Нове політичне мислення і врегулювання регіональних конфліктів

У цих умовах ставало необхідним серйозно підійти до перегляду пріоритетів внутрішнього розвитку і зовнішньополітичного курсу держави. Необхідно було корінним образом перебудовувати зовнішньополітичну стратегію держави, оптимізуючи і видозмінюючи радянські зовнішньополітичні інтереси. Для цього насамперед треба було продемонструвати миру реальну, а не декларативна миролюбність радянської зовнішньої політики, доказово переконати всіх зовнішньополітичних партнерів Радянського Союзу в готовності кардинально змінити його зовнішньополітичний курс.

Протягом першого року перебування М. С. Горбачова на посту генерального секретаря ЦК КПРС Радянським Союзом висувається ціла серія зовнішньополітичних ініціатив, які повинні були переконливо продемонструвати, що у зовнішній політиці СРСР відбувається серйозний поворот від конфронтаційної моделі поведінки до політики співпраці по всіх азимутах. У сорокову річницю ядерного бомбардування Хиросими народжується нова радянська ініціатива: встановлення одностороннього мораторію на проведення ядерних випробувань спочатку до кінця 1985 р., а потім ще на один рік. Одночасно СРСР запросив інші ядерні держави приєднатися до мораторію на проведення ядерних випробувань.

Наступним кроком СРСР стала висунена в заяві М. С. Горбачова від 15 січня 1986 р. програма істотних скорочень озброєнь, включаючи повне знищення ядерної зброї до 2000 р. Відповідно до радянських пропозицій підлягало скороченню і знищенню вся ядерна зброя в світі на основі домовленості всіх володіючих цією зброєю держав. Програма була розбита на три етапи:

• 
  в ході першого СРСР і США повинні були наполовину (до 6000 боєзарядів) скоротити свої стратегічні арсенали, а також повністю ліквідувати ракети середньої дальності в Європі, заборонити проведення ядерних випробувань і закликати інші ядерні держави приєднатися до цього мораторію. Всі ці заходи повинні пройти за умови відмови як США, так і СРСР від створення космічних озброєнь;
  
• 
  на другому етапі відбувається подальше скорочення стратегічних озброєнь СРСР і США і до скорочення ядерних озброєнь підключаються інші ядерні держави ухвалюється рішення про загальну ліквідацію тактичної ядерної зброї, відбувається повне припинення ядерних випробувань і вводиться абсолютна заборона на створення всіма державами космічних озброєнь;
  
• 
  третій етап знаменувався остаточним знищенням ядерної зброї разом з його носіями при всеосяжному міжнародному контролі, включаючи інспекції на місцях.
  

Більш комплексний характер носили висунуті зовнішньополітичні ініціативи, висунені на XXVII з'їзді КПРС в лютому-березні 1986 р. На з'їзді радянське керівництво запропонувало комплексну програму створення всеосяжної системи міжнародної безпеки. СРСР вже не обмежувався в своїх зовнішньополітичних ініціативах військово-політичною сферою, але підіймав питання встановлення нових, більш справедливих міжнародних економічних відносин, а також уперше з власної ініціативи висував досить широкомасштабні пропозиції в області гуманітарної співпраці.

Реалізація вищезазначених і інших заходів вимагала зміни ідеологічної парадигми, на якій базувалася радянська зовнішня політика. Базовим принципом стала деідеологізація міжнародних відносин, їх гуманізація, перехід до примату загальнолюдських цінностей. Нова зовнішньополітична доктрина розглядала сучасний світ як суперечливий, але взаємопов'язаний і взаємозалежний цілісний комплекс, де глобальні проблеми мають життєве значення для доль людської цивілізації. Звідси виникає вимога широкої інтернаціоналізації всіх сфер міжнародного життя, максимального залучення до рішення вартих проблем існуючих міжнародних організацій, насамперед ООН. У основу нового політичного мислення була встановлена ідея забезпечення виживання людської цивілізації. Радянське керівництво проголосило, що ядерна війна ні при яких обставинах не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних або яких би те не було інших цілей. Тому як головна задача ставилося досягнення стратегічного балансу на максимально можливо низькому рівні.

