§ 4. Національно-культурна автономія: поняття та зміст

§ 4. Національно-культурна автономія: поняття та зміст

Автономія, як правило, надається окремим національно-етнічним спільнотам, які компактно проживають у межах однієї держави і вирізняються з основної маси населення мовою, культурою, релігією і т. п. Тому автономія вважається однією з форм самовизначення народів, гарантованою міжнародним правом. Попри цю обставину владні сили центру, що складаються з представників домінуючої нації, дуже неохоче йдуть на прийняття рішень про надання автономії і постійно зволікають з їхнім втіленням у життя. Найчастіше автономія надається лише під тиском обставин, зокрема відповідних домагань національних меншин, а також загрози виникнення етнорегіональних конфліктів – одного з найбільш складних і небезпечних типів конфлікту². На думку Рут ван Дейк, «бельгійський етнічний конфлікт було розв’язано передусім завдяки наданню автономії фламандцям і валійцям (франкомовним) у вирішенні питань, віднесених до відання областей і мовних співтовариств»³.

Автономія визначається передусім як «самоврядування окремої групи громадян держави в економічних, соціальних, культурних, а подекуди і в політичних питаннях. Зустрічається у формі звичайної територіальної автономії, національно-територіальної автономії в межах компактного поселення етнічних груп (автономні республіки, національні області, округи і райони в колишньому СРСР) чи національно-культурної автономії, яка обмежується питаннями збереження і розвитку культури і мови групи»⁴.

На думку В. Чиркіна, автономія – це «врахування національних, культурних, історичних, географічних та інших особливостей у державному будівництві і в етнічних відносинах у суспільстві. Такі особливості можуть бути враховані по-різному: чи то шляхом виокремлення особливих територій, яким надається специфічний режим з питань місцевого врядування (територіальна автономія), чи то шляхом створення особливих органів, що займаються питаннями культури та деякими іншими аспектами життя тих або інших національностей, які проживають розрізнено (національно-культурна автономія)»¹.

Протягом тривалого часу в нашій країні існувало однозначно негативне ставлення до національно-культурної (екстериторіальної) автономії, хоча аналізом її головних ознак, переваг та недоліків практично ніхто з науковців не займався.

Екстериторіальна автономія, яку ще називають національно-культурною або культурно-національною, поділяється на персональну та корпоративну². Ю. Волошин наполягає на необхідності «розмежо­вувати поняття «національно-культурна автономія» та «національно-персональна автономія»³. Персональна автономія використовується тоді, коли етнічні меншини розселені дисперсно, розосереджені в межах країни і не складають більшості населення певних місцевостей чи адміністративно-територіальних одиниць. Головна мета персо­нальної автономії полягає в збереженні національно-культурної самобутності, культури, мови, звичаїв, релігії, попередженні дискри­мінації та асиміляції. Перелік прав, що складають зміст персональної автономії, та форми їх реалізації в окремих країнах різні. В одних країнах вимоги щодо збереження самобутності етнічних меншин закріплюються в конституціях, в інших – шляхом прийняття спеціальних комплексних законодавчих актів, які не лише покладають на державу обов’язок опікуватися правами меншин, але й встановлюють умови, порядок, механізми здійснення їх прав. Відомі випадки встановлення особливого статусу національно-етнічних меншин шляхом укладання відповідних міжнародно-правових договорів.

Корпоративна автономія передбачає створення певних органів, на які покладається представництво та забезпечення прав етнічних меншин на загальнодержавному рівні. Функціонування такого органу дає можливість своєчасно розглядати питання, пов’язані з самобутністю етнічної меншини, і постійно узагальнювати та узгоджувати позиції щодо головних напрямків її подальшого розвитку. У Фінляндії існує Шведська народна асамблея (75 членів) та Саамський парламент (20 членів). Парламенти народу саамі створено також у Норвегії та Швеції. Відповідно до ст. 2.6. Закону Норвегії про народ саамі 1987 р. усі особи, які вважають себе саамі і використовують саамську мову вдома або мали одного з батьків чи прабатьків, які використовували саамську мову вдома, можуть за своїм бажанням бути внесеними в окремий саамський реєстр і брати участь у виборах до парламенту саамі. Державні органи зобов’язані проводити консультації з парламентом саамі з усіх питань, які стосуються інтересів народу саамі¹. У 1956 р. було створено навіть міждержавний консультативний орган – скандинавську раду саамів трьох країн – Норвегії, Швеції та Фінляндії. Аналізуючи досвід саме сканди­навських країн, в яких створені так звані «саамські парламенти», В. Чиркін зробив висновок про те, що «інколи національно-культурна автономія може набувати окремих територіальних рис»².

