Клуб сімейного дозвілля



бет24/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   36

немов з картини Пікассо». — Ви мене часом не боїтеся? Ви ж тепер слабка ланка. Єдина, принаймні з тих, що я можу собі уявити.

  • Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесе, А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.

Тесе моргнула. От, про це вона зовсім й забула.

  • Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...

  • Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні де­інде.

  • Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер- Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.

  • Авжеж, — кивнула Тесе, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?

  • По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зроби­ти, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гар­неньке обличчя не почне знову добре виглядати.

  • Мені здається, з цього боку я прикрилася, — сказала Тесе і розповіла про побрехеньку, яку вона вигадала, щоб задоволь­нити Петсі Макклейн.

  • Це вже непогано.

  • Пані Ніл... Бетсі... ви мені вірите?

  • О, так, — відповіла та ледь не відмахнувшись. — А тепер слухайте. Ви мене слухаєте?

Тесе кивнула.

  • Ми з вами, пара жіночок, домовилися про скромний пік­нік у парку, і це чудово. Але від сьогодні ми з вами не бачити­мемося. Правильно?

  • Якщо ви наполягаєте, — погодилась Тесс. У її мозку бу­ло точно таке ж відчуття, як у щелепі після того, як дантист уколе туди добрячу порцію новокаїну.

  • Наполягаю. І ви мусите вигадати якусь іншу достовірну історію на той випадок, якщо копи побалакають із шофером мімузина, котрий відвозив вас додому...

  • Мануель. Його ім’я Мануель.

—• ...або водієм таксі, котрий привозив вас у «Стаґґер-Інн» у суботу вранці. Я не думаю, щоби хтось угледів зв’язок між ва­ми та сімейством Стжельке, якщо ніде не вирине жодне з ва­ших посвідчень, але коли ця історія дійде до преси, здійметься великий галас і ми не можемо покладатися на те, що розсліду­вання якимсь чином не зачепить і вас. — Вона нахилилася до Тесе і один раз плеснула долонею їй понад лівою груддю. — Я покладаюся на вас, цілком вірячи, що це ніяким чином не тор­кнеться мене. Бо я на це не заслужила.

Так. Вона аж ніяк на таке не заслужила.

  • То яку ж історію ви збираєтесь розповісти копам, мила? Щось гарне, без моєї там присутності. Нумо, давайте, ви ж письменниця.

Тесе міркувала цілу хвилину. Бетсі її не підганяла.

  • Я б сказала, що Рамона Норвілл порадила мені після мо­го виступу короткий шлях по Стаґґ-роуд — що є правдою — і, проїжджаючи по ній, я звернула увагу на клуб «Стаґґер-Інн». Я скажу, що через кілька миль я зупинилася пообідати, а по­тім вирішила повернутися, щоб трохи випити там. Послуха­ти гру живого бенду.

  • Непогано. І той бенд називався...

  • Я знаю, як він називався, — сказала Тесс. Мабуть, ново­каїн уже почав розсмоктуватися. — Я скажу, що познайоми­лася з якимись парубками, випила зайвого і вирішила, що на­бралася занадто, аби вести машину. Вас у цій історії нема, бо ви не працюєте вечорами. Я також можу розказати...

  • Не переймайтесь. Цього достатньо. У вас добре виходить таке вариво, щойно ви розігрієтеся. Тільки не розцяцьковуй­те зайвого.

  • Не буду, — сказала Тесс. — І взагалі це така історія, якої мені, либонь, ніколи не доведеться розповісти. Тільки-но во- ни знайдуть Стжельке і їхніх жертв, як почнуть шукати які» гось убивцю, вельми відмінного від такої маленької жіночки, як я, котра тихо пише собі книжечки.

Бетсі Ніл усміхнулася.

  • Маленька жіночка, котра тихо пише собі книжечки, та щоб мені всратися. Ви ж іще та крута курва, — раптом вони помітила тривожний, переляканий вираз на обличчі в Тесс. — Що? Що з вами тепер?

  • А вони зможуть угледіти зв’язок між тими жінками в трубі і сімейством Стжельке, вони зможуть чи ні? Принай мні з Лестером?

  • Він одягав на себе гумку перед тим, як вас зґвалтувати?

  • Ні, Боже мій, ні. Його викиди ще залишалися в мене на стегнах, коли я дісталася додому. І всередині мене, — її аж пе­ресмикнуло.

