Вступ: Студії Книги Велеса

Мотто:

сорок літ по пустині. Вона була дана нам

споконвіку". (Володимир: „Історична Місія

України", 1945р.)

Він усвідомлює самого себе, формує свою історичну сві­домість. Із родів і племен постає Нація. Творить тоді державу, як спосіб свого існування. Формує в мітології своє походження. Творить свою власну Віру. Така Віра стає основою його духо­вого життя, найважнішим історіотворчим чином. Вона визна­чує його духову сутність, його державцотворчу основу і про­граму.

Вона залишає це у формі пам'ятників і документів, в мі­тології, в сагах, в епопеях, у зборі віровизнавчих гимнів, в об­

рядах і традиції. Це все разом творить духову скарбницю нації, її заповіти в історії.

Нарід, який затрачує свою Віру, затрачує свою духову окремішність і свою істоту. Його включають тоді в якусь чужу історію і він стає погноєм для іншого круга чи циклу історії. Це виявляється як його духова, часто і державна неволя, або ду­хово-культурна провінція імперії.

Так сталося з Українською Нацією в добі розквіту, роз-росту і величі Староукраїнської Держави. Час її найбільшої мо-гутности по добі Святослава. Вона була підготована і була вис-лідом довгого назрівання своєї історичної свідомости. В наших студіях зрозуміємо, чому так відносно легко вдалося Святосла­вові змобілізувати 120.000 лицарства, саме народнього лицар­ства. Це був клич довгих століть боротьби з Грецією за При­чорномор'я. Саме у Книзі Велеса цей процес виявлений най­яскравіше. Воїни Святослава відповідали на історичний зов ці­лих поколінь і сотень років. Звідсіль численні державиотворчі походи, які можна порівняти хіба з походами Олександра Ма­кедонського. Буде про це мова в моїй неодноразово виголоше­ній праці про Святослава.

Постать цього великого Князя і його Чин зможемо пов­ністю зрозуміти і доцінити саме у світлі ідеології і Віри Книги Велеса.

Дотепер, найвеличавішим пам'ятником державницького думання в історії нашої духовности і культури було, безсумнів­но, „СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ" із 12-го століття. Це доба, в якій ще було живе „ДВОЄВІР'Я". Його безсмертний автор про­бує ще своїм віщим словом спинити розклад Держави через своєвільність і непокору супроти Золотого Стола у Київі.

Київ тут ясно визначений, як скиптр Великої Держави Русі-України. Незгода Князів, їх межиусобиці, відсутність ве­ликодержавної централізації, наявно руйнують Київ ізнутра. Віщун „ СЛОВА" закликає до вседерлсавної єдності і ясно про­голошує споконвічну місію України. Але основа цієї Держави, її історична і власна духовість, одержимість їх національної Ві­ри, була вже захитана двоєвір'ям. Ремінісценсії національної Віри є тут напів спогадами, напів літературним стилем: писати „старими словеси"... Автор „СЛОВА" наводить Бояна, одного з національних Віщунів і називає його „Внуком Велеса". Прига­дує його епопеї, які вже забувалися в історії разом із затратою національної Віри у княжих столицях.

У Книзі Велеса знайдемо численні пов'язання цієї тради­ції і власне — і це найважніше — добу одсржимости націо­нальною ВІРОЮ, ідею її оборони перед наступом християніз-му, а у ще старших часах перед наступом грецької експансії в добу її колонізації Причорномор'я.

В народі ще довго жили перекази, билини, пісні, яких за­лишки чи відгуки стрічаємо ще сьогодні, а зокрема в записах етнографії минулого та початку 20-го століття. Найпильніше зберігалися старшин обряди, ось як похорони, голосіння, ве сілля, Різдво, Великдень. Відродження Нації нерозривно поєд­нане з цими рештками ираджерел нашої вірної духовостн і культури.

Значення цього факту для самозбереження нашого наро­ду я висвітлив дещо ширше в моїй праці п.з. „Джерело сили української культури".

Залишився марний список назв Божеств у „Хроніці" як мертвих і гідних погорди ідоліз, так немов би християни не зо­бражували своїх Божеств в образах (іконах) і статуях. Ще де­кілька зневажливих тирад у проповідях, які намагаються пред­ставити стару Віру як примітивне многобожжя. І знову всупе­реч ствердженням грецьких джерел про Верховного і Много-проявного Бога Громів — ПЕРУНА.

