Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
| Це добре».
Хоча у вітальні панував холостяцький безлад і не було в ній ні снігових кульок, ні гарнюніх статуеток, Тесе вистачило часу роздивитися, що телеглядацький комплект тут був точнісінько такий самий, що і в будинку його матері на Ажур-лейн: крісло «Лей-зі-бой», столик-таця (тут, замість дієтичної коли та сирних «Дудлів», на ньому стояла остання, не відкупорена ще бляшанка «Синьої стрічки Пабста»2 та пакет «Дорітос»3) та той самий номер «Телегіда» з тим самим Джорджем Кон- станса4 на обкладинці.
Вона натисла гачок. З вуха в нього вдарила кров, а голова різко шарпнулась набік. Він став схожим на людину, що намагається, вивертаючи голову, боротися зі спазмом в шиї. В телевізорі Джордж Констанса повідомив:
Публіка зареготала. — 41 — Уже було близько півночі, і вітер дув ще сильніше. Під його поривами здригався цілком весь дім Лестера Стжельке, і за J кожним таким разом Тесе згадувалося те поросятко, що збудувало собі солом’яну хатку. Малому поросятку, котре жило в цій хатці, більше ніколи не доведеться боятися, що одного разу його гівняний будиночок здує геть на пси, бо у своєму фотелі «Лей-зі-бой» воно сиділо вже мертве. «Та й ніяким малим поросятком він не був, — і юдумала Тесс. — А був він великим поганим вовчиськом». Вона сиділа на кухні, писала у шкільному зошиті «Синій коник» ‘, який їй трапився нагорі, у спальні Стжельке. На другому поверсі було чотири кімнати, але тільки спальня залишалася не загаченою всяким мотлохом, від скелетів залізних ліжок до підвісного мотора «Евінруде»2, котрий мав такий вигляд, ніби його скинули з даху п’ятиповерхового будинку. Оскільки, щоб розібратися серед тих завалів нікчемного, даремного і марного непотребу, знадобилися б тижні, а то й місяці, Тесс обернула всю свою увагу до спальні Стжельке і ретельно її обшукала. Зошит «Синій Коник» став просто бонусом. Вона знайшла те, що шукала, у старій дорожній сумці, яку було запхано в самісіньку глибину верхньої полиці шафи, та ще й замасковано — утім, безуспішно — старими журналами «Не- шенел Джеографік». У сумці сплутаним жужмом лежала жіноча білизна. Її власні трусики були зверху. Тесс засунула їх собі до кишені і, на манер деревного щура3, поклала на їх місце моток жовтого човнового троса. Нікого не здивує така знахідка в сумці з дамськими трофеями ґвалтівника і вбивці. Крім того, цей тросик їй уже не знадобиться. «Тонто, — промовив Самотній Рейнджер. — Тут нашу ро боту закінчено».1 А те, що вона писала, тимчасом як «Зайнфельд» поступив ся місцем «Фрейзеру», а «Фрейзер»2 місцевим новинам (один мешканець Чикапі виграв у лотереї, а інший зламав собі хрс бет, упавши з риштовання, отакий-от баланс), було зізна нням у формі листа. Коли вона розпочала вже п’яту сторінку, новини по телевізору поступилися безкінечній рекламі «Все могутнього очищення»3. Денні Віерра проголошував: «Деякі американці мають дефекацію лише раз на два-три дні, а оскільки це в них триває роками, вони вважають, що це нормальної Будь-який лікар, котрий не даремно їсть свій хліб, скаже вам, що це не так!» Лист мав заголовок: «ДО ВІДПОВІДНИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ», і перші його чотири сторінки містили один суцільний розділ. У її голові цей текст немов криком кричав. Рука в неї втомилася, а кулькова авторучка, яку вона знайшла в шухляді на кухні (по корпусу йшов золочений, уже майже затертий напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕН- НЯ»), подавала всі ознаки того, що ось-ось всохне, але Тесе уже, слава Богу, майже закінчила. Малий Водій так і сидів у своєму фотелі «Лей-зі-бой», не дивлячись уже телевізор, а вона згори п’ятої сторінки нарешті розпочала писати новий розділ. «Я не висловлюватиму жалю щодо того, що я зробила. Не буду також запевняти, ніби я робила це, перебуваючи в психічно- хворобливому стані. Це було б надто просто. За інших обста- І ніш — менш жахливих, маю на увазі — я могла б заявити: »Гранилась природна помилка, ці двоє виглядали такими схо- * ими один на одного, майже як близнюки». Але обставини бумі не іншими, а саме такими, якими були. Я думала про спокуту, сидячи тут, пишучи цей текст, під шуки його телевізора й вітру надворі — та не тому, що маю нидію на прощення, а тому що, як мені здається, неправильно робити щось неправильне, не спробувавши принаймні зробити щось правильне. (Тут Тесс згадала, як чоловік, що виграв у лотерею, і той, що зламав собі хребта, урівноважили один одного, але це така концепція, яку їй важко було б висловити в такому втомленому стані, до того ж не було певності, що вона взагалі виглядатиме тут доречною.) Я думала, чи не поїхати мені до Африки, працювати з жертвами СНІДу. Я думала про те, щоб поїхати в Новий Орлеан і стати