Зміст 1 Прелюдія: Світові десять років 2 Частина І. Бачення системи 10

Оповідка перша: Взимку 1998 року я брав інтерв’ю в таїландського прем’єр-міністра Чуана Лікпея. Напівжартома, напівсерйозно я розпочав з того, що поглянув на нього через стіл і сказав: “Пане міністр, я мушу вам зізнатися. Я доклав рук до усунення вашого попередника, хоч навіть не знаю, як його звати. Розумієте, я сидів у себе вдома, у вітальні, і спостерігав за тим, як падає тайський бат (і як недолуго ваш попередник керує вашою економікою). Тож я подзвонив до свого брокера й наказав забиратися якнайдалі від молодих ринків Південно-Східної Азії. Я міг би й сам через Інтернет позбутися ваших цінних паперів, проте я вирішив перше поговорити з брокером. Один долар – один голос, пане міністр. Як вам подобається Том Фрідман серед ваших виборців?”

Прем’єр-міністр засміявся, проте він добре тямив, що я маю на увазі: приєднатись до глобальної економіки й підключитись до Електронного Стада означає виставити свою країну на всесвітній огляд. Це означає перетворити свою країну на відкриту акціонерну компанію, тільки от акціонерами будуть не лише громадяни цієї країни. За акціонерів будуть усі члени Електронного Стада, хай де вони є. І, як я вже зазначав, вони голосуватимуть набагато частіше, ніж раз на чотири роки. Вони голосуватимуть щодня й щогодини через свої взаємні та пенсійні фонди, через своїх брокерів і – дедалі частіше – через Інтернет, не встаючи з фотеля в себе вдома.

Оповідка друга: Восени 1997 року я побував у Москві з делеґацією “капітанів” американської промисловости та провідних науковців. З нами був і Дональд Райс, колишній головний технічний директор американського технологічного гіганта “Теледайн”, а тепер голова біотехнологічної фірми. Якось під час візиту Дональд розповів мені про те, як він обговорював ділові можливості з одним російським підприємцем, що мав інтерес співпрацювати з американською компанією. Перш ніж розпочати серйозні переговори, Райс, як досвідчений керівник, поставив йому одне просте запитання: “Чи ви сплатили свої податки?” Російський підприємець відповів: “Ну, не зовсім...” – “Шкода, – сказав йому Райс, – але якщо ви не сплатили своїх податків, то нам з вами не по дорозі, бо моя компанія – компанія відкрита, і якщо якийсь її закордонний партнер не платить податків, то це випливе в моїх щорічних перевірках звітности”. Тож російський бізнесмен постав перед вибором. Він міг або залишатися поганим російським громадянином, далі не платити російських податків і змагатися на ринку самотужки, або стати кращим російським громадянином і, можливо, партнером передової американської фірми. Котра країна захоче й собі приєднатися до Стада – опиниться перед тим самим вибором, що й цей російський підприємець: або тримайтеся зі Стадом і живіть за законами Стада, або залишайтеся на самоті й живіть за своїми законами, але примиріться з тим, що ви матимете дуже обмежений доступ до капіталів і технологій, а ваш народ відповідно – нижчий рівень життя.

Ці дві оповідки наочно показують той суперечливий вплив, який глобалізація справляє на демократизацію. З одного боку, Електронне Стадо спонукує країни запроваджувати кращі операційні системи та програмне забезпечення – оце ті будівельні камені, що лягають у підвалину демократії. Проте з другого боку, Електронне Стадо та Ринки-велетні швидко обертаються страшною, настирливою й непереборною силою, якої ще не знав світ. Тим-то багатьом людям здається, що хоч яку демократію вони запровадять у себе вдома, хоч який вибір вони зроблять на чергових місцевих або національних виборах, хоч кого вони поставлять на чолі свого суспільства, – усе це тільки ілюзія, бо на ділі їхнє політичне життя диктують величезні, далекі й безликі ринки та стада.

Парадоксальна річ: одного дня Стадо вривається в місто, наче Самотній Рейнджер, виблискуючи зброєю, й починає насаджувати законність, але завтра вже дремене звідти, наче той Кінґ-Конґ, зносячи й чавлячи все на своїй дорозі. Стадо одною ногою стоїть в 1776 році, а другою – в 1984-му. Я покажу, як таке може бути.

__________

Цей процес – коли Стадо допомагає закладати підвалини демократії – я називаю “революція зовні”, або “глобалюція”. Я вперше виявив це явище під час відвідин Індонезії 1997 року, в останні місяці правління Сухарто. Я мав вечерю разом із Вімаром Вітеларом, відомим у Джакарті шоуменом, який змалював мені молоде покоління індонезійських середніх класів. Він відзначив, що більшість цих освічених двадцяти- й тридцятирічних молодих людей мають спільне бажання забагатіти, але не вдаючись для цього до корупції, і прагнуть демократії, але не хочуть виходити на вулиці й виборювати її збройною силою. Це покоління індонезійців розуміє, що за Сухарто ніколи не відбудеться демократична революція згори, але їх лякає також і демократична революція знизу; бо якщо міська біднота повстане, життя в країні стане геть нестерпне. Тож їхня стратегія – це революція зовні, або глобалюція. Їхня стратегія – робити все можливе, коли свідомо, а коли й несвідомо, щоб інтегрувати Індонезію в глобальну систему. Вони сподіваються, що, прилучивши Індонезію до глобальних інституцій та ринків, – хай то буде Всесвітня організація торгівлі, “Піцца Гат”, Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Асоціація держав Південно-Східної Азії, “Мерріл Лінч”, “Прайсвотергаус Купер” чи міжнародні правозахисні організації, – вони зможуть перещепити зовні стандарти та правові системи, що вочевидь ніколи не будуть запроваджені тут ні згори, ні знизу.

Приміром, індонезійська преса не могла відкрито критикувати Сухарто за те, що він обсадив усі значні посади своїми родичами та приятелями, натомість вона, смакуючи подробиці, розповідала, як Сполучені Штати та Японія позивали Індонезію до суду ВОТ за те, що державне автомобільне підприємство – його тоді контролював син президента – користувалося митними пільгами, які суперечили ВОТ-івським стандартам. Одним словом, стратегія індонезійських глобалюціонерів була проста. Сприяючи глобалізації індонезійської економіки, вони сподівалися побороти режим Сухарто так само, як ліліпути побороли Гулівера: обплутавши свого могутнього ворога тисячами тоненьких ниточок. Як каже індонезійський військовий аналітик Ювоно Сударсоно, глобалюція означає, що “глобальний ринок накине нам таку дисципліну й практику ділових стосунків, якої ми б ніколи не досягли самотужки”. Інший індонезійський реформатор висловився простіше. Він сказав мені, що кожного тижня він і його син мстяться Сухарто, “поїдаючи гамбурґера в Мак-Дональдсі”.

Традиційні зовнішньополітичні кола, особливо крайні праві та крайні ліві, недоцінюють здатність глобалізації та Електронного Стада сприяти становленню демократії. Як зазначає Міхаель Мандельбаум, експерт закордонної політики, співробітник Університету Джона Гопкінса: “В наших умах ще й досі живий образ революцій 1776, 1789, 1917 і 1989 років, що залишає по собі враження, ніби демократії можна добитися тільки шляхом народного повстання й повалення прогнилого уряду. Нам уявляються або Люди Одної Хвилини на Лексинґтонськім бойовищі, або юрми парижан, що штурмують Бастілію, або рух “Солідарности” в Польщі, або повстання “Народної Сили” на Філіппінах. Нам важко уявити собі такий перебіг демократизації, коли приходить якийсь іноземний бізнесмен і каже нашій владі, що не зможе заробити тут досить грошей і дати працю жителям країни, якщо влада не запровадить кращих правових гарантій, прозорої політики та міжнародних стандартів звітности”.

Якщо Сполучені Штати не велять Китаю заводити демократію, та й китайський народ не повстає, вимагаючи права обговорювати контроверсійні питання на сторінках азійського “Волл-стрит Джорнел”, то це зовсім не означає, що в країні не наспівають процеси демократизації. Ми звикли розглядати демократизацію як подію – на зразок падіння Берлінської стіни, але фактично це процес.

Звісно, щоб такий процес демократизації привів до якісної ліберальної демократії, його повинні підштовхувати не тільки суто ринкові сили, зазначає Ларрі Даймонд, співвидавець “Джорнел оф Демокрасі” й проникливий дослідник світових тенденцій демократизації. Стадо допоможе, але не зробить за вас усієї роботи. “Важливо також, щоб уряд Сполучених Штатів наполегливо й послідовно обстоював демократизацію, – пояснив він. – Важливо, щоб Европейський Союз, Програма розвитку ООН та дедалі ширша мережа недержавних правозахисних організацій, що опікуються додержанням і поширенням прав людини, підтримували демократизаційні ініціативи в країнах молодих ринків. Важливо, щоб завдяки глобалізованому інформаційному просторові дедалі більше людей дізнавалося про те, як живуть інші. Важливо, щоб економічний розвиток країн призводив до виникнення по всьому світі нових і нових середніх класів, що, природно, вимагатимуть політичного плюралізму та ширшої участи в ухваленні урядових рішень. Недаремно всі країни, в яких середньорічний дохід на душу населення понад 15000 доларів, – ліберальні демократії (за винятком хіба Синґапуру, але й це місто-держава, найпевніше, стане ліберальною демократією, коли відбудеться зміна поколінь). Важливо, нарешті, що кінець холодної війни та крах комунізму дискредитував усі моделі державного устрою, крім ліберальної демократії”.

Усі ці чинники повинні працювати разом.

Я хочу довести не тільки те, що Електронне Стадо та Ринки-велетні посядуть своє місце поміж чинниками, що Даймонд вважає за конечні для демократизації, але й те, що сьогодні, за доби глобалізації, Стадо та Ринки-велетні можуть виявитися чи не найважливішими серед усіх цих чинників. Насамперед тому, що Стадо має здатність проникати в самісіньке серце державної машинерії, куди не мають доступу ні уряд, ні навіть правозахисні організації. Стадо може чинити такий тиск, що мало який уряд зможе встояти. Воно має в цій справі свій інтерес і робить так, щоб інші мали інтерес не опиратися.

Ясна річ, Стадо проникає всередину державної механіки не тому, що любить демократію. Зовсім ні. Воно цінує стабільність, передбачуваність, прозорість, можливість вільно переміщувати свої приватні капітали й захищати їх від свавільного чи злочинного вивласнення. Та для того, щоб забезпечити всі ці умови, треба, щоб країни, які розвиваються, запровадили краще програмне забезпечення, кращі операційні системи та краще урядування, – а це великі брили в підмурок демократії. В сучасному світі неможливо подолати шлях від Мао до “Мерріла Лінча” без допомоги якогось Медісона. Подивімося ж ближче, яким чином Стадо заставляє на місце будівельні камені демократії.

Прозорість

“Волл-стрит Джорнел” повідомив: коли високі фінансові урядовці Сполучених Штатів, Японії, Китаю та одинадцятьох інших азійських держав в листопаді 1997 року зібралися на зустріч у Малайзії, то побачили, що Малайзійський центральний банк вивісив надворі електронне табло, подібне до тих, що можна бачити на матчах НБА, й відображав на ньому поточний рівень валютних резервів країни, щоб гості не мали ніяких сумнівів: тутешня економіка цілком здорова.

Не кожна країна наважиться вивісити таке табло в міжнародному терміналі свого аеропорту – принаймні поки що. Останнім часом Електронне Стадо, навчене своїм гірким досвідом, зрозуміло, що слід вимагати більшої прозорости у фінансовій звітності. Та й країни, що приєдналися до Стада, на своєму не менш гіркому досвіді переконалися: чим прозоріші будуть їхні економічні дані та фінансові операції, тим менша ймовірність, що Стадо зненацька забереться геть і кине їх напризволяще.

Уявімо собі Електронне Стадо як стадо антилоп, що пасеться на широченних просторах Африки. Коли антилопа на чолі стада помічає, що у високому, густому чагарнику поблизу пасовища щось ворушиться, то вона не стане радитися зі своєю сусідкою: “От біда, там за кущами щось ворушиться; боюся, чи це бува не лев”. Зовсім ні. Ці антилопи просто дременуть, що є сили, й спиняться вони не скоро. Вони побіжать до іншої країни, не тямлячи себе й зносячи усе на своїй дорозі. Як захистити свою країну від такого лиха? Відповідаю: скосіть траву, вичистіть чагарники, щоб наступного разу антилопи, побачивши, як щось шурхотить у кущах, подумали: “Пусте, я бачу, що там. Це просто кролик”. Або, якщо наближатиметься лев, антилопи зможуть помітити його ще здалеку й будуть відступати поступово, без паніки. Якщо ж ні, то стадо принаймні матиме час, щоб згуртуватися й дати бій хижакові. Прозорість якраз і дозволяє антилопам діставати повнішу й оперативнішу інформацію, щоб, рятуючи свою шкуру, вони поводилися спокійно й виважено. У світі фінансів це означає, що ваш ринок тільки трохи зануриться, а не сторчголов шубовснеться в те море збитків, що на довгі місяці підірве його здоров’я.

Коли в грудні 1997 в економіці Південної Кореї почалися прикрощі, країна запевняла всіх, що має 30 мільярдів доларів валютних резервів, хоч насправжки мала тільки 10 мільярдів. І коли Стадо це виявило, то просто забралося геть. Тоді ж таки сеульський уряд запевняв МВФ, що має 50 мільярдів доларів боргів за короткострокові іноземні кредити. А вже наступного тижня оголосив про сто-мільярдний борг. Отакої.

Саме такий брак прозорости, стверджує Річард Медлі, спеціаліст, що аналізує політичний ризик для фінансових домів, і викликає наймасштабніші втечі капіталу. Брак прозорости, запевняє Медлі, “відкриває перед мрійниками-оптимістами та мрійниками-параноїками якнайширше поле для діяльности”. Згадаймо Таїланд, Корею чи Росію початку 1990-х. За кращих часів непрозорість їхньої економіки заохочувала оптимістичних мрійників надимати щораз більшу бульбашку, напомповуючи в ці країни більше й більше грошей, і ці мрійники свято вірили, що зиск буде ніяк не менший, ніж був торік, навіть попри те, що раніше гроші йшли прибутковим підприємствам, а тепер – на фінансування розкішних новобудов та заводів, що виробляють нікому не потрібну продукцію. “В непрозорих, каламутних системах вам годі сподіватися на серйозний аналіз, – стверджує Медлі. – Ви (Електронне Стадо) опиняєтеся в полоні оптимістичних чарів і не можете натішитися, яка ж це гарна й прекрасна країна. Оптимістичний мрійник каже: “Заплющіть очі й купуйте, і майте певність, що, перш ніж ви пірнатимете, в басейні вже набереться вода”. Проте тут криється велика небезпека. Бо ж та сама каламуть, що приманює мрійників-оптимістів і спонукує їх сліпо перецінювати можливості країни, водночас створює умови для того, щоб мрійники-параноїки так само сліпо недооцінювали й ганьбили країну, коли настрої зміняться. Бо коли почнуться прикрощі, то всі ті байки, що в них ви як мрійник-оптиміст вірили, всі ті здогадки про валютні резерви країни чи скорі переміни на краще, луснуть, наче бульбашка”.

Замість вірити у все підряд, ви перестанете вірити взагалі. Втім, не можна сказати, що мрійник-параноїк ні в що не вірить: він певен, що країна має купу прихованих боргів та позабалансових пасивів. Кожне стадо має своїх оптимістичних та параноїдальних мрійників, і, якщо дати їм волю, стадо тільки те й робитиме, що панічно гасатиме, не розбираючи дороги.

