Всім привіт! Міцного здоров’я, бадьорості й доброго настрою!

При пошуку туалету, або хоча б при намаганні знайти відповідне місце, я забрів у якусь густо-колючу траву, дійшов до дерев і мало не впав у якусь безодню-прірву, принаймні, так здалося вночі. Добре, десь здалеку небезпечність місця підказав ліхтар. Щось ця ніч – суцільна ліхтарна містика… Повертаюсь до автобусу весь у якихось ріп’яхах. І це у світлому костюмі з відливом. Далі знов на помпадушку – намагання заснути. Але ж я в автобусі добре сплю, коли він їде. А так… тільки прислухаєшся до навколишнього сопіння. Може, трохи й задрімав.

На ранок знов моросить дощик. Збираємося на електричку. Від організаторів – жодних натяків на якесь вибачення з роз’ясненням, не говорячи вже про якусь бодай моральну компенсацію. Але ж я тепер загартований і не дивуюся. Гадаю, до другої поспіль безготельної ночі не дійде. Я дістаю з валізи свою брошуру про Люксембург і карту, які я передбачливо взяв з дому. Хвилин п’ятнадцять ходу – і ми на невеличкій симпатичній залізничній станції. На платформі Ганс Крістіан пояснює особливості залізничних тарифів для пасажирів. Нам обійшлося до столиці й назад по 1,2 євро. Під дрібненький дощик добре поглинається інформація про історію Люксембургу та його зв’язки з Німеччиною. Прямо на платформі. Перед нами на деякий час зупиняється потяг далекого сполучення, що курсує до міста Емдена, що стоїть на березі Північного моря у Німеччині на кордоні з Нідерландами. Потяг стильний, але майже пустий… Буде на кінцевій станції через 8 годин. А от на платформу впурхнула купка симпатичних стильних люксембурзьких пенсіонерок…

Цікаво, що в Люксембурзі немає вищих навчальних закладів. Але що там тієї країни… Тим більше що поруч в інших країнах такі центри. Хоча б Трір з його університетом. …А та хата на пагорбі – вже Німеччина. А ми в Люксембурзі на платформі. От. Нарешті десь о дев’ятій до нас завітала наша довгоочікувана двовагонна електричка, у якій ми й чкурнули до столиці Люксембургу Люксембургу. Ганс Крістіан з сім’єю не поїхав. А в цій електричці не так, як у Берліні, все тут стильніше й пристойніше. Й сидіння м’які, і швидкість і плавність, майже як у літаку. Але у потязі я так і не задрімав, настільки було цікаво. Їхати й знімати. Зупинки об’являються французькою. Цікаві поля люксембурзької пшениці… Хвилин сорок – і ми в столиці.

Від знайомого люксембурзького вокзалу спочатку йдемо тим самим шляхом, що й минулого року, тим самим віадуком з прекрасними панорамами навколо. За ним – той самий головний собор Люксембургу, де я торік мало не розтрощив фотоапарат пані Ірини з ізоляторного заводу. Всередині – якийсь неймовірно чистий і світлий хоральний спів. Заспокійливий, не заснути б… В камері почав суворо миготіти значок, попереджаючи, що пам’ять закінчується. Що ж… звільнити можна буде в готелі, але до готелю ще стільки всього…

Далі виходимо туди, де торік мене занесло на рок-концерт, тобто на центральну площу Гійом з кінною статуєю Вільяма ІІ. Ось недалеко пам’ятник Великій Герцогині Шарлотті. А от парламент і невеличкий майданчик коло нього. Виявляється, ось де минулого року мене зняла якась молода місцева рокерша… на мій фотоапарат. А я тоді й гадки не мав, що це на фоні парламенту…

Виходимо на ще один міст (їх по місту на 60 тисяч чоловік – 95, плюс ще п’ять величезних віадуків), на місці якого, як я зрозумів, було засновано Люксембург в 963 році. Знак Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, таблички, схеми, навколо – величні панорами. Особливо ефектно виглядає згори церква Іоанна Хрестителя. Фотографуємося.

І от тут пам’ять відеокамери і говорить мені «До нових зустрічей!». Наповнилася вщент. Намагаюся на фотоапараті знімати у відеорежимі, та щось акумулятори надто швидко сідають. Коли проходимо до кварталу з вуличкою, в одному шопику купую батарейки. Наталя й Марія там також щось дивились. Тільки виходимо з нього – і групи немає… А пройшло хвилини дві. Добре, у Наталі з Василем зв’язок спрацював, тобто вона його швидко видзвонила, і він чекав на нас десь посередині чергового моста.