волонтеркою в притулку або в якійсь їдальні для бездомних. Я думала: може, поїхати на Мексиканську затоку, відчищати птахів від нафти. Я дума- •іи віддати ті гроші — мільйон доларів чи близько того, — що и їх відклала собі на старість, якійсь громадській організації, котра працює на те, щоби покласти край насильству, спрямованому проти жінок. Мусить же існувати така громада в Кон- нектикуті, можливо, їх таких навіть кілька є. Але потім я подумала про Дорін Маркіз, леді з В’язального товариства, і про те, що вона повторює в кожній книзі...» Л Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторювала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьому не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права. На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна було б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кермом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спалити це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляно) хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок ми Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрі і ці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’я і ково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство. Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овалі, ним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарокі темного волосся. Вона впізнала Тесе, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесе питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл. , Пані Ніл дізнається про цю історію з телевізора або прочитає в газеті — три трупи в одній родині, хіба можливо уникнути такої новини — і піде до поліції. А поліція приїде до Тесс. Вони, як годиться, перевірять списки зареєстрованої в Кон- нектикуті зброї і дізнаються, що Тесс володіє «Сміт & Вессо- ном» 38-го калібру, револьвером, відомим під прізвиськом «Лимоночавильник». Вони попросять віддати його для проведення стрілецької експертизи і порівняють результати зі знайденими в цих трьох жертвах кулями. І що їй тоді казати? Може, вона збирається дивитися на них своїми підбитими, в синцях, очима і голосом (все ще хрипким після удушення Лестером Стжельке) запевняти, що револьвер вона загубила? І вона зможе триматися цієї версії навіть після того, як у куль- верті під дорогою знайдуть ті жіночі трупи? Тесс узяла в пальці чужу ручку і знову заходилася писати.
«...щоразу вона каже: вбивці завжди не помічають очевидного. А якось Дорін також буквально взяла за приклад фрагмент і одної книжки Дороті Сеєрз1 і залишила одного вбивцю з засидженою зброєю, порадивши йому скористатися поштивим походом з ситуації. Я маю зброю. Мій єдиний спадкоємець, ідиний живий близький родич, мій брат Майк живе у Таосі, п Нью-Мексико. Гадаю, він зможе успадкувати мої статки, іилежить від юридичних наслідків моїх злочинів. Якщо так і шанеться, я сподіваюся, що представники офіційних органів, котрі знайдуть цей мій лист, покажуть його йому і таким чином повідомлять про моє бажання, щоб основну частину він пожертвував якійсь благодійній організації, що працює з жінками, котрих було піддано сексуальному насильству. Мені жаль через помилку з Великим Водієм — Елвіном С.тжельке. Не він мене з/валтував, і Дорін впевнена, що він також не гвалтував і не вбивав тих жінок». Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесе почувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона псе одно вже майже закінчує. «Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. їм краще бути мертвими. Ну і, звичайно, мені теж». Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фінальний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відклала її вбік. — Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона. Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами. Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесе дивилася на них якийсь час, а потім вийшла. — 42 — Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде Фрітці. їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. їм не дуже важливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповнювалась. О цій порі до тієї крамниці доїхати можна швидко, але все одно це здавалося десь так далеко. Вона дуже втомилася. Вирішила, що сяде в старий пікап Ела Стжельке і в ньому вже все зробить. Але їй не хотілося заляпати своєю кров’ю так болісно писане нею зізнання, це здавалося їй дуже неправильним, зважаючи на всі ті криваві подробиці, що вона там... Вона вирвала списані аркуші з «Синього коника» і понесла їх до вітальні, де так і продовжував працювати телевізор (тепер якийсь молодик на диво кримінального вигляду рекламував робота для миття підлоги), і там розсипала їх на колінах у Стжельке. — Побережи це заради мене, Лесе, — попрохала вона його.
