Школи та університети Італії епохи Відродження
жүктеу/скачать 162.57 Kb.
|
| Б.В. Год
Із історії західноєвропейської освіти. Школи та університети Італії епохи ВідродженняВ умовах докорінного реформування вітчизняної освіти актуалізуються історико-педагогічні дослідження, які стосуються європейських традицій становлення, розвитку й удосконалення особистості. Ці традиції завжди виступали еталоном не лише для Європи, а загалом відповідали духові індустріального й постіндустріального суспільства, відзначалися гнучкістю, здатністю адаптуватися до різних соціокультурних умов. Сьогодні вони особливо цікавлять нас у зв’язку з прискоренням євроінтеграційних тенденцій у культурній політиці нашої держави. Українські вчені не обійшли увагою європейський досвід освіти й виховання (М.В. Левківський, Т.І. Левченко, О.М. Іонова, Д.І. Пащенко та інші). Проте він вивчається набагато менше, ніж вітчизняний. З огляду на це, хотілося б привернути увагу до того переломного етапу історії європейської школи, коли вона після тривалого панування схоластики переживала часи модернізації — епохи європейського Відродження. Європейське Відродження розпочалося в Італії ще в XIV століття в умовах високого рівня розвитку міської культури, важливим компонентом якої була широка система освіти: початкові й середні школи, домашнє навчання, професійна підготовка в майстернях ремісників, крамницях купців і, нарешті, відкривалося багато університетів [5, с. 18]. У XIV — XV століттях церковні (кафедральні) школи занепадають [8, с. 13], переважають світські, міські, які фінансуються комуною й швидше пристосовуються до її господарських запитів і культурних потреб. Італійські дослідниці Дж. Петті Бальбі та К. Фрова в останній чверті XX століття опублікували багато нових цікавих документів, що свідчать про трансформацію середньовічної традиції у розвинутому місті, де комунальні власті проявляли до школи дедалі більший інтерес. Це значно розширило наші уявлення про пізньо середньовічну освіту: у науковий обіг уведено багато нових джерел — окрім шкільних програм і підручників, дослідникам запропоновані невідомі раніше документи — комунальні статути, договори про прийом на роботу вчителів, заповіти, домашні хроніки, листи городян тощо, де піднімалися різноманітні питання функціонування тогочасних навчально-виховних установ. Діти городян навчалися вдома або в школі, працю вчителя відшкодовувала сім’я або комуна. Владні структури надавали викладачам багато різноманітних привілеїв і пільг, іноді навіть монополію на викладання, що давало їм змогу проводити самостійну освітню політику. Зацікавлено ставилися до цього питання й батьки, про що свідчать їхні листи, щоденники, угоди з викладачами. Одна з таких угод була укладена між магістром Александріно, доктором граматики з Генуї, та громадянином Андало. Учитель обіцяв навчати його сина Петріно “мистецтву граматики” у такий спосіб, щоб він міг слухати логічні трактати, точно перекладати на латину, знати “Сумму, Проспера, Катона, Хартула та Езопа”( тексти, за якими навчалися в середньовічній школі). Платня вчителеві становила 10 ліврів за умови дотримання всіх пунктів угоди, в тому числі “примушувати вчитися Петріно”. В іншому документі йдеться про надання вчителеві Дж. Фантіно монопольного права утримувати школу в місті Бра. Для цього спеціально під міські дзвони скликалася у Палаці комуни “Рада 13 мудрих”[10, с. 89,90]. Зазвичай в угодах підкреслювалася й необхідність чіткого дотримання умов договору, за порушення яких передбачалися високі штрафи. Зберігся цікавий документ, у якому Бартоломея Нікколіні повідомляла батьку про навчання його дітей : “Якби я могла зробити по-своєму, то вчителя Лодовіко за три дні не було б у нашому домі... Треба знайти такого вчителя, який знав би свою справу...” Батьки пильно стежили за успіхами дітей, часто змінювали викладачів, домагаючись необхідних результатів від їхньої праці. Хлопчик Тібальдо деї Россі, відданий для навчання в 4 роки 4 місяці, уже до школи змінив шість педагогів [8, с. 13,14]. А рада міста Беллуно заборонила Конверсіні да Равенна, одному