Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Попри згадані вище втрати, новий Цивільний кодекс України слід віднести до актів «пасіонарного типу». Це пов'язано з тим, що він створювався на новій концеп¬туальній основі як кодекс громадянського суспільства, правової держави і кодекс приватного права, з враху¬ванням сучасних європейських тенденцій і досвіду. За¬киди противників Кодексу в тому, що в ньому відчуваєть¬ся вплив Модельного кодексу СНД, Цивільного кодексу Російської Федерації, тих чи інших європейських країн є безпідставними, оскільки має місце не запозичення ок¬ремих правничих рішень, а врахування загальних тен¬денцій розвитку приватного права у Європі, котрим слідують і названі «зразки».

За своїм характером Цивільний кодекс є (і має бути) актом універсальної дії, що застосовується до регулювання будь-яких відносин, що знаходяться у сфері дії приватно¬го права і не регламентуються спеціальним законодав¬ством. Це означає, що він може субсидіарно застосовува¬тися, навіть без окремої згадки про це, до сімейних, підпри¬ємницьких та ін. відносин, які безпосередньо не врегульо¬вані нормами відповідного кодексу і ґрунтуються на рівноправності становища сторін даних відносин.

5. Адміністративістика Російської Імперії

В Російській імперії наука адміністративного права почала формуватися на початку XIX ст. як наука полі¬цейського права. Становлення і розвиток поліцеїстики ґрунтується на німецькому науковому досвіді в цій га¬лузі. Так, відомі російські поліцеїсти другої половини ст. М.Х. Бунге, М.М.Шпилевський, І.Є. Андріївський, В.В. Іванівський, І.Т. Тарасов та інші були прихильни¬ками концепції Р. фон Моля, викладеної в його фун¬даментальному творі «Наука про поліцію».

Одним з перших вітчизняних дослідників історії політико-правових концепцій науки поліцейського права є М.М. Шпилевський. У своєму творі «Поліцейське пра¬во як самостійна галузь правознавства», що вийшов дру¬ком у 1875 році в Одесі, науковець приділяє увагу про¬блемам поліцейського права Німеччини.

М.Х. Бунге (1823-1895 рр.), професор поліцейського права Київського університету, один з перших адептів німецького політеїзму притримувався концепції розши¬реного тлумачення поліцейського права, викладеної у творах Роберта фон Моля. Більш ніж будь-хто, він займа¬ється дослідженням джерельної бази поліцейського пра¬ва, до якої відносить не лише закони, але й підзаконні акти, акти органів виконавчої влади. Він одним з пер¬ших обґрунтовує поняття суб'єктів поліцейського права. В свою чергу, Тарасов І.Т., професор Московського університету, був одним з перших, хто обґрунтував роз¬межування предметів поліцейського та адміністратив¬ного права. На його думку, регламентація суспільних відносин, не пов'язаних з діяльністю поліції, має бути предметом самостійної науки адміністративного права. Серед теоретичних проблем курсу поліцейського права основну увагу приділено співвідношенню владних пов¬новажень поліції: розпорядчої діяльності і засобам дер¬жавного примусу. У своєму творі «Нарис науки полі¬цейського права» (1897 р.), крім питань матеріального права, науковцем аналізується також процесуальний аспект поліцейського та адміністративного права, зок¬рема, діяльність адміністративних судів. Неординарність, нестандартність наукових досліджень Тарасова І.Т. під¬тверджується його зверненням до таких проблем віт¬чизняної науки адміністративного права, які ще не під-

557

Антонович А.Я (1848 -?), професор юридичного фа¬культету університету Святого Володимира у Києві, фа¬хівець з політичної економії та поліцейського права, по¬ліцейське право визначав як «науку, що вивчає правове підґрунтя для господарського впливу з боку громади і держави збереженню і розвитку народного блага. До завдань цієї науки він відносить дослідження всіх гос¬подарських норм, що спрямовані на охорону існуючого добробуту, тобто попередження та припинення дій, які можуть порушити добробут, а також дослідження всіх норм з метою належного сприяння подальшому розвит¬ку народного блага. Поліцейське право, на думку вчено¬го, є необхідним доповненням політичної економії.