Останнім часом Електронне Стадо змусило чимало країн затямити цю науку. Сьогодні міністерство фінансів Південної Кореї наприкінці кожного робочого дня висилає інвесторам електронного листа з докладним звітом про свої валютні резерви та – по можливості – про приватні переміщення капіталу. “Раніше корейці мали прозорість за ніщо, тепер вона їм над усе, – сказав мені один менеджер із Волл-стрит. – Досить тільки попросити – і вони ладні вислати нам хоч прогноз погоди”. Рік Джонстон, що завідує латиноамериканськими інвестиціями в приватному нью-йоркському банку “Оффітбанк”, розповів мені: “Коли я приїжджаю до Бразилії, то кажу їм: “Мені треба бачити геть усе”. Я кажу їм щиро: “Це не задля мене. Я ваш друг. Я вам вірю. Але допоможіть мені переконати тих, що не вірять.” А невірки кажуть: “Доки ви не роздягнетеся і не дозволите себе оглянути, ми не дамо вам ні шеляга, бо ви історично схильні завдавати нам прикрощів. Не буде прозорости – не буде й грошей. Покажіть нам свої фінанси. Ми хочемо перевірити вашу бухгалтерію вздовж і впоперек, при сонячнім світлі, а тоді при місячнім”. Тепер я щодня дістаю найсвіжіші дані про всі сторони бразильської економіки, і щовечора в мене на столі лежить факс із звітом про всі переміщення капіталу протягом дня. Я знаю їхні фінансові та комерційні показники, знаю, як змінюється облікова ставка Центрального банку і що відбувається на ринку транснаціональних грошових переказів. Ці повідомлення надходять від місцевої приватної фірми, а їй безпосередньо надає інформацію бразильський Центральний банк. Я інвестуватиму в цю країну більше, якщо весь час знатиму, скільки грошей у них під матрацом, – хоча й тоді буде певний ризик. Але, маючи відповідні дані, я зможу оцінювати свій ризик і зможу вчасно вийти з гри, якщо потоки капіталу виявляться неґативними; інакше мені довелося б діяти навмання, покладаючись на чутки, а це певний шлях до розорення”.

Втім, коли ви вже пристали на цей постійний контроль з боку Стада, то вороття немає, хіба що ціною величезних втрат.

Стандарти

“Якби ви писали історію американських ринків капіталу, – завважив якось секретар Державної скарбниці Ларрі Саммерс, – то я сказав би вам, що найважливішою новацією, яка докорінно змінила ринок капіталу, стала ідея загальноприйнятих принципів звітности. Їх варто було б запровадити на міжнародному рівні. Невелика, проте вагома перемога МВФ – це той факт, що в Кореї, як розповів мені один чоловік, що веде вечірні курси бухгалтерів, колись протягом зимового півріччя в нього навчалося двадцять два учні, а цього, 1998 року – аж триста вісімдесят п’ять. Такі принципи конче потрібні корейським корпораціям. Вони потрібні скрізь і всюди”.

Одна з причин, що в Кореї так зріс попит на бухгалтерів, це те, що Стадо, навчене фінансовою кризою 1997-98 років, почало повсюдно вимагати кращих та уніфікованіших стандартів звітности. Коли Стадо доскіпливо придивилося до багатьох південнокорейських, таїландських та індонезійських компаній, то не змогло розібрати що до чого, бо не було єдиного бухгалтерського балансу, який охоплював би всі відділи та підвідділи компанії й відображав би всі активи і всі пасиви, не кажучи вже про всі позабалансові активи та пасиви.

Чим більше Стадо кружляє по світі, інвестуючи в підприємства та ринки різних країн, чим наполегливіше ці країни стараються запопасти його інвестиції, чим дужче компанії в цих країнах прагнуть зареєструватися на фондових біржах одного з головних Ринків-велетнів, тим пильніше мають усі вони додержувати міжнародних стандартів фінансової звітности.

Розгляньмо приклад, який я надибав у грудневому числі часопису “Гемісферс” за 1997 рік, у статті про чи не найдинамічнішу компанію на ринку програмного забезпечення – індійську “Інфосис”. Ось уривок з цієї статті: “Запорукою їхнього успіху стало те, що вони цілком відкинули ту політику й практику, яка прийнята в Третьому Світі й підрізала крила вже не одній індійській компанії. Вони взяли напрямок на Перший Світ, де найголовніше – інтереси клієнта. “Ми одразу поклали собі чітко відділяти корпоративні справи від приватних”, – каже Нараяна Мурті, амбіційний засновник та голова компанії. Це означає, що ніхто не братиме службової машини у приватні поїздки – радикальний відхід від індійської традиційної ділової етики. В Індії корпоративні службовці нерідко послуговуються майном компанії у своїх потребах. Електрики компанії працюють по домівках співробітників. Співробітники забирають начальницьких дітей із школи й доглядають їх. За корпоративні кошти купують квартири. Люди миряться з такими порядками, бо не мають іншого вибору. Однак це призводить до взаємного відчуження працівників і до непоправного зниження їхніх творчих потенціалів. У “Інфосис” такого немає... “Інфосис” – це перша індійська компанія, що стала оголошувати річні перевірені підсумки своєї діяльности протягом тижня після закінчення фінансового року; вона першою стала публікувати щоквартальний перевірений фінансовий звіт і першою стала оприлюднювати дані відповідно до загальних принципів звітности, прийнятих у Штатах, та до норм розголошення інформації, встановлених американською Комісією бірж та цінних паперів. ‘Норми відкритости та практика звітности цієї компанії стали зразком і дороговказом для інших”, – сказано в доповіді одного аналітика”.

Інтернет-торгівля тільки зміцнює цю тенденцію. Мережева торгівля акціями, каже Джон Т. Волл, президент “НАСДАК Інтернешинал”, “однозначно посилює контроль за тим, як уряди та компанії здійснюють управління. Тепер люди можуть інвестувати гроші куди хоч, можуть провадити торговельні операції в мережі, тож вони хочуть знати більше про компанії. Хочуть знати, чи можна довіряти тій інформації, що вони мають. Чи фінансові дані зібрано й оброблено так, як велять міжнародні стандарти звітности? Чи фахово здійснюють корпоративне управління? Усе це неухильно веде до гармонізації податкових та правових систем”.

Справді, після азійської економічної кризи 1997–98 років на поверхню спливло багато цікавих фактів, зокрема й те, що вся Велика П’ятірка американських авдиторських фірм здійснювала перевірку звітности азійських фінансових домів, що збанкрутували під час кризи, – і жодна з них не забила на сполох, не попередила про небезпеку. Головною причиною недоглядів, як повідомляє стаття в “Нью-Йорк Таймс” від 17 листопада 1998 року, стало те, що фірми Великої П’ятірки не прикладали до азійських банків та компаній тих самих суворих правил та стандартів звітности, що діють в Америці. А це, знов-таки, можна пояснити тим, що великі авдиторські фірми – такі як “Прайсвотергаус Купер” чи “Ернст & Юнґ” – вийшли на азійський ринок, приєднавши до себе місцеві авдиторські фірми, місцеві клієнти яких наполягали на збереженні не таких суворих місцевих стандартів звітности. А тепер потуранню настав кінець. Світовий банк попросив фірми Великої П’ятірки не ставити свого імени під даними фінансових перевірок, якщо там не додержано встановлених П’ятіркою міжнародних стандартів звітности. Якщо авдит виконали місцеві філії за місцевими стандартами, то нехай там стоїть назва місцевої фірми – й нехай остерігаються інвестори. Дослідження ООН показує, що поганий авдит сам собою не спричинив би азійської кризи, однак кращий авдит виявив би негаразди ще в зародку й криза була б не така болісна.

У нашому світі комерцію дедалі вагоміше визначає Інтернет, отож з часом форсоване впровадження спільних глобальних стандартів набиратиме інтенсивности. Це легко пояснити: тільки-но ви зважилися спробувати щастя в Інтернеті чи то як роздрібний продавець, чи то як постачальник послуг, тільки-но ви відкрили свій веб-сайт – і ви вже глобальна компанія, хоч де ви перебуваєте: в Італії, Індії чи Індіанаполісі. Провадити бізнес в Інтернеті вже за визначенням означає бути глобальним. Тим-то ви повинні мислити глобально і зважати на те, що люблять глобальні покупці ваших товарів і що їх приваблює. Вам належить подбати про те, щоб ваші клієнти знали: ви доставите їм товар вчасно й безпечно, на вашому сайті ніхто не взнає номера їхньої кредитки, переказ коштів робитиметься відповідно до міжнародних стандартів, законно, так, як це роблять найкращі передові фірми, та й усі справи звітного й комерційного плану будуть вирішені згідно з міжнародними нормами. “Коли дедалі більше людей у всьому світі дедалі активніше провадять свої справи в Інтернеті, то способи провадження справ у всьому світі поволі, але невпинно підпадають гармонізації”, – доводить Боб Горматс, віце-голова “Ґолдман Сакс Інтернешинал”.

