Таємнича картоплина Нікуди він не поїде

Леся

Розділ 1

Нікуди він не поїде.

— Хай з'їздить.

— Ні, не поїде! Так далеко ми Ярославчика не пускали самого.

— Ти кого виховуєш — хлопчика чи дірку від бублика? — поцікавився тато.

Мама розгублено кліпнула очима:

— Ну, от, одразу хлопчик без бублика... Бублик без хлопчика... Звісно, просто хлопчика!

— А якщо так, хай їде!

Ярославчик відскочив од дверей, навшпиньках побіг до своєї кімнати. Ого-го! Він таки їде на канікули! Ви чули: Ярославчика не везуть — він сам поїде! Отак випровадять на поїзд, і хай живе свобода! Та до цього він матиме випробний термін. Мама так і сказала: “Ми мовчки спостерігатимем, який ти в нас самостійний”.

І почалося. Краще б уже вони зауваження робили. А то крадькома перезираються — і такими багатозначними поглядами! А увечері на кухні зачиняються і шепочуться. "Аякже, поведінку мою аналізують," — сумно думав Ярославчик. І щоб якось розвіятись, усе довше засиджувався за уроками. А коли батьки займалися своїми справами, сам зачинявся на кухні — чистив картоплю. Це, значить, щоб заспокоїтись. А одного разу...

— Мамо, звідки в нас картопля?

— Від бабусі. А чого ти питаєш?

— Так собі... Картопля дуже смачна.

Ярославчик сказав майже правду. Картопля була смачна... Та не в тім річ. Йому попався цікавий екземпляр картоплини. Доки він не помив її, вона була звичайнісінькою — брудною і бульбуватою. А коли підставив під струмінь води, почали з'являтись якісь подряпини. Та це ж літери! "Друзі на те-бе чхають," — прочитав Ярославчик. "Чого це?" — образився він і знову підставив картоплину під воду. І вже ясніше проступило: "Друзі на тебе чекають".

Цікаво-цікаво... Це не могло бути випадковістю. Якщо то не бабуся розігрує свого внука — значить, на городі побував хтось таємничий і залишив послання. Для Ярославчика! Ех, скоріше б вирішували батьки його долю! І він ще з більшим завзяттям чистив картоплю —так що тепер сім'ї доводилося їсти картопляне пюре на сніданок, тушковану картоплю на обід і смажену — на вечерю. Але на таємничі послання Ярославчик більше не натрапляв...
Розділ 2

Давні письмена усихають

Ярославчик дуже хотів дізнатися, що ж то йому попалося. Він тільки й думав про це. Сходив у шкільну бібліотеку і перечитав усе, що знайшов про розшифровку давніх

письмен. Він дізнався, що вчені роблять справжні чудеса, читаючи написи забутою мовою. Хто ж не знає Жана Франсуа Шампольйона, який став професором у вісімнадцять років і розшифрував ієрогліфи на Розеттському камені! Скажемо по секрету від Ярославчика, що на це Шампольйон витратив ще двадцять років.

Стати професором найближчим часом Ярославчикові, напевно, не вдасться. Біда в тому, що картоплину не треба було розшифровувати. Усе ясно, як божий день. "Друзі на тебе чекають". Звісно, на те вони й друзі. Але які? Однокласники й так бачили його щодня, не рахуючи суботи й неділі. Отже, картоплину підкинули не однокласники. Мабуть, вона потрапила здалеку. Ярославчик прочитав в одній книзі, що на Філіппінах існувала бамбукова пошта. Коли місцевий мешканець хотів написати листа своєму далекому родичу, він карлюкав, що йому треба було, на бамбуковій паличці. Ну, там: "Уклін тобі, милий серцю далекий родичу! У мене гарний урожай кокосів. Чув, що в тебе є дресирована мавпа. Чи не позичиш її на час збирання врожаю, бо в мене останнім часом болить спина, і дряпатися на пальму прудко, як раніше, я не можу". Може, так писав, а може, коротше — просто "Позич мені мавпу". І йшов відправляти листа.

А через біль у спині не відходив далеко від дому — тільки до дороги. Уткнув бамбукову паличку з письменами прямо в землю і нічим не клопочеться. Бо знає: не сьогодні-завтра йтиме якась добра людина, захопить з собою листа і віднесе прямісінько до далекого родича. Хоч і довго чекати бамбукової пошти, зате листи в дорозі не губляться!

Уявити собі картопляну пошту Ярославчик не міг. Де ви бачили, щоб картопля на дорозі валялася? Піднімуть, почистять і кинуть у борщ. А ти живи собі і навіть не здогадуйся, що на світі є якісь таємничі друзі.

Ех, як вона, таємниця, пекла Ярославчика! А загадкова картоплина усихала і зморщувалась. Скоро вона перетворилася на маленький, наче здутий, м'ячик, і написи зникли. Якось на перерві картоплина провалилась в улюблену дірку в кишені й покотилася по підлозі. Дивно було б, якби цього не сталося. Дірка була і справді нічогенька. Через неї Ярославчик любив чухати коліно.

Отож покотилася картоплина аж до ніг Марусини. А та на неї стала носочком білої лакованої туфельки і руки в боки:

— А я розкажу вчительці, що ти в мене камінцями кидав!

Ярославчик глянув на Марусину — і втягнув голову в плечі. Дівчинка нависала над ним, як скеля над ягнятком. Червонощока, міцної статури і богатирської сили, вона була старшою за Ярославчика на три роки, хоч і вчилася з ним у четвертому класі. Така візьме за петельки й струсоне, що аж кістки заторохтять! Її всі хлопці боялися — від першого по дев'ятий клас. Бо Марусина була не тільки дужа, а й розумна. Просто вона їздила в Індію з мамою і запізнилася до першого класу. А наздоганяти однолітків не мала часу, бо допомагала мамі на роботі — в цирку.

— Не кидав я в тебе камінців! Сама подивись — на що це схоже?

Краще б він цього не казав! Узяла Марусина картопляне послання і розчавила в кулаку на пюре. Ще й скривилася, розглядаючи розмазану по долоні картоплину:

— Фе, яка гидота!

А в Ярославчика сльози набігли на очі:

— Що ти наробила?!

— Заплач, Матвійку, дам копійку! — глузливо наприндила губи Марусина.

Тут Ярославчик заплющився і, махаючи кулаками, посунув на Марусину. Вона такого не чекала.

Марусина ловким прийомчиком повалила нашого героя на підлогу і сказала примирливо:

• 
  Розкажеш мені все! Тільки не тут. Приходь увечері до фонтана! — і додала, погупавши, як мале дівчисько, на одній нозі до класу: — Форма одягу — парадна!
  

Розділ 3

нічого не видно

Ярославчик побрів на урок у кепськім настрої. Почувався, наче півень після бійки. А може, й гірше. Бо півня ніколи не покладе на лопатки курка, навіть на три роки старша. Ще й побачення йому призначила, нахаба!

