По-моєму, ти і сам побачиш, що як біологічний вид ми стали куди менш схильні робити дурниці, ніж раніше.

- Ти пропонуєш мені вдатися до цієї методики? - понуро зиркнув на брата-клона Давут.

- Вона називається “Лета”.

- Вдатися до “Лети”? і забути Катріну? Чи забути те, що я до неї відчуваю?

- Я цього не казав, - повільно і поважно кивнув Мовчазний.

- Добре.

- Катріна заслуговує на жалобу, - відказав Давут.

І ще один поважний кивок:

- Так.

- Розумію, - промовив Мовчазний Давут. - Я розумію твоє бажання відчувати і потребу в цьому. Я згадав про “Лету”, тільки тому, що розумію надто добре, як ти зараз почуваєшся. Бо, - він облизав губи, - я теж утратив Катріну.

- Ти? - роззявив з подиву рота Давут, і, затинаючись проказав: - Її що,.. вбили?

“Ні”. Обличчя брата-клона зберігало просто видатний спокій.

- Вона пішла від мене, шістнадцять років тому.

Давут не знайшовся, що відповісти, і лиш тільки кліпав очима. Факт, виголошений ось так звичайно, видавався просто незбагненним.

- Я... - почав був він, аж раптом його пальці склалися у запитанні “Що сталося?”.

- Ми прожили разом півтора століття. І розійшлися. Таке трапляється.

“Тільки не з нами! - протестував розум Давута. - Тільки не з Давутом і Катріною!”

Тільки не з людьми, які в купі уявляють із себе набагато більше, ніж поодинці. Тільки не з нами. Нізащо.

Але заглядаючи в спокійне, меланхолійне обличчя клона, Давут усвідомлював, що це має бути правдою.

І тепер - в абсолютно віроломний спосіб - він почав надіятися.

- Усе через їхні файли, які вони надсилали для завантаження, - розповідала Руда Катріна. - Зокрема, Білява Катріна уважно редагувала свої переживання та думки, перші ніж дозволяла мені їх завантажувати. Та я все одно бачила, що її почуття міняються. І знаючи її, я могла здогадатися, що саме вона вирізала... Пам’ятаю, роки за три до їхнього розриву я сказала Давутові, що їхні стосунки у небезпеці.

- Тим не менш Мовчазного це все заскочило зненацька, - підхопив Старий Давут. - Він може і розбирається прекрасно в людській природі, та все, що стосувалося Катріни, можна було порівняти із сліпою плямою в його свідомості.

Він поклав Рудій Катріні руку на плече і цьомкнув її в щічку:

- Останнє, мабуть, справедливе по відношенню до всіх нас.

Катріна прийняла поцілунок, граційно нахиливши голову, а потім поцікавилася в Давута:

- Яка кімната тобі більше подобається, ось ця блакитна чи зелена на другому поверсі? У зеленій біля вікна стоїть крісло, плюс прекрасний вид на затоку, але вона маленька.

- Нехай буде зелена, - відповів Давут. Навіщо мені багато місця, подумав був він, адже я тепер сам.

Катріна відвела його вгору по рипучих дерев’яних східцях і показала кімнату з вузьким ліжком старого будинку. У вікні виднівся шторм, який розгорівся на півдні, над Чесапіцькою затокою¹, - сіро-голубу хмарину, яскраві спалахи блискавиць, навскісне сонячне проміння, що пробивалося в прогалинах хмари і кидало блискучі миготливі лелітки на морську піну. Він довго спостерігав за цією картиною, а тому здригнувся від несподіванки, коли доторк Катріни до плеча і тихе питання на вухо несподівано перервали його замріяність:

- Ти бачив щось подібне в інших світах?

- На Реї були просто велетенські буревії, - відповів Давут, - з котрими тут ніщо не може зрівнятися. Океан там займає набагато більше площі, ніж на Землі, і лежить переважно в тропіках. Через це, коли відкрили планету, то ледве не назвали її Океаном. Урагани утворювалися над екваторіальними поясами, і їх ніщо не могло зупинити. Інколи вони сягали тисячі кілометрів у діаметрі, і вриваючись у помірні зони, ставали схожими на багаторуких демонів, які подекуди йшли один за одним цілими місяцями. Вони плодили водяні смерчі та циклони в своєму авангарді, затоплюючи неабиякі території, кидаючи на них шторми завбільшки з маленькі океани. Виливали на наші голови стільки дощу, що можна було змити в море цілу область... Ми серйозно подумували над тим, що ці бурі здатні унеможливити життя на суходолі.

Він заходився пояснювати, яке рішення вони приготували з Катріною для розв’язання цієї проблеми: довжелезні пасма високих скелястих островів, котрі із шаленою швидкістю побудували наномашини, - мур, через який не міг прорватися вітер та шторм. Вид сріблястих тропічних водоростей, які вільно плавали квітчастою гірляндою довкруги чималої талії Реї. Вони радикально підняли альбедо² планети і стали відбивати більше тепла назад у космос. Багато видів ліаноподібних рослин з могутніми коренями мали закріпляти схили та запобігати ерозії. Інші види спраглих дерев, покручі чорних тополь та верб, оторочили гирла річок і переламали силу стихійних повеней.

Планетарна інженерія у такому масштабі і за такий короткий термін стала безпрецедентною, навіть для Марса, тож не диво, що Катріні та Давуту ледве вдалося продати проект управлінцям із “Чжен Хе”. Спершу їхнє начальство віддавало перевагу геть іншому підходу. Велетенські екваторіальні сонячні панелі, розгорнуті на орбіті, мали відбивати тепло, ескадрильї орбітальної променевої зброї повинні були руйнувати та розсіювати шторми ще при формуванні. Люди ж мали жити в безпечних підземних помешканнях, а складні системи шлюзів та каналів контролювали б повені... Катріна з Давутом відстоювали більш елегантний підхід до проблеми Реї, котрий ґрунтувався на органічних системах, що мали модифікувати екстремальний клімат планети, а не штурмувати її крупномасштабною технікою й інженерними спорудами. Зрештою саме їхній проект здобув більшість голосів тераформувальної команди і призвів до подальшого призначення їх начальниками тераформувальників на “Біґлі”.