В Австрії при федеральному канцлері створено Раду національних меншин, яка консультує федеральний уряд та уряди земель.

Відповідно до ст. 11 Договору з Румунією про захист меншин на цю державу покладалося зобов’язання надати місцеву шкільну та релігійну автономію саксам і карпатським угорцям в Семиграді. Згідно зі ст. 12 Договору з Грецією про захист меншин вона повинна була надати національним громадам гірського району Пінда місцеву автономію у сфері шкільної справи, церкви та соціального забезпечення. Чехословаччина, відповідно до ст. 10 укладеного з нею Договору, зобов’язувалася надати русинам Закарпаття право широкого самоврядування³.

У колишньому СРСР національно-культурна автономія завжди піддавалася нищівній критиці як нежиттєздатна та «надумана» теорія, що суперечить інтересам трудящих. На думку В. Леніна, сутність національно-культурної автономії полягає в тому, що «кожний громадянин записується в ту чи іншу націю, і кожна нація становить юридичне ціле, з правом примусового оподаткування своїх членів, з національними парламентами (сеймами), з національними «статс-секретарями» (міністрами)»⁴. Згодом він уточнив, що «в практичному своєму здійсненні план «екстериторіальної» (позаземельної, не зв’язаної з землею, на якій та чи інша нація живе) або «культурно-національної» автономії означав би тільки одне: розділення шкільної справи за національностями, тобто введення національних курій у шкільній справі»⁵. В. Ленін вважав такий підхід реакційним і тому пропонував рішуче відкинути «так звану культурно-національну автономію, тобто вилучення з відання держави шкільної справи і т. п. й передачу її в руки свого роду національних сеймів. Робітників, що живуть в одній місцевості і навіть працюють в одних і тих же підприємствах, культурно-національна автономія штучно розмежовує за приналежністю до тієї чи іншої «національної культури», тобто посилює зв’язок робітників з буржуазною культурою окремих націй»¹.

Таким чином, Центральна Рада одна з перших не лише визнала право на національно-культурну автономію, а й спробувала створити на демократичних засадах національно-етнічного плюралізму правовий механізм реалізації цього права. Проте, перебуваючи в полоні ілюзій, дещо ідеалізуючи можливості співпраці національних меншин, Центральна Рада внесла до Закону кілька положень, які з самого початку були такими, що навряд чи могли бути реалізовані. Фактично відбулося еклектичне поєднання окремих елементів національно-культурної та територіальної автономій. Але незабаром УНР припинила своє існування, і цей закон не було реалізовано.

У Західноукраїнській Народній Республіці також були здійснені окремі заходи щодо забезпечення національним меншинам права на національно-культурну автономію. 18 листопада 1918 р. Українська Національна Рада ухвалила рішення про створення окремих польського, єврейського та німецького секретарств як органів державної влади¹. Зазначеним національним меншинам навіть було запропоновано самим сформувати ці секретаріати, але ними цього зроблено не було². Відповідно до Закону ЗУНР «Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР» від 15 квітня 1919 р. запроваджувалася досить оригінальна куріальна виборча система по виборах до сойму (парламенту) ЗУНР. Для кожної національної курії кількість мандатів встановлювалася пропорційно перепису населення. У межах кожної курії, поділеної на виборчі округи, національні виборчі партії розподіляли між собою мандати на основі пропорційної системи. Сойм мав складатися з 226 послів, з яких 33 мали представляти польську національну меншину, 17 – єврейську, 6 – німецьку. Перші вибори були призначені на червень 1919 р., але не відбулися з огляду на воєнні дії³.