Я сам кілька разів пересвідчився в цьому, перебуваючи на Шрі-Ланці. Рано-вранці, тільки-но прилетівши, я поїхав з аеропорту на текстильне підприємство, яке називали чи не найкращим у країні. Дорога, що нею довелося їхати, мала тільки одну смугу, й розминатися з іншими машинами або коровами було дуже непросто. Довкола зеленів тропічний дощовий ліс. Нарешті ми дісталися до селища Паннала, на околиці якого й стояла ця вельми сучасна текстильна фабрика, з акуратно помальованими будівлями, підстриженими моріжками і супутниковими антенами. Вона виглядала так, наче її поставили тут марсіяни. Виробництво належало місцевій фірмі “Слімлайн”, яка шиє одяг для “Вікторіас Сікрет” та “Маркс & Спенс”. Повністю комп’ютеризована фабрика невдовзі мала вийти на електронний ринок, підімкнувшись через Інтернет до системи збуту “Вікторіас Сікрет”. Близько 1400 працівників, переважно жінок від вісімнадцяти років і старших, працювало за незліченними рядами пневматичних швацьких машин. Всі робітниці в одностроях, вагітні жінки носили спеціальні червоні шапочки й мали працювати повільнішим темпом. Фабрика була обладнана кондиціонерами й така чиста, що я міг би викласти свій сніданок на підлозі й їсти. Робочий день тривав вісім годин, але робота була напружена, кожна жінка мала пошити чимало вбрання. Кожну виробничу лінію контролював комп’ютер, і працівниця, виконавши середню місячну норму, діставала премію. Заробітна платня становила близько 80-100 доларів на місяць, разом із сніданком, і люди застоювали чергу, щоб тільки попасти сюди працювати. Під оглядом умов праці це було підприємство світового рівня. Якби не низька платня, я дозволив би й своїй дочці там працювати.

Я запитав власника фабрики, Махеша Амалеана: “Чом таке гарне підприємство? Чом не задрипаний барак? Хіба це не було б вам вигідніше?” “Ні, – відповів він, – не було б – через глобалюцію. Для Шрі-Ланки єдиний спосіб втриматися на плаву в текстильному бізнесі й нарівні змагатися з такими країнами, як Китай чи Бразилія, в яких оплата праці ще нижча, – це спинатися догори східцями якости й виробляти дедалі кращі товари для великих, глобальних, іменитих фірм. Наввипередки з Банґладеш опускатися на дно – безвиграшний варіант. Єдиний спосіб налагодити довготривалі відносини з великими глобальними фірмами-виробниками – це виробляти речі щораз кращої якости при щораз вищих стандартах праці. “Відомі фірми-розповсюджувачі тепер вимагають не тільки кращих цін та кращої якости, але й кращих умов праці робітників”, – пояснив Амалеан. Така ситуація склалася зовсім не через те, що, скажімо, та ж таки “Вікторіас Сікрет” раптом стала соціально свідомою. Просто після низки голосних кампаній за нормальні умови праці соціально свідомими стали американські споживачі, зокрема студенти коледжів. І тепер ці споживачі, прийшовши до крамниці, заявляють, що не хочуть носити одяг, виготовлений замореними невільниками в загиджених бараках. Іншими словами, головна причина покращення умов праці на шрі-ланкійських текстильних фабриках не в тім, що країна відгородилася від глобалізації високими стінами. Навпаки, намагаючись вижити в сучасній глобальній економіці, шрі-ланкійські виробники мусять тісно співпрацювати з великим західними фірмами роздрібної торгівлі, а для цього їм треба погодити стандарти праці на своїх підприємствах з нормами, що встановлюють західні споживачі. “Коли до нас приходять замовники з “Вікторіас Сікрет” та інших великих фірм, то перше, про що вони питають, – це умови праці, – каже Амалеан. – Вони повинні про це питати, бо цього вимагають їхні клієнти”.

Через кілька днів після відвідин фабрики “Слімлайн” я мав сніданок у товаристві молодих інтернет-підприємців, і кілька з них поскаржилися мені, що їхні молоді компанії розробляють небагато своїх програм, бо в країні немає ефективного законодавства про авторське право, яке б захистило їхні вироби від піратів. Вони також поскаржилися, що “Майкрософт” не захотів прийти на місцевий ринок, бо тут не діють закони про інтелектуальну власність. Тут до розмови пристав Лаліт Б. Ґамаж, керівник державного Інституту інформаційних технологій, і прямо сказав, що задля того, щоб привабити “Майкрософт” та інші світові технологічні компанії, уряд працює над новим суворим законом про інтелектуальну власність. І пообіцяв усім, хто сидів за столом, що закон буде готовий протягом року. Слухаючи цю розмову, я подумав, що Білл Ґейтс, напевно, й гадки не має, який великий вплив чинить його компанія в цій маленькій країні.

Така глобалюція відбувається сьогодні не тільки в країнах, що розвиваються. Мабуть чи не наймасштабніший приклад такої глобалюції, тобто насадження стандартів зовні, є рішення Европейського Союзу запровадити єдину валюту, єдині фінансові стандарти й єдиний центральний банк – одну Гамівну Сорочку на всіх. Такій країні, як Італія, відомій своїм продажним і недійовим урядом, Европейський валютний союз, заснований у 1999 році, став наче дар Божий. Країна мусила залишатися в Золотій Гамівній Сорочці, віддавши ключові урядові функції европейським банківським установам у Франкфурті. 1997-го Національне громадське радіо розповіло про те, як радо й захоплено італійці – після того, як вервиця безпорадних урядів занапастила їхню валюту, перетворивши її на “гроші монополій” – вітали перехід їхньої економіки під управління ЕС. Передають слова італійського корпоративного адвоката, Маріо Абате, що сказав: “Негайним наслідком приєднання до зони евро стане, так би мовити, “генеральне прибирання”: уряд муситиме схаменутися й робити щось зі своїм величезним дефіцитом, інфляцією й триньканням коштів. Він просто не матиме іншого вибору. Економіка, природно, від цього тільки виграє, тож я стою за це”. Абате додав, що більшість італійців зовсім не від того, щоб їхньою країною порядкували урядовці Европейського Союзу. Центри европейського уряду в Брюсселі, Франкфурті чи Страсбурзі не викликають в них особливої неприязні. “Набагато більшу неприязнь нажив римський уряд, – підсумував Абате, – бо Рим для нас – осереддя злочинности. Вони роками крали наші гроші. Ми називаємо це крадіжкою, бо вони брали їх і ніколи не повертали”. На початку 1999 року, в день запровадження єдиної европейської валюти, італійський міністр фінансів сказав газеті “Ля Реппубліка”, що завдяки евро італійські політики і компанії, які раніше виявляли “ненормальну схильність до протиправної поведінки”, муситимуть стати стриманіші у своєму “злочинному блазнюванні”. “Монетарний союз, – додав він, – означає, що ми більше не зможемо вдовольнятися нижчими стандартами, бо нам, мовляв, так більше до вподоби”.

Ось вам справді глобалюційні настрої.

Корупція

Коли хочете дізнатися, як система глобалізації уразити корупцію, почитайте репортажі про 12 жовтня 1999 року, про військовий заколот у Пакистані. Що ж трапилося? Заколот являв собою класичний приклад боротьби за владу між елітарними групами, і велику роль у ньому відіграли політики. Генерал Первез Мушараф набрався охоти вдертися в підвладний Індії Кашмір, напевне, сподіваючись на те, що, оскільки і Пакистан, і Індія вже завели в себе ядерні ракети, то міжнародна спільнота втрутиться і змусить обидві країни до компромісу. Та він помилився. Міжнародна спільнота не втрутилася, й пакистанські війська зазнали в Кашмірі нищівної поразки. Прем’єр-міністр Наваз Шаріф вив’язався звідтіля й спробував скинути всю вину на військових, усунувши генерала Мушарафа. Почалася ворохобня, й кінець кінцем вже Мушараф, спираючись на армію, скинув уряд Шаріфа. Історія далеко не нова.

