Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Хоч моя кінцева мета полягає в тому, щоб перемогти жінок, я не поспішаю її досягати. Навпаки, прибравши байдужого вигляду, я зустрічаю їх з тією холодною й педантичною ввічливістю, якої сам не терплю, бо за нею неважко розгледіти, чого від тебе хочуть. Але я поводився так з цими жінками відтоді, як отримав першу цидулку, де Гільда Гельсінгфорс критикувала мої взаємини з ними. Я й тепер поводжуся так само. Передусім я хочу, щоб перша чверть години видалась їм досить неприємною: тим вище вони оцінять мою подальшу лагідність.

Мої лаборантки всідаються колом, і я - серед них. Вони дивуються. Потім на зміну подиву приходять ніяковість і хвилювання. Нас не розділяє лискучий стіл. Я навіть торкаюся своїх працівниць. І що це для них за доторк! Це доторк статевого ворога номер один! Жінконенависника! Фалократа! Нижчого демонічного створіння! Але водночас, припускаю я, цей доторк усе ж таки приємний для жінок, яких суспільство прирекло приймати в себе тільки С.

У наступ іду одразу ж. Дістаю з кишені доповідну записку, що її написав містерові Берроу у відповідь на скаргу на мене, і зачитую жінкам нарікання, висловлені на їхню адресу. Звісно, я, як уже зазначав, виклав їх у цьому документі з єдиною метою: спрямувати вогонь на доктора Гребела. Одне слово, я піддав критиці деякі професійні промахи жінок - хоч, правду кажучи, й дрібні, одначе незаперечні, бо в доповідній записці зазначено дні й години, коли вони сталися, а також прізвища тих, хто їх припустився.

Скінчивши читати (в мене склалося враження, що нічого нового вони від мене так і не почули), я з хвилину мовчу, а потім питаю:

- Може, хтось бажає заперечити щойно наведені мною факти?

Знову западає мовчанка, відтак Дія Берідж спокійно каже:

- Щодо мене особисто, то я цих фактів не заперечую.

З її тону можна зрозуміти, що вона збирається заперечити щось інше. Та я, перше ніж надати їй слово, вирішую зміцнити свої тили.

- Ще хтось хоче зробити якісь зауваження?

І по черзі дивлюся на кожну з жінок. Вони мовчки хитають головами. Мені хочеться добре розгледіти ці непроникні обличчя.

Ці п’ять жінок мають різний вік - від тридцяти до сорока років. Жодна з них не потворна й не дурна. Жодна не лінива. Дві найрозумніші - подвійна несправедливість для решти - водночас і найвродливіші: місіс Дія Берідж і місіс Елізабет Кроуфорд. Звичайно, я, як «триклятий фалократ», іноді вживаю давні форми звертання. Сьогодні їх викинуто з ужитку й заборонено неписаним законом, бо всі ці слова - «містер», «міс» і «місіс» - надто вже підкреслюють статеві ознаки. З настанням найновітнішої ери треба звертатися просто: «Кроуфорд», «Берідж», «Мартінеллі».

Правду кажучи, я не завжди вживаю слова «міс» або «місіс». Часом я роблю винятки. Елізабет Кроуфорд я називаю просто Кроуфорд. Вона вдова й уже скинула з пальця обручку. А ось Дія Берідж, що менше піддалася новим звичаям чи, може, більше шанує пам’ять про свого чоловіка, носить обручку й досі. Звертаючись до неї, я зухвало порушую той неписаний закон і називаю її місіс Берідж. Вона ніколи не докоряла мені за те, що містер Берроу назвав би «браком смаку» з мого боку. Але чому тоді, хай йому дідько, всі називають Берроу містером Берроу? Що означає цей недоречний наголос на статі, яку в цьому випадку подвійно стерто?

- Місіс Берідж, - кажу я, обертаючись до неї, - ви, здається, хочете щось сказати?

- Так, докторе.