- Тогочасні спогади Чорнявої Катріни були дуже яскраві, - проказала Катріна Руда. - Той оскаженілий вибух творчості! Спостерігати за тим, як під власними ногами прибирає форми цілий світ!

Її зелені очі прикипіли до Давута:

- Ми тоді так вам заздрили. Вашому об’єму робіт, вашому таланту, який приводив до ладу цілий світ. Нас же обмежувала академічна наука, така мертва у порівнянні вашим заняттям.

- Ти шкодуєш про вибір, який ви зробили самі? - спитав Давут, склавши руки у питальному знаку. - Ви ж двоє старших. Ви могли б обрати наш шлях, якби захотіли. Все ще можете.

- Тільки не спокушай мене, - ледве посміхнулася вона. - Але, якщо чесно, то ми зі Старим Давутом щасливі у своїй роботі. Крім того, вам із Катріною потрібен був хтось, хто б вів належну хроніку ваших же пригод.

Вона трохи нахилила голову, і пустила бешкетного бісика:

- Може, тобі варто пошукати на Біляву Катріну. Диви, вона і скористалась би переміною.

Давут винувато відсахнувся: на його думку, вона надто добре все зрозуміла, надто швидко.

- Ти справді так гадаєш? - спитав він. - Я навіть не знаю, чи варто зустрічатися з нею.

- Вона ображена на Мовчазного, а не на тебе.

- Що ж, - він примудрився вичавити із себе посмішку, - мабуть, я принаймні спробую їй зателефонувати.

Давут подзвонив Катріні Білявій, отримав запрошення пообідати наступного дня і прийняв його. Зі своєї кімнати він по аромату кави потрапив до кабінету своїх господарів, де й відчув, як у серце закрадається відчуття скорботи: два столи, спина до спини, два комп’ютери, стоси паперів, книжок роздруківок та пилу... він міг уявити тут себе із Катріною, вони теж могли б посьорбувати каву та працювати у приємному поєднанні.

“Як ведеться?”, махнув він.

Його оригінал відірвався від роботи.

- Відправив щойно розділ до шеолу¹, - проказав він. - Мій “Максвелл” виходив аж надто мудрим.

Він погладив еспаньйолку:

- Мене не покидає спокуса розглядати минуле як засіб, що привів нас до теперішньої величі. Єдиною функцією цих людей було породити на світ нас, які, безперечно, досить мудрі, шляхетні і куди розвинутіші від своїх пращурів. Тож не складно припустити, що вони весь час мали нас на гадці, і ми якраз і були тим, над чим вони працювали. Я мушу постійно нагадувати собі, що ці люди жили поміж невимовної трагедії, недуг, невігластва та марновірства, порочних маленьких воєн, жахливого убозтва і смерті...

Він затнувся, раптом зрозумівши, що ляпнув дурницю - Давут відчував, як те слово пройняло дрожем його кістки, так ніби він стояв усередині дзвона, який гудів після удару по ньому, - але лиш той проказав:

- Розповідай далі.

- Я нагадую собі, - правив далі його оригінал, - що самий лише факт того, що ми живемо у сучасній культурі, не робить нас кращими, він не робить нас вищими по відношенню до цих людей. Насправді він звеличує якраз їх, бо саме їм довелося зробити набагато більше, аби самореалізуватися, аби виконати те, що вони виконали.

Сухий усміх прослизнув у нього на обличчі:

- Таким чином симпатичний розділ був стертий з цифрового лиця своєї реальності.

- Вимальовується “Лавуазьє”, - відгукнулася зі свого місця Катріна.

- Так, і це ще теж, - погодився Старий Давут. Його книга “Лавуазьє і його епоха” здобула Премію Мак-Елдоуні², її також номінували на інші нагороди. Давут прекрасно розумів, що доведення “Максвелла” до авторитетних стандартів “Лавуазьє”³ - лячна річ.

Руда Катріна відкинулася на спинку крісла і провела рукою по волоссю.

- Я тут дещо накидала про проект “Біґля”, - проказала вона. - Хоча, звісно, мені слід би було спочатку зайнятися іншими зобов’язаннями.

Катріна зі Старим Давутом убезпечилися від будь-яких конфліктів своїх зацікавлень та тлумачень історії, комфортно розділивши останню між собою: вона мала писати про “сучасний” світ та майже-сучасників у той час, як він писав про справи далекого минулого. На думку Давута, у його оригінала мав із такого поділу більше переваг, оскільки її “підопічні” із плином років поступово відходили до його царини та піддавалися його повторному тлумаченню своїх життів.

Давут прибрав якісь роздруківки, що громадилися на краю стола Рудої Катріни.

- Мене постійно ятрить одна думка, - проказав він. - У нашій цивілізації все документується. Проте останні миттєвості існування екіпажу “Біґля” ніде не записані. Чи означає це те, що їх просто не існує? І взагалі ніколи не існувало? Що смерть завжди була їхнім станом, і вони повернулися до неї подібно до віртуальної матерії, яка згинула у вакуумі, з котрого і прийшла?

- Про них пам’ятатимуть, - посерйознішала Руда Катріна. - Я про це потурбуюсь.

- Катріна же не надсилала тобі записи останніх місяців?

“Ні”.

- Нічого за останні вісім місяців. Вона була дуже зайнята і...

- Записи існують. Їх надсилали додому інші члени екіпажу, і я потурбуюся, щоб роздобути або файли завантаження, або добратися до тих друзів чи родичів, котрим вони призначалися. Зрештою є твоя пам’ять, твої файли.

- То ти хочеш завантажити мої спогади? - поглянув він на неї. - У мого брата-оригінала вже все є, - Давут повернувся до Старого.

- Для мене це складно, - стисла Катріна губи. - Я бачитиму її твоїми очима...

Вона помотала головою:

- Байдуже. Не тепер. Тільки не зараз, коли ми всі досі переживаємо шок.

Зсередини його гострими зубами гризло розчарування. І він не хотів залишатися на самоті зі своєю зажурою. Він не хотів випещувати весь сум у собі.