Нове почалося після того, як Мушараф фактично перебрав на себе важелі влади. Якраз тоді він сам зіткнувся з найпекучішою бідою свого народу. І що б ви думали, нею виявився зовсім не Кашмір, а корупція – неймовірна корупція, на яку уряд Шаріфа дивився крізь пальці. Тож генерал Мушараф, замість зміцнювати свої владні позиції, створюючи образ мусульманського націоналіста, що вболіває про територіальну цілість країни, пішов іншим шляхом. Він виправдав свій прихід до влади, подавши себе як Генерального Прибиральника, що викоренить корупцію в Пакистані раз і назавжди. Щоб довести свою чесність, генерал Мушараф навіть запропонував оприлюднити свою податкову декларацію! Він знав, що його слухає дві авдиторії: пакистанський народ, давно ситий по горло всім цим свинством, що діялося в країні, й Електронне Стадо, що контролює ресурси, потрібні для реанімації пакистанської економіки. Коли ще у світовій історії генерал захоплював владу і перше, що обіцяв зробити, – це оприлюднити свою податкову декларацію?! Замість цькувати лівих чи правих він присягнувся, що його уряд як слід візьметься до всіх боржників, податкових неплатників та інших фінансових негідників. “Вашинґтон Пост” повідомила (21 жовтня 1999 р.), що кілька днів по заколоті найбільший приватний банк країни надрукував на перших шпальтах газет таке повідомлення: “ДО УВАГИ ВСІХ ЗЛОВМИСНИХ БОРЖНИКІВ! ОСТАННІЙ ШАНС – ЗАПЛАТІТЬ, БО ІНАКШЕ ПОЖАЛКУЄТЕ”. Я спитав себе: “Це заколот пакистанських військовиків чи може пакистанських податківців?”

У сучасному світі таке не дивина.

Ґлобалюція завдає величезних клопотів тим країнам, що закривають очі на корупцію, хоча б тому, що в нашім світі кожен має безліч можливостей інвестування, і нащо завдавати собі мороки, інвестуючи в країні Х, де всім за все треба платити, якщо можна податися до країни Y, де при тих самих ставках заробітної платні не треба загоджати кожного стрічного чиновника ще й його дядька, брата й свата? Електронне Стадо каже всім країнам: “Якщо ви не годні забезпечити нам стабільного кола клієнтів й безпечних можливостей інвестування, що ж, ми подамося десь іще – у світі без стін нам є де йти”. Для Стада корупція – синонім непрогнозованости, бо вам завжди може сплутати карти черговий хабар, кимось від когось узятий. Непрогнозованість – це те, що Стадо ненавидить понад усе.

Дерек Ширер, що в середині 1990-х був американським послом у Фінляндії, на свої очі побачив, як глобалюція приневолює росіян вибирати: або вони приборкають свою корупцію, або назавжди залишаться бідними й слаборозвиненими. “Як американський посол я мав їздити на провідні фінські фірми, закликати їх вкладати гроші в Росію й доводити їм, що це найкращий спосіб допевнитися стабільности на східних кордонах, – розповідає посол Ширер. – Однак фіни відповідали мені: “Певна річ, ми не від того, щоб мати справи з росіянами. Хай приїжджають сюди вантажівками й набирають усього, що душа забажає, аби тільки мали при собі торбу грошей, щоб за все заплатити. Але нам нічого робити в Росії, ми ані не гадаємо провадити там якийсь бізнес. Там надто небезпечно й надто багато корупції. Нащо воно нам? Ми ж можемо податися до Угорщини, Естонії або Чехії, заробляти там гроші й мати чистий спокій, знаючи, що ніхто не позбавить нас наших прибутків. Навіщо нам морочити собі голову з Росією та її проблемами?” Я казав їм: “Так, звісно, але подумайте, чи не варто зробити це заради стабільности в регіоні?” Вони витріщалися на мене здивованими очима. Що ж, тепер я більше не працюю на уряд. Я працюю за радника для певних інвестиційних фірм на Волл-стрит. І коли вони питають мене, чи варто вкладати гроші в Росію, я кажу їм: “У жоднім разі”. Якщо подивитися на все це очима бізнесмена, а не політика, то треба бути несповна розуму, щоб сьогодні інвестувати в Росії. Фіни мають рацію”.

Іноді насаджені від Стада високі стандарти можуть шокувати навіть найрозвиненіші економіки. Приміром, 20 лютого 1998 року “Вошинґтон Пост” надрукувала репортаж із Токіо під заголовком “Японський законодавець повісився в готелі”. Як розповідалося на початку статті, Шокеї Араї, японський законодавець, що опинився в центрі гучного корупційного скандалу, заподіяв собі смерть в номері одного токійського готелю за кілька годин до того, як його мали посадити під арешт. Читаючи далі, я натрапив на два вельми промовисті моменти: “Деякі політики гадають, що Араї міг залишити докази проти інших... Немає прямих вказівок, що Араї залишив якісь викривальні папери, однак на прес-конференції цієї середи ввечері він нарікав, що слідчі органи несправедливо вирізнили його як єдиного такого правопорушника. Як Араї повідомив репортерів, представники “Нікко Секюрітіс” запевняли його, що їхня фірма робила аналогічні презенти сотням інших клієнтів. У приватних розмовах японські бізнесмени зізнаються, що вони просто ошелешені тим, як скоро змінилися уявлення про добре й погане в діловій культурі. Раніше чиновники небезпідставно сподівалися, що їх щедро пригощатимуть та напуватимуть, і компанії, не криючись, організовували бенкети, на яких, подейкують, чиновники й бізнесмени неформально обмінювалися потрібною інформацією. Банківські рахунки високих урядовців або відкупне, що підприємці платили рекетирам, також ні для кого не становили таємниці, розповідають бізнесмени, і правоохоронці донедавна дивилися на все це крізь пальці. Політичний коментатор Моріта приписує незвичну суворість групі молодих агресивних прокурорів, вишколених за кордоном. “Вони починають мислити на західний лад і розглядають японську традицію щедрого задобрювання державних службовців як порушення міжнародно прийнятих стандартів”, – каже Моріта”. (Курсив усюди мій).

Роберт Шапіро, голова “Монсанто”, якось зауважив у розмові зі мною, що його компанія не має ні найменшого бажання починати хрестовий похід проти корупції. Але не платити хабарів – це її кредо в бізнесі, і він добре усвідомлює, що, поводячись так, “Монсанто” наповнює світ людьми, які поділяють цінності компанії. “Ми беремо на роботу багатьох людей у багатьох країнах, і для більшости працівників наша компанія – такий собі пансіон шляхетних дівчат, – зазначив Шапіро. – Багато з наших працівників в інших країнах не ймуть віри, що ми всерйоз сприймаємо всі ці антикорупційні балачки й що ми ані не гадаємо підгодовувати місцевих достойників.”

Певна річ, з усякого правила є винятки, особливо коли глобальна конкуренція стає як ніколи гострою і виникає непереборна спокуса вдатися до непевних оборудок. Як показало розслідування, проведене на доручення Конгресу США, американський “Сітібанк” так хотів мати своїм партнером Рауля Салінаса де Ґортарі, брата колишнього президента Мексики, що зламав свої власні принципи й допоміг родичеві президента перепомпувати з країни сто мільйонів брудних доларів таким способом, щоб приховати їх призначення й походження. Проте сьогодні такі явища – це винятки, не більше. У світі панує прямо протилежна тенденція. Акт про корупцію за кордоном, ухвалений в 1977 році, забороняє американським компаніям хабарами залагоджувати свої справи за в інших країнах. 20 листопада 1997 року Організація економічної співпраці й розвитку, до якої входить двадцять дев’ять країн, зокрема й провідні індустріальні демократії, погодилася запровадити в себе більшу частину американського антикорупційного законодавства. Згідно з новими приписами ОЕСР, европейським та японським фірмам заборонено платити хабарі іноземним урядовцям, аби тільки дістати контракт, і тепер ці фірми вже не зможуть так легко, як колись, списати гроші, що пішли на хабарі, як податкові видатки, – у Франції та Німеччині така практика щодо своїх фірм була цілком законна. І хоч у новому законодавстві ще є трохи лазівок, воно знаменувало перемогу американських бугаїв в Електронному Стаді – бо саме вони весь час твердили, що втрачають мільярди доларів через хабарі европейців та японців.