Погляд у неї холодний, але голос ввічливий. Я вже здогадуюся, що за мою крижану чемність вона відплатить мені з верхом, і чекаю. В душі я навіть відчуваю до Дії Берідж симпатію - передусім через обручку, зберегти яку в неї вистачило сміливості, а також через її волосся кольору червоного дерева, що нагадує мені про Аніту. В неї таке саме біле обличчя, такі самі витончені жіночі форми. Однак очі не зелені, а блакитні. Блакить ця справжня, вона не розчиняється й не ховається за віями. Навпаки. Вона шукає ваших очей, мов шаблю, щоб зустрітися з нею у двобої і несподівано завдати удару.

- Я заперечую не самі промахи, - сухо каже Дія, - а те, що вони такі серйозні.

Гаразд. Настав час і мені бути відвертим. Минулої ночі я вирішив більше не бути таким несумлінним, як у своїй доповідній записці.

- Справді, ви маєте рацію, - кажу я спокійно. - Вони не такі вже й серйозні. За інших обставин я про них вам навіть не нагадав би.

Усі витріщають на мене очі, особливо Дія Берідж. Вона саме наготувалася дати мені бій і раптом побачила, як я наближаюсь до неї з незахищеними грудьми! У неї спрацьовує рефлекс, який робить їй честь: вона не зважується вдарити шаблею.

- В такому разі, - озивається Кроуфорд, - я нічого не розумію.

- Що ви не розумієте? - спокійно питаю я.

Елізабет Кроуфорд - низенька, грайлива, жвава чорнявка, але не така розважлива, як Дія Берідж. Проте її професійні якості незрівнянно вищі. Тож вона має повне право говорити про найменші дрібниці, які стосуються особисто її. Я не збираюся сперечатися з нею.

Спокійно, навіть упевнено я пояснюю, що одержав одну за одною дві записки від Гільди Гельсінгфорс; вона, мовляв, докоряє мені за моє погане ставлення до жінок і до С, які працюють у нашій лабораторії; кажу й про скаргу на мене, про яку я дізнався від містера Берроу. Але я не зміг довідатися ні про те, хто написав Гільді Гельсінгфорс цю скаргу, ні про те, які мені робили закиди.

Я заявив про це тоном не різким. Я, мовляв, нікого не звинувачую.. Я просто констатую факти. Тільки факти: немає жодного сумніву, що в моєму столі вмонтовано мікрофон.

Я замовкаю і обводжу жінок очима. Моя мовчанка викликає у Дії Берідж ніяковість, і вона не зразу наважується заговорити знову. Але по її блакитних очах я бачу, що від серця їй не відлягло.

- Виходить, ваша доповідна записка - то своєрідна помста?

- Слово «помста», здається мені, не зовсім відповідає дійсності. Хто не знає, що я тут особливо вразливий? Я, можна сказати, написав ту записку для самозахисту.

Мовчання.

- Докторе, - веде далі місіс Берідж, - а чи не простіше було б, якби ви, замість писати містерові Берроу, сказали про свої претензії нам?

- Маєте рацію, місіс Берідж, це було б простіше, нормальніше, по-товариському і, я б ще сказав, набагато порядніше. Тому й викликає подив те, що автор доносу на мене виклав свої претензії містерові Берроу, а не висловив їх особисто мені.

Лія Берідж густо червоніє. Колір її обличчя й очі не дають їй приховати почуттів. І під поглядами, що повтуплювалися в мене, я трохи ніяковію.

Тоді Кроуфорд вдається до звинувачень, але зовсім не брутально, а навіть досить стримано, щоб не сказати із симпатією.

- Знаєте, докторе, ви ніколи не справляли враження дуже доступної людини.

«Ви не справляли враження»! Цей минулий час приносить мені величезне задоволення. Ось, мабуть, і настала пора скористатись із знаменитого чару латинянина. Мені таке не дуже подобається, це, на мою думку, трохи нагадує кокетування, але хіба кокетування, зрештою, - не зброя слабкішого?

