Структура релігієзнавства

Структура релігієзнавства

Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен. Осмислення релігії завжди було складовою світового історико - філософського процесу. Як специфічна сфера релігієзнавчих досліджень філософія релігії відокремилася ще в XVII ст. її фундатором справедливо називають голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632 - 1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як філософська проблема. Найбільшого ж розвитку філософія релігії набуває в працях англійського філософа Давида Юма (1711 - 1776) та німецьких філософів Іммануїла Канта (1724 - 1804) і Георга - Вільгельма - Фрідріха Гегеля (1770 - 1831).

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслюються два варіанти її подальшого розвитку: 1) філософське дослідження релігії і 2) філософська теологія. Тоді ж започатковуються і дві основні форми філософії релігії: філософське релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, передусім до Божої реальності. Філософська теологія (богослов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії - реальності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально - буттєвих витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення людини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо.

Однією з головних рис філософії релігії є її людиномірність, адже будь - яка проблема тут розглядається через відношення «людина - надприродне». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, священного і профанного, добра і зла тощо.

У сучасній філософії релігії стрижневими є й гносеологічні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність; якими категоріями можна передати релігійні вірування; чи є релігійні вірування раціональними, що є спільного між наукою і релігією та ін.

Значне місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віруючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осмисленого і граматично правильного тощо.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму - екзистенціалізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, позитивізму тощо.

Перші праці з історії релігії з'являються вже у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709 - 1777) і Шарля - Філіпа Дюпюї (1742 - 1809). Значний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон - Сміт (1846 - 1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Бернет Тайлор (1832 - 1917), англійський історик, етнограф Джеймс - Джордж Фрезер (1854 - 1941), австрійський теолог, етнограф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868 - 1954).

Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого - вивчає соціально - історичний та історико - культурний контексти її побутування. Дослідження тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії певних конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського православ'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особливості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивно, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо.

Соціологія релігії. Із середини XIX ст. починає формуватися соціологія релігії.

Соціологія релігії - розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впливу на релігію певного суспільства.

Її засновниками вважаються німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864 - 1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858 - 1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858 - 1918), що виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується сучасна соціологія релігії.

Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; закономірності й особливості її функціонування; аналізує структуру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на особу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу

Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з іншими структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах - як на макро - (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).

Суттєвий внесок у становлення та розвиток психології релігії зробили німецький психолог, фізіолог і філософ Вільгельм Вундт (1832 - 1920), французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841 - 1931), американський психолог і філософ Вільям Джеймс (1842 - 1910), німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833 - 1911), французький філософ, соціолог, психолог і етнограф Люсьєн Леві - Брюль (1857 - 1939) та ін.

Психологія релігії вивчає емоційний вимір релігії - релігійні настрої, переживання, почуття, мотиви, установки; аналізує психологічні аспекти релігійної діяльності: культу, навчання і виховання, спілкування віруючих тощо. Досліджуються психологічні аспекти виникнення, розвитку й функціонування релігійності на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях. При цьому з'ясовується специфіка релігійних вірувань, уявлень, настроїв, переживань, традицій, виявляються їх місце і роль у релігійному комплексі, їх вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності особи.

Для розуміння і пояснення релігійних явищ психологія релігії використовує різноманітні психологічні теорії, зокрема біхевіоризм, психоаналіз (фрейдизм і неофрейдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та ін.

Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ - риси, ознаки, які безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом мисленнєво - фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спокута», «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плідним теоретико - методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адекватного теоретичного відтворення історії релігії.

Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. голландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848 - 1920), феноменологія релігії набуває розвитку тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голландського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890 - 1950) - «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Феноменологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, теолог Рудольф Отто (1869 - 1937), німецький філософ і соціолог Макс Шелер (1874 - 1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907 - 1986) та ін.

Географічні аспекти вивчення релігії є дуже давніми - вони сягають часів давньогрецького історика Геродота. Предмет географії релігії уперше сформулював І. Кант, визначивши його як взаємодію «релігія - зовнішнє середовище». Із погляду Канта, цей розділ релігієзнавства мусить вивчати окремі конфесії, їх існування в конкретних природних, соціально - культурних, етнічних, економічних умовах різних країн; досліджувати вплив певних релігій на етнокультурні процеси в них і зворотну дію зовнішніх умов на релігію в ході її поширення.

Сучасна географія релігії прагне дати наявну релігійну карту світу; спрогнозувати перспективи її зміни; розкрити залежність певних релігій від умов конкретних географічних регіонів; передбачити появу там нових релігій. Вона розглядає географічний аспект виникнення і подолання міжконфесійного протиборства, виявляє взаємозв'язок етнічного та конфесійного в релігійній мобільності тощо.

Нині, окрім названих розділів релігієзнавства, розвиваються політологія релігії, культурологія релігії, етнологія релігії, з'являється герменевтичне та корпоративне релігієзнавство. Тож релігієзнавство є складним, багатоплановим утворенням, яке постійно розвивається.