Наріжним каменем стала теза про те, що головними чинниками забезпечення безпеки держави повинні стати не військові, а політичні засоби. У кінці 1986 р. Радою оборони СРСР була затверджена нова радянська військова доктрина, що уперше передбачала не тільки досягнення військової перемоги, але і можливість запобігання війні. Такі істотні концептуальні зміни створювали можливості для радянського керівництва виявляти готовність йти на істотні односторонні заходи у військовій області в рамках реалізації цих нових підходів. Одним з найважливіших кроків такого роду стали ініціативи СРСР, висунені М. С. Горбачовим в його виступі в ООН в грудні 1988 р., коли Радянський Союз оголосив про одностороннє скорочення своїх збройних сил на 500000 чоловік, в тому числі 120000 в азіатській частині країни (з них 80000 в зоні радянсько-китайського кордону), а також виявлена готовність піти на значні скорочення звичайних збройних сил і озброєнь СРСР і країн Варшавського договору на Віденських переговорах по скороченню звичайних збройних сил і озброєнь в Центральній Європі.

Корінному перегляду були піддані підходи до відносин з країнами соціалізму. Нові радянські керівники заявляли про необхідність забезпечити кожному народу права на вибір власного шляху розвитку, що вступало в суперечність з принципом соціалістичного інтернаціоналізму, що проводився Радянським Союзом в попередні десятиріччя, і мав на увазі можливість у разі виникнення "загрози соціалістичному завоюванню" в тій або іншій країні соцспівдружності застосування будь-яких, в тому числі і військових заходів для "захисту соціалістичного ладу". На Заході проголошення права "свободи вибору" було розцінене як відмова СРСР від "доктрини Брежнєва".

Необхідно, однак, мати на увазі, що значення принципу "свободи вибору" перебувало не тільки в готовності СРСР визнати за кожною соціалістичною країною право самостійно визначати зміст і модель своєї соціально-економічної і політичної орієнтації, але і надавав значну свободу Москві в формуванні своїх політичних і, що в той момент було, мабуть, набагато важливіше, економічних підходів до країн соціалізму. Радянський Союз активно переглядав свої підходи до характеру співпраці з соціалістичними країнами, прагнучи знизити для себе тягар їх підтримки, оптимізувати взаємний економічний обмін. У радянських політичних колах з'являлися заклики до згортання економічної допомоги країнам соціалізму, зміни цінового механізму співпраці з ними і інш.

Проголошуючи пріоритет загальнолюдських цінностей, радянське керівництво змушене було істотно модифікувати і інший базовий принцип своєї зовнішньої політики принцип мирного співіснування. При підготовці нової редакції партійної програми для прийняття XXVII з'їздом партії нові радянські керівники давали зрозуміти, що в своїх відносинах з несоціалістичними державами вони готові серйозно змінити свій політичний курс від безперервної боротьби проти своїх політичних і ідейних противників в міжнародних справах, включаючи і підтримку внутрішньополітичних опонентів режимів, що існували там, до проведення політики дійсне мирного співіснування.

Безпека стала розглядатися як взаємна категорія, а не що досягається за рахунок ослаблення противника. По суті, заміна "балансу сил" "балансом інтересів" в політиці СРСР свідчила про готовність радянського керівництва відмовитися від конфронтаційного мислення, характерного для періоду холодної війни, і рухатися в напрямі будівництва нової архітектури міжнародних відносин.

Такі зміни дозволили кардинально переглянути підходи СРСР і до безлічі регіональних конфліктів, що існували в світі. У рамках нового політичного мислення проголошувалася готовність до їх урегулювання з урахуванням законних інтересів всіх сторін, що брали участь в них. Пішла розробка і висунення радянських зовнішньополітичних ініціатив по урегулюванню конфліктних ситуацій, зміцненню регіональної безпеки і стабільності.

