Клуб сімейного дозвілля



бет21/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   36

«Але ж я не могла»,подумала вона, і навіть у таку мить розуміння того, що це правда, подарувало їй невеличку втіху. Вона звелася навколішки, з рукою все ще у внутрішній кише­ні куртки, лицем до Рамони Норвілл.

Ти гівняна писака, і виступ твій у нас був гівняний, — про­мовила Норвілл. Вона усміхалася, проговорюючи слова дедалі швидше й швидше. Голос її набув гугнявого прононсу, немов забалакав якийсь аукціоніст. — Ти лепетала у своїй промові так

самісінько, як лепечеш у своїх книжках. Ти йому перфектно па­сувала, а він якраз мусив когось утрати, я розуміюся на таких ознаках. Я послала тебе тією дорогою, і це безпомилково спра­цювало, я рада, що він тебе виїбав. Я не знаю, на що ти споді­валася наважитися, приїхавши до мене, але зараз ти маєш те, що маєш.

Вона натисла гачок, і з того не вийшло нічого, хіба що про­лунало лише сухе «клац». Тесе, придбавши зброю, брала уроки, а найважливішим з стрілецьких правил було — не вставляти набою в гніздо, котре першим підкочується під бойок. Просто на той випадок, якщо натиснеш на гачок випадково.

На обличчі в Норвілл застиг вираз ледь не комічного здиву­вання. Від цього вона аж ніби знову помолодшала. Вона опус­тила очі на револьвер, і цієї самої миті Тесе висмикнула ніж із внутрішньої кишені, поткнулася вперед і ввігнала ніж по саме руків’я Норвілл у живіт.

Жінка видала склянистий звук «УУУ-УУУУ», що намагався здатися криком, та враз обм’якла. Револьвер випав їй з руки, Рамона відхилилася спиною на стіну, дивлячись униз, на руків’я ножа. Змахом однієї руки вона штурхонула ряд статуеток фрой­ляйн Гуммель. Вони посипалися з полиці, розбиваючись об під­логу. Вона знову видала той звук «УУУ-УУУУ». Перед її халата все ще залишався незаплямованим, але кров уже почала накра­пувати з-під його подолу, на чоловічі черевики Рамони Норвілл. Вона вчепилася руками в ручку ножа, спробувала його витяг­ти і втретє видала своє «УУУ-УУУУ».

Вона підвела на Тесе сповнений недовіри погляд. Тесе твер­до його зустріла. їй пригадалося дещо, що трапилося в її деся­тий день народження. Батько подарував їй тоді рогатку, вона вийшла надвір, шукаючи, у що б його стрелити. Нарешті, квар­талів за півдесятка від свого дому, вона побачила бродячого со­баку з обгризеними вухами, що рився у сміттєвому баку. Вона зарядила рогатку маленьким камінчиком й вистрелила в нього, з наміром лише налякати тварину (чи так вона сама себе запев­няла), але натомість поцілила їй у гузно. Собака видав жалю-

гідне «айк-айк-айк» і кинувся навтьоки, але перед цим подару- нав Тесе такий докірливий погляд, якого вона ніколи не могла іабути. Вона що завгодно віддала б, аби лише відмінити той ви­падковий постріл, і ніколи більше не стріляла зі своєї рогатки и жодну живу істоту. Вона розуміла, що вбивство — це части­на життя, — її не мучили докори сумління щодо розчавлених москітів, вона спокійно ставила пастки, помітивши мишачий послід у погребі, і зїла достатньо чвертьфунтових гамбургерів у «Мак-Д», — але щиро вірила, що не зможе знову сама завда­ти комусь болю без того, щоби потім про це не пошкодувати, не відчувати сорому. Жодне з цих почуттів не навідало її у ві­тальні будинку на Ажур-лейн. Імовірно, тому, що, кінець-кін- цем, це був самозахист. А можливо, це був і зовсім не він.

  • Рамоно, — погукала вона. — Я зараз відчуваю свого роду спорідненість із Ричардом Відмарком. Оце так ми робимо з до­нощиками, голубонько.