з перших педагогів-гуманістів, викладати в школі на тій підставі, що він знає надто багато, щоб навчати дітей. Гуманіст скаржився, що у Венеції гроші і багатство спотворюють справу освіти. У місті немає неписьменних (rudis omnino), але мало освічених (eruditi), молодь залишає школу, зневажає її. Венеціанці ставляться до освіти, як до торгівлі перцем і шафраном [8, с. 51]. Наведені вище приклади переконливо свідчать не лише про особливу увагу до питань освіти й виховання, але й про їх комерціалізацію і дріб’язкову регламентацію. Утім, Конверсіні недооцінював значення змін, що відбувалися в італійській школі розглядуваного періоду. Городяни прагнули, щоб їхні діти були підготовлені до ведення торгівлі й господарства. Цим завданням відповідали школи абака, які почали виникати ще в XIII столітті спочатку в Тоскані, згодом — в інших областях Італії. Арифметика в них мала більш практичний характер, викладалася італійською мовою. У традиційній школі з’явилися елементи юридичної освіти, учнів навчали нотаріальній справі. Граматика пристосовувалася до потреб купецтва – ad usum, ad officium mercatorum. Учні вчилися не тільки читати й писати, але й складати документи, ділові папери, листи тощо. У цілому ж італійські школи XIV — XV століть залишалися традиційними як за програмою, так і за методами виховання. Вивчалися тривіум і квадривіум, читали Псалтир і Доната, потім “авторів” — байки Езопа, “Фацетус”, “Флоретус”. У навчально-виховному процесі панували схоластика, примус, жорстка дисципліна, тілесні покарання. Про шкільні порядки й взаємовідносини учнів із учителями розповів Дж. Конверсіні да Равенна в автобіографічному творі “Рахунок життя”. Його наставник, Філіппіно да Луго, був справжнім катом дітей. Одного разу він по-звірячому побив хлопчика і змушений був втекти, щоб не потрапити до в’язниці. Іншого разу він роздягнув хлопчика, зв’язав йому ноги й підвісив над колодязем, жорстоко знущаючись над дитиною, яка “потерпаючи від безумної жорстокості Філіппіно, назавжди зненавиділа навчання й усіх учителів”[6, с. 352]. В епоху європейського Відродження почали використовувати й позашкільні форми виховання. Цікавим феноменом педагогічної культури Італії була так звана купецька педагогіка. Йдеться про підготовку “ділової людини”, торгового підприємця, нащадка батьківського капіталу. Як свідчать джерела — трактати, листи, промови, заповіти італійських городян, батьків хвилювали проблеми більш широкої освіти, ніж давалася в школі, морального виховання, фізичного загартування молоді. “Людина народжена не для того, щоби провести своє життя у сплячці, а для дії. Підприємливість, розсудливість, пам’ять, розум та інші здібності, які ми маємо, дані нам не для того, щоби ми ними нехтували. Усі мудрі люди згодні з тим, що людська природа призначена для діяльності, отже, людина справді є мірою всіх речей”[8, с. 26]. Цю думку, висловлену Дж. Ручеллаї, поділяли інші представники італійського пополанства. “Ідеальний купець” повинен був поєднувати теоретичні знання й практичний досвід, уміти встановлювати контакти з людьми. Для його підготовки потрібні екскурсії, подорожі, спілкування з культурою різних країн. Так, купець Дж. Мореллі вважав за необхідне читати Данте, Вергілія, Боеція, Сенеку, Цицерона, вивчати історію. Не дивно, що в заможних сім’ях городян були великі бібліотеки, а комунальна влада організовувала та фінансувала лекції для молоді відомих учених і митців того часу. Як бачимо, школа була не єдиним і навіть не головним інститутом соціалізації в Італії XIV — XV століть. Підготовка молоді до життя відбувалася і в сім’ї — центрі господарського комплексу того часу, коли виробництво й торгівля не відокремилися від домашньої економіки. Про це ми дізнаємося з трактату Паоло да Чертальдо, представника середніх кіл флорентійської міської громади, що мав низку правил і повчань для майбутніх ділових людей. Автор намагався підкріпити їх релігійними нормами співжиття, заповідями християнського вчення. Тому Чертальдо метою виховання вважав професійні якості підприємця: акуратність у справах, методичність, пунктуальність, порядність і, головним чином, — належну репутацію серед людей. Нащадкові торгово-ремісничої династії знання необхідно “застосовувати з розумом, для користі справи”, бути старанним, дбати про майнові інтереси, уникати лінощів, марнотратства. “Навіть якщо твій батько залишить тебе найзаможнішою людиною, — говорив Паоло, — а ти будеш лінивим і неохайним, не завбачливим у починаннях своїх, то це зло швидко приведе тебе до злиденності...”