Та до вечора образа чомусь зникла. Навпаки, хотілося поділитись секретом саме з Марусиною. Вона завжди в усьому впевнена і знаходить вихід із будь-якої ситуації. І чим більше Ярославчик думав про це, тим симпатичнішою вона здавалась. Дорогою до фонтана він навіть захотів зробити щось приємне і купив Марусині велику булочку з

родзинками.

На щастя, Ярославчик угадав: Марусина любила булочки — і з родзинками, і з маком, і з корицею, і з білою цукровою помадкою на підрум'яненій шкоринці. Тож цього разу Марусина не билась і не глузувала з нього, а дуже уважно вислухала все, що Ярославчик розповів про загадкову картоплину і таємничий напис.

— Тобі треба де з ким познайомитись! — сказала Марусина і кудись рішуче потягла Ярославчика.

Вони зайшли в дев'ятиповерховий будинок, піднялися ліфтом на останній поверх, і Марусина відчинила двері своїм ключем.

"Тс-с-с!" — приклала вона палець до губів.

Ярославчик опинився в напівтемному приміщенні з важкими шторами вишневого кольору, як у драматичному театрі. На стінах висіли дерев'яні маски із застиглими зловісними гримасами, а з усіх тумбочок, комодів і полиць до Ярославчика по-павучому тяглися відлиті з бронзи восьмирукі божества. У повітрі вився молочно-білий дим із задушливим солодким запахом.

У тій строкатій кімнаті Ярославчик ледве запримітив господиню. Вона, вбрана в блискучу сукню з білим пух-настим коміром, солодко спала у кріслі, притримуючи велику прозору кулю.

— Мамо! — пошепки покликала Марусина.

Тітонька в блискучій сукні миттю стрепенулась, і кришталева куля вислизнула з її рук. Якби не Ярославчик, була б та куля розгепалась на дрібнюсінькі скалочки.

— Дякую! Ти врятував майбутнє тисячі людей! Хоча, звичайно, майбутнє відбулося б і без моєї кулі, але про нього не довідалася б рівно тисяча людей, які прийдуть до мене по допомогу.

— Моя мама — видатна чарівниця Дрімагія! — пояснила Марусина. — Свою майстерність вона вдосконалювала в Індії. А це Ярославчик. Йому потрібна наша допомога. Зазирни, будь ласка, у його майбутнє!

— А ви уроки зробили? — враз посуворішала Дрімагія. — Для чого вам майбутнє? Дізнатись, чи не отримаєте завтра по двійці? Я й без кулі скажу, що отримаєте, якщо зараз же не сядете за підручники!

Марусина зітхнула:

— Доведеться спочатку домашні зав-дання виконати. Мама — чарівниця добра, але дуже сувора! Побачиш, після уроків примусить мене добрі справи робити.

Сіли Ярославчик з Марусиною за уроки, впоралися швиденько — і знову до Дрімагії.

— Ма-а-а-мо, — протягла Марусина. — Подивись у майбутнє Ярославчика.

— А добрі справи? — підозріло запитала добра чарівниця Дрімагія.

— Оце ж і буде доброю справою! — переконливо мовила Марусина. — Знаєш, йому ой-ой-ой як треба знати майбутнє.

І Марусина розповіла мамі про картоплину.

— А де ж вона? — запитала наприкінці розповіді Дрімагія.

— Ось! — зашарівшись, простягла Марусина розчавлену картоплину.

— Так-так-так! — заходилась Дрі-магія біля кришталевої кулі.

Установила її на столі, запалила свічку і глянула крізь кришталь на залишки картоплини.

— Бачу, — мовила спокійним і урочистим голосом Дрімагія, — у майбутньому неймовірні пригоди. Якийсь хижак біля Ярославчика — здається, смугастий… Тигр чи зебра… А може, кіт. І себе там бачу… Тільки що я роблю у твоєму майбутньому — і гадки не маю! Все мов у тумані.

І Дрімагія з докором глянула на Марусину, яка й сама шкодувала, що розчавила ту кляту картоплину.

Розділ 4

— Молодчина! Так тримати! Бабусі буде гарна поміч, — сказав він.

Помовчавши, додав:

— Знаєш, синку, я переживаю за нашу бабусю. Як їй там живеться — на краю села, а через город — старезний і густий ліс? Тільки не подумай, що я тебе хочу налякати, як малюка. Ти ж не віриш у всілякі там вигадки — лісовиків і відьом?

Ярославчик зневажливо пхикнув:

— Та знаю, що їх не буває. І вовків теж не існує, правда, тату?

— Ну-ну, не перебільшуй, — усміх-нувся тато.

І от нарешті рюкзак зібрано, а в пакуночок покладено обов'язковий набір туриста: два відварені яєчка, тугенький помідор і чорний хліб із сіллю. На вокзалі — наче біля школи першого вересня: всі усміхаються, де в кого сльозинка, і кожен має за плечима рюкзак. Батьки проводжають Ярославчика, мов у перший клас.

Ярославчик зайшов у своє купе, та за хвильку туди зазирнула мама. Оглянувши попутників, вона звернулася до бабці, яка сиділа якраз навпроти Ярославчика:

— А ви, може, теж до Лосинівки?

— Еге ж, еге ж, ми всі туди, — кивнула старенька гострим підборіддям у бік огрядненького дядечка, що вже улігся на горішній полиці.

— То пригляньте за Ярославчиком, коли ваша ласка.

— Приглянемо, аякже! І віршика хай нам почитає, і табличку мно-ження розкаже, — захихотіла бабця, потираючи долоні. — Я, знаєте, педагог з великим досвідом. Рекомендуюсь — пані Гримальда.

"Муштруватиме всю дорогу!" — з досадою подумав Ярославчик і собі поліз на горішню полицю.

Пані Гримальда виявилася балакучою. І хоч Ярославчик і дядечко лежали, повернувшись до стінки, бабця не вгавала. Тріскучим голосом розводилась про те, як слід виховувати дітей.

— Я ніколи не шкодувала грошей на виховання! Моє правило: витрать зайву копійку та купи добрячого ремінця. Кожній порядній родині слід мати не бібліотеку дитячих книжок, а ремінці на всі випадки життя! — вистукувала пані Гримальда кістлявим пальцем об столик. — Найгірше, коли ці маленькі потвори сміються. Та я знаю від цього чудовий засіб. Хай дитина п'є пиво і курить.

— А хіба це не гірко? А хіба це не гидко? — аж вигукнув Ярославчик.

— І гірко, і гидко! — задоволено підтвердила пані Гримальда. — Зате який чудовий результат! Дитина стає похмура і понура. Не грає у футбол, не гасає на роликах і головне — не сміється!

Ярославчик зібрався було сказати пані Гримальді все, чого вона заслуговує, та в купе увійшла провідниця.

— Чи бажаєте чаю?

— Мені три склянки! — сиплуватим спросоння голосом попросив дядечко.