Вона собі відзначила, що в нього на голому костистому плечі підсихає шматок його мертвого мозку. От і добре. Тесе вийшла надвір, у вітряну темряву, й повільно залізла у пікап, вмостилася за кермом. Чудернацьки знайомим прозвучало рипіння завіс водійських дверей, коли вона їх прочинила, а потім затріснула. Проте ні, що тут дивного: хіба вона не чула цього звуку біля крамниці? Авжеж. Вона намагалася зробити йому послугу, бо він їй робив — збирався поміняти колесо, щоб вона могла доїхати додому і нагодувати свого кота.
Тесе приставила коротке дуло револьвера собі до скроні, та раптом передумала. Такий постріл не завжди ефективний. їй хотілося, щоб її гроші пішли на допомогу потерпілим жінкам, а не на оплату догляду за нею, коли вона лежатиме роками непритомна в якомусь закладі для людей-овочів. Рот, це буде краще. Надійніше. Язик відчув маслянистість дула, а крихітний плужок прицільної мушки проорав їй піднебіння. «В мене було гарне життя — ну, скажімо, доволі гарне — і хоча наприкінці його я зробила жахливу помилку, може, це не зіграє проти мене, якщо існує щось після цього». Ах, а який же солодкий цей нічний вітер. І ці делікатні аромати, які він доносить крізь водійське вікно. Соромно йти отак, але хіба є якийсь інший вибір? Вже час вирушати. Тесе заплющила очі, щільніше обхопила пальцем спусковий гачок, і саме в цю мить забалакав Том. Дивно взагалі, як він на це спромігся, бо Том залишився в «Експідішені», а «Екс- підішен» залишився на обійсті іншого брата, майже за милю звідси, якщо їхати по дорозі. Та й голос, який вона почула, зовсім не був тим, яким вона зазвичай наділяла Тома. І на її власний він не був схожим. Цей голос був якимсь прохолодним. Та й вона — у неї ж в роті стирчить дуло револьвера. Вона взагалі не може говорити.
Тесе вийняла револьвер.
Попри все, це її збентежило.
Тесе припустила, що так воно й є.
Ні. Мабуть, не здатні.
Звідкілясь, із величезної відстані, Тесе почула свій сміх. Десь там вітер підбивав стукатися об піддашок розхитану ринву. Звук нагадував той, що його видавала рекламна вивіска «7ир» над покинутою крамницею.
Том не відповів на це запитання, та й не було в тім потреби. Натомість він сказав таке:
Тесе вилізла з пікапа і пішла назад у дім Лестера Стжельке. Зупинилася посеред кухні померлого хазяїна й почала думати. Робила вона це вголос, тобто голосом Тома (котрий щора- іу звучав все більше схожим на її власний). Схоже, що Дорін десь загуляла.
Авжеж, це було б неприпустимо. Тесе зазирнула до Лесово- іо холодильника. Після недовгого порпання в глибині нижньої полиці знайшлася упаковка м’ясного фаршу. Використавши каталог «Дядечка Генрі», вона загорнула м’ясо в подвійний шар паперу і вирушила до вітальні. Там вона позбирала своє зізнання з колін Стжельке, роблячи це обережно, цілком усвідомлюючи, що та частина.його, що була скривдила її — та частина, що призвела до вбивства трьох людей цього вечора, — міститься прямо під цими аркушами.
— 43 — «Перш ніж застрелитися, чом би тобі не подумати самостійно?» Саме це вона й намагалася робити, скеровуючи старий пікап по звивистій дорозі, що вела до обійстя Елвіна Стжельке. Вона починала вірити, що з Тома, навіть коли він не перебуває в одному з нею автомобілі, кращий детектив, аніж з Дорін Маркіз у найкращі її часи.