Про істоту ГЕНОТЕЇЗМУ, себто вчення про ЄДИНО-БО-ЖЕСТВО як многопроявної, многоіменної і многоособової Істо­ти (подібно до ІПОСТАТЕЙ християнізму) ніхто з українських дослідників ще не чув. Саме клясичний приклад цього ГЕНО­ТЕЇЗМУ стрінув я в Книзі Велеса.

Разом з занепадом Старої ВІРИ пропадала і свідомість нашого історичного „Я", забувалася старинна історія України. Дійшло до того, що християнські хронікарі (здебільша греки), починали історію української нації від Олега, всупереч наявним ствердженням арабських і вже візантійсько-ромейських дже­рел. Пропала в пам'яті народу свідомість своєї споконвічної Батьківщини і героїчної боротьби за наше буття над Чорним морем і в просторах поміж Волгою та Дунаєм.

А грецька загарбницька експансія, що зруйнувала сло­в'янську ТРОЮ, зачинила вихід з Чорного моря до Малої Азії та Середземного моря, колонізувала північне Чорномор'я та за­хопила в свої руки монополь на експортну та імпортну торгів­лю, дістала — в християнській інтерпретації — ореол релігій­но-культурної місії — Божої Ласки та Порятунку „варварів" з темряви їхнього дотеперішнього „поганства"...

Дійшло до того, що нашого найхоробрішого Князя Свя­тослава вважає дехто Завойовником, хоч насправді він визво­ляв і боронив наші споконвічні Землі від візантійських наїз­ників...

В опінії християнських монахів-греків, він сягав не по

своє...

Це діялося в добу, коли германська історія дбайливо зберігала свої дохристиянські пам'ятники, головно у виді іс-лянської ЕДДИ, манускрипт якої є досить пізній. Подібно і англо-саксонський „БЕОВУЛЬФ" зберігає багато матеріялу з до­християнських саг і переказів старинної доби, але без жодного порівняння до старинности Книги Велеса, яка є століттями старша за них.

Цього факту ніхто не заперечить. Знищення майже ком­плектне і нікчемне. І це всупереч фактові, що пана римський має одну з найкращих колекцій пам'ятників історичного грець­ко-римського мистецтва з дохристиянської доби, яке сталося взором і визначником норм цінностей краси мистецтва для ці­лої Европи.

Дещо із подиху цієї нашої старовини залишилося в час­тинах України, які вважалися „відсталими".

На поміч прийшли тут етнографи 19-го століття. Гердер висловився з захопленням про українську пісню в своїх „Голо­сах народів у піснях". Видання збірника народніх пісень Мак­симовича мало рішальний вплив на строфіку і творчість Шев­ченка. І

Почалося систематичне вивчення українського фолкльо-ру і ціла етнографічна й народницька школа в українській лі­тературі.

Почалося відродження української літератури, вже добре відоме в історії України.

РЕНЕСАНС ПАНАРІЙСЬКОЇ МИСЛІ
Хто з українських письменників,не полюбив Гуцульщи ни саме за старинність і багатство її звичаїв і обрядів? Франко, Коцюбинський, Гнатюк, Хоткевич, Шухевич, Кобилянська, Па­

човський, а з мистців Новаківський, Мороз та інші, були залюблені на все життя в Гунульщині. Осип Федькович просто перей­няв старинну Віру і писав молитви до Білобога. Назвали його божевільним і в літературі не згадується про його „язичество"... Його драма „Довбуш" жде ще на студії оригінального світо­гляду Федьковича.

Мені довелося прожити півтора року на теренах Гуцуль-щини. Там стався дивний пролом у моєму житті. Це чудо Вели­кого Пробудження вивершилося одного світанку в пречудовий Схід Сонця на священній горі Ґрехіт.

Озброєний вже тоді знанням Ригведи і Авести, я знав глибоку мудрість виявлену в цих найстарших пам'ятниках арій­ської Віри і Духовости. Там усе дише чистим і первісним ду­хом так нерозривно зв'язаним з природою, як українська духовість.

В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби і натхнень відновити старинну українську Віру не тільки як по­езію, але як живу і творчу релігію.

Я черпав пригорщами з мудрости Вед і Упанішад і через аналогію робив деякі заключення відносно нашої забутої та знищеної національної Віри. „СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ" опа­нувало своїм чаром і поезією мою душу ще. в гімназії. Цілі час­тини його я знав напам'ять.