Я якомога привітніше всміхаюся до Кроуфорд.

- Хочете сказати, що я різкий, пихатий і владний?

- Приблизно щось таке, - відповідає Кроуфорд.

Я сміюся, й імпульсивна Кроуфорд сміється теж. Крім Лії Берідж, у всіх на вустах пробігає усмішка. Це розряджає атмосферу: статую з п’єдесталу скинуто. Батька побито... Звісно, все це метафори. Але ніщо так не окрилює душу, як образ.

Крім Лії Берідж... Вона не відриває від мене своїх блакитних очей.

- Якщо дозволите сказати, лікарю, - озивається вона, не кліпнувши оком, - ви поводитесь явно несправедливо.

Всі усмішки враз зникають, і я раптом починаю усвідомлювати три речі: по-перше, Лія Берідж натякає на становище, в яке я поставив доктора Гребела; по-друге, Лія Берідж - досить чесна і відважна жінка; а по-третє, саме завдяки оцим своїм рисам вона й стала ватажком серед жінок у лабораторії. Якщо я переманю Лію Берідж на свій бік, то вона, звісно, виявлятиме й до мене таку саму чесність і сміливість.

- Хочете сказати, що я несправедливий до доктора Гребела?

- Гадаю, ви не бажаєте визнати його заслуг.

Мовчанка.

- Помиляєтесь. Я їх визнаю. Доктор Гребел дуже розумна людина й чудовий дослідник. Якщо я покину Блувілл, він буде цілком гідний замінити мене.

Оціпеніння. Жінки мовчать. Тільки перезираються між собою.

- В такому разі... - нарешті озивається Лія Берідж і не доказує фрази.

Але цієї фрази й не, треба доказувати. Я примирливим тоном промовляю:

- Поставте себе на моє місце, місіс Берідж. Я не Ісус Христос. Як я можу підвищити на посаді працівника - навіть коли він цього й заслуговує, - який подав на мене доповідну записку?

Цієї миті лунає крик, який майстри сцени на своєму жаргоні називають «драматичним». Цю викривальну фразу Лія Берідж виголошує одним духом.

- Але ж доповідну написав не доктор Гребел! - кричить вона.

Плечі в неї здригаються, груди рвучко підіймаються, волосся відкидається назад. Чудове видовисько! Я дивлюсь на неї, намагаючись запам’ятати цей образ, щоб згодом навтішатися ним. А поки що холодно кажу:

- Звідки ви знаєте?

- Бо її написала я!

Я не чекав першого викрику, а тим більше цього другого, отож збентежено замовкаю. Нараз я осягаю всю. абсурдність своїх підозр. Як я міг подумати, що доктор Гребел, цей звичайнісінький С, дозволив собі написати доповідну записку містерові Берроу з проханням передати її Гільді Гельсінгфорс! На це могла зважитися тільки жінка, що відчуває свою кастову вищість і не боїться звернутися до іншої жінки через голову кастрата! Тільки жінка могла доповісти високій владі про помилки чоловіка, який, хоч він на службі й начальник, усього-на-всього нікчемний ЧО.

Я не обурююсь. Зрештою, чи здивувався б радянський генерал, якби політичний комісар написав партійному керівництву доповідну записку, засудивши в ній його, генералову, поведінку?

Я мовчу. І подумки ставлю собі кілька запитань. Цікаво, чи очевидний вплив Дії Берідж на своїх колег, який я щойно відніс на рахунок її «винятковості» й моральних чеснот, не пояснюється і її офіційними обов’язками, які оце спали мені на думку? Чи випадково вона не стала в моїй лабораторії очима й вухами Гільди Гельсінгфорс? Або, принаймні, найзапеклішим носієм віри й ортодоксальності?

Я зиркаю на неї і безбарвним тоном кажу:

- Дозвольте поставити вам одне запитання. Ви ознайомилися з моєю доповідною запискою, яку я подав містерові Берроу?