Тесс звернула на гладенько заасфальтовану під’їзну алею Ела Стжельке. їй подумалось, що Том у даному випадку таки може мати рацію. Точно знала вона одно: Дорін з її подругами по В’язальному товариству ніколи не стикалися з такою жінкою, як Рамона Норвілл. Загорівся ліхтар. Завівся собака: «Йавк-йавк, йавкйавк- йавк». Тесе чекала, поки ліхтар погасне і замовкне пес.
Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався. Але тут він знову заговорив:
Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Якщо їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не збирається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й полягає ласа штука, як сказала б Рамона.
— 44 — Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесе собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскаленими іклами.
Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або принишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесе спробувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, під офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернувся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесе була науявляла собі бульдога Ім’я пса з мультсеріалу «Губер і мисливці на привидів», який транслювався щонеділі у 1973—1975 рр. на каналі Ей-Бі-Сі. або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами, А побачила Джек-Рассел-тер’єра1, котрий дивися на неї з нн дією, помахуючи хвостиком. Тесе поклала револьвер до кишені куртки і погладила песи ка по голові.
Тесе спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всере дину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером. Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж його брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помітила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграйками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесе подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гідним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».
Тесе згодувала йому ще трохи м’яса. Тесе звівся на задні лапи й двічі крутнувся на місці. Тесе зачудувалася, чи вона не божеволіє. ' Порода невеличких фокстер’єрів, виведена у середині XIX століття англійським священиком Джоном «Джеком» Расселом.
Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання полягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чого вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер С'тжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його місці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд»1, вельми дорога, і всередині неї було пристрочено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежало — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?
І — 45 — — Звідки нам розпочати?
Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без витівок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало «Kate Spade New York» — дизайнерська компанія, яку 1993 року заснувала зі своїм чоловіком Кейт Спейд (нар. 1963 p.), колишня редакторка відділу аксесуарів журналу «Мадемуазель». не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді знову повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Минуло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:
На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той невеличкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесе упізнала б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічого, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесе все одно помітила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.
Том нічого не сказав. Бо не мусив. Дорін могла цього й не розуміти (або не бажала визнавати, якщо розуміла, бо літні леді, котрі зачитувалися її пригодами, не любили лячних вивертів), проте Тесе гадала, що сама вона все зрозуміла. їхня Матінка трахала їх обох. Саме так сказав би психіатр. Лестер став ґвалтівником, а Ел фетишистом, котрий брав у цьому опосередковану участь. Він, імовірно, навіть допомагав запроторити одну або й обох тих жінок до труби. Цього їй ніколи не дізнатися напевне.
Гессо Джин. Решту речей із сумочки він, можливо, знищив — порізав на шматочки кредитні картки і викинув їх у річку Све- брідж, як на мій здогад, — але тобі варто переконатися, бо будь-що, на чому може бути позначене твоє ім’я, приведе поліцію прямо до твоїх дверей. Почни з шафи. Тесе не знайшла в шафі кредитних карток чи чогось іншого, що належало б їй, а втім, дещо там їй таки трапилося. Воно лежало на верхній полиці. Тесе зійшла зі стільця, на якому стояла, і розглядала цю річ зі зростаючою відразою: каченя, м’яка іграшка, либонь, улюблена колись іграшка якоїсь дитини. У цього каченяти не було одного ока, а його синтетичне хутро обвалялося. Воно було фактично здерте в кількох місцях так, ніби це каченя хтось запестив до смерті. Збоку на вицвілому жовтому дзьобі виднілася темно-бордова пляма.
Ні, жодне з тих тіл не було настільки маленьким. Проте, можливо, кульверт під Стаґґ-роуд не єдине місце, де ховали трупи брати Стжельке.
Щось холодне й вологе торкнулося руки Тесс. Вона ледь не заверещала. То був Губер, він дивився на неї своїми яскравими очима.
Але в будинку не виявилося комп’ютера. Уже в дверях Тесе згодувала Губеру рештки м’яса. Він, ли бонь, виригає потім все на килим, але Великому Водієві до то го вже нема діла. Том запитав:
Вона гадала, що мусила б, бо тепер її самогубство вигляда ло явно неслушним вибором.