Серед поліцеїстів кінці XIX ст. — прихильників німець¬кої школи поліцейського права — не можна не назвати професора Санкт-Петербурзького університету І.Є. Анд-реєвського (1831-1891 рр.), котрий свою концепцію по-ліцеїстики виклав у фундаментальній праці «Поліцей¬ське право». її оригінальність полягає в тому, що, на думку науковця, існує два методи правоохоронного впливу — поліцейська діяльність держави та поліцейська діяльність уряду. Поліцейська діяльність держави забезпечується всією системою суб'єктів приватного та публічного пра¬ва, це діяльність поліцейська у широкому розумінні цьо¬го слова. Якщо ж цього буде недостатньо для створення умов добробуту і безпеки, поліцейська діяльність уряду, що полягає у нагляді над підприємствами приватних осіб, спілок та товариств, які ці добробут і безпеку мали забез¬печити, повинна вживати заходів для їх забезпечення. Тим самим обґрунтовується примат загальнодержавних інте¬ресів над приватними.

Певну увагу приділяє Андреєвский І.Є. генезі полі¬цейського права, в становленні якого розрізняє три ета¬пи. Перший — античний та ранньофеодальний (до по¬чатку XII ст.), коли формуються владні органи, діяль¬ність яких ще є дуже недосконалою. Другий період роз¬витку поліцеїстики (XIII — XVIII ст.) характеризується становленням органів державного примусу, що забез¬печують суспільну безпеку розвитком правових засад їх діяльності (поліцейського законодавства) і як наслі-

558

док — поступовим обмеженням позаправових методів державного примусу. І, нарешті, третій етап знаменує фор¬мування і розвиток спеціалізованих органів виконавчої влади. В цей період з'являються «поліцейські держа¬ви», до яких науковець відносить, перш за все, післярево¬люційну Францію.

Вчення І.Є. Андреєвського ґрунтується на дослідженні публічно-правових установ, їх природи, функцій, вад, недоліків та переваг. За політичним світоглядом він — ліберал, прихильник ідеї правової держави. Характер¬ним для вчення Андреєвського І.Є. є поділ діяльності поліції на таку, що забезпечує безпеку (поліцію безпеки) та таку, що забезпечує добробут (поліція добробуту).

Концепція поліції безпеки базується на протиставленні факторів, що мають підґрунтям недобру волю людини і таких, що від неї не залежать (надзвичайні обставини різного характеру). Але і перші, і другі спричиняють не¬гативний вплив на суспільний, публічний інтерес.

Поліція добробуту за мету має створення соціально-правових гарантій духовного розвитку народу, вона є право реалізуючим фактором загальнодержавної соці¬альної політики. Основним методом впливу правоохо¬ронних органів є державна дозвільна політика. На дум¬ку науковця державний вплив не може бути однаковим для різних галузей і залежить від традицій і публічного інтересу. Таким чином, Андреєвський І.Є. поруч з уря¬довою поліцейською діяльністю називає також суспіль¬ну поліцейську діяльність.

Концепція поліцеїстики Андреєвського І.Є. заперечує протиставлення загальної та особливої частин навчаль¬ного курсу. Теоретичні дефініції чинного права розгля¬даються ним у єдності їх практичного здійснення.

Ще одним із вчених-поліцеїстів того часу був Беляв-ський М.М. (1869 — ?), котрий у своїх творах прова¬дить думку про те, що сучасний стан суспільного життя передбачає підвищення ролі держави в управлінні.

559

Разом із вченими, що ґрунтували свої дослідження на науковому досвіді західноєвропейської поліцеїстики, в Росії працювали й вчені-поліцеїсти, концепції яких не співпадали з головними ідеями іноземних вчень. Яс¬кравим представником такого напрямку в розвитку ад¬міністративного права є В. М. Лєшков.

Саме В.М. Лєшков став одним з опонентів у дискусії, що виникла після опублікування «Поліцейського пра¬ва» І.Є. Андреєвського.

Концепції величезної ролі поліції у житті суспільс¬тва І.Є Андреєвського Лєшков протиставляє свою кон¬цепцію суспільного права з домінуючим значенням волі народу у становленні, розвитку та розбудові держави, котра є лише засобом досягнення народного блага.