  • Значить, він і на інших наїжджав незагнузданим. Дока­зів там повно. Вони все складуть докупи. Якщо ті парубки дійсно позбавилися ваших посвідчень, ви залишитеся недо­торканною у своєму затишному гніздечку. А сенсу непокої­тися тим, чого ви не в змозі проконтролювати, нема, як га­даєте?

  • Нема.

  • А ви... ви часом не збираєтеся, приїхавши додому, пере­різати собі зап’ястя у ванні? Чи скористатися тією останньою кулею?

  • Ні, — Тесс згадала, як солодко пахло нічне повітря, коли вона сиділа в пікапі, приставивши тупорилого «Лимоноча- вильника» собі до скроні. — Ні, зі мною все гаразд.

  • Тоді вам уже час іти звідси. А я ще посиджу тут трохи.

Тесс уже було почала підводитись з лави, та раптом сіла

знов.

  • Є ще дещо, що мені треба взнати. Ви з себе робите фак­тично співучасницю скоєного мною злочину. Чому ви робите це заради жінки, котрої навіть не знаєте? Жінки, котру до цьо­го бачили лише раз у житті?

  • Ви повірите, якщо я скажу, що роблю це заради моєї ба­бусі, котра любить ваші книжки і дуже розстроїться, якщо ви потрапите до в’язниці за потрійне вбивство?

  • Ані на крихту.

Бетсі якусь мить не говорила нічого. Взялася за свою бля­шанку «Доктора Брауна», потім знову її відпустила.

  • Багатьох жінок ґвалтують, як ви гадаєте? Я хочу сказати, що ви в цьому сенсі не унікальна, розумієте?

Авжеж, Тесс розуміла, що в цьому сенсі вона не унікальна, але розуміння цього не робило меншим ні її біль, ні її сором. Не допоможе їй це також заспокоїти нерви в очікуванні ре­зультатів аналізів на СНІД, які вона невдовзі зробить.

Бетсі усміхнулася. Нічого приємного не проглядалося в тій усмішці. Ані гарного.

  • Жінок в усьому світі ґвалтують, як то ми кажемо. І дівча­ток також. Таких, що мають улюблені м’які іграшки. Деяких при цім убивають, а деякі виживають. З тих, що вижили, скільки подають заяви про те, що з ними трапилося, як ви гадаєте?

Тесс помотала головою.

  • Я теж цього не знаю, — кивнула Бетсі, — але я знаю да­ні Національної служби дослідження кримінальної віктим- ності1, бо гуглила на цю тему. Шістдесят відсотків зґвалтувань залишаються невідомими правоохоронцям, судячи з тих да­них. Три з кожних п’яти випадків. Гадаю, це ще невеликий від­соток, проте хто може сказати напевне? Поза уроками з мате­матики важко доводити від’ємні числа. А насправді, так і неможливо.

  • Хто зґвалтував вас? — запитала Тесс.

  • Мій вітчим. Мені було тоді дванадцять. Він тримав ніж для масла в мене перед обличчям, поки це робив. Я тримала рот на замку — страшенно перелякалася, — але ніж зісковз нув, коли він кінчав. Мабуть, це було ненавмисно, а втім, хтозна...

Бетсі пальцями лівої руки відтягнула собі донизу нижню повіку лівого ока. Праву долоню вона підставила човником під нього, і в ту долоню акуратно викотилося скляне око. По­рожня очниця була трохи почервонілою й підведеною вгору, немов задивилася на світ у зачудуванні.

  • Біль був... ну, нема способу, яким можна описати той біль, насправді нема таких слів. Для мене це було, немов світ скінчився. А крові було... Багато її було. Мати доправила ме­не до лікаря. Вона наказала мені розповісти, що я бігла в са­мих панчохах і послизнулася в кухні на лінолеумі, який вона якраз перед тим наваксувала. Що я упала вперед головою і ви­йняла собі око об кут кухонного столу. Вона сказала, що лікар захоче побалакати зі мною наодинці і що вона на мене покла­дається. «Я знаю, він поробив тобі жахливе, — казала вона, — але якщо про це дізнаються люди, вони звинувачуватимуть мене. Прошу, дитинко, зроби це заради мене, і я тебе запевняю, нічого поганого з тобою ніколи більше не трапиться». Тож так я й зробила.

  • А таке потім траплялося знову?