Він прагнув поділитися ним із Катріною, яку знав, людиною, з якою він ділився всім. Катріна могла б допомогти йому розібратися в усьому так, як вона робила весь світ зрозумілішім для нього. Катріна оцінила б його відчуття.

“Зрозуміло”, показав він. Його розчарування мало бути ясним для Рудої Катріни, бо вона взяла його за руку і поглянула у вічі.

- Я перегляну їх, - проказала вона. - Але не тепер. Я ще не готова.

- Навіщо мені дві розвалини в домі? - відгукнувся з-за плеча Старий Давут.

Старий придурок лізе не в свою справу, подумалося Давутові. Та вільною рукою він знову показав “зрозуміло”.

- Не певна, що мені до вподоби твоє моложаве тіло, - промовила вона. - Раніше (років так сто тому) ти ж так не виглядав?

- Мабуть, я шукаю щасливіших часів? - здвигнув він плечима.

- Це завжди небезпечно, - ледве скривила вона вуста. - Та я бажаю тобі удачі.

Вона відійшла від дверей і, запрошуючи, простягла руку:

- Заходь, будь ласка.

Білява Катріна мешкала у невеличкій квартирці в Тулузі, із видом на алею Сен-Мішель та рожево-червону цеглу, з якої було побудовано доми Старого кварталу. На побілених стінах висіли теракотові образки Узіля і Тів, етруських богів сонця та місяця, а також цямрина стародавньої криниці з фігуркою демона Харуна, що вилазив із підземного світу. На протилежній стіні етруським богам протистояла бронзова статуетка ґалльської Розмерти¹, дружини відсутнього Меркурія.

Крихітний балкончик прикрашала огорожка із кутого заліза та строкатий смугастий навіс. Перед виходом на балкон під червоно-білою картатою скатертиною поблискував столик: кришталь, порцеляна, плетений кошик із хлібом та пляшка вина. Із кухні линули обідні аромати.

- Пахне просто чудово, - похвалив Давут.

“Вип’ємо?”, припідняла пляшку Катріна.

“Чому б і ні?”.

Наливши собі вина, вони сіли на диван і гомоніли про погоду, юрми людей, Яву. Давут пам’ятав про подорож на острів Мовчазного Давута та Катріни, і його спогади були куди свіжішими від Катріниних.

Білява Катріна взяла його за руку.

- Я завантажувала спогади Чорнявої Катріни, поки вона їх надсилала, - проказала вона. - Ти знаєш, вона кохала тебе, безмірно, глибоко.

“Правда”. Вона закусила губу:

- Це було щось надзвичайне.

“Правда”, відповів Давут. Він підніс холодний кришталь до рота і помалу відсьорбнув свого каберне². У порожнинах його серця пульсував біль.

- Так, - відказав він. - Я знаю.

- Мені здавалося, я мала розповісти тобі про її відчуття. Особливо, після того, що сталося межі мною та Мовчазним.

- Скажу чесно, я так нічого і не зрозумів, - поглянув він на неї.

- І ми, і наша робота, і наше життя стали надокучливими, - трохи скривилася вона від невдоволення. - Гнітючим. Можеш завантажити його спогади, якщо тобі кортить. Я так гадаю, ти помітиш ознаки, котрі він нізащо не хотів помічати.

“Пробач”.

Хмари заслали її сірі очі.

- Мені теж є про що шкодувати.

- І що, жодного шансу помиритися?

Вона склала руки у знак “нізащо” і на додачу покрутила головою.

- Усе скінчилося, - “кінець”. - І в будь-якому разі Мовчазний Давут - уже не та людина, котрою він був.

“Правда?”.

- Він удався до “Лети”. Тільки так він зміг пережити нашу розлуку.

У душі Давута вибухнуло непідробне здивування. Білява Катріна здивовано поглянула на нього.

- А ти не знав?

- Мав би здогадуватися, - кліпнув він у відповідь. - Та я думав, він веде мову про мене, про те, як це пережити...

Пекучий сум обклав йому горло.

- Про те, як моя Чорнява Катріна покинула мене.

- У цьому весь Мовчазний, - шкіра навколо крил носика Катріни побіліла від зневаги. - Він не наважився зізнатися тобі впрост.

- Не певен, що це правда. Він міг просто подумати, що говорить досить зрозуміло...

- Він прекрасно розуміє, як він говорить, - її пальці скрутилися в мудру, яка дала вихід хвилі презирства, котрого словами виразити було неможливо. - Він намагався донести до тебе думку, не проясняючи того, що це його вибір, який він зробив за тебе. Того, що він волів, аби ти вкладався в рамки його теорій.

У її голосі бринів явний гнів. Вона підвелася, розсерджено підійшла до бронзової Розмерти і поправила її розташування на міліметр чи щось близько того. Розвернулася і помахала рукою.

“Вибач”, накреслила вона в повітрі.

- Давай-но пообідаємо. Зараз Мовчазний Давут - остання людина в світі, про яку мені хотілось би балакати.

- Пробач, що зіпсував тобі настрій, - геть нещиро перепросив Давут, адже для нього все це видавалося дивовижним: її жести, її тон були до болю знайомими і відгукувалися в його серці дзвіночками, тим часом як стиль - спосіб, у котрий Білява Катріна уникала розмови на цю тему - виявився геть іншим. Чорнява Катріна ніколи б не втекла від відповіді таким чином. Вона б нахмурила брови, поставила питання руба і вже не відступилась би від нього, поки вони б не порозумілися або не пересварилися на чім світ стоїть. Так чи інакше, а вона сміялась би, кошлатила б своє темне волосся і зрештою оголосила б, що тепер їй усе ясно.

- Це проста сільська їжа, - проказала Білява Катріна на бігу до кухні, - тобто найкраща.

За головну страву правило рагу з яловичини під білим соусом¹, варені в маслі із часником боби, салат із зелені та хліб. Давут зачекав, поки не минуло з пів обіду, а вина залишилося лиш на денці пляшки, перш ніж знов згадати про свого брата-клона.

- Ти згадувала про теорії Мовчазного, - почав він. - Я відстаю від життя на тридцять років і ще не читав його останніх робіт. Чим він займається? До чого вся ця філософія?