Свобода преси

Невдовзі Китай матиме вільну пресу. Ґлобалюція приневолить його керівництво. Китайські вожді поки що про це не здогадуються, але їх невпинно штовхають в цім напрямі. Погляньмо лишень, що діялось за два останні тижні 1996 року. Протягом 1996 року найгарячіші фондові ринки в Азії були китайські – Шанхайська та Шеньянська фондові біржі. За період від 1 квітня до 9 грудня сукупний індекс зріс у Шанхаї на 120 %, в Шеньяні – аж на 315 %. Причина такої бурхливої ділової активности полягала в тім, що обидва ринки були практично нерегульовані; а нерегульовані вони були через те, що Китай мав рудиментарну, щоб не сказати гірше, систему контролю за фондовими операціями й не мав незалежної, відповідальної й порядної фінансової преси, яка могла б безстороннім поглядом визначати надійність цінних паперів і безжально викривати шахраїв, що не подають своєчасних, точних і прозорих фінансових даних. “Барронс”, “Форчун”, “Діловий тиждень”, “Далекосхідний економічний огляд”, “Нью-Йорк Таймс” та “Волл-стрит Джорнел” незмінно виконують роль такого сторожового собаки. В грудні 1996 року китайський уряд побачив, що шанхайський та шеньянський ринки вийшли з-під контролю, – після серії неймовірних спекуляцій та непевних оборудок, – але з усіх можливих ліків мав у розпорядженні тільки електрошок: державну пресу. Тож 16 грудня 1996 року “Женьмінь Жибао”, офіціозна китайська газета, опублікувала гостру редакційну статтю, остерігаючи, що ціни акцій роздмухано до “нерозумного” та “ненормального” рівня.

Як гадаєте, що було потім? Усі кинулися притьмом продавати свої акції, обидва ринки забилися в корчах, і постраждало багато дрібних інвесторів – так багато, що поліції довелося силою втихомирювати розлючених вкладників, що з’юрмилися перед брокерськими конторами в кількох великих містах. Азійська “Волл-стрит Джорнел” повідомила, що “перед брокерською конторою в Пекіні один робітник бідкався, що втратив цього тижня 20000 юанів (близько 2400 доларів). “Поки “Женьмінь Жибао” не почала патякати, на біржі трималась рівновага між купівлею і продажем”, – заявляв чоловік у ремінній куртці під схвальні вигуки десятків інших вкладників. – А тепер ніхто не наважується купувати. Ринком аж колотить”.

Найлютіша людина у світі – це не той, що втратив роботу. Найлютіша людина у світі – це той, в кого видурили заощадження із заробленого на цій роботі. Згодом китайська влада просто не зможе контролювати й регулювати розбурхані вільні ринки, не зможе захистити дрібних вкладників від шахраїв і спинити хвилю народного невдоволення, не створивши всіх тих інституцій, що повинні доповнювати вільний ринок: від ефективної комісії бірж та цінних паперів до вільної й відповідальної преси, що спирається на підтримку закону. Одним словом: глобалюція. Не випадково, що ті країни Південно-Східної Азії, в яких була найбільша свобода преси, найменше постраждали в економічній кризі 1997– 98 років.

На сьогодні вже 30 мільйонів китайців – власники акцій. З появою такої кількости нових акціонерів стало виходити безліч підпільних фінансових газет і журналів, бо ж інвестори вимагають правдивих економічних новин. “Це своєрідні інформаційні листівки. Їх готують аналітичні служби брокерських компаній і розсилають по місті факсом, – пояснив Сет Фейсон, голова шанхайського бюро “Нью-Йорк Таймс”. – Вони подають ринкові новини про різноманітні акції та компанії, а також неофіційні відомості про найближчі плани пекінського міністерства. Здебільшого це тільки чутки, однак почасти вони справджуються. Такі видання призначені для біржових гравців, яким замало новин із щоденних газет”. Кінець кінцем, коли китайський уряд дозволить пресі вільно писати про бізнес, такі газети, як китайська “Сазерн Вікенд”, вхопляться за цю можливість і заходяться друкувати на бізнесових сторінках усякі квазіполітичні новини, критикуючи корупцію та політичні зловживання урядовців. Ось так у Китаї народиться вільна преса.

Ринки акцій та облігацій

У бізнесі є три головні способи добути грошей: взяти кредит в банку, продати на біржі акції або випустити на ринок облігації. Дуже важливо, щоб у країні були всі три можливості. Тоді якщо банки потраплять у халепу, підприємці зможуть скористатися ринком акцій та облігацій. Якщо не все гаразд на ринку облігацій, вони зможуть звернутися до банків та бірж. Завдяки такому підходу “о трьох ногах” ширше розосереджується ризик і збільшується спроможність фінансової системи зносити шокові удари. Однак чимало нерозвинених країн мають одну або, в кращому разі, дві ніжки цього триногого стільчика, і це погано відбивається на стабільності їхньої фінансової системи.

Погляньмо на азійських тигрів. Що було в них спільного на час кризи, то це дуже високий рівень заощаджень і дуже низький рівень урядових боргів. Громадяни не витрачали грошей, а уряд не позичав. Ніби непогано, правда ж? Не конче. Усі ці ощадливі громадяни могли вкладати свої гроші хіба що в місцеві банки, бо взаємні фонди, пенсійні фонди та місцеві ринки облігацій або взагалі не існували, або перебували в зародковому стані. Тож сталося так, що місцеві банки нагромадили величезний баласт коштів. І єдине, що вони могли робити зі всіма цими заощадженнями – це позичити їх місцевим компаніям. Таке становище спричинило гостру конкуренцію між банками, приневолюючи їх давати гроші щораз менш надійним позичальникам під щораз менш зисковні проекти. Ще й надто, коли, скажімо, в Таїланді, банк мав фінансові проблеми або мусив перейти реструктуризацію, бізнесменам було дуже важко залучити свіжий капітал, бо ринку облігацій не було взагалі, а ринок акцій потерпав від кризи. Не дивно, що Синґапур та Гонконґ навмисне створювали ринок облігацій, – хоча й мали вдосталь місцевих капіталів у вигляді банківських заощаджень. Місцевий ринок облігацій мав забезпечити “терплячий капітал”, тобто довготермінове фінансування для корпоративних позичальників, щоб ті не залежали від мінливости короткострокових банківських позичок. Крім того, ринок акцій дозволив синґапурським та гонконґським власникам заощаджень вкладати гроші у високоприбуткові взаємні та пенсійні фонди, що стали привабливою альтернативою банківським депозитам.

Електронне Стадо завжди заохочувало країни створювати ринки облігацій, як через свій апетит, так і через те, що належним чином впорядковані ринки акцій та облігацій помітно сприяють фінансовій прозорості й демократизації. Ринки акцій і облігацій звільняють підприємців від потреби підтримувати дружні стосунки з жменькою банкірів задля того, щоб мати можливість доступитися до коштів. До того ж коли компанії цілковито залежать від банківських позичок, – особливо в операційних системах з “свояцьким” капіталізмом, що там банкіри тісно пов’язані з компаніями й високими чиновниками, – їм вдається уникати того прискіпливого контролю, який довелося б перейти, якби вони випускали акції чи облігації. Компанії, що випускають акції та облігації, підпадають під такий контроль щодня й щогодини: їхні облігації хто тільки не купує, їх оцінюють незалежні рейтинґові аґенції, анонімні інвестори продають їхні акції на відкритому ринку. Єдиний спосіб, щоб вашу корпоративну облігацію або вашу акцію зареєстрували й оцінили на порядних ринках, – це належним чином оприлюднити свої фінансові дані. Якщо ж ви звертаєтеся до міжнародних інвесторів і хочете, щоб ваш рейтинґ визначали “Мудіс”, “Дафф & Фелпс Кредит Рейтинґ Компані” чи “Стандард & Пуерс”, то ви повинні оприлюднювати цю інформацію відповідно до міжнародних норм. Крок вліво, крок вправо – і негайна розплата.

