Л. войтович (Львівський національний університет імені Івана Франка) сармати на землях нинішньої україни: проблема локалізації племен
жүктеу/скачать 207.5 Kb.
|
1 2
| Л.ВОЙТОВИЧ (Львівський національний університет імені Івана Франка)
САРМАТИ НА ЗЕМЛЯХ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМА ЛОКАЛІЗАЦІЇ ПЛЕМЕН (Опубліковано: Войтович Л. Сармати на землях нинішньої України: проблеми локалізації племен // Записки НТШ. – Т.260. – Кн.2. – Львів, 2010. – С.7-23) Сарматський період в Центрально-Східній Європі, зокрема в землях нинішньої України, склав цілу епоху. Фрагментарність чи мало не повна відсутність надійної джерельної бази зробили цю епоху загадковою. Однак десь в надрах сарматського періоду відбулося формування раннього слов’янства. З тієї причини дослідження сарматського періоду залишаються актуальними. В даній розвідці здійснена спроба локалізації сарматських племен та їх переміщень на землях нинішньої України. . Сармати, які майже непомітно змінили скіфів у причорноморських степах, також належали до іранської групи індоєвропейського населення. “В Європі є скіфський народ, котрий живе навколо озера Меотиди [Азовського моря – Л.В.], відмінний від усіх інших народів, називається він савромати“, – писав відомий медик Гіппократ (бл.460 – 377/356 рр. до н. е.) або незнаний з імені його сучасник (як вважає новіша критика)1. Трохи згодом під назвою сірмати вони з’являються в “Описі Землі” Євдокса Кнідського, який був складений, як вважають, у 370–365 гг. до н. е.,: у пізнішій передачі Стефана Візантійського вони поміщені поблизу Танаїсу [Дону – Л.В.]2. Інший автор IV ст. до н. е. Псевдо-Скілак пище, що сірмати живуть між скіфами та Танаїсом [Доном – Л.В.]3. В “Описі землі” Псевдо-Скімна з Хіосу (ІІІ–ІІ ст. до н. е.), який черпав інформацію з Ефора (ІV ст. до н. е.) та Деметрія Калатійського (ІІІ–ІІ ст. до н. е.), зазначено, що “на Танаїсі, який служить межою Азії, розділяючи материк на дві частини, першими живуть сармати, займаючи простір у 2000 стадій. За ними, за словами письменника Деметрія, слідує меотійське плем’я, яке називають язаматами, а за Ефором воно називається племенем савроматів”4. У відомому ольвійському декреті Протогена (кінець ІІІ ст. до н. е.) серед племен, які тривожили цей придніпровський поліс, названі фісамати і сайї. Король сайїв Саїтафарн домагався від Ольвії сплати трибуту5. Обидва ці племена належали до сарматського масиву (цікаво також, що серед пантікапейських написів зустрічається ім’я Сатос – Σατος)6. У ІІІ ст. до н. е. за висловом Діодора Сицилійського сармати перетворюють Скіфію у пустиню7. Це підтверджує і пізній античний автор Лукіан з Самосати (бл.120/125 – після 180)8. З ІІ ст. до н. е. назва Сарматія поступово змінює назву Скіфія у всьому Причорномор’ї, хоча скіфи зберігають своє царство з центром у Неаполі Скіфському в Криму. Прибережні грецькі міста при всіх контактах з степовою та гірською частинами півострова жили своїм замкненим життям. Їх культурний вплив торкався лише верхівки сусідніх народів. Ті елементи, які потрапляли в міста, поступово асимільовувалися під цим впливом. Антропологічні дослідження спростовують версії більшості дослідників, які джопускали поліетнічність грецьких полісів в Причорномор’ї за рахунок насичення їх “варварськими” елеменнтами. Населення приморських міст залишалося грецьким9. Що ж стосується римлян, то їх вплив був переважно військовим і етнічну картину практично не змінив. Перебування в прибережних містах Криму на протязі трьох з половиною століть римських гарнізонів ніяк не вплинуло на етнічний розвиток степового та гірського Криму. Сармати зуміли не випустити римлян за межі міст. За К.Смірновим сарматський союз племен сформувався у кінці VII – VI ст. до н. е. на Нижній Волзі і Південному Уралі. До складу союзу входили Аси (Яси), Алани, Язиги, Роксолани [Білі Алани, тобто Західні Алани – Л.В.], Сіраки та інші племена. Нижньоволзька група сарматських племен перебувала з раннього етапу під сильним впливом скіфів та саків, а південноуральська – масагетів. Вже у VI ст. серед всього сарматського масиву запанував скіфський “звіриний” стиль. У VI–V ст. сармати просунулися до Дону і Кубані. На цей період припадає розквіт сарматських військових поховань. В кінці V – IV ст. остаточно сформувалася т. з. прохорівська культура – культура сарматського ядра. З ІV ст. обидві групи сарматів повністю злилися і це східне “поповнення” дозволило їм тиснути на скіфів. Бл. 338 р. до н. е. сармати опанували південно-західні береги Меотиди (Азовського моря), які раніше контролювали скіфи10. У ІІ ст. гуни, які вийшли з монгольських степів, розгромили масагетів, що дозволило сарматам повністю звільнитися від впливу останніх. З кінця ІІ ст. в сарматському середовищі запанувала легка гунська зброя. Гегемоном серед сарматських племен залишалося