Вона зітхнула, невесело тарабанячи пальцями по стінках келиха. Визирнула на мить у вікно і нарешті здалася.

- Він згадував про модульну теорію психіки?

- По-моєму, - наморщив лоба Давут, - Мовчазний щось казав про модульну пам’ять.

“Так”.

- Отже, це як кухарство, - зазирнув собі у тарілку Давут: - м’ясце, морквинка, цибулька, селера, грибочки, петрушка.

Білява Катріна склала руки в мудрі, якої Давут не впізнав.

“Перепрошую?”, спитав він.

- А, вибач. Грубо кажучи, це означає “ха-ха-ха”. - Пальці утворили “сміх”, потім “сарказм”, а затим Катріна сплела їх разом. - Бач?

“Зрозуміло”. Він долив їй вина у келих.

Жінка нахилилася над своєю тарілкою.

- У рецептах є сенс, якщо людина воліє, аби її спожили, - промовила вона. - Виживання - інша справа. Людська свідомість - це щось більше від інгредієнтів, які треба перемішати. Атомістичний підхід до психіки спрощений, небезпечний і неправильний. Її не можна змусити бути цілісною, скільки б модулів цілісності ти не завантажував. Психіка значно більша від суми своїх компонентів.

Від вина і збудження Катріна зашарілася. В її очах палало переконання.

- Необхідний час, щоб інтегрувати новий досвід, нові здібності. Оборонці модульної теорії твердять, що у майбутньому існуватиме такий собі “диригент” - штучний інтелект, який буде здатен робити вибір між альтернативними особистостями та завантажити необхідну. Та це вже така нісенітниця, що я... - Вона позирнула на ніж, котрим весь час вимахувала, і дала йому спокійно улягтися на столі.

- І далеко Мовчазний та іже з ним просунулися на шляху реалізації своїх амбіцій? - спитав Давут.

“Перепрошую?”, поглянула Катріна на нього.

- Я, мабуть, погано пояснила? - перепитала вона. - Технологія вже існує. Це вже відбувається. Люди свідомо піддають фрагментації свою психіку і довіряють її компонування своїм “диригентам”. І вони раді результатам, бо радість - єдина емоція з усього набору, котру вони дозволяють завантажувати у себе.

Вона зціпила зуби і сердито глянула на залиті призахідним сонцем стіни будинків Старого кварталу.

- Вся традиційна психологія спрямована на інтеграцію, на цілісність. Тепер же вона нікому не потрібна... - Катріна махнула у відкрите вікно, і Давутів погляд автоматично сковзнув на невидимий об’єкт за його вигином, від кінчиків її пальців і до самої вулиці.

- Як же ця теорія діє на практиці? - поцікавився Давут. - На вулицях тепер не протовктися від психічних руїн?

- Я б сказала, від психологічних імбецилів, - скривилася Катріна, - які виконують накази своїх “диригентів”, слухняні та радісні, немов ситі діти. Вони завантажують пристрасті - гнів, зажуру, скорботу - як штучний досвід, чужий секонд-генд, і зазвичай, для того, щоб показати “диригентам”, яких почуттів уникати в майбутньому... Вони більше не люди, вони... - Вона поглянула на Давута.

- Ти бачив Мовчазного, - проказала вона. - У тебе повернувся б язик назвати його особистістю?

- Я з ним спілкувався всього лише день, - здвигнув плечима Давут. - Я помітив якусь, е-е... - він махнув “зачекай”, намагаючись підібрати потрібне слово.

- Відсутність живих почуттів? - підказала вона. - Манеру говорити із неприродним спокоєм?

“Правда”, погодився він.

- Коли він зрозумів, що я до нього більше не повернуся, то викреслив мене з пам’яті, - виголосила Білява Катріна. - Замість спогадів про мене він залишив факти: він знає, що ми були одружені, він знає, що ми їздили туди-то й туди-то чи що написали таку-то й таку-то статтю, - і не більше. Жодних відчуттів, жодних справжніх спогадів, добрих чи поганих, жодного розуміння, яке б залишилося по двох століттях спільного життя. - В її очах бриніли сльози: - Краще б він узагалі нічого не відчував. Краще б він ненавидів мене, аніж жив із такою апатією!

- Це його рішення, - Давут простягнув через стіл руку і взяв її долоню у свою, - і його втрата.

- Це втрата для всіх нас, - проказала вона. У надвечір’ї її сльози пахли трояндами. - Не стало людини, яку ми любили. І разом із нею пропали мільйони, мільйони напівживих душ, запрограмованих на щастя та безтурботність. - Вона перехилила вміст пляшки собі в келих, але з неї цівочкою побіг самий осадок.

- Розкоркуймо ще одну, - попрохала вона.

Коли Давут уходив кількома годинами пізніше, він пригорнув її, поцілував її і дозволив губам затриматися на її вустах на пів секунди довше від належного. Катріна здивовано глипнула на нього затуманеними від вина очима, після чого Давут пішов геть.

- Нещасна, - відповів Давут. - Спантеличена. Самотня, по-моєму. Живе у крихітній квартирці, схожій на келію, з образками та спогадами.

“Знаю”, показала вона і повернулася до нього з усезнаючим зеленооким поглядом.

- І ти збираєшся забрати її від усього цього? Напевне, до зірок?

Давут не довго дивувався. Він відвернувся і пробурмотів:

- Не думав, що мої наміри настільки прозорі.

Катріна ледве помітно всміхнулася. “Пробач”, склала вона руки.

- Я прожила зі Старим Давутом майже двісті років. За весь цей час ви залишилися практично однаковими. Моя білява сестра заслуговує на щастя, так само, як і ти... тим краще, якщо ти зможеш дати його їй. Та, здається мені, ти просуваєшся занадто швидко, якщо вже все обміркував.

Швидко, подумав Давут. Зараз життя здавалося йому таким забарним, справжнім плазуванням в агонії по одному руху за одне життя.