- Ну звісно, - відповідає Дія Берідж, ніби це - звичайнісінька річ.

- Тільки ви особисто чи й усі?

- Всі ми.

- І С теж?

Це запитання викликає в жінок поблажливі посмішки.

- Звичайно, ні! - відрубує Берідж.

Гаразд. Я беру це до уваги. Для мене щойно відкрилися таємниці новітньої ери. С за ієрархією стоять не так близько до жінок, як я собі гадав.

- Вам більше пощастило, ніж мені, місіс Берідж, - сухо кажу я. - Я не маю змоги ознайомитися з доповідною запискою, яку ви написали на мене містерові Берроу.

- Цілком природно, - відповідає вона, і її спокійні блакитні очі втуплюються в мене.

Я ладен розгніватись, але згадую про мікрофон і стримую себе.

- Не так уже це й природно, - кажу я трохи напруженим голосом. - Коли я не знаю, в чому ви мені докоряєте, то як я виправлю свою поведінку?

- Вам треба було тільки спитати нас, - відповідає Дія Берідж.

- Отож я й питаю, - відважно кажу я.

І треба ж таке: на початку цієї розмови я думав, що перша чверть години для них будуть нелегкими! Та ось уже через десять хвилин я стою, прив’язаний за ноги й за руки до стовпа, й чекаю їхніх стріл. Я, кому досі ніколи не вдавалося здобути перемогу над жодною жінкою-принаймні з тих, котрих я кохав! Я готуюся до найгіршого.

Мовчання. Жінки жваво перезираються, так мовби радяться між собою. Перший томагавк у мене кидає Дія Берідж.

- Ми вважаємо, що ви поводитеся з нами не так, як слід.

- Не так, як слід?! - обурююсь я. - Але ж я з вами ввічливий.

- Ви ввічливі вдавано, штучно, - каже Кроуфорд. - Насправді, крім сьогоднішнього дня, ви ставитесь до нас неприязно.

- Зневажливо, - докидає Морріссон (колишня місіс Морріссон).

- До того ж, - озивається Джоунс (колишня місіс Джоунс), - ви щохвилини ладні вийти за межі пристойності.

- Я?! За межі пристойності?!

- Ви цього навіть не усвідомлюєте! - вигукує Мейнс (колишня місіс Мейнс). - Насправді ви поводитесь, як зашкарублий фалократ. Ви просто чманієте від своєї чоловічої вищості! І скрізь носитеся зі своєю статтю!

Невже я стану новим Орфеєм, якого розтерзають, оці менади?

- Наприклад? - питаю я глухим голосом.

- Я наведу вам не один приклад, а безліч, - відповідає Дія Берідж, дивлячись своїми блакитними очима в мої. - Ви декого з нас дискримінуєте з метою роз’єднати жінок. Кроуфорд ви називаєте Кроуфорд, Морріссон - Морріссон, а мене - місіс Берідж. Чому?

На це в мене відповідь готова. Я спокійно кажу:

- Я помітив, що Кроуфорд і Морріссон поскидали обручки, а ви свою носите. Я подумав, що ви, мабуть, трохи старомодна, тому, оскільки я теж старомодний, і називав вас місіс Берідж.

Це пояснення дало несподіваний, а для мене навіть образливий наслідок: воно їх розвеселило. Крім Дії Берідж, усі жінки сміються. Вони дивляться на мене насмішкувато й поблажливо водночас. А Кроуфорд, і далі така сама жвава, глумливо, але незлостиво каже:

- Він нічого не зрозумів!

Це послаблення місіс Берідж, - даруйте, просто Берідж, - не до вподоби. Вона прицмокує язиком і, дивлячись на Кроуфорд, поважно веде далі:

- Те, що хтось із нас скинув чи носить обручку, не має того значення, яке ви, докторе, в цьому вбачаєте. Я не скинула своєї обручки тому, що в мене розповнів палець.

Знову лунає сміх, але Берідж одразу ж уриває його. Коли настає тиша, я намагаюся захиститись.