В той час і ще давніше підчас студій Ригведи я утотож-нив понад усякий можливий сумнів Божество Індри з Перуном.

Вибухало часто палке, горіюче натхнення, яке я утотожнював з об'явленням.

Тоді я почав послідовно шукати відгуків чи засвідчень про нашу рідну Віру у записах чужих письменників, в яких є якінебудь згадки про часи зудару старинної Віри з жорстокою заборчістю християнізму. Дуже тут пригодився Саксо Грамматікус із його прекрасним описом святині Свантевита. Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Сван-тевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках.

Я зрозумів теж, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу.

Деякі важливі сліди я знайшов в історії Литви Нарбута, а зокрема засвідчення про Троїстість Перуна та сліди легенд, які я знав з Ригведи. Не було найменшого наукового сумніву

про безперервну, хоч ріжновидну тяглість арійської Віри саме споконвіку.

Назрівало обурення проти доби, коли так звана „Свята Римська Імперія Німецького Народу" винищувала цілі народи, ось як балтійських Прусів, буцімто поширюючи християнізм. А вже перед тим Шевченко, а далі студії Грушевського, навчи­ли мене розуміти історію вірорелігійних цькувань папи римсь­кого в добу козацьких визвольних війн.

Звичайно, мені допомагали критичні і нового напрямку досліди порівняльної лінгвістики і філології відносно історії культур і філософії. Зокрема славна лекція Макса Мюлера в Лідсі про основи і значення порівняльного релігіознавства, яке на його думку змінить обличчя людської історії.

Так постала суцільна система відродження староарійської, старослов'янської і строукраїнської Віри. В ділянці філо­софії я дійшов до висновку, що метафізичні й онтологічні сис­теми можна висловлювати однаково добре через мітологію, ри­туал, а далі через психологічну інтерпретацію Божества. Европейська метафізика Канта, Шопенгауера, Фіхте, чи братів Шле-гелів, а зокрема система Гегеля — це тільки один напрям у формуванні метафізики, саме в Европі, як європейської психо-метафізичної школи.

Я мріяв про віднайдення оригінальних староукраїнських текстів. Студія „СЛОВА" переконала мене, що такі мусіли існу­вати, як існувала ще власна традиція нашої історії за княжих часів.

В одній із розмов на цю тему проф. Стасяк сказав мені, що перебуваючи в Західній Европі, він чув неясну вістку, що десь у Бельгії є якісь старослов'янські тексти із дохристиянсь­кої доби. Вістка була непевна і загальна, очевидно, я найменше не мав змоги слідкувати за її джерелом. Ця розмова виринула в моїй пам'яті, коли я стрінувся з наявністю „Дощечок Ізенбе­ка" в Лондоні, друкованих в журналі „Жар-Птиця"...

„ЖАР-ПТИЦЯ" Дееь мабуть у 1967 році (точніша дата є в листах) мій знайомий п. Євген Попівський передав мені вістку, що журнал „Жар-Птиця" є в Британському Музеї.

Я з місця взявся до фотографування всіх чисел журналу з відомостями про „Дощечки Ізенбека" та текстами, які там у маленьких частинах і зовсім несистематично появлялися. Де­

які бракуючі числа я знайшов у Бібліотеці Інституту Слов'ян­ських і Східноєвропейських Студій Університету в Лондоні.

Я розіслав ці тексти моїм приятелям, але перевантаже­ний суспільно-громадською працею, працями з ділянки літера­турознавства та невідкладними завданнями на зовнішньому фронті, ось як участю в Конгресах Світового ПЕН, де я постій­но виступав в обороні арештованих письменників в Україні, я не міг зразу присвятитися якслід солідним дослідам текстів Книги Велеса, як це було моїм бажанням.

З того самого джерела Британського Музею добув ці тек­сти також інлс. М. Скрипник і з того часу історія дослідів відо­ма вже з друкованого слова. За переклади взявся А. КИРПИЧ, який хоч не підготований до лінгвістично-порівняльних студій, переклав публіковані до того часу дощечки. Переклав ведений якоюсь чудесною інтуїцією і здогадливістю і слід виразно ствер­дити, що розплутав найтрудніші місця тексту, з якими навіть фахівці нелегко могли б собі дати раду.

Виданням цих перекладів А. Кирпича, поруч із цілістю текстів, п. інж. М. Скрипник поклав визначну історичну заслугу для дослідження текстів. Від того часу українська громадсь­кість могла з ними познайомитися, а їх передрук в часописі „Канадійський Фармер" та в Календарі того ж Фармера на 1970 рік широко спопуляризували справу „Влес Книги".