  • Ще три чи чотири рази. І завше я тримала рота на замку, бо в мене залишилося лише одне око, котре могло теж стати пожертвою у протилежному випадку. Слухайте, ми тут уже закінчили чи ще ні?

Тесе зробила порух, щоб її обняти, але Бетсі, зіщулившись, ухилилася від обіймів. «Немов вампір, побачивши хрест», — подумала Тесс.

  • Не треба цього, — промовила Бетсі.

  • Але ж...

  • Розумію, розумію, красно дякую, солідарність, сестер- ство навіки, бла-бла-бла. Я не люблю, коли мене обнімають, оце і все. То ми вже тут закінчили чи ні?

  • Ми вже закінчили.

  • Тоді йдіть. І я на вашому місці викинула б револьвер у річку по дорозі додому. Ви спалили те своє зізнання?

  • Так. Авжеж.

Бетсі кивнула.

Тесе пішла геть. Тільки раз озирнулася. Бетсі Ніл все ще си­діла на лаві. Око собі вона вже вставила назад.

48



Уже сидячи в «Експідішені», Тесе второпала, що вельми непо­гано було б видалити інформацію про кілька останніх поїздок зі свого Джі-Пі-Ес. Вона натисла кнопку ввімкнення, й екран загорівся. Том промовив:

  • Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

Тесе закінчила процес видалення і знову вимкнула Джі-Пі-Ес. Яка там подорож, фактично ніякої; вона всього лише повер­гається до себе додому. І дорогу туди, подумалось їй, вона сама знайде.

Справедливе подовження

Стрітер побачив той плакатик тільки тому, що мусив зупини тися, аби поблювати. Він часто тепер блював, а попереджу вальні ознаки були непевні — подеколи тремтіння нудоти, по деколи мідний присмак у роті, а подеколи й нічого; просто бовть — і вихлюпнулося, здрастуйте, з приїздом. Через це їз да машиною стала для нього ризикованою справою, а йому ж останнім часом доводилося багато сидіти за кермом, почасти тому, що восени він на це вже не буде здатний, почасти тому, що він ще мусить чимало всього обміркувати. Йому завжди найкраще думалося за кермом.

Він їхав подовженням Гаррис-авеню1, широкою автомагі­страллю, яка дві милі тягнеться повз окружний аеропорт Деррі та притаманні йому заклади: здебільшого то мотелі та склади. Денний рух тут завжди був напруженим, бо, окрім обслугову­вання аеропорту, ця магістраль ще й поєднувала східну та за­хідну частини Деррі, натомість увечері на цьому Подовженні було майже порожньо. Стрітер з’їхав на велосипедну доріжку, вихопив один пластиковий блювальний пакет з пачки, що ле­жала напоготові поряд, на пасажирському сидінні, нахилив до нього обличчя й полегшився. Обід явив себе на біс. Він цього номера не дивився, бо очі мав заплющені. Навіщо? Якщо ти ко­лись бачив бодай одну купку риговини, значить, бачив їх усі.

З початком фази блювання зникав біль. Доктор Гендерсон попереджав його, що так триватиме не завжди, і на останньо­му тижні почалися зміни. Поки що не вкрай болючі, просто миттєвий удар блискавки зі стравоходу в горло, схоже на ви- »і



иід кислоти при розладі шлунку. Це відчуття з’являлося, а то- /(I щезало. Але далі все гіршатиме, про це йому доктор Гендер- чіи казав також.

Нін підвів голову від пакета, відчинив скриньку під прила­ді тою панеллю, дістав звідти дротяний зажим і запечатав ним 11.1 кет зі своїм обідом, поки сморід не встиг розповзтися по са- щ н і у. Подивився праворуч і побачив благословенну урнуз за­їм пним собакою, намальованим у неї на боці, й трафаретним написом: ПЕС ДЕРРІ ГОВОРЕ: «КИДАЙ СМІТТЯ В ГОДНЕ МІСЦЕ!».

Стрітер виліз із машини, рушив до ПСОВОЇ УРНИ, де й по- ібавився найсвіжішого з викидів свого несправного організ­му. Схиляючись до заходу, літнє сонце забарвлювало в черво­ний колір пласке (і наразі безлюдне) довкілля аеропорту, а тінь, притулена до п’ят Стрітера, була довгою й гротескно худою. Ніби випереджаючи на чотири місяці його тіло, вона немов уже була зруйнована тим раком, котрий невдовзі почне пожирати його живцем.