[6, с. 354]. Трактат Чертальдо, погляди ідеологів італійської міської еліти свідчили про динамізм в уявленнях щодо виховних і освітніх пріоритетів, невдоволення традиційною системою, прагнення до її оновлення. Подальший розвиток цієї лінії пов’язаний із ренесансним гуманізмом. Саме гуманісти створили нову педагогічну концепцію, в основі якої лежало глибоке переконання у соціальній цінності виховання. Освітня програма була ними радикально переглянута на користь гуманітарних дисциплін (studia humanitalis), на перший план виносилися: моральна філософія (етика), історія, поезія, оновлена риторика. Діалектика (логіка), граматика втратили свій колишній статус у системі “семи вільних мистецтв”, перетворившись на інструменти пізнання. Освіта мислилась як засіб виховного впливу на учня, “наука людяності”. Цінність знання визначалася насамперед його роллю у формуванні моральності. Але через усталеність традиційної програми шкільної освіти зробити так було дуже складно. Антична спадщина — наріжний камінь гуманістичної педагогіки — ставала, як правило, лише додатком до діючої системи. Організаційно середньовічна школа так само мало змінилася у XIV — XV століттях, тому гуманістам доводилося шукати альтернативні варіанти. Наприклад, Гаспаріно Бацицца у своєму домі в Падуї відкрив школу для дітей венеціанської знаті, використавши форму інтернату (контуберніуму, як він називав в середні віки). Така організаційна структура краще відповідала меті гуманістичного виховання — всебічному й гармонійному розвиткові особистості. Згодом її запозичили інші гуманісти, хоча утримувати подібні заклади було неймовірно важко, та й право на приватне викладання одержував далеко не кожний (у той час учителі, як і середньовічні майстри, прагнули захиститися від конкуренції). Більш сприятливими були умови там, де мала місце підтримка меценатів. Вітторіно да Фельтре, найвідоміший з усіх педагогів епохи європейського Відродження, заснував власну школу у Венеції і там досяг великого успіху. Проте справжня слава прийшла до нього тоді, коли він став вихователем дітей маркіза Гонзага і керівником “Радісного дому”(“Casa Giocosa”) — унікального педагогічного експерименту, своєрідної авторської школи гуманіста. Окрім дітей маркіза, у ній навчалися підлітки з сімей мантуанських городян і навіть молодь із інших міст та країн Європи (усього біля 70 осіб). Вітторіно допомагав отримати освіту незаможним учням, підтримував їх матеріально. У всій повноті в його школі виконувалася програма гуманістичного виховання. Навчання велося на матеріалах античності, викладалися історія, поезія, філософія (Платон, Аристотель), виділявся час для фізичних вправ, музичних занять, екскурсій, прогулянок. Атмосфера “Радісного дому” сприяла ефективному виховання, вона була вільною, доброзичливою й приємною. А головне — виховувала саме особистість учителя, його відданість справі, безкорисливість, любов до дітей та величезна ерудиція. Недарма навчально-виховні надбання педагогічної спадщини Вітторіно да Фельтре його учні та сучасники називали “педагогікою любові”. Учитель враховував індивідуальні задатки дітей, радів їх успіхам, жив разом із ними, був їм справжнім батьком. “Школяри юрбами сходилися до нього не тільки з усіх областей Італії, але навіть із Греції, Франції, Німеччини... Хоча він і раніше був достатньо відомим, його почали вважати найвидатнішим і найзначнішим із усіх... Тому практична робота Вітторіно була високо оцінена в багатьох європейських державах, а він користувався глибокою повагою не тільки через свою освіченість, а й за чистоту життя та звичаїв”[3, с. 367]. Одночасно з Вітторіно да Фельтре працював інший