Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» і «совість».

Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) самовизначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу з давніх-давен. Згадаймо хоча б біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю. Божим повелінням першолюдям було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто самовизначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.

Ця біблійна історія символічно показує, як людина, незважаючи на заборону, робить крок, продиктований власним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї свободи, свободи совісті, самоцінності людини і разом із тим — ідея ціни, якої варта така свобода. Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті зароджуються й набувають розвитку як спосіб духовної комунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом зазначених ідей.

Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то поняття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науковий вжиток лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф. М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жака Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів.

Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропонує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспектах: філософському й власне релігієзнавчому.

У філософському аспекті свобода совісті — це якісна визначеність людського буття, яка відображає здатність індивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі ціннісно орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спроможність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світоглядні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі своїми життєвими установками.

У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою релігію або поширювати власні нерелігійні переконання.

Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті має кілька відмітних рис.

1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не підвладні будь-яким зовнішнім чинникам. Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недоторканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я не допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба».

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, навпаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тільки створює умови для буття свободи. Але держава не здатна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже держава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажають. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сьогодні практикується в деяких країнах світу. Але внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зовнішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власністю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження.

2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету.

Послаблюючи або втрачаючи духовний суверенітет, людина послаблює чи втрачає й творчу силу, власну здатність до самовизначення у світоглядно-духовній сфері, у пошуках основоположних життєвих орієнтирів. Відтак вона набуває рис аморфного суб'єкта, позбавленого власного «Я».

3. Обов'язковим моментом творчого пошуку особистості є вибір. Свобода совісті виявляється лише тоді, коли суб'єкт здатний вибирати сенси, коли є можливість досягти духовної свободи загалом.

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Вибір реалізується шляхом оцінювання, аналізу, порівняння та надання переваги певній світоглядній альтернативі. Тобто свобода совісті виявляє себе через самовизначення, вільний вибір у альтернативно-буттєвому полі різних можливостей. Вибір є не лише глибоко інтимним актом, а й надзвичайно складним процесом. Вибрати адекватну внутрішнім потребам особистості духовну цінність, необхідний світоглядний орієнтир між подібними ціннісними духовними альтернативами можливо лише за наявності достовірної інформації про них та вміння правильно її оцінити з огляду на власний життєвий досвід і орієнтацію на майбутнє.

4. Своєрідним спонукальним моментом вибору та прийняття остаточного рішення є воля.

Воля — здатність людини до вибору мети діяльності; внутрішні зусилля, необхідні для її втілення.

Людина здійснює вибір, самовизначається, вибирає, самореалізується тільки за наявності вольових зусиль. Тому волю інтерпретують інколи як «інстинкт свободи», «рух духу», вияв життєвої активності особистості при зустрічі з перешкодами. Тобто актуалізують волю безпосередня боротьба мотивів, що відбувається у свідомості суб'єкта, особливо на заключному етапі вибору, і прийняття остаточного рішення.

Отже, людина може вільно самовизначатися у духовно-світоглядній сфері та діяти відповідно до власних уподобань і потреб. Водночас її світоглядний вибір, як і поведінка в цілому, значною мірою зумовлений обставинами її власного життя та опосередкований суспільним буттям загалом. Людина не в змозі розірвати тисячі невидимих ланцюгів, що пов'язують її внутрішній духовний світ із різними зовнішніми чинниками. Все, що оточує індивіда, так чи інакше вплетено в тканину його особистого життя, відображається в його світогляді й зумовлює його самовизначення. Приватне життя кожного з нас відбиває в собі, хоч і в специфічній формі, історію, епоху, суспільні процеси, до яких ми маємо стосунок. Тож свобода совісті як атрибут особистості, як явище інтимно-індивідуальне не може бути ізольованою від зовнішніх суспільних обставин. Тому процес світоглядного самовизначення людини постає повсякчас як діалектична взаємодія суб'єктивного і об'єктивного. Іншими словами, свобода совісті має два важливих аспекти: внутрішній — як специфічно людську здатність вибирати, внутрішню творчу активність свідомості, почуттів і волі; й зовнішній — як сукупність певних суспільних умов, що впливають на самовизначення особи в духовній сфері.