— Ну, а нам по одній. І без цукру! — стукнула пальцем пані Гримальда.

Ярославчикові довелося спуститися вниз і вечеряти в дивному товаристві. Дядечко з горішньої полиці задоволено сьорбав чай, аж прицмакував. Рожеві щоки лисніли від поту, а кирпатий ніс був вологий, мов свиняча рийка. Пані Гримальда вичавила Ярославчику півлимона, а сама тихцем лизала півника на паличці. Коли ж провідниця забирала порожні склянки, огрядний дядечко просипів:

— Дякую, ваш чай — справжнісінькі помиї!

— Ось! — схвально закивала пані Гримальда. — Дуже вихований дядечко. Бери з нього приклад. А тепер — спати!

Ярославчик злякався, щоб, бува, пані Гримальда знову не взялася за його виховання, і миттєво заснув.

Серед ночі його розбудила тиша. Поїзд нікуди не їхав, а пасажири десь поділися. Ярославчик захвилювався і навпомацки пішов до виходу, потяг на себе важкі двері вагона і звалився у теплу м'яку траву. Здалеку яскраво світив молочно-білий вогник. Ярославчик простував крізь зарості, а коли відвів останню гілку, опинився на галявині. Земля була застелена рожевою периною, а в зручному кріслі дрімала Дрімагія з кришталевою кулею в руках. Це куля випромінювала світло! Ярославчику закортіло самому зазирнути в майбутнє, і він, ступаючи, як невагомий, наблизився до Дрімагії. Усередині кришталь був зовсім не прозорий! Клубочилося, миготіло щось чорне і червоне.

— Дітям не слід цікавитися такими речами! — почулося в Ярославчика за спиною.

Це Дрімагія прокинулась і вже усміхалася йому.

— Добре, що ти прийшов, — мовила вона. — Я розповім тобі дещо дуже важливе! Спочатку я вагалась, чи відкривати майже незнайомому хлопчикові секрет, який я дізналася в Індії, а потім вирішила: ти маєш знати… Бо попереду — пригоди!

— А коли вони почнуться?

• 
  Вони вже почались — щойно ти знайшов таємниче послання!
  

Куля, загублена феями

Сузір'я Діви — батьківщина фей, — почала свою розповідь Дрімагія. — Там на кожній із зірок різні феї відповідають за різні чудеса: за дружбу і любов, за гарні вчинки людей, за радість, за теплий дощ, після якого ростуть гриби, за золотий листопад восени, за сріблясті іскринки снігу…

Ця історія сталася тоді, коли Земля була прозорою, як моя куля. Та ні, вона й була велетенською кришталевою кулею, кинутою в космос із сузір'я Діви.

Феї опікувалися людьми, щодня прилітали сюди, як на роботу, бо любили забавляти дітей. Батьки зі спокійною душею залишали малюків на фей. Добрі чарівниці і казки розповідали, і пісні співали, і танцювали, і знали безліч ігор, і літали з дітлахами на руках, а ті спали, заколисані вітром. Ні, не було на світі кращих няньок, ніж феї із сузір'я Діви!

Так і велося споконвіку аж до нових часів. Поки дві феї не посварились. Вони по черзі прилітали до одного хлопчика. Годували його манною кашкою і розважали як могли. Якось фея Настуня заявила: "Я навчила нашого хлопчика радіти". А фея Любуня не поступається: "Ні, — каже, — це я! Бо я йому показала, як треба сміятись!"

Феї вчепились одна одній у блакитні та легкі, як хмаринки, кучері й почали бійку. Наляканий хлопчик заплакав — і це був перший плач на Землі. Маля ревма ревіло, а інші діти і собі зайшлись плачем. Батьки спершу очима кліпали, а далі не на жарт розлютилися на всіх фей: вони ж бо покинули своїх вихованців і зібралися коло Настуні й Любуні!

"Щоб ноги вашої не було на Землі!" — в один голос крикнули батьки.

Намарно феї пояснювали, що вони потрібні людям, що без них на Землі поменшає добра…

З того часу і справді все змінилося. Батьки клопоталися дорослими справами, дітей нікому було розважати, і вони, виростаючи, ставали нехорошими людьми — брехунами, заздрісниками і навіть злодіями. А батьки виховували малюків по-своєму: ставили в куток, шмагали ремінцем.

Земна кришталева куля вкрилася брудом і почорніла. Наче спогад про колишню чистоту й прозорість, залишилася джерельна вода, що безупинно витікає з надр Землі. Ми, чарівниці, знаємо: то сльози фей, які плачуть за своїми вихованцями.

Ярославчик заворожено слухав Дрімагію. А коли вона, сумно усміхаючись, замовкла, насмілився спитати:

— І феї не повернуться?

— Хтозна… Але спробувати можна.

— Як?

— Для цього і ти, і я вирушаємо в майбутнє.

— Ні! — засміялась Дрімагія. — Звичайнісіньким поїздом. Лягай на перину! А тепер міцно-міцно засинай. Відчуваєш, як тебе погойдує і заколисує? Це їде поїзд…

А вранці Ярославчик прокинувсь у своєму купе, де були дивні сусіди — пані Гримальда та огрядненький дядечко. Ось і під'їхали до Лосинівки. Виявилося, що дядечко і Гримальда добре знайомі. Стара пані щось бурчала під ніс і підганяла свого супутника. Дядечко квапливо натягував потерті джинси, і раптом з-під сорочки вигулькнув закручений хвостик! Ярославчик потер очі. Може, це привиділось? І хвостик, і нічна зупинка? Та за мить забулися всі неприємності й дива, бо за вікном уже махала рукою бабуся.
Розділ 6

Перші знайомства

Ярославчик вибіг за ворота. Глядь — а під вербами на лужку гурт хлопців і дівчат. Обличчя бліді, круги під очима. "Хворі вони чи що? — подумав Ярославчик. — Сидять мовчки, тільки щелепи працюють". Дружно дістають із пакетиків кольорові горошинки й по одній у рот кладуть. І після кожної цукерочки обличчя міняються: то усміхаються, то хмуряться. А тут один хлопчик раптом як скривиться, як бризнуть у нього з очей сльози! Так гірко плаче, а не кидає смоктати льодяника. Потім іншому попалась гірка цукерка: у роті пече, аж очі на лоба лізуть! Отак вони, бідолахи, по черзі кривились і мучились.

"Що за диваки, — думає Ярославчик. — Краще б насіння лузали".

— Анумо у квача! — каже він.

— Ні-і-і… — мотає головою один.

— М-м-м… — тягне другий.

А третій питає:

— Може, закуримо?

Образивсь Ярославчик:

— Соски вам треба смоктати, а не цигарки курити, тюхтії!

"Еге, — думає він, — видно, пройшли вони школу пані Гримальди! Бо й веселощів не люблять, і до цигарки тягнуться…"

Оце так пригоди! Оце так канікули! Оце так "чекають друзі"!