Оскільки головна загроза міжнародної безпеки існувала на європейському континенті, що було пов'язано з безпосереднім протистоянням тут двох найбільших військових блоків НАТО і ОВД, передусім була висунена серія пропозицій по зниженню напруженості в Європі, які торкалися як політичних, так і військових аспектів. Важливе місце серед них зайняла викладена М. С. Горбачовим в Празі в 1987 р. концепція будівництва "загальноєвропейського будинку", що торкалася широкого спектру політичних, військових, економічних і гуманітарних проблем загальноєвропейської безпеки і співпраці.

Позиція СРСР дозволяла забезпечити можливість виникнення нової ситуації в глобальних міжнародних відносинах вона виводила регіональні конфлікти, їх мотиви, рушійні сили і учасників за рамки планетарного біполярного протистояння, дозволяла, з одного боку, вирішувати регіональні проблеми конкретно і окремо, поза контекстом глобальних міжсистемних протиріч, а з іншою відділяла складні міжнародні проблеми глобального характеру від численних "перешкод" у вигляді регіональних конфліктів, що продовжувалися.

Нарешті, до кінця 80-х рр. СРСР зробив ще ряд істотних кроків назустріч Заходу, заявивши про свою готовність до зміни підходів до проблеми реалізації прав людини в Радянському Союзі і вставши на шлях істотної демократизації політичного життя країни. Найбільш істотними з цих кроків з'явилися рішення про широку демократизацію органів державної влади шляхом проведення альтернативних виборів законодавчих органів всіх рівнів (1988 1989 рр.), а також прийняті Третім З'їздом народних депутатів СРСР скасування 6-й статті і зміни ряду інших статей радянської Конституції 1977 р., що закріпляли керівну роль Комуністичної партії в радянській державі (1990). Ці події спричинили ліквідацію однопартійний системи, що існувала в країні протягом більше за 70 років, сприяли виникненню реального політичного плюралізму.

Зрозуміло, всі вищезгадані зміни у внутрішній політиці і зовнішньополітичному курсі Радянського Союзу одного з центрів біполярної системи міжнародних відносин не могли не надавати самого істотного впливу на процеси, що відбувалися в світі. Спочатку вони сприймалися в світі як рядові пропагандистські лозунги, що ніяк не підкріплюються практичними діями, однак досить скоро стало очевидно, що СРСР робить серйозні односторонні кроки, направлені на реальне ослаблення міжнародної напруженості, міняє або істотно модифікує свої позиції на багатьох найважливіших міжнародних переговорах. Влітку 1985 р. керівництво Міністерством іноземних справ було доручено Е. А. Шеварднадзе, що активно підтримував політичну лінію Горбачова.

Радянське керівництво виявляло готовність до скорочення своїх зовнішньополітичних зобов'язань і оборонних зусиль, прагнучи максимально зменшити непомірні витрати, які не давали ніяких шансів для нормального розвитку економіки країни. Крім того, воно прагнуло усунути або хоч би зменшити військову загрозу безпеки держави, що наростала з всіх напрямів. Кардинально переглянуті підходи до своїх зовнішньополітичних цілей і задач дозволяли виступити з рядом конкретних пропозицій, на які радянська сторона раніше не наважувалася.

В області обмеження озброєнь і роззброєння:

• 
  з питань ядерної зброї в Європі СРСР виразив готовність відмовитися від заліку британських і французьких ядерних сил в балансі ядерного протистояння на континенті і піти на скорочення тільки радянських і американських ракет середньої і меншої дальності;
  
• 
  що стосується заборони випробувань ядерної зброї, то, прагнучи до повної заборони всіх ядерних випробувань, СРСР пішов на безпрецедентний раніше крок, погодившись дозволити контроль на місцях, допустити на взаємній основі іноземних інспекторів в райони своїх ядерних полігонів;
  
• 
  в області хімічних озброєнь Радянський Союз обіцяв відкрити для інспекцій центри їх виробництва і зберігання.
  

скорочення виділення радянської допомоги так званим "революційно-демократичним" державам "третього світу" було серйозною передумовою для припинення численних регіональних конфліктів, де СРСР раніше надавав підтримку однієї з ворогуючих сторін, що оголошувалася "революційною" і "прогресивною", з площини глобальної біполярний конфронтації в площину звичайного локального протистояння. Крім того, Радянський Союз демонстрував прагнення взяти участь в політичному урегулюванні кожного з регіональних конфліктів, в які він був раніше залучений.

• 
  СРСР були підтримані міжнародні зусилля по врегулюванню конфлікту в Анголі і навколо Південно-Західної Африки в 1988 1989 рр.;
  
• 
  при активній підтримці Радянського Союзу були припинені військові дії між Ефіопією і Сомалі в 1988 р. і виведені кубинські війська з Ефіопії в 1989 1990 рр.;
  
• 
  після багаторічної війни в Афганістані було прийнято рішення про виведення звідти радянських військ і участь СРСР в міжнародному урегулюванні і підписанні Женевських угод в 1988 р. СРСР став активним учасником урегулювання кампучийської проблеми 1988 1991 рр.
  
• 
  Радянським Союзом були підтримані зусилля "Контадорської групи" по нормалізації обстановки в Центральній Америці 1989 1992 рр.
  
• 
  СРСР взяв активну участь в розблокуванні близькосхідного конфлікту, що було реалізовано в процесі підготовки міжнародної конференції по Ближньому Сходу (1991), включаючи готовність до відновлення дипломатичних відносин з Ізраїлем
  

• 
  Радянський Союз приділяв першорядну увагу питанням зміцнення європейської безпеки, прагнув всіляко розширити свої зв'язки з державами Західної Європи. З цією метою, крім бурхливого розвитку двосторонніх контактів із західноєвропейськими країнами, СРСР помітно модифікував свої позиції на загальноєвропейських форумах. Це дозволило успішно завершити Стокгольмську конференцію по заходах зміцнення довір'я, безпеці і роззброєнню в Європі (1986), забезпечити досягнення ряду важливих домовленостей на Віденській зустрічі НБСЄ (1986 1989), підготувати і підписати фундаментальний договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Європі (1990)
  
• 
  в Азіатському регіоні СРСР зробив важливі кроки по нормалізації давно ускладнених відносин з КНР, спробував розблокувати свої взаємовідносини з Японією, з якою так і не був укладений мирний договір, встановив дипломатичні відносини з Республікою Корея (Південною Кореєю), вступив в прямий діалог з АСЕАН, що раніше не признавалася ним як міжнародна організація
  

Така ситуація створювала можливості не тільки для поліпшення зовнішньополітичних позицій Радянського Союзу, його сприйняття в світі як конструктивного партнера, держави, що перестала представляти загрозу для безпеки інших країн і регіонів, але і загалом сприяла зниженню міжнародної напруженості і в кінцевому результаті привела до завершення холодної війни.

Наочним свідченням впливу нової політичної лінії СРСР на міжнародні відносини з'явилася гармонізована політична взаємодія, що виявилася під час гострої міжнародної кризи в Перській затоці. Радянський Союз активно підтримав всі резолюції Ради безпеки ООН, осуджуючи агресію Іраку проти Кувейту, включаючи введення економічних санкцій. Повну підтримку СРСР отримала також і резолюція РБ № 678, що передбачала використання "всіх необхідних заходів" для виконання колишніх резолюцій, що мають на меті припинення іракської окупації Кувейту. І хоч, враховуючи особливий характер відносин між СРСР і Іраком, пов'язаних між собою Договором про дружбу і співпрацю 1972 р., Радянський Союз робив активні зусилля по дипломатичному врегулюванню кризи (посередницька місія Е. М. Примакова Спецпредставника президента СРСР, переговори М. С. Горбачова з іракським керівництвом), політична підтримка Радянським Союзом міжнародної акції в Перській затоці була беззастережною і рішучою. Вона остаточно продемонструвала повний розрив радянського керівництва з конфронтаційними підходами часів холодної війни, його готовність до переходу до політики кооперативної безпеки і нормальних відносин з всіма державами незалежно від їх суспільно-політичного устрою.