плем’я ясів. З середини ІІ ст. гегемонів перейшла до аланів11. Сармати почали проникати в Крим з II ст. до н. е., спочатку періодично здійснюючи набіги, а в період херсонесько-скіфських війн наприкінці II ст. до н. е. сарматський загін під проводом Тасія брав у них участь на боці скіфів12. Далі сармати виступили союзником Боспорського царства в його спробах поширити свою владу на весь Крим13. Ослаблення та занепад Скіфського царства сприяло наповненню кримських степів сарматами, які стали загрожувати прибережним містам, що змусило Рим посилити тут свою присутність і надати грецькому населенню суттєву допомогу14. Далі сармати зайняли величезну територію у Причорномор’ї (західні межі Сарматії по карті І ст. до н. е. римського полководця Агрипи доходили до Дніпра; по карті ІІ ст. н. е. александрійського географа Клавдія Птолемея доходили аж до Вісли, причому крім Сарматії Європейської на схід простягалася Сарматія Азіатська, яка охоплювала кубанські, нижньоволзькі і південноуральські степи). Сармати були зв’язком племен, через що важливим є встановлення які саме племена і якою мірою опановували ті чи інші терени. Тим більше, що скіфське населення залишалося на місці своїх попередніх осад і поступово асимілювалося в сарматському оточенні. Але самі сарматські племена мігрували і з ними мігрували скіфи та інші племена. Тому етнічна картина Сарматії була дуже динамічною. Сподвижник імператора Августа видний римський полководець Марк Віпсаній Агрипа (бл.63 – 12 рр. до н. е.) воював у Середземномор’ї, Галії та Іспанії, на сході він ніколи не був, Але до його послуг була вся стратегічна римська розвідка. Його карта була створена для практичних потреб вищого керівництва Римської імперії і відбивала максимум знань римлян про землі як в межах самої імперії так і в сусідніх краях. Сама карта не збереглася. Її фрагменти відомі з праць Страбона та Плінія Старшого15. На підставі цього джерела можна стверджувати, що на рубежі нашої ери сармати ще не освоїли Правобережжя Дніпра. Найбільшим географом античного світу, який створив монументальну географічну енциклопедію, був Страбон (64/63 р. до н. е. – 23/24 р. н. е.). Блискуче освідчений грек з Амасії в Понтійському царстві (він навчався риторики і граматики у Арістодема в Нісі на Меандрі та у Тіраніона з Аміса, який і надихнув його на написання наукових праць в стилі Пергамської школи; філософії – у перипатетика Ксенарха з Селевкії Кілікійської, поділяючи при цьому погляди стоїків), аристократ, внук полководця царя Мітрідата VI, він багато подорожував від Вірменії до Сардинії, від Чорного моря до ефіопських гір на Верхньому Нілі, довго жив в Римі та Александрії, головних центрах античної науки. Своєю головною працею Страбон вважав “Історичні записки”, які були продовженням “Історії” Полібія і охоплювали події 146–131 рр. до н. е. “Географія”, написана бл. 7 р. н. е., була доповненням до “Записок”. Доля розпорядилася інакше. “Записки” (43 книги) безслідно зникли. Довго залишалася невідомою і “Географія”, через що в наступні віки незаслуженою популярністю користувалася куди менш точна і достойна книга Птолемея. 17 книг “Географії” Страбона підсумовують на початок нашої ери всі відомості про світ, доступні середземноморській цивілізації. Дві перші книги присвячені фізико-математичній географії (Страбон вважав землю кулею і полемізував з Ератосфеном стосовно визначення її об’єму та розмірів), решта описам окремих регіонів. Описи Страбона є критичним співставленням всіх відомих на той час матеріалів (праці географів Ератосфена з Кірени, Гекатея з Мілету, Піфея з Массалії, Євдокса з Кізіка, Артемідора з Ефесу, Полібія з Мегаполя, Посідонія, Гіппарха та Деметрія з Скепсиса, істориків Геродота, Фукідіда, Гелланіка, Ксетія з Кніду, Ефора, Мегасфена, Онесікріта, Арістобула, Феопомпа, Полібія та Артемідора з Ефесу)16. Сьома книга “Географії” присвячена Східній Європі (Істр, Германія, Таврика, Скіфія)17. Страбон фактично був першим вченим, який подав повний географічний опис Криму. Подав він також першим опис Центрально-Східної Європи (Раніше Геродот описав лише північно-західну частину Причорномор’я). “На північ від Істру [Дунаю – Л.В.] лежать таким чином, області за Реном і Кельтикою. Це території галатських [кельтських – Л.В.] і германських племен аж до земель бастарнів, тирагетів і савроматів до ріки Борисфена [Дніпра – Л.В.], а також весь простір між цією рікою, Танаїсом [Доном – Л.В.] та гирлом Меотиди [Азовського моря – Л.В.], яке тягнеться вглиб країни до Океану [за Страбоном всі три материки Європа, Азія і Африка омивалися водами великого Океану – Л.В.] і омивається Понтійським [Чорним – Л.