Повернувсь Ярославчик у двір. Там штахети підбив, там яблуньку підкопав, кролям акації нарвав — і день минув.

Треба б іще дерева в садку побілити, а то на стовбурах подряпини. І хто їх залишив, цікаво? Коло ніг Мурко треться. Може, це він гострив кігті? Надавив Ярославчик легенько на котячі подушечки: показуй пазурі. Тю! А вони маленькі, мов іграшкові. Не Муркових лап то справа. Треба сказати бабусі, що якийсь небезпечний звір до неї в садок із лісу заходить. Подумав так Ярославчик і бігом до бабусі. А вона якраз відерце взяла — корову доїти.

— Як мені це набридло, — пробасив голос із хліва.

— Не огинайся, сонечко, я ж тебе люблю! Погризи маслачків, одведи душу…

— А футбол дасте подивитись?

— Не можна! У нас гості. Послухаєш трансляцію по радіо.

Бабуся, не помітивши Ярославчика, вийшла з повною дійницею молока. Зазирнув Ярославчик обережно у хлів: що там за почвара? Коло ясел — звичайнісінька корова. Раптом вона щось намацала в себе на шиї і вжик — шкура злетіла, як маскарадний костюм. Ряба шкура — разом із хвостом, вигнутими рогами і лискучими ратицями — лежала просто на соломі.

Розділ 7

Життя влаштоване так, що змушує нас відкривати таємниці. Починаючи з літер.

Спочатку тебе навчають читати. Ти вже й не радий, що ув'язався в ту справу, а тебе підманюють казочками і веселими віршиками. Та варто піддатися батькам і вчителям, як обов'язково підсунуть товстелезну книгу під назвою "Читанка" або ще гірше — "Математика"! Далі тобі силоміць відкриють таємницю письма. І покотилось життя шкереберть: диктанти, контрольні, твори… Та навіщо вони взагалі, ті таємниці?

Так міркував Ярославчик, коли усвідомив своє безпросвітне шкільне життя.

Та зараз — інша справа. У напівтемряві на розстеленій коров'ячій шкурі стояв і солодко потягувався… африканський лев! Він розчесав гриву, плюнув на лапу і підкрутив вуса, а далі з неприхованим апетитом узявся за вечерю. Ярославчик чомусь не злякався і не здивувався, лише подумав: "Он звідки ті сліди від кігтів! Та чи знає бабуся, хто замаскувася під корову?"

Ніби прочитавши думки, лев раптом повернувся до Ярославчика.

— Що, думаєш, я вовк в овечій шкурі? Мовляв, прикидаюсь коровою, а насправді хижак? — зітхнув він. — Так воно, мабуть, і є… Тільки бабуся не від того. Колись на гастролі цирк при-їжджав. Виступали зебри, поні, верблюди й усяка дрібнота... — скривився лев. — Зайчики-кролики, сам розумієш. А з наших, м'ясоїдних, я. Один. Віддувався за цілу групу хижаків! Крізь підпалене кільце стрибати — будь ласка. Стати на задні лапи — прошу. А йому, приборкувачу вусатому, щоб у нього самі кошенята водилися, і цього мало. Підготував номер "Лев під куполом цирку". Садили мене в ракету, вдягали шолом — рев, гуркіт, на темному куполі миготять зірки. Не справжні, звичайно. Але ефект — космічний! Особливо для мене… Якось я випав з ракети — лежу, джмелів слухаю. Нахиляється наді мною примара в білому халаті й каже: "Страус мозку!"

— Може, струс мозку? — перепитав Ярославчик.

— Еге ж. Бо страусів у нас не було — це точно.

Ярославчик зітхнув співчутливо.

— Та пусте, — продовжив лев. — Валявся я в ліжку цілісінькі дні, навіть клітку не замикали, от! Дивився телевізор, журнали читав. І, знаєш, озвірів од такого неробства. Вийшов непомітно з цирку і пішов долю шукати. А доля повернулась до мене хвостом. Рябим хвостом з білою китицею. То була бабусина корова. Узяв я, звірюка, гріх на душу — з'їв Рябеньку. Строщив її та й плачу. А бабуся нагодилася і хап мене за гриву: "А хто ж молочко даватиме?"

— І ти оселився в бабусі?

— Так! І на життя не скаржусь. Бабуся лагідна, такі маслачки приносить — у роті тануть!

Лев апетитно захрустів кістками. Промимрив з набитою пащею:

— До жечі, мене жвати Левко.

— А мене Ярославчик.

— Та знаю, знаю… Листа мого читав?

— Якого листа? А-а-а, на картоплині! "Друзі на тебе чекають"! А друзі — то ти…

— І всі наші хлопці й дівчатка.

— Сумніваюсь, — сказав Ярославчик. — Вони взагалі якісь причмелені.

— Їм потрібна твоя допомога!

— Їм, мабуть, нічого, крім цукерок, не треба!

• 
  То не прості цукерочки, а драже-обманже. Обманні, значить, цукерки. Не знаєш, яка з них тобі смакуватиме, а від якої хоч на стіну лізь. Купують їх у магазині пані Гримальди. Від неї всі нещастя! А ще від її помічника Паця Крутелика.
  

Розділ 8
Магазин пані

Довжелезні полиці магазину пані Гримальди вгиналися від коробочок і коробок, і ніхто не знав, якої небезпеки чекати від тієї чи іншої іграшки.

І діти, й батьки були наче зачаровані Гримальдою й покірно йшли до магазину за новими покупками.

— Тепер ти розумієш, — запитав Левко, — що своїми силами з Гримальдою я не міг упоратись? Треба разом шукати спосіб, щоб закрити той клятий магазин і позбутися Гримальди. А головне — повернути дітям щасливе дитинство.

— І як же це зробити?

— Для початку знайдемо спільника у ворожому таборі.

— Невже нам вдасться усовістити Паця Крутелика?

— А що? І зі свиней бувають люди! І навпаки… Гримальда, коли з'явилась у нашій Лосинівці, шукала собі поплічника. Тут їй під руку і попався дивакуватий кабанчик Паць — біла ворона

з-поміж свиней. Перетворила вона його на людину, поставила продавцем у свій магазин. А Паць став геть безсоромним, усіляко догоджає Гримальді — не хоче повертатися до свинячого життя.

— А як ми його вмовимо нам допомогти?

• 
  Побачиш! — по-змовницьки під-моргнув Левко.
  

Розділ 9
Юні літа Паця

Капловуха матуся не звертала не те уваги. Вона мала стільки діточок, що ледве встигала їм дати раду. А Паць мав час помріяти! Найміцніший поміж опецькуватими братами, він їв найліп-ші шматки.

Паць мріяв вирватися на волю. Щоправда, малих і так випускали у двір. І ті, мов лихі хорти, бігали за безпорадними курми. Розпашілі поросята намагалися клацнути зубами біля самі-сіньких курячих хвостів. На ходу випльовували пір'я і, захекані, поверталися в обору. У напівтемряві вони цямкали біля корита. Чого ж іще бажати?