Норвілл уже стояла в калюжі власної крові, і її домашній ха­лат нарешті почав розквітати криваво-червоними маками. Об­личчя мала бліде. Її темні очі здавалися величезними й блища­ли від шоку. Язик висолопився з рота й повільно совався по нижній губі.

  • Тепер ти можеш ще довгенько вихолоджуватися, гадаю­чи, коли ж це все закінчиться — як тобі це подобається?

Норвілл почала сунутися, її чоловічі черевики, переступаю­чи по крові, видавали якісь фекальні звуки. Ухопившись за од­ну з інших полиць, вона відірвала її від стіни. Чота Дбайливих Ведмедиків повалилася звідти в акті масового самогубства.

Хоча все ще не відчуваючи ані жалю, ні докорів сумління, . Тесе усвідомила, що, попри свій крутий базар, усередині неї вельми мало від справжнього Томмі Удо; вона не мала снаги ні дивитися на тортури Норвілл, ані їх продовжувати. Вона нахилилася і підібрала револьвер. З правої передньої кишені своїх карґо-штанів вона видобула ту річ, котру перед тим діс­тала з шухляди біля плити. То була товста простьобана кухар­ська рукавиця. Ця річ цілком ефективно глушить одиночний

а



револьверний постріл, якщо калібр не занадто великий. Про це вона дізналася, коли писала «В’язальне товариство Вербо­вого Гаю вирушає в таємничий круїз».

  • Ти не розумієш, — хрипло прошепотіла Норвілл. — Тй не смієш цього робити. Це помилка. Відвези ме... ліка... йню.

  • Помилку зробила ти, — Тримаючи револьвер у правій руці, Тесе натягнула на нього кухонну рукавицю. — Помилка» полягає в тім, що ти не каструвала свого сина відразу, як тіль-! 1 ки дізналася, що він за таке. і ,

Приставивши рукавицю Рамоні до скроні, від чого голова і в тієї трішки хитнулася набік, Тесе натиснула на гачок. Про-1 і лунав низький, категоричний звук «кгах», немов стиха каш-1 лянув хтось дебелий. 1

І по всьому. і

35



Вона не гуглила адресу Ела Стжельке; вона сподівалася отри­мати її від Норвілл. Але, як вона собі вже про це не раз нагаду­вала, такі справи ніколи не відбуваються відповідно до плану. Все, що їй треба зараз, це не втрачати глузду, не розгубитися, а довести справу до повного кінця.

Домашній кабінет Норвілл містився нагорі, в кімнаті, ко­тра, либонь, колись планувалася як запасна спальня. Тут теж було повно Дбайливих Ведмедиків і Гуммелів. Також тут було з півдюжини фотографій у рамках, проте жодної ні з її сином, її головним скарбом, ані з покійним Роско Стжельке; самі лиш портрети з автографами письменників, котрі виступали у «Ла­сих буквоїдів». Ця кімната нагадала Тесе фойє в «Стаґґер-Інн» із тамтешніми фотографіями рок-бендів.

«Вона не попросила мене поставити автограф на моєму фо­то, — подумала Тесс. — Авжеж, навіщо їй якась згадка про та­ку гівняну писательку, як я? Я ж просто прислужилася в ролі говорючої голови, аби лише заповнити діру в її календарі. Не ка-

в



жучи вже про м’ясо для м’ясорубки її синочка. Як же їм пощас­тило, що я трапилася в правильний час».

Під стінним килимком із кишеньками, з котрих стирчали різноманітні циркуляри й бібліотечна кореспонденція, на письмовому столі Норвілл містився «Мак-Про», такий самий комп’ютер, як і в Тесс. Екран був темним, але жевріючий вог­ник центрального процесора підказав їй, що той перебуває лише в режимі сну. Пальцем у шкіряній рукавичці вона натис- ла одну з клавіш. Екран прокинувся, тепер вона дивилася на електронний робочий стіл Норвілл. От добре, без усяких ма­рудних паролів.