В.] морем18”. Географ зазначив, що, після того як римляни перевели частину германських племен з-над Рейну в Кельтику, на Нижньому Рейні залишилися марси і сугамбри, південніше від них – потужнє об’єднання маркоманів, вождь якого Марабод підпорядкував велике плем’я лугіїв, зумів, бутонів, мугилонів, сібінів та велике свевське плем’я семнонів19. Об’єднання маркоманів простягалося вглибину до Альбія [Ельби – Л.В.], за цією рікою розташовувалися гермондори і лангобарди, за ними вверх по течії Альбія – херуски, хатти, гамабрії, хатуарії, а на побережжі Океану – сугамбри, хавби, брунтери, кември, кавки, каулки, камсіани та інші германські племена20. Плоскогір’я над Істром-Дунаєм за Страбоном займали гельветії, вінделики, рети, норіки, інсубри і карки21. В пізнішій Паннонії на Середньому Дунаї розташовувалися бревки, андізетії, дітіони, пірусти, зазеї та десітіанти22. “Області же за Альбієм, коло Океану, нам зовсім не відомі… що знаходиться за Германією: чи потрібно нам прийняти, що там живуть бастарни (як думає більшість), що між ними живуть інші народи – язиги та роксолани або які-небудь інші з кочуючих в повозках сказати важко”23. Землі бастарнів простягалися до Борисфену-Дніпра, витоки ж якого, як і витоки Гіпанісу-Південного Бугу та Тірасу-Дністра, залишалися незнаними (як і в часи Геродота)24. Греки добре знали чорноморське побережжя від гирлу Дунаю. Біля гирла Дністра лежало місто-поліс Гермонакта і було укріплення поставлене полководцем Мітрідата VI Неоптолемом, на о.Левка були поліси Нікоя та Офіуса25. Тому про цей регіон інформація Страбона доволі насичена. Лівий берег Істру-Дунаю в його нижній течії займали тірагети26, яких греки вважали фракійцями27. Бастарни змішувалися з тірагетами та гетами, а останні змішувалися з кельтськими племенами бойїв, скордісків та таврісків28. Даки (до яких належали бастарни) та гети розмовляли однією мовою29. Якась частина бастарнів осіла в гирлі Істру і від о.Певки стала називатися певкінами30. Простір від Істру-Дунаю до Борисфену-Дніпра вздовж моря був заповнений (поряд з тірагетами) язигами–сарматами, царськими сарматами і ургами (по більшій частині кочовиками, хоча деякі з них займалися землеробством), вглибині цієї території розміщалися бастарни, до яких Страбон відносив крім певкінів ще атманів, сідонів і роксоланів31. Стосовно загадкових ургів – γεωργοί, будь-які комбінації навколо “ungroi” – “угорці” відкинув Г.Стратановський, пропонуючи “georgoi” – “землероби”32. Розміщення сарматського племені роксоланів (цар яких Тасій виступив на допомогу кримському скіфському цареві Палаку, синові Скілура) серед бастарнів на правобережжі Дніпра видається чи не найбільш цікавою частиною інформації Страбона про етнічне розмаїття в Північному Причорномор’ї. Роксолани мали чисельне військо, але їх майже 50 тис. не змогли вистояти перед 6 тис. воїнів Діофанта, полководця Мітрідата VI33. В цілому інформація Страбона підтверджує інформацію Агрипи. Він лише зафіксував, що язиги, роксолани, царські сармати і, можливо, інші групи сарматів перейшли на Правобережжя Дніпра, зайнявши степову зону і потіснивши придунайські племена. Страбон першим з античних авторів подав детальний опис Криму, особливо греко-римської його частини з її конфігурацією, містами та гаванями34. Він зазначив, що боспорські царі спочатку “володіли лише невеликою частиною країни біля гирла Меотиди і Пантікапея до Феодосії, а більшу частину до перешийка і Кіркінітської затоки займало скіфське плем’я таврів. Вся ця країна за перешийком до Борисфена називалася Малою Скіфією. Але через те, що багато людей з Малої Скіфії переправлялися через Тірас і Істр і поселялися в цій країні, значна частина Фракії була також названа Малою Скіфією, тим більше, що фракійці уступили пришельцям, частково уступаючи силі, а частково через погану землю, так як більша частина землі болотиста35”. Останній фрагмент дозволяє стверджувати, враховуючи добру поінформованість Страбона, що значна частина принаймі степового населення Криму у І ст. н . е. мігрувало вже не тільки за Дніпро та Дністер, а навіть за Дунай. Все–таки серед цього населення значну частину складали таври. Далі, описуючи Крим, Страбон відзначив, що “крім гористої приморської області, яка тягнеться до Феодосії, вся інша частина є рівниною і плодючою, особливо багатою хлібом. У будь-якому випадку, поле, зоране яким-небудь плугом, приносить урожай у 30 мір. Жителі цієї країни разом з азіатськими областями біля Сіндіки виплачували як Данину Мітрідатові 180 тисяч медимнів зерна [1 медимн = 51,84 кг, тобто 9331,2 т – Л.В.] і 200 талантів срібла [1 талант = 2,47 кг, тобто 494 кг – Л.В.]. І у минулі часи звідси вивозився хліб греками, так само як вивозилася засолена риба з рибних промислів озера. Як передають, Левкон [боспорський цар – Л.В.] послав з Феодосії афінянам 2100 тисяч медимнів зерна [108864 т – Л.В.]. Народність херсонесців [жителів Криму – Л.В.] називалась георгами [буквально “землевласниками” – Л.