А Паць Крутелик ночами ловив світло яскравої зірки і зітхав. Нарешті йому пощастило. Паця, як зразкове порося, повезли на виставку. Він стояв за огорожею і безплатно дивився на людей. Якесь теля по сусідству навіть бовкнуло, що то вони — люди — платять гроші, аби подивитися на породистих свійських тварин.

Паць придивлявся. Люди мали одяг. Вони не гасали без тями, а чемненько простували дорогою, ще й переступали калюжі. І їли щось небачене — морозиво, чіпси, вимиті яблука, обчищені апельсини — і при цьому не вихоплювали їжу один в одного.

— Не будь свинею! — почув одного разу Паць.

Це що, до нього звертаються? Паць покрутив головою і відшукав у натовпі тітку, яка шпетила когось. Не Паця, ні… Та ліпше б, напевне, сварила його. Бо дужчої образи він ніколи не відчував. Тітка назвали свинею свого ж таки синочка. Він замурзався повидлом із пончика і намагався втертися рукавом. Який сором! От що означає бути свинею — бути найгіршим!

І Паць вирішив довести всім, що він не найгірший. Відтоді цей кмітливий кабанчик змінився. Став охайним і терся коло людей. Господарі так полюбили Паця, що не гидували його гладити і цілувати в чистий писочок. Дозволяли гратися з дітьми і навіть посилали з дрібними дорученнями до знайомих. Але в дім його не пускали і не давали вбиратися в штани і сорочку. Паць страшенно соромився ходити голохвостим і від того здавався ще милішим.

Раз було, уже смерком, вертався Паць із пошти, куди його посилали відправити листа. А назустріч — Гримальда з валізкою, тільки-но з поїзда. Не побачила в темряві Паця, а той рохнув у неї за спиною. Гримальда аж гепнулась від несподіванки. Схопила Паця за вухо, викручує, ще й примовляє:

— Яку тобі, капосний, придумати кару?

А той верещить нелюдським голосом:

— Робіть зі мною що хочете, тільки не перетворюйте на людину!

• 
  Так на ж тобі! — струсонула Гримальда кабанчиком, прошепотіла якісь слова, і за мить стояв перед нею Паць власною персоною. Хоча вже не власною, а чужою, людською.
  

Розділ 10

Нові таємниці

Зранку Ярославчик випросився в бабусі начебто пасти Рябеньку. Левко старанно вдавав із себе корову, дорогою скуб травичку, чухав лоба об пеньок, та пішов не на пасовисько, а в бік магазину пані Гримальди.

— Дивись, як вона обплутала своєю павутиною всю Лосинівку! — кивнув Левко на рекламні щити.

З величезних плакатів на Ярославчика дивилася Гримальда. На обличчі сяяла білозуба посмішка, та в очах читалася злість. Під намальованою Гримальдою виднівся напис: СУПЕРМАРКЕТ "ГРИМАЛЬДА". НАЙСУЧАСНІШІ ВИХОВНІ ТЕХНОЛОГІЇ.

Ярославчику й Левкові пощастило: за прилавком стояв Паць Крутелик. Він нудьгував, бо покупців не було, а пані Гримальда згорбилась біля каси. Вона рахувала гроші. Хижо перебирала папірці сухими пальцями, уважно розглядала кожну монетку.

— Зараз на Гримальду і землетрус не подіє! Треба викликати Паця, — прошепотів Левко.

Ярославчикик поцілив камінцем у шибку. Дзень! Скло мало не розбилось, а Паць лише вухом легенько повів.

— Є щось їстівне? — поцікавився Левко.

— Бутерброд, — сказав Ярославчик.

— Ану ставай навшпиньки. А тепер клади на підвіконня…

Паць принюхався. Зір у нього, як і в будь-якого іншого поросяти, був поганенький, а от нюх — пречудовий. Він узяв бутерброд серветкою (бо намагався позбутися свинячої неохайності) і підніс до рота. Аж тут Ярославчик — мов уродився перед ним.

— О! Давній знайомий! Заходь-заходь, ми тобі щось підберемо. Як то кажуть, ексклюзивне, виняткове!

— Та я без грошей, — чомусь розгубився Ярославчик.

— Подарунок від фірми! — широко всміхнувся Паць.

— Може, іншим разом…

Левко наступив Ярославчику на ногу. Мовляв, забув, чого ми прийшли?

— …У мене, дядьку, інше питання. Чи довго ви дуритимете голови дітлахам і батькам? Чи довго ви їм будете псувати життя?

Паць нахабно зиркнув на Ярославчика:

— Чого ти напосівся? Ніхто з клієнтів ще не скаржився на товари. Навпаки — відбою нема. Он ми з Гримальдою до міста їздили — у відря-

дження. Розширюємо бізнес!

— Дядьку, дядьку, — похитав головою Ярославчик, — у вас совість коли-небудь прокидається?

— Аякже, прокидається! Тільки я тоді сплю! — зареготав Паць.

Левко знову наступив Ярославчикові на ногу.

— Я думав з вами по-хорошому…

— А тепер як? — у Паця аж затрусилися від реготу гладкі боки.

— А тепер так… — Левко скинув із себе коров'ячу шкуру і по одному ви-

пустив кігті. Здалося, наче дзенькнуло десять мечів, вихоплених із піхов.

Паць ошелешено закліпав малюсінькими очицями:

— Так би одразу й сказали, що ви не жартуєте. А я, знаєте, люблю посміятися… Тільки щоб Гримальда не бачила.

— Боїтеся тих, у кого сила?

— Та нікого я не боюсь! — почав брехати Паць. — Я он зуби чищу вранці. Ліжко сам застилаю. Яєчню навчився смажити. І потім — отримую зарплату, квитка на поїзд можу купити. Навіть одного разу в місті на концерт поп-групи сходив. "Поп-поросята" називається. Бомба! Веселився до поросячого вереску. І хто скаже, що я не людина?

— То, кажеш, не боїшся?

— Ні. Але вам допоможу. По-друж-

ньому. Тільки пообіцяйте, що не дасте Гримальді знов мене на кабана перетворити.

Ярославчик і Левко кивнули.

— Це можна, якщо допоможеш по-

збутися Гримальди, — сказав Левко.

— Вона, — зашепотів Паць, озирнувшись, — має секрет. Там, де зберігаються банківські чеки, лежить фотографія в рамочці. Не знаю, хто на ній, та Гримальда щоразу пускає сльозу, коли бере її до рук.

А бойова Марусина мов чарівною паличкою помахала у дворі. Гуси і качки стояли з рушничками через крило і чекали своєї черги викупатися в копанці. Кури одна за одною вишикувалися до бабусі, й кожна обережно котила перед собою яєчко. А Марусина заносила у список здані яйця й примовляла:

— Хіба ж це годиться? Несуться де попало! І на горищі, і в собачій будці, і в кущах, і під копицею сіна. А старенька ходи і шукай!