Том не відповів... і знову ж таки, бо не мусив. Бо він, врешті- решт, — це вона сама. Чи не вона? Щодо цього Тесе не мала цілковитої певності. Та й чи має це якесь значення, якщо вона знає, що їй робити далі? А щодо завтра, то завтра вже буде інший день. Скарлет О’Гара мала щодо цього рацію1. Що має значення, так це те, що поліція мусить дізнатися про тіла в кульверті. Хоча б тому, що десь можуть бути родичі і друзі, котрі їх усе ще шукають. А також тому...
Цей голос уже належав їй. І це було добре. — 46 — О сьомій тридцять наступного ранку після менш як трьох годин рвучкого, насиченого кошмарами сну Тесе увімкнула свій «Завтра буде інший день» — остання фраза з роману Маргарет Мітчел (1900—1949) «Розвіяні вітром» (1936), яку промовляє головна героїня Скарлет О’Гара. .1 кабінетний комп’ютер. Але не для того, щоб писати. Писання було найостаннішим з усього, що вона наразі мала на думці. Чи заміжня Бетсі Ніл? Тесе гадала, що ні. Того дня, в її офісі, вона не бачила на Бетсі Ніл обручки, та навіть якщо її вона могла й не помітити, то сімейних фотографій там не було точно. Єдиний образ, який вона пригадувала, це фото Барака ()бами в рамці... але той одружений з іншою. Отже, маємо — бетсі, ймовірно, розлучена або самотня. І ймовірно ж, не зареєстрована на жодному ресурсі в інтернеті. Тож у такому випадку комп’ютерний пошук не дасть їй абсолютно нічого. Тесе припускала, що може знайти її у «Стаґґер-Інн», якщо знову гуди з’їздить... але вона не хотіла знову з’являтися в «Стаґґер- Інн». Більше ніколи.
Пошук показав їй близько дюжини різних Ніл. Один номер належав Е. Ніл. Наразі «Е» означає Елізабет? Був лише один спосіб це з’ясувати. Не відкладаючи — це майже напевне позбавило б її хоробрості — Тесе набрала номер. Її пройняло потом, серце колотилося, мов скажене. Телефон прогудів раз. Другий. «Це, мабуть, не її номер. Може, він належить якійсь Едіт Ніл. Ба навіть якійсь Ельвірі Ніл». Три гудки. «А якщо навіть це номер Бетсі Ніл, її, либонь, немає вдома. Вона може бути зараз у відпустці, десь у Кетскілах...1 Чотири гудки. і» . ..або знялася та й завіялася з кимось із «Зомбі пекарів», що тут неможливого? З соло-гітаристом. Можливо, вони разом співають «А чи зуміє твоя кицька подолати цього пса?» в душі, після того як...» На тому боці взяли слухавку, Тесе відразу ж упізнала голос.
«Дякую, день у мене був поганий, а минула ніч була іще набагато гі...» У слухавці прогуло, і Тесе, раніше, ніж усвідомити, що вона збирається щось сказати, почула себе, як вона вже балакає.
У телефоні почулося «клац», а тоді Тесе знову почула голос Бетсі Ніл, тепер уже наживо.
— 47 — Вони домовилися разом поснідати в міському парку Свебрі- джа. Сіли на лаві біля естради. Тесе не відчувала голоду, але Бетсі Ніл змусила її покуштувати сендвіч, і Тесе, на власний подив, почала відкушувати від нього великі шматки, згадуючи при цім Губера, як той пожадливо ковтав м’ясо Лестера (/гжельке.
Тесе розпочала із запрошення від товариства «Книгогризи- Ііуквоїди & Ласуни». Сама Бетсі говорила мало, лише вряди- годи вставляючи «угу» або «гаразд», щоб дати Тесе зрозуміти, що вона слідкує за розвитком історії. Розповідання породжу- нало спрагу, добре, що Бетсі принесла з собою також дві бляшанки крем-соди «Доктор Браун»1. Тесе вхопила одну з них і пожадливо випила. Закінчила вона, коли вже перейшло за першу годину дня. Ті небагато людей, котрі теж були поприходили зі своїми ланчами посидіти в міському парку, давно вже поїли й розійшлися. Тільки дві жіночки ще вигулювали там своїх малят у ходунках, але доволі віддалік.
' Створений у XIX ст. в Нью-Йорку один із найстаріших в Америці безалкогольних напоїв, який тепер випускає компанія «Пепсі-Кола»; бренд «Dr. Brown’s» залишається популярним у Новій Англії, але майже невідомий у решті штатів. Вз»
жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|