ЧОМУ ПОКАЗУВАТИ, ГОВОРИТИ ТА ПИСАТИ ПРО ВЛАДУ ВАРТО ТІЛЬКИ ХОРОШЕ

ЧОМУ ПОКАЗУВАТИ, ГОВОРИТИ ТА ПИСАТИ ПРО ВЛАДУ ВАРТО ТІЛЬКИ ХОРОШЕ

Анна Новик, «Поступ», 12.07.2010, Львівська обл.

Пошепки про владу - або добре, або нічого.

В Україні немає реальності. У нас вся реальність завжди більше віртуальна. Всі живуть за простим принципом: дозволено все, що не заборонено. Зважаючи на кульгаве законодавство та слабку Конституцію, напрошується висновок, що дозволено у нас усе. А те, що недозволено, при потребі можна обійти, поміняти, викреслити чи переписати, це вже що кому більше подобається. Так було завжди і, що найприкріше, так воно й буде.

Останнім часом про владу можна говорити тільки пошепки і тільки хороше. Це не тому, що нічого говорити і не тому, що говорити страшно. Це тому, що влада прагне того, щоб про неї саме так і говорили. От тільки авторитарності, та й авторитетності, цій владі бракує. Політика силової держави в українському варіанті не викликає боязні, а швидше, викликає сміх. Хоча, сміється той – хто сміється останнім. Ну яка у нас силова держава? В Росії – інша справа, там іншої й бути не може. Ментальність росіян сприяє тому, щоб ними керував «цар», або ж вождь. У нас усе інакше, надто вже українці люблять протестувати.

З приходом до влади команди Януковича більшість телеканалів стали обережнішими і перебірливими в інформаційних потоках. Те ж саме відбувається в друкованих ЗМІ. Це свідчить про те, що і журналісти, і силовики наразі «прощупують» грунт, приміряються до нових порядків. Хоча це не зовсім те, чого прагне сила при владі. Адже, вони б воліли, щоб про них говорили або добре, або нічого. Хоча з таким правилом асоціюється дещо інше. І все ж пошепки про владу не виходить. Журналістам хочеться кричати, особливо зважаючи на те, як нахабно себе поводить нинішня влада. І двозначний жарт від Віктора Федоровича, який звучав в якості інформативного повідомлення до СБУ: «Розберіться там з журналістами», у нашій з вами віртуальній реальності є дуже навіть не віртуальним. Звісно ж, Януковичу хотілося б, щоб у нас було як в Білорусії чи Росії. Там цілодобово показують лідерів нації. Якби тільки так можна було б зробити в Україні, тоді б в перервах між показом Віктора Федоровича транслювали б ще й балет Лебедине озеро, як в добрі старі часи. На жаль, в нас все трохи інакше, наша віртуальна реальність складніша від російської чи білоруської.

Янукович, прагнучи вибудувати «свою» Україну, не лінується запозичувати попередню практику східних колег. Там, як відомо все відбувається досить чітко, а тому ніяких питань не виникає. Чому сучасна влада так прагне побудувати силову державу? І чому останнім часом все частіше намагаються викривити і без того покалічену хворобливу українську реальність?

Проблема Януковича в тому, що він не намагається співпрацювати з громадськістю, він намагається з нею боротися. Звідси постійне протистояння та тиск на пресу. Модель України Януковича – це міні версія Росії Путіна. От тільки влада Путіна стала сильною одразу. Влада ж Януковича свою силу намагається здобути в боротьбі. Запровадженню жорсткої цензури в Росії не чинили опору, в той час, як в Україні журналісти готові опиратися новим порядкам. Спробуємо знайти точки дотики та простежити ті моменти, які намагаються запозичити українські очільники у своїх східних колег.

Тимошенко вважала своєю силою слабкість. Янукович вважає навпаки. Свою силу він бачить в вертикалі влади. За зразком російської влади, влада українська намагається вибудувати сильну владну піраміду. В такій піраміді немає місця проявам слабкості, тому вона передбачає періодичні кадрові чистки та часті переформатування. Українська влада навіть запозичила в російських колег методи позитивної презентації. Ці методи полягають в тому, щоб періодично демонструвати громадянам хто в домі господар. В Росії це виглядає приблизно так: на зустрічі до Путіна приходять керівники різних міністерств та відомств, де вони перед камерами звітуються прем’єру за пророблену роботу, а він в свою чергу роздає їм вказівки. Зустрічі формату Путін – Медвєдєв проходять дещо інакше. Звісно ж хто ж в тандемі є головним. Що стосується українських очільників, то у нас зустрічі президента та прем’єра відбуваються геть інакше. Питання хто головний не виникає, адже головним від самого початку був Віктор Федорович, хоча в нашій країні все мало б бути навпаки. Але добра традиція висвітлювання всієї політики на камеру в Україні прижилася ще не так міцно, як Росії. Для того, щоб збудувати таку піраміду, потрібно сконструювати надійний фундамент.