— Тобі, Марусенько, видніше! Ти в цирку мамі допомагаєш, тільки ж не будь така строга з ними!

Бабусю перебило півняче "кукуріку". Марусина так глянула на півня, що він аж закашлявся і підніс до очей лапу, на якій теліпався наручний годинник. Зрозумівши, що кукурікнув невчасно, засоромився і опустив голову.

Ну й Марусина! А Ярославчику що — на других ролях бути? Е, ні, розслідування він почав, він і завершить!

А Марусина й не заперечувала.

— Ви займіться Гримальдою, а я дітям допоможу! — заявила вона.

— Отже, план такий, — запропонував Левко. — Ми удвох проникнемо в будинок Гримальди, роздобудемо фотографію і знатимемо слабке місце цієї капосної бабці. А хто не з нами, — натякнув на Марусину, — лягає спати…

— Нема нічого легшого, ніж відкрити замок. Якщо, звичайно, ти вчився у видатної чарівниці і фокусниці Дрімагії, — запевняв Левко Ярославчика, крадучись темними вулицями.

— А ти в неї вчився?

— Я, саме я був її єдиним учнем! Може, завдяки мені вона й стала такою відомою, — скромно опустив погляд Левко. — Її кар'єра в цирку починалась не дуже успішно. Як і легендарний Гаррі Гудіні, Дрімагія могла за лічені секунди вибратись із замкненої скрині. Та тільки в тому разі, коли їй вдавалося не заснути в ній! Тоді директор цирку запропонував непомітно підсаджувати до неї мене. Дрімагія не ризикувала засинати поряд із левом. Отак я, спостерігаючи за нею в тісній темній скрині, і дізнався секрет відмикання замків.

Неперевершений учень Дрімагії показав Ярославчику найвищий клас і легко відімкнув сейф. Намацавши фотографію, Ярославчик з Левком пірнули під диван, на якому хропіла Гримальда, і засвітили ліхтарик. Добре, що вони це зробили…

— А чого це ми так довго падаємо? — запитав з підозрою Ярославчик, який не встигав падати так швидко, як важкий Левко.

— Здається, ми летимо в якесь підземелля, — далеко знизу відповів Левко. — О, прилетіли! Хух! Якби я не з циркових, був би смертельний номер! — Левко витер з лоба піт. — Ану, що там на фотографії?

Яке розчарування! У сейфі зберігалася фотографія якогось класу. П'ятнадцять веселих хлопчаків і п'ятнадцять усміхнених дівчаток. Проте… Усміхнених дівчат було всього чотирнадцять, бо п'ятнадцята зовсім не усміхалась.

— І що це нам дає? Який секрет у цьому фото? — надув губи Левко.

— Може, спочатку виберемося звідси?

— Ну, це неважко, — махнув лапою Левко.

Вони сиділи навпроти кованих залізом дверей. А із шпарини стирчав ключ!

Римуся і Гримальда

— Під ноги дивіться! — вихопився тонкий верескливий голос.

На світ божий, тобто під промінь ліхтаря, вибіг чималенький тарган.

— Прошу не топтатися по харчах! Ви що тут забули?

— А хто тут живе? — поцікавився Левко.

— А кого ви тут бачите? — презирливо мовив тарган. — Кого ще, крім мене? І я сюди нікого не запрошував. До речі, моя Римуся знає про цей візит?

— Хто-хто?

— Глухих повезли! Римуся, кажу, або її зараз називають Гримальда. Я за неї страх як переживаю. Здається, вона трохи змінилася з того часу, як утекла з дому. Хоча вона завжди була дуже, дуже добра й мила дівчинка.

Ярославчик завмер від здивування, а Левко висунув язика та так і остовпів.

— Бачу, ви якісь очамрілі. Мабуть, голови позабивали, поки падали сюди. О! Це ж Римусин клас! — вигукнув тарган, побачивши фотографію із сейфа. — А це моя Римуся. Бідолашна дівчинка… Діти так жорстоко з нею повелися.

— Дівчинка? З нею — жорстоко? — пробелькотів Левко.

— Ви, певно, нічогісінько не знаєте! Тоді слухайте, що я розповім. Ні, почати треба з моєї хроніки. Аякже, я без діла не сиджу!

Тарган шугнув під стіл і виволік сірникову коробку.

— Читайте-читайте. Вусик Прус дозволяє! — простягнув її хлопчику.

Ярославчик обережно відкрив коробку, і на його долоню випав сірий сувій — "Пруська хроніка".

Розділ 13

Пруська хроніка

"Прусаки жили в цій квартирі дуже давно. Уже підростав четвертий десяток покоління, яке не уявляло іншого родинного гніздечка, крім величезного захаращеного приміщення. Ми мали й сусідку по квартирі — стареньку Варвару Петрівну.

Колись це житло було комунальним, багатолюдним. А тарганячий рід — полохливим і беззахисним перед жадібними створіннями, які ніколи не залишали на столі продуктів, примушуючи прусаків харчуватися бозна-чим.

Наша історія, напевно, добігала кінця. Нас давили капцями, клаптями старих газет, підсипали гірку отруту. Безжальні дезінсектори, мов чума, косили тисячі наших родичів. З часом комунальна квартира спорожніла, люди переїхали в нові приміщення. Причаївшись у коробках і валізах, вирушали у невідомі світи й відчайдухи з пруського племені. Чи добре велося їм на новому місці, ми не знали, бо жоден не повернувся назад.

Коли в комуналці залишилася тільки Варвара Петрівна, для прусаків почалися ліпші часи. Зі своєї пенсії старенька виділяла частку на утримання тарганів. Маючи добре серце, Варвара Петрівна щовечора висипала з ложечки чимало цукру на стіл. Прусаки добре знали цю рятівну стежку — від цукерниці до блюдечка з чашкою — і оспівували її в народних тарганячих піснях. Я, Вусик Прус, з дитинства запам'ятав один із таких величальних гімнів:

Не мав бідний тарганина

Та чим поживитись.

Ішов собі, сіромаха,

В банці утопитись

Та й натрапив ненароком

На стежку цукрову.

Ой, Варварочко Петрівно,

Будь навік здорова!

Розділ 14

і порятунок — А де тут написано про Гримальду? — нетерпеливився Левко.

— Усе по порядку! — пробурчав Вусик Прус.

"Розводити тарганів у людей вважається поганим тоном. І Варвара Петрівна для виправдання перед родичами й сусідами носила окуляри — мовляв, що ж ви хочете, я й своїх капців не бачу, не те що якогось там прусака. Насправді старенька була охайною і справедливою. Цього ж вимагала і від нас. У її кімнату вхід заборонявся найменшій тарганячій душі, бо Варвара Петрівна не любила, коли там бігали таргани. А ще їй не подобалося, щоб на столі залишалися крихти чи цукринки. Вона проводила долонею і якщо відчувала, що стіл чимось обсипаний, скрушно зітхала: "Ох ти, підсліпувата бабцю! Так і таргани заведуться!"