ЗУНР піклувалася й про забезпечення мовних прав національних меншин. Зокрема, згідно з Законом «Про уживанє мови у внутрішнім урядованю державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств на ЗОУНР» від 15 лютого 1919 р. за поляками, євреями і німцями визнавалося право звернення (усного чи письмового) до зазначених установ рідною мовою, а на посадових осіб фактично покладався обов’язок володіти цими мовами⁴. А відповідно до Закону «Про основи укладання шкільництва на ЗОУНР» від 13 лютого 1919 р. національним меншинам дозволялося відкривати школи з рідною мовою навчання⁵. На думку І. Монолатія, у ЗУНР «були створені широкі можливості для існування національно-культурної автономії, поєднання єдиної загальнодержавної системи адміністративно-територіального устрою з національними самоврядними структурами»¹.

Про громадські об’єднання, створені з метою задоволення та реалізації національно-культурних прав, інтересів і потреб осіб, які належать до національних меншин, у Законі «Про національні меншини в Україні» згадується в статтях 5, 6, 13, 14, 15. При цьому вони називаються то «громадськими об’єднаннями національних меншин» (ст. 5), то «національними культурними товариствами» (ст. 6), то «утворюваними громадськими об’єднаннями» (ст. 13), то «національними громадськими об’єднаннями» (статті 14, 15). А от у ст. 6 Закону, яка присвячена правовому закріпленню саме національно-культурної автономії, згадується про «національні культурні товариства» лише побіжно і тільки у зв’язку з користуванням рідною мовою, здійсненням нею навчання або ж її вивченням.

Залишається не зовсім зрозумілим, чому законодавець не відносить до національно-культурної автономії й деякі інші права осіб, що належать до національних меншин, вміщені в зазначеному Законі, адже вони або ж передують національно-культурному самовизначенню особи, або ж власне символізують його, або ж безпосередньо пов’язані з ним. Взяти хоча б «право вільно обирати та відновлювати національність» (ст. 11), «право на національне прізвище, ім’я та по батькові», «право ...відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові» (ст. 12), «право вільно встановлювати та підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єд­наннями за межами України» (ст.15)³ та інші. Не може зняти це протиріччя й віднесення до національно-культурної автономії «будь-якої іншої діяльності, що не суперечить чинному законодавству» (ст. 6)¹, адже це занадто загальна термінологічна конструкція та й віднести, наприклад, вибір чи відновлення національності до певного виду діяльності важко.

Порядок утворення, реорганізації, діяльності та ліквідації громадських організацій, головною метою яких є захист національно-культурних інтересів, є загальним, тобто таким же, як і для будь-яких інших громадських організацій, і регулюється Законом України «Про об’єднання громадян»². Ю. Римаренко та Ю. Волошин вважають, що «однією із специфічних сторін діяльності національно-культурних товариств є вимоги щодо членства у цих організаціях. По-перше, загальновизнаною вимогою до членів, які вступили в громадське об’єднання, є підтримка цілей та завдань об’єднання; по-друге, особа повинна мати відповідну національну приналежність. Але аналіз статутів показує, що другу, нібито обов’язкову, умову містить не кожний статут національного об’єднання»³. Погодитися з такою інтерпретацією чинного законодавства не можна, оскільки, у ст. 24 Конституції України прямо встановлено, що при здійсненні конституційних прав і свобод «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками», а тому Закон «Про об’єднання громадян» не містить і не може містити такої вимоги для національно-культурних громадських організацій. Отже, державний орган, що здійснює реєстрацію, у разі виявлення у статуті національно-культурної громадської організації такої умови для членства, як наявність певної (чітко зазначеної) національності, має відмовити такій організації у реєстрації, а така вимога має бути визнана дискримінаційною й неконституційною. Вимога статуту громадської організації щодо можливості членства в ній виключно представників певної національності не може бути виправдана й посиланням на ч. 3 ст. 7 Закону «Про об’єднання громадян», у якій говориться про неприпустимість відмови у прийнятті особи у зв’язку з її національною належністю лише до політичної партії або виключення особи з політичної партії (а не з будь-якого іншого об’єднання). Вважаємо, що політичні партії були виокремлені у зазначеній статті з огляду на ту особливу роль, яку вони покликані відіграти у розвитку громадянського суспільства та формуванні парламенту держави. Крім того, слід мати на увазі, що однією з визначальних засад створення та діяльності об’єднань громадян у ст. 6 Закону України «Про об’єднання громадян» вказується принцип «рівноправності їх членів (учасників)»¹. Тому встановлення громадською організацією у своєму статуті будь-яких обмежень щодо членства буде суперечити і статтям 24, 36 Конституції України, і ст. 6 Закону України «Про об’єднання громадян».