- І в цьому виявляється моя непристойна поведінка?

- Ні, - відповідає Берідж. - Це - брак смаку. Містер Берроу вам про це вже сказав, але ви його зауваження не врахували.

- Тоді чому містер Берроу? Хіба це - не старомодно?

- Містер Берроу - управитель. До того ж це не має значення: містер Берроу належить до С.

Така логіка ошелешує мене. Отямившись, я веду далі:

- Повернімося до моєї нібито непристойної поведінки.

- Вона не нібито непристойна, - каже Берідж. - Вона справді непристойна. П’ятого січня ви взяли за руку Джоунс і показали їй, як слід правильно готувати препарат.

На згадку про це білява Джоунс (колишня місіс Джоунс) червоніє і сором’язливо опускає очі, тоді як у неї втуплюються співчутливі погляди.

- А хіба я не повинен був цього робити? - питаю я здивовано.

- Ні.

- То й пояснюйте. Словами. А до неї не доторкайтесь.

- Aлe ж я не надавав цьому аніякісінького значення!

Берідж дивиться на мене ясними очима, в яких прозирають усі її чесноти.

- Докторе, може, ви й справді свідомо не надали цьому значення. Але Джоунс мала підставу поскаржитися на вас. І я виконала свій обов’язок, передавши її скаргу далі.

Намагаючись надати своєму обличчю якомога байдужішого, позбавленого чоловічих рис виразу, я змірюю поглядом цю діву, на яку так вплинув мій доторк. Раптом у мене виникає враження, ніби ця новітня ера - щось на зразок повернення до вікторіанства. Принаймні на початковій стадії міжстатевих взаємин. Оскільки про останню стадію не може бути й мови. І я скрушно кажу:

- Пробачте мені, Джоунс.

- Дарма, - відповідає та, багровіючи. - Я вже про все забула, докторе.

Моя покірливість справляє добре враження на всіх, крім Берідж. Певно, вона зрозуміла, що моє каяття не таке вже й щире.

Суворо, мов суддя, Берідж провадить:

- Лікарю, я помітила за вами іще одну рису, куди тоншу й непристойнішу. Коли, на вашу думку, можна, ви користуєтеся своїм голосом, поглядом і усмішкою, щоб спокусити нас.

- А я гадав, ви маєте мене за пихату людину!

Берідж переможно заявляє:

- А ви такий і є! То ви пихатий, агресивний і владний, - що с, по суті, брутальним виявом статевої зверхності, то ви кокетуєте, що є вже прихованим виявом тієї самої зверхності.

- Наведіть приклад кокетування.

- А щойно з Кроуфорд. Або тоді, коли ви питали в неї, чи вона вважає вас «різким і владним».

Мені лишається тільки одне: вдавати з себе наївного чоловіка.

- Кроуфорд, ви зрозуміли мою поведінку так само, як і Берідж?

Кроуфорд сміється.

- Ну, звісно, докторе. І вона дуже розважила мене.

- Вона тебе не тільки розважила! - каже Берідж, опаливши Кроуфорд поглядом.

І присоромлена Кроуфорд мовчить, кусаючи губи. Справді, Берідж помічає своїми блакитними очима просто-таки все.

- Ви кокетуєте навіть зі мною, - веде далі звинувачувальним тоном Берідж. - У ту мить, коли я вам казала: «Але ж доповідну написав не доктор Гребел», - ви безсоромно роздивлялися мене, наче звичайнісінький сексуальний об’єкт.

Мені вже вривається терпець, я насилу стримую гнів. Хочеться грубо вилаяти цю Берідж. Але. ні, не слід забувати про свою мету: будь-що домогтися миру з цими неопуританками.

- Помиляєтеся, Берідж, - глухо кажу я. - Ви говорили з запалом, і мені здалося, що такий запал вам дуже до лиця.

- Ви не повинні звертати увагу на мою зовнішність.

- Але як цього досягти? Я вас бачу. Ви ж не примара.

- Ви можете дивитись, не міряючи мене таким поглядом. Доктор Гребел ніколи на мене так не дивиться.

Мені хочеться заскреготати зубами, але я зберігаю спокій.

- Мабуть, у доктора Гребела естетичні почуття розвинені не так, як у мене.

- Хочете сказати, що ви мною милуєтесь? - питає Берідж тоном, сповненим звинувачення, і втуплюється в мене своїми пильними блакитними очима.

Мене спантеличує поворот, якого набирає суперечка.

- Перше ніж вам відповісти, - кажу я, - мені хотілося б зробити одне зауваження. Я взагалі дуже чутливий до краси. Наприклад, я милуюся Джесперсеном. Проте я не гомосексуаліст.

- Будьте відвертий, докторе. Ви дивитесь на Джесперсена не так, як щойно подивилися на мене.

Я знову лукавлю:

- А як же я на вас подивився?

- Ви дали мені зрозуміти, що я вам подобаюсь.

- Анітрохи, - відповідаю я. - Ваша правда, я подивився на вас замилувано, але це замилування загальне. Воно стосується як ваших моральних якостей, так і вашої зовнішності.

- Це і є один із лицемірних, оманливих компліментів, - зневажливо каже Берідж і обертається до подруг, щоб завершити своє позування, - що їх колись чоловіки робили жінкам. Вони вдавали, нібито звертаються до їхньої душі, а насправді прагнули тільки їхнього тіла!

- Що ви хочете цим сказати? - обурено питаю я. - Що моя дружина Аніта для мене - звичайнісінький сексуальний об’єкт? Що я одружився з дурепою тільки заради її гарного тіла? З лялькою заради її вродливого личка? З манекеном заради його елегантності? Чи я одружився з дуже розумною і добре освіченою жінкою, що, як ви самі знаєте, працює на високій посаді далеко від мене?

Берідж не сподівалася такого випаду. Вона мовчки дивиться на мене. Я вловлюю в її очах певну розгубленість.

- Усе ж таки, - веду далі я, - хотів би вам пояснити, як лікар і як чоловік, що зовсім уникнути взаємного потягу в професійних стосунках між чоловіками і жінками не можна, хоч особисто я завжди зводив його до мінімуму. Я ніколи не залицявся до своїх медсестер чи лаборанток. Не ходив з ними на прогулянки. Ніколи не запрошував їх пообідати зі мною.

Берідж похмурніє.

- Докторе, той погляд, який ви щойно на мене кинули, приховує в собі далеко не мінімум потягу. А втім, коли йдеться про чоловічу агресивність, то що таке мінімум потягу, я не знаю.

- Чи не можна покласти край цій суперечці? - питає Кроуфорд. - Вона вже набирає суто особистого забарвлення.

Кроуфорд хочеться взяти бодай невеличкий реванш над Берідж. Але вона, зрештою, має слушність. Я намагаюся переконати Берідж, що в моєму замилуванні нею чоловічої хоті анітрохи нема. Одначе вона стоїть на своєму: мовляв, цілком очевидно, що в ньому є якась двозначність…

Берідж також чутлива до замилування, тому замовкає. Але замовкає вона, можна сказати, з честю, не повертаючись більше до того, що вже сказала, але й не роблячи поступки.

Я насилу зважуюся знову заговорити і, щоб зберегти гідність, починаю лукавити:

- У всякому разі, я вдячний вам. Розмова була дуже корисна. Я сказав вам про все, що, на мою думку, в нас кульгає. Ви сказали мені про те, що, на вашу думку, в нас негаразд. Тож і ви, і я це врахуємо.

- Відкритим лишається питання про доктора Гребела, - каже Берідж тремтячим голосом.

Гадаю, на неї можна розраховувати, вона не забуде нічого.