Тож ми, прусаки, дотримувалися правила: прибирати не тільки після себе, а й після Варвари Петрівни.

Одного дня до Варвари Петрівни зайшли невідомі, умовили стареньку підписати якісь папери і ненадовго зникли. Після цього прийшло ще більше невідомих. Вони голосно й нахабно розмовляли зі старенькою і наказали їй забиратися з квартири. Виявляється, Варвара Петрів-на через неуважність позбулася свого помешкання.

Незаконні господарі затіяли євроремонт, плануючи відкрити у квартирі ком-п'ютерну фірму. На раді прусаків ми були одностайні: прийшов час захистити рідний дім і людину, яка дарувала нам щасливе дитинство, веселу юність і безтурботну старість, — Варвару Петрівну. Тисячі тарганів проти купки нечем — велика сила! Тож перераховую основні події славетної Семиденної війни.

Понеділок. Уночі ми гуртом піднатужилися й зіпсували п'ятдесят рулонів новеньких шпалер. Перша перемога! Євроремонт відкладається.

Вівторок. Наша армія знешкодила першого супротивника. Ганяючись за сміливим молодим бійцем Вертикрутенком, упав і зламав ногу охоронець фірми. Охоронця забрали до лікарні. Бійця

Вертикрутенка наше керівництво нагородило двогодинною відпусткою і путівкою у сміттєве відро.

Середа. Ряди фірмачів-хапачів рідіють. Ми провели психічну атаку. Покривши всуціль стіни, прусаки за командою вишикувались у вигляді візерунка. Усі присутні в кімнаті знепритомніли.

Четвер. Планували операцію "Вірус".

П'ятниця. Наші агенти проникли в комп'ютер. Захопивши жорсткий диск, материнську плату і перекривши доступ до Інтернету, вони висунули вимогу: "Загарбники, геть із квартири!"

Субота. Фірмачі накивали п'ятами.

Неділя. Дружно вітали повернення Варвари Петрівни. Наша годувальниця прийшла в нових окулярах. Виявляється, раніше вона й справді не бачила! Та дізнавшись про нашу роль у Семиденній війні, Варвара Петрівна дарувала нам нові пільги. Відтепер кожен з нас офіційно реєструвався як квартирант. Щоправда, у відділку міліції, куди Варвара Петрівна принесла список квартиран-тів, її запитали: "Ви берете на квартиру пів-Китаю?". Дуже дивно. Нас не кілька мільярдів, а якихсь дві-три тисячі".

Варвари Петрівни

От так улюбленець!

Ярославчик дочитав хроніку. Та як вона стосується справи?

— Усе просто! — пояснив Вусик Прус. — Це початок моєї історії. Далі було ось що. У Варвари Петрівни гостювала Римуся — троюрідна племінниця двоюрідного брата. Вона з таким захопленням слухала про подвиги тарганів, що захотіла неодмінно мати хоч одну славну комашину з нашого роду. І я пишаюсь, що Римуся вибрала мене. А потім… Потім почалося найсумніше.

Учителька біології попросила дітей принести до школи свого домашнього улюбленця. Який цікавий то був урок! Діти витягали з рюкзаків черепах, хом'ячків, морських свинок, ігуан, крокодильчиків, вужів, ропух і мишей. З кошиків визирали симпатичні мордочки цуценят, кошенят і кроликів. Хтось притяг банку з акваріумною рибкою, хтось клітку з папужкою. Одна тільки Римуся сиділа спокійно і загадково всміхалась. А коли настала її черга, Римуся витягла з кишені мене, Вусика Пруса.

Діти хапалися за животики і сміялися з Римусі. Розгублена дівчинка намагалася розповісти про моє героїчне минуле, та ніхто її не слухав.

Римуся прибігла додому, зачинилась у своїй кімнаті і заплакала: "Ви зі мною так? Отак?! Ну, начувайтесь!". Римусине обличчя позеленіло від злості, і просто на моїх очах мила дівчинка стала схожою на злу стару бабу. Заховавши мене в кишеню, Римуся, яка перетворилась на Гримальду, подалася світ за очі — у вашу Лосинівку.

Вусик Прус не стримав ридання. Схлипуючи, він повторював:

— Мила моя дівчинко! Хто тебе врятує?

Ярославчик і Левко розгубилися. Як же так? Гримальда накоїла стільки лиха, а Вусик Прус вимагає її пожаліти…

Раптом щось загуркотіло, і почулося мугикання:

Гей, гей, свиното!

Танцюй до сьомого поту!

У підземелля ввалився Паць Крутелик. Підспівуючи улюбленому гурту "Поп-поросята", він висипав на килим свіжі хлібні крихти.

— Це ти нам пастку підготував? — грізно блимнув Левко.

— Та що ви, хлопці! — позадкував Паць. — Я ж із вами!

— Куме Андрею, не будьте свинею! — глузливо скривився Левко.

— Ну, чесне слово, я не знав, що ця клята яма така важлива для вашої справи. Я й сам дивуюсь, що це за дивна забаганка в Гримальди — розкидати тут харчі.

— Зате ми про все дізналися! Тепер тільки б вибратися звідси. Поки моя бабуся не сполошилася… — сумно додав Ярославчик.

— Запросто! Взагалі-то сюди спускаються ліфтом. А ви як?

— А ми своїм ходом, — буркнув Левко, потираючи забитий бік.

— То що робитимем із Гримальдою? — нагадав Ярославчик.

— Застосуємо примусову терапію! — Левко багатозначно глянув у темний куток, де причаївся Вусик Прус.

Бідний Вусик розпачливо ойкнув. Та цього ніхто не почув… (Закінчення в наступному номері)

"Учні Дрімагії непереможні!"

Дітей у Лосинівці не змогла розворушити навіть бойова Марусина. Вона мало не на голові стояла, та намарно. Бліді, згорблені, скривлені діти мовчки жували драже-обманже. А їхні батьки, отримавши зарплату, стрімголов мчали у супермаркет "Гримальда" за виховними новинками.

Сама ж Гримальда аж ніяк не була схожа на ображену дівчинку. Тож друзі вирішили не церемонитися з нею. Та якби вони знали, що стіни мають вуха, то не ділилися б секретами в підземеллі під ліжком Гримальди!

Веремія закрутилася, коли зник Паць. Взагалі-то він не зник, а знову став кабанчиком. Бідний Паць, прив'язаний за ніжку до дерева коло супермаркета, верещав, як на пуп. Марусина пішла його визволяти і пропала. Далі все повторилося з Ярославчиком. Левко, виконуючи обов'язки бабусиної Рябенької, запримітив це, коли пасся в оточенні інших корів. Якби він тут же виліз із коров'ячої шкури, не в одної корови стався б інфаркт. А то й ще гірше — молоко від переляку скисло б.

І тут, на свою біду, до Левка підійшов місцевий бик і став нашіптувати лестощі.