Деякі науковці висловлюють сумніви з приводу можливості реалізації національно-культурної (екстериторіальної) автономії на практиці, стверджуючи при цьому, що «такий вид автономії, без території, без компактного проживання представників відповідної нації втілити в життя важко»².

Однак Л. Слісаренко вважає, що екстериторіальна автономія є оптимальною формою вирішення національного питання порівняно з національно-територіальною, враховуючи поліетнічний склад населення України і розпорошеність національних меншин по її території³.

У літературі висловлена думка, що «національно-культурна автономія і національно-культурні товариства – різні за своєю суттю поняття. Якщо національно-культурні товариства є лише об’єднан­нями громадян, які ставлять за мету задоволення національно-культурних потреб своїх членів, то національно-культурна автономія – це система ієрархованих між собою громадських об’єднань певної національності, форма національно-культурного самовизначення певного етнічного колективу. Вона передусім виступає як родове поняття, відображаючи в цілому внутрішню структурованість процесу самоорганізації та самоврядування національних меншин»⁴.

Такий підхід до визначення національно-культурної автономії, очевидно, частково обумовлений накопиченим у Російській Федерації досвідом функціонування національно-культурної автономії. Початком практичної реалізації концепції національно-культурної автономії в Російській Федерації стало затвердження Указом Президента Росії від 15 червня 1996 р. Концепції державної національної політики Російської Федерації та ухвалення Закону від 17 червня 1996 р. «Про національно-культурну автономію», згідно з яким «національно-культурна автономія визнається формою національно-культурного самовизначення, що являє собою громадське об’єднання громадян Російської Федерації», які відносять себе до певних етнічних спільнот, на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури»¹.

У статті 5 зазначеного Закону передбачається, що національно-культурні автономії можуть бути кількох видів: місцеві (міські, районні, селищні, сільські), регіональні та федеральні. До місцевих належать ті з них, діяльність яких поширюється на територію відповідно міста, району, селища чи села. Місцеві національно-культурні автономії в межах певного суб’єкта федерації можуть утворити регіональну національно-культурну автономію. У разі, коли в межах окремого суб’єкта федерації створена лише одна місцева національно-культурна автономія громадян, що відносять себе до певної етнічної спільноти, то вона може набути статусу регіональної національно-культурної автономії. Федеральна національно-культурна автономія може бути створена у тому випадку, коли регіональні національно-культурні автономії громадян, що відносять себе до певної етнічної спільноти, створено у двох чи більше суб’єктах федерації. Місцева національно-культурна автономія утворюється на загальних зборах (конференціях) делегатами національних громадських об’єднань, а регіональна – на конференціях (з’їздах) делегатами місцевих національно-культурних автономій. Федеральні національно-культурні автономії громадян, що відносять себе до певної етнічної спільноти, запроваджуються на з’їздах делегатами регіональних національно-культурних автономій. Реєстрація національно-культурної автономії здійснюється у відповідному органі юстиції. Обов’язковою умовою реєстрації національно-культурної автономії є надання документів, які підтверджують, що не менше ніж за три місяці до проведення установчих зборів (конференції, з’їзду) в засобах масової інформації чи за допомогою інших способів було повідомлено про майбутнє запровадження національно-культурної автономії. Закон Російської Федерації «Про національно-культурну автономію» надає національно-культурним автономіям певні правові можливості щодо забезпечення права громадян на отримання основної загальної освіти національною (рідною) мовою та на вибір мови виховання й освіти, щодо забезпечення права на збереження й розвиток національної культури, а також покладає на органи виконавчої влади обов’язок сприяти в цій діяльності національно-культурним автономіям. Крім того, органи державної влади зобов’язуються забезпечити національно-культурним автономіям право на висвітлення їх діяльності в засобах масової інформації.

Разом з тим Л. Морозова досить критично оцінює Закон від 17 червня 1996 р. і Концепцію державної національної політики Російської Федерації, які, на її думку, «мають переважно декларативний характер і не формулюють нових принципів, пріоритетів, що відповідають сучасному етапу розвитку російської державності»¹. Схожої думки дотримується Т. Васильєва, яка вбачає істотний недолік чинних нормативно-правових актів як федерального, так і регіонального рівня у тому, що «в них відсутні чіткі юридичні критерії й процедури індивідуальної та групової ідентифікації національних меншин і корінних малочисельних народів. Серйозні проблеми виникають і у зв’язку з визначенням каталогу прав представників різних видів етнічних груп – національних меншин, корінних малочисельних народів, репресованих народів, титульних етносів республік»².

У Латвійській Республіці діє Закон «Про вільний розвиток національних і етнічних груп Латвії та їх право на культурну автономію», в Естонії – Закон «Про культурну автономію національної меншини».

В Україні також розроблено проект Закону «Про національно-культурну автономію в Україні». Важливість і актуальність цього Закону обумовлена передусім тим, що «законодавче декларування інституту «національно-культурної автономії» (ст. 6 Закону «Про національні меншини в Україні») не одержало свого адекватного відображення в профільному законодавстві, що, безумовно, гальмує процеси самоорганізації національних меншин та породжує певні правові колізії»³. Крім того, перше знайомство з українським законодавством про національні меншини може породжувати певні ілюзії та надмірні сподівання, а згодом – спричинити недовіру до права, держави та її етнонаціональної політики.

Ю. Римаренко та Ю. Волошин пропонують законодавчо визначити поняття національно-культурної автономії як форму «національно-культурного самовизначення, яка являє собою систему громадських об’єднань, утворених громадянами України, які відносять себе до певної національної меншини, і створюються на засадах добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань розвитку та збереження національно-культурної самобутності»⁴. На думку цих науковців, за своїм статусом національно-культурні автономії можуть бути місцевими (міськими, районними, сільськими, селищними) та всеукраїнськими. При цьому місцеві національно-культурні автономії передбачається створювати на загальних зборах делегатами національно-культурних об’єднань, а всеукраїнські – формувати місцевими національно-культурними автономіями.

Дещо дивним виглядає відмова (чи може свідоме нехтування) від створення національно-культурних автономій обласного та республіканського (в Автономній Республіці Крим) рівнів. Виходить, що в основу проекту покладено якусь неповну, урізану систему. Крім того, складається враження, що запропонований проект Закону повторює деякі вади чинного російського законодавства. Це стосується, зокрема, самого визначення поняття національно-культурної автономії. Видається, що і російські законодавці, і українські прихильники згаданого законопроекту занадто звужують поняття національно-культурної автономії, зводячи її до чергового виду громадських об’єднань. З визначення випливає, що національно-культурна автономія – це об’єднання тих громадян, які вже (тобто раніше) об’єдналися в громадські організації, що ставлять за мету задоволення їх національно-культурних інтересів, прагнень, сподівань, тобто фактично являє собою об’єднання громадських організацій (таке собі об’єднання об’єднань), споріднених загальною (чи схожою або близькою) метою. Безперечно, національні (національно-культурні, національно-етнічні) громадські організації є однією з найважливіших форм реалізації національно-культурних прав особи. Але як же бути з тими особами, які не можуть чи не бажають з різних причин бути членами або брати участь у діяльності таких громадських організацій? Виходить, що на них не будуть поширюватися норми такого Закону, вони не мають права на реалізацію тих прав, які охоплюються поняттям національно-культурної автономії? Тоді втрачається сенс і у виокремленні видів національно-культурної автономії, про які вже йшлося на початку цього підрозділу (персональна, корпоративна).

А якщо група осіб певної національності, які проживають компактно, бажає відроджувати й розвивати національні традиції та звичаї, збирати, зберігати й поширювати інформацію рідною мовою, знайомити дітей з національними культурними цінностями, не створюючи при цьому ні громадської організації, ні її керівних органів, а діючи спонтанно, без будь-якого плану? Як зазначає Рут ван Дейк, «люди можуть ідентифікуватися зі своєю етнічною категорією, тобто усвідомити свою (об’єктивну чи перцептивну) тотожність без того, щоб бути організованими для захисту й просування своїх інтересів стосовно іншої категорії. Це можливо тому, що люди можуть ідентифікувати себе з певною етнічною категорією, не надаючи надто великого значення цьому членству»¹.

Або візьмемо приклад, коли група осіб певної національності, зібравшись разом усього лише один раз, вирішить якесь одне конкретне питання, створить на спільні кошти національний культурний або освітянський заклад (бібліотеку, гурток, хор, танцювальний колектив, комп’ютерний клуб), чи проведе екскурсію з метою ознайомлення з національними культурними цінностями (національно-культурним надбанням), чи організує літній табір праці та відпочинку для дітей та юнацтва тощо. Саме тому видається, що поняття національно-культурної автономії все ж таки має бути більш широким і передбачати різні форми реалізації національно-культурних прав особи.

На користь саме такого підходу говорить й існування деяких правових колізій. Так само, як і за російським Законом, в українському Законі передбачається поширити право на національно-культурну автономію лише на громадян. Певна логіка в такому підході є. Адже і законодавство відносить до національних меншин (а саме їм гарантовано право на національно-культурну автономію) лише громадян України (ст. 3 Законі «Про національні меншини в Україні»). І в Конституції України (ч. 1 ст. 36) право на свободу об’єднання у громадські організації визнається лише за громадянами України. Саме в такому тлумаченні зазначеного положення переконує аналіз тих конституційних норм, які присвячені правам і свободам людини й громадянина, оскільки завжди, коли законодавець вважав за необхідне визнати те чи інше право не лише за громадянами, а й за іноземцями та особами без громадянства, використовуються такі формулювання: «кожна людина має», «кожен має право», «кожному гарантується», «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України», «кожен, хто працює, має право», «ті, хто працюють, мають право», «ніхто не може зазнавати», «усі мають право». І лише в п’яти статтях Конституцій України, присвячених правам і свободам людини, спеціально використовується термін «громадяни».

У частині 5 ст. 53 Конституції України йдеться також про «громадян, які належать до національних меншин». Саме їм «гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Отже, на перший погляд може здатися, що визнання права на національно-культурну автономію лише за громадянами є логічним. Однак при збереженні такого підходу права на національно-культурну автономію будуть позбавлені іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, у тому числі й ті особи, які отримали дозвіл на проживання в Україні з метою набуття в майбутньому громадянства нашої держави, а також особи, які є нащадками тих, хто був депортований з території, що входить нині до складу України, або ті, хто самі зазнали депортації, але ще не набули українського громадянства. Не зрозуміло, чому право на вивчення рідної мови через національні культурні товариства має належати лише громадянам?

До того ж виникають інші запитання. Як бути з тими національними громадськими організаціями, які не направили делегатів на відповідні загальні збори і не брали участі у створенні місцевої національно-культурної автономії? або не бажають брати участі в роботі національно-культурної автономії? або були створені пізніше? або публічно оголосили про свій вихід з національно-культурної автономії? або створили паралельно з уже існуючим власне об’єднання національних громадських організацій?

На нашу думку, поняття національно-культурної автономії має включати будь-які правові можливості, спрямовані на задоволення національно-культурних потреб, збереження національної самобутності, розвиток національної культури, вивчення національної (рідної) мови, створення національних культурних, освітніх, наукових закладів тощо, якщо це не пов’язано зі зміною й уточненням територіального поділу або створенням за національною ознакою адміністративно-територіальних одиниць чи національно-територіальних автономних утворень. Тобто головним критерієм розмежування автономії на національно-культурну та національно-територіальну є конституювання національних територіальних утворень (національних адміністративно-територіальних одиниць, національних автономних округів, національних автономних областей, національних автономних республік тощо). Тому вважаємо, що національно-культурну автономію слід визначати як таку форму національного самовизначення більшості представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження та розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей.

Таким чином, виходячи з аналізу чинного законодавства, до змісту національно-культурної автономії в Україні поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об’єднань слід віднести такі специфічні права представників національних меншин, як право вільно обирати та відновлювати національність, право на національне прізвище, ім’я та по батькові, право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення, право на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, право на розвиток національних культурних традицій, право на використання національної символіки, право на відзначення національних свят, право на сповідування своєї релігії, право на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, право на створення національних культурних і навчальних закладів, право обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади, право вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України, а також право на будь-яку іншу діяльність, що спрямована на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності і не суперечить законодавству.

Разом з тим у науковій літературі зустрічаються й інші підходи. Так, Л. Слісаренко, проаналізувавши досвід Центральної Ради, акцентує увагу на культурній складовій поняття національно-культурної автономії і тому пропонує розмежовувати її з так званою національно-персональною автономією за сферою життєдіяльності та колом (переліком) прав: «Національно-персональна автономія у порівнянні з національно-культурною дає можливість реалізувати не тільки культурні, але й політичні права національних меншостей. З другого боку, національно-персональна автономія є оптимальнішою формою вирішення національного питання, ніж національно-територіальна, враховуючи поліетнічний склад населення України і розпорошеність національних меншостей по її території. Все це необхідно було б врахувати при здійсненні правового регулювання національної політики сучасної України»¹.

Вважаємо, що, виходячи з досвіду, накопиченого в інших країнах, можна виокремити такі види національно-культурної автономії: персональна (коли особа здійснює заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, індивідуально та не бере участі в роботі національних громадських організацій); асоціативна (коли особа здійснює заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, колективно, тобто переважно через відповідні асоціації – національні громадські організації, національно-культурні товариства, спілки тощо); корпоративна (коли на базі національних громадських організацій, товариств, спілок створюються координаційно-консультативні органи, які уповноважені представляти інтереси певної національної меншини чи переважної більшості її представників у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, іншими національними меншинами ).

Якщо виходити з первісного розуміння поняття автономії, то слід визнати, що національно-культурна автономія являє собою сукупність правових засобів, які покликані забезпечити певну окремість (або навіть окремішність), самостійність, автономність особи, її захищеність від втручання ззовні, збереження її індивідуальних, у тому числі специфічних, ознак (національної самобутності) та достатні можливості для подальшого національно-культурного розвитку своєї особистості. Про наявність чи відсутність національно-культурної автономії в тій чи іншій державі свідчить наявність у її законодавстві спеціальних правових норм (чи хоча б однієї такої норми), спрямованих на забезпечення специфічних прав національних меншин, корінних народів, пов’язаних з їх національно-етнічною самоідентифікацією, збереженням їх самобутності, мови, культури, традицій, звичаїв, історичних пам’яток, покликаних попередити їх дискримінацію. Коли ж у законодавстві держави такі спеціальні норми відсутні (навіть за умови наявності загальної норми про формальну рівність громадян незалежно від мови, національного походження, раси), тоді слід вважати, що правова система такої держави не передбачає права на національно-культурну автономію або не допускає існування такої автономії.

Таким чином, національно-культурну автономію слід визначати як таку форму національного самовизначення більшості (а за певних умов, можливо, й меншості) представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу взаємопов’язаних та взаємоузгоджених заходів, спрямованих на збереження й розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей певних спільнот. Зазначена система заходів має бути тісно пов’язана та узгоджена зі здійсненням власне правових засобів антидискримінаційного характеру.

Наукове видання

КОЛІСНИК