Над долею цих текстів повис засуд Російської Академії Наук в Москві, яка визнала ці тексти фальшивкою, причому названо Сулукудзева, як автора текстів дощечок.. Довелося шу­кати зразків Сулукудзева, щоб розглянути це обвинувачення. Нащастя були зразки знову ж таки в Британському Музеї і я переконався, як перед тим і Міролюбов, що ці закиди не дійсні.

Пригадаймо собі, що понад сто років велася дискусія про автентичність самого „СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ". Фран­цузький учений Мазон ще в сучасну добу обстоював цілою рі­шучістю свого авторитету, що „СЛОВО" — це фальшивка, а на­віть „семинарійна вправа". Вчинив перверсійно, перевернувши всі впливи популярного „Слова" на його джерела. Це так якби хтось обстоював „неавтентичність" Шевченка на тій основі, що Федькович і численні інші писали під його впливом, мовляв „твори" Шевченка є компіляцією подібних місць у пізніших авторів.

За такі неповажні праці упередженого француза Н.Т.Ш.

іменувало його почесним членом, виявляючи традиційне раб­ство наших учених супроти чужинецьких фігур на офіційних постах університетів.

Дискусії поклав край на терені європейської науки що-лиш Якобсен, який завдав собі у грубому томищі труду роз­трощити закиди Мазона...

Однак, питання автентичности текстів дощечок Ізенбека не можна було легковажити з наукового боку з огляду на жа­люгідну затрату їх оригіналу. Не залишився навіть кусочок од­нієї дощечки, на основі якої можна б було понад усякий сум­нів ствердити через електро-карбо-графію їх точну дату. Спра­ву скомплікували ще суперечні заяви Кура і Міролюбова в са­мій „Жар-Птиці". Неясність постала зокрема щодо кількости збережених фотографій зроблених Міролюбовим. В „Жар-Пти­ці" була оголошена одна. В листі, який зберігся після смерти Міролюбова з підтвердженням Кура, стоїть, що він отримав чо­тири фотографії дощечок. До сьогодні неясно: де є три інші, або негативи.

Сам текст дощечок залишився тільки у відписі Міролю­бова, який не завжди розумів те, що переписував, як це дока­зують перші спроби його відчитання.

Все ж таки ці відписи Міролюбова, після затрати оригі­налу, на сьогодні є першоджерелом так, як Єкатериненський список „СЛОВА" після згоріння манускрипту підчас пожежі Москви в 1812-м році.

В такому стані справи залишилася тільки основна аналі­зе відписів Міролюбова, дослід тексту і мови, як єдиний можли­вий доказ автентичности Влес Книги. На добру справу треба було б спорядити докладний словник мови і граматику текстів та перевести порівняльну аналізу на грунті наших знань, саме про старинну Віру арійських народів того часу. Тут безсумнів­но придадуться знання Ригведи і Авести, як найстарших пам'ят­ників арійського „ВІРУЮ".

Після смерти Міролюбова копії його машиноскрипту по­пали в руки п. інж. М. Скрипника, який видав їх фотокопії в частині 6-й Влес Книги, а в частині 5-й тексти були подані в оригіналі та перекладі п. А. Кирпича. Переклад цих текстів п. А. Кирпичем є навіть кращим, як у першій частині текстів.

Декілька манускриптів Міролюбова мав теж ще за його життя проф. Парамонов, який оголосив їх і свої досліди над

текстами частинно неоголошеними у „Жар-Птиці". Так постала вже солідна література, яка проситься про дальші досліди.

Знайомість із цими текстами була торжеством і завер­шенням мого життя. Серед радісного натхнення я відкрив тут моїх добрих знайомих ІНДРУ і MITPУ з Ригведи і Авести. Що-більше, я не сподівався знайти тут пряме ствердження про то­тожність ІНДРИ і ПЕРУНА. До цього ствердження я дійшов ще на початку моїх студій. Ці численні рівнобіжності будуть, очевидно, висвітлені в часі цієї студії.

Але і цілість світогляду відповідає старинній добі Ригве­ди і Авести. Наприклад, така буцім-то подробиця як „ТВЕРДЬ СИНІХ НЕБЕС", яку то твердь закріпив сам Перун, формуючи свій лад у космосі, була б трудною для видумки сучасною лю­диною.

Читаємо в Ригведі „ЙО Д'ЯМ АСТАДГНАТ" — „ТОЙ, ЩО ЗАКРІПИВ НЕБЕСА". Але це тільки попередній приклад.

Проте найбільшою несподіванкою для мене був наш ста­роукраїнський генотеїзм, класичний в своїй чіткості і усвідом­ленні та сформувавших. Те саме відноситься до обрядів, а зо­крема до ОБРЯДУ І ЖЕРТВИ СОМИ, в нашому тексті СУРИ, як основи станинного ритуалу і жертвоприношення.

Відкривається широке поле якраз для історично-порів­няльних студій. Я не маю сумніву, що для цих студій Я Є ПОКИ­ЩО єдинопокликаний. Стверджую це з жалем, а не з ніякою гордістю.

Рівночасно, поява текстів у „Канадійському Фармері" ви­кликала значний фермент. Постало два чи три відгалуження руху Рідної Віри. Ще передчасно вдаватися в критичну оцінку цих рухів.

Завдяки невтомній і самовідреченій праці великої поете­си Лариси МУРОВИЧ відновлено журнал „СВІТАННЯ", що ви­ходив у Авгсбурзі, після закінчення 2-ї світової війни. Цей жур­нал згуртував групу новаторських письменників і поетів і сис­тематично підготовляв самовизначення ідеології цієї групи та її еволюції в напрямі староукраїнської Віри. Нічого дивного, що Лариса Мурович завдячує її духове пробудження впливам чи спогадам про її гуцульську Няню.

В дальшому розвитку з групи Світання виріс Підготов­чий Комітет, який здійснив постання Інституту Володимира ШАЯНА в Торонто, в Канаді. І тут вперше в моєму житті я заз­нав підтримки моїх розвідок і їх появи друком. Це основопо­ложні праці п.з. „Найвище Світло" (Студія про Сварога і Хорса) та „Найвища Святість" (Студія про Свантевита). І тут знову я знайшов у Книгах Велеса безсумнівне потвердження моїх на­укових вислідів на порівняльному грунті. Зокрема концепцію Сварога, як єдиного Прабатька Всесвіту і Богів, який є рівно­часно Найвищим Божеством і сам Собою є Небесами, в якому всі Живі Душі його синів перебувають.

Із ще більшим хвилюванням я знайшов у Книгах Велеса підтвердження про Троїстість Гіпостатей Сварога та про тено-теїчну єдність основних Божеств, з якими всі інші є споріднені та їм найрідніші браття, сестри чи синове.

Рівночасно я відчув щиросердечний вилив моїх друзів, щоб зайняти ясне і недвозначне становище на підставі моїх студій про назрілі в сучасності проблеми Рідної Віри. Появили­ся жалюгідні спроби „реформи" старинної мудрости наших предків та Вед і Упанішад. Для упрощення та дешевих „успі­хів" при популяризації Рідної Віри „реформатори" хочуть зас­тупити ім'я християнського Бога іменем ДАЖБОГА і так, змі­нивши саму назву, думають, що такою простацькою зміною „відкрили" Рідну Віру.

При чому допускається навіть нічим не оправдане цьку­вання мене за буцім-то „многобожжя", зовсім всупереч відомо­му їм моєму вченні в книзі „ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМ­НЕ"...

Хоч я здавна розголосив мудрість Вед про те, що „РІЖ-НО НАЗИВАЮТЬ ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ЄДИНЕ". Ріжниця між аналітичним і синтетичним науковим поглядом на Космос очи­ма сьогоднішньої науки.

Стверднімо на вступі, що сучасна наука дійшла до того, що розглядає нашу сонячну систему і цілий Космос як „НЕОР­ГАНІЧНИЙ ОРГАНІЗМ". Слово „неорганічний" уживають то­му, що вони не годні уявити організми не того типу, який зна­ють із біології. у

Те саме відноситься до пізнання Космосу як „ЄДИНОГО ВОЗУ", якого спрягає в Єдність Всетворча Сила ІНДРИ-ПЕРУ-НА, якіачать нас образово Веди...

Але історія перейде до порядку денного над цим прос­тацтвом думки і демагогією „реформаторів". На привеликий жаль, на боці „реформаторів" стали й особи, які поклали вели­кі заслуги для відновлення СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ВІРИ.

НАШІ ДОСЛІДИ

Наші досліди мають на меті перш за все познайомити ук­раїнського читача зі змістом забутої Віри наших предків.