Він поглянув на води Чесапіцької затоки, подивився на свій другий неперевершений захід сонця за останні пару годин - те саме надвечір’я він спостерігав із квартири Білявої Катріни. Тільки тепер воно дарувало світу багрянець своєї краси по інший бік Атлантики. Кілька водних лижників квапилися додому на своїх сріблястих лижвах. Вони із Рудою Катріною сиділи у гойдалці на ґанку, розглядали зелений моріжок, що спускався до берега, стару дерев’яну пристань, лелітки на воді, глибока блакить якої пробуджувала ностальгію в душі Давута. Дмухав бриз, і Катріна горнулася в оторочений бахромою шалик кольору осені. Давут відсьорбнув трохи кави із порцелянової філіжанки з золотим обідком і поставив її на блюдечко.

- Мені оце спало на думку, а чи не зраджую свою Катріну, - проказав він. - Вони ж і справді одна й та сама людина, правда? Якби я зараз упадав за якою-небудь іншою жінкою, то знав би напевне, що це зрада. Та як я можу зрадити Катріну з нею самою?

- Я завантажувала їх обох, - непевно зиркнула на нього Руда Катріна, - і не певна, що Чорнява й Білява Катріни це одне й те саме. Чи будь-коли були.

Звісно ж, не одне й те саме - він у курсі. Білява Катріна не досконала копія свого старшого клона, зрозуміло, в неї свої вади. Їй, можна сказати, завдали шкоди. Але над вадами можна попрацювати, а шкоду - виправити. Завоювати. Час безмежний. Він займеться цим.

“Питання”.

- А чим же тоді твої клони відрізняються? - спитав він. - За винятком очевидних відмінностей в обставинах та професії?

Вона підібгала під себе ноги і поклала підборіддя на коліна. В зелених очах відобразилася задуманість.

- Це питання кохання, - відказала вона, - та щастя.

І ні словом більше.

- Я взяв на пробу один із файлів завантаження Мовчазного, - розповідав Давут. - Хотів з’ясувати природу цієї штучної незворушності, якою він себе наділив.

Вуста Білявої Катріни скривилися в огиді, а пальці скрутилися в непристойному жесті.

- Було... цікаво, - правив далі Давут. - Його спокою притаманне дивне, невигадливе блаженство. Пам’ятаю, якось доводилося завантажувати досвід одного майстра, що вправлявся у дзадзені¹. І враження виявилися приблизно однаковими.

- Це могло бути абсолютно ідентичне відчуття, - гірко відказала Катріна. - Він міг просто скопіювати переживання вчителя дзену² і вживити їх собі у мозок. Так поводиться більшість вампірів - винагороджують себе успіхами, які треба спочатку заслужити.

- У тебе якийсь кальвіністський³ підхід, - посміхнувся Давут, - так ніби не можна просто відчувати щастя, не заробивши його.

- Існує різниця між реальним переживанням, - насупилася вона, - та його штучною або ж стислою копією. Якщо під кальвіністським підходом ти маєш на увазі це, то нехай буде по-твоєму.

“Так”, махнув Давут.

- Тоді можеш вважати, що я співчуваю кальвіністам. Я багато де був, багато що робив, а тому для мене важливо, що я насправді там був, а не просто переживав запрограмований сон деінде. Я завантажував досвід своїх братів-клонів - прожив значну частину їхніх життів, момент за моментом, - але це не одне й те саме із моїм життям, із мною самим, - проказав він, спершись ліктями на палацовий мур. - Я - це я, сума всього, що траплялося зі мною. Я стою на цих стінах, дивлюся на море, дивлюся на нього разом із тобою, і більше ніхто не переживав подібного і ніколи не переживатиме. Це наше, воно належить нам...

Катріна поглянула на нього крізь солом’яне волосся, що розсипалося по обличчю, вираз якого залишався безпросвітним.

- Давут Завойовник, - проказала вона.

“Ні”, заперечив він.

- Я нікого не завойовував.

- Так, - кивнула вона, не зводячи з нього погляд. - Я знаю.

Він пригорнув Катріну Біляву і поцілував її. На мить між ними застигла незатишна пауза, а потім вона заходилася сміятися, безпорадні напади реготу пробивалися крізь його губи. Спочатку, надто спантеличений, аби щось сказати їй у відповідь, він не випускав її з обіймів, але вона вирвалася з його рук. Катріна почимчикувала уздовж муру, тримаючись за нього, так ніби шукала підтримки в старого каміння. За нею ішов і бубонів Давут:

- Пробач, я не хотів...

Вона сперлася на стіну. Слова майже істерично зривалися з її вуст поміж вибухами відчайдушного невеселого сміху:

- Так ось, що тобі було треба! Боже мій! Так, ніби мені було тебе мало всі ці роки!

- Я не хотів, - намагався перепросити Давут. - Забудьмо, що сталося. Я відвезу тебе додому.

Катріна підвела на нього очі, тепер сміх поступився місцем гніву.

- У нас із Мовчазним усе було б гаразд, якби не ви - наші клони-оригінали! - вона кидала слова, немов кинджали, із голосом, переповненим емоціями. - Ви ж старші, ви вже переділили весь світ між собою. Вам та психологія була потрібна лиш для того, аби моя клята Руда сестра і твій Старий клон могли краще зрозуміти своїх історичних діячів, і для того, аби тобі і твоїй чорнявій лярві допомогти з теорією психіки у розбудові суспільства в інших світах. Нас створили тільки тому, що вам - чорти б вас всіх побрали! - було ліньки займатися дослідженнями самостійно!

Давут стояв ошелешений.

“Ні”, показав він.

- Це не...

- Ми стали третіми! - кричала вона. - Ми народилися лиш третіми. І одержали фах, якого вам кортіло найменше. Тож поки старші здобували собі славу і знаменитість, ми загрузали в роботі, котра нам не підходила, котру ви відкинули і підсунули нам, немов гуманітарку...

Вона підійшла ближче і приголомшила Давута, помахавши перед його носом стиснутим до білизни кулаком:

- Мого чоловіка називали Мовчазним, тому що його брати вже використали всі слова! Він був третьосортним. Усвідомлення цього якраз і вбило його! Тепер він нашпиговує собі голову штучним задоволенням, бо знає, що інакше йому ніколи його не відчути.

- Якщо тобі не подобалося власне життя, - подав голос Давут, - то слід було змінити його. Люди весь час починають усе з чистого аркуша. Ми б вам допомогли.

Він подався до неї.

- Я можу взяти тебе до зірок, якщо хочеш.

Вона відсахнулася.

- Єдина допомога, яка нам була коли-небудь потрібна, - це здихатися вас! - мудра “ха-ха-ха” відлунювалася саркастичним смішком на вустах Катріни. - Тепер у тебе чергова прогалина в житті, і ти хочеш, аби я її заповнила - нізащо в світі.

“Ніколи”, повторили її пальці. “Ніколи”. У її словах булькотів регіт.

Вона втекла, залишивши його заціпенілого сам на сам із палацовим муром у мить, коли гулкий вітер саме передражнював слабкі протести Давута.

Давут казився. Він відчував, що Катріна все сильніше вислизала з його рук, так ніби вона висіла над прірвою, а земля кришилася під її зціпленими пальцями.

- Невже вона сказала правду? - спитав він. - Ми що, і справді нехтували ними всі ці роки? Використовували їх, як заявила вона?

- Можливо, колись давно, її можна було якось виправдати, - проказала Руда Катріна. - Коли у молодості я завантажувала Біляву ледве не щодня, нічого такого мені помітити не вдавалося. Тепер же...

Вираз на обличчі Катріни посуворішав.

- Вони дорослі люди, із власною головою на плечах та відповідними можливостями. І мене ніяк не полишає переконання, що коли людині не менше ста років, то всі проблеми, які її переслідують, не більш ніж її власна помилка.

Поколихуючись у гойдалці, Давут відчував, як усередині нього все закипає. Господи, думав він, я ж так залишуся сам.

Куці дні надії залишалися позаду. Він бездумно витріщався на затоку (на морі стояли чималі хвилі, яких не боялися тільки найзавзятіші водні лижники), змагаючись із гнітючим болем у голові, так ніби під череп йому ломилися великі пальці досвідченого садиста.

- Цікаво, - проказав Давут, - ти ще не передумала завантажити мої спогади?

- Навряд чи зараз відповідний для цього час, - зацікавлено поглянула на нього Катріна.

- Я відчуваю, що мені треба поділитися... дечим.

- Їх уже завантажував Старий Давут. Можна побалакати з ним.

Від такої не позбавленої здорового глузду пропозиції він тільки і того, що зціпив зуби. Йому потрібно було побачити сенс у тому, що відбувалося, йому потрібно було впорядкувати свої думки, а це не робота для брата-оригінала. Старий Давут тільки підтвердить те, що він і так уже знає.

- Добре, я поговорю з ним, - погодився він.

Але так ніколи і не поговорив.
Уночі біль ставав нестерпним. Це ніяк не було пов’язано з самотністю в ліжку, або звичайною відсутністю Катріни. Це було усвідомлення того, що Катріна тепер уже ніколи не прийде, і порожнеча поруч із ним встановиться назавжди. Саме тоді його по-справжньому охопив жах. Він годинами лежав із розплющеними очами, вглядаючись у страхітливу пустку, яка оповивала Давута темним плащем, а його руками-ногами пробігали корчі.

Я здурію, інколи думалося йому. Божевілля видавалося чимось, що можна було свідомо обрати, так ніби він став персонажем єлизаветинської драми¹, який розвертається до глядачів, щоб оголосити їм про своє божевілля, а в наступній сцені він уже гризе кістки, вириті з родинного поховання. Давут уже бачив, як його ловлять знадвору, як він бігає на всіх чотирьох і бреше на зірки.

А потім, коли досвіток починав пробиратися підвіконням, він виглядав із вікна та розумів, що він і досі не навіжений, що він приречений на черговий день душевного здоров’я, болю та скорботи.

Аж раптом одної ночі він і справді з’їхав з глузду. Його знайшли сидячим долі навпочіпки посеред кімнати у самій нічній сорочці із цілковитою руїною навколо: розтрощеними дзеркалами, розбитими меблями. А по руках йому цебеніла кров.

Двері вилетіли з завіс від могутнього удару плечем Старого Давута. Давут крізь туман здогадався, що його брат намагався висадити двері певний час. У проході, перш ніж світло заслонив Старий Давут, він роздивився силует Рудої Катріни із золотавим гало навколо її каштанового волосся.

Пізніше Катріна зібрала друзки розтрощеного люстра з рук Давута, помила їх та продезінфікувала, поки його брат-оригінал намагався дати раду зеленій кімнаті та її антикварним меблям.

Давут дивився, як краплі його крові розчиняються у воді, як багряні патьоки крутяться в спіралях Коріоліса².

- Пробачте, - промовив він. - По-моєму, я божеволію.

- Навряд чи, - нахмурилася Катріна, розглядаючи шмат скла в пінцеті.

- Мені потрібно знати.

- Так? - щось у його голосі змусило її підняти очі.

Він бачив вираз свого благального погляду у зелені її очей.

- Завантаж мої файли. Будь ласка. Мені потрібно знати, чи... нормальна моя реакція на все, що відбувається. Нормальний я чи, може...

Він замовк. “Прошу тебе, - думав Давут. - Одна єдина річ”.

- Я не завантажую інших людей. Це може зробити Давут. Старий Давут, я мала на увазі.

Ні, подумав, Давут. Його клон надто добре зрозумів би, що він намислив.

- Але ж він - це я! - вигукнув Давут. - Йому здасться, що зі мною все гаразд!

- Тоді спитай Мовчазного Давута. Божевільні - це його спеціалізація.

Давут хотів показати їй мудру “зневаги”, але Руда Катріна утримала їх у своїх долонях. Натомість він розсміявся.

- Він запропонує мені “Лету”. Будь-яка порада, що йтиме від нього... вестиме в тому напрямку.

Він стис руку у кулак і побачив, як на свіжих порізах проступили крапельки крові:

- Мені потрібно знати, чи я здатний витерпіти все це, чи, може, потрібні радикальні заходи.

Катріна кивнула, ще раз поглянула на скляний гострячок і поклала його спеціально на краю порцелянового блюдця. Замислившись, вона примружила очі, а Давутове серце аж тьохнуло від самого виду зморшок, котрі утворилися в куточку правого ока Рудої Катріни, кожну з котрих він так добре знав і обожнював.