У якійсь кнайпі недалеко від вокзалу ненадовго зависаємо майже усією групою, я навіть випиваю трохи пива (щось мене кожного разу після ночі в автобусі на гріх тягне, адже для мене немає страшнішого ворога, ніж пиво…), та ж далі почував себе добре, дякувати богові. Крім, звісно, бажання спати…

Така ж (а може, та ж сама?) електричка у зворотному напрямі, з комфортним туалетом, автобус наш вже на станції, запихаємось у нього і пензлюємо (ось якому новому слову мене пан професор навчили!) на Трір. Їхати недовго, та й на кордоні нас ніхто не зупиняє, як минулого року. Ось нарешті ми як слід побачимо найстаріше місто Німеччини, засноване ще до нашої ери… Знов шукаємо паркування, знаходимо, й відправляємося пішки по місту. Починаємо з імператорських купалень, поблизу яких – цікава скульптурна композиція на честь імператора Костянтина у вигляді величезної ступні. Я видерся на нього прямо у своєму блискучому костюмі й сфотографувався.

Рухаємося до палацу курфюрстів у стилі рококо 1761 року побудови з симпатичним фонтанчиком на подвір’ї, далі – базиліка з Римським палацовим залом, потім – церква Лібфрауенкірхе 1260 року. Так красиво й невимушено тут перетинається середньовіччя із античністю, що навіть дивуєшся гармонії візуальної композиційності таких різночасово-різностильових будівель. Немає контрасту, як у Кьольні. А вже площа Хауптмаркт (Головний ринок) своєю єврофантасмагоричністю нагадала щось середнє між Баутценом, Майсеном, Дрезденом і Страсбургом. Будинок міських урочистостей Штайне. Неперевершена скульптурна композиція фонтану Святого Петра. Церква Святого Гангольфа. Нарешті, Червоний будинок з написом золотими літерами на латині: «Трір стояв раніше Риму, тисячу триста років, нехай стоїть і далі, радіє вічному миру!». Вже й тих сьогодні придбаних за 4 євро у Люксембурзі чотирьох батарейок стало не вистачати на відеозйомку на фотоапараті, доводилося інколи їх міняти.

Кульмінаційним апогеєм нашого відвідування Тріру стала найвидатніша пам’ятка міста, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, – Порта Нігра. Тобто Чорна Брама. Це найголовніший символ Тріра – найбільша на північ від Альп збережена майже на автентичному рівні антична міська брама. Так, на південь, в Італії, багато чого збереглося… Чорною її стали називати з часів середньовіччя, після того, як від часу світлі блоки з пісковику набули загрозливого сіро-чорного кольору. Але ця чорна загрозливість лише підкреслює видатну всесвітню історичну цінність і велич та спонукає до емоційного піднесення. Добре, з пошуком та придбанням путівника по Тріру проблем не виникло.

З інших відвіданих у центрі Тріра об’єктів можна відзначити музей Карла Маркса (він тут народився, це ще одна іміджева ознака Тріру), за повною програмою дивним чином його встиг з нашої групи відвідати лише професор Кухта, й то безкоштовно, а от дуже схожий на самого винуватця пан доктор Віктор Новицький туди чомусь не пішов. Знов накраплює дощик… Оригінальним виявився латунний фонтан із зображенням 42-х спілок ремісників Тріра, де у металевій формі скульптурно показано професійну діяльність різних ремесел. На шляху до автобусу ми з Галиною Василівною заходимо ненадовго до цікавого затишного магазинчика, я швидко купую собі сорочку, вона аналогічну купує синові, виходимо – і групи як не було. Блукаємо, шукаємо, але натрапляємо на так само блукаючих панів Уляну та Віктора в українському національному вбранні. Пані Галина телефонує Василеві, і ми невдовзі знаходимося.

Друга частина нашого відвідування Тріру – це оглядові панорами з видом на місто, та університетське містечко. Василь панораму дуже хотів нам показати, оскільки Трір він добре знає, стажувався тут неодноразово. І от ми під’їжджаємо до оглядового майданчику на пагорбі, з якого Трір із селом Олерік, що адміністративно входить до міста, як на долоні. Видно пам’ятник-майданчик «Країна чудес» для дітей. І річка Мозель ефектно в’ється вздовж міста… На майданчику прямо на парапеті – різні пояснення, схеми, малюнки, так цікаво. А на найближчих схилах проростає виноград. Василь повідомляє, що студенти університету з викладачами тут мають традицію садити виноград, через рік збирати врожай, робити з нього вино, і вже під час випуску це вино споживати. Добра традиція… І ще тут дуже гарно восени, коли дерева спалахують різнобарв’ям кольорів.