Він повернувся йти назад до машини і тоді побачив плака­тик по той бік дороги. Спершу — можливо, через те, що очі в нього ще сльозилися, він прочитав напис на ньому як: ПО­ДОВЖЕННЯ ВОЛОССЯ. Потім проморгався й побачив, що насправді там написано: ПОДОВЖЕННЯ ВИПЛАТНЕ. А ниж­че, дрібнішими літерами: справедлива ціна.

Подовження виплатне, ціна справедлива. Звучить гарно і навіть має якийсь сенс.

На протилежному боці магістралі, перед сітчастим парка­ном, що огороджував територію окружного аеропорту, лежав гравійний майданчик. У годину пік там виставляли свої при­дорожні ятки чимало людей, бо там таки існувала можливість покупцеві з’їхати на узбіччя без того, щоб його дзьобнули в хвіст (тобто, якщо той діяв швидко і не забував при цім уві­мкнути сигнал повороту). Стрітер усе своє життя прожив у цьому маленькому мейнському містечку Деррі й упродовж

і.



багатьох років міг бачити, як люди тут продають свіжу горо­дину навесні, качани кукурудзи й свіжі ягоди влітку та лоб- стерів майже цілорічно. Один божевільний стариган, знаний на прізвисько Сніговик, завжди тут панує рано навесні, про­даючи загублені кимсь узимку і знайдені ним під час відлиг різні цяцьки. Багато років тому Стрітер був купив у того ста­рого цілком пристойну на вигляд м’яку ляльку, з наміром по­дарувати її своїй доні Мей, котрій тоді було чи то два, чи три рочки. Тоді він зробив помилку, розповівши Дженет, що при­дбав її у Сніговика, і дружина змусила його викинути ту ляль­ку геть.

Ти гадаєш, ніби ми можемо просто прокип’ятити цю річ і таким чином знищимо всіх мікробів? — запитала вона. — Іноді я дивуюся, як може в цілому розумний чоловік бути та­ким дурником.

Авжеж, рак нікого не дискримінує, коли дістається до моз­ку. Хай хоч розумний, хоч дурний, а він уже був майже гото­вий, скинувши з себе спортивну форму, вийти з цієї гри.

На тому місці, де зазвичай колись був розкладав свої скар­би Сніговик, зараз стояв ломберний столик. Опецькуватого чоловічка, що сидів за ним, притіняла від надвечірнього сон­ця велика, жовта, якось так, ніби хтиво, скособочена пара­соля.

Стрітер цілу хвилину простояв перед своєю машиною, він уже ледь було знову не сів за кермо (опецькуватий чоловічок його не помічав; схоже було, той задивився на екран малень­кого портативного телевізора), а тоді в ньому пересилила ці­кавість. Він поглянув в обидва боки на дорогу, жодної маши­ни не побачив — Подовження Гаррис-авеню, як і годилося, було мертвим цієї години, усі постійні пасажири місцевих авіаліній уже обідають по домівках, сприймаючи власний по- зараковий стан як щось гарантовано забезпечене — і пере­йшов чотири порожні смуги магістралі. Його худюща тінь, Привид Майбутнього Стрітера, сунула за ним.

Опецькуватий чоловічок звів на нього очі.

  • О, вітаю, — промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаш­тунками»1. — Як наші справи цього вечора?

  • Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, — від­повів Стрітер. — Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вель­ми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рід­ких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит2.

  • Авжеж, — кивнув опецькуватий чоловічок, — але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. — Він ще похитав головою на несправедливість цьо­го світу. — Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі до­дому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.

Стрітер подивися на столик, не побачив там жодної речі на продаж (якщо в пропозицію не входив телевізор) і усміхнувся.

  • Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...

  • Джордж Лядвио, — назвався опецьок, підводячись, і про­стягнув відповідно пухку долоню.

Стрітер з ним поручкався.

  • Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієн­том, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спер­шу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».

  • Ви бажаєте подовжити собі волосся? — перепитав Ляд­вио, критично його оглядаючи. — Я питаюся, бо, здається, во­но у вас насправді починає рідшати.

  • А невдовзі й зовсім вилізе, — зауважив Стрітер. — Я на хіміотерапії.

  • Ой, пане. Вибачаюся.

  • Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...

Він знизав плечима. Як дивно легко розповідати про такі ре­чі незнайомцеві, чудувався він. Навіть власним дітям він не міг цього розказати, хоча Дженет усе знала, звісно.

  • Шансів небагато? — спитав Лядвио. У його голосі звуча­ло щире співчуття — не більше й не менше, — і Стрітер від­чув, як на очі йому навертаються сльози. Він жахливо соро­мився плакати перед Дженет, і траплялося таке з ним усього двічі. Тут же, перед незнайомцем, це здавалося цілком нор­мальним. Однак він витяг із задньої кишені хустинку й утер нею сльози. Невеличкий літак заходив на посадку. Його силу­ет проти призахідного сонця скидався на рухоме розп’яття.

  • Шансів ніяких, судячи з того, що я чую, — промовив Стрі­тер. — Тож я й гадаю, що хіміотерапія, це як... ну, не знаю...

  • Перевірка колінного рефлексу?

Стрітер розсміявся.

  • Точно, саме так.

  • Можливо, вам варто було б зважити, чи не відмовитися зовсім від хіміотерапії на користь якихось потужніших боле- тамівних засобів. Або ви могли б укласти бізнесову угоду зі мною.

  • Як я вже було почав говорити, я не можу бути вашим перспективним клієнтом, не знаючи, чим саме ви торгуєте.

  • О, авжеж, більшість людей назвали б це зіллям від усіх хвороб, — сказав з усмішкою, похитуючись навшпиньках за своїм столиком, Лядвио. З якимсь зачудуванням Стрітер собі відзначив, що, хоча Джордж Лядвио і був опецькуватим, тінь у нього була такою ж тонкою й хворобливою на вигляд, як і власна тінь Стрітера. Подумалося, що будь-чия тінь починає здаватися хворобливою з наближенням сонця до заходу, особ­ливо в серпні, коли кінець дня тягнеться надто довго і якось так, не вельми приємно.

  • Я не бачу тут ніяких слоїків з медикаментами, — сказав Стрітер.

Лядвио склав пальці будиночком на своєму столику, рап­том умент набувши ділового вигляду.

  • Я продаю подовження, — сказав він.

  • Що цілком вдало збігається з офіційним статусом цієї до­роги.

  • Ніколи не думав про це в такому сенсі, але ви, либонь, маєте рацію. Хоча подеколи сигара слугує лише для продуку­вання диму, а випадковий збіг є випадковим збігом. Будь-хто иоліє якогось подовження, містере Стрітер. Якби ви були мо­лодою жінкою, закоханою в шопінг, я запропонував би вам подовження кредиту. Були б ви чоловіком з маленьким пені- сом — генетика іноді така жорстока штука — я запропонував би вам подовження члена.

Стрітер був і здивований, і разом з тим зачудований таким нахабством. Вперше за цілий місяць — відтоді, як дізнався про свій діагноз, — він забув, що слабує на агресивну й надзвичай­но швидко прогресуючу форму раку.

  • Ви жартуєте.

  • О, я великий штукар, але я ніколи не жартую щодо біз­несу. Свого часу я продав десятки подовжень члена і був відо­мий в Аризоні під прізвиськом Ель Пене Ґранде. Я з вами ціл­ком щирий, проте, на моє щастя, не вимагаю й не очікую від вас, щоб ви мені вірили просто так. Чоловіки-коротуни час­то бажають подовження всього тіла. Якби вам захотілося кра­щої шевелюри, я був би щасливий продати вам подовження волосся.

  • А може людина з довгим носом — ну, знаєте, як в Джим- мі Дуранті1 — отримати коротший ніс?

Лядвио усміхнувся й похитав головою.

  • От тепер ви самі жартуєте. Бо відповіддю на це буде — ні. Якщо вам потрібне скорочення, мусите шукати деінде. Я спеціалізуюся лише на подовженнях, це суто американська

послуга. Я продавав подовження кохання (подеколи їх назива ють «приворотним зіллям») безнадійно закоханим, подовжен ня кредитів тим, хто опинилися в скрутному фінансовому ста ні — таких безліч за сьогоднішньої економіки, — подовження часу тим, у кого якісь термінові справи, а одного разу подо­вження зору хлопцю, котрий бажав стати пілотом військово- повітряних сил, але знав, що не пройде тест, бо був коротко­зорим.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет