Твори в чотирьох томах

— Нема в нас сіток!

— А елеватори, скиртувати солому, є?

— Нема в нас елеваторів!

— А гарби для полови у вас є?

— Нема в нас гарб!

— А токи для механізованої очистки зерна у вас є?

— Для механізованої? Це значить, щоб не з підситка на вітру?

— Агаага! Не з підситка на вітру, а механізовані! Агрега­ти, щоб не з ручкамиручками кручукручу, покручую і щоб не сто колгоспниць на току собі віялками та трієрами мозолі на руках натирали, а зерно місяцями на току лежало, а щоб двигуном за день сотню тонн очищати! Є?

— Ма'ть, так, що нема!

— А як же ви впораєтесь з урожаєм?

— Встигнемо з козами на торг!

— Та ми не про кози, а про врожай!

— Та якосьто воно буде!

* * *

— Ну, як було без волокуш?

— Та солома он на полі вся!

— Без волокуш?

— Та ні: директора в облвиконком «поволокли», а голов­ного інженера у райвиконком!

— Ну й що?

— Краще було б з волокушами!

— Тожбото воно й є!

НА ВЕРБІ ГРУШІ

На нараді з промовою виступив один керівний товариш.

— Товариші,— почав він.— Правильно говорилося на ве­ресневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні пра­цівники до ладу не знають сільського господарства і не хо­чуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюван­нями, поверховими вказівками, які дають мало користі. Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно! Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі «Перемога» високі врожаї.

— Найнижчі,— почулося з місця.

— Як найнижчі? — спалахнув керівний товариш.— Коли я, проїздивши полями колгоспу «Перемога», отам, над річ­кою, зайшов в урожай, так із головою в тому врожаї захо­вався, руку підніс — руки не видно!

— Так то ж очерет!

— А що з того, що очерет... Але ж високий!!! Прошу не перебивати! Я повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата, Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса Перекусисало...

— Та їх уже давно нема! — залунало з задніх рядів.

— Як нема?

— А так — нема!

— Чому нема?

— Та якось так вийшло,— відповів завідуючий відділом сільського господарства,— що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдував своє прізвище; Степан Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а Олекса Перекусисало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а колгоспне сало.

Керівний товариш розгнівався.

— Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу по­ставити питання про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво!

— Та я ж доповідав вам,— боязко промовив завідуючий відділом,— а ви сказали, що...

— Я вам слова не давав! На Пленумі ЦК,— вів далі керівний товариш,— справедливо зауважували: хіба допус­тимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять роботу

по. забезпеченню тваринництва кормами, які культури, на­приклад, краще вирощувати на силос... Справедливе, товари­ші, зауваження. А невже, товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може, винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся годували корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посі­яти сотень п'ять гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю?

Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не наважився сказати: справді,— чому?

А оратор промовляв далі:

— На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському господарстві... Передові методи... І саме, товариші, в тваринництві... Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися по два і біль­ше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять діло­вих телят од коровоматки, але по четвероп'ятеро телят можна? Я гадаю, що, коли ви слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім слід домагатися телят з ухи­лом не в бички, а в телички, щоб перекрити наявність відста­вання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю?

Всі мовчали...

— Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кіль­кість дійок на вимені в корови. Коли ми кількість дійок за­мість чотирьох доведемо до восьми, молока, безперечно, подвоїться...

Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл.

Промовець кинувся до зава і... прокинувся.

— Слава богу... сон! Фу! Збожеволіти можна!

— А ти вчись! — сказала дружина, коли він розповів їй про цей страшенний сон.

ДІЛОВ, ДІЛОВ...

Таточка влетіла до батькового кабінету весела, рожевощо­ка, збуджена:

— Таточку! Дорогенький мій таточку, твоя донечка, твоя Таточка, закінчила десятилітку із медаллю!

Таточчин татко незадоволено скривився й сердито про­бурчав:

— І вічно ти, Тато, невчасно із своїми радостями! Ти ж знаєш, що я по обіді відпочиваю! Ти повинна знати, що кож­на хвилина відпочинку для мене дуже дорога і дуже необхід­на, бо працюю я, як ти знаєш, цілими ночами!