Курс "нового політичного мислення", що проводиться радянськими керівниками, відкривав нові горизонти в міжнародних відносинах. Він забезпечив умови для припинення холодної війни і сприяв переходу міжнародних відносин з стану безперервної глобальної конфронтації, що давала про себе знати в самих віддалених кутках земної кулі, в нову якість, яка визначалася пошуком співпраці і компромісних розв'язань самих складних міжнародних проблем. Разом з тим нова політика радянського керівництва не зуміла запобігти істотного послаблення Радянського Союзу насамперед за рахунок різкого погіршення соціально-економічних показників СРСР, порушення системи державного управління, наростання тенденцій націоналізму і сепаратизму. Модель системи соціалізму, що Існувала в Радянському Союзі не змогла забезпечити більш високій ефективності суспільного виробництва в порівнянні з розвиненими країнами світу, а спроби її реформування у другій половині 80-х рр. привели до її подальшої деградації і обумовили в кінцевому результаті розпад СРСР. Аналогічним образом припинила своє існування та модель суспільного устрою, яка в свій час була насаджена за активною участю СРСР в державах Східної Європи, що призвело до розпаду таких структур соціалістичних країн, як Організація Варшавського договору і Рада Економічної Взаємодопомоги. Всі держави Центральної і Східної Європи, рівно як і нові незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі, обрали для себе інший шлях суспільного розвитку, відмовившись від подальших спроб будівництва соціалізму. Тим самим була підведена межа під існуванням Потсдамської системи міжнародних відносин і відкрита нова сторінка світової історії, новий етап міжнародних відносин.

64. 
    Організація військового блока СЕАТО.
    

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

65. 
    Пакт Ріо-де-Жанейро.
    

Початок «холодної війни» позначився створенням у Латинській Америці військово-політичного союзу американських держав (Пакт Ріо-де-Жанейро, 1947). Участь рожав континенту в цьому союзі суттєвою мірою визна­ла їх позицію в 00Н у той період.

У зовнішній політиці країни Латинської Америки йшли фарватері Вашингтона, під тиском якого вони розірвали ароматичні відносини з Радянським Союзом. Вико-пистовуючи лозунги «континентальної солідарності», американські представники добилися внесення в проект Статуту 00Н положень, які санкціонували б пріоритет міжамериканських установ при розв'язанні Радою Без­пеки 00Н конфліктних ситуацій і суперечок у Латинській Америці. Делегація США прагнула усунути 00Н від розгляду латиноамериканських проблем і обмежити їх вирішення рамками ОАД.

Наступ реакції в країнах Латинської Америки і вста­новлення у 12 латиноамериканських республіках проамериканських диктаторських режимів відобразилися на позиціях держав регіону в 00Н. У перші десятиріччя існування 00Н діяльність латиноамериканських пред­ставників у цій міжнародній організації контролювалась і спрямовувалась Вашингтоном.

66. 
    Паризька сесія РМЗС і Паризька мирна конференція.
    

На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС), яка відбулася у два етапи у квітні—-липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням. З його точки зору, мирне врегулювання не передбачало припинення оку­пації, а тільки уточнювало мету, на досягнення якої має спрямовуватися діяльність союзної окупаційної адмініст­рації. Не брався до уваги також і німецький уряд, який мав прийняти це врегулювання. Отже, йшлося про фак­тичну ревізію потсдамських угод.

Міністр закордонних справ СРСР В. Молотов висту­пив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею^, сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

Промова Молотова, хоча й мала пропагандистський характер, була максимально вільною від суперечностей і, на думку багатьох дослідників, становила вершину мис­тецтва радянської дипломатії, продемонстрованого при обговоренні німецького питання. ^

Непохитна формула Молотова змусила держсекретаря США на другому етапі Паризької сесії переглянути власний план «німецького мирного врегулювання» в пункті створення німецького уряду «в якійсь формі» і зняти питання про скликання мирної конференції з Німеччини в листопаді 1946 р.

Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотов-ській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закор­донних справ тільки зарезервував свою позицію.

Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса^. Вперше ідея такої угоди обговорювалася в грудні 1945 р. під час візиту Бірнса до Москви й здобула підтримку Сталіна. Але трохи згодом, у квітні 1946 р., після пропозиції обговорити проект під час майбутньої Паризької сесії РМЗС зовнішньополітичне відомство СРСР наголосило на несвоєчасності проекту. Нагадува­лося, що вже існують загальні угоди з роззброєння

Німеччини і проект нової угоди фактично гальмує реальні заходи з демілітаризації. Треба спочатку спільно з'ясувати, як реалізуються попередні рішення, а потім укласти угоду про міжнародні гарантії й контроль, причому не менше ніж на 25 років.

Проте Бірнс виніс це питання на пленарне засідання сесії. Тоді радянська сторона додала до своїх заперечень проти проекту ще й відсутність пункту про перебудову в політичному житті Німеччини, про аграрну реформу, про ліквідацію монополій. Намагаючися підкреслити ефемер­ність подібних закидів, Бірнс виділив вузький, військово-контрольний аспект запропонованої угоди.

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на ска­суванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався про­ект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

Значне місце на початковому етапі роботи конферен­ції посіло обговорення процедурних питань. Було ухвале­но резолюцію, яка оголошувала рекомендації конферен­ції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 вересня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Фран­ції й СРСР опублікували Декларацію про колишні іта­лійські колоніальні володіння в Африці, яка стала осно­вою для Спільної декларації з цього питання, і була під­писана разом із мирними угодами.

Щодо статусу Вільної території Трієст західні країни запропонували всю повноту влади надати губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об'єднаних Націй.

Радянський Союз вважав за необхідне передати вико­навчу владу урядові Вільної території Трієст, створювано­му народними зборами й відповідальному перед ними. Але цю пропозицію відкинула більшість учасників кон­ференції.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території, межую­чої з грецьким кордоном, під приводом «стратегічної без­пеки». Створена конференцією комісія з політичних і територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болта-ро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 терито­рії Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань — подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скли­кано третю сесію -РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку.

Сесія усунула суперечності з питання про статус те­риторії Трієст ухвалою про те, що до набрання чинності постійним статусом Вільної території Трієст управління цією територією здійснюватимуть губернатор, призна­чений Радою Безпеки, і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультації¹ з югославським та італійським урядами.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також США, Англії й Франції.

Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами.

Узгоджено було позшцї з репараційного питання.

Таким чином, Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами — ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територі­альні, політичні, військові, економічні, репараційні пос-танови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошува­лося про припинення стану війни й фіксувалося зобо­в'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття ЇЇ в Органі­зацію Об'єднаних Націй.

67. 
    Питання про відкриття другого фронту в Європі в 1941-44 рр.
    

Уже в июле 1941 — вскоре после подписан сов-англ соглаш о совместных действиях в войне против Герм послание англ-му премьер-мин про 2-ой фронт на Западе (Северная Фран) и на Севере (Арктика) (силы Гитлера отвлечены на Восток, и он не успел закрепить позиции на Востоке).

Англ против — только налеты. Второй фронт мыслился на Ближ Востоке.

Англ хотела ослабления Герм и СССР.

Сентябрь 1941 — воен положение СССР осложнилось — Герм перебросила на Восточ фронт войска, враг у Ленинграда. Предлож создать фронт на Балканах или во Фран. Но вновь Англ против. Только в конце 1941 (бои под Москвой) курс Англ на использ вооруж сил в районе Ближ и Средн Востока, а также Средиземноморья. Воен действия с сухопут силами на европ континенте возлаг полностью на СССР.

1942 — успехи Герм, числен превосходство в силе и средствах. Общее наступление. Требован про второй фронт нашло поддержку в США и Англ.

Основные задачи перед вооруж силами:

• 
  поддержка Англ и СССР;
  
• 
  удерж позиций в регионе Индия-Сред Восток;
  
• 
  сохран Китая как союзника.
  

Молотов — поездка Лондон — рассуждения об условиях и возможности высадки союз войск, но избег конкретных обязательств. Итоги встреч — англо-сов и амер-сов коммюнике о полной договоренности в отнош неотложных задач создания 2-го фронта в Европе в 1942.