уславлений італійський педагог-гуманіст Гуаріно да Верона — наставник сина правителя Феррари Леонелло Есте. Після того, як його вихованець виріс і одружився, Гуаріно придбав будинок і відкрив школу — пансіонат для дітей міста. Есте підтримував починання учителя. Незабаром заклад Гуаріно перетворився на міську громадську школу, пізніше здобув статус університету. Свій проект Гуаріно розробляв упродовж багатьох років. Його контури вимальовувалися ще у Венеції, де гуманіст розпочав учительську кар’єру. Теоретичним джерелом слугувала педагогіка Квінтіліана (повний текст його трактату “Про виховання оратора” був знайдений і оприлюднений гуманістом Поджо Браччоліні в 1417 році). Навчання в школі Гуаріно мало три ступеня: елементарний, граматичний і риторичний. В основі лежала антична класика (латинська й грецька). На відміну від мантуанської школи, педагог надавав великого значення природничим дисциплінам (географії, медицині, астрономії). Творчий метод Гуаріно відзначався єдністю педагогічної та наукової праці. Він переклав трактат Псевдо-Плутарха “Про виховання дітей” (на нього спиралися всі європейські педагоги-гуманісти), видав повний текст “Античних ночей” Авла Гелія, “Географію” Страбона, твори Лукіана і багато іншого. Своїм ентузіазмом учитель надихав учнів, прищеплював їм смак до наукового пошуку. У практичній діяльності, досвід якої узагальнено сином гуманіста, Баттистою Гуаріно, педагог намагався застосувати нові методи навчання й виховання. Він надавав значення заохоченню, змаганню, категорично заперечував тілесні покарання [1, с. 363-364]. Дітей радив учити, як краще сприймати матеріал, запам’ятовувати, використовувати записи. Як бачимо, досвід Гуаріно розкриває ще одну грань гуманістичної педагогіки — “виховання правителя”. Педагог доклав великих зусиль, щоб зробити Леонелло Есте добре освіченим, культурним, фізично розвинутим, сформувати в ньому певні моральні й соціальні якості, вважаючи, що від цього багато що залежить у державі. І це дало свої результати: десять років правління Леонелло країна не вела воєн, при дворі не було чвар, декілька років знижувалися податки. Це був “найбільш світлий і демократичний” період історії Феррари, час розквіту її нової культури. Отже, не можна недооцінювати виховного впливу гуманізму і бодай часткового втілення його ідей у тогочасну навчально-виховну практику. У той же час доводиться констатувати, що на масову освіту й виховання у XIV — XV століттях цей вплив був дуже обмеженим. Окрім загальноосвітніх шкіл — початкових і середніх (граматичних) — Італія мала розвинену мережу університетів: Флорентійський, Падуанський, Міланський та інші. Більшість із них виникла й посилилась якраз у XIII — XIV століттях. Термін “університет” походить від universitas, так спочатку називали корпорацію викладачів і школярів (спудеїв), але з часом це слово стало означати всезагальну, вищу школу (Studium general). На відміну від локальних закладів (Studia particularia), університети мали право призначати вчені ступені, що визнавалися в усьому християнському світі (бакалавра, магістра, ліценціата (останні мали право викладати у будь-якій країні). Європейський університет часів Cередньовіччя мав сталу організаційну структуру. На трьох факультетах — богословському, медичному та юридичному — давалася фахова підготовка, четвертий — артистичний (від “семи вільних мистецтв”, ars) слугував підготовчим до них , загальноосвітнім. Навчання на ньому розпочиналося, як правило, з 15 років і закінчувалося одержанням ступеню бакалавра, потім — магістра. У класичному вигляді ідея університету (їй біля 800 років) полягала у визнанні його особливої місії як охоронця скарбниці знань і збереженні внутрішньої єдності європейського простору. Специфікою цієї інституції завжди було вміння зберігати традицію і відгороджуватися від будь-яких зовнішніх змін. На думку Ж. Дерріда, відомого французького філософа, університет “водночас проектує свою діяльність назовні й запекло тримається власних меж, тобто є водночас і вільним, і керованим”[4, с. 264]. За часів середньовічної схоластики ця