Тесс клікнула на іконці адресної книжки, відразу прокрутила список до літери «Ч» і знайшла «Червоний яструб. Вантажні ав- гоперевезення». Адреса: Транспорт-плаза № 7, Тауншип-роуд, Свебрідж. Вона прокрутила назад, на літеру «С», де знайшла обох — уже знайомого їй по п’ятничній зустрічі одоробала, і ще незнайомого їй його молодшого брата Лестера. Великий Водій і Малий Водій. Обидва жили на Тауншип-роуд, неподалік від офі­су компанії, котру вони, мабуть, успадкували після смерті їхньо­го батька: Елвін у будинку № 23, а Лестер у будинку 101.

«Якби вони мали ще й третього брата, — подумала вона, — були б вони Троє Поросяток-Перевізників. Один у солом’яній хатці, другий у хворостяній, а третій у цегляній. Шкода, що їх лише двійко».

Повернувшись знову до вітальні, вона виловила з кришта­левої цукерниці свої сережки і поклала їх до кишені куртки. При цім дивилася на сидячу під стіною мертву жінку. Не бу­ло жалю в її погляді, тільки своєрідна відстороненість, прита­манна будь-кому, хто усвідомлює, що ним уже виконано час­тину важкої роботи. Про можливі сліди непокоїтися не варто; Тесс була певна, що не залишила жодного, навіть випадкової волосинки. Кухонна рукавиця — тепер з пропаленою в ній дір­кою — повернулася назад до кишені. Ніж звичайний, такі про­даються в будь-якій крамниці по всій Америці. Наскільки во­на розуміла (а чи й взагалі думала про це), у Рамони точно

такий кухонний набір. Отже, тут вона чиста, проте попереду * її, либонь, чекає важча частина роботи. Вона вийшла з будин-1 і ку, сіла в машину і поїхала геть. Через п’ятнадцять хвилин во- ' на зупинилася на порожній стоянці біля якоїсь крамниці рів­но на стільки часу, щоб запрограмувати в своєму Джі-Пі-Ес напрямок: Тауншип-роуд, 23, Свебрідж.

36



Скеровувана Томом, Тесе опинилася біля пункту свого при­значення невдовзі по дев’ятій годині. Щербатий місяць усе ще низенько висів у небі. Вітер подужчав. і

Тауншип-роуд відгалужувалася від шосе 47, але почина­лася ця дорога щонайменше за сім миль від «Стаґґер-Інн» і ще далі від центру Свебріджа. На розгалуженні цих двох доріг і лежала Транспорт-плаза. Судячи з написів на щитах, тут ба- ' зувалося три вантажні автотранспортні компанії плюс фірма, що спеціалізувалася суто на перевезенні меблів. Збірні будів­лі, у яких вони містилися, виглядали потворно. Найменша з них належала «Червоному яструбу». Цього недільного вечо­ра вікна в цих будівлях були темними. Поза ними тягнулася велика, огороджена парканом зі сталевої сітки й освітлена потужними дуговими ліхтарями парковка. У центрі її стояло повно машин таксі та ваговозів. На борту принаймні одного з безкапотників читався напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. АВ- ТОПЕРЕВЕЗЕННЯ», але Тесе сумнівалася, щоб це був той ва­говоз, який вона бачила на їхньому сайті, той, за кермом яко­го сидів Щасливий Татусь.

До стоянки прилягала територія заправки для вантажних машин. Колонки з пальним — їх там було понад дюжину — освітлювалися такими ж потужними дуговими ліхтарями. Яскраве біле сяйво відбивалося від правої стіни будівлі, а лі­ва залишалася темною. Трохи вглибині там стояла також ін- і ша будівля, у форм літери и. Біля неї теж товпилося стадо різ- і

.1

номастих легковиків та ваговозів. Величезний електронний екран при дорозі було заряджено яскраво-червоними оголо­шеннями:

АВТОЗАПРАВКА РІЧІ ДЛЯ ВАГОВОЗІВ

«ВИ ЇХ ГАНЯЄТЕ, МИ ЇХ ГОДУЄМО»

БЕНЗ. $2.99 ГАЛ.

ДИЗ. $2.69 ГАЛ.

ЗАВЖДИ Є НАЙСВІЖІШІ ЛОТЕРЕЙНІ КВИТКИ РЕСТОРАН У НЕДІЛЮ ВВЕЧЕРІ НЕ ПРАЦЮЄ ВИБАЧТЕ, ДУШ У НЕДІЛЮ ВВЕЧЕРІ НЕ ПРАЦЮЄ КРАМНИЦЯ & МОТЕЛЬ «ЗАВЖДИ ВІДЧИНЕНО» МОБІЛЬНИМ ЖИТЛОВИМ ТРЕЙЛЕРАМ «ЗАВЖДИ РАДІ»

А в самому низу, неграмотно, проте із запалом:

ПІДТРИМУЙМО НАШЕ ВІЙСЬКО!

ПЕРЕМОЖЕМО В АФГАНДІСТАНІ!

Коли в робочі дні тижня водії під’їжджають та від’їжджають, заправляють свої тягачі й заправляються самі (навіть у тем­ному ресторані Тесе вгадала заклад того типу, де, коли він від­чинений, у меню завжди є смажена курчатина, м’ясні рулети і матусин хлібний пудинг'), тут напевне велелюдно й гамірно, але в недільний вечір тут цвинтар, бо нічого тут нема, навіть придорожнього клубу такого, як «Стаґґер-Інн».

Біля заправки стояв єдиний автомобіль, передом у бік тра­си, в лючку його бензобака стирчав «пістолет» паливної колон­ки. Це був старий «Форд Ф-150» з обведеними мастикою «Бон- до» фарами. Колір його неможливо було розпізнати в цьому різкому світлі, але Тесе не мала такої потреби. їй вже якось бу-

і.



ло трапилося бачити цей пікап зблизька, тож вона знала, яко­го він кольору. Кабіна його була порожньою.

  • Схоже, ти зовсім не здивована, — промовив Том, коли вона загальмувала й зупинилася на обочині дороги, крадько­ма позираючи в бік крамниці. Незважаючи на різке сяйво ззовні, всередині магазину вона помітила пару людей, і один з них був великим чоловіком. «Він великий чи дуже вели­кий?» — перепитувала її Бетсі Ніл.

  • Я абсолютно не здивована, — сказала Тесс. — Він живе поряд. Навіщо б йому кудись іще їхати заправлятися?

  • Може, він збирається в рейс.

  • Так пізно ввечері в неділю? Не думаю. Гадаю, він сидів собі вдома, дивився «Звуки музики». Гадаю, він випив усе, яке мав, пиво, отже, приїхав сюди прикупити ще. Ну, й заразом вирішив дозаправити бак, поки скуповується.

  • Але ж ти можеш помилятися. Чи не краще тобі зараз за­їхати за крамницю, а коли він звідси вирушатиме, поїхати слі­дом за ним?

Саме цього Тесс робити не хотілося. Уся передня стіна крам­нички при заправці була скляною. Він може звідти глянути, ко­ли вона під’їжджатиме, і впізнає її. Навіть якщо в яскравому світ­лі, що лупить згори на бензоколонки, важко розгледіти риси її обличчя, він може впізнати її машину. На дорогах повно фордів- ських джипів, але після п’ятничної пригоди Ел Стжельке може з особливою увагою реагувати зокрема на чорні «Форди Експі- дішени». А є ж іще її номер — звичайно, він помітив, що на її ма­шині коннектикутський номер, коли в п’ятницю під’їхав і став біля неї на порослій бур’яном стоянці біля покинутої крамниці.

Було й ще дещо. Дещо набагато важливіше. Вона рушила й поїхала далі, заправка ваговозів з крамницею Річі на Таун- шип-роуд зникала в люстерку заднього огляду.

  • Я не хочу висіти в нього на хвості, — промовила вона. — Я хочу його випередити. Я хочу на нього чекати.

  • Тесс, а якщо він одружений? — запитав Том. — Якщо на нього чекає дружина?

На якусь мить ця думка її налякала. Втім, вона зразу ж по­сміхнулась, і не лише тому, що єдина каблучка, яку він носив, мала камінь занадто великий, щоби бути справжнім рубіном.

  • Парубки його ґатунку не мають дружин, — сказала во­на. — Принаймні таких, що сидять і чекають на них. Була од­на жінка в житті Ела, але вона тепер мертва.