- Щодо доктора Гребела, - спокійно відповідаю я, - то це була моя прикра помилка. Я вважав його автором доповідних записок, які насправді писала Берідж. Ми це непорозуміння з’ясували, і я більше не тримаю зла на доктора Гребела.

Але чому я не повинен тримати його на Берідж, тільки сам бог знає! Одначе всі тут, у тому числі і я, сприймають це як щось саме собою зрозуміле...

Берідж із зверхністю королеви згоджується з тим, що має право на цілковиту безкарність. Але Лія не відпускає мене так просто, вона переслідує мене, шпигаючи шаблею під бік.

- Що ви збираєтесь робити з доктором Гребелом?

- Дати йому завдання, рівноцінне з завданням доктора Пірса.

Берідж схиляє голову, тож я, якщо розумію її правильно, дістаю від неї схвалення. Свою останню стрілу пускає Кроуфорд.

- Докторе, - каже вона з лукавою посмішкою, - чи можна поставити вам ще одне запитання? Свою доповідну ви написали місяць тому. Але чому ви завели з нами розмову про неї аж сьогодні?

Я теж усміхаюся до неї. Усміхаюся недовго і, сподіваюсь, без статевої зверхності, а тоді кажу:

- А ось чому. Нещодавно я отримав від Гільди Гельсінгфорс коротенького листа, в якому вона писала, що досі ми не домоглися особливих успіхів через мої незгоди з жінками й С у лабораторії. Я зробив із цього листа висновок і написав їй заяву про свою відставку.

Я дивлюся на жінок і особливо пильно на Берідж. Очевидно, вона про це не знала¹. Вона довірена особа, якій довіряють, мабуть, не все.

- Так, - кажу я, - я двічі подавав заяву про відставку. І Гільда Гельсінгфорс обидва рази мені відмовляла. Тож я дійшов висновку: Гільда Гельсінгфорс вважає, що свої взаємини з жінками та С я можу поліпшити. І ось сьогодні я спробував це зробити. - Помовчавши, додаю: - Час покаже, чи досяг я успіху.

Ця розмова, що, з огляду на підслуховування, була бездоганна, справляє на жінок певне враження. Мені це впадає в око. Моя поведінка мимоволі виявилася досить гнучкою: під час усієї розмови я дозволяв жінкам ставити мене в скрутне становище, і тільки наприкінці взяв над ними гору, вдаривши козирною картою.

Одначе підсвідомо я відчуваю свою гнучкість. На цьому мені хочеться завершити розмову, я підводжусь і кланяюся жінкам. На сцену виходить колишня слабка стать. Прощавайте, колишні об’єкти, що стали суб’єктами! Але чому задля свого визволення ви неодмінно маєте зневажати мене? Де ж справжня рівноправність?

Згодом я сідаю за стіл. У Блувіллі зі мною таке траплялося часто: я знову відчуваю якусь нереальність. По суті, мене зовсім не шокує, що мої помічниці спонукали мене до самокритики. В цьому нема нічого страшного. Я знаю багатьох великих дослідників у медицині, лабораторії яких працювали б набагато краще, якби ті дослідники погодилися на самокритику.

Ні, глибоку тривогу викликають претензії до мене блувіллських жінок: усмішку, погляд, доторк руки вони розглядають як злочин. Я ніколи не зможу змиритися з таким фанатично ворожим ставленням до другої статі.

А особливо мене дивує те, які піддатливі бувають люди. Як же швидко вони дозволяють маніпулювати собою! Мільйони німців з волі Гітлера повірили в шкідливість євреїв! Мільйони американців схвалили варварське бомбардування Ханоя! А сьогодні жінки... Просто важко повірити! Вистачило всього півроку, щоб нав’язати цим розумним лаборанткам сучасне фразерство та ідеї, які воно в собі несе.
Я думав, що мені буде нелегко помиритися з доктором Гребелом. Але я помилився. Всі його лихі почуття до мене вмить розвіяла радість, яку в Гребела викликало його підвищення на посаді. Водночас я помирився з усіма членами його касти.