Зважмо на репортаж із Парижа, опублікований у газеті “Вашинґтон Пост” 15 листопада 1998 року: Усе почалося з того, що Серж Чурук, відомий французький промисловець, зустрівся за сніданком з великими міжнародними інвесторами й прохопився, що прибутки його компанії, французького телекомунікаційного гіганта “Алькатель”, будуть значно нижчі, ніж він передбачав був перед кількома тижнями. Стадо не любить таких сюрпризів. Він сніданку й до кінця ділового дня акції “Алькатель” впали на 38 відсотків – ще ніколи на французькій фондовій біржі не бачили такого нестримного падіння курсу – бо американські і британські пенсійні та взаємні фонди як стій випродали все, що мали алькателівського. Анна Свордсон, репортер “Пост”, звернула увагу на те, як безжально Стадо ламає давні традиції “Европа Інкорпорейтед”: “За останні кілька років іноземці змусили багато компаній переглядати принципи управління, міняти системи звітности, створювати міжнародні консорціуми, зпроваджувати англійську – мову міжнародної комерції – у владних кабінетах. Загалом керівництво европейських фірм, що ніколи особливо не дбало про вимоги акціонерів, стало уважнішим і відповідальнішим”.

Але найбільше мені сподобалося, що наступного дня після того, як Стадо панічно попродавало акції “Алькатель”, Чурук вилетів у літаку до Лондона, звідти в “Конкорді” домчав до Нью Йорка, щоб зустрітися з представниками американських взаємних фондів, що інвестували в його компанію, пояснити їм що до чого й повернути їхню довіру.

“Він дуже вибачався, але це вже не мало значення, – сказав один американський інвестор. – На той час ми вже продали всі його акції”.

Демократизація

Електронне Стадо наполегливо штовхає країни до загальної демократизації, бо має на це кілька важливих причин – гнучкість, законність та стабільність. Пояснення просте: Стадо стає щораз більшим і швидшим, глобальна економіка стає щораз злагодженішою й відкритішою, а отже, й вам потрібно щораз більше гнучкости для того, щоб якнайбільше взяти від стада, не давши себе затоптати. Кожне правило має винятки, але я певен: чим демократичніший, контрольованіший та відкритіший ваш уряд, тим менша ймовірність, що ваша фінансова система потерпатиме від усіляких несподіванок. А коли вже її спіткає якийсь шок чи несподіване лихо, вона скоріше зможе пристосуватися до нових обставин і нових вимог. Крім того, чим відкритіше й демократичніше ваше суспільство, тим більше громадської підтримки матиме ваша влада в усіх своїх діях, тим більше шансів змінити курс, коли ногу вже занесено над прірвою, тим легше ставити до керма нових керманичів і проганяти нездарих.

Мало того, коли вашій країні доведеться вдаватися до болісного кориґування курсу, то чим вона демократичніша, тим більше законних підстав матиме уряд, щоб поділити цей біль порівно на весь народ. “Зважте, що казали південноазійські лідери своїм громадянам майже весь час, відколи скінчилася Друга світова війна, – мовить дослідник демократії Ларрі Даймонд. – Кожен з цих лідерів казав: “Дайте мені волю й сидіть мовчки, тоді я дам вам можливість забагатіти”. Люди могли дозволити собі аполітичність, бо перед ними мріли світлі перспективи. Люди гадали, що можуть полишити політичне управління на когось іншого й це не зашкодить їхнім гараздам. Що ж, такий метод непогано служив років тридцять. Потім економічне зростання припинилося, а отже припинився і сякий-такий розподіл достатків і благ. І люди зрозуміли, що більше не можуть стояти осторонь політики. Угода втратила чинність. Тайці, корейці й індонезійці вже сказали своє слово, та й китайці скоро скажуть своєму урядові: якщо ви позбавили нас економічного зростання, якщо держава не годна виконувати своєї частини угоди, тоді ми хочемо нової угоди, і за цією новою угодою ми матимемо набагато більше впливу на те, як працює система. Натомість, маючи більший вплив, ми згодні будемо приносити більші жертви, поки система реформується й набирає робочої швидкости. Отож ці люди ладні виявляти велике терпіння перед лицем очікуваних економічних нестатків. Тепер, коли їхня політика стала відкрита і демократична, вони нарешті відчули, що вирішують усі ці проблеми на більш-менш рівній підставі. Вони стали співвласниками гри”.

Серед тих азійських країн, що вже цілком підімкнулися до Електронного Стада (Китай, не маючи конвертованої валюти та відкритих ринків капіталу, підімкнений ще не цілком), країни, що мали найменш корумповані і найдемократичніші системи, – Тайвань, Гонконґ, Синґапур, Австралія – найменше постраждали від економічної кризи 1997 року. Ті, що мали корумповані, але все ж демократичні системи, – Таїланд і Корея, – постраждали більше, але як демократії вони змогли зреагувати на кризу оперативно і не допустилися до громадського безладдя, обравши собі кращих провідників і краще програмне забезпечення. От, приміром, Таїланд, що його геть-чисто розтрощило Електронне Стадо восени 1997-го: до влади в країні прийшла найчистіша й найдемократичніша партія, ухвалено нову й радикальну антикорупційну конституцію. Нова конституція вперше постановила, що політики повинні декларувати свій особистий статок до й після посідання державної посади, й якщо 50000 виборців підпише клопотання, щоб почати розслідування корупційних оборудок того чи того політика, – то це автоматично означає імпічмент. Таїланд також ухвалив перший в Азії закон про свободу інформації, й тепер тайська преса як ніколи агресивно користає з нього, щоб наглядати за місцевими міністрами. Як розповів мені місцевий працівник Світового Банку: “Парламент ніколи не прийняв би нової конституції, якби не банківська криза. Ніколи. Банківська криза приневолила і короля, й армію після довгих вагань підтримати новий основний закон”. Як відреагувала Корея? Президентом був обраний найліберальніший демократ у країні, Кім Де Юн. Його, якби не криза, не обрали б навіть двірником.

Найавторитарніша й найкорумпованіша країна Південно-Східної Азії, сухартовська Індонезія, була найменш гнучка й нездатна запровадити нове програмне забезпечення, тож вона й зазнала краху – бо індонезійський народ не був готовий нести тягар реформ і не вважав уряд при владі за свого законного представника. Коли в 1998 році індонезійська валюта знецінювалася й знецінювалася, а МВФ погоджувався надати рятівні кредити тільки за умови, що уряд обмежить свої видатки, президент Сухарто мав би сказати своєму народові: “Друзі, нам усім тепер несолодко, але треба затягти пасок”. Та коли він спробував щось таке утнути, народ відповів вибухом гніву, кинувши йому в очі: “Пане президенте, на відміну від вас і ваших дітей, ми не маємо ні платних доріг, ні готелів, ні авіакомпаній, ні таксопарків. Тому не пішли б ви...”

Нарешті, дуже легко поліпшити операційну систему і програмне забезпечення на папері, але єдиний спосіб домогтися, щоб зміни були тривкі, – це надійно закріпити їх у системі, що вже демократична або принаймні на стадії демократизації. Ось як про це каже Даймонд: “Країни, що пробують підімкнутися до Стада, маючи хороше програмне забезпечення, правопорядок і звітність, але не маючи періодичних вільних виборів, не спроможні бігти зі Стадом на довгих перегонах. Бо неможливо підтримувати добре програмне забезпечення в умовах авторитарного режиму, що сам ні перед ким не відповідає, не дозволяє вільно поширювати інформацію, не дає запровадити незалежне судівництво, потрібне, щоб боротися з корупцією, та вільні вибори, завдяки яким можна було б, коли треба, поміняти політичне керівництво”.

Самих тільки виборів замало для того, щоб добитися доброго врядування: Росія і Пакистан дають нам переконливий приклад. З іншого боку, запроваджувати в країні сучасні операційні системи і програмне забезпечення, не проводячи періодичних вільних виборів, завдяки яким можна було б усунути корумпованих урядовців, – річ так само марна. Тим-то найкращі лідери слаборозвинених країн – це ті, що найшвидше затямлять: без Стада не буде економічного зростання, Стадо не прийде, якщо не буде кращого програмного забезпечення й операційних систем, проте всього цього годі сподіватися без періодичних виборів.

 Логіка глобалюції дає мені підстави оптимістично вважати, що Стадо робитиме дедалі більший внесок до справи демократизації, однак реалії глобалюційних процесів викликають певні застереження. Добре, якби, підімкнувшись до Стада, ви за одним махом дістали б краще програмне забезпечення, операційні системи й демократію. Якби ж то. Над усім цим треба попрацювати. Розбудова програмного забезпечення – це суто політичний процес. У ньому задіяні реальні людські істоти й він часто наражається на політичний, економічний, історичний або культурний опір. Цей шлях не можна скоротити, треба пройти його від початку до кінця. Америка має сьогодні те, що має, завдяки двом сотням років циклічних злетів і падінь залізничної промисловости, нескінченних банківських катаклізмів, масових банкрутств, виникнення й загибелі монополій, біржового краху 1929-го й ощадно-позичкової кризи 1980-х. Ми не були такі як тепер від народження.

Якось я спитав Анатолія Чубайса, батька великої частини половинчастих російських реформ, чому Росії так важко перейти до вільноринкової системи.

“Нам бракує людей, що мали б досвід сучасного управління, технологій або ринків, бо ми ніколи не мали ринків як таких, – відповів той. – Саме слово “ринок” у Радянському Союзі було заборонене. Я не такий уже й старий, але я пам'ятаю, як одного мого товариша-економіста в 1982 вигнали з роботи за те, що він написав до наукового журналу статтю, вживши в ній слово “ринок.”

І ось що справді лякає. Навіть якщо ви збагнете, що таке ринок, навіть якщо ви розробите краще програмне забезпечення, ви ніколи не перестанете його вдосконалювати. Що ви робитимете, коли матимете ДОСкапітал 6.0?

Розпочнете працю над ДОСкапіталом 7.0.

Джулія Престон, кореспондентка “Нью-Йорк Таймс” у Мехіко, якось розповіла мені про незвичайне зібрання партизан-сапатистів, повсталих селян, що поборюють наслідки вільної торгівлі та глобалізації в Мексиці. Сапатисти скликали в джунґлях Південної Мексики щось на зразок конференції під голосною назвою “Міжконтинентальний форум за людяність і проти неолібералізму”. Кінцеве засідання відбувалося в якійсь душній і брудній дірі, й головував там ватажок сапатистів “Команданте Маркос” – мексиканський гібрид Робіна Гуда та Ральфа Нейдера. Наприкінці засідання сапатисти під бій барабанів зачитали список найгірших і найшкідливіших організацій у сучасному світі. На радість публіці сапатисти оголосили найбільшим ворогом людства ВОТ – Всесвітню організацію торгівлі, що сприяє глобальній вільній торгівлі і поборює протекціонізм.

Ця історія завжди нагадує мені, що Електронне Стадо й Ринки-велетні, чимало роблячи для демократизації, створюють і протилежний ефект. Вони породжують, особливо в демократичних країнах, загальне почуття того, що хай навіть у країні панує демократія, проте люди однаково не контролюють власне життя, бо їхні виборні представники мусять гнути шию перед самозваними ринковими диктаторами.

Чим більше, прудкіше і впливовіше стає Стадо, ствердив Стівен Дж. Кобрін, експерт з Вартонської вищої школи, “тим гостріше прості громадяни відчувають, що осередок економічного контролю й прийняття політичних рішень в економічних справах перемістився з місцевого рівня, де на нього ще можна було впливати, на глобальний рівень, де ніхто ні за що не відповідає й начебто ніхто не головний. Коли всі політики місцеві, ваш голос щось та й важить. Та коли влада переноситься в транснаціональні сфери, більше немає виборів і нема за кого голосувати”.

Зайве казати, що в системі глобалізації, де влада більш-менш порівно розподілена між державами й Ринками-велетнями, якась частина директивної влади перемістилася з політичної сфери окремої країни до глобальної ринкової сфери, де жодна особа, країна чи організація не може претендувати на абсолютний політичний контроль – принаймні поки що. Згадайте, скільки разів ви чули вирази “Ринки говорять...” ”Ринки вимагають, щоб...” або “Ринкам не сподобалося...”

Ізраїльський політолог Ярон Езрагі зазначає: “Найсвавільніші сили в історії завжди ховалися під личиною якоїсь безособової логіки – Бога, законів природи, ринкових законів – і завжди здіймали проти себе опір, коли на поверхню виходили нестерпні моральні суперечності. Скажімо, Просвітництво стало глобалізацією науки й раціональности, а реакція проти нього почалася тоді, коли наймерзенніші злодії, шахраї, глитаї й обманники почали заявляти, начебто їхні вчинки доконечно спричинені логікою й наукою. Те саме може статися з глобалізацію. Багато хто зве її звичайнісінькою машкарою, під прикриттям якої певні економічні еліти позбавляють простих громадян їхнього права на голос. Ось чому дехто доводить, що в кожному суспільстві глобалізатори найперше стараються прибрати до рук засоби масової інформації, щоб перетворити потенційно невдоволених і непоступливих громадян на безвольних споживачів. Перетворення політики на спорт більше видовищний, ніж масовий, – це один з тих непомітних процесів, що сприяють глобалізації. Він перетворює громадян з акторів на глядачів, що тішаться подобою співучасти.”

Чим виразніше громадяни країни відчуватимуть, що в цій новій системі глобалізації важелі керування не в них вдома, а невідомо де, тим гостріших і дошкульніших наскоків зазнаватимуть глобалізатори в цій країні. Єгипетський міністр економіки Юсеф Бутрос-Галі якось завважив: “Сам процес глобалізації – це благодатний ґрунт для всілякої демагогії. Ті, що хочуть завадити змінам, показують пальцем на того, що хоче відкрити економіку зовнішнім інвестиціям і кажуть: “Гей, дивіться, цей чоловік –зрадник нашої справи, він хоче відкрити систему чужоземцям”. Ви кажете їм: “Так, але це найдійовіший спосіб створити умови для того, щоб ринки самі визначали ціни”, а тоді вони повертаються до вас і кажуть: “Хлопче, чи ти здурів? Ринки в руках чужинців. Як ми можемо дозволити, щоб ринки самі визначали ціни, якщо на ринках орудують чужоземці?”

Безперечно, пильне завдання, що постало перед політичною теорією доби глобалізації, – це зробити так, щоб громадяни відчули, що вони здатні впливати своєю волею не тільки на власний уряд, але й хоча б на деякі глобальні сили, що визначають їхнє життя. “Ринкові сили морально нейтральні, отож вони потребують дорадчого, соборного людського розуму, що запобігав би надмірній кривді, – каже Езрагі. – Такий дорадчий голос всіх і кожного лежить в основі громадянського суспільства і демократичного правління, бо ж їхня суть – обороняти й творити громадський простір та колективне життя. І поганий знак, якщо ваш громадський простір та колективне життя творяться під впливом сил, вам не підвладних”. Наші діти, вивчаючи в школі права й обов’язки громадянина, повинні тепер вийти за рамки місцевого, державного чи національного законодавства й вивчати норми прийнятної поведінки у відносинах між державами й Ринками-велетнями, між державами й Надпотужними індивідами, між Надпотужними індивідами й Ринками-велетнями. Як нам жити в світі, де Електронне Стадо щодня й щогодини дає чути свій владний голос в усіх країнах, однак ці країни не можуть так само прямо й безпосередньо визначати своїм голосом поведінку Стада? Хто регулюватиме відносини між мною і моїм Інтернетом, між мною і Ринками-велетнями, між цими ринками і моїм урядом? Перефразовуючи Ларрі Саммерса, це “трилема глобалізації”.

Що можна сказати на користь глобалізації, то це те, що вона нікого не дискримінує. І слабкі й сильні почуваються однаково безпорадними і відданими на поталу ніким не обраній і ніким не контрольованій силі. Я зустрівся з мексиканським міністром фінансів Ґільєрмо Ортісом відразу ж після обвалу мексиканського песо в 1995 році. Він сидів за столом, не відриваючи очей від комп’ютерних моніторів, що відображали посекундний графік падіння песо – наче електрокардіограма перед серцевим нападом.

“Дайте нам перевести дух, – сказав Ортіс, звертаючись до глобальних ринків. – Ви загнали нас до смерти. Годі вже грати на наше падіння”. Коли я запитав його, як воно: стати жертвою глобальних ринків, що гналися за ним із Золотою Гамівною Сорочкою, Ортіс жестом показав на три комп’ютерні монітори на його столі, що секунда за секундою відображали курс песо: “Бувають дні, коли я почуваюся геть безпорадним. Іноді я мушу йти працювати до іншої кімнати, бо ці дисплеї не дають мені зосередитись”.