“Будь ласка, погоджуйся”, - відчайдушно думав він.

- Якщо це так важливо для тебе, - промовила вона, - то я зроблю те, про що ти просиш.

- Дякую, - відповів він.

Він нагнувся над нею і мискою, підняв її руку і притулився губами до шкіри, вкритої краплинками води і плямами крові.

Катріна примостилася на канапці у вітальні і вкрилася шаликом із торочками. Заплющила очі. І дозволила Давутовим спогадам прокотитися через неї.

Він сидів у кріслі поруч із пересохлим від хвилювання горлом. Хоча із смерті Чорнявої Катріни і минуло тридцять років, він із них прожив всього тільки пару тижнів. Руда Катріна хутко гортала його спогади, куштуючи їх там і сям, пропускаючи зайве або моменти, які їй самій здалися несуттєвими...

З її обличчя Давут намагався вгадати, де саме в його минулому житті вона перебувала. Вираз шоку та жаху від самого початку уже багато про що свідчив - то був човник, який стартував без нього. Коли шок минувся, він упізнав дискомфорт чужої свідомості, тим часом на обличчі мінилися вирази скорботи, гніву та вряди-годи задоволення; та поступово залишилася сама тільки журба, і на її віях проступили сльози. Він підійшов до крісла Катріни в протилежному кутку кімнати, вклякнув навколішки біля нього і взяв її за руку. Пальці жінки стислися у відповідь... вона затамувала подих, відкинула голову... йому кортіло плакати, не через свій сум, а через її.

Змахнувши віями, Катріна розплющила очі і помотала головою.

- Я мусила зупинитися, - промовила вона. - Я більше не могла...

Вона поглянула на нього, і в її очах тепер читався благоговійний страх:

- Боже мій, який сум! Як вона тобі потрібна. Я просто не могла уявити. Ніколи нічого подібного не відчувала. Не уявляю, що повинно статися, щоб за людиною так журилися.

Він поцілував її руку, її вогку щоку. Вона пригорнула його, і Давут відчув приплив радощів та ясності в думках. Тепер вона так само відчувала його потребу.

Давут відніс її до ліжка, яке вона розділяла з його братом-оригіналом, і вдвох разом вони вшанували пам’ять про його Катріну.

- Я візьму тебе з собою, - промовив Давут. Його палець уперся в нічне небо, він полічив зорі: одна, друга, третя... - Планета зветься Етуґен¹. Вона розпечена від спеки, на ній знаходяться самі лише скелі та пустелі, сірка та жужелиця. Але ми можемо перетворити її на дім для нас і для наших дітей, будь-яких дітей, котрих ми тільки забажаємо, для риб, для птиці.

Його серце переповнювало щастя.

- А захочеш, і для динозаврів, - правив він далі. - Хочеш стати матусею динозаврика?

Він відчув, як Катріна покинула затишок його рук і підійшла до залитого місячним світлом вікна. Хвилі билися об дерев’яну пристань.

- Я нічого не знаю про тераформування, - проказала вона. - Яка з мене користь в такій подорожі?

- Я сам відстав від свого фаху на пару десятків років, - відповів Давут. - Ти могла б навчитися, поки я надолужуватиму. Тобі поможуть спогади Чорнявої Катріни. Це все можливо.

Катріна повернулася до нього. Домашнє освітлення виблискувало жовтизною на її блідому обличчі і швидких рухах пальців.

“Прикро”.

- Я прожила зі Старим Давутом майже два століття, - сказала вона.

На мить життя Давута, здавалося, зіскочило з якихось внутрішніх рейок; він відчув себе у підвішеному стані, так, ніби стояв на краю моста перед падінням.

Її погляд блукав по будинку, в якому Старий Давут ходив, пив каву та міркував над життям Максвелла. Мудри, в які скручувалися пальці Катріни, прочитати в темряві було неможливо.

- Я вчиню так, як робила раніше, - нарешті промовила вона. - Я не можу відправитися з тобою, це зробить інша Катріна.

- Добре, - проказав із тіні Давут, відчуваючи, що життя починається наново. - Обов’язково.

Він підійшов ближче до неї:

- Краще б це була ти сама, - чоловік прошепотів їй на вухо.

Невесела посмішка пересмикнула губи Катріни.

- Це буду я, - не погодилася вона, стала навшпиньки і поцілувала Давута у щоку. - А тепер я ж знову твоя сестра, правда?

Її очі були на рівні Давутових.

- Будь терплячим. Я все влаштую.

- Я готовий коритися вам, пані, в усьому, - відповів він, відчуваючи, як у душі співає надія.

- Парубче, - проказав Давут, поклавши руку на плече Давута, - дозвольте мені представити вам вашу дружину. - А потім він (наймудріший із братів-клонів) нахилився до нього і багатозначно прошепотів: - Сподіваюся, одного дня ти зробиш те саме і для мене.

Із чого Давут на превеликий свій подив зробив висновок, що секрет шлюбу, котрий триває дві сотні літ, полягає в умінні зробити вигляд, як ти нічого не помічаєш.

- Скажу чесно, я дещо заздрю, - проказала Руда Катріна, коли вони зі Старим Давутом пішли з кімнати. - Я заздрю своїй близнючці та її новому життю.

- Це і твоє життя так само, - зауважив він. - Вона - це ти. - У відповідь Катріна лиш тверезо зиркнула на нього і склала пальці в мудрі, якої він так і не зрозумів.
На медовий місяць він взяв її до Скелястих гір, заплатив дещо із свого заборгованого за сімдесят вісім років окладу і винайняв присадкувату хатинку у гірській долині над верхів’ями Ріо-Ґранде, по якій із шумом гуляв дужий вітер серед сосон, у небі над котрою яструби мляво накручували кола у висхідних потоках тепла, а сліпуче сонце виблискувало на білих квітках одинарника та кастилеї¹. Вони ходили гуляти високо в гори, готували просту їжу в тісній кухоньці, спали під кусючими шерстяними ковдрами і кохалися на хрустких бавовняних простирадлах.