До університетського містечка їдемо, оскільки пан Василь має тут свою корисливу мету – забрати свого ровера (тобто свій велосипед) у господарки тієї садиби, де він квартирував під час стажування. Але ж нам все цікаво подивитися. Університет в Трірі, місті з населенням трохи більше 100 тисяч чоловік – чи не найголовніший елемент містоутворюючої бази. Має значення далеко за межами Німеччини. Оглядаємо його житлові будівлі й гуртожитки. Квартира тут коштує 40-45 тисяч євро. Зарплата доцента – 5600 євро на місяць, професора – коло 11 тисяч при навчальному навантаженні 120-140 годин на рік. Для нас – надфантастика якась… Зняти кімнату в гуртожитку можна за 200-300 євро на місяць. Ось комплекс гуртожитків для стажувальників з України та Білорусі, трохи далі – аналогічний азіатський квартал. Спостерігаємо досить інтенсивне будівництво, головним чином житлове. Але співробітники й викладачі університету живуть в основному у своїх особняках, десь у 20 кілометрах за Тріром. Василь стажувався тут в Інституті технічного права і стандартів ЄС. А от учбових та наукових будівель, а також спорткомплексу університету ми не бачимо. Зате бачимо металеву червону скульптурну абстракцію – пам’ятник Тріру від Люксембургу.

Нарешті Василь забирає свого ровера, запихає його до багажного відділення нашого автобусу і ми нарешті плентаємо до готелю. А готель сьогодні у нас буде не десь там, а у місті омріяних казок, у місті, до якого хочеться приїздити ще і ще, причому з кожним новим відвідуванням – ще більше. У місті, що виблискує діамантовим повітрям, зваблює надказковою кришталево витонченою архітектурою, природою і – як не дивно! – промисловістю. Нарешті, у місті, де народився Брюс Вілліс. Зупинимося тут на три ночі. Це місто Ідар-Оберштайн. І знайомий казковий надзатишний готель Пансіон Зайбель.

В’їжджаємо в місто десь о піввосьмої. Щоб встигнути до закриття, я раніше виходжу з автобуса близ продуктового супермаркету Лідл, роблю закупівлю (продукти практично вичерпались, адже ми у маршрутному режимі – майже 36 годин поспіль), і, вже як старожил, дістаюся нашого пансіону пішки сам. Йти хвилин десять… Привітні господарі на прізвище Зайбель мене впізнають. Ми отримуємо трьохмісний номер на другому поверсі, з окремою нішею, де поселяється Василь, а ми з професором – як завжди, посеред кімнати. Є балкон, співають пташки, оточуюча райська ідилія і місцевості, й самого готелю зваблює заснути мало не прямо на килимку на підлозі коло свого ліжка. Але ж треба помитися й поїсти, знявши нарешті той клятий костюм, і ще… звільнити пам’ять відеокамери. Поки все підключаю, Ігор мені трохи допомагає, і вже десь через годину-дві близько тридцяти гігабайт відеозйомки перекочовується з відеокамери до ноутбука.

Символічно, що кульмінація нашої подорожі в усіх смислах припадає на сьогоднішню ніч. Саме ніч, а не день. По-перше, після 36 годин скитань ця ніч – просто омріяна відновлювальна казка. По-друге, після Ідар-Оберштайна у нас навіть концептуально трохи змінюються тематичні і взагалі географічні орієнтири туру, він буде більш південний і більш гірський, хоч і без Альп. Нарешті, по-третє, сьогодні просто – половина маршруту в часовому вираженні, тобто залишилось часу стільки, скільки пройшло. Не знаю, як там по кілометражу, але гадаю, що десь приблизно так само. Тому я саме на цьому місці завершую перший том свого щоденника. Адже ми вже ближче до Італії… яку все однак цього разу не побачимо.

…Завтра знов одягати костюм, оскільки маємо дуже важливу ділову зустріч, до якої я готувався ще з квітня. Це зустріч з німецькими митниками, з акцентами на митне оформлення діамантів. До речі, це також важливий елемент кульмінаційності подорожі особисто для мене, в плані відповідальності. Тому можна сказати «по-четверте»… Місто діамантів сяйвом казкових діамантових зірок занурювало в глибокий оздоровлюючий сон у неспокійному передчутті відповідальної ділової зустрічі митного спрямування.

На наших митницях ще запалають діамантові ліхтарі…