37

Неподібно до Ажур-лейн, пейзаж обабіч Тауншип-роуд аж ні­як не нагадував передмістя; тут панував суто сільський, як у Тревіса Трітта1, дух. У світлі висхідного місяця лише де-не­де електричними острівцями мерехтіли окремі садиби.

  • Тесе, ти наближаєшся до пункту призначення, — повідо­мив Том своїм власним, не уявлюваним голосом.

Тесе подолала підйом, і ось вона, по ліву руку від неї, поштова скринька з написом: СТЖЕЛЬКЕ № 23. Звідси ще вгору дугою вела довга під’їзна алея, покрита асфальтом, гладенька, як чор­ний лід. Тесе, не вагаючись, звернула на його алею, але щойно Тауншип-роуд залишилася позаду, як її охопив страх. їй дове­лось присилувати себе, щоб не вдарити по гальмах, не виїхати звідси мерщій задом. Бо якщо їхати далі, вибору в неї не зали­шиться. Вона там опиниться, немов та мушка у пляшці. Ну, хай він навіть і неодружений, але якщо хтось інший сидить зараз у йо­го будинку? Братик Лес, наприклад? Що, як Великий Водій купу­вав там, у Томмі, пиво й закуски не для себе одного, а на двох?

Тесе вимкнула фари і далі вже їхала при світлі місяця.

У цьому її заведеному стані їй здавалося, що під’їзна алея тяг­неться вічно, але, проїхавши не більше половини чверті милі, вона нарешті побачила вогні оселі Стжельке. Будинок стояв на вершині пагорба, акуратний на вигляд, більший за хатчину, але менший за фермерський дім. Не цегляна хатка, проте й не солом’яна. В історії про трьох поросяток і великого страш­ного вовка, міркувала Тесе, це була б хворостяна хатинка.

По лівий бік будинку стояв довгий трейлер із написом «ЧЕР­ВОНИЙ ЯСТРУБ. АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ» на борту. У кінці під’їзної алеї, перед гаражем, було припарковано безкапотний тягач «Піт» із веб-сайту компанії. У місячному напівсвітлі він мав доволі потойбічний вигляд. Наближаючись до нього, Тесе зменшила швидкість, і раптом її затопило білим, сліпучим сяй­вом, яким накрило всю галявину і під'їзд до неї. Це зреагував на рух фотоелемент на ліхтарному стовпі, і якщо Стжельке за­раз прямує додому, він запросто помітить це сяйво вже з під­ніжжя своєї під'їзної алеї. Ба, він може його побачити навіть із Тауншип-роуд.

Вона вдарила по гальмах, почуваючись немов у тому під­літковому кошмарі, коли їй наснилося, ніби вона опинилася в школі абсолютно без одягу. Почула стогін якоїсь жінки. При­пустила, що це вона сама, хоча ні за звуком, ні за відчуттям цей стогін їй не належав.

  • Ой, недобре, Тесс.

  • Замовкни, Томе.

  • Він може з’явитися будь-якої миті, а ти не знаєш, як дов­го діє таймер на цьому ліхтарі. Ти вже мала труднощі з його матір’ю, а він незмірно дебеліший за неї.

  • Я наказала тобі: замовкни!

Вона намагалася думати, але це сліпуче світло ускладнюва­ло роботу мозку. Тіні від тягача перед гаражем і трейлера лі­воруч, здавалося, тягнуться до неї гострими чорними пальця­ми — почварними пазурами. Клятий ліхтар! Авжеж, така людина, як він, і мусить мати такий ліхтар! їй терміново тре­ба вшиватися звідси, розвернутися тут, на галявині, і мчати назад на дорогу якомога швидше, але ж він може її перестрі­ти. Це вона розуміла. А оскільки елемент несподіванки втра­чено, вона напевне загине.

«Думай, Тессо Джин! Думай!»

І, о Господи, не мала баба клопоту, так тут ще й собака по­чав гавкати. У будинку був собака. Вона уявила собі пітбуля і повного пащею гострих зубів.

  • Якщо збираєшся залишитися тут, ти мусиш зникнути і виду, — промовив Том... та ні, цей голос не був схожим на йо­го. Або не зовсім схожим на його голос. Либонь, це був голос, що належав її глибинній сутності, налаштованій на виживання. А також на вбивство — це теж є вглибині неї. Скільки негаданих «я», що ховаються в глибинах душі, може мати одна особистість? їй почало здаватися, що кількість їх може бути безкінечною.