В.] в буквальному змісті цього слова, тому що скіфське плем’я, живуче над ними, було кочовим; остання споживало в їжу не тільки м’ясо взагалі, Але в особливості конину, а також сир з кумису, свіже і кислее молоко; останнє особливим чином приготоване, служить у них ласощами. Ось чому Гомер називає все населення цієї частини світу “галактофагами” [“молокоїдами” – Л.В.]. Кочовики, правда, скоріше воїни, ніж розбійники, все ж ведуть війни через данини. Дійсно, вони передають свою землю у володіння тим, хто хоче її обробляти, і задовольняються, якщо отримують взамін відому домовлену плату, і то помірковану, не для збагачення, Але тільки для того, щоби задовольнити необхідні щоденні життєві потреби. Але з тими, хто не виплачує їм гроші, кочовики воюють. Тому-то Гомер і назвав цих людей одночасно і “справедливими” і “бідними”. І справді, якби їм правильно виплачували орендну плату за землю, но вони ніколи б не починали війни. Але їм не платять правильно люди, впевнені в тому, що в них самих достатньо сили, щоби легко відбити нападаючих або завадити вторгненню. Сааме так поступив, згідно повідомлення Гіпсікрата, Олександр, який збудував на перешийку Херсонесу [Криму – Л.В.], поблизу від Меотиди, стіну шириною в 360 стадій і збудував на кожну стадію по 10 веж. Що стосується “георгів”, які живуть в цій області, то вони вважаються більш м’якими і разом з тим більш цивілізованими, Але, Тим не менше, будучи користолюбцями і, займаючись морським промислом, вони не цураються ні піратства, ні інших подібного роду несправедливих вчинків, продиктованих жадністю”36. В інформації про стосунки осілого грецького населення з кочовиками також неможливо вловити навіть натяк на їх змішування. Обидві сторони жили замкнено, спілкуючись для обіну товарами та торгівлі, які часто обривалися військовим протистоянням. Розповідаючи про кочове населення, Страбон писав: “Особливістю всього скіфського і сарматського племені є звичай вихолощувати своїх коней, щоби зробити їх більш мирними. Дійсно, хоча їх коні маленькі, вони вельми рухливі і непослушні. На болотах полюють на оленів і диких кабанів, а на рівнинах – на диких ослів і серн. Характерно і те, що орел не водиться в цих місцевостях.”37. Підсумовуючи інформацію Страбона у співставленні з іншими джерелами, можна стверджувати, що між прибережними грецькими полісами і Боспорським царством та гірським і степовим Кримом були корінні відмінності. Обидві частини були етнічно і цивілізаційно відмінними, у політичному протистоянні грецьке населення періодично спиралося на допомогу сильніших Македонії, Понту і Риму. Іраномовні таври, скіфи і сармати (останні дві групи були масивами споріднених племен) до початку н. е. почали міграцію, заповнюючи простір між Дніпром та Дунаєм і частково переходячи Нижній Дунай. При цьому частина населення степового Криму брала участь в цих міграціях. В нашому розпорядженні ще одне античне джерело, яке було надзвичайно популярним у попередні епохи. “Вступ до географії” александрійського енциклопедиста Клавдія Птолемея (бл.90 – 168 рр.), кабінетного шукача істини, який подав географічні координати майже восьми тисяч, відомих йому з різноманітних джерел (у нього під рукою була багатюща Александрійська бібліотека) географічних пунктів38. Основою цієї праці був трактат його попередника також кабінетного ерудита Маріна з Туру (початок ІІ ст.)39, до якого Птолемей додав численні знахідки у різночасових джерелах, починаючи від Гомера та Геродота. Птолемея губила його енциклопедичність. Він намагався узгодити такі різночасові твори як карта Гекатея з Мілету чи “Історія” Геродота з найновішими сучасними йому відомостями. Досить взяти для прикладу локалізацію міст на Борисфені (Донапрі – Дніпрі): Азагарій (56˚ – 50˚ 40' ), Амадока (56˚ – 50˚ 30' ), Сар (56˚ – 50˚ 15'), Серим (57˚ – 50˚), Метрополь (56˚ 30'– 49˚ 30'), Ольвія чи Борисфен (57˚ – 49˚)40. Якщо йти за цією сіткою, то м.Сар можна локалізувати в районі сучасного Києва. Виправити сітку Птолемея спробував ще Ф.Браун, взявши за основу координати Ольвії41. За цим методом при відрахунку широт від гирла Дніпра координати Метрополя співпадають з розташуванням скіфського Каменського городища, а найпівнічніше місто на Дніпрі, розташоване на 1˚ 15' північніше Метрополя і на 2˚ 15' північніше гирла Борисфену–Дніпра, доволі точно відповідає городищу біля порогів – Азагарію. Але все це міста попередньої скіфської епохи, частина яких в часи Птолемея вже не існували. За картою Птолемея західною межею Сарматії виступає Вісла, за якою розташовуються германські племена. Більшу частину цього простору займає земля бастарнів (фактично всю Дакію і значну частину Причорномор’я). Язигів він розмістив вздовж берегів Меотиди, за ними в глибині – роксолани, гамаксоби і алано–скіфи42. Венеди займали північну половину Сарматії, межуючи на півдні з бастарнами, а на півночі – з готами. Венеди мали вихід до побережжя Океану в районі Венедської затоки. Там розміщалися також галінди і судини43. Ближче до бастарнів Птолемей розмістив Венедські гори, поряд з якими жили ставани. Вже ця загальна картина показує наскільки не клеяться в часі фрагменти, з яких александрійський географ зліпив свою карту. В його часи язиги вже перемістилися на захід і жили в паннонській Пушті. Місто Певки, яке, напевно, слід було розмістити на о.