Левко згадав, що він лев і що таких травоїдних він у дикій природі може покласти одною лівою, зібрав усю міць і підняв бика на роги. Невдалий залицяльник гепнув на траву так, що земля задвигтіла. Очі в нього налилися кров'ю, і він, підвівшись та рикнувши, і собі кинувся на Левка в коров'ячій шкурі. В усіх у череді повідвисали щелепи. Цікаві миньки зібралися в коло і мовчки спостерігали за двобоєм.

Гримальда з вікна помітила бійку і не втерпіла — побігла подивитись на цю пригоду. Вона підскакувала з-за коров'ячих спин, щоб не пропустити подробиць баталії, і голосно хихотіла, покрикуючи: "Так йому, так! Ану дай ратицею у вухо!"

Навряд чи хтось із череди розумів, що викрикує зловтішна карга, та вона свого допросилась! Якась корівчина ненароком брикнула Гримальду прямі-сінько у вухо. Та хекнула і простяглась на траві.

Левко краєм ока спостерігав за глядачами на задньому плані. Непогано вийшло! І він покинув поле битви, сказавши щось бикові впівголоса.

Одна з корівок потім стверджувала, що це були дивні слова: "Учні Дрімагії непереможні!". Після них присоромлений бик дав собі слово стати учнем звитяжної Дрімагії, яка, без сумніву, навчає послідовників качати залізо й використовувати прийоми самооборони.

Левко побіг до супермаркета розшукувати друзів. Відв'язавши охриплого Паця Крутелика, він поглянув у вітрину, бо йому здалося, що звідти хтось кличе на допомогу. За склом і справді стояли Ярославчик і Марусина. Але поводились вони дуже дивно.

Хто кого

Раптом увійшла Гримальда.

— Так хто, кажеш, переможе?

Левко і писнути не встиг, як Гри-мальда направила на нього прилад, схожий на прожектор зі сліпучим світлом, і лев перетворився на м'яку іграшку — величезну й безпорадну.

Гримальда задоволено вискалилась:

— О! Нові забавки для мого любого Вусика!

І потягла трофеї до ліфта в підземелля.

Вусик Прус саме продовжував писати "Пруську хроніку".

— Знову якісь проблеми? — не відриваючись від сувою, запитав він. — Чи ви прийшли в мовчанку гратися?

Левко, Ярославчик і Марусина радо б відповіли, якби не стояли отак, прихилившись до стінки, як їх покинула Гримальда. Вусик Прус заметушився, забідкався, та нічого не міг вигадати. Від хвилювання він забув, що майже ніхто з людей не любить, коли по ньому бігають таргани. І дуже добре, що забув! Адже в кишені у Марусини він наткнувся на мобільний телефон. Невідомо, які кнопки натискав славний Вусик Прус, але…

Дрімагія схопилася за голову. Так заплутатись могли тільки діти, які шукають приключок! Любителі пригод хотіли допомогти дітям, а тепер самі потребують допомоги. Дрімагія, закасавши рукава, узялась рятувати всіх-всіх.

По-перше, звільнила від чарів Марусину, Ярославчика і Левка. По-друге, повернула Пацеві людську подобу. По-третє…

Але тут з'ясувалося, що від страшної картини змучених дитячих облич могли опуститися руки навіть у чарівниці. І взагалі — як бути з Гримальдою: карати її чи рятувати?

— Головний принцип чарівників — хай людина повірить, що вона добра. Я повинна звільнити цю дівчинку від зла! — упевнено сказала Дрімагія.

Але сама Гримальда не хотіла звільнятися від зла, а тим більше — піддаватись якійсь примусовій терапії, як запланував Левко. Вона просто лютувала, коли помітила, що хтось почав втручатися в її життя. Отож для перетворення її треба було приспати. Вихід підказав Паць Крутелик:

— У Гримальди день народження. А що як подарувати їй букет якихось сонних квітів? Ви, чарівники, мабуть, знаєте такі…

— А справді! — вигукнула Дрімагія. — Як я забула про нічну фіалку? Я й сама її люблю. Мабуть, тому засинаю навіть у непідхожих для сну місцях!

Гримальда, хоч і сердилася на Паця, квіти взяла. Уткнула в букет довгого носа й одразу впала на місці. Тепер настала черга Дрімагії. Та, на диво, чарівниця не промовляла заклинань і не махала чарівною паличкою. Вона підійшла до Гримальди і почала гладити її по голові. Дрімагія пестила волосся, щось лагідно шепотіла на вухо, і за кілька хвилин усі побачили, що Гримальда на очах міняється! Замість старої бабці на колінах чарівниці лежала дівчинка. Вона сонно усміхалась і солодко посапувала. Ярославчик, Левко і Паць Крутелик тільки охнули.

— Ось бачите, як любов'ю і добрим ставленням можна змінити людину! Коли Римуся прокинеться, вона не пам'ятатиме, що колись її образили через славного Вусика Пруса.

— А вона згадає, як була Гримальдою? — спитав Ярославчик.

— Напевно. Але подумає, що це їй наснилося.

— Ой, прокидається! — шепнув Паць і про всяк випадок заховався за Левка.

— Який жахливий сон! — розпачливо промовила Римуся. — У ньому були ви всі. А я здавалась несхожою на себе!

— На жаль, дівчинко, це правда. І тобі доведеться виправляти помилки. Щоб нещасні дівчатка і хлопчики стали знову здоровими й веселими, — сказала Дрімагія.

— Обіцяю, що нікому більше не завдам найменшої прикрості. Та як допомогти дітям?

— Чари на них не подіють — навіть добрі, — похитала головою Дрімагія. — Але пораду тобі я дам.

Дрімагія відвела Римусю вбік і щось довго їй пояснювала. Навіть Марусина не чула того, про що говорила її мама.

Цілий вечір Римуся щось робила, зачинившись у супермаркеті "Гримальда". До речі, вивіску Паць і Левко зняли. Та й небезпечні для здоров'я товари повиносили на смітник. На ранок біля магазину зібралися дітлахи. До кожного підходила Римуся, просила вибачення і давала повітряну кульку. Діти байдуже дивилися на Римусю й на її кульки. Мабуть, їм хотілося одного — купити нові пакетики драже-обманже і жувати ці гидкі ласощі. Як дивно — на майданчику зібралося стільки дітей, а веселого щебету не чулося!

Римуся підійшла до Дрімагії і сказала:

— Тепер можна!

Дрімагія дмухнула, і різнобарвне диво з рук дітей майнуло в небо. Кульки заграли в перших сонячних променях, ставши яскравою веселкою. Вона відбилася в дитячих зіницях і оживила завмерлий погляд. "Ах!" — прокотилося луною. І це було справжнє чудо! Діти отямилися від навіяних жахіть, радісно дивилися на веселку і махали руками вслід кулькам, що піднімалися все вище й вище, доки не зникли, залишивши на небі велике усміхнене сонце.