— Таточку! Я ж десятилітку закінчила! Та ще й з медал­лю, це ж буває один раз у житті! Невже ти не радий?

— Ну, як не радий, я дуже радий, і я тебе вітаю! А медаль яку тобі дали: за відвагу чи за трудову доблесть?

Таточка дивилася на свого татка широко розплющеними очима і не знала, що йому сказати.

— А Жора,— сонним голосом запитав татко,— теж із медаллю закінчив?

— Таточку,— здивувалася Таточка,— та Жора ж іще тільки в сьомий клас переходить! З алгебри в нього двійка. Йому переекзаменовка восени...

Але татко вже кріпко спав і на відповідь тільки губами плямкнув.

Таточка потихеньку вийшла з кабінету.

«Таточко,— думала вона,— очевидно, дуже на роботі стомився і сонний зі мною розмовляв. Усе в нього, бідного, переплуталося! Бідний таточко! Ночами працює. Приїз­дить о п'ятій, о шостій годині ранку! Відповідальний праців­ник. Мимоволі все переплутаєш. Бідний таточко!»

* * *

Антон Іванович Рілло походив із Полтавщини, з давнього козацького роду. Предки його, діди й прадіди, та й його бать­ко прозивалися просто собі Рило, писалися на «и» і одно «л», і цілий куток на селі прозивався «Рили» — жили вони, як усі козаки, на Рилах.

Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Фе­дорівні таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іва­нович пом'якшив «и» на «і», додав ще одно «л» і переніс наголос на «о» і з «рила» вийшло «рілло».

Пистина Федорівна розповідала всім і всюди:

— Хоч ми походимо з французів, та, проте, ми роду про­стого, бо наш прапращур Поль Рілло був звичайним собі конюхом неаполітанського короля Иоахима,— він же наполеонівський маршал Мюрат,— і 1812 року прапра­щур Поль, скуштувавши вилтрійчаток од старостихи Василиси, добровільно перейшов на бік російської армії і потім викладав французьку мову у Москві в пансіоні для дітей аристократів маркиза деляВоша. Від Поля Рілло і пішов наш рід.

Родина Рілло дуже пильно оберігала своє французьке прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав:

— Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться,— Пистина Федорівна відхилила двері на цепку, тигром по­дивилася на діда й просичала:

— Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — І грюкнула дверима.

— Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не по­чув, почухав потилицю і пішов на вокзал.— Видать, переїха­ли,— сам собі подумав.— Де я їх тепер шукатиму?— Та й поїхав додому.

...В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Ната­лочка (Таточка) і молодший Юрко (Жора).

Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бубуня, мати Антона Івановича, дівчатко росло слухняне, ввічливе і добре вчилося, а молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й ма­тері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері не вистачало часу на ательє — то замовляти, то примі­ряти,— Юрко гасав у дворі, на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка було соромила його й за­кликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав:

— Мені мама нічого не каже, а ти мені неї мама!

І коли, було, Наталочка насвариться: «Я маш скажу!» — Юрко її перекривляв і додавав: «Скажи, скажи! А я тобі таке слово скажу, що краще, ніж Петько на свою Яюдку говорить! Скажи тільки!»

Вчився Юрко погано. «Приїздив» додому або на трійках, або на двійках.

З цього приводу Пистина Федорівна говорила:

— Та він іще у нас маленький! Підросте, нажене. Іноді Наталочка говорила про такі його успіхи батькові.

Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:

— Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і «Синтетична коломазь», і Держмузпрокат! Досить мені й так мороки!

Юрко поціляв з рогатки без промаху.

* * *

Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п'я­тої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на сте­лю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чо­му й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?

Іноді він дзвонив і запитував секретарку:

— Пошти нема?

— Кілька листів є, Антоне Івановичу!

— Давайте!

Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з'являлася резолюція:

— «Відпустити на 6 місяців Шредера...»

А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:

— «Більше, як дві тонни, дати не можемо!» Та воно й не дивно: ділов, ділові

Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.

Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві («А раптом подзвонять?!»), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники «Синтетичної коломазі» і співробітники Держмузпрокату («А раптом викличе?!»).

Антонові Івановичу всетаки було легше, як співробіт­никам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг тричотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так «Побєдою», а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити,— коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.

Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в «Огоньке» вгадувати, можна шахові задачі вирішувати...

А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: «як правильніше називати установу, чи «Коломазь», чи «Коломасть»... Виступи, дебати, от час і минає.

Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.

Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.

Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на «ца»,— хто перший відповість: «Ламца... муму... ха цацаї»,— той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива... Тільки на місце отого «муму» треба було сказати слово, яке було у першій фразі.

Приміром. Перший каже:

— Сьогодні дощ без кінця! Відповідь мала бути така:

— Ламца той дощ, ха цаца!

Скільки було реготу! І яких тільки фраз було за довгі часи нічної роботи з ентузіазмом не повигадувано. Час минав швидше.

Так щоночі й розважалися, доки було секретарка не вийде й не оголосить:

— Антон Іванович збирається додому!

Тількино «Побєда» Антона Івановича засигналить: «їду»,— співробітники, хто молодший, галопом, хто стар­ший — потихеньку — рушали додому.

А взавтра, як той казав, «після ції та знов ції».

* * *

І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев'ятої до вісімнадцятої години з обов'язковою перер­вою від чотирнадцятої до п'ятнадцятої на обід.

Не треба тепер вигадувати якоїсь безглуздої гри, щоб чимнебудь заповнити нудні години нічної роботи.

Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною!

Ах, як чудесно!

Зрадів і Антон Іванович Рілло: є вільний час.

Перший день праці поновому обідав він удома, після вісімнадцятої години.

Пообідавши, прийшов до кабінету і... на диван.

Наталочка запитала його:

— Татку, ти спати? А що ж уночі ти робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу?

— Так. Не треба... А й справді, що я вночі робитиму? Правильно, Таточко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо!

— Ой, таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка.— Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили!

— Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Татко! В який клас уже ти перейшла?

— Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університе­ту! Хіба не пам'ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятилітку я закінчила з медаллю! Хіба забув?

— Так, так... Пригадую, пригадую... От тільки вже за­бувся, медаль чи за відвагу, чи за трудову доблесть... Так, так...

— Таточку! Не за відвагу медаль і не за трудову доб­лесть, а за успіхи в навчанні... Тепер же дають медалі відмінникам навчання! От і мені...

— Хіба? Дивись, якось це все повз мене пройшло... Все діла, все діла... І вдень діла, і вночі діла... Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років?

— Двадцять перший, тату!

— Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся... Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку?

— Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка.— Жора залишився на другий рік у сьомому класі. І поведінка у нього «чотири»... На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!

— Як на другий рік?! Як поведінка — «чотири»?! У сина Рілла «чотири» поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жоркумерзотника!

За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.

— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.

— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.

— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком роз­мовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович.— Геть з моїх очей! Запорю!

— Три хаха! — зухвало посміхнувся Жора.— Ніж кри­чати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю,— кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!

Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:

— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було... Виросла донька, росте синочок!

— А куди росте синочок, ти бачиш?

— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.

Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, під­моргує й говорить: «Що, папахен, по сто грам не колдирньом?»

Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:

— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгаду­вати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку.— Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?

— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.

З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:

С зтим чтото делать надо, Надо чтото предпринять!

• ДУМАЛО

— Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? — допиту­валася дружина.

— Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчай! Думаю,— значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп — є про що думати!

І знову думав.

Дружина почала з другого боку заходити:

— Олександре! В тебе діти малі!

— Ну то й що, що малі?! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної:

Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.

Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати...

— Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! — гнівалася дружина.— Дірку в лобі про­думаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш?

— Ет, одчепись ти від мене, а то...— гримав голова кол­госпу.

І знову думав. Колгоспники хвилювалися.

— Як там Олександр Данилович? — дружину запиту­вали.

— Думає!

— Не каже!

— Що ти будеш робити! Тут добрива треба на поле ви­возити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, нуль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, всетаки якось легше було, а тепер думає... Хоч плач!

Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, нава­жилася. Рішуче ввійшла до кабінету:

— Здорові були, Олександре Даниловичу!

— Здрастуй!

— Думаєте?

— Думаю!

— Отож я й думаю!

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися?

— Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива, та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!

— Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це — стара техніка! Треба тепер... за нове братися... От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульо­ваними добривами зробити, як би їх так чи яровизувати,

чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день — дибі дибдиб! — і на буряковище. Кожна гранулка на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки піді­бгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце — винахід! А ти мені — вантажити на підводи, на машини, вивозити... Фантазії у вас нема!

— Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фанта­зії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п'ємо чай з приймаком!

— Тожбо то і є! — ствердив Данилович.— А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!

Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:

— Ну, а далі що?

— А далі от що! То ми все мали справу з макроелемен­тами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д. їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку — і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!

Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася, дивилася та й каже:

— А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете?

Олександр Данилович розгнівався:

— Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків? Овва!

Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:

— Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати?

— Ну?

— Думайте про те, як з мінеральними добривами, за­мість цукру, чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер супер­фосфату. Бо ми бачимо, що з вашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру!

— Іч яка!

Та й почав знову думати.

НЕ ГОРИТЬ

I

Запитали якось голову Малинської райради депутатів трудящих (це на Житомирщині):

— Розвалилось!

— А як пожежа?

— Де?

— Що загориться — депо? Так його ж нема!

— Та не депо загориться, а взагалі щось загориться?

— Об'єкт?

— Ну, хай буде об'єкт!

— А ми будуємо!

— Що будуєте?

— Пожежне депо! За 1953 рік ми вже «освоїли» аж п'ятнадцять процентів асигнованих на будівництво сум!

— А скільки часу ви те депо будуватимете?

— Ми не маємо права поспішати!

— Чому?

— Не можна нам поперед батька в пекло!

— А Житомира! Житомир — область, у нього теж пождепо розвалилось, а він «освоїв» щось двадцять дві тисячі карбованців! Коли ми вискочимо вперед, він розгнівається.

— А як загориться?

— Так не горить!

— А спалахне?

— Та не спалахує ж!

//

Між деякими областями проводиться своєрідне «змаган­ня» — хто найгірше дбає про протипожежні засоби.

Хвастається Одеська область:

— Я тільки п'ять процентів зачепила з асигнованих коштів на протипожежні засоби!

Волинська область:

— І я тільки п'ять! Київщина підсміюється:

— А я тільки один процент!

— А як пожежа?

— Де?

///

— Що таке?

— Підвезіть!

— Куди?

— А ви хто?

— Пожежник!

— А де ваші машини?

— Акумуляторів нема!

— А коні?

— Фуражу не виділяють!

— А чим пожежу гаситимете?

— Губами!

Отакі картинки спостерігаємо там, де районне керів­ництво «дуже дбає» про протипожежні засоби.

Одна мудра людина справедливо говорила:

— Краще придбати помпу до пожежі, ніж після пожежі!

ТОВАРИШІДРУЗІ

В одному районі по різних колгоспах та головували собі три товаришідрузі. Один товариш на прізвище був Обіцяйло, другий товариш на прізвище був Заливайло, а третій товариш на прізвище був Окозамилювайло.

Головують вони собі, та й головують, та й догодовува­лися вони аж до того часу, коли кінчився старий, 1953 рік і надходив новий, 1954 рік. Минулий, 1953 рік товаришідрузі і розпочали, і закінчили так, щоб на досягнутому не зупинятися. Ну, значить, на досягнутому вони не зупи­нялися та й надоїли від кожної фуражної корови літрів по 293 молока на рік, від свиноматки одержали по 0,43 (нуль цілих, сорок три сотих) ділових поросят, на кожну курку­

несучку позичили кожний по півдесятка яєць, щоб насма­жити яєчні на зустріч Нового року.

Вівці в них на зиму кудись усі «покотилися», так що вони хотіли були настригти вовни з чабанів, та чабани сказали:

— Стрижіть із гирлиги.