Певки в гирлі Дунаю, Птолемей показав десь в районі нинішнього Кремінця. Очевидно, що значна частина інформації була взята географом з джерел вже неактуальних у ІІ ст. н. е.44. Що ж стосується таких речей як “Венедська затока”, то це, звичайно, витвір авторської фантазії поряд з Океаном Британським, Океаном Германським і Океаном Сарматським45. Сарматія заповнена Птолемеєм десятками племен, зрозуміло так само без узгодження в просторі та часі. Тому правильним видається метод, запропонований польським славістом Г.Ловмяньским. Він запропонував розділити всі назви племен, згаданих Клавдієм Птолемеєм на чотири групи: епітети і назви, запозичені з архаїчної літератури; дублі (назви, взяті з інших джерел, що повторюють вже назву племені в подібному або спотвореному виді); назви загадкові і назви актуальні. До першої групи, слідом за К.Мюленгофом, Л.Нідерле та Г.Ловмяньским сміливо, можна включати наступні племена: скіфи, агатирси, неври, меланхлени, андрофаги, будини і гелони [з відомого фрагменту Скіфії Геродота]; гамаксоби (“ті, що живуть на возах”) [ця назва є літературним епітетом аланів]; трансмонтани [переклад назви забоків]; абікі [від абії Гомера]; амадоки [Гелланікос з Лесбосу, автор V ст. до н. е. , цією назвою позначив один з скіфських народів]; пагіріти [літературний епітет від р.Гіпакіріс] та гіппадоки [епітет від Помпілія Мели та Плінія Секунда]46. До другої групи можна включити наступні дублюючі назви: сулони [дубль гутонів за Г.Шютте47]; фругундіони [дубль бургундів]; саварінги [дубль аварів]; омброни [дубль амбронів, германського племені з Ютландії, яке мігрувало разом з кімврами і тевтонами]; бургіони [інший дубль бургундів]; боруски [розміщені біля Гір Рифейських як дубль робосків, розміщених у Скіфії Перед гімалайській; локалізація цих племен неясна (за Павлом Орозієм, який писав бл.417 р., боруски жили від витоків Дону до гір Рифейських–Уралу48, робоски вважаються угро-фінським племенем, яке розміщалося між Верхньою Волгою і Верхнім Доном49 ), виходячи з етимології назви Боричів узвоз, О.Удальцов ототожнював борусків з полянами50 (у 264 р. “скіфи” прорвалися у Малу Азію, пройшли Каппадокію і вийшли аж до узбережжя Віфінії51, серед них були борани52), попри готовність О.Удальцова53, Б.Рибакова54 та М.Брайчевського55 визнати їх слов’янами, цей похід скоріше свідчення, що мова йшла про сармато-скіфські масив з передгір’я Північного Кавказу]; реуканали [дубль роксоланів]; екзобігіти [дубль гамаксобів]; оси [дубль аланів-асів]; гевіни [дубль гелонів]; ігуліони [названі по сусідству з галіндами і судинами, за К.Зейссом були тотожні ятвягам56]; сали [дубль Saltiae Плінія, розміщених на Кавказі]; карбони (розміщені на Океані Сарматському), кареоти (розміщені на схід від карбонів), каріони (з середньої Сарматії) [все це дублі каронів Плінія з-над верхнього Дону]. Третя група племен з загадковими назвами, яких на даному етапі навряд чи можливо локалізувати, була заповнена Г.Ловмяньским племенами ідрів, вібіоків (на межі з Дакією у Птолемея розміщене місто Вібантаваріон), наски (сусіди ідрів, розміщені Птолемеєм поблизу ідрів біля гір Рифейських), офлони (розміщені Птолемеєм у луці Дону). Польський історик відніс до цієї групи і плем’я торрекади (розміщене Птолемеєм в Криму), з чим можна сперечатися. Це може бути спотворення таврів або ж якийсь незначний сарматський відлам. Так само можна сперечатися з включенням до цієї групи дакійських племен (арсіеоти, пенгіти і сабоки), які Птолемей помістив у південно-західний кут Сарматії і в яких Р.Вульпе бачив дакійську еміграцію57. До четвертої групи віднесені племена чиї назви можна локалізувати як назви однієї з шести індоєвропейських груп: дако-фракійської, кельтської, германської, ірано-сарматської, балтської і слов’янської. До дако-фракійської групи слід віднести арсіеотів, пенгітів, сабоків, костобоків-трансмонтанів, карпіонів-карпів (які дали назву Карпатам), бессів (від яких залишилися назви Бескиди, Бещади, Бейчі58), тирагети (даки з-над Тіраса), бастарни і певкіни. Всі ці племена займали територію на Нижньому та Середньому Дунаї аж до Карпат. До кельтської групи з реєстру Птолемея можна віднести хіба анартофрактів, які займали територію біля витоку Вісли. Решта кельтських племен, подібно до бессів, були на той час значною мірою асимільовані дако-фракійцями, тому потрапили у попередній список. Зрозуміло, що кельтська група на той час