Чи може бути щось важнішого для нас як націотворча і державнотворча програма наших предків для історії?

Будемо читати ці тексти з почуттям глибокої вини, що ми відреклися Рідної Віри і заблудилися в історії.

Для цієї мети найкраще розглядати ці старинні тексти за головними колами ідей, а не тільки за відірваними наведен­нями, і в таких спільних частинах, які дають уяву про їх спів-зміст і заокруглені розділи.

Доведеться розглядати головно ось які питання:

1. Наше національне „ВІРУЮ" та його здійснення в іс­торії.

2. Вчення наших предків про Божества, їх погляди на Всесвіт.

3. Історичні згадки, головно у відношенні до ранньої іс­торії Русі-України.

4. Суспільний лад і їх уявлення про Державу.

5. Мова наших предків, як підсумок поодиноких мовних завваг при аналізі тексту.

6. Історія відкриття дощечок і питання їх автентичнос­ти.

7. Висновки про конечність дальших студій та їх повного видання.

Очевидно, наші старинні книги не написані за нашим пляном.

Це, головно, торжественні звернення до народу, мабуть декількох Великих Віщунів, написаних чи виголошених в ріж-них часах. Доведеться зустрічати повторення і різновидності. Але в усіх них звучить найгарячіший заклик до оборони ЗА-ГРОЖЕНОЇ РІДНОЇ ВІРИ та самого існування народу.

Тексти не обіймають собою усіх теренів старої Русі-Укра­їни. їх треба (як думаю сьогодні) обмежити головно до теренів поміж Волгою та Дунаєм. Відбивають вони теж історію можли­во декількох основних племен, їх мандрівки та їх поселення.

Не сподіваємося теж знайти систематичного викладу іс­торії, бо такий був у окремих навчаннях головно усної тради-

ції, але стрінемо численні відношення і звернення, головно пригадки безсмертної слави цілих поколінь, що рясно проливали кров в обороні своїх Земель.

Подібний, так би мовити, синтетичний спосіб трактува­ти історію стрінемо у „СЛОВІ ПРО ПОХІД ІГОРЯ", яке дає нам синтезу історії Русі-України „від Старого Володимира до ни­нішнього ІГОРЯ". Коли в ньому згадується про молодого князя Ростислава, що згинув „на три дні при березі", то автор був певним, що його слухачі знають подробиці цієї трагічної смер­ти із пісень, чи жалів про цю передчасну смерть. Згадує він про неї, щоб викликати її в пам'яті та піднести чуттєвий настрій для його замислу.

Подібно і сьогоднішній поет Ольжич, коли згадує про Ба­зар, Корсунь, Конотоп, то напевно знає, що ці події відомі його читачам:

„Хто злото знеславить Твоїх перемог, Під Корсунем і Конотопом?"

Це події славних перемог, якими Ольжич хоче воскреси­ти і розвогнити бажання Слави і Героїзму.

Також треба нам пам'ятати, що у первісну добу життя народів було нерозривно пов'язане з їх Вірою і Мітологією.

Так, наприклад, в Іліяді чи Одиссї, олімпійські Боги бе­руть безпосередню участь в боротьбі і щоденному житті Геле-нів. Богиня охороняє молодого Телемаха невидимим серпан­ком хмари, так що він може пройти непоміченим крізь місто в пошуках свого батька Одисея.

Але такі мітологічні схеми стрічаємо і в сучасній історії. Так, наприклад, в боротьбі Ромеїв проти Святослава, коли те­рези перемоги виразно схилялися в бік лицарства Святослава, треба було великого чуда у виді саме чудесної інтервенції свя­того Теодора, який на білому коні у повній зброї з'їхав із не­бес і своїм мечем порізав вночі, як злодій, велику частину воїн­ства Святослава.

Це велике чудо, за свідченням Леона Диякона Калойського, піднесло Ромеїв на дусі і дало їм „перемогу", як оцінює вислід цієї боротьби цей хронікар цісаря Цимісхія. Це чудо та­кож потвердило правильність і божу посвяченість цісаря Ци­місхія, який опанував престіл ганебним убивством свого по­передника.

Добре відома нам і легенда про появу матері Божої Ченстоховської Хмельницькому перед Львовом, чим вона оборони­ла Львів для поляків... На пам'ятку цього рішаючого чуда сто­яв донедавна визначний пам'ятник на одній із площ нашого старовинного міста.