Курс суспільного права, розроблений вченим, також складався з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині аналізу піддано вплив матеріального та духов¬ного життя народу на публічно-правові інститути, спів¬відношення загальнодержавних інтересів і особистих прав. Це зумовлює і незвичайну джерельну базу курсу, де разом з нормативними джерелами вказано й пам'ят¬ки духовної та історичної науки, що відображають по¬бут та психологію народних мас.

Розробляючи далі свою концепцію суспільного пра¬ва, науковець врешті-решт доходить висновку про недо¬цільність поліцейського права взагалі, яке має повністю замінити суспільне право.

Полеміка В.М. Лєшкова і І.Є. Андреєвського продов¬жувалася досить довго і закінчилася не на користь суспіль¬ного права, яке не має точно визначеного предмета.

Ще один з відомих політеїстів кінця XIX — початку XX ст. — професор В.В. Іванівський обґрунтував прин-

560

В цілому, можна констатувати, що у Російській імпе¬рії, частиною якої була й Україна, на початку XX ст. склалися два основні напрямки, дві школи у науковому обґрунтуванні адміністративного права як самостійної галузі.

Перша з них визнавала за поліцейським правом іс¬торичне значення в тому, що його замінило повністю вчення про управління. Яскравим представником цієї школи вважається О.І. Лістратов, котрий визначає адмі¬ністративне право як вчення про правовідносини в сфе¬рі державного управління і викладає основні висновки щодо цього в «Основних началах адміністративного пра¬ва», що виходять друком у 1914 році.

Не менш вагомий внесок у цьому напрямку зробле¬ний Є. Берендтсом (1860-1925 рр.), котрий був прихиль-

561

ником генезис поліцейського права у право адміністра¬тивне. У своєму фундаментальному творі «Досвід систе¬ми адміністративного права» (1898) вчений, полемізую¬чи з І.Є.Андреєвським, Р. фон Молем, доходить виснов¬ку про те, що поліцейське право, поступово перероджую¬чись, перетворюється у право адміністративне, саме право, а не політику управління. Є.Берендтс є одним з перших теоретиків основних догматів адміністративно-правової науки майбутнього XX ст.. До суб'єктів адміністратив¬ного права вчений відносить публічно-правові інститу¬ти та приватноправових учасників адміністративно-пра¬вових відносин: фізичних осіб та корпоративні об'єд¬нання. Особливим статусом він наділяв комерційні організації, тому що їх діяльність регулювалась як нор¬мами публічного, так і нормами приватного права.

Другий напрямок, представлений такими вченими, як Тарасов І.Т., Івановський В.В. та інші, має метою обґрун¬тування тези про те, що заміна поняття «поліція» по¬няттям «державне управління», або «адміністрація» не є вірною, тому що поліція є самостійною частиною адмі¬ністрації, а поліцейське право — частиною адміністра¬тивного.

Ще протягом тривалого часу адміністративне право буде розглядатися вченими як складова частина права державного або ж теорії права взагалі. Підґрунтям та¬кого підходу була ідея нерозривності права, поділу його лише на публічне та приватне. Так, у двотомній праці М.М.Коркунова «Російське державне право» (1908-1909) розглядаються і питання адміністративного пра¬ва. Г.Ф.Шершеневич аналізує виконавчу владу через при¬зму розподілу влад у загальній теорії права тощо.

6. Радянська доктрина адміністративного права

Розглядуваний період розвитку адміністративного права повністю пов'язаний з марксистсько-ленінським баченням управління державними та суспільними спра¬вами. Перехід управління галузями виробництва роз¬глядається як результат захоплення влади пролетаріа¬том, одержавлення всіх сфер життя, встановлення суспіль¬ної власності. Розширюються завдання та функції дер¬жави з управління суспільним життям і у процесі диференціації наук, що вивчають управління, з'являється тенденція розвитку адміністративного права на підґрунті галузі державного управління. Воно в той період отри¬мує назву «адміністративне управління», а його предмет обмежується визначенням сукупності заходів по охоро¬ні революційного порядку та безпеки. Практично адмі¬ністративне право перетворюється на право «міліцейсь¬ке». Взагалі слід зазначити, що адміністративне право в період становлення радянської влади було найбільш непевним, підозрілим в очах більшовистської влади за свій зв'язок з правом поліцейським, з чим пов'язані й подальші труднощі у його формуванні на початку ра¬дянської доби. Впродовж двох десятиріч свого існуван¬ня за нової влади адміністративне право двічі забороня¬ється як галузь правознавства і навчальна дисципліна: вперше у 1917 — 1921 рр., вдруге — у 1928 — 1937 рр. Воно вважається притаманним лише буржуазному су¬спільству, у якому є поліцейські відносини і існують про¬тиріччя між владою і населенням.