Вона глянула в люстерко заднього огляду, закусивши все ще пухлу губу. Поки що не видно наближення фар. Але чи мо­же вона так упевнено про це судити в об’єднаному світлі мі­сяця й цього чортячого ліхтаря?

  • Він має таймер, — промовив Том, — але на твоєму місці я зробив би вже щось, поки він горить, Тесс. Бо якщо ти зру­шиш машину після того, як цей ліхтар погасне, ти тільки ввім­кнеш його знову.

Вона перемкнула «Експідішен» у повнопривідний режим, і вже почала об’їжджати тягач, але тут же й стала. З цього бо­ку все поросло високою травою. У безжальному світлі ліхта­ря він обов’язково помітить у траві колії, котрі залишаться після неї. Якщо цей чортів ліхтар зараз і погасне, то знову ввімкнеться, коли він під’їде, і тоді він усе побачить.

У будинку не переставав валувати собака: «Йавк! Йавк! Йавк! Йавк! Йавк!»

  • їдь прямо через галявину і стань поза трейлером, — під­казав Том.

  • Та сліди ж! Залишаться слідиі

  • Ти мусиш десь заховатися, — знову озвався Том. Балакав пін вибачливо, проте твердо. — На цьому боці трава принай­мні скошена. А більшість людей взагалі доволі неуважні, то­бі ж це відомо. Дорін Маркіз весь час це повторює.

  • Цей Стжельке, він тобі не якась там леді з В’язального то­вариства, він просто блядьський псих.

Проте, оскільки іншого вибору дійсно не було — взагалі ні­якого вибору з тої миті, як вона опинилась тут, — Тесе виїхала на галявину, а потім і далі, до довгого сріблястого трейлера, крізь сяйво, яке, задавалося, не поступається яскравістю полу­денному літньому сонцю. Вона кермувала, трішки підваживши гузно над сидінням, немов таким магічним чином могла зроби­ти менш видимими сліди після проїзду «Експідішена».

Навіть якщо ліхтар іще горітиме, коли він сюди наближа­тиметься, ніяких підозр у нього може й не з’явиться, — сказав Том. — Можу закластися, що олені його активують час від ча­су. Можливо, він навіть і поставив таке світло саме для того, аби відлякувати їх від свого городу.

В цьому був сенс (і голос в Тома звучав знову як та, її спеціаль­на Том-говірка), але великого заспокоєння їй це не подарувало.

«Йавк! Йавк! Йавк! Йавк!»

Що б воно там не гавкало, але чути, що воно психує, аж вси- рається.

Ґрунт поза сріблястим трейлером лежав голий і вибоїстий — поза всякими сумнівами, інші ваговози теж паркувалися тут час від часу, — зате достатньо твердий. Тесе загнала «Експіді- шен» якомога глибше в тінь трейлера і врешті вимкнула дви­гун. Уся мокра від поту, вона пашіла буйним ароматом, якого не в змозі був би подолати жодний дезодорант.

Тесе вилізла з машини і, одночасно з тим, як вона затріснула дверцята, погас ліхтар. Коротку марновірну мить Тесе була впев­нена, що саме вона його й вимкнула. Та потім зрозуміла, що це таймер спрацював на тому блядьському лячному ліхтарі. Вона нахилилася над теплим капотом «Експідішена», роблячи глибо­кі вдихи й випускаючи повітря, немов спортсменка на останній чверті милі марафонської дистанції. Було б корисно знати, скіль­ки часу він горить, але це те питання, відповіді на яке вона не ма­ла. Занадто вона була налякана. Здавалося, минули цілі години.

Опанувавши себе знову, вона зробила ревізію, змушуючи се­бе рухатися повільно, методично. Револьвер і кухонна рукави­ця. Обоє наявні на своїх місцях. Вона не вважала, що рукавиця іаглушить наступний постріл, з діркою в ній ніяк; їй доведеть­ся покладатись на віддалене розташування цього будиночка на пагорбі. То добре, що ніж вона залишила в череві у Рамони; як­що б їй не залишилося нічого іншого, як тільки спробувати по­рішити Великого Водія різницьким ножем, вона мала б серйоз­ний клопіт.