18-25 июня — англо-амер конфер — отказ от вторжения войск в Запад Европу в 1942. Предложена высадка войск в Северо-Запад Африке (операция "Факел").

Разъяснит работа: во время москов преговоров Черчиль (Англ) сообщил сов правительству о намерении Англ и США осущ высадку в Север Африке.

Аргументы против высадки в Европе (не соотв действительности):

• 
  нехватка десантных судов;
  
• 
  прочность нем обороны на европ атлант побережье;
  
• 
  система оборон сооружений в Запад Европе (атлант вал).
  

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними держава­ми, і прийняли відповідні рішення.

8. 
   Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобрита­нії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представ­ник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення бу­де здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в мо­мент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».
   

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Ан­глії проходила на території радянського посольства в Теге­рані.

1. 
   Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямо­вувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 черв­ня.). Тоді вже ста­ло ясно, що Радянський Союз може наодинці розгроми­ти Німеччину.
   
2. 
   До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.
   

68. 
    Підготовка мирних договорів із колишніми союзниками Німеччини.
    

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

• 
  Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світо­вої війни;
  
• 
  Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;
  
• 
  накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;
  
• 
  Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавало­ся на 15 років Лізі Націй;
  
• 
  Данциг (Гданськ) було оголо­шено «вільним містом»;
  
• 
  Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);
  
• 
  Данії передавався Північний Шлезвіг;
  
• 
  до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.
  

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ:

5. 
   Розпад імперій.
   
6. 
   Поява нових держав.
   
7. 
   Перерозподіл колоній.
   
8. 
   Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.
   

69. 
    План Баруха.
    

викладений у Комісії з атомної енергії Бернардом Барухом 14 червня 1946р. «План Баруха” передбачав: створення Міжнародного агентства з атомного розвитку, яке здійснюватиме під керівництвом Ради Без­пеки контроль над використанням атомної енергії, після створення системи контролю вся атомна зброя має бути знищена, а виробництво нових атомних бомб забороне­но; Агентство мало стати єдиним власником атомної си­ровини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в інтересах всіх країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у галузі атомної енергії.

Пізніше, 11 червня 1947р., радянська сторона виклала своє бачення інспекцій і контролю: створити Міжнародну Контрольну комісію з повноваженнями контролю та інспекцій щодо мирного використання атомної енергії;

залишити у віданні урядів країн володіння й управління матеріалами та установами з атомної енергії; контроль має здійснюватися шляхом обмежених інспекцій, запитів інформації від урядів стосовно матеріалів; передбачався також контроль за існуючими атомними матеріалами.

70. 
    План Маршалла.
    

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси­теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо­мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За­хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

71. 
    Політика СРСР щодо країн Балтії в 1939-1940 рках
    

Начало 2 мир войны: осложнения для Прибалтики:

— нарушен торг связей с Англ, Фран, частично с Герм;

— утеря транзитных путей через Скандинавию.

Начало октября 1939 — переговоры между СССР и Эстон, Латв, Литвой по вопросу о взаимном обеспеч безопасности. Завершились подпис договоров 28 сентября, 5 и 10 октября:

— взаимопомощь в случае агрессии третьей стороны;

— не участие в коалициях, напрвл против другой стороны;

— размещение войск, создание воен баз и военно-морск баз на территориии Прибалт гос-в;

— невмешат во внутр дела.

Договор направл на укрепление безопасности и на недопущение ориентации их на империал державы.

В странах Прибалт рост воен приготовлений, вооруж профаш организаций.

Декабрь 1939 — конференция МИД трех Прибалт республик — усилен их воен сотрудничества против СССР. Март 1940 — решение об увелич закупок в Герм.

СССР потребовал удаления из правит Прибалт стран лиц фаш ориентации, честного выполнения обязательств по договорам о взаимопомощи. Так 21, 20 и 17 пришли народ правительства. СССР потребовал провести выборы в народные сеймы Латвии, Литвы и в гос думу Эстонии. Кандидаты только от "Блока трудового народа". Платформа:

— укрепление дружбы с СССР;

— повыш зарплат;

— равенство меньшинств;

— демократия, свободы.