не була присутньою на пізніших українських землях. Германська група представлена гутонами (готами). На той час вони ще залишалися у низинах Вісли. Балтська група включає галіндів, сідонів та ігуліонів (ятвягів?). Їх території розташовувалися на південь від балтійського побережжя до верхів’їв Німану. До слов’янської групи з певними застереженнями можна віднести венедів, ставанів і велтів (велетів-лютичів?)59. Етимологія назви “велти” (лат. Vilti; нім. Wilzi, Wulzi) походить, можливо, від індоєвропейської основи “vel” – “луг”, яка дала численні етимології далеко не слов’янські. Слов’янською беззастережно вона була би тільки, якщо слідом за польськими дослідниками виводити “велети” від “велетні”. Але самоназва велетів – лютичі. Велети – вільті у ІІ ст. скоріше всього були частиною германського масиву. В подальших асиміляційних процесах їх поглинули слов’яни–лютичі. Назва велти може вказувати і на балтів – литовців60. Але в будь-якому випадку мова йде про прибалтійське плем’я. Ставани та венеди – це дві назви одного масиву, який таки можна вважати ранньослов’янським. Етимологію назви слов’ян від ставанів виводили ще Х.Гарткнох (1679), В.Татищев, Ф._К.Шлоссер, М.Ломоносов, І.Тунманн та ін61. П.Шафарик звернув увагу на зміну форми Στλαβανοί власне на Σολαβανοί, яка в описі Птолемея повторюється поруч з аланами ще раз у формі чисто слов’янській Σονοβηνοί62. К.Мюленгоф, звертаючи увагу, що у Птолемея ставани розміщені поруч з галіндами і судинами, розмістив їх в пізнішій Литві і вказав на можливу етимологію ставани – суобени – сум63. Але сум–суомі – далеке від Литви фінське плем’я. Л.Багров, який під твором Птолемея бачив пізніший візантійський фальсифікат Х–ХІ ст., розміщав ставанів в околицях Мінська, посилаючись на топоніми Столовичі, Столбці та ін.64. Спробу довести тотожність ставанів і суобенів, вважаючи і тих і інших слов’янами, здійснили О.Удальцов65 та Г.Ловмяньский66. За гіпотезою останнього германці називали слов’ян венедами, а алано-сармати – суобенами. З такою можливістю погоджувався і Л.Нідерле. Неупереджений аналіз тексту Птолемея дозволяє стверджувати, що ставани – сусіди балтів і сарматів – розміщені александрійським географом або його джерелом на території зарубинецької археологічної культури, тобто: на північ по верхньому Дніпру (від Березини до Сожу), на південь – по середньому (від Тетерева до Тясмину), на захід – по середній Прип’яті (від Стиру до Уборті) і на схід – по Десні. Не так давно загальноприйнятою була думка щодо слов’янського характеру цієї культури, яку змінив не менш впевнений антислов’янський скепсис. Тепер найбільш помірковані дослідники все ж схиляються до можливості протікання саме в межах зарубинецької культури раннього розділення балтів та слов’ян67. До того ж на південь від Прип’яті балтська гідронімія явно уступає слов’янській68. Таким чином залишається віднести до ірано-сарматської групи, племена якої були причетні до етногенетичних процесів в Криму, наступні назви з реєстру Сарматії Птолемея: тавроскіфи, торрекади, алани, роксолани, язиги, танаїти, саргатії (відомі також Йордану та Амміану Марцеліну), тагри (подані Плінієм в донсько-азовському регіоні) та савари. Тавроскіфи (Ταυροσχύθαί) вперше згадані Птолемеєм69. Давніші автори, починаючи від Геродота, чітко розділяли таврів від скіфів. Але вже Пліній та Арран писали про Скіфо-Таврів. Ще Страбон назвав таврів скіфським народом. Отже ці джерела, а також Птолемей відбили процес асиміляції таврів скіфами в межах Скіфського царства з центром у Неаполі Скіфському. Заслуговує на увагу те, що Птолемей розмістив тавроскіфів за межами Криму. Очевидно в його часи частина цього етносу також перемістилася далі на захід разом з сарматськими племенами. У ІІ ст. тавроскіфи справді напали на володіння Ольвії, яка змогла відбити їх натиск лише з підходом з Мезії римської допомоги. Але значна частина таврів і тавроскіфів залишилася в Криму. Напис з Фанагорії титулує Рескупоріда ІІІ (234–235) царем Боспору і таврів. Дослідники погоджуються з можливістю асиміляції скіфів таврами у підгірській та гірській частинах Криму у І – на початку ІІ ст. н. е. В цей період в контактній зоні виникли оборонні споруди в яких знаходять змішаний інвентар (городища Балта–Чокрак, Карагач на правому березі Альми, Тач–Джарган). Процес змішування обох етнічних груп підтверджується поховальними матеріалами (місця таврійських кам’яних ящиків із скорченими скелетами починають займати плоскі поховання із випростаними скелетами, змінюється також характер поховального інвентаря). Далі з ІІ ст. посилюються власне сарматські впливи (поховання у заглиблених в землю могилах з боковими коморами, алано-сарматські оздоби). Цей процес взаємозближення тавроскіфів, які залишилися в Криму, з сарматами тривав з прогресуючим наростання аж до вторгнення готів70. Відомий фламандський картограф Абрахам Ортелій (1527–1598), який у 1570 р. видав перший атлас світу (70 карт на 53 листах), який пізніше багато разів перевидавався як за життя Ортелія так і після його смерті (це була епоха картографування Птолемея), у районі пізнішого Перекопу подав місто Taphre (за списком поселень Tabula Evropae VIII – Taphros), перед яким помістив народ Taphi71. Напевно тавроскіфське населення в Криму ще доволі довго зберігало свою відокремленість. Правда вже ІХ ст. візантійські автори тавроскіфами називали населення Русі, з ХІІ ст. власне Галицького князівства. Торрекади поміщені Птолемеєм поряд з наварами десь за р.