особливість простежувалася досить чітко. Програми й методи навчання залишалися незмінними, нові віяння проникали в університетські стіни дуже повільно. Натомість італійська вища школа виявилася більш відкритою для ренесансних новацій. Тут значно раніше, ніж в інших європейських країнах, почали викладати дисципліни studia humanitatis. Одним із перших відкрив для них свої двері Флорентійський університет, або Студіо (заснований у 1349 році). У перші десятиліття XV століття він досяг вершини успіху, користуючись підтримкою місцевої влади. Тут на артистичному факультеті читалися лекційні курси з риторики, поезії, моральної філософії. Як правило, вони оплачувалися вище, ніж традиційні [2, с. 32]. У 1371 році одним із перших гуманістів сюди для викладання був запрошений Ф. Петрарка, трохи пізніше — лектором став Бокаччо (курс про “Божественну комедію” Данте). Про інтерес флорентійських громадян до нової культури свідчить їх звернення до Синьорії з проханням відкрити у Студіо кафедру грецької мови і літератури. Першим викладачем цих дисциплін став запрошений міською комуною візантійський церковний діяч, дипломат і письменник Мануїл Хризолор (помер 1415 року). Упродовж трьох років він працював у Флоренції, здобувши великий авторитет і славу. Хризолор був палким проповідником культурної рівноцінності Заходу і Сходу колишньої Римської імперії. Під його керівництвом зростали майбутні відомі італійські гуманісти – П.П. Верджеріо, Л. Бруні, Ф. Барбаро та інші. Грецька мова й література були включені у систему гуманістичної освіченості. Італійці неначе знову відкрили вже знайомі їм твори Платона, Аристотеля, виявили їх особливості мовою оригіналу. У посланні флорентійців до М. Хризолора говорилося : до латинської вченості має бути додана вченість греків, а молодь міста повинна мати можливість “пити з двох джерел”, поєднуючи латину й грецьку мови для більш плідної науки” [10, с. 137]. Цікаво, що візантійський викладач передав Італії не тільки основи грецької грамоти і знання літератури, але й кращі здобутки грецьких методів освіти : “занурення в текст”, спосіб осягнення глибинного змісту та художньої неповторності літературного твору, а також екфрасис (грецький опис творів мистецтва). Гуаріно да Верона використав його в своїй гуманістичній школі з метою естетичного виховання дітей. В епоху європейського Відродження в італійських університетах на основі творів Цицерона та Квінтіліана по-новому почала викладатися риторика. Заняття з неї вели винятково гуманісти: Ф. ілельфо — в Мілані, Л.Валла — в Римі та Павії, К. Ландіно — у Флоренції. Новацією стало також вивчення латинської й грецької поезії, а в другій половині XV століття — моральної філософії, яка перетворилася на самостійну академічну дисципліну (поряд із традиційною метафізикою). Свої особливості мав Падуанський університет. У ньому завжди цінувалося природознавство. Мабуть, цією традицією пояснюється й те, що його вихованець П.П. Верджеріо — видатний гуманіст і педагог XV століття, перераховуючи у своєму трактаті головні дисципліни нової освіченості, включав до них астрономію та фізику. Він уважав, що “вивчення природи співзвучне й відповідне людському розуму”, а знання медицини “корисне для тілесного життя” [2, с. 111]. Пізніше в Падуанському університеті працював Галілео Галілей, зробивши багато відкриттів у галузі астрономії. Падуя цікава й тим, що тут пройшли підготовку найвідоміші педагоги, засновники гуманістичних шкіл. Її університет відзначався стійким інтересом до педагогічних питань. Саме тут у Вітторіно да Фельтре сформувалося бажання стати педагогом, а не присвятити своє життя релігії, а його старший колега, Конверсіні да Равенна, читав лекції, у яких узагальнювався величезний досвід викладання в школі. Свій педагогічний ентузіазм він не міг не передати студентам. З Падуанським університетом також пов’язана діяльність учителів Пьєтро да Мульо, Д. Мальпагіні, Г. Барцицца, Гуаріно да Верона. Його можна по праву вважати осередком передових педагогічних ідей. Болонський університет, найстаріший у Європі (заснований 1119 року), прославився своєю