21-22 июля — решение о восстановл Сов власти в Прибалт республиках и о вступлении их в состав СССР в качестве республик. В них проведено:

— национализацию;

— реформир армий;

— земельные реформы;

— репрессии, депортации и т.п.

72. 
    Порівняльний аналіз конвенцій про режим чорноморських морських проток 1923 і 1936 рку
    

73. 
    Порівняльний аналіз Радянсько-німецького пакту про ненапад та радянсько-німецького договорові про дружбу і кордони.
    

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Був і таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

1. 
   Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
   
2. 
   Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб­бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
   
3. 
   Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
   
4. 
   Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
   

74. 
    Початок “холодної війни”.
    

1945—70-х роках характеризувалися більш-менш постійним станом «холодної війни» між ос­новними протагоністами на міжнародній арені — СРСР з одного боку і США з іншого, які відповідно були лідерами протилежних військово-політичних блоків. Тільки після «карибської кризи» 1962 р., коли людство впритул пі­дійшло до межі термоядерної війни і знищення цивіліза­ції, почалася розрядка міжнародної напруженості.

Прагнучи обмежити «радянський експансіонізм», він підтримував політику «стримування», але не розглядав її як самоціль; більш важливим для В. Черчилля було врегулювання ситуації шляхом якнайкращого використання переговорних мож­ливостей західних країн. Перший натяк на це пролунав у його широко відомій фултонській промові 5 березня 1946 р., яка, втім, більше запам'яталася словами про «залізну завісу» і вважається першим актом «холодної війни». Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 р., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у ва-лійському містечку Лландундо: «Ми маємо поставити пи­тання руба й провести остаточне врегулювання. ...Західні нації швидше зможуть досягти довгострокового врегулю­вання й уникнути кровопролиття, якщо вони сформулю­ють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебу­ває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи не оволоділи атомною енергією». Ще через два роки В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті гро­мад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на переговори, в той час як очікуванням вони лише послаб­люють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впли­ву, але був готовий співіснувати з радянською владою, обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж США домагалося знищення, а не звуження сфер про­никнення свого оппонента. Врешті-решт американська позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. Кіс-сінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж Ве­ликобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі лідера британської опозиції не мав можливості чинити тиск у справі реалізації своєї стратегії».

75. 
    Початок агресії Японії проти Китаю. Позиція Ліги Націй.
    

Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав. Яка ж була реакція ве­ликих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

76. 
    Початок другої світової війни. «Дивна війна» на Заході.
    

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по­милок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення су­перечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гіт­лер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте ко­роткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».

Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з по­сланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Ан­глії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загост­рення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.

Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причи­ною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між наши­ми країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».

Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного пов­новажного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Ні­мецький міністр закордонних справ напередодні настіль­ки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він при­мусив довго чекати в приймальні, а потім просто виста­вив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував про­мову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.

Співвідношення сил було не на користь Польщі. Ні­меччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних диві­зій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — за­галом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літа­ків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебіль­шого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруй­нування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есе­сівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордон­ному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вру­чили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Ні­меччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» сво­їх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.

Громадськість західних держав вимагала рішу­чих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголо­сив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. По­тім війну Німеччині оголосили англійські домініони.

Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу.

1. 
   Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного устрою, економічна та воєнна від­сталість Польщі. Вона не була готова до війни, Німеччи­на мала безперечну перевагу.
   
2. 
   Нереалістична польська зовнішня політика спрямо­вувалася на створення «Великої Польщі». Бек та інші ке­рівники Польщі бачили головну загрозу для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гіт­лер не піде війною проти Польщі.
   
3. 
   Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки непольського населення країни. Тимча-сом майже 40% населення становили національні мен­шини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які мешкали в основному на сході Польщі — на терито­ріях, захоплених нею в 1920 р.
   
4. 
   Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна, віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 верес­ня 1939 р.), проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.