Агар (Геродотова р.Оар – Волга або Дон?). За Плінієм міста Навар (чи Naubarum, а можливо Неаполь Скіфський?) та Каркіна розташовані поблизу Азовського моря. Птолемей згадує р.Каркініт біля якої знаходяться чотири міста. Ріки Каркініт насправді не існує72. Географ сплутав її з Керкінітською затокою на березі якої розташована Керкінітіда – античне місто (на території сучасної Євпаторії), яке згадував ще у V ст. н. е. Псевдо-Арріан. За Tabula Evropae VIII Птолемея – Torucca на р. Hypacyris (у Плінія – qui Pacyris з містом Pasiris)73. Птолемей взагалі невдало подав контури Тавриди, значно гірше за Страбона. Він, правда, першим відзначив, що Каспійське море є закритим басейном у який впадає ріка Rha (Волга). Йому в цілому були відомі її контури і ліва притока Кама. Він знав про велику луку Волги, зближення Дону і Волги, але помістив гирло Танаїсу (Дону) на 6˚ вище Пантікапея (замість 1˚45 ́). Боспорську протоку александрійський географ пересунув до Феодосії, прилучивши Керченський півострів до Тамані. Зрозуміло, що його “кримські” відомості досить туманні. Узгоджуючи фрагментарні відомості різних авторів можна погодитися, що торрекади були, напевно, сарматським або тавроскіфським племенем, яке розміщалося у Західному Криму поблизу Керкінітіди і межувало з наварами – таким же сарматським або тавроскіфським племенем, яке можна локалізувати в степовому Криму між Керкінітідою та Неаполем Скіфським. Алани були одним з чільних племен сарматського масиву. За Йосифом Флавієм та Арріаном у І ст. н. е. алани займали північні передгір’я Середнього Кавказу і степовий простір на північ від берегів Меотиди [Азовського моря] і течії Танаїсу [Дону]. У 135 р. цар Іберії (Грузії) Фарасман ІІ закликав аланів на допомогу проти сусідів. Алани розгромили Албанію, вірменського царя Вологеза ІІ і вторгнулися у Каппадокію, де були розгромлені 18-тисячним військом римського легата Флавія Арріана74. За Птолемеєм берег Меотиди та Танаїс був східною межею земель алан. Трохи західніше і північніше від гирла Танаїсу він розмістив Аланські гори75. Деякі поважні історики побачили в цих горах південні відлоги Уралу, що, звичайно, недопустимо76. Звичайно, скоріше всього, александрійський географ до кінця не зрозумів своє джерело, яке прив’язувало алан до Кавказу, і вигадав ці гори77. Але важко згодитися, що ця помилка географа перекочувала у твір візантійського вченого Євстафія Солунського (+ 1192/1195), який замолоду служив при константинопольському дворі “секретарем з прийому подань на імператорське ім’я”78 і не міг не володіти інформацією про побережжя Азовського моря, враховуючи інтереси Комненів в цьому регіоні. Схоже, що Аланські гори у Птолемея та Євстафія – Донецький кряж, а його вершина (376 м) – гора Алан, згадана візантійським вченим в його коментарі до землеопису Діонісія. Напевно на початку ІІ ст. значна частина аланів залишалася в луці Сіверського Донця біля Донецького кряжу (Alani montes в районі Донецького кряжу розмістив на своїй карті в атласі 1590 р. і А.Ортелій). Вони залишалися в цих місцях і у ХІІ ст. У верхів’ях Сіверського Донця тоді існували алано-половецькі міста Шарукань, Сугров і Балин (які дослідники ототожнюють з сучасними Чугуєвом, Змієвом і Гайдарами)79. Можна не сумніватися, що після того як основна маса аланів разом з роксоланами та язигами рушила на Захід, форсувала Дунай, Рейн, перейшла Пірінеї і зупинилася аж в Африці під Карфагеном, значні їх масиви збереглися у Приазов’ї та в луці Сіверського Донця, а також у північному Криму. У Приазов’ї алани залишалися в після монгольського завоювання, хоча частина з них була переміщена монголами аж до межиріччя Південного Бугу та Дністра80. Роксолани і язиги, яких Птолемей розміщає на західних берегах Меотиди, також, навряд, чи чергова помилка александрійського географа81. Скоріше всього якісь частини цих племен ще залишалися в цьому регіоні, поступово інтегруючись у етнічно близький аланський масив. Так само значний масив роксоланів залишився на Середньому Дніпрі, де, можливо, в наступні періоди був поглинений слов’янами або мігрував з гунами на захід. Цей відлам під іменем росоманів виведений Йорданом у розповіді про готського короля Германаріха82, яка