Він організував невеличкий кабінетик із двома столами та двома стільцями, які стояли спинка до спинки. Катріна заповзялася вчити біологію, екологію, нанотехнологію та квантову фізику - у неї і без того була непогана база знань, але їй бракувало фахового розуміння предметів. Давут став для неї наставником, а сам старанно наздоганяв згаяне, вивчаючи останні розробки в галузі. Вона - їй усе ще так і не дали імені, хоча Давут називав її про себе Новою Катріною - проглядала старі записи Чорнявої Катріни, зосереджуючись на її роботі, на тому, як вона розглядала будь-яку проблему.

Одного разу, розплющивши очі після чергового завантаження, вона позирнула на Давута і похитала головою.

- Так дивно, - проказала вона. - Це ж я, знаю, що це я, але те, як вона міркує... - “не розумію”, показала Катріна. - Нас формують не спогади, а спосіб мислення. Ми є тими, ким ми є, тому, що вдаємося до певного способу мислення... але, схоже, я мислю геть інакше від неї.

- Це звичка, - відгукнувся Давут. - Ти звикла мислити по-іншому.

“Можливо”, погодилася вона, насупивши брови.

“Правда”.

- Ти - Руда Катріна - завантажувала спогади Чорнявої Катріни раніше. І тоді труднощів із розумінням одне одного не виникало.

- Я не зосереджувалася на технічних сторонах її роботи, на тому, якими перед нею вимальовувалися проблеми. Адже задачі були поза межами мого розуміння... Я приділяла більше уваги іншим моментам у її житті, - вона підвела погляд на Давута. - Наприклад, її спілкування з тобою. Багате, насичене, воно інколи змушувало мене ревнувати.

- Тепер уже можна не ревнувати.

“Можливо”, зітхнула Катріна, але її темні очі залишилися задумливими, коли вона відверталася.

Після цього Давут став відчувати тишу, порожнечу, яка, здавалося, заповнювала хатинку невидимою, важкою хмарою понурих міркувань. Катріна проводила час за навчанням або безперервним гортанням спогадів Чорнявої Катріни. За столом і в ліжку, вона мовчала, міркувала - така дружня і (на думку Давута) щаслива, але тримала свої думки при собі.

“Вона пристосовується, - заспокоював себе він. - Людині віком у два століття нелегко змінитися”.

- Я збагнула, - заявила вона десять днів потому за сніданком, - моя сестра-клон (Руда Катріна) боягузка. Сам факт того, що я була створена, подібно до інших наших клонів, для того, щоб займатися тим, чим вона не хотіла або не насмілювалася.

Бузкові очі Катріни твердо дивилися на Давута.

- Їй кортіло полетіти разом із тобою на Етуґен, їй кортіло пізнати силу твого жадання... але щось її стримало. Отже, мене створили для того, щоб зробити роботу за неї. І моя мета - виповнити її мету.

- Тим гірше для неї, - відповів Давут, пальці якого сплелися в мудрі “дивно”.

“Шкода”, махнула вона, і Давут відчув, як його спиною ніжно пробігли пальчики холодку.

- Але я теж боягузка! - вигукнула Катріна. - Я не твоя хоробра Чорнява Катріна і стати нею не можу!

- Катріно, - відказав він, - Ти та сама людина, ви всі!

Вона похитала головою.

- Я мислю не так, як твоя Катріна. Мені бракує її відваги. Не знаю, що звільнило її від страху, але саме цього мені і не вистачає. І... - вона простягла руки через стіл і взяла його долоню, - я не відчуваю до тебе того самого, що й вона. Просто не відчуваю. Я намагалася, я завантажувала її спогади про пристрасть, здатну поглинути всесвіт, і порівнювала з тим, що відчуваю я, і... це практично ніщо. Мені шкода, що я не можу кохати так, як вона, - чесно. Та якщо я когось і кохаю, так це Старого Давута. І...

Вона відпустила його руку та піднялася з-за стола:

- Я боягузка і тому вчиню, як чинять боягузи. Я мушу піти.

“Ні”, склалися пальці Давута, “будь ласка”.

- Можна все змінити, - проказав він, ідучи за нею до спальні. - Це як знайти у голові потрібний вимикач. Мовчазний Давут усе нам організує, ми можемо кохати одне одного вічно...

Вона мовчала. Коли Катріна почала збирати речі, скорбота схопила Давута за горло, і слів як і не було. Він повернувся до кухоньки, сів за стіл і схопився за голову. Коли вона на мить затрималася в дверях, він підвів погляд і завмер, немов наляканий олень, у бузковому світлі її очей.

- Білява Катріна мала рацію, - проказала вона. - Наші старші брати і сестри паскуди. Вони використовують нас, не маючи на гадці нічого доброго.

Миттю пізніше він почув, як під’хала, а потім і подалася геть машина.

“Шкода!”, застигли його пальці, “шкода!”.

Цілий день він був нездатний вийти надвір, нездатний працювати. Він тремтів із жаху. Поночі його вигнало назовні усвідомлення того, що спати доведеться на простирадлах, які досі пахли Катріною. Він мандрував під зорями по високогірних луках, під черевиками хрустіла суха земля, а коли ноги почали боліти, він важко всівся у курний ґрунт.

“Змучився я від стогнання свого...”¹ - спало йому на думку.

Стояло літо, але високо в горах ночами було прохолодно, тим паче що його думки просякли страшним холодом. У голові спливло слово “Лета”. “Кому не хочеться бути щасливим?” - питав він себе. Просто треба знайти вимикач, тобі допоможуть.

Він відчував, як із серця по одній краплиночці точиться тупий біль жалоби. Скільки він міг витерпіти - ці безжальні моменти, кожний удар такої краплиночки лунко бив не гірше замашного молота...

Знайти вимикач, думав він, і цим ударам настане кінець.

“Катріна заслуговує на жалобу”, - сам він казав Мовчазному Давутові, і тепер у нього була не одна Катріна: Катріна Чорнява і Катріна Білява, Катріна Нова і Катріна Стара. Всі Катріни, сплетені воєдино долею, живі, мертві чи просто існуючі. Так він з потреби існуватиме... “Як довго люди дишуть, бачать очі”².