демократичністю, відкритістю до вихідців із різних держав і представників різних віросповідань. Тут на належному рівні вивчали медицину та юриспруденцію (Болонья — “матір законів”). У XIII столітті в університеті навчалося біля 10 тисяч студентів [9, с. 81]. У 1481 — 1482 роках ректором Болонського університету працював видатний український гуманіст Юрій Дрогобич (Котермак). Загалом італійські університети у XV — XVI століттях стали одним із важливих центрів вищої освіти української молоді. Так, у Болоньї навчалися Станіслав Оріховський, Мартин із Жиравиці, пізніше — М. Березовський (університет славився музичними студіями), у Падуї — О. Тризна, С. Волович, брати О. і К. Острозькі, С. Кішка, Мартин Хмелицький (останній двічі обирався ректором). У Венеції та Падуї освіту отримали майбутні діячі Острозького культурного центру — К. Лукаріс, згодом константинопольський патріарх, ієромонах Кипріан, Никифор — “ректор наук еллінських і грецьких” Падуанського університету [9, с. 85]. Вихованці Києво-Могилянської академії традиційно продовжували навчання у Римі. Поряд із університетами, у культурно-освітньому русі Італії брали участь академії. Ідея академії виникла в античності, це поняття продовжувало існувати в середні віки, хоча й не набуло інституціональної форми. В епоху європейського Відродження академіями називали гуманістичні гуртки, де творчо спілкувалися представники ренесансної культури. У 1492 році утворилася флорентійська Платонівська академія під патронатом Козімо Медічі. Членство в ній суворо не фіксувалося, у засіданнях могли брати участь всі, хто цікавився філософськими проблемами. Вільний науковий пошук, співдружність учених, прагнення до синтезу різних знань — такі риси мала новоутворена інституція. Це вирізняло її від університетської корпорації, де існували обмеження й регламентація наукових пошуків (наприклад, прив’язаність лише до вчення Аристотеля). У Платонівській академії розцвіли таланти таких видатних мислителів і митців, як М. Фічіно, К. Ландіно, Д. Незі, Піко делла Мірандола, А. Поліціано, С. Ботічеллі. Академічний рух охопив інші регіони Італії. У 60-х роках XV століття виникла Римська академія — “Помпоніана” (очолював її гуманіст Помпоніо Лето). У Неаполі за підтримки короля Альфонса Арагонського почала діяти академія Дж. Понтано. У XVI століття утворилася Венеціанська академія, а атмосфера аристократичної республіки визначила її орієнтацію на ідеї Цицерона. Хоча мовою науки, як і раніше, залишалася латина, посилився потяг до культивування рідної (вольгару), створення її національних норм. Академія Мокрих працювала над збереженням тосканської народної мови. З’явилися й мистецькі академії — художня в Болоньї, музична в Римі. Поява академій в Італії та Європі свідчила про недостатність схоластичних методів і догматизм наукової освіти. Вони виникали як противага традиції, що панувала в європейських університетах. Не випадково все це збіглося у часі з Ренесансом: доба вимагала творчості, самостійного пошуку істини, налаштовувала на діалог. Під упливом італійського гуманізму академічний рух поширився далеко за межами країни, сприяв появі національних академій у Франції, Англії, Німеччині, у східнослов’янських землях. Отже, зміни, що відбувалися в школах і університетах Італії в XIV —XVI століттях, пов’язані передусім з ренесансним гуманізмом, глибоко педагогічним за своєю сутністю. Гуманістам не вдалося докорінно реформувати освітню систему — такої мети вони навіть не ставили. Проте їхня діяльність залишила глибокий слід, вона сприяла секуляризації освіти, підривала схоластику. Було вказано на зв’язок знань із моральністю, на значення виховних завдань в освітньому процесі. Ідея всебічного й гармонійного виховання особистості пройшла перевірку в гуманістичних школах Мантуї і Феррари, певною мірою були оновлені навчальні програми масових міських шкіл та університетів. А найголовніше — визначилася лінія гуманізації освіти, яка була продовжена європейськими педагогами наступних поколінь. Література
жүктеу/скачать 162.57 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|