відноситься до останньої третини ІV ст. Танаїти, згадані Птолемеєм83, жили біля гирла Танаїсу-Дону, де знаходилося античне місто Танаїс, античний поліс, заснований карійськими колоністами з Клазомен ще у VII ст. до н. е. Цей поліс, підсилений пантікапейцями, тримався завдяки торгівлі рабами, шкірами та вином, постачаючи степовикам предмети грецького світу, був розрушений боспорським царем Полемоном у 8 ст. і у І–ІІІ ст. входив до складу Боспорського царства. Але танаїтами звали не тільки громадян полісу Танаїс, тобто греків. За Амміаном Марцеліном, відомостям якого можна довіряти, частина аланів називала себе танаїтами. Отже їх можна розглядати як частину аланського, тобто сармато-іранського масиву84. Cаргатії подані Птолемеєм як сусіди роксоланів на лівобережжі р.Лік. А.Ортелій розмістив їх на крайніх східних схилах Аланських гір біля витоків р.Лік. Їх можлива етимологія (від індоарійського sala – схил та gatu – шлях) відбиває місцерозташування на відомому шляху через який проходила мандрівка народів85. Тоді їх можна вважати відламом роксоланів, який залишився поблизу Сіверського Дінця. Тагри, подані Плінієм в донсько-азовському регіоні, скоріше всього дублет тих таврів чи тавроскіфів, яких А.Ортелій розмістив у районі Сіваша як народ Taphi, подавши на місці пізнішого Перекопу місто Taphre (за списком поселень Tabula Evropae VIII – Taphros). Савари (саври, саубри, саури) розміщені Птолемеєм нижче аорсів та пагіритів “аж до Рипейських гір”86. Тобто точнішої локалізаії у александрійського географа просто не було. Г.Ловмяньский вважав савари дублем наварів–неврів87, П.Шафарик запропонував ототожнити їх з сіверянами88, цю ідею підтримав І.Первольф89. К.Мюленгоф90 та Г.Шютте91 бачили в них дубль сабірів, одного з гунських племен (у Птолемея дійсно розміщені гуни між бастарнами і роксоланами, але виключено, щоби вони могли перебувати на цих землях у ІІ ст. н. е.92), К.Кретшмер пропонував вважати саварів кавказьким племенем93. Виходячи з існуючих локалізацій аорсів та пагіритів і враховуючи їх переміщення на захід, можна погодитися з локалізацією саварів між верхів’ями Сіверського Дінця та Доном. Ця група доволі швидко вступила в контакти із зарубинецькими племенами і вже у ІІ ст. під їх впливом на Пслі та Ворсклі відмовилися від курганних поховань. Цей симбіоз іраномовних сарматів-саварів з ранніми слов’янами поступово привів до асиміляції на користь останніх. У VI – на початку VII ст. в басейні Сейму, в частині правобережжя нижньої Десни, верхів’ях Сіверського Дінця та частки Наддіння на схід від Курська сформувалася роменська культура на базі якої виник союз сіверських племен або сіверян94. Слов’янські групи борщевської культури у верхів’ях Дону (VIII–X ст.), схоже, також один з завершальних етапів асиміляції відламу саварів95. Відлами саварів-сіверян взяли участь у міграції слов’ян на південь. У VII ст. в Нижній Мезії зустрічаємо Σέβερείς та Severes. Після приходу болгарів під своєю гегемонією утворили потужний союз семи слов’янських племен. Їх князь Славун у 767 р. був ув’язнений візантійським василевсом Костянтином V Капронімом за самовільні напади на візантійську Фракію. Відлами сівери осіли також в Банаті, на лівому березі Дунаю, в східній частині Малої Планіни в Малих Балканах, а один з них (Σεβρευη) навіть мігрував до Єгейської Македонії96. Таким чином, на початок ІІ ст. південне побережжя Криму (Боспорське царство, Херсонес та інші поліси) і далі залишалися грецькими з незначними римськими елементами (переважно гарнізонами). Присутність тут інших елементів булла мізерною. Гірський Крим залишався іраномовним (таврським і тавроскіфським). Степовий Крим та побережжя Сівашу і Азовського моря займали іраномовні тавроскіфи та іраномовні сарматські племена: торрекади (Західний Крим поблизу Керкінітіди-Євпаторії), навари (Степовий Крим між Керкінітідою та Неаполем Скіфським), тагри (район Перекопу), алани ( Донецький Кряж, Приазов’я і Північний Крим), танаїти (гирло Дону), незначні групи язигів, роксоланів і саргатії (східні схили Донецького Кряжу). Вторгнення з Нижньої Вісли у ІІ ст. германських племен готів, з якими рухалися близькі до них герули та гепіди, зруйнувало цю картину, зрушивши з місць більшість племен від нинішньої Волині аж до Криму. Більшість племен, які займали території у Північному Причорномор’ї, перемістилося на Правобережжя Дніпра, змушуючи тамтешні племена до міграції за Дунай і у Карпатську котловину. Сарматський період завершився, уступаючи місце готському періоду. Зрозуміло, що запропонована картина локалізації племен на землях нинішньої України в сарматський період залишається дискусійною. Але продовження цієї дискусії, безперечно, має важливе значення в рамках дослідження слов’янського етногенезу. жүктеу/скачать 207.5 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|
1 2