«А в револьвері залишилося всього чотири набої, ти про це не забувай, не починай просто навмання поливати його вогнем. Чому ти не прихопила з собою більше набоїв, ТессоДжин? Ти ду­мала, що займаєшся плануванням, але я не вважаю, що ти доб­ре виконала цю роботу».

Замовкни, — прошепотіла вона. — Том чи Фрітці, чи хто ти там є, просто замовкни.

Докірливий голос затих, а коли це сталося, Тесе усвідомила, що в реальному світі теж запанувала тиша. Пес припинив своє оскаженіле гавкання, коли вимкнувся ліхтар. Тепер єдиним зву­ком залишився вітер, а єдиним світлом місяць.

38



Після того як те жахливе сяйво вимкнулося, довгий трейлер пе­ретворився на чудову схованку, але вона не могла залишатися гут. Ні, не могла, якщо збиралася зробити те, заради чого сюди приїхала. Тесе поспішно задріботіла поза будинок, боячись, що й там раптом спалахне автоматичне освітлення, але перекона­на, що іншого вибору вона не має. Ліхтаря, який би вона могла активізувати, там не виявилося, натомість місяць зайшов за хмару, і вона перечепилася через ляду льоху, мало не вдарив­шись головою об тачку, коли підводилася навколішки. На якусь мить, поки лежала там, Тесе знову зачудувалася, на кого вона тепер перетворилася. Вона, членкиня Письменницької Гільдії, котра зовсім недавно убила пострілом у голову іншу жінку. Вже після того, як увігнала їй у живіт ножа. «Я геть зірвалася з ре­зервації». Потім вона згадала, як він обзивав її курвою, плакси- вою блядьською сукою, і перестала перейматися, чи вона зірва­лася чи не зірвалася з якоїсь там резервації. Крім того, це взагалі дурна фраза. І расистська на додачу.

У Стжельке дійсно був город позаду будинку, але малень­кий і вочевидь не вартий того, щоб захищати його від втор­гнення оленів за допомогою ліхтаря, що реагує на рух. І вза­галі, там уже майже нічого не залишилося, окрім кількох гарбузів, що догнивали собі на огудинах. Переступаючи череї грядки, вона дісталася дальнього рогу будинку, й ось він по­ряд, тягач. Місяць виринув знову, перетворивши його хромо­вані частини на рідке срібло мечів із фантазійних романів.

Тесе наблизилась до тягача, промайнула повз його лівий бік і уклякла навколішках біля переднього колеса, що сягало (при­наймні їй) по підборіддя. Витягла з кишені «Лимоночавиль- ника». До гаража він заїхати не міг, бо перед ним стовбичив тягач. Та якби його навіть тут не стояло, гараж, либонь, був захаращений усяким холостяцьким знаряддям: інструменти, риболовецькі снасті, туристичне причандалля, автозапчасти­ни, ящики з дисконтною содовою.

«Це просто припущення. Небезпечно покладатися на при­пущення. Дорін завдала б тобі за таке прочуханку».

Авжеж, завдала б, ніхто не знав тих леді з В’язального това­риства краще за Тесе, але ці здитинілі любительки десертів рід­ко наважувалися на ризики. Коли ризикуєш, ти просто змуше­ний робити деякі припущення.

Тесе подивилася на свій годинник і була вражена тим, що зараз тільки двадцять п’ять хвилин на десяту. їй здавалося, що відтоді, як вона насипала Фрітці подвійну порцію корму і вийшла зі свого дому, минуло вже чотири роки. А то й п’ять. Вона вирішила, що чує звук двигуна, який наближається, але потім вирішила, що помилилася. Хотілося б їй, щоб вітер дув не так сильно, але хотіння лайна варте, ось дочекайся і взна­єш, що саме м’ятимеш у руці. Цієї приказки ніколи б не озву­чила жодна леді з В’язального товариства — Дорін Маркіз із її колежанками тяжіли більше до афоризмів на кшталт «рані-


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет