1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання
жүктеу/скачать 1.43 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Розвиток українського вільнодумства
| Іманентне (лат. immanens — властивий чому небуть) — притаманна якому-небудь предмету, явищу, процесу певна внутрішня властивість (закономірність).
У розумінні Спінози в субстанції зливаються необхідність і свобода. Бог (субстанція) вільний, оскільки все, що він чинить, випливає з його власної необхідності. У природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує необхідність. Але людина має і свободу, яка полягає у єдності розуму і волі. Тому і масштаби реальної свободи індивіда визначаються мірою розумного пізнання. Основні вільнодумні ідеї Спіноза виклав у своєму «Богословсько-політичному трактаті». Більшість вільнодумців цього періоду у процесі переосмислення ролі релігії в життєдіяльності людини виходили за межі традиційних релігійних систем. Вони намагалися не стільки «вдосконалити» існуюче релігійне вчення, як обґрунтувати нове. Прикладом такого прагнення є ідея «природної релігії», що була популярною в XVII— XVIII ст. Основна теза цієї теорії — зусиллями розуму необхідно відновити істинну «природну релігію», «чисту віру». Її прибічники виступали не проти релігії як духовного явища, а проти спроб церкви керувати всім і всіма. Вони аналізували сутність моралі та її зв'язок із релігією, роль і місце суспільства та держави в морально-духовному зростанні людини, обстоюючи свободу індивіда в актуалізації власних духовних потреб. Розвиток українського вільнодумстваВияви вільнодумства на українському ґрунті зустрічаються вже в києво-руській духовності, де панував культ слова, книжності та мала місце тенденція до інтелектуалізму. Акцентування ролі розуму на шляху осягнення божественної істини помітно у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Никифора», у творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін. Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла діяльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. перекладають давньою українською мовою низку найвідоміших надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру. Це, зокрема, книги «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», «Логіка Авбасафа», або «Київська логіка», «Шестокрил», «Космографія», де обстоюється культ розуму. Їх поширення сприяло секуляризації в Україні науки та філософії. Помітний слід в українському вільнодумстві полишили українські гуманісти XV—XVII ст., у світогляді яких чільне місце посідала людина, яка розглядалася як частина природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголосили ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо. Серед них — відомий український вчений, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болонського і професор кількох інших європейських університетів Юрій Дрогобич (1450—1494). Завдяки своїм працям із медицини, астрономії, географії він був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Уперше в історії науки цей учений навів географічні координати міст Львова, Дрогобича, Феодосії, Москви та дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природи та вірив у здатність людини їх пізнати. Та все ж найвизначнішою постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого у свій час західноєвропейці називали «українським (русинським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Визнаючи людину «досконалим витвором природи» (тобто відходячи від звичного для того часу переконання, що вона є справою Всевишнього), він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на сходження до Бога. При цьому від неї самої залежить, стане вона гідною свого високого призначення чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». Оріховський-Роксолан твердив, що індивід може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню власного розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він почав заперечувати божественне походження влади і держави, опираючись на теорію природного права. Історичний поступ мислитель пов'язував із розвитком освіти та правильним вихованням. На українське вільнодумство значний вплив мали творчі доробки представника неоплатонічної філософії Кирила Ставровецького (помер у 1646), який поділяв світ на видимий і невидимий. Перший, на його думку, складається з чотирьох елементів, де кожному відведено своє місце: в центрі — Земля, біля Землі — вода, навколо — повітря, а зовнішню сферу займає вогонь. Із цих елементів утворено усі живі істоти. Малий світ — людина. Її тіло складається з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна і невидима душа живе у тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так у горішній частині людини живе розум — невидимий, самовладний, безсмертний, вічний. Психічне життя людини також подвійне, бо її здатність виявляти волю, радість, любов, пам'ять та ін. підпорядковано розуму. Ці думки Ставровецького набудуть подальшого розвитку у працях пізніших українських мислителів, особливо українського філософа, поета, просвітника Григорія Сковороди (1722—1794). Отже, українське вільнодумство зароджувалось і розвивалось у єдиному контексті із західноєвропейською думкою, мало з нею спільні проблеми і особливості. жүктеу/скачать 1.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|