У 1928 році адміністративне право вилучається з навчальних програм, згортаються наукові дослідження, постійним репресіям піддаються вчені-адміністративі-сти. У 1936-1937 рр. репресується велика група вче-них-юристів Інституту радянського будівництва на чолі з його директором П.М. Пашуканісом.

Наслідком цього є політизація, надмірна ідеологіза¬ція адміністративного права, в якому панівною стає по¬літична доктрина радянської державності, що знаходить прояв у всій системі заходів, яких вживає радянська влада для зміцнення своїх позицій. З самого початку свого існування влада створює систему органів, що забезпечу¬ють її існування.
562

563

Традиціоналізм наукової думки, що вкоренився в академічній науці і її вузівському викладанні, негатив¬но відбивався на якості навчального процесу-

7. Реформування адміністративного права у незалежній Україні.

Після розпаду СРСР почався новий період в історії адміністративного права України (як і у науці адмініс¬тративного права Росії та інших колишніх республік, що обрали власний шлях розвитку). Щодо України, то ми маємо право говорити про створення нової доктрини адміністративного права, про перегляд його предмета тощо.

Водночас з прийняттям Конституції України 1996 року виникає потреба у реформуванні адміністративної системи та у формуванні принципово нового погляду на роль та зміст адміністративного права у демократично¬му суспільстві (В.Авер'янов).

По-перше, це стосується поняття та складових пред¬мета адміністративного права, котрий традиційно пов'я¬зувався із суспільними відносинами, що виникають в процесі державного управління; відбувається перегляд ролі державного управління у житті суспільства, аналі¬зується його співвідношення з державним регулюван¬ням тощо. Точаться дискусії щодо визначення кола об'єктів, що зазнають на собі владний вплив з боку дер¬жави, меж втручання органів державної виконавчої влади у різні соціальні сфери.

По-друге, у світлі вимог Конституції України адміні¬стративне право набуває нової ролі, воно вже має визна¬чатись не як управлінське право або каральне право, а як право забезпечення і захисту прав людини.

Отже, певному перегляду підлягає і метод адміністра¬тивного права, вірніше, ті форми його прояву, які все яскравіше проявляються у сучасних умовах. Йдеться про реординацію та субординацію. Відчутне посилення ре-ординації тягне за собою зміну природи адміністратив¬но-правового регулювання відносин між державою, її органами та громадянами. Обсяг державного управлін-

ня зменшується та змінюється і не ототожнюється з адміністративно-правовою сферою. При цьому підвищу¬ється роль та змінюються межі адміністративно-право¬вого регулювання, зміцнюється механізм захисту інте¬ресів у публічній сфері. Розробляються питання дихо¬томії права, його поділу на приватне та публічне. Все це знаходить прояв у низці публікацій науковців-адмініс-тративістів, що з'явилися протягом останніх років.

У 1998 році приймається Концепція реформи адміні¬стративного права України, у якій обґрунтовується змі¬стовно узгоджена сукупність теоретичних та практич¬них ідей, висновків, положень і пропозицій, які покли¬кані внести необхідні уточнення, доповнення та зміни як у доктринальний аспект, так і в нормативну систему адміністративного права України.

Нового поштовху отримує розвиток теорії адмініст¬ративного процесу.

Нові погляди на роль та сутність адміністративного права України знайшли втілення не лише у наукових статтях та доповідях, але й у підручниках з адміністра¬тивного права, що вже вийшли друком, а також у тих, котрі готуються до друку авторськими колективами провідних вузів.

568

ЛІТЕРАТУРА

Агафий Миринейский. О царствовании Юстиниана / Пер. с лат.— М.,1996.

Агапов А.Б. Учебник административного права. — М., 1999.

Адміністративна процедура та контроль за діяльністю ад¬міністративних органів в Угорщині, Польщі, Болгарії, Естонії та Албанії. — К., 1999.

Административное право зарубежньїх стран: Учебное посо-бие /Под ред. Проф. Козьірина А.Н. — М., 1996.

Ажнюк Л. Литовський статут 1529 р. і його місце в історії директивного жанру української ділової мови // Литва — Україна: історія, політологія, культурологія. — Вільнюс, 1995.

Азаревич ВА. История византийского права. В 2-х томах. — Ярославль,1876 — 1877.

Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия. Опит комплексного исследования. — М., 1999.

Алексеев С.С. Самое святое, что єсть у Бога на земле. Имма-нуил Кант и проблеми права в современную зпоху. — М., 1998.

Амеллер ПІ. Парламенти: Сравн. исслед. структури и дея-тельное представ, учреждений 56 стран мира. — М., 1967.

Аннерс 9. История европейского права /Пер. со швед. — М., 1996.

Ансель М. Методологические проблеми сравнительного пра¬ва // Очерки сравнительного права. — М., 1981.

Ансон В. Договорное право/ Пер. с англ. — М., 1984.

Арбетнот Д. Исторя Джона Булла // Англия в памфлете / Пер. с англ. — М., 1987.

Асмус В.Ф. Античная философия. —М., 1976.

Базилевський В. Римлянин з Архангорода // Сучасність. — 1997.— № 1.

570

Бартошек М. Римское право / Пер. с чеш.—М., 1988.

Батлер У.З. Взаимодействие международного и националь-ного права//Сов. гос-во и право.—1987.— № 5.

Бек ВА. Рецепция римского права в Западной Европе. Дис. ... канд. юрид. наук. — Львов, 1950.

Беляев ЛА. Христианские древности: Введение в сравнитель-ное изучение. — СПб., 2000.

Бенвениста 9. Цивилизация. К истории слова // Бенвенис-та 3. Общая лингвистика. — М., 1974.

Берман ГДж. Вера и закон: примиренне права и религии/ Пер. с англ. — М., 1999.

Берман ГДж. Западная традиция права: зпоха формирова-ния / Пер. с англ. — М., 1998.

Бжезінський 3. Велика шахівниця // Всесвіт. —1999.— № 3.

Біблія або книги святого письма Старого і Нового Заповіту із мови давньоєврейської і грецької наново перекладена. — 988 -1988: ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства в Україні.

Блищенко И.П., Дориа Ж. Прецеденти в международном публичном и частном праве.— М., 1999.

Боботов С.В. Наполеон Бонапарт — реформатор и законо-датель.— М., 1998.

Боголепов Н.П. Учебник истории римского права. 2-е изд. — М., 1900.

Бойко І. Про цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року // Право України. — 1999. — № 3.

Бойцов МА. Города Германии до конца XV в. //Город в Сред-невековой цивилизации Западной Европьі. Т. 1.—М., 1999.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

БокщанинАТ. Источниковедение Древнего Рима. — М., 1981.

Болингброк. Письма об изучении и пользе истории / Пер с англ. —М., 1978.

БоннарА. Греческая цивилизация. В 2-х т. /Пер. с франц. — Ростов/Д, 1994.

Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХУ-ХУШ ст.— Т. І: Структури повсякденності: можливе і не¬можливе / Пер. з франц.— К., Основи, 1995.

Брзбан Г. Французское административное право / Пер. с франц.— М., 1988.

Буасье Г. Цицерон и его друзья. Очерки о римском обще-стве/ Пер. с франц. — М., 1914.

Вальденберг В. Философские взглядн Михайла Пселла // Византийский сборник. Т. 1. М.—Л., 1945.

571

Зклога. Византийский законодательнмй свод VIII в. — М.,1965.

дминеску П. К вопросу о сравнимости различнмх правових систем // Сравнительное правоведение / Отв. ред. В. А. Ту-манов.— М., 1978.

днгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.— М., 1975.

Юрій М. Ф. Етногенез та менталітет українського народу.— Чернівці. 1997.

Явич Л.С. Общая теория права. — Л., 1976.

Явич Л.С. Сущность права: Социально-философское понима-ние генезиса, развития и функционирования юридической фор-мьі общественньїх отношений. — Л., 1985.

Яковец Ю. История цивилизаций.— М., 1995.

Яковец Ю.В. Предвидение будущего: парадигма цикличнос-ти.—М., 1992.

Якубов Р. Україна у новій Європі // Сучасність. —1998.— № 7-8.