Таким фундаментом є силові структури. Якщо вже назвав свою країну «країною порядку», то будь сильним лідером. Янукович ніби й прагне таким бути, але одночасно й боїться. То він просить вирішити питання з журналістами, то дає сигнал силовикам провести виховні бесіди з тими, хто пошепки про владу говорити не бажає. Він ніби вагається в який бік йому рухатись. Адже авторитарний порядок російського типу передбачає сильного і вольового лідера, а не лідера, який то забирає, то розширяє права. Так, нещодавно Янукович запевнив пресу, що тиску на неї не чинитимуть, але розбиратися з винуватцями хибної тривоги він не поспішає. Янукович вибудовує свій фундамент із силовиків, так як це свого часу робив Леонід Кучма. Він постійно намагається виправдати дії міліції стосовно опозиції чи журналістів, а ті тим часом, відчуваючи президентську підтримку згори, дозволяють собі викручувати руки журналістам на очах телекамер.

Всьому повинно бути пояснення. Інколи влада навіть не поспішає його шукати. На питання про те, чому опозиції не можна збиратися, студентам мітингувати чи щось подібне, існує просте пояснення – президента хочуть вбити. Якщо прислухатись до звітів спецслужб, то на Віктора Федоровича відкрито сезон полювання. Постійні зміни маршрутів, збільшення числа охорони, перевірка підозрілих осіб – це нагадує тотальну параною, коли в кожному мітингувальнику, який не тримає в руках прапор Партії Регіонів схильні вбачати мисливця на президента.

Якщо всі ці моменти реально діють в Росії, то в нашій державі вони не мають майбутнього. Такі спроби наслідувати політику східних партнерів та примусити журналістів говорити про себе пошепки призведуть до наростання атмосфери несвободи. На жаль для влади пасивними та апатичними громадяни не стануть. Та, як показує практика РФ, відтік мозкового потенціалу за кордон гарантовано. Але кому ж в такому випадку буде потрібна «Україна для людей»? До того ж Янукович вже й сам встиг переконатися, що не силою, а креативністю потрібно брати Україну, не обіцянками, а реформами варто піднімати економіку. В такому випадку при успішній кампанії про владу не будуть шепотіти про владу будуть співати.

Запозичена практика принесла вже чимало незручностей президенту. Чи чули ви про те, що Лукашенко вибачався перед опозиційними виданнями? Можливо, Путін обіцяв своїм західним партнерам не тиснути на пресу? І в цьому випливає найбільша різниця між Януковичем, Лукашенком та Путіним. Останнім вибачатися не потрібно, тому що їхні режими вони здатні контролювати і думка Заходу їм не цікава. В той час, коли Янукович є доволі залежним від того, що скажуть його західні колеги, адже вся успішність його політики тримається на грошах, які йому повинні дати за хорошу поведінку.

Українські ж журналісти не поспішають засвоювати найголовніший урок: про владу писати, говорити та показувати можна тільки хороше. Натомість вони не пропускають нагоди пожалітися за кордон на всі ті незручності, що їм доводиться переживати від часу правління Януковича. Тому, коли в Україну з візитом завітала Гіларі Клінтон, активісти національного руху «Стоп цензурі!» не пропустили нагоди розповісти про те, як в Україні згортається демократія. Пані Гіларі їх вислухала та пообіцяла присоромити всіх, хто причетний до цього. Якби не хотілося цього українській владі, але ЗМІ її не бояться. Можна навіть сказати навпаки – вони радо з неї знущаються. Часто навіть провокують президента та випробовують його нерви на міцність, даруючи йому то опозиційну футболку, то велосипед на День народження. Тож, говорити пошепки про владу, поки що, немає потреби.

http://postup.brama.com/usual.php?what=68201